Розділ, що все у світі - похіть очей, труд і горе

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 27 из 86Следующая ⇒

РЯТІВНИЙ ШЛЯХ

Він спершу заспівав пісню, а за ним усі архангели оцю:

Сходить архангел в Назарет до діви,

Радість приносить праматері Єві.

Радуйся, Єво! Радуйся діво!

Обрадованна.

Господь з тобою! Радість тобою

Всім буде дана...

Потім відкрив квітучі уста у цей нетлінний запах, благовіщуючи день за днем спасіння Бога нашого: посланник я не лише до діви Марії, а в усьому Всесвіті [до] всіх тих: "Господи, у лоні нашому зачав", усіх, хто зачав в утробі своїй і вмістив у серці своєму дух заповідей господніх, відвідую, задобрюю й цілую оцим цілуванням: "Радуйся, благодатна! Господь з то­бою! Благословенна ти серед жінок!"

Оці є справжні божі матері: не із крові, не із похоті плотської, не із похоті людської, а від Бога народжують дітей своїх. Народжене із плоті є плоть, народжене ж від духа є дух, що освятив серця й утроби наші. Господи! Цей дух є закон твій, посеред черева нашого - шлях, істина й життя. Мир тим, хто дуже любить його і немає для них спокуси. Мир на Ізраїля й на всіх, які живуть за цим правилом; мир на них і милість! Слухай, небо, і скажи... Життя безпечне; це солодкий шлях - шлях господній. Любі мої брати! Відверніть від содомлян ангельські очі ваші й дивіться на цього мандрівника на землі, що ступає перед вами. Він прямує з посохом веселими ногами й місцями і спокійно співає: "Прибулець я на землі, не скрий від мене заповідей твоїх".

Співаючи, повертає очі ліворуч, то праворуч, то на весь горизонт[а]; спочиває то на горбку, то при джерелі, то на траві зеленій; їсть поживу звичайну, та сам він їй, як майстерний співець простій пісні, додає смаку. Він солодко спить і тими ж божими видіннями уві сні й поза сном насолоджується. Встає: рано свіжий і сповнений надії, співаючи ісаївську пісню: "Спрагнуть наймолодші, і втомляться юнаки, і вибрані не будуть міцні; терплячі ж оновлять міць Господа, закрилатіють. як орли, підуть і не втомляться, попрямують і не зголодніють".

День його - вік йому і є тисяча років, і за тисячу літ нечестивих не продасть його. На думку світу, він найбідніший з усіх, а за Богом над усіх багатший. І що краще, як "веселість і серця - життя людині"? Посох його є Господь пристрастей і жадань його, і радості його ніхто у нього не забере. Дістав він цей мир не так, як звичайно завойовують світ. Він полюбив шлях і славу божу. Цей є справжній мир і життя вічне, а вість його - благовість. "Хай чує земля слова вуст моїх!"

Цей мандрівник блукає ногами по землі, серце ж його і серед нас перебуває на небесах і насолоджується. "Праведних душі в руці божій". Серед безумних вважаються загиблими й заблудлими: "Вони ж є в мирі". Хоч тілесні наявності, докучаючи, турбують, та цю шкоду з надлишком нагороджує сподівання їх, сповнене безсмертя, і Господь, що навіки у них запанував. "Чи не чуєте, що співає цей пішохід?" "Як не чути? - вигукнули архангели. - Він махає руками й співає оцю пісню: "На шляху одкровень твоїх я насолодився, як у будь-якому багатстві".

Він один є для нас видовище миліше, ніж усі содомляни. Ми ж його пізнали. Це друг наш Даниїл Варсава.

І всі засміялись. Потім же Гавриїл простер смарагдові крила і, перелетівши, сів при боці Рафаїловому, нюхаючи в руках своїх солодкодухмяний кущ і польову лілію. Рафаїл, дивлячись на Варсаву й посміявшись, як Сара, згадав духов­ного сина свого, любого подорожнього Товію, сина Товітиного. Він довгу повість зіткав: як доручив йому старий сина свого, які напасті й знегоди траплялись на шляху, як щасливо юнак увійшов до приміщення наречених і переспав з нареченою божою. "Коли він боявся води чи риби, - оповідав Рафаїл, - тоді я його навчав: "Сину мій Товіє! Сину мій, не бійся! Вода не втопить тебе. Але води блювотиння зміїного, але потопні промови порад світських, але хвилювання плотських прагнень - оце є всесвітній отой стародавній потоп, що всіх пожирає! Гей, кажу тобі: цього бійся! І риба, сину, не проковтне тебе. Але черево, але сирище[а] і стегна твої - це є пекло й кит, що ковтає всіх, а бог їх - черево й слава в соромі їх. Гей, кажу тобі: цього бійся. І утроба рибна, і дим нутрощів її не порятує тебе. А дим диму і дух духу, гей, кажу тобі, він врятує тебе". "Чуєш, Ізраїлю! Господь Бог твій посеред тебе, у нутрощах твоїх, у серці твоєму і в душі твоїй". Той є дим диму і дух духу; дим від нутрощів твоїх, від содомського підпалу жадань здіймається до небес; і дух, що не відокремлюється від тебе, але перевершує дебелість плоті і тонкість душі твоєї, той порятує тебе. Цей є смирна, і стакта, й касія від нутрощів твоїх. Цей хай зійде, хай з'явиться тобі, щоб ти зачав в утробі й помістив у серці, щоб ти пішов у пахощі миру його, щоб не задушив душі твоєї бісівський сморід і смердючі світські жадання.

Спалити утроби за повелінням Мойсея і умертвити члени, що складені з праху, є одне й те ж. Все це буває вірою, тобто помислити собі, - мертвим же бути плоттю, а живим за Богом. Спалити й убити душу твою, розумій: відібрати від неї владу й силу. Тоді залишиться в тобі лиш фіміам божий, рятівні пахощі, миро миру й дух господній, що помазав тебе, і збу­деться: "Спрямувати ноги наші на шлях миру".

ШЛЯХ МИРУ, НАЗВАНИЙ ПОРОЖНІМ[а]

Цією благовістю розпалений, - продовжував Рафаїл, - пішов мій Товія праворуч, на шлях миру, яким нині простує наш Варсава. Це є шлях царський, шлях верховний, шлях гірний. Захоплені цим шляхом Ілля, Єнох, Авакум і Пилип, не знайшли себе у світі. Цим шляхом зійшов на гору Авраам, принесли в жертву Ісаака, і прийняв від Бога печать віри. Цим шляхом зійшов на гору Фасга Мойсей і заспокоївся. Цим шляхом простує увесь Ізраїль в обітовану землю. Цим шляхом увійшов до Сіону Давид, наситився священними хлібами, роздавши й супутникам по сковорідному млинцю. Цим шляхом сходить у гірне Маріам, цілує Єлизавету й стає блаженною. Цим шляхом йдучи в пустелю, Христос переміг Сатану. Цим шляхом сходять на гору Галілейську апостоли і бачать світло воскресіння. Це є шлях суботній, розумій - мирний. Цим шляхом простували Лука й Клеопа[8]. Зійшовся з ними третій блаженний отой співрозмовник, що переломив їм хліб небесний і відкрив їм очі бачити невидимі його пахощі.

Нарешті, цим шляхом їхав у колісниці євнух цариці Кандакії і познайомився з Пилипом[9]. Пилип відкрив йому в людині людину, в єстві - єство, пахощі Христові й новим благовістом, як дивним фіміамом, накадив йому в серце, обмив його нетлінною, крім стихійної води, водою і відпустив його у дім свій. Він же відійшов на свій шлях, радіючи. Цей шлях радісний, але порожній, порожній, але радісний, і поза ним немає порятунку. Порожній же, бо відкритий лиш для людей вибраних. Світ уявляє його порожнім, тобто суєтним. Це наклеп. Уявляє його гірним, тобто гірким. І це наклеп. Гора означає зверхність, а не труд і горе. Горе тим, що говорять: солодке - гірке і навпаки. "Шлях господній є суд, розсудити зло - вибрати благо". Улюблений шлях! "Не зайде для тебе сонце, і місяць не зменшиться для тебе. Є Господь для тебе твоє світло, і зникли дні ридання твого". Це проголосивши, Рафаїл замовк. Уриїл же закликав: "Простягніть вдалину погляд ваш і побачите кількох подорожніх, що випереджають Варсаву". Та Рафаїл почав силу­вати: "Любі мої браття! Гляньте хоч трохи на лівий шлях, і на козлів, на нещасних його подорожніх..." "Ах! Відвертаєш нас, друже, - загукали архангели, -  від прекрасного видовища до страшного." Коли повертались, заспівали всі таку пісню:

О світе прикрашений, облуди подобо,

Нещирий увесь, побілений гробе![а]

Зваблюються старці, молодь і діти.

У чари їх в'яжеш, мов пташок у сіті.

Світ видається прикрашеним.

Та він, як гріб, вапном побілений гашеним.

Нутро його виймаю, лиш мерзоту споглядаю.

ШЛЯХ ЛІВИЙ, НАЗВАНИЙ ВЕНТЕР

 - Цей шлях, - сказав Рафаїл, - називається вентер. А вентер - це рибальська сіть, зроблена навподіб черева: широка на вході, тісна при виході. Цей шлях, відхиляючись од сходу, приховує кінець свій не у світлій південній країні, а у північному мороці.

 - Ось шлях, - каже вождь Товії, - ось і нещасний його подорожній іде перед вами! Судіть його! Небесні сили, дивля­чись на подорожнього з сумом й змилосердившись над ним, закричали: "О нещасний страждальцю! Це сріблолюбець. Боже мій! Увесь обтяжений мішками, сумами, кошиками, гаманцями, ледве рухається, наче нав'ючений верблюд. Кожен крок для нього мука. "Горе вам, багаті, бо ви віддалені від втіхи вашої".

 - Та він цього, - вибачає Рафаїл, - не відчуває, а ще більше тішить себе і вважає свій шлях благословенним навіки. Він радіє, простує й співає.

 - Чи можливо? - вигукнули духи.

 - Будь ласка, - прохав Рафаїл, - слухайте його пісню.

БАГАЧ, ПОДОРОЖУЮЧИ, СПІВАЄ ПІСНЮ

Хоч у світі я поганий - лиш би був багат[а].

Нині совість не у моді, дасть лиш злато лад.

Як нажив не запитають, був би жирний гріш.

Як багат, то всім я брат, чесного не згірш[б].

Що у світі в нас ганебне? Гаманець худий.

Жити жебрами? Спущуся краще в смертний гній.

Й смерть солодка, поки плине грошик за грошем[в].

О святеє срібло-злото! Для тебе живем.

Не так милі батько, мати та й уся рідня.

Не настільки й любі діти душу веселять.

І коли Венери отака краса,

То не диво - закохалась твар у неї вся.

Цьому дорівнює й світське щастя - вудка, сіть і отруйний мед; зовні блиск, а всередині пітьма, тлін...

Ангельські сили вжахнулись, побачивши, що сатана так хитро зумів розтлити цю біснувату душу, яка обожнює мертве, й молиться до кумира. "О сатано! - вигукнули вони, співчуваючи. - Справжня божа мавпо!" Він їм замість слів "Горе вам, багаті...", "блаженні жебраки..." поклав на серці в основу оцей свій сморід: "Блаженні багаті, бо для них є царство всяких утіх". Така душа є гаспид, який ніяк не почує милості, котра закликає: "Прийдіть до мене, всі трудящі й обтяжені, і я заспокою вас..."

 - Боже мій! - вигукнув Уриїл. - Цей неспокійний шлях натовпами людей, як торгами, весь засмічений. Чуєш, Рафаїле! Який же оцей найближчий натовп?

 - Шум колісниць, - відповів він, - удари бичів, кінський тупіт і свист засвідчує, що ця громада є полком честолюбців; а перед нею натовп - це торжество насолодолюбців. Це викривається писком та іржанням музичних інструментів, вигуками торжествуючих і козлоголоссям, кухонними запахами, чадом і курінням. Інше в отих подальших замішаннях і стоках: там позови, боротьба, злодійство, грабунки, підлабузництво, купівля, продаж, хабарі...

Браття! Пригляньтесь до правого боку - ось вони! Кілька подорожніх, одірвавшись крадькома від лівого шляху, проби­раються через нерівні місця до мирного шляху. "Як Бог, спокусив я і знайшов їх, гідних себе..."

 - Ба, ба, ба! Яке дивне оце бачу видовище! - закричав, як блискавка, раптово, Варахиїл. - П'ятеро чоловіків бредуть в широких опанчах, які волочаться по шляху на п'ять ліктів. На головах капюшони. В руках не посохи, а кілля. На шиї у кожного по дзвону з шнуром. Сумами, іконами, книгами обвішані. Ледве рухаються, як бики, що везуть парафіяльний дзвін[11]. Ось хіба справді трудящі й обтяжені! Горе їм, горе!...

 - Це лицеміри, - сказав Рафаїл, - мавпи справжньої святості: вони довго моляться в костелах, безнастанно в псалтир бубнять, будують церкви й оснащують, бродять паломниками по Єрусалимах, лицем святі, а серцем - над усіх беззаконніші. Сріблолюбні, честолюбні, насолодолюбці, облесники, звідники, немилосердні, непримиренні, що радіють з сусідського горя, за благочестя мають прибутки, цілуючі кожен день заповіді гос­подні й за алтин їх продають. Домашні звірі[а] і внутрішні змії, лютіші від тигрів, крокодилів і драконів. Ці кажани між правим і лівим шляхом не є ні чоловічого, ні жіночого роду. Обом пороги, кульгаві на обидві ноги, ні теплі, ні холодні, ні звір, ні птах. Лівий шлях їх цурається як таких, що мають образ благочестя, а правий відкидає, бо знехтували його силою, відійшли від його суті. У сумах їх пісок йорданський з грішми. Обвішані ж книги - це Типики, Псалтирі, Прологи й ін. Вся їх молитва в тому, щоб нарікати на Бога й просити тлінностей. Ось зупиняються молячись і починають співати. Послухаймо безбожні їхні пісні божі.

Лицеміри, молячись, співають[12]:

Боже, встань, чого дрімаєш?

Чом за нас не вболіваєш?

Беззаконних шлях цвіте!

Їм нема біди ніде.

Ми ж тобі свічища ставим,

Кожен день молебні правим!

І забув ти нас усіх.

В тиждень постимо два рази.

Виклика хмільне відразу

У святих містах без втоми

Молимося там і вдома.

Хоч Псалтир не поважаєм.

Та напам'ять його знаєм.

І забув ти нас усіх.

Боже, крик почуй і рев!

Дай багатство всіх нам мов!

Отоді тебе прославим,

Свічки золоті поставим.

Позолочені всі храми

Зашумлять тобі піснями - 

Тільки золотий дай вік!

 - О смердючі гроби зі своєю молитвою! - вигукнув Варахиїл. Ці блудопишні лаври під виглядом божим обожнюють сатану. Злоба, зодягнена в одяг преподобія, це сатана, що перекинувся світлим ангелом. Немає злішого від нього в усьому пеклі: спустошення царствам, розхитування церкви, обранців божих спокуса... Відвернімо очі наші від богомерзких цих, які ремствують, прохачів, облесників і лицемірів. Чи не чуєте, що шум, тріскотнява, ревіння, вигуки, завивання, свист, дим, жупел і сморід содомський здіймаються над цим шляхом?

Архангели повернули світлі свої обличчя від півночі до ясного півдня і заспівали оцю пісню:

АНГЕЛЬСЬКА ПІСНЯ

На тему цього: "Безодня безодню кличе"

Як безодню океана жменькою не закидати,

Так малесенькій краплині піч вогненну не здолати.

Та чи може у печері вік орел свій коротати?

Як на край святий небесний вилетів він погуляти.

Так не буде ситий плотським дух.

Дух - безодня у людині, ширша вод всіх і небес.

Не наситиш тим довіку, чим полонить світ цей весь.

Звідси сум шкребе невгамно, туга і печаль у грудях,

І неситість, що із краплі жар іще сильніший будить.

Знай: не буде ситий плотським дух.

О роде плотський! Невігласи! Доки ти тяжкосердний?

Зведи очі сердечні. Повернись до небесної тверді.

Чому не шукаєш знання, що зветься Богом?

Чому ти не прагнеш, щоб побачити його?

Безодня безодню раптом задовольнить.

НАКЛЕП

По-грецьки - діаволе, по-римськи - traductio.

Заспівавши ж, спитали: що таке наклеп?[а] Скажи нам, блискавко божа, Варахиїле!... Він же відповів так: "Наклеп означає робити солодке гірким, і навпаки; він те ж саме, що й злодійство: злодійство краде речі, а наклеп - думки. Думка є керівник і шлях людини. Диявол, укравши в людини добру думку, перекидає наче сіть і перепону через добрий шлях, і цим самим зводить і переводить її на злий шлях. Ось чому по-грецьки дияволос, тобто перекидник, по-римськи ж traductor, тобто звідник, або перевідник, дане ім'я наклепни­кові, по-слов'янськи ж робити наклепи означає те ж саме, що й колотити, змішувати гірке з солодким, і навпаки. Це буває юді, коли замість солодкого виставляється гірке, і навпаки. Це є одне джерело всіх пекельних мук".[б]

ПІДСТУП

"Ти ж, о світе божий, Уриїле! Поясни нам, що означає оте підступ?" Відповів Уриїл: "Підступ є образ наклепу, за яким він росте й розсівається. Він те ж саме, що й машина. М а ш и н а хитрує у речах, а диявольський підступ - у думках. Птахолов і рибалка ловлять сітями, а він - підступами. Підступ є спритна машина, наприклад засідка, сильце, капкан, пастка, сіть, ятір, верша, по-грецьки - строфа, тобто заверетка, вертушка тощо. У архітекторів і нині якась машина називається по-латині caper, тобто козел. Нині яскраво видно, що хитрість у злодійстві, а підступ у наклепі є те ж саме. О, яка гарненька вудочка! Нею, наче збісившись, людська воля жахається преподобія (преосвященства), кидається за дурницями, наче олень, поранений у сім'яники, не відчуваючи, як прямує до своєї загибелі. Оці-то душі насолоджуються оцими пісеньками:

Давній вік був святий,

Нині вік не такий.

Брате, плюнь на Сіон,

Задавай світський тон.

Чи скоро святість жити діждеться?

Наше ж життя тут наживеться.

І знову:

У молоді літа не зажити світа?

Що ж за користь світ молодому?

І знову:

У віці старому немає спокою.

Тільки хвороба з бідою.

Хоча би щастя до рук нам плило,

Але на старість воно не миле...[13]

Яке ж то мені щастя, якщо воно зраджує мене під чаї старості, якщо воно не є отой вірний і вічний друг? "Друг вірний - дах міцний..." "Не залиш мене під час старості..." "Все минає, а любов ні!" "Бог любові є..." "Чуєш, Ізраїлю! Господь Бог твій посеред тебе".

Видно, зла ця вудочка, яку пожирають біснуваті душі. А як вовк овець на пасовиську й при водопої краде, і таємний облесник у самому чертозі й при трапезі, як черв'як горіхи, перебуваючи всередині їх, псує, так диявол, на самих багатих місцях, в Едемі священної Біблії, хитро вловлює, домішавши, як змій, у материне для дітей молоко отруту свою, так він смак і дух свій у запашні плоди божого раю. "Потрібне царство боже, і ті, хто докладає зусиль, осягнуть його".

Цього оракула сатана ростив. Він у ньому осквернив Христа запах. Він, укравши дух Христа, вклав у нього свій вбиваючий душі смак. Він перекував потрібне на трудне[а]. Співають німці отаку притчу: "Бог будує церкву, а чорт там же каплицю". Співає Христос: "Потрібне царство боже". Диявол підспівує: "Трудне царство боже".

О капосна мавпо! Тим же мостом іде, а в різне місто; тим же дзвоном співає, та чомусь наче ні. Ангельський тон - пекельна думка, голос Якова - серце Ісава; цілує, як друг, - продає, як Юда. І сміх і плач нам оця божа мавпа... "Слухай, небо, і заговорю!" Це наклеп на Господа Вседержителя! Потрібність з трудністю так несумісні, як світло з пітьмою. Потрібне сонце - чи трудно? Потрібний вогонь, - а чи трудний? Потрібне повітря, а чи трудне? Потрібна земля і вода, - і хто без неї? Бачите потрібність? Де ж при боці її трудність? Ах, зникла! Немає їй місця в чертогах непорочної й блаженної потрібності! Дім її є дім миру, дім любові й насолоди. Покажіть же мені, де знаходиться трудність? Чи не в пеклі? Вірую, Господи, що там саме живуть труд і хвороба, печаль і зітхання. Та чи там потрібність? Ах, не бувала вона там. її присутністю пекло вмить перетворюється на рай. У пеклі робиться все те, що непотрібне, що зайве, що не знадобиться, непристойне, противне, шкідливе, капосне, мерзенне, дурне, непридатне, погане, мученицьке, нечестиве, богомерзке, прокляте, світське, плотське, тлінне, легковажне, дороге, рідкісне, модне, турботливе, руйнівне, погибельне, пекельне... й інший незасинаючий черв'як. Ця біснувата й буйна діва трудність нази­вається по-грецьки Ата[14], тобто пагуба, по-єврейськи ж Ада, жінка Ламеха, тобто красива повія й турботлива, протилежна жінці, названій Селла й Мирна. Як різниться чиста наша діва - свята потрібність![а] Вона не Ата, а Літа й Літургісса; не Ада, а Селла; не Фурія, а Анна, а Харія, а Грація, розумій: кохана, милостива, обдарована[16]. Із небесних кіл та з гірних меж цієї цариці зникло всяке горе з трудом, а печаль з зітханням. Звідти Сатана з усіма своїми пітьмами скинутий у пекло. Яка сила скинула? Та, що там життя не залежить від турботної суєти і суєтних турбот. Там живе лиш оте потрібне: "Одне потрібне". Воно і споріднене, й легке, й благовидне, й преподобне, й веселе, й корисне, без срібла й без горя досяжне, як написано: "Даром прийняли, даром віддасте". Переконай, земле! Почуй, роде людський! Напиши на нігті діамантовому, на вічних серця свого скрижалях славу оцю господню: "Благословенний, хто робить потрібне нетрудним, а трудне непотрібним".

Як тільки Уриїл відригнув панівну цю славу Вишнього, знявся із пекельних глибин ганебний шум, рев, рик, свист, стогін, який буває від дібровних звірів, від нічних птахів, від болотяних жаб під час землетрусу. Закидався, звиваючись і розвиваючись у численні звивини, пекельний змій, пронизаний витонченою сильного стрілою і жаром палаючого вугілля обси­паний, згідно того: "Він устами вимовляє премудрість, а посо­хом б'є мужа безсердечного". На крилах Уриїлових було видно дуже коштовний сапфір, що перевершував голубий звід благовидного неба. Цей божественний розум, що випустив із уст своїх меча двосічного, влучив Сатану в саме його черево і вбив блудодійство. Варахиїл же випустив праволучну блискавиці стрілу, простромив дракона в саме око його і вбив похіть очей за Писанням: "Око, що лає батька й докучає матері своїй, хай виклює його вороння із нетрів". Поперед усіх умертвив списом Михаїл перелюбне серце його. Відтоді царство його й підступи зруйновані.

ПЕКЕЛЬНЕ ЦАРСТВО

На чому засноване?

Простер же Рафаїл яшмоподібні крила свої з Гавриїлом і, перелетівши, сів обабіч Варахиїла. Потім, засміявшись, весело мовив: "Зрадів дух мій, як Уриїл, мов Фінеєс, у черево, ти ж, як Сисарі, в саме око його пробив йому голову його". Вид же Варахиїлових крил, як вид вугілля, розжареного від отого жару: "Стріли сильного витончені з жаром, що поїдає". "Розпалене дуже слово твоє, і раб твій полюбив його..." "Слово було плоттю і вселилося в нас".

Тоді цей пломеніючий орел, служитель у блискавці Виш ньому, божественний Варак розпростер крила свої і, помахавши ними, проголосив: "Це перемога, що перемогла світ, плоть і диявола - любов наша. Міцна, як смерть, любов. Жорстока, як пекло, ревність божа. Крила її - крила вогненні. Вугілля вогненне запалює її. О вугілля! О улюблений наш рубін отой!"[а]

"Золото отої землі добре, а там рубін". "Цей дуже дорогий рубін нас, серафимів, запалює, роблячи ангелів своїх духами, і слуг своїх полум'ям вогняним". Голос його отой... "Голос брата мого..." Лиш цей втішає й зміцнює нас. "Звеселися, безплідна!" Це його голос. "Смиренна й хвильована! Ти не мала втіхи. Це я приготовляю тобі рубін - камінь твій - і на основу твою сапфір. І покладу заборола твої, яшму й ворота твої, камені кристалу й огорожу твою, камені вибрані - й правдою винагородишся... Будь-якій зброї, виготовленій на тебе, і будь-якому голосу, який проти тебе встане на бій, я не сприятиму. Переможеш їх усіх. Всі сини твої навчені Богом і у великому мирі діти твої. Це спадщина тим, хто служить Господові, і ви будете для мене праведні", - каже Господь. Нині наше бажання здійснилося. Нині почута ота з трьох частин молитва Сирахова:

Господи, Отче й Боже життя мого!

Хай не поглине мене безодня світу!

Звівши очі на красу його,

Хай не поглине мене прірва черева,

Що догоджаю, як Богові. І хай не зв'яже мене

Встидодійство, що шукає насолоди у мертвому болоті.

На цій триєдності стоїть усе пекельне царство.

Нині мудрість перемогла злобу, і всі заспівали так:

О сину, народжений від діви,

В безпристрастя глибині!

Тричастинну злобу душі

Втопи, молюся.

Та, як на бубні,

У мертвому тілі

Заспіваю переможну пісню.

 - О язику тригубий! - вигукуючи, проголосив Варак, - що зруйнував міста й перевернув доми вельмож. Блаженний, що володіє тобою. Це є царство боже! Немає легшого над нього, як і немає потрібнішого, і немає потрібнішого, як немає природженішого. І що таке Бог, як не пломеніюча всередині нас, наче дихаюче іскрами вугілля, блаженна ота краса: "Без мене не можете нічого творити". Що ж є? Вона носить гори, і води, і весь труд наш. Вона тонкощільне небо й вогонь правицею своєю тисне й тримає. Хто ж усеблагу й пренепорочну оцю матір нашу осмілюється назвати трудною? Якщо сатана сатану виганяє? Так не трудністю труд лікується. Господи! Це труд воздають тобі! Ти ж - веселощі й радість, мир і заспокоєння. Правда твоя, як сонце. І це сатана затьмарює! Світ же свідчить про брехню. Господи! Якщо можна, хай промине тебе гірка чаша оця. Якщо ж не може ця брехня минути тебе, то буде воля твоя.[а]

РИДАЮЧА БЕЗПЛІДНА

Під ту пору було чути жалібний голос на небесах. Вдова, бредучи по землі, зодягнена в темний одяг, повинна народити і сина, шукає місця, та не знаходить, гнана змієм, який хоче пожерти плід її черева й услід їй вибльовує потоп блювотиння. Через це поневіряється, ридаючи й вигукуючи оцю пісню[б]:

Хто дасть мені крила нині?Хто дасть посріблені?

Хто дасть мені крила нині? Хто дасть опірені?

Хай полечу через усе до Бога,

Від земного краю навіть до раю,

І спочину.

Це єхидна люта біжить! Це мене сягає!

Це на мене пащу люті відкриває!..

Проковтнути хоче, отрутою клекоче

Зміїще дивний, гаспид допитливий.

Ах, горе мені!

Гірких вод потоки вибльовує чорний холодні, 

Хмара темна накрила мене! Це морок безодні!

Горе мені нині! Горе єдиній!

Гонить без тями, мене з дитям.

Нема мені миру.

Ох мені! Горе! Ох! Що робити?

Кого на поміч, смію, бідна, молити?

Горе мені нині! Горе єдиній!

Гонить без тями мене з дитям.

Нема мені миру.

Боже! Ти глянь на мене з висоти святої

І прихилися, дивний, на ці сльози мої:

Дай міцність сили, щоб не здолали

Твоєї рабині уста зміїні.

Ах! О! Боже!

Хто дасть мені крила нині? Хто дасть голубині?

Щоб я полишила ці пекла глибини...

Полюбили архангели цю прекрасну наречену божу, що поневіряється по землі й не має де голови прихилити, змило­сердившись над нею.. А Михаїл, роз'ятрений ревнощами, розпростер посріблені крила свої й кинувся, наче до нещасного свого пташеняти орел, схопив жінку й посадив її на райдугу Відтоді ця цнотлива Сусанна[а] не перебуває серед смертних на землі, щоб злоба не змінила розум її, щоб лестощі не спокусили душі її. Незвичайна мати сіла з сином своїм на благокруглій дузі хмар, і та райдуга сама стала такою, що припинила потоп "Поглянь же на райдугу й благослови того, хто сотворив її. Прекрасна сяєвом своїм".

Докучають же їй оці: "Хто знищує премудрість і кару, є проклятий, і марна надія їх, і труди марні, і непотрібні діла їх. Жінки їх безумні, і лукаві їх діти, і прокляте народження їх, як блаженна безплідна неосквернена!"

Тоді з хмари загримів Михаїл до живучих на землі оцим голосом: "Сини людські! Навіщо любите облуду, поїдаючи землю в усі дні життя вашого? Чи так юродиві ви, сини Ізраїля?" Не випробувавши, не зрозумівши істини, засудили дочку Ізраїлеву. О постарілі злими днями вашими! Навіщо судите суди неправедні та не чуєте Бога, який каже: "Невинних і праведних не вбивай!" "Хто має вуха слухати, хай чує!" Після цього грому була почута здалеку пісня оця, співана у гірному воїнстві ангельському:

ПІСНЯ

На закінчення цього:

"Випустив змій за жінкою із уст своїх воду, як ріку, щоб її у ріці втопити".

Слухай, небо і ти, земле! І нині вжахнися.

І глибинами всіма море воздвигнися.

І ти, швидкоплинний, вернися, Йордане.

Хрестити Христа прийди, Іоане.

Пишнолисті ліси, стежки відкривайте,

Предтечу Йоана до Христа пускайте.

Земні ж всі погани із нами радійте,

На небі ангели хорал святодійте.

Зійшов Спас у Йордан, став в його глибинах.

Це зійшов на нього Дух Святий в виді голубинім.

"Це є син мій улюблений", - Батько з хмар нам каже.

Цей Месія обновить усе єство ваше.

Струмини нам освіти. Змію зітри главу.

Росу Духа твого дай, Христе, його славу.

Хай нас не утопить змій. Ми з земного краю

Для спочину злетимо до твойого раю.

ОНОВЛЕННЯ СВІТУ

Сім голів у сатани, як одна: голова ж - як сонце, що заходить, спотворене імлою. Потім швидко лице землі вкрив вечірній морок. Незліченні ж кажани і нічні птахи, літаючи в мороці, нікчемну хулу й наклепи на славу Вишнього проголо­шували. Тоді з'явилось і численне ангельське воїнство, як зорі небесні, але розслаблено сяючі. Архангели, виконуючи напи­сане: "У той час розумний замовкне" й захоплюючись найпрекраснішою з усіх земних дочок красою небесної Сусанни, терпіли й перебували, молячись так: "Господи Боже наш! Правда твоя у світлі твоєму. Світло ж у правді твоїй. Істина твоя в сонці живе, сонце ж стоїть на істині твоїй. Це оте знамення є твоє, від тебе і тобі у нас. Від тебе слово це твоє й про тебе. Ти сам і сотвориш його. Це сходи семиступеневі до тебе нам. І це сатана скинув їх! Він зробив з них ворота пекла, назвав потрібне трудним, а солодке - гірким. І це ворота пекла перемагають людей твоїх. Встань, Господи! Встань, славо наша! Встань рано!... Ти ліг, спочив у багатій горі твоїй, як лев, що спить багато років. Прокинься, як Самсон. Сотвори велич неплодній твоїй, торкнися гір твоїх - і задимлять, сотвори блискавку і розжени супостатів, щоб у твоєму світлі ми побачили нове світло. І оновиш лице землі. Ти і вчора, і нині, й навіки: колишній, сущий і майбутній. Амінь!"

Помолившись же, всерадісним голосом закричали: "Хай буде нове світло!"

І було нове світло. Відразу настав радісний ранок. Засяяло сонечко, освітило небеса, що проповідують славу божу, і оновило лице землі. І назвали ангели вчорашній день пітьмою, а нинішній день світлом. І було старе, й було нове світло, та день один і світ один. Давно сотворив Бог світ за сім днів для людей; за останні ж віки заради ангелів обновив його за один день, який є як тисяча років. Хай сповниться пророцтво верховного Петра: "Покайтеся! Бо хай прийдуть прохолодні часи від лиця господнього". "Прийде ж день господній, як злодій уночі, у той (день) небеса з шумом повз пройдуть..." "Нових же небес і нової землі хочемо; у них правда живе". І Йоанове: "Діти! Настала остання година, і світ минає, і хіть його, а хто творить волю божу, той перебуває вічно". "Не забажають того, й не спрагнуть". Не повинно ж впасти на них сонце ні будь-яка спека; як ягня посеред престолу, попасе їх, і покаже тваринні джерела вод, і зніме Бог будь-яку сльозу з очей їх..." А як тільки перейшов і проминув старий світ, засяяли ж разом і Ноєві, і нові часи, і літо; тоді в одну мить в останній сурмі всі нічні птахи, всі отруйні гади, всі люті звірі, всякий труд і хвороба, і всіх злих духів легіони, всі незліченні сувої, що вибльовують хулу на Вишнього, вихором виметені з лиця землі, зникли. І це! Заспівуючи, заспівали архангели і все ангельське воїнство у псалмах і співах, і піснях духовних переможну[18].

ПЕРЕМОЖНА ПІСНЯ[а]

О співай і радій, яко добрий Бог твій! Враз рукою за тобою

У борні здолає стати

Ворогів і супостатів

Прожене та переможе.

День і вечір співай. Ніч і ранок співай.

Як правиця, прославися!

Як Месія, вознесися!

В перемозі дивних, на хребті противних!

АНТИФОН[б]

Я, Боже, тобі пісню нову,

Піснь Мойсея, піснь Христову,

Сотворю в духовній лірі,

Десятиструнному псалтирі.

Всякий цар в бою цілий тобою.

Цілий Давид твій, мечем не вбитий.

Ти сам схотів мене звільнити.

Від злоплемінних оборонити.

Із уст їх меч смерті готовий мя зжерти.

І зла їх правиця правди не держиться.

У полках же ангельських було це чути!

Заспіваймо Господу! О всесильний Боже!

Наш прийняв ти зойк і плач, хоч тобі не гожі.

Ще не хочеш. Боже, нас зовсім відіпхнути.

Переміг! В ту ж мить упав супостат наш лютий.

І прийняв антихрист кару, ворог наш дебелий.

Знов повернеться, до нас прийде мир веселий.

Він здоров'я приведе мудро зі собою.

Красивіший нині й день, гарний добротою.

Осяйніше із небес сонце осяває

І обличчя дуже гарне пільний цвіт являє.[в]

Зима пройшла. Сонце ясне[г]

Показало лице красне.

Із підземної кліті з'явилися квіти.

Раніше морозом побиті.

Вже райські всі птиці

Випущені з темниці.

Усюди літають, солодко співають

Веселощів сповнені.

Зеленіють поля й трави.

Зашуміли в лисі діброви,

Встають, одягаючись, дивлячись, усміхаючись.

Ах, як солодко там дивитись![20]

Віднині відкрились у спраглих полях і пустелях джерела живої води. З'явились міста й оті житла. "Які гарні доми твої. Якове!" Скелясті гори відкрили шляхи свої, зодягаючись отими квітами: "Я квітка польова і лілія долин".

Дикий і неприступний Кавказ, що не приймає по­дорожніх, відкрив притулки свої мандрівникам. Море вка­зало дорогу всім кораблям, що пливуть. З'явилися плодоносні острови, береги, скелі, гавані й миси Доброї Надії. Відкрилися рятівні пристановища всім мореплавцям, що блука­ють навіть до стародавнього Фарсиса[а] й до Одігітрії[б], а також до хмарної гори, яка дихає вогнем, і Фарійської піраміди, що дивиться на Александрію[в].

Побачили славне царство і святу оту землю: "Там народила тебе мати твоя". "Царя зі славою побачите, і очі ваші побачать землю здалека". Спочили на багатих місцях і на блаженних луках, згідно з Писанням: "Їжте, ближні, і пийте, й упийтеся, браття..." Віднині засяяли над головами святих чоловіків променисті вінки, що заключили в собі оцю діамантову славу: "Легко бути добрим". Тоді й на мою голову покладений нетлінний вінок. Архангели, проспівавши переможну пісню, злетіли в гірне, і знову вселились у семи пірамідах, названих великими суботами, що дивляться й доглядають премудрості дім семисуботній, прославляючи Отця й Сина, і Святого Духа вчора, сьогодні й навіки.

Це видіння я, старець Даниїл Варсава, воістину бачив. Написав же для просвіщення невігласів блаженних отих: "Дай премудрому причину..." І во славу людей святих Ізраїля.

К і н е ц ь

СУПЕРЕЧКА БІСА З ВАРСАВОЮ

Колись при оновленні світу на мені збулося оце:

‘Ο στέφανος τω̃ν σοφω̃ν πλου̃τος ’εστι αυτω̃ν,

"Вінець премудрих - багатство їх" (Притчі).

Ясніше скажи: In corona sapientium diviliae eorum.

Тоді в пустелі з'явився мені біс від зграї отих: "Нечестивий, проклинаючи сатану, сам кляне свою душу". Ім'я його Д а й м о н[а].

Д е м о н. Чуєш, Варсаво, дитячий розуме, серце паскудне, душе, наповнена павутинням! Не повчаюча, а павучача! Чи це ти, який творить дивні догми й нові слави?

В а р с а в а. Ми-то божою милістю раби господні, та насмілюємось благовістити божу славу оцю:

Як злість трудна й гірка,

Благість же легка й солодка.

Д е м о н. Що таке благість?

В а р с а в а. Те ж саме, що й потрібність.

Д е м о н. Що таке потрібність?

В а р с а в а. Те, що не є злість.

Д е м о н. Що таке злість?

В а р с а в а. Те, що не є благістю.

Д е м о н. Звідки народжується потрібність?

В а р с а в а. Вона є гілкою благості й блаженства.

Д е м о н. Звідки ж є благість і блаженство?

В а р с а в а. Це є гілка від дерева життя.

Д е м о н. Де ж є дерево життя?

В а р с а в а. Посеред плоті нашої.

Д е м о н. Що таке дерево життя?

В а р с а в а. Це закон розуму.

Д е м о н. Що таке закон розуму?

В а р с а в а. Тихе світло святої слави, безсмертного Отця небесного... Образ постаті його, йому ж слава навіки. Амінь.

Біс, трохи збентежений і втупивши очі в землю, розмірковував, обурюючись дивними відповідями. Потім же запитав: "Чи нині узаконюєш? І кладеш в основу оце фальшиве твердження, що потрібне не трудне?"

В а р с а в а. Амінь кажу тобі: чим що потрібніше, тим зручніше.

Д е м о н. Чи не ти написав 30 притч[1] і подарував їх Опанасові Панкову?

В а р с а в а. Воістину так. Він є друг Варсави.

Д е м о н. Чи пам'ятаєш одну з них, у якій розмовляє Буфон зі Змією, що обновила молодість?

В а р с а в а. Пам'ятаю. Ту притчу я увінчав таким тлумаченням:

Чим більше добро,

Тим більшим трудом

Обгороджене, як ровом[2].

Д е м о н. А-а, новий архітектор! Нині-то ти мені потрапив у сильце.

В а р с а в а. Спокутую свій гріх.

Д е м о н. Чи бачиш, як твоя ж слава накликає на тебе лайку?

В а р с а в а. "Якщо кажемо, що не маємо гріха, то обдурюємо себе..."

Д е м о н. Або заколи нову оту твою славу: "Потрібне не трудне".

В а р с а в а. Нове чудо боговидне - чи заколю?

Д е м о н. Або якщо поборюєш за нею: викриваєш у собі злочинця, руйнуючи створену самим тобою колись огорожу, що огородила працею дім (як чудово ти написав), усяке благо.

В а р с а в а. Я не Бог, і грішу, я знову ж таки не біс, і каюсь.

Д е м о н. Ох! Слова твої збісили мене. Йди за мною, сатано! Не про каяття моє слово. Чи розумієш ти, що гріх по-грецьки називається ‛αμαρτεία, а перекладають: злочин, буйство, по­милка, безумство...

В а р с а в а. Дуже добре розумію. Гріх є душевна сліпота.

Д е м о н. Навіщо ж, будучи сліпим, хочеш сліпих водити, узаконюючи дивну й нечувану славу?

В а р с а в а. Навіщо? Та тому що каюся.

Д е м о н. О вороне нічний! Кайся, розкаюйся, покаюйся... та не будь творцем нових догматів.

В а р с а в а. Хто ж може каятися й прийти на інше, не поклавши спершу в основу нової долі й нового фатуму? Н;і чому стане? Відомо, що дух каяття стоїть на кам'яному острові, потоптавши колишню злобу і обцілувавши нову благодать. Ця благодать є новий діамант, який кладеться в основу заново будованого святого міста. Вона є вічне зерно, звідки проростає дерево нетлінних плодів і нового віку. Тому даремно поділяєш неподільне. Каятись - це побачити берег нової слави, почати нове життя новим серцем, новими плодами - все це гілки одного дерева і є одне й те ж. Як ранок, світло, сонце, промінь, день є те ж саме. Як же ти мені сказав: "Кайся, та не будь творцем нових догматів"?

Д е м о н. Перестань, кажу, високо буяти! Облиш суперечку й обцілуй одвіку відому серед народів славу оцю:

Δύσκολα τά καλά, εύκολα τά κακά.

Gravissima bonitas, levissima malitia[3].

В а р с а в а. Додай, якщо хочеш, і оце:

Dulcissima mala, amarissima bona.

Beatissima mala, miserrima bona[4].

Проте цього смороду ніяк не вміщує серце моє. Чи буде гортань моя гробом відкритим? Чи повернуться мені Ліїні очі[5]? Нюх вепра? Вуста Юдині? Хіба тоді обцілую оту непотрібну славу.

Коли Ізраїль віддасть перевагу стерву перед перепелами,

Тоді й я поставлю вепра над Мінервою[6].

Д е м о н. Чи так? На всі академії, на всі школи і на всі їх книги хулу наводиш?

В а р с а в а. Прости мені, друже й враже мій. Нужда змушує мене й проти тебе повстати. У хрещенні клятвою поклявся не слухати нікого, крім єдиної премудрості, що спо­чиває в Євангелії і в усіх освячених житлах біблійного Єруса­лима. Відтоді я навіть обплював світ і диявола з усіма його порадами. Єрей облив тіло моє скотською водою на той випа­док, щоб потім обмив я серце моє водою духа із євангельського Силоаму[7]. Ця тайна є плотська вода, що таємно утворює воду премудрості, яку п'ють із Біблії для спасіння. Інакше ж, якщо хтось облитий чи занурений, але не наповнений тайною, а хто любить пити гнилу воду світських порад, є лицемір, чужий царству божому, бо лиш водою хрещений, а не водночас і духом. Мені ж необхідно повставати проти всіх, щоб я зберіг цареві моєму віру мою. Знову ж... Скільки разів прив'язувала мене до Бога тайна Євхаристії[8]? Крихта хліба й ложечка вина, що не насичує тіла?... Чи не цей образ перетворюється в поживу мудрості його, яка зміцнює й звеселяє серце? Чи не він, припавши до невидимого, перетворюється в таємне першообразне? Ця переміна сутності виду здійснюється тоді, коли тлінь та й тінь тлінними устами разом приймається, наче вудкою, таємно втягується серце у євангельські чертоги і їсть оту таємну вечерю. "Блаженний, хто з'їсть обід у царстві небесному". Інакше ж немає євхаристії, тобто вдячності, а лиш лицемірство, лиш зрада, лиш невдячність, що зраджує серці Христа за малоцінні світські поради. Чи це моє серце, пов'язані таким дивним союзом любові з" серцем божим, не повстане радісно проти всіх його супостатів?

Відкрий мені у священній Біблії хоч одне місце, яке благословить твою славу, і досить мені. Інакше ж не наш ти, а із наших супостатів.

Д е м о н. Чи ти глухий, не чуєш, що тісним є шлях, який веде у царство небесне? І яке мале стадо тих, що рятуються'' Як багато захочуть увійти і не зможуть? Як встане Владика дому й зачинить двері?... "Тут буде плач і скрегіт зубів, коли побачите Авраама й Ісаака" тощо у царстві божому, вас же виганятимуть геть...

В а р с а в а. О наклеп, що збентежив і змішав гірних з пекельними...

Д е м о н. Слухай же й цього: "Остерігайтесь, щоб колись не зашкарубли серця ваші..." "Встань, сплячий! Чому стоїте без діла?" "Розпрямтеся й підведіть голови ваші..." "Трудящому робітникові спершу..." І безліч інших місць. Оце ж місце: "Зручніше верблюдові пройти крізь вушко голки..." "Будуть ті дні великою скорботою, якої не було". Показують непереборну трудність до блага.

В а р с а в а. Поки ти мене лаяв, я, терплячи, зносив. Нині ж, нечестивий і підступний, Бога мого благодать перетворюєш на скверну твою.

Д е м о н. Чого, Варсаво, бісишся?

В а р с а в а. Шлях божих слів перетворюєш на лукаву стежку твою.

Д е м о н. Як це може бути?

В а р с а в а. Як може труднощами лякати той, хто закликає, кажучи: "Прийдіть до мене всі, у кого труднощі, і я заспокою вас"? Не наговорюй же, що день божий був скорботний, а твої й мої дні скорботні, і не до скорботи, а від скорботи цей відкликає обтяжених. Твої ж дні є мерзощі запустіння, вислов­лені Даниїлом. "І у твоїх днях горе для тих, хто народжує, і тих, що доять". Тому каже: "Моліться, щоб втеча ваша не була у зиму". Твій-то день є зима, скрегіт, плач, буря, море... Звідти викликає на берег свій, у тиху пристань, у дім-прихисток. "Я заспокою вас". "Відступіться від мене всі, хто чинить неправду". "Мучтеся всі, хто зненавидів спокій мій".

Д е м о н. Чи я не сказав, що маєш біса? Слухай, о біснуватий! Я не кажу, що царство боже не є благо, а що воно обгороджене жорстоким трудом і що до нього шлях тісний і доступ прикрий.

В а р с а в а. А чи не ти сказав, що місця ці благословляють славу твою? Примусивши мене говорити про них, сам нині мене біснуватим називаєш. Якщо біснуються, то ти причина цього, що ж я добро сказав, то чому мене лихословиш?

Д е м о н. О лисе! О зміє! Кидаєшся, звиваючись, розвиваючись у різні завитки. Однак амінь, кажу тобі, що вузький шлях і тісні ворота у царство небесне.

В а р с а в а. Тісні, справді, для верблюда, але для людини досить просторі.

Д е м о н. Що таке верблюд?

В а р с а в а. Душа, обтяжена світським тягарем.

Д е м о н. Що таке тягар?

В а р с а в а. Багатство, бенкети й насолоди цього світу, які є диявольські вудки. Несуть нечестиві на плечах своїх злий хрест і важке ярмо, що їх мучить, а свою втому, якої самі є винуватцями, скидають на царство боже.

Д е м о н. Ба! Нині, не гаючись, розповів ти, який трудний шлях. Ура! Переміг! Тісний, вузький, трудний є те ж саме.

В а р с а в а. Воістину незручний і трудний для злих мужів. Та вони самі за собою тягнуть труднощі. На божому ж шляху не знайдуть, та й немає їх одвіку. Злоба доброту на шкоду, отруту, труд і хворобу сама собою собі ж перетв­орює.

Д е м о н. Що таке злість?

В а р с а в а. Навіщо мене спокушуєш, лицеміре? Я вже сказав тобі, що злість є те, що не є благом. Вона є згубний дух, що перетворює все на згубу всього.

Д е м о н. Як це може бути?

В а р с а в а. Ти, Демоне, й цього не відаєш? Чи наше життя не є дорога? Чи цей шлях не прокладений самим Богом? Чи Бог не є всехитрий, по-грецьки - аристотехна?[9] Як же трудний шлях нам сотворив? Занімій, о язику облудний! Не роби наклепів, злобо, на благо й премудрість. Ти сама сотво­рила шлях божий трудним, зробивши його беззаконним. Що таке беззаконня, якщо не розтління? І що таке гріх, як не жало смерті, яка все руйнує?

Д е м о н. Як вони можуть бути?

В а р с а в а. Не спокушай мене, допитлива злобо, не бентеж мого серця. Не на благо, а на злість, напевне, стараєшся.

Д е м о н. Не хочеш же ти розкрити, як злоба робить солодке гірким, а легке трудним.

В а р с а в а. О роде розбещений! Доки спокушуєш? Амінь кажу тобі, бо наскільки щось є благо, настільки й творити й знати зручно.

Д е м о н. Куди йде твоє слово, не знаю.

В а р с а в а. Куди? Турбуєшся й говориш ти про цю істину, як злоба робить легке трудним, допитуєшся, як це буває? Ця ж істина сяє ясніше від сонця в полудень, як усе істинне, і легке, і ясне.

Д е м о н. Яке ж ясне, якщо я не бачу?

В а р с а в а. Немає легшого, як зручно бачити сонце. Та це труд і хвороба для кажана. Проте труд цей сам собою носить в очах своїх, що полюбили пітьму більше од світла... Запропонуй хворому якнайздоровшу їжу, та він ледь жує. Виведи по­дорожнього на рівну дорогу, та вона для сліпих і кульгавих - спокуса й спотикання, а тим, хто йде розбещено й непрямо, - горе, труд і хвороба.

Д е м о н. Хто розбещено ходить?

В а р с а в а. Той, хто в нетрі, провалля, у бездоріжжя й підступні калюжі від шляху відхиляється.

Д е м о н. Хто ж непрямо ходить?

В а р с а в а. Той, хто на руках, перевернувши ноги свої вверх, або не лицем, а спиною у минуле йде. Таким чином увесь світ живе, як хтось із благочестивих співає.

Хто у світі цьому хоче блаженно прожити,

Тому треба всі поради світські облишити.

Світ у нас перевернутий. Він іде руками.

Ницьма впавши - на землі догори ногами.

А сліпий сліпого, ведучи з собою.

Впадуть, ах! обидва у рів із бідою.

Чи бачиш, як злість сама собі створює труднощі? Не питай, як це може бути.

Д е м о н. Однак тісні двері, й мало тих, що входять.

В а р с а в а. Злі просять і не приймають. Не входять, як злі входять.

Д е м о н. Як же злі?

В а р с а в а. З гуркотом колісниць, з ляском бичів, коней і кінноти, з тягарами Мамони[10], з ситими трапезами, зі смородом плоті й крові, у безшлюбному лахмітті, у бездоріжних чоботах, з непокритою головою й без посоха, не підперезані, з немитими руками й ногами. Це так злі.

Д е м о н. Які колісниці? Які коні? Про яке лахміття мені кажеш? Чи не всякий їздить на фараонових колісницях? Чудо!

В а р с а в а. Гей, кажу тобі, всякий.

Д е м о н. Не муч мене, говори, які?

В а р с а в а. Воля твоя.

Д е м о н. Оце сьогодні я зрозумів, що маєш біса. Говориш нестямно.

В а р с а в а. Гей! Знову й знову кажу тобі, що всякий, хто обожнив волю свою, є ворог волі божої і не може увійти у царство боже. Яке причастя життю в смерті? А пітьмі у світла? Ви батька вашого диявола похоті любите творити, тому й важко вам, і неможливо.

Д е м о н. Як же колісницею називаєш волю?

В а р с а в а. Що ж носить і бісить вас, як не непостійні колеса волі вашої і не буйні крила легковажної похоті вашої? Оцю ви, полюбивши, і сівши на неї, як на колісницю, що везе у блаженство, шукаєте її, п'яні нею, у днях царства божого й волі його, та не знаходите, й кажете: ох! трудне царство боже. Хто може знайти пітьму у світлі? Не живе там облудна насолода, честь і скарб. Ваша це воля, не його. Вона, гей, кажу! Вона для вас і пута, і замки, і лев, що проковтнув, і пекло, і вогонь, і черв'як, і плач і скрегіт. І не вийдете звідти, поки не розірвете пута й не скинете ярмо волі вашої, як писано: "Роздеріть серця ваші". У той час з'явиться Самсонові після жорсткого - солодке,[11] після зими - рай­дуга і мир Ноя.

Д е м о н. Хто ж причина? Чи не воля дається людині?

В а р с а в а. О злобо, не роби наклепу на премудрість! Не одна, а дві волі дано тобі. Бо є написано: "Запропонував тобі вогонь і воду". Дві волі - це справжній природний шлях - лівий і правий. Та ви, полюбивши волю вашу більше від волі божої, вічно схиляєтеся на шляхи грішних. Чи не сам ти причина?

Д е м о н. Навіщо ж людині запропонована зла воля? Краще б її взагалі не було.

В а р с а в а. Навіщо суддя пропонує беззаконникам кари? Заради того, що мучені ними звикнуть коритися правді. Інакше ж наскільки б віддалялися від цієї благодійниці, якщо так мучені ледве підкоряються?

Д е м о н. Звідки ж мені це, якщо воля моя мені благовигідна й насолоджує мене краще від меду? Навпаки ж, божа воля для мене є полин і алое, і рани...

В а р с а в а. О нещасна злобо! Нині сам ти виявив свою окаянність Не мене ж, а сам себе про це запитуй. Не я, а ти сторож і охоронець тебе. З жахом завбачую руїну в душі твоїй, причину ж цього жахаюся розкрити.

Д е м о н. Ха-ха-ха! Зваблюєш себе, Варсаво, мною, бо шукаю суду від тебе. Та розум твій перебуває в дитинстві. Писано ж: "Будьте дітьми у злобі, а не в розумі". "Не прийшов прийняти, а дати поради".

В а р с а в а. Від усіх ваших тяжких порад, навіть від юності моєї, відмився я вже у Силоамі. Господь дасть мені око своє, і не осоромлюся.

Д е м о н. Чудне твоє око, що бачить те, чого ніде немає. Де ж серце, подібне до твого? Полюбив ти дивину. Що ж? Навіть чи все спільне і все, що буває в світі, чи все те зло? Чи благо лиш дивина?

В а р с а в а. Не відволікай мене по-злодійськи на криву стежку. Шлях мого слова є про трудність, що гніздиться в пеклі, а вигнана із Едема. Чи хочеш про дивину?

Д е м о н. Вчинімо суперечку й про те: чи зі мною той, хто навчає руки мої противитися. Запропонуй же мені хоч одне, що буває на торговищах світу цього, що взагалі діється у всіх, всюди і завжди, чи воно не паскудне, нестерпне й мученицьке? Годі...

В а р с а в а. Пропоную тобі всіма, всюди, завжди діяне, і воно велике благо. Чи не всі насолоджуються їжею й питвом? Чи не завжди і всюди? І це є благо, як написано: "Немає блага для людини, хіба що їсти і пити..." І знову: "Прийди і їж у веселощах хліб твій і пий у благах серця вино твоє..." "Молюся тобі, Господи, звільни мене від Голіафа[12] цього, що вигострив, як меч, язик свій..."

Де ж більше богомерзощів, ворожнечі, хвороб, як не у світських спілкуваннях, бог яких - черево? На всіх їх блуд­ливих вечерях і трапезах, як названа Даниїлом рука на стіні пише, так гримить оцей грім божий: "Не радіти нечестивим". Яке ж мале стадо порівняно з содомлянами дім Лотів[13]! Там бенкетують ангели в радощах. Чи багато знайдеш у тисячі! Котрі їдять і п'ють не для страждань, а для здоров'я, за отим: "Якщо їсте, якщо п'єте..." і ін., все на славу Бога... Як же кажеш, що їдять хліб? Чи не краще землю зі змієм? Як же у радощах? Чи не краще у поті чола й у трудах їдять неблагословенний хліб цей свій: "Солодкий людині хліб брехні". Пізніше ж перетворюється для неї на камінь. А справжній же причасник з вдячністю їсть хліб за Соломоновим словом: "Краще крихта хліба з водою у мирі" - і п'є вино своє у благах серця тих. "Любов не заздрить, не бешкетує, не радіє з неправедного багатства - все любить, усе терпить" тощо.

Трапеза, що дихає підступністю, убивством, грабунком - чи це не хліб брехні? Що є несмачніше й скупіше, ніж неправда? Ця постаріла Єва є спільна, звичайна й вічна наречена світу, який спалюється печаллю й похіттю очей. Світ є бенкет біснуватих, торговище хистких, море схвильованих, пекло тих, що мучаться. Чи так у веселощах? Брешеш! Єзекіїль же істину благовістить: як тануть ті, що їдять не проскурку, а мотилу[а] у неправдах своїх. Це твій хліб. Від цього твого хліба відвертається Петро, кажучи: "Господи, ніколи я не їв поганого..."

Д е м о н. А! а! Та, проте ж, їв.

В а р с а в а. Їв, та вже посвячене. Якщо б воно не було приємне Богові, то не їв би. Не блудлива цінність, а освячуюча правда робить солодкою трапезу. "Прийди і їж у веселощах хліб твій" тощо... Та лукавий твій підступ, показавши хвіст утаїв ти причину веселощів, яка є там же, освячує главу оцю: "Які ж приємні Богові творіння твої" (Еклезіаст). Знай же й це, що назване Петром погане, лежить у римському commune, тобто спільне; по-грецьки κοινόν. А грецьке це означає у римлян болото (coenum). Який же мені пропонуєш хліб твій? Сам їж. Світська община мені мерзенна й тяжка. Солодка ж і добра діва є дивна дивина, дивна новина, нова дивина. Благо­честиві, полюбивши її, цураються світу, не світу - а його поганого серця.

"Відійдіть, і не торкайтеся до їх нечистот, вийдіть з-поміж них", - каже Господь.

Д е м о н. Будь здоров, як ти говорив! А віра у Христа, що зійшла благовістю на кінці Всесвіту, чи це не всесвітнє спілкування? І чи не благо?

В а р с а в а. Ах, облиш, благаю! Світ носить лиш суєтне лице віри як листя проклятого фігового дерева, що має образ благочестя, а від плодів його відцуралася, наготу свою прикриваючи, лицемір чи лицевір, марновір і побілений вапном гріб. Дух же віри й плоди його коли він має? Амінь. Ніколи. Чи гадаєш, що син людський знайде на землі віру? Ні! Ні! Не тут! Встав. Чому шукаєте живого й запашного у смердючому содомському й мертвому його болоті! Там, там його побачите. Де ж там? Там, де немає смороду. Ах! У Сигорі. Там Лот! Там дух віри! Там наш запах не з постарілими Євами, а з тими, що народили Бога, і чистими дівами. "Не бійся малого стада". Це там! О найсолодша Галілеє![14] Місто й бенкет маленьких-маленьких! Блаженний, хто з'їсть обід твій. Що таке плоть? Те, що й світ. Що таке світ? Пекло, отрута, тля? Ах, око й світло, віра і Бог є те ж саме. Мілке око - світильник для тіла. Маленька церква - світло світу. О прекрасна, та малолюдна наречена ненаречена! Тобі одній належить чути оце: "Очі твої, як голубині". "Вийди від них у Сигор, рятуйся". "Вийдіть, вірні, у неділю, і мало їх є..."

Д е м о н. Дій, дій! Якщо все спільне погане, то як же спільне воскресіння чесне й святе, підтверджене Лазаревим воскресінням?

В а р с а в а. Так, як спільне для вірних, а не для світу, що лежить у болоті. Інакше ж усе спільне для нього нечесне. Чи розумієш?

Де м о н. Дуже добре зрозумів, що ти мені сьогодні спійманий, як птах у сіть.

В а р с а в а. Спійманий, та не втриманий.

Д е м о н. Не відчуваєш? І не злякаєшся?

В а р с а в а. "Праведник дерзає, як лев..."

Д е м о н. Приготуй лице твоє, Варсаво, на викриття.

В а р с а в а. Якщо хочеш, то готую й на обпльовування.

Д е м о н. Знаю, що викриття - труд і горе для тебе.

В а р с а в а. Викрий гріх мій у мені, благаю, і будеш другом. Між ним і мною вічна ворожнеча.

Д е м о н. Чи не ти сказав, що світ є незліченне зборище беззаконних? І що, навпаки, малолюдненьке стадо благочести­вих?

В а р с а в а. Воістину, так є.

Д е м о н. Бо чи не те ж саме сказати - і це легке беззаконня, а благочестя трудне й важке? Як же не трудне, якщо це мало-помалу, а всім досяжне? Суди дерево за плодами.

В а р с а в а. Тьху! Putabam te cornua habere[а].

Д е м о н. Що? "Почали говорити іншими мовами?"

В а р с а в а. Скажи мені, Господи, істину твою. Налагодь серце і язик мій за словом правди твоєї.

Д е м о н. Ба! Шепочеш? Це тобі удар, Варсаво!

В а р с а в а. Я очікував! Що поколеш рогами, а це удар немовляти. Дій! Додаймо єдиноборства! Якщо благо трудне, то Бог причина світу, що страждає. Нині ж не мають причини гріха свого, полюбивши горе своє, більше ніж насолоду його! Дій! Красти чи не красти? Що важче? Однак увесь світ сповнений злодіїв і розбійників... Дій! Чи потрібна дуже коштовна одежа в дім? Що трудніше? Однак увесь світ облудними фарбами пишається для суєтного любодіяння очей. Що зручніше, ніж хліб і вода! Однак увесь світ обтяжений чревонестямністю[б]. Черево є бог світові, пуп пекла, челюсті, джерело й жерло, що вибльовує зі сердечної безодні всіляку погань, незасинаючих чеврів, і дріжджі, що клекочуть, і блювотиння отих вод: "Те, що виходить із серця, споганююче". Заздрощі, грабунок, позови, злодійства, вбивст­ва, хула, наклепи, лицемірство, лихоїмство, перелюб, встидодіяння, марновірство... це всерідний потоп ноївський, що верх, волосся й голову світу пригнічує.

Проте світ радіє все це творити. З успіху беззаконня свого і мудрість, і славу, й благородство, і насолоду й блаженство оцінює. Не праведно ж судив ти, проте правильно сказав, що трудність є причина гріха в нього. Це ж бо світ пекельну дочку цю трудність і горе всім серцем своїм полюбивши, зненавидів божу благодать, яка закликала його: "Прийдіть до мене! Я заспокою вас". "Скільки разів хотів зібрати дітей твоїх, і не захотіли". "Ходите у полум'ї вогню вашого, тому що ви самі його собі розпалили". "Покарає тебе відступ твій і злоба твоя". Дивуйся, нині й належить дивуватися, бо для гинучого світу не Бог, що відчинив двері й обійми батьківські, а сам він собі і його воля є причиною.

Воля! О пекло несите!

Все тобі пожива. Всім ти отрута.

День-ніч щелепи вправляєш.

Всіх без винятку ковтаєш.

Якщо змія заколоти цього?

Отоді-то й пекла позбудешся злого.

Чашею цієї вавілонської повії споєний світ, перелюбствує з нею, знехтувавши чертогом дів мудрих і кімнатою наречених нашого Лота.

Занімій же і мовчи! Не зводь наклепу на Бога! І не гавкай на відчинені ворота блаженства! Відчинені ворота не є причиною малої кількості рятованих. Ах, проклята воле! Гей, ти єдина світові, наче лев зі своєї огорожі, перегороджуєш йому отой шлях до блаженного виходу життя! "Вийдіть і підскочите, наче телята, звільнені від пут". Здійснилась же нам на користь стародавня притча. Turdus ipse sibi malum cacat - "Загибель дрозда з його середини виходить"[а].

Д е м о н. Хто ж може пройти шлях до того блаженного виходу?

В а р с а в а. Кожен, хто захоче: а хоче той, хто полюбив Бога. Ця нова любов змушує зникати стару. Стара ж, зника­ючи, помалу перетворюється у нову волю і в нове серце взаємно: "Зникло серце моє і плоть моя". "Боже серця мого!" Тобто: серце моє в тебе, а ти взаємно у моє серце перетворився. Нині: "Що для мене на небесах? І від тебе чого захотів на землі? Мені досить тебе одного".

Д е м о н. Як же? Там черево, а тут злу волю називаєш світським богом? Чи у світі два боги?

В а р с а в а. Ба! Гострий ти, доглядачу моїх промахів. Ніч, пітьма, морок, мрії, привиди, чудовиська - всі ці пекельні озера союзні зі своєю безоднею. Воля плоті, серце світу, дух пекла, бог черева й похіть його, серце нечисте є те ж саме. Це архисатана, нечиста сердечна безодня, що вмить народжує незліченні легіони духів і тьму думок і мрій на муку всім. "Для них повік зберігається темний морок". О світе, що полюбив труд і горе! Як скоро сходиш у пекло й не повертаєшся. Сатана осліпив око твоє. Ця сліпота є матір'ю життєвих похотей і плотських насолод. Вони для тебе черв'як незасинаючий і вогонь незгасний. Вони зміцнили тобі засув воріт пекельних, зачинили ж райські двері тому, хто наслідує п'яту божу, зберігає суєтне й фальшиве, всі дні життя свого їсть землю. Та горе мені! Це! Пливучи по морю світу цього, оце бачу здалека землю святу! О найсолодший, бажаний краю! Врятуй мене віл капосника плоті і від моря світу цього!

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология