Дружня бесіда про душевний спокій

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 8 из 86Следующая ⇒

Особи: П а н а с, Я к і в, Л о г в и н, Є р м о л а й, Г р и г о р і й

Г р и г о р і й. Слава Богу, зібралася наша бесіда! Що чувати? Чи немає вістей?

Я к і в. Вчора сталася пожежа. Довелося бути в гостях і натрапити на гурт учених.

Л о г в и н. Хіба була пожежа?

Я к і в. При пляшках і чарках спалахнув страшенний диспут. Один звеличував механіку; інший вивищував хімію; інший хвалив геометрію; інший пришивав людське щастя до лікувальної науки; інший увінчував похвальними піснями історію; інший підносив граматику з мовами; інший - політику зі спілкуванням. Потім була суперечка, яка їжа здоровила, яке вино корисніше. Нарешті, найбільше полум'я загуділо про причину, що згубила Афінську республіку, плодовиту матір учених людей. Багато неправди казали й про богиню Мінерву, якій було присвячене місто Афіни.[10] Проте я нічого не міг зрозуміти й не знаю, чому не відчував жодного смаку. А у моїй любій книжечці, яку завжди ношу з собою, недавно вичитав, що щастя не залежить ні від наук, ні від чинів, ні від багатства, а лиш від того, щоб охоче здатися на волю божу. Лиш це може заспокоїти душу.

Г р и г о р і й. Як називаються ті вчені?

Я к і в. Перший Навал, другий Сомнас, третій Пифіків - люди дуже вчені, а інших не знаю.[11]

Г р и г о р і й. Як же ти не міг нічого зрозуміти?

Я к і в. Я й сам з цього дивуюся. Лиш знаю те, що слухати їх мені було зовсім не цікаво.

Г р и г о р і й. Хіба вони говорили про Мінерву без Мінерви? То ж поговорімо самі про наш найдорогоцінніший мир без­перечно й дружелюбно. Розкусимо трішки оце слово: "Здатися на волю божу". А премилосердна наша мати блаженна натура нас, своїх любителів, не залишить, спрямовуючи всю нашу бесіду. Згадайте сказане мною оце слово: "Чим хто більше згоден з Богом, тим він більш мирний і щасливий". Оце-то означає: "жити за натурою". Хто ж не каже цього: "жити за натурою"? Та ця помилка є шляхом всієї згуби, якщо хто, змішавши рабську й панівну натуру в одну тотожність, вибирає собі поводирем замість прозорливої чи божественної тваринну й сліпу натуру. Це справжня неповага, незнання Бога, непізнання мирного шляху, мандрівка шляхом нещастя, що веде у царство пітьми, у житло неспокійних духів.

Саме оце слово – нещастя – народилося звідти, що спокушена людина, яка пішла під проводом сліпої натури, вхопилася за хвіст, оминаючи голову або ту найвищу частину: "Частина моя ти, Господи". Скільки ж ми винні нашій матері Біблії? Вона безперервно кладе нам у вуха якесь інше найвище єство, називаючи його началом, оком, отцем, сильним, Госпо­дом, царем, ангелом ради, владичим духом, страхом-дороговказом, другою людиною, світлом, радістю, веселістю, миром та інше. На скількох місцях кричить нам: "Слухай себе". "Прислухайся до себе краще..." "Увійдіть у вашу храмину..." "Повернися у дім свій". "Дух божий живе в вас". "Друга людина Господь з небес..." І це означає благовістити мир, сповіщати шлях щастя, відчиняти ворота до благоденства, відкривати керівне в усьому й недремне око, щоб якнайстаранніше кожний, підкоряючись таємному всередині себе покликові блаженного духа, міг одержати настанову, просвітлення, кураж і досконалість у кожній своїй справі, а без його дозволу не починати найменшої дії, й не ступати найменшого кроку. Щасливий, хто живе згідно з волею благого духа! "Господь буде на всіх твоїх шляхах". Бідна душа, яку водить власна хіть! "Шлях нечестивих загинув". Найперший ґанок і переддвер'я, що вводить у згубу, і найперший порух, що, наче буквар, навчає нас бути супостатами Богові, є оце:

A. Входити у неспоріднену стать.

Б. Обіймати посаду, що суперечить природі.

B. Вчитися того, до чого не народжений.

Г. Дружити з тими, для кого не народжений.

Ці доріжки є справжня дорога нещастя.

П а н а с. А якщо хтось народжений для злодійства?

Г р и г о р і й. Йди геть! Моя мова стосується лиш людинолюбних душ, чесних звань і благословенних видів промислу, котрих не виганяє геть із суспільства божий і людський закон, ц вони становлять родючий сад церкви, або, ясніше кажучи, сад суспільства, так, як свої частини годинниковий механізм. Він тоді злагоджено продовжує працювати, коли кожен член не лише добрий, а й здійснює свою споріднену частину служби, розподіленої по всьому складу. І це й є бути щасливим, пізнати себе, або свою природу, взятися за свою долю і перебувати з частиною, спорідненою собі, із всезагальної служби. Ця участь у службі є добродійність і послуга. І не дивно, що у стародавніх римлян як посада, так і добродійність позначались оцим словом - officium. Найдобріша душа живе тим неспокійніше й не­щасніше, чим більш важливу посаду мас, якщо для неї не народжена. Та й як їй не бути нещасною, якщо втратила оцей скарб, дорожчий над увесь світ: "Веселість серця - життя людині, і радість мужа - [це] довгодення" (Сирах). Як же не втратити, якщо замість послуг ображає друзів і родичів, близь­ких і далеких, однорідних і іноземних? Як не ображати, якщо приносить шкоду суспільству? Як не пошкодити, якщо погано сповняти посаду? Як не погано, коли немає завзятого старання й невтомної праці? Звідки ж народиться праця, якщо немає охоти й старання? Де ж візьмеш охоту без природи? Природа є першопочаткова всього причина й саморухома пружина. Вона є матір'ю охоти. Охота є запал, схильність і рух. Охота сильніша за неволю, згідно з приказкою. Вона прагне до труду й радіє з нього, наче зі свого сина. Труд є живий і невсипущий хід усього механізму доти, поки породить досконалу справу, яка сплітає своєму творцеві вінець радості. Коротко кажучи, природа запалює до справи й зміцнює в труді, робить труд солодким.

А що ж є ця природа, як не той блаженний у людині дух, про який Бог до Мойсея: "Це я посилаю ангела мого перед лицем твоїм... Прислухайся до себе і послухай його. Не соромся, бо ім'я моє на ньому". Це велике діло: "Ім'я моє на ньому". Боже ім'я і його єство є одне й те саме. Тому й велить вникнути всередину себе й слухати того наставника, який все потрібне виразно показує. Наскільки можна здогадатися, то це є той, хто каже: "Без мене не можете нічого творити". І це означає щасливо вступити на посаду з Богом, коли людина не за своїми примхами й не за чужими порадами, а вникнувши в саму себе й послухавши святого духа, що живе всередині й кличе її, йдучи за його таємним покликом, стає й дотримується тієї посади, для якої вона у світі народилась, призначена для того самим Всевишнім.

Чи не всюди є наповнення всюдисущого божого єства? Є він у кожній людині. Є і в тобі, й з тобою. Що ж він робить? Послухай Соломона: "Твій нетлінний дух є у всіх. Ним же викриваєш тих, що помиляються, і в чому згрішили, пригадуючи, вчиш, щоб, звільнившись від злоби, вірили у тебе, Господи". Бачиш, що блаженне єство, яке живе в тобі, керує, наче худобою, твоєю природою. Ця сліпа натура є ти сам, з твоїми примхами. І це-то означає: "Царство боже є всередині нас". Воно не помиляється й кращим шляхом поведе тебе, розумій, до того, до чого ти народжений, щоб ти був корисним для себе і для твоїх братів більше, ніж чужі поради й твої власні прагнення, про які написано: "Вороги людині її домашні". А тепер озирнись, чому поспішаєш? Куди забіжить твоя розгнузданість? Навіщо хапаєшся за посаду, не знаючи, чи будеш у ній щасливим? Як ти можеш обіймати її вдало, не будучи до неї народженим? Хто може підписатися, що ця добра їжа буде корисна для твого шлунка? Чи не краще можеш сам про це довідатися? Порадься ж сам із собою. Пізнай себе. Прислухайся до себе й послухай свого Господа. Є в тобі отець твій, цар і наставник. Прислухайся до себе, знайди його і послухай його. Лиш він знає, що тобі споріднене, тобто корисне. Сам він і поведе до цього, запалить охоту, закуражить до труду, увінчає вінком і благословенням твою голову. Прошу, мій друже, не починай нічого без цього царя у твоєму житті! Диво, що досі не можуть зворушити тебе оці слова: "Шукайте спершу царства божого". Шукай і день, і ніч, гукай: "Хай прийде царство твоє". А без цього наплюй на всі справи твої, які б вони не були гарні й славні. Все те для тебе погана пожива, яка неспоріднена, хоча б вона й царська. Ах! Де ти мені знайдеш людину, щоб, вибираючи становище, сказала: "Хай буде воля твоя!" Оцей-то небесний Отець, при водячи нас святою своєю волею до того, до чого нас народив, сам і порадами утверджує наше серце, щоденно посилаючи їх, наче поживу, у нашу душу. І тоді-то справа нашої посади має свою сутність і силу. Якщо ж вже тебе досягло боже царство, то глянь на нього й вжахнися. Проси прощення твоїх боргів за те, що, відібравши найвищу владу, ти досі правив своїм життям за порадами твоєї сліпої натури, а не під керівництвом царського єства. Це справжня спокуса, зрозумій, твоя мука, що народжується від лукавого духа, який панує у твоїй тваринній натурі.

Хай ніхто не думає, начебто від нашої волі залежить вибрати становище чи посаду. Вишній володіє людським царством, і блаженний, хто слідує за цим справжнім царем. Це означає бути в божому царстві та в щасливій країні стійкого миру.

Тепер прийшли мені на думку ті, хто мучиться серед достатку тугою, нудьгою, горем. Вони просять у Бога багатства, а не насолоди, пишного столу, а не смаку, м'якої постелі, а не просять солодкого сну, ніжного одягу, а не сердечного куражу, чину, а не найсолодшої отої забави цісаря Тита[12]: "О друзі мої! Я втратив день..." Ах, мій друже! Не проси дощу, за приказкою, проси врожаю: буває, що й дощ шкодить родючості.

Є р м о л а й. А я згадав отих допитливих цього віку: "Богословська наука, навіщо вона? Я ж не священик і не монах..." Начебто не всім потрібне спасення душевне і начебто спасення й сердечний спокій є не те саме.

Я к і в. А я не можу ніяк надивуватися з величезної кількості тих, що грішать проти цього таємнописаного божест­венного закону.

Не знайдеш ніде такої ницої душі, яка б не рада хоч сьогодні стати на найвищу посаду, анітрохи не задумуючись про свою природженість. Це невігластво царства божого затьмарило всі серця. Без сумніву, вони впевнені, що наше щастя прив'язане до якогось одного звання чи становища, хоч сто разів чули про царство боже, коли хто його знайшов і підкорився, ступивши у природне звання, то тому легко все інше потрібне дається. А без цього й звання не звання. І як може бути званням, якщо я до нього не покликаний вишнім царством? Як же покликаний, якщо не для того народжений? Боже царство є всюди, і щастя живе у будь-якому стані, якщо входиш у нього під проводом твого творця, який привів тебе у цей світ для того; і в сто разів блажен ні ший пастух, який за природою пасе овець чи свиней, ніж священик, який має злобу проти Бога.[13]

Чому для нас таким низьким видасться хліборобство, що всі його уникаємо? Щасливий, хто народився до медицини, до живопису, до архітектури, до книг... Я їх благословенну, як природну, школу (розумій: розмірковування, вправи) благо­словляю й вітаю. Радію, коли й сам в одній із цих наук, лиш би це було з Богом, вправляюся.

Та чому більше нещасний землероб, якщо за природою своєю оре землю? Зізнаюсь, друзі мої, перед Богом і перед вами, що в цю саму хвилину, у яку з вами розмовляю, покину моє нинішнє становище, хоч у ньому зістарівся, і стану послідущим гончарем, як лиш відчую, що досі перебував у ньому без природи, маючи природжену схильність до гончарства. Повірте, що з Богом буде мені у стократ і веселіше, і більш вдало ліпити самі глиняні сковороди, ніж писати без натури. Та досі відчуваю, що утримує мене в цьому стані нетлінна рука вічного. Цілую її й за нею піду. Нехтую безрадністю всіх сторонніх радників. І якщо б я їх слухав, то давно б став ворогом мого Господа. А нині я його раб.

Л о г в и н. Я, навпаки, милуюся, який солодкий труд тому, хто працює, якщо він природний. З якою радістю жене зайця хорт! Яке захоплення, як лиш дано сигнал для ловів! Як насо­лоджується працею бджола при збиранні меду! За мед її вбивають, та вона не перестане трудитись, поки жива. Солодкий для неї, наче мед, і солодший над соки труд. Для нього вона народилась. О боже мій! Який солодкий з тобою найгіркіший труд.

Г р и г о р і й. Якийсь молодик був моїм учнем. Бевзь справді народжений до людинолюбства й дружби, народжений слухати й робити все чесне. Та не народжений бути студентом. Із подивом я співчував його остовпілості. Та як тільки він відійшов до механіки, раптом усіх здивував своїм поняттям без будь-якого керівника.

Цілком мертва душа людська, яка не вдалася до свого природного діла, подібна до каламутної й смердючої води, закритої у тісняві. Я безнастанно говорив це молодим, щоб випробовували свою природу. Шкода, що заздалегідь батьки не карбують цього на серці своїм синам. Звідси-то й буває, що військову роту веде той, хто повинен би сидіти в оркестрі.

П а н а с. Як же можна набувати шляхетства й зберегти за собою землю?

Г р и г о р і й. Хапаєшся за хвіст, а не за голову. Раджу, коли хочеш, щоб твій син весело й удало виконував посаду, ти мусиш сприяти йому у виборі звання, спорідненого його яко­стям. Сто спорідненостей, сто звань, а всі почесні, бо законні.

Хіба не знаєш, що земля залежить від чесно виконуваної посади, а не вона від землі? І чи не бачиш, що низьке звання часто набуває землю, а вище - втрачає?

Не дивись, що вище й нижче, що показніше й не знатніше, багатше й бідніше, а виглядай те, що тобі споріднене. Раз уже сказано, що без спорідненості все ніщо...

Якщо ж той, хто володіє землею, живе щасливо, то він не тому щасливий, що нею володіє: щастя до землі не прив'язане.

А чим володіє за спорідненістю, те треба розуміти про всі види зовнішності. Все ж те зовнішність, що перебуває поза людиною: земля, сім'я, чин тощо. Чого хочеш, шукай, та не втрать миру. Шляхетний список є поза тобою, а ти поза ним можеш бути щасливим. Він без миру ніщо, а мир без нього щось, без чого не можна бути щасливим навіть у едемському раї. Хіба сподіваєшся знайти рай поза Богом, а Бога поза твоєю душею? Твоє щастя, і твій мир, і твій рай, і твій Бог є всередині тебе. Він думає про тебе, перебуваючи у тобі ж, наставляючи на те, що перш за все корисне для тебе самого, розумій: чесне й благопристойне. А ти дивись, щоб твій Бог був завжди з тобою. А буде з тобою, якщо ти будеш з ним. А звичайно, будеш з ним, якщо, замирившись, заприязнишся з цим найсолодшим і блаженним духом. Дружба й віддаленого пов'язує. Ворожнеча віддаляє й того, хто близький. З природою жити і з Богом бути - це одне й те ж; життя і діло є те саме.

Чув я хлопчаком, що на європейські береги викинула буря дику людину, обшиту оленячою шкірою, з таким же човником. Оточив це диво народ. Чудується, співчуває, приймає. Пропонує німому гостеві різні види добірної їжі, та він нічого не торкається, сидить, наче мертвий. А нарешті, лиш запримітив запропоновані плоди, відразу до них затремтів і воскрес. Це справдешній образ вірної своєму господові душі у виборі звання.

Л о г в и н. Мені виразно уявляються двоє людей, що роблять одну й ту ж справу. Та від цієї душі народжується приємне, а від тієї неприємне діло. Цей найдрібнішою послугою звеселяє, а той завдає прикрості дорогим подарунком. Від цієї особи досада, насмішка й сам ляк чаїть у собі певну приємність, а від другої - сама ласкавість дихає таємним спротивом. Цього хула приємніша від похвали того...

Диво! Шило, як каже притча, голить, а бритва не бере. Що за диво? Це диво боже. Він сам є таємна пружина цього всього. Все дійсним, все приємним, все благопристойним робить лиш підкорення його захованій у людині силі. А опір цьому святому духові, який все чинить, все знищує. З цієї-то причини досвід­чений лікар невдало лікує. Знаючий учитель без успіху вчить. Учений проповідник без правди правду пише. Перекрутивши Біблію, студент їсть без солі. Хто втратив у живопису вік, той без натури наслідує натуру. У всіх цих завжди чогось бракує. Та це щось є голова всього й кінцева краса божої правиці, що завершує будь-яке діло. Коротко сказати притчею: "Цілком віз, крім коліс". І не без сенсу вчинили спартанці. Вони дуже корисну для суспільства вигадку, що вийшла з уст шахрая, відкинули, а прийняли з уст добросердного громадянина, який, на прохання сейму, те ж саме своєю мовою висловив.

Найзвичайнісінька справа, яка робиться без спорідненості, втрачає свою честь і ціну так, як хороша їжа стає гидкою, коли споживається з нужника. Це стверджує прадавня стародавніх віків ота приказка: "Від ворогів і дари - не дари". Й солодша від меду оця руська притча: "Де був? - У друга. - Що пив? - Воду, солодшу від ворожого меду". І справді, найдрібніша послуга мила й відчутна, якщо походить від природи, наче із невичерпного сердечного джерела. Згадайте селянина, що підніс пригорщею воду із джерела перському монархові, який проїжджав! Згадайте, з чого ми недавно кепкували - з ріпи селянина Конона, яку принесено в дар Людовіку XII, королеві французькому![14] Як ці монархи веселилися цією грубою, але старанною простотою! Навіщо ж охаюєш себе, о маловірна душе, коли твій Отець небесний народив тебе або землеробом, або гончарем, або бандуристом? Чому не йдеш за його покли­ком, за званням, відхиляючись до вищого, та не тобі при­родженого? Звичайно, не розумієш, що для тебе у тисячу крат щасливіше у цій незнатній ницості жити з Богом твоїм, ніж без нього перебувати серед воєначальників або першосвящеників? Невже ти досі не запримітив, де живе твоє щастя? Його ніде немає, та воно є скрізь. Благаю, відчуй, що розумним і добрим серцям набагато миліший і шановніший природний і чесний швець, ніж неприродний цивільний радник. Яка користь, якщо ім'я твоє надруковане у тлінному списку, а дух істини, що сидить і судить у твоїх нутрощах, не схвалює і не дивиться на обличчя, лиш на твоє серце?

Залишися ж у твоєму природному званні, яке б воно не низьке. Краще тобі розпрощатися з величезними палатами, з просторими землями, з пишними назвами, ніж розлучитися з душевним миром, зробивши через свій опір внутрішнім своїм ворогом такого дивного, сильного й непереможного духа, що ламає навіть ліванські кедри.

КІЛЬКА КРИХТ І КРУПИНОК ІЗ ПОГАНСЬКОГО БОГОСЛОВ'Я

Я к і в. Чи дозволите запропонувати дещо на стіл із поганських засіків?

Г р и г о р і й. Покажи, лиш би не було ідоложертовне.

Л о г в и н. Дивись, щоб не відгонило духом, противним Христовому запахові. Оце то і означає у Павла бісівську трапезу.

П а н а с. Чи можна, щоб не була поганою їжа, якщо вона із поганського столу?

Є р м о л а й. А я вірю, що вона перестане бути поганою, якщо Господь зволить її освятити. Все те святе, що добре. Все те добре, що приноситься Господу. Все те господнє, що не суперечить духові страху божого й царству його. Якщо ж сам Господь освятив, то хто наважиться споганити? Давай сюди! Я раніше за всіх почну їсти з Господом і перед Господом, анітрохи не боячись Мойсеєвої погрози: "Істина є господня, а не бісова".

Я к і в. Пропоноване мною не лише не постає проти Господа, а стоїть за ним.

Л о г в и н. Хіба ж ти забув, що кожен, хто не проти нас, є з нами? - говорить істина. І хто дає бути пророками?... "Хіба лиш юдеїв Бог?" "Гей, і поган". Дихає всюди дух господній, що живе у всіх, і блаженний, хто слухає його. Це й означає викрадене у поган золото посвячувати у храм Господу. І не менше любий Богові римський капітан Корнилій15, ніж сам юдей, таємно обрізаний серцем, обмитий смислом.

Я к і в. Мені здається, що божественна в людині сила, яка побуджує її до спорідненості, називалася у стародавніх єгиптян Ізіс[16], Isis, у греків - ’Αθηνα̃, Athena, у римлян - Minerva, тобто natura. Природа називалася γένιος genius, genius - ангел природи, називався також θεός - Бог.

П а н а с. Чому ж називалась Мінервою?

Я к і в. Не знаю, а лиш думаю, тому що Мінерва була людиною (чоловіком чи жінкою), народженою для того, щоб могла для себе й для своєї братії добре навчитися знати,, де міститься щастя. Хто навчився цього, той у греків нази­вався ευδαίμων eudemon, тобто добре знаючий, а бла­гополуччя - ευδαιμονία. Протилежне ж до цього - какодемон, какодемонія, у римлян же цей добре знаючий називався, здається, divini juris peritus, тобто добре знаючий боже право. А що всюдисуща божа велич позначалася його іменем, те, думаю, зроблено для його любові й поваги, щоб іменем любої людини позначити найулюбленішого божого духа, який приводить до щастя й таїться у кожній людині, який не має для себе власного імені та з яким була нерозривна дружба Мінерви. Коли хтось, не слухаючи цього духа, брався за справу, то у поган була приказка: Invita Minerva - "без прихильності Мінерви", а у нас кажуть "Без Бога". І спершу так говорили про науки, а потім про все, навіть про найдрібнішу справу. Якщо хтось без природи поліз у медицину або в музику, то казали: Invito- Apolline; Iratis Musis - без прихильності Аполлона"[17], "без милості Муз".

Якщо хтось вдавався до купецтва - "без дозволу Мер­курія"[18].

Якщо жив у чудових гаях, на полях, на пагорбах і горах, при чистих ріках і прозорих джерелах, усамітнюючись у лісах, і у сповнених пташиного співу садах, уникаючи людського співжиття й шлюбного союзу, але без Бога, то казали: "Без благословення Діани"[19].

Скільки посад, стільки спорідненостей. Ці різні до різних посад божі спонукання позначалися у них різними різних людей іменами, що прославлялися своїми спорідненостями. Проте всі ці такі різні обдарування спричинює один і той же Святий Дух. Так, як, наприклад, у музичному органі одне повітря, [проходячи ] через різні трубки, породжує різні голоси, або як у людському тілі один розум, проте по-різному на розгляд різних частин діє.

П а н а с. На мій погляд, не дуже погано вибираєш золото із поганського гноєвища. Часто салонним сміттям загрібається царська монета, а джерело найздоровшої води замулюється болотом.

Я к і в. Але ж байка про велетнів, що підняли бунт проти Бога, всім знайома[20]. А вона ледь не пальцем показує на тих сміливців, які нахабніше й упертіше суперечать божественному духу, прагнучи з відчайдушною впертістю великого, але цілком не благопристойного для їх природи звання.

Це настільки відгонить богомерзотою й безчестям, наскільки, навпаки, дихає потаємною красою, наче повна троянда й запашна конвалія, благословенне Господом діло.

Ця краса називалась у стародавніх завіса - decorum, тобто благовидність, благопристойність, яка огортає будь-яке створіння й усяку справу, та не підлягає жодним людським правилам, а лиш залежить від царства божого. І хто може настановити людину на те, до чого сам Бог перегородив їй шлях?

Звідси, думаю, народилась у них оця дивна філософська догма: ‘Ότι μόνον ’αγαθον τό καλόν , тобто "Доброта живе лиш у красі". Звідси у них же така приказка: Όμοιον πρός ‛όμοιον ’άγει θεός - "Подібне до подібного веде Бог". Вона вчить, що не лише звання, а й вибір високої дружби залежить не від нас, лиш від вишнього призначення. Наша справа лиш пізнати себе й довідатися, для якої посади ми народилися й з ким водитися. І як спорідненість до звання, так і схильність до дружби не дістається ні купівлею, ні проханням, ні насильст­вом, а це є дар Духа Святого, який ділить все на свій розсуд; і людина, що йде за цим благим духом, хвалить кожне звання, та береться за споріднене; бажає добра кожному, а дружить з тими, до кого відчуває особливе притягання Святого Духа. За цим вірним наставником так ревно пішов Сократ, що навіть у дрібницях дотримувався його порад[21]. Недавно я розповідав вам, як цей чоловік, вийшовши із гостей, повернув із провулка, і пішов додому іншою вулицею, лиш за внутрішнім порухом нічого не передбачаючи.

П а н а с. А якщо б не вернувся, що тоді?...

Я к і в. Те ж, що й іншим, які не повернули за ним. Раптово гнане їм назустріч стадо свиней всіх їх перемазало, як видно із Плутархової книги про Сократового ангела-хоронителя. І не можна повірити, щоб цей муж під час бесіди не говорив здебільшого про цього мудрого наставника й голову щастя. Звідти і в нас живе ота мудра приказка: "Без Бога ні до порога, а з Богом хоч за море". А коли в Афінах не стало таких співрозмовників, тоді джерело, що напувало сад суспільства, і криниця мудрості зовсім замулилась й затопталась стадами свиней. Ці стада були зборищами філософських мавп, які, крім зовнішньої маски (розумій: філософську опанчу й бороду), нічого суттєвого від справжньої мудрості не мали. Ці зіпсували розтлінням саму основу афінського юнацтва[22]. Воно не могло й подумати, щоб заглянути всередину себе до свого божествен­ного вождя. Безтямно кинулися услід за своїми скаженими задумами, наче олень, якого б'є по очах крильми орел, що сидить на його рогах, щоб дістатися до знатніших посад, анітрохи не задумуючись, чи споріднені їм ці звання і чи будуть корисними суспільству, а по-перше, самі собі. Лиш би дістати знатне, хоч і пусте воно, ім'я й збагатитися.

Задумайтесь, яка велика кількість там була зроблена ослів мулами, а мулів лошаками. Тоді-то боговшанування перетворилося в отруту, чвари - у марновірство й лицемірство, правління - у муки, суддівство - у крадіжку, воїнство - у грабіж, а науки - у знаряддя злоби. Воюючи таким чином проти Мінерви, зробили ворожою до себе свою захисницю, а республіку - згубною.

П а н а с. Або я помилився, або ти свою поганську діву Мінерву обрізав не незаконно, а так, як велить обряд обрізання, щоб непорочно присвятити її господу Богу нашому. Вона перестане бути ідолослужителькою, вже не означаючи тлінну плоть і кров, а служитиме тому, хто з'являється під іменем, наче під її одягом, тому, про кого написано: "Ви є храм Бога живого, і дух божий живе у вас". Коротко скажу: нині єгипетська Ізіс є те ж саме й іменем, і єством, що Павлів Ісус. "Знаю людину..." А скажи мені, якими були афіняни тоді, коли до них прийшов Павло, чи мудрі?

Я к і в. Якщо б ти вивчив усі твої тілесні органи, оминувши голову, і від самого твого народження, не вірячи у її наявність, то чи можна тебе вважати знавцем або добрим анатомом?

П а н а с. Тьху!... Тоді я був би звичайнісіньким опудалом.

Я к і в. Тоді ти був би справжній афінянин Павлових часів. Скажи мені, яка мудрість може бути у тих, хто не пізнав божого єства? У їх серцях панувало лиш тлінне єство. Дивились вони на механізм світу, та бачили у ньому лиш глинку: глинку вимірювали, глинку рахували, глинку історією називали, як недосвідчений глядач дивиться на картину, зануривши свій тілесний погляд лиш у фарбовий бруд, а не свій розум у нематеріальний образ вираженого фарбами малюнка, або як неписьменний, що втупив тлінне око в папір і в чорнило букв, а не розум у розуміння прихованої під буквами сили. А їм і на думку не спадало оце нашого нетлінного чоловіка дивне слово: "Плоть - ніщо, дух животворить". У них було істиною лиш те, що можна обмацати. Глиняні душки - ті їх захисники. Кожна дрібна думка - то їх божок, а кожний божок - то їх потіха. Собачим полюванням вшановували Діану, математи­кою - Юпітера[23], або Дія, мореплавством - Нептуна[24]. Іншого бога вшановували брязкотом зброї, ще інших - пиш­ними бенкетами і уборами тощо.

Лиш відчутне було в них натурою або фізикою, фізика - філософією, а все невідчутне - пустою фантазією, брехнею без місця, марнотою, нісенітницею, марновірством і нікчемністю. Коротко кажучи, все мали і все розуміли... крім того, що не пізнавши нефізичного, нетлінного Бога, втратили з ним щось, розумій: "душевний мир".

І хоча відчували, що якось, щось, чимсь, таємною якоюсь отрутою палить і хвилює їх серце, та воно і невідчутне, і нехтуване було доти, поки ця іскра виросла у невгасиму пожежу. Трапляється ж це кожному, що хоча й удасться здобути весь світ, проте невимовними зітханнями серце всередині волає про те, що ще чогось трішки бракує, і начебто дивна й неприродна спрага у хворого не вгамовується.

Так і трапилося з афінянами: вони відчували, що їх прославляє вся вселенська мудрість, якою, наче багатими товарами, поста­чали людський рід. Та при всьому цьому змушені прислухатись до таємного крику серця. Стали здогадуватись, що досі не все-все вивчили, і що, звичайно, потрібні ще якісь колеса для брички.

Цей недолік свого хваленого й перехваленого розуму, який не розумів лиш вічності Єзекіїлевих коліс[25], визнали перед усім світом поставленим монументом. Крім наймиліших своїх богів, які становили по частинах усю їхню премудрість, наче фаль­шиві камені стовп, збудували храм тому Богові, сяйва якого, наче очі, палаючі кров'ю, сонячного світла не змогли зрозуміти й стерпіти. Той храм був із таким написом: "Невідомому Богу"[26].

Наш Павло, запримітивши цей храм серед численних кумирниць, ухопився за бажаний привід до благовістя. Почав передмову, що мудрість афінського шляхетства видна з усього, та ще чогось для їх досконалої мудрості бракує, проте..., як самі це тим благородним написом визнають. Його ж вам, мовляв, благосповіщаю. Почав цей мандрівник розгрібати фізичний попіл, знаходить у ньому божественну іскру і те панівне єство, яке для них, крім натури попелу, не було зрозумілим; показували, що єство попелу чи глиняне єство, в якому житло їх серце, є ідол, розумій: видимість і лиш ніщо, що тьма і тінь, що свідчить про живу натуру, яка сотворила віки своїм нетлінним словом, і що це слово є друга людина у нашому земному тілі, життя й спасення наше... І оце-то й означає благовістити нетлінне воскресіння. Та чи можна вилікувати хворого, який вважає себе здоровим? Немає труднішого, як увібгати істину в дурне, але горде серце. Проповідь воскресіння зробила нашого Павла буйним серед афінян і іграшкою для їх мудреців. Звідси-то й народились його промови: "Ті, що уяв­ляють себе мудрими, збожеволіли". "Де премудрий? Де книж­ник?.." Ось якими були мудрими афіняни в часи Павла!

Г р и г о р і й. Видно, що вони мудрували так, як танцює ведмідь, навчений ріжком.

П а н а с. Звичайно, танцює згідно з своєю наукою; і є приказка: "Хай ведмедя вчать".

Г р и г о р і й. Вчать, та довіку йому не вміти.

П а н а с. Чому?

Г р и г о р і й. Тому що це справа людська, а не ведмежа.

П а н а с. Проте ж він танцює.

Г р и г о р і й. І вовк у байках грає на флейті для ягняти.

П а н а с. А чому ж не грати, якщо навчився?

Г р и г о р і й. Який цей капельмейстер, такий твій танцмейстер.

П а н а с. Інша справа байка, а ведмідь справді танцює.

Г р и г о р і й. Якщо ти так справді їси, як він танцює, то ледве чи сам не заохотишся танцювати.

П а н а с. Як же не дійсне те, що є насправді?

Г р и г о р і й. Без смаку їжа, без очей погляд, без стерна корабель, без сенсу мова, без природи діло, без Бога життя є те ж саме, що без розміру будувати, без розкрою шити, без рисунка малювати, а без такту танцювати... Запитай же тепер, як не дійсне те, що є насправді?

П а н а с. Чому ж гарно, коли він танцює?

Г р и г о р і й. Тому що смішно, а смішно тому, що природно й непристойно. Отже, немає більш безтямного й шкідливого, як твоя ведмежа приказка. Будь вовк кухарем, ведмідь м'ясником, а жеребчик під вершником. Це чесне діло. Якщо ж вовк грає на флейті, ведмідь танцює, а жеребчик носить повіддя, то не можна не сміятись. Кожна нешкідлива непристойність смішить. А коли вже вовк став пастухом, ведмідь монахом, а жеребчик радником, то це не жарт, а лихо. О, якщо б ми вникли, наскільки це шкідливо для суспільства! Та хто може турбуватись про користь інших, знехтувавши власною? І якщо для себе злий, кому добрим буде? Вбивцями самих себе є ті, хто бореться з природою. Яка мука трудитися у неспорідненому ділі! Навіть бенкет без охоти тяжкий. Навпаки ж, у природному не лише труд солодкий, а й сама смерть приємна.

І це є причиною того, що у всякому званні є щасливі й нещасливі, спокійні й неспокійні, веселі й сумні. Зачини неспорідненого у самотність, вона для нього смерть, а з природою - рай. "Самотність для мене рай, - вигукує блаженний Єронім, - а місто - темниця". "О самотність! - волає інший, подібний до нього, - вбивство вад, оживлення чеснот!..." Для таких сердець найглибша пустеля тим багатолюдніша, чим самотніша, а дійовіша тим, чим спокійніша; наче виноградна ягода у своїй солодкій силі багатіє, чим варить її й скорочує сонце у полу­день.

П а н а с. Чому ж люди пруть у звання без природи?

Г р и г о р і й. Запитай їх самих.

П а н а с. Звичайно, їх притягує охота.

Г р и г о р і й. Звичайно, не винні ті, яких до цього примушують.

П а н а с. А якщо охота, то звідкіля ж їм мучитись? З охотою все приємне. А де охота, там і природа. Охота, за твоєю ж казкою, є рідна дочка природи. Як же?..

Г р и г о р і й. О крутію! Як прехитрий змій, в'єшся, завиваєшся у різні звивки.

П а н а с. Будь ласка, не сердься! "Як облесні й істинні".

Г р и г о р і й. Добре: вислухай же спершу баєчку.

БАЙКА ПРО КОТІВ[27]

Кіт із пасіки за давнім знайомством прийшов у село до свого товариша й [був ] прийнятий пишно. Дивувався під час вечері з достатку.

 - Бог дав мені посаду, - сказав хазяїн, - вона приносить у мій дім на добу по двадцять тушок щонайкращих мишей. Смію сказати, що я у селі [зовуся]  великим Катоном.

 - Тому-то я й прийшов побачитися з вами, - говорив гість, - і переконатись у вашому щасті, при тім і розважитись ловами. Чути, що у вас з'явилися добрі щурі.

Після вечері лягли спати. Хазяїн уві сні почав кричати й розбудив гостя.

 - Звичайно, вам уві сні з'явилось щось жахливе?

 - Ох, братику! Здавалося, буцімто я втопився у самій безодні.

 - А я веселився ловами. Здавалося, начебто спіймав справжні­сінького сибірського щура.

Гість знову заснув, виспався й прокинувся. Почув зітхання хазяїна.

 - Пане Катоне! Невже ви виспались?

 - Ні! Я після жахливого сну не спав.

 - Ба! А чому ж?

 - Така моя натура, що, раз прокинувшись, більш не можу заснути.

 - Що за причина?

 - Тут є таємниця... Ах, друже мій! Не знаєш, що я зобов'язався бути рибалкою для всіх котів у цьому селищі. Дуже мене хвилює, коли згадаю човен, сіть, воду...

 - Навіщо ж ти взявся за рибальство?

 - Як же, братику? Без харчів у світі не проживеш. Крім того, я й сам до риби великий мастак.

Гість, похитавши головою, сказав:

 - О пане! Не знаю, в якому сенсі розумієш оце ім'я Бог. Та якщо б ти дотримався твоєї природи, яку марно звинува­чуєш, то ти був би набагато більше задоволений одною тушею на добу. Прощавай зі своїм щастям! Моя бідність краща.

І повернувся у свій лісок.

Звідси народилась оця притча: Całus amat pisces, simul odit flumen aquarum - "Кіт охочий до риби, та води боїться". Це нещастя зустрічає всіх охочих не до звання, а до прибутків. Чи не нещасне міркування - любити платню господаря, а не бути охочим копати виноградник? Звичайно, той не охочий, хто не природний. Природному мисливцеві більше радості приносять самі лови й труд, аніж поставлений на стіл смажений заєць. На майстерного живопису картину дивитись приємно всім, та у живописі лиш той охочий, хто любить удень і ніч занурювати свої думки у її [картини ] задуми, примічати пропорцію, малю­ючи й наслідуючи натуру.

Ніхто не пожне стійкої слави від будь-якого мистецтва, якщо труд біля нього не вважатиме за найсолодшу, що перевершує саму славу, насолоду. А той вже найвірніший друг свого звання, якщо й само зменшення прибутку, нужда, хула, гоніння не можуть погасити його любові. Та без природи труд ніяк не може бути солодким.

Численні, знехтувавши природу, вибирають собі ремесло наймодніше й прибуткове, та цілком обманюються. Прибуток не є насолодою, а виконанням тілесної потреби, а якщо насо­лода, то не внутрішня; справжня ж сердечна насолода міститься у спорідненій праці. Тим вона солодша, чим природніша. Якщо б блаженство полягало у багатстві, то чи мало людей з достат­ком? А людей зі спокійною душею й куражних мало.

Достатком задовольняється лиш тіло, а душу звеселяє споріднена праця. Це зала її найсолодшого бенкетування. Отут-то вона, наче хитра машина, повертаючись на своєму повному ходу, радіє і, перебуваючи при самому житньому хлібі й воді, не заздрить царським палатам.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии