Що таке істинне блаженство. На чому воно твердо стоїть. - звичайно, той камінь великий, дивний і єдиний.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 86Следующая ⇒

ПО-ЄВРЕЙСЬКИ СІОН

Особи: П а н а с, Я к і в, Є р м о л а й, Л о г в и н, Г р и г о р і й.

П а н а с. Скажи мені, Григорію, чому греки назвали блаженство ευδαιμονία [2], тобто розсудливість, а блажен­ного εύδαιμων ?

Г р и г о р і й. Ти ж мені скажи, чому євреї назвали його ж світлом? Воно не сонце. "Засяє вам, які бояться імені мого, сонце правди..." (Малахія).

П а н а с. Чи не тому, що розумне око, як світло й ліхтар у пітьмі, веде нас, коли блаженства шукаємо? А будь-який сумнів і невігластво є пітьма.

Я к і в. Розумне око є для нас проводирем у всіх ділах. Невже добра скринька й табакерка назветься в тебе світлом і розсудливістю?

Г р и г о р і й. Δαίμων, або Даймон чи демон[3], означає дух бачення. Кожна ж людина складається з двох начал, які протистоять собі і борються, або сутностей: із гірного й ницого, тобто із вічності й тліні. Тому у кожному живуть два демони чи ангели, тобто вісники й посланники своїх царів: ангел благий і злий, хоронитель і губитель, мирний і бентежний, світлий і темний... Розпитайте, о друзі мої, себе, загляньте в себе. Ой, скажу вам, побачите таємну боротьбу двох мисленних воїнств, особливо коли починається важлива справа. Вникніть лише і увійдіть у серця вашого думне поле, яке ширше від усіх океанів і всяких небес. Водночас скільки тисяч пернатих і швидших за блискавку дум ваших перелітає в усі кінці Всесвіту, і повзає по всій піднебесній? Немає діла, ні найменшої дії, насінням і почат­ком якої вони б не були. Гірне духів ополчення невпинно волає: "Хто, як Бог?", "Будь-яка плоть - сіно й ніщо". "Дух живо­творить слово боже". "Чи послухав ти раба мого Йова?" "Ти Христос, син Бога живого..." А нижнє у безодні сердечній за­перечує: "Немає Бога". "Плоть і кров усе животворить". "Чи не даремно шанує Йов Бога?" "Прибутки те роблять". "Христос утішає народи..." Обидві ці армії, як потоки від джерел, залежать від таких же двох своїх начал: гірного й низького, від духа і плоті, від Бога і сатани[а], від Христа і антихриста. Велика й блага дума є головний ангел, вість блага, порада правильна, уста премудрі, мова нововогняна, благовість миру, слово життя, сім'я благосло­венне, слово спасительне й навпаки. Тепер скажи, Панасе, чи борються твої думки?

П а н а с. Гей, відгадав ти! Одна думка волає у мені, або скажу з пророком Захарією: "Ангел, який говорить у мені". Нове, не корисне сповіщає Сковорода. А неприязний ангел хитро заперечує й шепоче, як Єві, ось що: "Надто тонко пряде, не придасться на сорочку павутиння". Я ж у Ісайї недавно читав отаке: "Полотно павутинне тчуть..." і не буде їм для одягу. Говорить про вітрогонів, які вчаться марноти, зневажа­ють корисне. І справді: "Літа наші, як павутиння".

Я к і в. Наклепник із тих же законів, як змій із тих же квітів не мед, а отруту висмоктує; а диявол у тій же Біблії весь смак із свого черева, як павук павутину з власного свого живота дуже тонко й гладенько, наче шовк, веде, а не із божого духа, як міністр Лже-Христа[4], а не законного царя, верховний бла­говісник якого ось чим хвалиться: "Ми ж розум Христа маємо".

Л о г в и н. І я відчуваю боротьбу моїх духів.

Є р м о л а й. А в мені така ж суперечка таємно шумить.

Я к і в. Це і дивно, й не дивно. Дивно, що мало хто намагається заглядати всередину, випробовувати й пізнавати себе. А не дивно тому, що безперервна ця боротьба у кожному, до єдиного, серце не присипляє. У мене самого переповнене серце або невичерпне джерело, від самого мого народження не породило ні слова, ні діла, щоб перед його початком не відбулася боротьба його пекельних духів з небесними силами, подібно як на небі шум вітрів, які борються, передує прийдешній весні. Цього я не зауважував у юнацькі роки. Буйні мої думки нехтували отою притчею: "Всякий Веремій про себе розумій". Дивні рідкісні явища й легковажні новини відволікали їх від смаку як тієї, так і цієї загальнонародної мови: "Добрий Дін, та що краще, як свій дім?" Здавалося, що у домі моєму всі для мене однаково приятелі. А мені й на думку не спадало оте євангельське: "Вороги людині - її домашні". Нарешті, безлад буйності, що розбуялася, як пожежа, в тілесному будиночку, зібрав докупи розсипані по бездоріжжю думки, наче південний вітер потоки, а мені на пам'ять і на увагу привела сказане оте зціленому біснуватому слово Христове: "Вернися у дім твій". Від цього начала засіяла весна мого благодення. Отже, слово твоє, Григорію, і дивне, й не дивне, і нове, й старе, і рідкісне, й загальне. Однак блага у мене думка, або скажу з патріархом Ісааком: "Ангел мій хвалить слово твоє, а наклепник німий".

Є р м о л а й. Ангел твій, о друже ти мій Якове, "який охороняє тебе від усякого зла", не спокушається, коли хвалить давню новину і нову давнину. Все те не велике, що разом не містить у собі давнини й новизни. Якщо у соломонівські часи не їли грибів, а нині встав їх винахідник, то це не велике, бо не давнє, а не давнє тому, що без цього люди жили у давнину блаженно. Що давніше, як премудрість, істина, Бог? Усі діла не для всіх, а це - всім часам, країнам і людям, настільки кожному потрібно як для корабля компас і стерно, а для подорожнього Товії - наставник Рафаїл. Премудрість відчуває смак у найсолодшій істині, а істина ховалась у Бозі і Бог у ній. Це єдиний наріжний камінь для всіх будівничих храму блажен­ства і премудра симетрія[5] для тих, хто будує ковчег спокою. Це єдина святая святих, старожитностей давнина. Та де мені знову знайдеш серце, що керується компасом і телескопом віри божої? Ось ця ж сама давнина є предивна рідкість, новина, чудо! А ганитель її є капосник плоті, ангел сатанинський. Не люди винні в цьому, а огудний дух, що оволодів їхніми серцями.

Л о г в и н. Так, згадав і я, що наперсник Христа називає його закон новим: "Нову заповідь даю вам". Правда, що істинна є Соломонова притча: "Брат братові допомагає... тощо." Є така ж і руська: "Добре братство краще багатства".

Проте це непоборне місто всі оминають, і діамант дружньої любові блищить дуже рідко. Ось тобі новинка! Та знову, коли превічна ця рада є дуже давня всіх істот симетрія і "міцна, як смерть, любов", що ревним співчуттям усіх світів системи зв'яза­ла й повертає, тоді він же у посланні своєму називає її ветхою. Сам богочоловік, якого не підлий дух, що в поросі плазує, як змій, а вишній отой архангел діві благовіщує, називається новим Адамом і ветхим днями: "Бог любові є". І так: "Хай будуть німими уста облесні", які слово твоє, Григорію, гудять.

П а н а с. А мені пригадалися горді мудреці пишної плоті, які з лайкою питають: "Що є сатана, де він, подай його, проклятущого, сюди, мені в руки. Чи багато у нього рогів?.." Чи не правду каже апостол: "Гудячи - не розуміють"? Судіть - чи не самі вони з рогами? І чи не забавляють сина Сирахового? "Нечестивий, що проклинає сатану, сам кляне свою душу". Розумний у картярській грі може бути лабет[6], а благий і злий дух є для них небуттям. Ось тобі вхід у лабіринт безбожництва! Знищивши ангельські чини, легко сказати: "Бога немає". Як замуливши по-філистимськи живої води потоки, джерело само собою стає недослідженим і неймовірним.

Я к і в. Облиш філистимів і хамів: "Всякий Веремій про себе розумій". Не люди винні в цьому, а дух наклепницький, що оволодів їхніми серцями. Якщо у тобі людське серце - жалкуй, а якщо завгодно, то ревнуй і гнівайся, але уникай ворожнечі й злобної гордині з отруйною насмішкою. Хто переслідує людину за віру, є найголовніший ворог божого людинолюбства, як і той, хто озлоблює жебрака за те, що не захотів Христа ради як милостиню прийняти одяг. Остерігайся, друже мій, щоб не закрався під світлою машкарою у надра твої хитрий змій, щоб ангельська любов до Бога не перетворила тебе у диявола для людей. Не забувай отого учительського шляху: "Не знаєте, якого ви духа". Ангельськими мовами говори, а людей всіх люби. Істинна любов не самолюбна.

Г р и г о р і й. А я радію нашій одностайності в думках. Втішає мене згода вас чотирьох. Гірні думки у тяжкосердних душах не поселяються! Найчистіший спирт небесний, названий у греків[а] αύρα , по-римськи також aura, не живе, хіба що вище хмар. Вернімся ж на шлях плину мови нашої. За числом ангелів розділіть весь рід людський на два роди: на вишній і нижній, на правий і лівий, на благословенний і на відторгнений. Тепер можна запитати будь-кого: "Ти наш чи від наших супостатів?" "Якого ти духа?" Немає тут нейтральності з подвійного роду людей, згадайте євангельське роздоріжжя: шлях вузький і широкий, правий і лівий. Наше життя - це подорож. Лівий, через тріумфальні ворота, через звеселяючі проспекти й квітнучі луки, зводить у пекло, прямо кажучи, в сум не засинаючих у душі червів. Правий на вході жорсткий і копіткий, зрештою, мало-помалу гладкий, наприкінці солодкий, при виході - найсолодший. Як будь-яка благородна справа на початку і в корені гірка, а у плодах своїх солодка, і хто сіяв зі сльозами - жне з радістю. Правим йде рід праведних під керівництвом ангела мирного, вірного наставника, охоронця душ і тіл наших. І як сам вождь їх світлий, так і рід той благорозумний, благодуховний, запаш­ний, а життя їх є ось-те: евдемонія, пахощі, благовіяння, яке видихає ладан, миро, смола й олія. Звідси у нас народилося слово благоговіння, звідси у стародавніх всяка благоспішна удача називалась дексіома[7]! Десничіє - діло правої руки, а люди - сини світла й десниці, наприклад, Веніамін - означає син десниці - [правиці]. Шуйський[8] же рід, або лівий, у всьому протилежний до того. Негідну підлість і у нас, в Малоросії, називають шуя. Без сумніву, те ж, що й шуя, і ледь чи не звідти народилось слово оце - лінивий. Наче син лівиці, не правиці. Та я вже забрехався. Ось вам, чому в грецьку давнину блаженство названо ευδαμονία.

П а н а с. Нині мені відкрилися оті Павлові слова: "Прийміть мене, як ангела божого". "Христові пахощі ми". І кожен сам такий, до якого ангела приліплюється. Ці є добрі діви. "У пахощі миру твого течемо?" Та ах! Мало їх... Недарма плачеш, о Єреміє! "Зменшилась [кількість] добрих дів". Рід лукавий і перелюбний скрізь розмножується. Всі оці не ввійдуть до шлюбного покою палацу нареченого. "Не знаю вас!"

Є р м о л а й. Мені постійно перед очима спокусник учителя нашого в пустелі. О безсоромний! На кого не наважиться наступити, якщо свої підступні наклепи не посоромився звести на голову всіх божих мужів і пророків? "Кинься вниз". Чи можливо, щоб звалився у нижнє болото й смердючу підлість той, хто прорік оцю істину: "Я із вишніх". Хто згори і в гірному народжений, ніяк не вміщує духів, які відсилаються до стада свинячого: "Ви із нижніх". Та знову, яким йому був приємним ангел з саду, що побуджував його до висоти терпіння, за благоволінням і сутністю гірного отця його.

Л о г в и н. Звичайно, оцей сад, де розмовляємо, навіяв тобі такі думки. І мені ці, перед нами квітнучі лілії сільські, що дихають у нюх наш фіміамом своїх пахощів, звели на серце Матвієвого ангела, який сидить на надгробку і благовістить мироносицям отого єдиного чоловіка: "Рід же його хто пізнає?" "Я цвіт польовий і лілія долин". Для охоронців гробу ангел мій жахливий, а для мироносиць - який прекрасний! Світлий, як блискавка і як лілія, що сповнила повітря пахощами. Чи не вони таємно торкають мій нюх, насолоджуючи палаюче в мені з Клеопою й Лукою серце моє? Крила її - крила вогню". "Полечу й спочину..."

П а н а с. Ні, брате, зачекай! Високо не залетиш. Щоб могти нюхати пахощі того нетлінного чоловіка, треба мати отой ніс: "Ніс твій, як стовп ліванський". Оцим-то носом обнюхує Ісаак ризи сина свого Якова. Втратили було цей ніс і зате почули ось що: "О нетямущі галати!" "І зашкарублі серцем..." Розлючений місяць і земну людину кожне око бачить. "Безумний як місяць змінюється". До небесної отої людини: "І підійметься від землі життя його". Як молодого місяця, не побачить, хіба дуже швид­ким відчуттям. Тобі належить рости, мені ж: "Перебуде з сонцем і раніше від місяця". Всі ті були безносі, котрих запитує Павло: "Чи прийняли ви Духа Святого?" Ми ж бо й не знаємо, чи він є і що він означає? Хоч придворний, проте без носа був тоді і той євнух, що питав Пилипа: "Скажи, про якого чоловіка так гарно говорить Ісайя?" Недарма у євреїв не ставили священиками безносих і коротконосих. Позбавлений відчуття, що сприймає Христові пахощі, і хто не може похвалитися: "Знаю чоловіка", як може видатися іншим невігласам: "Це ягня боже". Соломонівська наречена, крім хваленого братом носа, має голубині очі. Цими благородними відчуттями, не дивно, що провидить не старіючого оленя, який високо скаче й перескакує по горах і горбах: "Відчуття праведних благопоспішне".

Я к і в. Носатих носатий хвалить. Ангел божий, що підняв угору за волосся Авакума й Пилипа, може й друга нашого Логвина підняти у гірне. Невже гадаєш, що він лисий? Гадаєш так, а воно не так. Чи дух віри - не прозорлива премудрість? Чи не вона є блаженна сивина й волосся оте: "Волосся голови вашої не загине". Чи не він викликає захоплення й у хору мироносиць? Пахуче миро божої віри у серці їх - достатній для благовісника привід, щоб схопити й підняти їх із плазуван­ня у гірне. Віра бачить невідчутного чоловіка, і він не дивиться на тлінь, крім віри: "Господи, очі твої дивляться на віру". Цей благовістив сина і пречистій Марії, цей і Захарії, та при фіміамі віри, цей же обіцяє батькам ізраїльського визволителя Самсона. Але й тут діє непогубний волос віри: "Залізо не зійде на голову його". Це ж волосся й нетлінне віри проміння прикрашало й освітлювало й Мойсеєву голову, викликало захоплення Єноха і всіх отих з Павлом: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і себе". Втілений ангел Павло хвалиться, що і йому волосся помазав Бог духом своїм так, як і Ісайї: "Бог, що помазав нас..." "Дух господній на мені..." А як вірить, так і благовістить плазуючим: "Устань, сплячий..." Так, як Ісайя, якомусь бідному книжнику: "Чого ти тут, і що тобі тут?..." Те ж, що й євангельський ангел: "Що шукаєте, немає тут..." "Там його побачите, о зашкарублі серцем!" І заохочує їх у гірне галілейське, де "ті, що бачили його, поклонилися йому..." "І той був невидимий їм". Тоді відразу побачили, коли став невидимим і невідчутним так, як коли зник з очей тілесний друга мого бовван, тоді залишилось у моєму серці серце його, як магнітний дух у стальному кільці: "Міцна, як смерть, любов..." "Крила її - крила вогню." А коли плотська любов так сильно віє і гонить до смертоносних жадань, то так само ж і дух божої любові жорстокий, як буря, шумний, як від вина, вугіллям вогняним і полум'ям варить, як пекло, палить серце, окрилює й націлює в гірне: "Жорстока, як пекло, ревність". І так любо мені, коли Логвин зізнався, що руйнує серце жало ревності божої і утробу йому так, як Луці і Клеопі. Чи зізнатись вам, що й мою утробу торкає те ж полум'я? Часто воно пригашується плотським жаром. Та хто безпосередньо відчув красу гірної людини, любові того ні вода велика пригасити, ні ріки потопити не можуть: "Ні теперішні, ні майбутні..." "Повстане ангел господній..." Остудить Вавілонську піч і звільнить їх. "Зникне серце моє і плоть моя..."

Г р и г о р і й. Це вже ми чули - про два начала, про подвійний рід ангелів і людей, про два шляхи людського життя. Втім, нині самі доходьте розумом, що із цих же джерел народжується подвійний смак у Біблії: добрий і лукавий, рятувальний і погибельний, хибний та істинний, мудрий і безумний...

Я к і в. Немає легшого додуматись, як у цьому. Змій із тієї ж корови ссе молоко і перетворює в отруту, а людина слухає притчу: "Збивай молоко, і буде масло". Душевній людині Лотова пиятика, Давидове й Соломонове жінколюбство - сморід, отрута й смерть, а духовній - пахощі, їжа, пожива й життя. Віра гірна візьме змія й не пораниться, в печі не обпалюється, у морі не потопає, отруту й смерть їсть і п'є, і тому здорова, ось "знамення віруючим"! Біблія не лише корова, але й пекло, й змій, і всепоглинаючий лев. Але в жорстокості цього лева знаходять з Самсоном стільники насолоди ті: "Правиця твоя прийме мене..." Цей дракон для таких цілющий, і є деревом пресолодких райських плодів, але не тим, які "полижуть порох, як змії, що плазують по землі". "Той зітре твою голову..." Чудо ізраїльське! Де віра знаходить солодку, кращу від меду й стільників поживу, там тяжкосердну душу терзають псячі мухи й шершні: "Нашлю на них шершнів..."

П а н а с. Стережися, Якове, ти вже зробив Біблію стародавнім чудовиськом, що мучило давно єгиптян. Ім'я його - Сфінкс - дівоча голова, тулуб левиний...

Я к і в. Не сумніваючись, друже мій, кажу, що вона-то є лев, який обходить Всесвіт, гарчить і терзає, напавши на бідного читача з лівого боку. Пропав він у пекельних її щелепах. Ти ж, о Ізраїлю, не бійся Якова! "Зустріне його, як мати", прикриє його від спеки, заспокоїть у материнському лоні, охлібить хлібом і напоїть водою. "Вода глибока - рада у серці мужа". "Хто п'є від води цієї, не спрагне навіки".

П а н а с. То чи не вона й повія ота в Соломона, за якою волочаться буйні молодики? Вона гіркіша від пекла. Втікають же, "як олень, поранений у сім'яники". "Не знаючи, що на душу свою тече". Куди вона заводить їх? О лютий язик її! "Зуби його, зуби левові, що вбивають душу..."

Я к і в. О друже мій! Вгадав ти. Це та повія. "Слова потопні, мова облесна цієї повії". Вона наводить усесвітній потоп. Та віра з Ноєм із незогниваючого споруджує собі безпечну храмину. Вона по-римськи area, те ж саме, що по-грецьки ’αρχή. Це ім'я боже. "Покриє тебе боже начало". Від цієї повії врятував ангел обручника: "Йосифе, не бійся". Трохи не потрапив, повз Рахіль, на прілооку Лію[9].

Є р м о л а й. Чи не вгадаю і я? Чи не Біблія оті смертоносні джерела, які Єлисей перетворює в цілющі, коли їх сіллю осолонив пророк? Засмітили їх філістимляни.

Я к і в. Ти влучив у самісінький центр. Очищує їх Ісаак, осолонює Єлисей, освячує, занурюючи у них Христа, Предтеча, а сам Христос перетворює несмачну їхню воду у вино нове, яке "звеселяє серце людини". А Мойсей гірним посохом розділяє й підсолоджує несмачну їх гіркоту за Павлом: "Слово ваше хай буде сіллю розчинене". "Про Бога похвалю слово, про Господа похвалю слово".

Л о г в и н. Дух вгадування зачепив і мене. Чи не є вона [Біблія ] той, що у Даниїла, семиголовий змій, який губить жінок і немовлят? "Змій цей, якого ти сотворив". Хоч він кит, хоч дракон - є то Біблія.

Я к і в. Чи не вилився на вас, друзі мої, отой дух від Вишнього? "Виллю із духа мого". "Старці ваші сни побачать..." Хто здатний це вирішити, якщо не буде Бог з ним? Дух віри все випробовує і все відкриває. Цьому змієві в щелепи замість солі вкидає Даниїл кульку, пілюлю або котишок. Тоді цього гаспида мале отроча повести може.

Є р м о л а й. Любий мій котишок, що означає ця кулька? Чи спитаю тебе по-єврейськи: манна - що це?

Я к і в. Він зліплений зі смирни, з деревної вовни і з жиру. Пішов прямо в черево зміїне.

Є р м о л а й. Кажи, друже мій, швидше, не муч мене. "Поки візьмеш душу нашу?"

Я к і в. Ху! Хіба не знаєш, хто був у череві китовому?

Є р м о л а й. Ах! Ти тепер ще більше мене засмутив.

Я к і в. "Вірив, тому й заговорив". Ця кулька є завжди існуючий центр пресвятої вічності. У храмах божих зображається так:

У центрі трикутника око.

1. Альфа - випереджає будь-яке сотворіння.

2 Ω - омега після всякого сотворіння залишається.

3. Віта [бета ] - середина, що народжується й зникає, та за початком і кінцем вічна. Ця трійця є одиниця[а]:

"Трисонячна єдність", "недремне око..."

Є р м о л а й. Не знаю, чогось Панас усе посміхається.

П а н а с. Трикутник твій, Якушо, пахне Піфагором[10]. Небезпечно, щоб ти не накадив і духом платонівським[11], а ми шукаємо Христового духу.

Л о г в и н. І мені видається, наче запахли платонівські ідеї.

Я к і в. Піфагорствую чи платонствую - немає біди, аби не ідолопоклонствував. І Павло, й Аполлон є ніщо з Авраамом. "Бо ніхто не благий..."

Г р и г о р і й. Дайте спокій! Прошу, не чіпайте його. Він слово благе вийняв із віруючого серця. З вірою грязюка у Бога дорожча від чистого золота. Судіть, не на обличчя дивлячись. Згадай вдовин пенязь[12]. Не вміщуйте богознання у тісняву палестинську. Доходять до Бога й волхви, тобто філософи. Єдиний Бог юдеїв і поган, єдина й премудрість. Не весь Ізраїль мудрий. Не всі й погани пітьма. Пізнав Господь сущих його. Збирає з усіх чотирьох вітрів. Будь-хто для нього є Авраамом, тільки б серцем володів дух божої віри, без якої й Авраам не міг виправдатися, ні ніхто інший. Тільки дух віри виправдає і плем'я, й країну, й час, і стать, і чин, і вік, і розум. Іноплемінник Неєман зцілився у Йордані, де марно обмивався необрізаний серцем Ізраїль. Яке нікчемне самолюбство! Поклоняєтесь у храмах трикутникові, зображеному художником, що його не розуміє, а цей же образ, у любомудрів сутністю божества осяяний, лаєте. Чи не це є: "Поклоняєтесь тому, чого не знаєте?..." Не розжувавши цього хліба Христового, як можете перетворити й перемінити сутність на животворний сік? Чи не означає це бажати собі суду й смерті, аби сповнилось писання: "Йдучи, вдавився?..." Гляньте, сліпці, на божі хліби, що нази­ваються проскура, тобто приношення. Чи не бачите, що на одному зі семи, зверху є ложе трикутника, вирізаного списом священика, що роздроблюється й вкладається в уста причасникам? Чи не пророк священик? А пророк - чи не любомудрий і прозорливий муж, чи не міністр і не апостол божий із тих: "Невідому й таємну премудрість явив ти мені". "Навчу безза­конних шляхів твоїх". Не хліб цей, а хліб з перетвореною сутністю, він є дух божий, тайна трійці, і не вино стихійне, вино фізичне, але вино нове нетління, вино Христової премудрості, що веселить серця вірних. Цього духа премудрості у хліб цей і у вино якщо не вдихнути, - що залишилось вкушати? Хіба смерть: "Смерть врятує їх..." "Близько ти, Гос­поди, біля стін їх, далеко ж від сердець їх". Заради цього ж пророк Даниїл вкладає у щелепи змія таємничий хлібець.

П а н а с. Яка нісенітниця! Там хлібець в устах зміїних, а в нас трикутник у хлібці. Не клеїться щось, не можу погодити.

Г р и г о р і й. Ой, який ти, друже мій, гострий і хиткий у лайці! А в розумінні пророчих тайн серце твоє повільніше від черепахи. Розжуй гарненько, відчуєш смак. Там хлібець у голові зміїній, а тут трикутник у хлібі. "Той зітре..."

П а н а с. Воля твоя, не клеїться. Там у голові, наче у горщику, хліб, а тут, у хлібі, хлібець трикутний. Хліб і горщик - різниця.

Г р и г о р і й. О зашкарублий галате, мій брате! Здогадайся, що зміїна голова й хліб є одне і те ж.

П а н а с. Боже мій! Це не вміщається у моєму серці.

Г р и г о р і й. О любе мені просте твоє, але невірне серце!

П а н а с. Розжуй мені, тоді можу повірити.

Г р и г о р і й. Чи Біблія не змій? Вхід і двері її - чи не зміст книги? Сім днів - чи не сім глав? Сім сонць - чи не сім хлібів? Чи" не у ці хліби вкидає Даниїл отой хлібець? "У сонце поклав поселення своє". "Той зітре твою голову".

Сонце зайшло... Прощавайте!

ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА ПРО ДАВНІЙ СВІТ[1]

Любому другові Михайлу Івановичу Ковалинському

Писаний 1772-го року, переданий у дар 1788-го

УЛЮБЛЕНИЙ ДРУЖЕ МИХАИЛЕ!

Прийми від мене цей маленький подарунок. Дарую тобі мою забавочку. Вона божественна. Розмова про давній світ. Що є найдавніше? Бог. Ти народився любитися з Богом. Прийми оцю мою лепту. Читай. Мудруй. Прирости її і вирости її. Із зерна зійде благотіннолистий дуб мамврійський. Тінь його вмістить хоч Всесвіт. Багато хто питає, що ж робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж у Господі радію. Веселюсь у Бозі, спасителі моїм... Забава, по-римськи - oblectatio, по-грецьки - діатриба, по-слов'янськи - глум, або глумління, є корифа[2] і верх, і цвіт, і зерно людського життя. Вона є центром кожного життя. Всі діла кожного життя сюди течуть, наче стебла, перетворюючись у зерно. Є деякі, що живуть без центра, наче пливуть без гавані. А я про розтлінних не кажу. Бо ж кожному своя забава мила. Я ж поглумлюсь у заповідях вічного. Ти знаєш, як люблю його і як він полюбив мене. Скажеш, як десять заповідей вистачає на довголітню забаву? Тьху! Якщо б і особливий Мафусаїлів вік[3], то й тоді вистачає. Ах, все огидою і в огиду виходить, крім святині. Ах, недарма Давид: "Дивні-бо твої одкровення". Все випереджають, усе завершують. Будь-якій кончині є кінцем і залишком без мерзоти. Вічна мати святиня годує мою старість. Я соски її ссу без огиди і прагну більше й більше. Я повік буду з нею, а вона зі мною. Бо все минає, а мила любов - ні. Коротко скажу: це діатриба і типик[4] мого життя! "Блаженний муж, який у премудрості помре, і хто в розумі своєму навчається святині, розмірковуючи про шляхи у серці своєму, і в заповітних (тайнах) її переко­нається..."

Любий друже! Був і залишаюся твій Даниїл Мейнгард[5].

Основа діалогу

"Пригадав дні давні" (Псалом 142).

"Гляньте на давні роди" (Сирах).

"Загубіть ветхе ветхих" (Мойсей).

"Згадав долі твої одвіку, Господи, і втішився"

"Розповіли мені законопорушниці глумління, та не як закон твій, Господи" (Псалом 118).

Sola Veritas est dulcis, viva, antiquissima, cetera omnia sunt foenum et heri natus fungus[6].

РОЗМОВА ПРО ДАВНІЙ СВІТ

Особи: П а н а с, Я к і в, Л о г в и н, Є р м о л а й, Г р и г о р і й

Г р и г о р і й. Подивімся ж нині на природних богопроповідників, загляньмо у давні роки, якщо хочете.

П а н а с. О преславне видовище! Але як можна бачити давні роки? Чи можна дивитись на те, що вже минуло? Якщо ж минуло, тоді не видно. Як же дивитись?

Л о г в и н. Якщо відкривається театр найдавніших часів, тоді можна бачити й людей. Вода без риб, повітря без птахів, а час без людей бути не може.

П а н а с. Як же можна бачити минулі часи?

Я к і в. Так можна бачити, як вчорашній день твого життя, а вчорашній день так, як нинішній, минулий ранок, а ранок так, як півгодини тієї, у якій перебуваємо. Оце нині тече десята година, тридцять четверта хвилина, 1772-й рік від Христа, п'ятнадцятий день місяця травня, нарешті, половину цієї деся­тої години, яка минула, можна бачити як чотири хвилини. Ось щойно вони протекли. А тепер п'ята другої половини хвилина. Гляньте на годинник!..

П а н а с. Щодо вчорашнього дня мого життя, то він для мене на все життя є дуже солодким видовищем.

Л о г в и н. Як це?

П а н а с. Господи! Не мені, а імені твоєму слава. Похвалюся про Господа перед друзями. Вчора довелось мені сперечатись у розмові з одним моїм сусідом. Він розлютився, назвав мене негідником, шкідливим для співжиття, злодієм тощо. Прийшов я додому, через кілька годин почув жіночий і дитячий вереск. У чому справа? Сказали мені, що до згаданого сусіда приїхав давній його кредитор з векселем, а він не в змозі сплатити 30-ти карбованців за векселем, що ніхто на його прохання, хоч обійшов 30 дворів, не допоміг йому і що нарешті забирають його у тюрму. Шкода мені стало. Схопив перо, написав йому таке:

"Любий друже! Вдячний вам, що дали мені нагоду для благодіяння. Посилаю вам 30 карбованців. Використайте їх як свої власні. Цим можете мені навіки зробити ласку.

Ваш старанний слуга H.H."

Я послав гроші, а його звільнили. Згадуючи про вчорашню справу, відчуваю багатство насолоди, одної краплі якої я не віддав би за 1000 єфимків[7], а мені вона вся коштувала лише 30 карбованців.

Є р м о л а й. Дешева твоя купівля, а інший продає за 30 карбованців і самого Христа.

Л о г в и н. Тим же оком, котрим дивишся на вчорашній час, можна дивитись на самі авраамські часи. Павло всі минулі роки вміщує у цьому слові (вчора), нинішні - у слові (ниці), а все майбутнє називає віком: "Ісус Христос вчора й сьогодні, той же і навіки".

Якби сказав - вчора, і нині, і завтра, тобто навіки віків. Якщо хтось бачить нині, той бачить і вчора, і одкровенням одного дня відкривається тисяча літ. Вона вміщується в одному дні, а день простягається на 1000 літ. Зрозумій вечір седмиці і побачиш ранок семи тисяч років. "І був вечір, і був ранок, а день один".

Я к і в. Можливо, й правда, що тисяча однакових печаток міститься у одній такій же, а одна розходиться на тисячу, і одна глиняна модель сховалася у десяти тисячах посудин. "Всі тим були..."

П а н а с. Яким чином 1000 років буде одним днем і навпаки?

Л о г в и н. Ох, не цікався. Не все те хибне, чого не сприймає розум немовляти. Якщо не розумієш, то приборкай твій розум для послуху і вір Петрові святому... "Одне це хай не втаїться від вас, любі мої, що один день перед Господом як 1000 літ, і 1000 літ, як день один". Оглянься на псалом 89.

П а н а с. Вірую, Господи, що 1000 років перед очима твоїми, як день вчорашній...

Л о г в и н. Я міг би тобі сказати й оце, що коли хтось одну людину знає, то той усіх знає. Одна у тисячі, а тисяча, як одна людина. Та це не у нас, а перед Господом.

П а н а с. Ах, перед Господом! Скажи, де перед Господом?

Л о г в и н. Там, на тому світі, на другому світі.

П а н а с. Де ж той другий світ?

Л о г в и н. Там, де "друга людина - Господь з небес".

П а н а с. А друга людина де?

Л о г в и н. Там, де другий світ.

П а н а с. А другий світ де?

Л о г в и н. Ось де! Послухай Петра святого: "Нового неба й нової землі хочемо, згідно з його обіцянкою, бо у них правда живе". Бачиш, що другий світ там, де нове небо і нова земля? Вони є його члени.

П а н а с. Де ж нове небо і земля нова?

Л о г в и н. Там, де старе небо і земля.

П а н а с. А старе небо де?

Я к і в. Неабиякий ти шукач: ще нового не знайшов, а старий світ загубив. Старе небо під носом у тебе.

П а н а с. Але ж старе небо і стара земля всюди?

Л о г в и н. Скрізь.

П а н а с. І не можна знайти місця, яке було б хоч трішечки порожнє?

Л о г в и н. Не можна.

П а н а с. Все наповнене старим небом і землею?

Л о г в и н. Все.

П а н а с. Де ж твій новий світ?

Л о г в и н. Всюди.

П а н а с. Як же старий світ поєднаєш із новим?

Л о г в и н. Так, як тінь з її деревом. Глянь на оцю живу й благотіннолисту яблуню.

П а н а с. Яблуня піднялася вгору, а тінь простяглась унизу. Тінь в одному, а яблуня в іншому місці. Тут інша справа.

Л о г в и н. Адже крайня частина тіні лежить на землі, та початок і основа її є разом з яблунею, і вона ніколи не буває ні більша, ні менша від своєї яблуні. Коротко кажучи, тінь не заважає розміщуватися яблуням.

П а н а с. Ось так хіба скажи: "Тінь яблуням розміщуватись не заважає".

Л о г в и н. Та я ж так і кажу.

П а н а с. Тінь яблуні розміщуватись не заважає.

Л о г в и н. Звичайно.

П а н а с. Отже, старий світ є тінь нового.

Л о г в и н. Думаю і вірую. А якщо до кінця зрозумію, що так воно є, тоді побачу його і, люблячи, полюблю його в Господі, а Господа у світі його.

П а н а с. Ах! Бідолашні ми з нашим світом. Світ наш, вік наш і людина наша є лиш тінь. Але чому світ наш є тінню?

Л о г в и н. Спитаю й я в тебе. Чому тінь є тінню?

П а н а с. Тому що минає й постійно не перебуває.

Л о г в и н. Як же вона минає?

П а н а с. Коли сонце заходить, тоді тінь зникає, а тим скоріше, чим більше простягається. Вчора була одна, нині друга, завтра третя привидиться. То народжується, то зникає. А народившись, твердо не стоїть, а відхиляється від того місця. Навпаки ж, яблуня років зі сто стоїть непорушно.

Л о г в и н. Ось ще чому тінь є дрібниця! Вона не є ділом, а лиш якоюсь його подобою і дотримується його. Глянь же нині тлінним твоїм оком на дріб'язкову тінь твого тлінного світу і заспівай з Давидом: "Дні наші, як тінь на землі, і немає постійності". Він постійно змінюється. То народжується, то зникає, то зменшується, то відхиляється. Чи не багато тисяч тіней її у яблуні? Так тисяча наших літ в одному господньому дні ховаються. Світ господній і день господній - це дерево життя. А наш старезний, тіньовий і тлінний світ є деревом смерті. Воно глупомудрим серцям здається добром, та по суті своїй лукаве. "І прикрила їх тінь смертна".

Світ наш є риза, а господній - тіло. Небо наше є тінь, а господнє - твердь. Земля наша - пекло, смерть, а господня - рай, воскресіння. Вік наш - це брехня, мрія, суєта, пара, ніщо, а істина господня перебуває вічно. Вік наш - це різноманітність і різновид тіні, січення піску, зів'ялість цвіту. Вік же господній є єдність, тотожність, діамант. День наш є те ж саме, що й вечір, ніч, місяць. День господній - це вічний ранок, світло неприступне, сонце, яке не заходить. "Господь близько". "Прийде ж день господній, як злодій уночі, того ж дня небеса з шумом повз підуть, стихії ж, спалювані, знищаться". А як світ наш і вік злий, так і людина наша лукава. "Перший чоловік із землі тлінний".

П а н а с. Таких-то, думаю, 1000 в одній людині, що стоїть перед Господом, а один божий чоловік у тисячі наших.

Л о г в и н. А я тобі кажу, що не тисячі, а всі наші, всіх віків люди, в одній господній людині так знаходяться, як незліченний всіх наших світів хор ховається у божому світі і в раї першородного отого світу, про який Йов: "Хто влаштує мене по місцях минулих днів, у них же мене Бог береже". Оцей-то й є день господній, як злодій (дивись псалом 83-й, вірш 11-й).

А як у Бозі немає поділу, а є він єдністю, що простягається по всіх віках, місцях і створіннях, так Бог, і світ його, і чоловік його є єдиним.

П а н а с. Чудний ти, Господи! Чудний світ твій. Чудний чоловік твій.

Л о г в и н. Зрозумій єдине яблучне зерно, і досить тобі. Якщо ж єдине в ньому дерево з коренем, з листям і плодами сховалося, тоді можеш там же знайти незліченні садів мільйони, наважуся сказати, і незліченні світи. Чи бачиш у маленькій нашій крихті і у крихітному зерні жахливу безод­ню божої сили? Чому ж, навпаки, наша широта, що простягається вище зірок, у єдиній божій точці не могла би втаїтися? Якщо хтось хоч трішки натхненний божим духом, той може швидко повірити, що в єдиному господньому чо­ловікові всі наші земні вміщаються. Підла наша природа, будучи тінню, є мавпою, яка у всьому наслідує свою пані натуру. Ця рабиня своєю зовнішністю, наче фарбами, наво­дить тінь на всі блаженної натури діла, зображаючи тінню для тлінних і немовлячих умів весь скарб, що таїться у невичерпних надрах панівної природи, як невидима вічносуща істина. Отже, якщо хочеш пізнати щось у дусі чи в істині, розглянь спершу в плоті, тобто у зовнішності, і побачиш відбиті на ній сліди божі, що викривають невідомі й таємні його премудрості і наче стежечкою ведуть до неї.

П а н а с. Тихіше, пане мій! Не залітай з орлами у пітьму хмар! Перестаю розуміти мову твою. Пряди грубшу ниточку для очей моїх сільських.

Л о г в и н. Чи ти бував коли у царських палатах? Чи стояв посеред покою, де всі чотири стіни і двері, вкриті, наче лаком, дзеркалами?

П а н а с. Не доводилось.

Л о г в и н. Стань же, якщо хочеш, на рівному місці і звели поставити навколо себе сотню дзеркал. Тоді побачиш, що один твій тілесний бовван володіє сотнею видів, що залежать від нього одного. А як тільки забрати дзеркала, раптом всі копії ховаються у своїй правічності чи оригіналі, наче гілки у своєму зерні. Однак же тілесний наш бовван і сам є лиш єдина тінь істинної людини. Ця істота, наче мавпа, утворює лицевидним діянням невидиму й всюдисущу силу і божество тієї людини, якої всі наші боввани суть наче дзеркаловиді тіні, які то з'являються, то зникають, тоді як істина господня стоїть не­порушна навіки, утвердивши діамантове своє обличчя, що вміщує незліченний пісок наших тіней, які безконечно простягаються із всюдисущих і невичерпних її надр. "Заховаєш їх у тайні лиця твого".

Оцю-то людину бачить блаженний Навин, як написано: "Глянувши очима своїми, бачить людину, що стоїть перед ним". Розжуй кожне слівце, а по-перше, оте: "глянув" і оте: "що стоїть". А дні наші, як тінь, і немає постійності. Навину з'явилось те ж, що й Аврааму: "Глянув очима своїми, бачить - і це три мужі". Авраам цьому дивному чоловікові каже: "Я земля і попіл". А там пишеться: "Стоячого проти себе". Зви­чайно ж, отой гірний чоловік має протилежну сутність. А Навин - лиш тінь і попіл: "Бачить чоловіка, що стоїть проти себе".

Є р м о л а й. Господи! "Що таке людина, як пам'ятаєш її?" Мені здається, що Давид запитує Бога про ту ж дивну людину, про яку раніше сказав: "Славою і честю вінчав ти його".

Л о г в и н. Звичайно, із цієї людини дивується Давид, глянувши розумними очима на пишноту її, що здійнялася вище від наших небес і стихій. Він бачив, що будь-яка людина із нашої братії є не те, що він, і відрізняється, як віддалене небо від землі. Начебто сказав: "Ах, Господи! Яка дивна та людина, котру сам ти вважав людиною!" Вона тобі, а ти їй друг. Вона у тобі, а ти у ній. "Господи, що є людина, як відкрився ти їй".

Хто із нас, смертних, подібний до неї? Ах, жоден! Наш рід - це земля, попіл, тінь, вид, ніщо... "Дні наші, як тінь, минають". А твоя людина вічно стоїть. Поставив ти її... Все підкорив ти під ноги її".

Я к і в. Немає анітрохи сумніву, щоб мова Давидова не стосувалася цієї дивної людини: "Що є людина, як пам'ятаєш її?"

Розсудіть слово оце: "пам'ятаєш її". Звичайно ж, вона не земного нашого роду, якщо Бог її пам'ятає. Наш весь рід виключений із його запасу. Ось слухай: "Не зберу соборів їх із крові, і не пом'яну імен їх устами моїми". Ми-то плоть і кров, і сіно. Як може плоть і кров встояти перед лицем господнім? "Бог наш є вогонь пожираючий".

Та про цю людину пишеться: "Відвідуєш її". Видно, що ця дивна людина чужа для нашої плоті й крові і перевершила усі нашого світу стихії. "Хай вознесеться пишнота твоя понад небеса".

Г р и г о р і й. Якщо б вона була земною, тоді яка потреба була дивитись вгору тим, хто хотів її бачити? Бо ж плотську людину скоріше побачиш, втупивши погляд у землю, ніж дивлячись на небесне склепіння. Проте одноголосно проповідують: "Глянув! Глянув!" Ось у ту ж дудку грає й Даниїл: Слухай: "Здійняв очі мої й побачив. І це муж один, одягнений у ризу лляну[а], а стегна його підперезані золотом світлим, тіло ж його, як фарси[8]... Голос же слів його, як голос народу". У цих словах зауважуй оте - "один", і те - "голос, як голос народу". Тільки що не сказав - один у всіх, і всі у ньому. "І каже мені: не бійся, муже бажаний! Мир тобі!" Оцього-то побачивши, Давид здивувався, співаючи з захватом: "Господи, Господи наш! Яке чудове ім'я твоє!... Хай вознесеть­ся пишнота твоя понад небеса".

Л о г в и н. Миле моїм сердечним очам видовище відкри­вається[9]. Оце бачу на пустельному шляху в полі вельможну колісницю, що котиться, а в ній сидить знаменитий пан. З ким же? З жебраком, з мандрівним бурлакою. Вони, сидячи, розмовляють, а перед ними лежить розкрита книга. "Скажи, будь ласка, розжуй мені хоч трохи, - просить придворний пан, скарбник цариці ефіопської. - Чи можеш знати, мій друже Пилипе, про якого чоловіка розповідає Ісайя отаке: "Як ягня на заколення ведеться..." "У смиренні його суд його вознесеться". "Рід же його хто пізнає? Бо підійметься із землі життя його".

Будь добрим! Чи про себе, чи про кого іншого оця його мова?

П и л и п. Яка користь читати пророків і не розуміти?!

Є в н у х. Як же можна розуміти, якщо ніхто не навчить мене?

П и л и п. О пане! Гей, воістину ти не невіглас. Бо не прагне розуму премудрості хіба премудрий. Не думай же, пане милий, щоб Ісайя цими так великими словами величав якогось тлінного чоловіка. Пророк постійний у своїй мові. Не може похвалити те, що недавно ганив. Хіба ви забули? Згадайте вищесказане: "Будь-яка плоть - сіно", - недавно вигукнув[а]. Дивіться на Всесвіт, наповнений такими, як ми, людьми, які то народжуються, то гинуть. То чи можливо, щоб пророк про себе чи про іншого насмілився сказати: "Рід же його хто пізнає?" Хто ж скаже, що наш рід не земля, плоть, сіно й тінь? Та прозорливе око Ісайї прозріло у плотській нашій тіні особливу людину, яка є лиш одна, і про неї гукає: "Підніметься із землі життя її..." А весь наш земний родовід умістив у цьому слові: "Будь-яка плоть - сіно". І так Даниїл сказав: "Голос слів його, як голос народу". Так і Ісайя гукає про того ж мужа: "Слово Бога нашого є вічно", наче в одному тоні співав з Даниїлом: "Сила слова його, як сила в народі"[б].

Є в н у х. О Пилипе! Дивовиж ти наговорив. Ти запалив у мені смертельне бажання бачити того чоловіка, я про нього від народження чую вперше.

П и л и п. Вельмишановний пане! "Міцна, як смерть, любов..." Та коли пишнота отого чоловіка понад небеса і понад всі наші стихії піднялася, то не можна плазуючим по землі та плазуючим по стихіях поглядом бачити його. Це означає - шукати серед мертвих живого і вести це праведне й невинне ягня на заколення, стригти мертве волосся його, їсти землю й мудрувати про сіно. Така душа, що рухається по землі, не присвячується Господу ізраїльському і є поза цим числом: "Святи їх у істину твою: слово твоє є істина". Правда, що вся стихійна ницість, наче риза, ним ношена, є його сутністю, і він у ній всюди. Та не вона є ним, і не він є нею. І хоч у ній, та крім неї і вище від неї перебуває не місцем, а святинею, і роздуми про нього аж ніяк не ниці, бо "у смиренні його суд про нього високий".

Ця його стихійна ницість і смирення його ж самого знищує перед нами. У ній-то ми, втуплюючи очі, занурюємо думки наші і, задивившись на тінь, не зводимо сердечних очей у гірні істини роздуми й у відання істинної людини, як "підніметься із землі життя його" і "вознесеться пишнота його понад небе­са".

Отже, пане милий, якщо можеш звести сердечне твоє око від підлої натури нашої вгору до отої панівної святої красоти, то в той день можеш побачити і єдину оту божу людину. Та ніколи розумний погляд наш від смерті до життя і від землі до небес не піднімається, хіба що у той день: "Тоді стихії, спалювані, зруйнуються..." У той господній день створюється серце чисте в людині, а у серце вселяється слово оце, яке таємно волає: "Плоть ніщо ж..."

У той час, правда, істина, що проникла з небес і одночасно засяяла із землі, палить і знищує всі стихії, показуючи, що вони є лиш тінню істини. Прихована ж істина, як ризу, їх носить. Бачиш, пане, що лиш віра бачить ту дивну людину, тінню якої всі ми є. Віра є око прозорливе, серце чисте, уста відкриті. Лиш вона бачить світло, що світиться у пітьмі стихійній. Бачить, любить і благовістить його. Не бачити його - це сліпота; не чути його - це бути гаспидом; не говорити про нього - це бути німим. Віра всю оцю повз проминаючу тінь, як воду непостійну, переходить, завершує свій вихід воскресінням, очищеним почуттям, дивлячись на людину, яка сяє неприступним світлом і говорить "радійте".

Є в н у х. Думки ці для мене особливо нові. Ах, я їх давно жадав. Тепер вони довголітню мою спрагу вдовольняють. Гей! Святе Письмо - це вода і купіль. Це справжня вода. Вода і дух! Жебрак Пилип духа до неї приклав. Що нині забороняє мені у ній хреститися, вмитися, очиститися серцем від лукав­ства і всіх моїх попередніх першородних помилок і сліпоти?...

П и л и п. Воістину можна, якщо віриш від усього серця твого у нетлінну людину Христа Ісуса... Щодо мене самого, то "вірив, тому й заговорив..."

Є в н у х. "Вірую, що син Божий буде Ісус Христос".

Є р м о л а й. Звичайно ж, у цю пресвітлу країну підіймає поїдаючі землю наші серця небесна наша людина і плазуючих долі нас, сплячих і мертвих, пробуджує отаким громом своїм: "Розігніться і підніміть голови ваші, бо наближається визво­лення ваше".

У цій-то країні живу людину побачиш, як ангел сказав: "Там його побачите..."

Я к і в. Так же зганяє Павло тих, що спочивають на мертвих стихіях, побуджуючи хамів, які довірилися стихійній мертвості. "Як, знову повертаєтесь на немічні й погані стихії?" "Так і ми, коли були молоді, під стихіями світу були пригноблені".

І це мудрування мертвих сердець називає пустою філосо­фією, яка блукає по бурі стихійній, що заважає філософству­вати за Христом, про якого [каже] до галатів[10]: "Послав Бог духа, сина свого, у серця ваші..." "Таке мудрування, оскільки зовсім заважає райському нашому виходу в першородний світ, відволікаючи геть око наше, наче в трубу трубить: "Якщо помрете з Христом від стихій світу, то навіщо як ті, що живуть у світі, мучите себе?" "Вишніх шукайте, бо де ж є Христос".

"Про гірне мудруйте, а не про земне. Бо помрете, і життя ваше приховане з Христом у Бозі".

"Ми не діти рабині, а вільні".

"Вишній Єрусалим вільний".

Г р и г о р і й. Труба Всесвіту, Павло наш настільки солодкий вірним серцям, наскільки гаспидам противний. Ах, так, як народжуюча мати болить утробою, хай уявиться нам Христос! Цей блискавкоподібний ангел невтомно й чистосердно розчищає нам шлях до переходу на гору Галілею, щоб ми обновилися духом розуму й одяглися в нового чоловіка, со­твореного за Богом у правді й преподобній істині. Він сам вперше почув животворний голос цього блаженного чоловіка біля Дамаска: "Савле! Савле! Чому мене гониш?"

Про цього єдиного мужа й хвалиться: "Знаю людину..." І цим голосом анітрохи не відрізняється від даниїлової музики: "І це муж один, одягнений у ризу лляну".

А оскільки цей є вічне життя, то щоб знати цю людину з батьком її, - істинного щастя ж така природа, що чим більше мати в ньому співучасників, тим солодшим і дійсно незаздрісним це добро стає і цим лиш відрізняється від хибного світського щастя, про яке ніяк не можна сказати подібне, тому що як сама наша природа тлінна, так і її щастя має тісні межі, котрі не допускають співучасників, хіба при своєму зменшенні, і [ста­ють], наче тіні дерев, що багатьох вмістити не можуть. Із-за цього Павло, позбувшись усього і зібравшись з силами, біжить, поспішає, все пробігає, все минає, вперед простягаючись, щоб якимось чином осягнути й знайти людину, для якої всі види святощів (розумій: церковні церемонії) видаються якоюсь слаб­кою тінню, що неясним помахом веде до найдорожчої істини і до найбільш крайнього кінця, обіцяючи свого часу блаженну появу цього прекрасного, найкращого з усіх синів людських так, як обіцяє квітуча смоква солодкі плоди. "Вважаю, що все марне, крім перевершуючого все розуміння Христа Ісуса, Гос­пода мого..." "Щоб розуміти його в силу воскресіння його..." "І як досягну воскресіння мертвих".

А коли бажаного досяг, і сповнилось на ньому оце його слово: "Не даремно йшов". "Знаю людину". "Після всіх, як якомусь нелюдові, з'явився й мені у той час, щоб численними співучасниками помножити премирне своє щастя". До того ж єдиного вінця слави не у тлінних наших світах, а у першородному божому і в день господній, що вічно процвітає, заохочує й інших всіма засобами до розуміння, побуджуючи того ж бла­женного нетлінного мужа. "Встань, сплячий, і воскресни із мертвих - і освітить тебе Христос".

Чи довго тобі гойдатися по стихіях? О нещасний мрець! Підійми хоч трішки поховані твої думки вгору, вище стихійної тіні, і побачиш людину живу, що сяє неприступним світлом. Тут твій мир, а не у твоєму буремному світі. Подивись з Авраамом і втішайся: "Авраам бачив день мій і утішився".

Павло гукає одним тоном з волаючим Ісайєю: "Встань, встань, Сіоне! Одягнися у міць твою! Струси порох і встань!..."

Ці ангели божі високим трубним голосом будять сплячих на землі та мертвих у стихійній тіні, щоб воскресли і побачили людину, яка сидить поверх хмар, і просвітилися як сонце.

П а н а с. Чудова ця двійка сурмачів.

Л о г в и н. Звичайно, чудова. Вони сурмлять не про якусь земну людину, а про того високого мужа, який був відлучений від грішних і поверх небес був: "І дивне ім'я його по всій землі".

Чи можна їм у своїй музиці різноголосити? Сурма їх обох суголосна з сурмою святого Петра: "Во ім'я Ісуса Христа Назорея встань і йди! І беру його за праву руку, підіймаю".

О який прекрасний і суголосний вигук цих сурмачів: "І схопившись, встав і пішов!" І це здійснилась на ньому проповідь сурмача Захарії: "Це муж! Схід ім'я його". "А вінок буде терпимим і придатним для нього і розуміючим його".

Я к і в. Чи не Єзекіїль воскрешає мертвих на полі? "Поставив мене серед поля: воно ж було повне кісток". "Це я введу у вас дух живий!"

Що означає це поле, як не мертвоту стихійну? У цю смерть занурені наші серця. Це земля єгипетська і поле Танеос, тобто поле згуби, і поле мерців, і поле спраги, про яке Йоіль: "Тварини польові звернулися до тебе, бо повиси хал и джерела, і вогонь пожер красиву пустелю. Звернулися до тебе, який дає тваринам поживу..." Чи не ми польові тварини, що опустили очі на підошву поля? Чому не зводимо очей до того: "Все підкорив ти під ноги свої - овець і волів усіх, ще ж і тварин польових".

Чому не звертаємось до того: "Я цвіт полів (польовий) і лілія долин"? Чому не маємо ні очей, ні вух і не чуємо Ісайї? "Провів їх через безодню, як і коня через пустелю, і не втомилися, і як тварини в полі, і зійшов дух від Господа, і настановив їх". Так провів ти людей твоїх, хай сотворять тобі єдиному славне ім'я".

Встань, о ледачий дрімлюче! Зведи очі свої, о сидячий в темниці! Поминай і проходь порожню безодню й стіну твоїх стихій. Глянь хоч трохи, о тяжкосердна й повзуча душе, на того: "Це він проглядаючий стоїть за стіною нашою".

Піднімись з поля і, якщо маєш вуха, то слухай його самого. "Відповідає брат мій і каже мені: встань, прийди, ближнє моє, добро моє!" Чи не думаєш, що брат цей внизу, в стихіях? Повір же, прошу, ангелам волаючим: "Немає тут! Устав!" Піднімися ж і ти на гору Галілею. Не плазуй по полю, як тварина. Розігнись і підніми голову свою з Давидом: "Звів очі мої вгору..."

Знай, що повік не втамують спраги твоєї підлі стихії і будеш повік у полум'ї оцьому: "О! О! Тікайте із землі! У Сіоні рятуйтеся!" Чуєш! Що волає Захарія? А чи не чує Давида вухо твоє? Де притулок? Ось де! "Гори високі оленям". Як прагне олень до джерел води, так бажає душа моя до тебе.

Та чи знаєш істинного цього оленя? Ось він тобі: "Схопив­шись, встав і ходить, і ввійде з ними в церкву". Що таке церква, як не гора його свята?

Є р м о л а й. Правда, що ці олені піднімаються до джерел, про які Ісайя: "Пошукають води, і не буде. Язик їх від спраги висохне. Я господь Бог, я почую їх, Бог Ізраїлів, я не облишу їх. А відкрию на горах ріки і серед поля джерела. Сотворю пустелю в луках водяних і спраглу землю серед водотечі. Хай побачать і зрозуміють, і подумають, і пізнають разом, що рука господня сотворила все це".

А що Захарія побуджує до розуміння того ж божественного мужа отими словами - О! О! - видно із початку мови його, після одкровення й видіння його: "Підняв-бо очі мої й бачив. І це муж, і в руках його шнур землемірний".

Г р и г о р і й. Захарія те ж саме сурмить, що й Єзекіїль: "У той день була на мені рука господня. І вела мене там. У видінні божому вела мене на землю Ізраїлеву і поставила мене на горі дуже високій".

Коли каже: "У той день...", то проповідує всерадісний день, і вік господній, і світ першородний, що перевершує всі стихії, про який Даниїл: "Той перемінює часи й роки". Цей блажен­ний час є закінчення наших часів, а нового віку початок за словом Даниїла: "Ще кінець на (інший) час".

Цей пресвітлий час і день господній називається у Йоіля: "День пітьми і бурі, день хмари й імли".

У цих словах поєднана істина і тінь. День господній - це світло, а наш - імла, хмара, буря й пітьма. Це те ж саме, що й "і був вечір, і був ранок - день один". А коли каже Єзекіїль: "Вів мене там", то він згоден з янголом, що сидить при гробі й говорить: "Там його побачите".

Коли ж каже: "Вів мене на землю Ізраїлеву і поставив мене на горі високій", тоді згоден з Йоілем: "Рай насолоди - земля перед лицем його".

Ця земля нова, нагірна, обітована. Сюди введений і Давид: "Увів мене в гору святу свою". "Там-бо його побачите". Так ось же й послухаємо! Тут же говорить Єзекіїль: "І ввів мене туди. І це муж! І вид його був, як вигляд міді блискучої. І в руці його був шнур теслярський і палиця землемірна".

Що ж йому говорить цей безсмертний муж? Ось що: "Дивись очима твоїми й вухами твоїми слухай. Заради того увійшов ти сюди, щоб я показав тобі і щоб ти показав все, що побачиш, дому Ізраїлевому".

Туди ж за Єзекіїлем грядуть і дюжина апостолів: "Одинад­цять учнів йшли в гору Галілею, коли ж повелів їм Ісус. І побачивши його, вклонилися йому". Прийшов Ісус і став посеред них, і каже їм: "Мир вам!" Та Даниїл перед ними отримав дружбу цього мужа. "Не бійся, муже бажань! Мир тобі!" "Йдучи, навчіть усіх поган" є те ж саме, що й "щоб ти показав дому Ізраїлевому, Єзекіїлю, все, що бачиш..."

П а н а с. Не можна досить надивуватися, яка погоджена цих проповідників сурма й музика! Ця прекрасна Святого Духа музика прямо протилежна отій ідола деїрського музиці, яку згадують співаки у храмі так: "Погоджено зашуміла пісня пищалі - шанувати створеного із золота, бездушного ідола" тощо.

Належало ж співати так: "Різноголосо зашуміла..." Настільки вона каламутна, недоладна, погана, дихає стовпотворінням. Ці ж ангели божі все співають, усе кричать, та про одне все проповідують, про єдиного мужа вигукують, у котрого закохав­ся Ісайя: "Заспіваю коханому моєму пісню".

Чи не вони оті блаженні люди, про котрих Давид: "Бла­женні люди, що вигукують!" "Вигукніть Богові Якова".

Я к і в. Без сумніву, це вони. Всі ці ангели одноголосно вигукують про того, який з плоттю своєю вознісся вище небес, перевершив усі світу стихії. І хто може очистити серце своє від усієї стихійної грязюки, хай побачить очима цю людину: "Зійде Бог у вигуках".

Тримаються при землі очі наші, щоб ми його не пізнали. Та всі ці вісники божі бачать лице істинної людини не між мерців, яка народжується у нижній нашій ницості і зникає, як тінь, а на горі святій її бачать, людину, що стоїть з Навином і зі Стефаном[11]. "Це бачу небеса відкриті і сина людського, що стоїть праворуч від Бога".

Бачать, і насолодитися сповна не можуть. Ми ж не бачимо за стіною й мороком стихійним. "Поклав у пітьму тайну свою". О, які нетямущі й зашкарублі серця наші!

Л о г в и н. Хто лиш сподобився бачити живого цього мужа, вмить стає проповідником його і чує оце: "Засурміть у моло­дик". Чоловіча стать чи жіноча, як тільки з'явилася їй воскресла людина, біжить і благосповіщає, з радістю великою сповіщає про неї: - Воскрес! Воскрес! Воістину воскрес Гос­подь! З'явився не лише Симонові[12], а й мені, найменшому, дався пізнати. Тим самим дався пізнати, що невидимий для мене. Не бачу його серед мертвих, та тим самим бачу його серед живих. А бачити у стихіях - це означає не бачити його і не знати його. Радійте зі мною! Знайшов загубленого чоловіка. Ми думали - мертвий. Убили його негідні священики. "Зне­важили мене вороги мої". Та я, мале сотворіння, є свідком його, що він дійсно живий. Я шукав його і знайшов його. Розм'якло серце моє від його голосу, який вітає мене: "Дерзай! Радій! Мир тобі!"

Хто друг його, той повірить благовісті. "Зима минула, дощ відійшов, відійшов собі". "Це бачу небеса відкриті!" "Знаю людину". "І це день третій, звідки оце було".

Ах, день третій! День господній! Блаженні очі, що бачать сушу твою з Ноєвою голубкою! Ти пророщуєш збіжжя за своїм родом. У твоєму саду бачу мужа божого, чоловіка мого, життя моє. Він пасе мене і нічого мене не позбавить.

Г р и г о р і й. "Засурміть у молодик". Свята Біблія - це позолочена духом сурма і маленький світик. У морських водах мови її всі створіння і всяке дихання, як дзеркало, відбивається. "Засурміть у молодик".

Та не думайте, що сурма ця сурмить про стихії. Чи може про грязь говорити присвячена Богові сурма? Єдиного Господа у ній будь-яке дихання хвалить. Сонце, місяць, зірки, земля, моря, повітря, вогонь зі своїми наповненнями притіняють і ведуть до цього: "Поклав у пітьму тайну свою". "Це він стоїть за стіною нашою!"

Хто хоче цією сурмою проповідувати, хай оспівує єдиного Господа з його світом і з чоловіком його. Хай мовчить тут всяка плоть людська! "Засурміть у молодик!" Всяка плоть - це сіно, і вся слава людська є тлінь, грязь, лахміття, ніщо. "Засурміть у молодик". "Проповідуйте літо господнє приємне, радісне, веселе!" "Перестаньте плакати! Порвіть лахміття!" Будь-яка стихія - це нарікання, плач, горе. "Радій Богові". "Прийміть псалом!" "Засурміть у молодик". "Який близький день гос­подній". "Засурміть у благознаменний день свята вашого".

День господній є свято, мир, заспокоєння від усіх трудів. Це є преблагословенна субота, в яку господній чоловік спочи­ває. А що означає спочити, як не піднятися над усіма світу нашого стихіями? Що таке немічна стихія, щохвилини руйнована, як не труд і хвороба? Чи довго мені плазувати по землі? Чи довго їсти хліб хвороби? Доки нестиму поради у душі моїй, хвороби у серці моєму?... Встань, душе моя, не спи на стихіях! Не можна на них спочити. Вони труд і хвороба. А якщо їм довіришся, то живиш хвороби у серці своєму день і ніч. Вирви втуплене у прах око твоє. Підніми вгору розслаблене твоє тяжкосердя. Глянь уверх над небесну твердь. Не змішуй в одне ніч і день. Бачиш гірке, та є ще тут же й солодке. Відчуваєш труд, відчуй же й спокій. При твоїй ночі є тут же й ранок дня господнього. В одному місці обидва, і в єдиному лиці, та не у тій же честі, не в тій же природі. "І був ранок, і був вечір".

Не вкладай хвороби у серце твоє. Вкладаєш, якщо простягаєш через день і ніч. Простягаєш, якщо не даєш місця тут же і дню господньому, не віруючи, не дивлячись на висоту небесну. Що означає покладати хвороби в серце, як не мислити й не радити в душі своїй, що основою всіх створінь є вогонь, повітря, вода, земля? Ах, нещасна душе моя! Чому називаєш нікчемну сутність ґрунтовною твердю? Хто засліпив око твоє? Ах, ця сліпота в тебе від твого народження. Не бачиш істини, крім тіні її. Не відчуваєш, що минає світ цей. І не вчора почав: минає щохвилини. Однак все те ж саме в ньому бачимо, все, що було раніше. Звичайно ж, тут якась таємниця. "Горе тим, хто називає світло пітьмою!"

Зблисни блискавкою, о преблаженна сутносте, й загрими над безоднею душі моєї цим громом: "Хай буде світло!"

У той час гляну на світ твій, на день твій і на чоловіка твого. У той час рука твоя буде на мені. У її розумінні настановиш мене, провівши через стихії, як коня твого, хай сповниться: "І вийдете, і підскочите, як телята, звільнені від пут".

Амінь.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США