Дружня розмова про мир душевний

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 86Следующая ⇒

КІЛЬЦЕ

Милостивий пане![1]

Ідуть до вас дві бесіди, спраглі вашої уваги. Вшануйте їх своїм прийняттям. Ще перед своїм народженням вони при­значені для вашого доброго духа. Моє шанування людинолюб­ному й лагідному батькові Вашому, моя сердечність до Вас і доброзичливість до всієї сім'ї Вашої приносить їх. Душа є mobile perpetuum - рухомість неперервна. Крильми її є думки, гадки, поради; вона або бажає чогось, або уникає чогось, бажаючи, любить, уникаючи, боїться. Якщо не знає, чого бажати, а чого уникати, тоді вагається, сумнівається, му­читься, сюди й туди наша кулька хитається, метушиться й крутиться, як магнітна стрілка, поки не спрямує своє вістря в найдорожчу точку холодної півночі.

Так і душа, нарешті, коли знайшла того, кого ніде немає і всюди є, щаслива Цей один може її наситити, а без нього ковтає повітря зі змієм, що поїдає землю протягом усіх днів свого життя

Гадки подібні до повітря, воно між стихіями невидиме, проте твердіше від землі, а сильніше від води; ламає дерева, валить будівлі, гонить хвилі й кораблі, їсть залізо і камінь, гасить і роздмухує полум'я.

Так і думки сердечні - вони невидимі, наче їх немає, але від цієї іскри вся пожежа, бунт і руїна, від цього зерна залежить ціле дерево нашого життя: якщо зерно добре - добрими (у старості найбільше) насолоджуємось плодами; як сієш, так і пожинаєш.

Вельми я буду радий, якщо ця книжечка послужить для прогнання лише кількох днів суму, але який я задоволений, якщо вона посприяє хоч краплині внутрішнього миру. Найдорожчий сердечний мир подібний до найдорогоцінніших камінців: одна крихітка має свою ціну, якщо будемо берегти одну його краплю, то з часом зможемо мати цілу чашу спасіння.

Розливши думки наші лиш по зовнішніх турботах, не заду­муємось про душу, не замислюючись, що від неї всяке діло і слово витікає, а якщо сім'я зле, то не можуть не бути погані плоди, все нас, нещасних, покине, крім цього невід ємного скарбу.

Уявіть собі юрбу людей, що протягом усього життя, а найбільше на схилі літ своїх, тугою, малодушністю, нехту­ванням утіх, задумливим сумом, печаллю, страхом серед достатку неослабно мучаться, і згадайте, що все це зло і рідне нещастя народилось від прослухання оцих Христових слів: "Шукайте спершу царства божого..." "Вернися у дім твій..." "Царство боже всередині вас є..." "Обмий спершу середину склянки..."

Та вдячність Всевишньому за те, що ніколи не буває запізнілою праця над тим, що для людини є найнеобхідніше.

Царство боже раптом, як блискавка, осяває душу, і для набуття віри потрібна одна лиш мить часу.

Дай вам, Боже, читати слово господнє зі смаком і приміткою, щоб сповнилось на вас: "Блаженні ті, хто чує і зберігає слово боже". Друга бесіда скоро надійде.

А я перебуду, милостивий пане, Вашого благородія покірний слуга, любитель священної Біблії,

Григорій СКОВОРОДА.

КІЛЬЦЕ.

Особи: П а н а с, Я к і в, Л о г в и н, Є р м о л а й, Г р и г о р і й

Г р и г о р і й. Годі, прошу вас, дорогі гості мої! Будь ласка, годі шуміти! Прошу ласкаво, що за шум і сум'яття? Один кричить: "Скажи мені силу слова цього: "знай себе". Другий: "Скажи мені спершу, в чому полягає і що означає премудрість?" Третій волає: "Вся премудрість - пустота без миру". Але чи знає, що таке мир? Тут сума щастя.

"Чи чули ви, браття, - четвертий, втрутившись, гукає, - чи чули ви, що означає єгипетське чудовисько, назване сфінкс?" Що за сором, думаю, що такої дурниці не було і в самому стовпотворінні. Це означає не розмову вести, а, ставши вітрами, здіймати хвилі на Чорному морі. Якщо ж розмірковувати про мир, то слід говорити обережно й мирно. Я хлопчаком чув від знайомого персіянина таку казочку.

Кілька чужинців подорожувало в Індії. Рано вставали, питали господаря про дорогу. "Дві дороги, - казав їм людяний старий, - ось вам дві дороги, що служать вашому намірові: одна навпростець, а друга з манівцем. Раджу триматися манівця. Не поспішайте і далі пройдете, будьте обережні, пам'ятайте, що ви в Індії". "Батечку, ми не боягузи, - вигукнув один дотепник, - ми європейці, ми плаваємо по всіх морях, а земля нам, озброєним, не страшна". Йдучи кілька годин, знайшли шкіряний міх з хлібом і таку ж посудину з вином, наїлись і напились досхочу. Відпочиваючи під каменем, сказав один: "Чи не дасть нам Бог іншої знахідки? Здається, бачу щось спереду по дорозі, гляньте, по той бік безодні чорніє щось..." Один каже: "Шкіряний мішище"; другий вгадував, що обгорілий пнище, іншому здавався камінь, іншому місто, іншому село. Останній вгадав точно: вони всі там осіли, натрапивши на індійського дракона, всі загинули. Врятувався один, будучи дурнішим, але обережнішим. Цей за якимись ознаками і від внутрішнього попереджувального жаху прикинувся, що йому необхідно залишитись (за потребою) по цей бік глибоченної прірви, і, почувши страшне виття умертвлюваних, негайно повернув убік, підтвердивши давніх віків прислів'я: "Боязкого сина матері плакати нічого".

Не сперечаюсь: хоч ця казка недостатня, але вона є опуда­лом, дуже схожим на життя людське.

Земнородний не з іншої причини скоріше потрапляє в нещастя, як саме через раптове зухвальство, і скажу з приточником, що безпорадністю вловлюються беззаконні, бо для мужа мають силу свої вуста, і зачаровуються мовою своїх вуст. Подивіться на людський натовп і юрбу, побачите, що не тільки старші, але й наймолодші серед них потішають себе, що вони озброєні рогом однорога, який рятує їх від нещастя, сподіваючись, що як очам їх окуляри, так світло й порада не потрібні їх серцю.

Ця надія зробила їх необачними, зухвалими на шляхах своїх і впертими.

А якщо мій молокососний мудрець стане двох чи трьох мов папугою, побувавши у знатних компаніях і у славних містах, якщо озброїться арифметикою й геометричними кубами, пролетівши кілька десятків любовних історій і цивільних і проглянувши певне число коперніканських пілюль?[2] Тоді Платони, Солони, Сократи, Піфагори, Ціцерони[3] і вся давнина суть самі лиш метелики, що літають над поверхнею землі, порівняно з нашим високопарним орлом, що злітає до непорушних сонць і перелічив усі в океані острови. Ось тут і виринають хвалителі, що проповідують і чудуються з новонароджених у його мозку премудрощів, прихованих од усіх давніх як непросвіщенних віків, без яких, однак, непогано життя проживалося. Тоді-то вже всіх давніх віків вислови великий цей Дій[4] пересуджує, і, наче ювелір камінці, на свій розсуд то схвалює, то знецінює, зробившись вселенським суддею. А що вже стосується Мойсея й пророків - і говорити нічого: він і погляду свого не удостоїть цих безглуздих і нудних балакунів; шкодує нібито за нічними пташками й кажанами, що закохалися в нещасну пітьму марновірства. Все те у нього марновірство, чого зрозуміти й прийняти гарячка його не може. І справді: чи можливо, щоб ці терновики могли щось розуміти про премудрість, про щастя, про душевний мир, коли їм і не снилося, що Земля є планета, що коло Сатурна є Місяць[5], а можливо, й не один? Любі друзі! Оці-то молодечі уми, заполонені своїми гадками, наче облесною блудницею, і ніби шаленіючі від розумової гарячки, позбавлені своїх хоронителів, безпутно й безсовісно рвуться до загибелі. Портрет їх живо описав Соломон у кінці 7-ї глави в "Притчах" від 20-го вірша. З такими думками продовжує шлях до старості незліченна кількість сердець, виразкою своєю заражуючи, на­хабні порушники печаті кесаря Августа: "Поспішай, та пома­лу"[6]. Ганителі мудрих, противники Бога і предків своїх, поки, піднявшись до небес, потраплять в зуби найболіснішому безум­ству, у стародавніх пеклом утвореному, без звільнення, щоб сповнилося на них: "Бачив сатану, як блискавку..." Та й хто ж не прагне бути вождем до щастя? Поки Олександр Македон­ський вів у домі живописця розмову про споріднену й знайому йому справу, з подивом усі його слухали, потім почав суддівськи говорити про живопис, та як тільки живописець шепнув йому на вухо, що й самі розтирачі фарб почали з нього насміхатись, відразу перестав. Відчула розумна людина, що цар не мав часу вникнути в живописні таємниці, та іншим Олександрового розуму не вистачає. Якщо хтось в якусь науку закохався, досяг успіхів і прославився, тоді вважає що вже будь-яке знання віддане йому за нареченою в придане. Всякий художник про всі ремесла суддівську висловлює думку, не розмірковуючи, що одної науки добре навчитися чи вистачить людського віку.

Про жодну ж науку частіше й відважніше не судять, як про ту, яка робить людину щасливою, тому я думаю, що кожному це так необхідне, як необхідне всякому життя.

Правда, що говорити й випробовувати похвально, але присвоювати собі знання - це глупо й погибельно. Проте ж думають, що кожному це легко можна знати.

Не дивина дорогу знайти, та ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом бреде й іншого веде, у цьому-то й трудність. Проповідує про щастя історик, благовістить хімік, сповіщає шлях щастя фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, знатний і незнатний, багатий і убогий, живий і мертвий...[7] Всі на сідалище учителів сіли; кожен собі науку цю присвоїв.

Та чи їхня це справа вчити, судити, знати про щастя? Це є слова апостолів, пророків, священиків, богомудрих проповідників і просвіщенних християнських учителів, котрих суспільство ніколи не позбавлене. Хіба не досить для них неба і землі з усім вміщеним. Це є посада тих, кому сказано: "Світ мій залишаю вам". З усіх сотворінь лише людина залишилась для духовних, та й у ній самій кравець узяв одяг, швець чоботи, лікар тіло; тільки володар тіла залишився для апостолів.

Він є серце людське.

Чи знаєш, скільки вогнедишних гір по всій земній кулі? Ця правда хай тебе збагатить, хай поставить у список почесних людей, не заперечую, але не ощасливить серця твого, ця правда не та, про котру Соломон: "Правда мужів дійсно звільнить їх..."

Твоя правда на кулі земній, а апостольська правда всередині нас, як написано: "Царство боже є всередині вас".

Одна справа - знати верхів'я ріки Нілу і план лабіринту, а інша – розуміти суть щастя. Не зненацька ти потрапив у царство миру, коли дізнався, хто заснував місто Афінейське? І не те серце є нетямуще й непросвіщенне створіння, котре не розуміє, де Велике й Середземне море, а душа, що не відчуває Господа свого, є опудало, позбавлене чуття.

Море далеко від нас, а Господь наш є всередині нас, в серці нашому. Якщо хто мандрує по планетах, блукає вік свій по історіях, то хто може знати, що діється в серці? Інша ж то є веселість, про яку написано: "Веселість серця - життя лю­дині..." Хай би кожен художник своє діло знав. Хворі не можуть у їжі відчувати смаку; це справа здорових; так про мир судити лиш тим властиво, чия душа миром ощасливлена.

Щастя наше є мир душевний, але мир цей до жодної речовини не стосується; він не золото, не срібло, не дерево, не вогонь, не вода, не зірки, не планети. Чи пристойно вчити про мир тим, для кого речовинний цей світ - предметом? Одне сад розводити, інше - пліт городити, інше - фарби розтирати, інше - розуміти малюнок, одна справа - виліпити тіло, інша справа - вдихнути в душу веселість серця. Ось чия це є справа: "Як прекрасні ноги благосповіщаючих..." Цим-то пообіцяно: "Сядете на престолах..." Всім блаженство, всім мир потрібний, тому сказано: "Судячим обом на десяти коліном Ізраїлевим". Ось хто на вчительських стільцях учить про мир! І оце-то є кафолічна, тобто всезагальна, наука, чого про жодну іншу сказати не можна.

Всі інші науки не всім, і не завжди, і не для всього, і не всюди потрібні, і про них усіх говорить Ісайя: "Шляху мирного не пізнали, і немає суду на шляхах їх, бо стежки їх розбещені, по них же ходять і не знають миру. Через те відступить від них суд і не осягне їх правда. Тим, що очікували світло, була пітьма, ті, що чекали зорі, у мороку ходили. Діткнуться, як сліпі, стіни, і як сущі без очей, натикатися будуть, і впадуть у полудень, як опівночі, як умираючі встануть..." Правда, що це нещастя володіє серцями, заселеними незнанням про Бога, але про те ж то й мова, що вчити про мир і щастя є справою самих богопроповідників; вчити про Бога - це є вчити про мир, щастя і премудрість. Вони, всю тлінь облишивши, шукали і знайшли того, у кого вся речовина є фарба, заслона й тінь, що закриває рай веселості і миру нашого. Та спершу побачили всередині себе. "Це все залишили..." Із їх числа Ісайя говорить: "Кого пошлю? І хто піде до цих людей?" І сказав: "Це я, пошли мене". І каже: "Іди і скажи людям цим!.." І не дивно, що вчив про мир, коли Христос, мир наш, був з ним. "Отрок (волає, як радіючий у жнива) народився нам, син, і віддався нам. Ім'я його великої ради - ангел. Чудовий порадник. Бог сильний, повелитель, князь світу. Батько майбутнього віку, приведу мир на князя, мир і здоров'я йому (у нього)".

Бачите, чия справа вчити про мир? Хай учать ті, котрі пізнали людину, у якої є мир і здоров'я. Ось учить про щастя Варух: "Чуєш, Ізраїлю, заповіді життя навій розуміти. Тя­мущість що є, Ізраїлю? Що, коли ти на землі ворожій? Підупав цей на землі чужій, осквернився ти з мертвими; став ти з сущими в пеклі, покинув ти джерело премудрості. Якщо б шляхом божим ти ходив, то жив би у мирі во віки віків. Навчись, де є тямущість, де є твердиня, де є мудрість? Щоб розуміти сукупно, де є довголіття і життя, де є світло очей і мир?..." Бачите, що у пізнанні божому живе життя, і світло, і довголіття, і мир, і твердиня, і премудрість. Хай же вчать про щастя ті, що говорять з Варухом: "Блаженні ми й Ізраїль, тому що приємне для Бога, для нас розумне". Не бачити Господа означає позбавитися життя, світла, миру, і сидіти в пеклі. Прислухайтесь до слів Єремії: "Чуєте, і прислухайтесь, і підіймайтесь, як Господь велів". Дасте господу Богу вашому славу, перш ніж не смеркнеться і перш ніж не діткнуться ноги ваші гір темних; і почекаєте світла, і там тінь смертельна, і будуть покладені в пітьму, якщо ж не послухаєте, то таємно заплаче душа ваша від лиця гордині, і плачучи заплаче, і погублять ваші очі сльози". Ось Мойсей вчить про щастя: "Якщо не послухаєтесь творити всі слова закону цього, напи­сані у книзі цій, і боятися імені чесного і дивного цього, Господа Бога твого, і здивує Господь рани твої і рани сімені твого, рани великі й дивні та хвороби злі й відомі". Трохи нижче: "І дає тобі Господь там серце печальне, і очі, що підупадають, і душу, що умліває, і буде живіт твій висіти перед очима твоїми, і злякаєшся у дні і в ночі, і не будеш вірити житію своєму..." Ось проповідує Соломон про блаженство: "У страху господньо­му уповання кріпості, дітям же своїм залишить утвердження миру". "Страх господній - джерело життя, творить же відхиляючись від сіті смертної". "Благословіння господнє на голові праведного". Це збагачує, і не повинна до нього до­торкнутися печаль, в серці благословення, благополуччя й розсудливість - усе одне означає, якщо розжувати оці грецькі слова ευλογετν, ευδαιμονετν. Ось благовістить Павло божу силу й божу премудрість Христа: "Зброя воїнства нашого не плотська, а сильна Богом, на розорення твердиням, що позбав­ляє помислу і всякої гордині супроти розуму Божого, що полонить будь-який ум і послух Христу". Павло мечем премудрості заколює думки, що виростають у серці проти Бога, аби підкорити всі наші затверділі помисли божому віданню й розуму і цим нас просвітити, і це-то означає виганяти бісів. Біс - по-грецьки δαιμονιον , тобто відання, знання, підлий поми­сел, стихійне розуміння, що долу плазує, не прозирає в божі стихії, виповнює виповнення. Це є рідне ідолопоклонство, не бачити у світі нічого, крім стихій, це початок будь-якого зла, і провина, й кінець, як каже Соломон. Мабуть, то найболісніший страх тривожить серце, яке лежить у стихіях, бачить їх, щохвилини змінювані й руйновані, яке раптом гляне на склад свого попільного тільця, наражене на таке ж падіння, та жодної допомоги цьому злу не знаходить. "Ніщо ж бо інше не є страх, - той же син Давидів каже, - лиш позбавлення допомоги, яка є від помислу; в такому серці тим менше поживи від солодкої й твердої надії, чим більше незнання вини, яка муку наводить". Справжня порада і добрий помисел є джерелом відради. І навпаки, ніщо більш нещасливе не ранить і не мучить сердечну нашу точку, як темні гадки, сліпі знання й шаліючі розуміння. Тепер видно, що означає оце Соломонове: "В порадах нечестивого катування буде". "Уста брехливі вбивають душу". "Куди повернеться, нечестивий щезає".

"Правда безсмертна, неправда ж є смерті забезпечення , нечестиві ж кричали й словами прикликали її". "Подругою вважали її і розтанула" й "Заповіт уклали з нею, бо гідні її частинами бути..."

Зруйнувати й умертвити серце своє є єдине й справжнє злополуччя. Ця скруха й смерть сердечна залежить від безпут­них думок, які нічого, крім стихій, не бачать; вона від входу чарівна: "Солодкий для людини хліб брехні". Та потім рот її наповниться камінням. Ці помисли називає син Сираха злю­щим язиком: "Смерть люта, смерть його, і ще від нього краща; пекло не володіє благовірними і в полум'ї його не згорять. Ті, хто залишають Господа, впадуть у вогонь, який у них запалає й не погасне. Посланий буде на них як лев і як барс погубить їх".

Вони називаються повією, мечем, єхидною, дикими звірами, шершнями... Та й чим назвемо невидиме й безіменне зло? Про такі серця сказано: "Люди, що сидять у пітьмі..." Ці поради мечем божим вирізати, думки, що нечисто дихають, і болісні гадки намагається Павло, а на те місце поверне в серця наші мир божий. Він називає їх причинами, владами, що заховали весь світ у пітьму невідання божого. Рада часто причиною називається, тому що як плід без насіння, так справи без порад не народжуються. У Давида думки називаються починаннями: "Розтлили й згидилися в починаннях". Називаються й головою у Мойсея: "Цей зітре твою голову". Не погана ця голова: "Говорить безумний у серці своєму..." У Мойсея ж вони називаються сім'ям зміїним". "Ворожнечу покладу..."

Тепер зрозуміло, що означають ті змії, про які пишеться: "Послав Господь на людей зміїв, які умертвляють і загризають людей; і померло багато людей із синів Ізраїлевих".

Ця страта народилась із нарікання на Бога. А нарікати є не що інше, як не розуміти і не визнавати Господа, задовольняю­чись стихіями. Як (кажуть ремствуючі), як може бути те, чого не можна обмацати? Тепер видно, що означає пітьма єгипетська, пітьма дотикаюча: вона страхітлива ніч, сповнена жахів і привидів, найгрубше й найлютіше незнання. Гляньте на 17-ту главу "Премудрості Соломона", про ці смертні думки і в "Книзі Йова": "Жовч зміїв у череві його". "Лють зміїв хай сіє". "Хай уб'є його язик зміїний".

А що все це належить до стихійних думок, слухай Михея: "Полижуть попіл, як змії, що плазують по землі, розгубляться на ложі своєму перед господом Богом нашим, вжахнуться і злякаються тебе". їх і рай і блаженство наше проклинає Господь: "І сотворив ти це, проклятий, ти більше, ніж уся скотина, і більше, ніж усі земні звірі". Про цих зміїв Давид: "Язик їх перейде по землі, загострили язик свій, як зміїний". "Чого хизуєшся у сильній злобі..."

Щоб це нещастя смертельним жалом не умертвляло серця людські, велить Господь Мойсею зробити мідного змія, щоб він був маяком, який веде від нещасливого безбожного шляху і вказує благополучний хід у пізнання Боже, у рай насолоди, у царство миру й любові.

Коли змій, плазуючи по траві, виманює серця наші з блаженного саду, то хай і поверне змій, але вже вознесений від землі.

Цей змій уже не такий, як у "Даниловій книзі"[8] ідол Вілсей[9], навпаки, зовні прах, а всередині тверда мідь і сила живого Бога, приодягнена плотським прахом. Цей змій є втілена мудрість божа, що розмовляє нашими словами, але веде від землі на небо, хай звільнить нас від зміїв, що плазують. До неї Михей говорить: "Устань і зламай їх, дочко Сіону, бо роги твої покладу залізні й нігті твої покладу мідні, і зітреш людей багатьох". Цей змій є Христос, Слово Боже, священна Біблія. "Я (волає) світло світу..." "Я пастир добрий"... "той зітре..."

Якщо маєш вуха, послухай, як чудно цей змій свище: "Плоть ніщо ж..."

Що солодше від цієї благої звістки для серця християнського? А благовість цього змія сповіщає приточник: "Страшне слово серця мужа праведного бентежить, вість же благая веселить його".

Це є хмарний стовп, що виводить Ізраїля із відчутної пітьми у нетлінність вічного, цей лежить на падіння і на підняття, цей змій з преподобним буде преподобний, говорячи до них: "Сину, якщо премудрим буде серце твоє, возвеселиш і моє серце". Такий сам вознесе змія, як написано: "Змія візьмуть... (возне­суть) ".

Нехтувати мудрими порадами - означає самому собі запа­лювати факел. Для безперешкодної подорожі немає важ­ливішого, тобто більш корисного та величного, як пізнати самого себе і знайти поховану в нашому попелі іскру божества, звідси народжується благословенне оте царство володіти собою, мати міць і на душевних устремліннях, що лютіші від усіх тигрів, ніби на левах, що везуть колісницю, їхати.

Насіння всіх наук ховаються всередині людини, тут приховане їхнє джерело, а хто бачить його? Це одне невичерпне джерело всього блага й блаженства нашого, вона сама є оте блаженство, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої все, а вона сама від себе самої і завжди з собою є і буде. Тому й вічна, завжди й у всьому одна й однакова, яка розумілася, і яка утримує. Ця найвища причина всезагальним іменем називається Бог, власного імені для неї немає.

Це блаженство мудрі люди вже в найдавніші часи знайшли і насолоджувались ним, а нам заповітом своїм неоціненний скарб цей залишили у спадок. Заповіт той — це книги їхні, ворота до щастя. "Премудрість і думка блага у воротах премудрих". "До воріт сильних прийдіть, в воротах же міста, дерзаючи, говорить... " "Мудрі жінки створили доми". А про ці книги пишеться: "Страшне це місце: не є це дім божий і ці ворота небесні".

"Їж мед, сину, бо він благий, хай насолодиться гортань твоя, і зрозумієш премудрість душею твоєю". "Якщо ж знайдеш її, то буде добрим кінець твій, і сподівання тебе не покине". "Це книга повелінь божих і закон сущий навіки". "Всі, хто дотримуються її, в життя увійдуть, а хто покинув її, умруть". У цих створених премудрістю домах блаженний Лот бенкетує і впивається з дочками своїми, у них упився й Ной; там бенкетує й братія з Йосифом. "Пили ж і упилися з ним".

Не те вони вино пили, яке п’ють у приточника беззаконники: "Ті живляться їжею безчестя, вином же беззаконня впиваються". Але вином, яке веселить серце. Бачите, у яких книгах треба шукати веселощів, а чия справа вчити про них.

Це вино п’є небесний учитель у царстві батька свого з тими, про кого каже: "Глянувши довкола себе, сидячі кажуть: "Це мати моя і браття мої..."

Вино це зі стола високого: "Уп’ються від жиру дому твого". З цього стола пробує і Павло: "Маємо вівтар..." Пізнання найсолодшої істини божої подібне до звеселяючого вина, з ними те ж діється, що й з якимсь стародавнім мудрецем: цей любитель істини і ревний шукач мудрості змалечку упродовж багатьох років, між іншим, намагався довідатись, який розум і тайна ховається в образі трикутника[10], що його й нині малюють у християнських храмах, а з середини його або око дивиться, або сонячні промені ллються. Нарешті, потаємна сила раптом, як блискавка, осяяла душу його: скочив Піфагор, почав руками плескати й кричати: “Знайшов! Знайшов! Знайшов!” Скажіть мені, хто не вважав би п’яним, дивлячись на нього? Скакав і Давид, граючи на органі. Несуть і ведуть за ним кивот[11] з захованим всередину заповітом Господа Сил в замок його Сіон, а Давид перед ним танцює. "Звичайно, він спився або від меланхолії втратив розум", — говорить, дивлячись у вікно, Мелхола, дочка Саулова. А Давид, незважаючи на її докори, що хотів, здійснив: приніс Господу жертву всеспалення і жертву миру, свято радості й веселості. Нарешті* й ізраїльтян, які за ним пішли, зробив щасливими, відкривши їм Господа Сил, а "у Мелхоли, дочки Саула, не буде дитини до дня смерті її" (2 кн. Царств, гл. 6).

Не дуже солодко розмірковував би Давид, і сам я ледве стримався від сміху, бачачи Давидове танцювання від того, що втягнув у твердиню своє скринище з кам’яними таблицями.

Багато хто й сьогодні це робить, кожен день цілує Євангеліє і майже спить на цьому камені з Яковом; та вірю й розумію, що таємна сила воскресіння, прихована під кам’яними скрижалями, як Мойсеєве з палаючої купини, так і Давидове серце освітила і закарбувалася всередині його.

Там і Авраам побачив день господній і зрадів, це сам Давид доказує цими словами: "Відбилося (закарбувалося) на нас світло лиця твого..." Одна справа — бачити камінь з буквами і папір з чорнилом зовнішнім оком, інша — дивитись тим поглядом: "Підійміть очі ваші", і чути тими вухами: "Хто має вуха слухати, хай чує", і могти сказати з Павлом: "Написано не чорнилом, а духом Бога живого на плотських скрижалях серця".

Фарби на картині кожен бачить, але щоб малюнок і живчик угледіти, потрібне інше око, а хто такого не має, сліпий у живописі. Скрип музичного інструмента кожне вухо чує, та, щоб відчувати смак прихованої в скрипінні злагоди, слід мати таємне вухо розуміння, а позбавлений такого тому не знає зворушуючої серце радості, що німий у музиці. У найпалкішу від старанності душу не швидко входить сіяння слави божої: "Коли прийде час, з’явишся". Блаженний цей час у численних місцях призначено. У Ісайї: "Тоді відкриються очі сліпих і вуха глухих почують, тоді скочить кривий, як олень, і чіткою буде мова гугнявих".

"Зібрані Господом навернуться і прийдуть в Сіон з радістю, а радість вічна над головою їх. Тоді вовки і ягнята повинні пастися разом. Світися, світися, Єрусалиме!..."

Оце-то світло, яке зійшло, зробило апостолів схожими на п’яних: "Інші ж лаючись говорили, наче вином наповнені".

Кричить Петро і захищає їх; та чи можна повірити у застаріле в душах повір’я, а іноді й злобне? П’яні від радості, бо зрозуміли те, що, облишивши все, шукали... Побачили з Давидом здійснення знамень і образів, угледіли чудеса на небі й на землі, почали збирати манну.

Манна — означає чудо, тобто що це таке? “І це на лиці пустелі манна, як коруанс[12], біле, як лід, на землі побачивши це, сини Ізраїля сказали один одному; "Манна!", тобто що це таке? "Не знав же, що було". Говорить їм Мойсей: "Це хліб, його ж заповів Господь". Невимовно раді, що побачили нове, почали пророкувати нове новими мовами.

Це означає бути пророком, або філософом, побачити поверх пустелі, понад стихійну ворожнечу щось нове, нестаріюче, чудне і вічне, і це сповіщати.

"Усякий, хто прикличе ім'я господнє, врятується". Спасінням для душі є обгрунтована радість і тверда надія. Дихають таким же пияцтвом і ці Павлові слова: "Хто розлучить нас з любов'ю божою?" Та у всьому перемагаємо їх за того, хто полюбив нас. Бачите, як сильно у цьому мужі вкоренилася радість, що всі прикрощі його присолоджує, ніщо йому не страшне, веселий і в темниці. Це є справжній мир.

Як здоров'я має свою осілість не зовні, а всередині тіла, так мир і щастя в найглибшій точці душі нашої перебуває і є здоров'ям її, а нашим блаженством.

Здоров'я тіла є не що інше, як мир тілесний, а мир сердечний є пожива та здоров'я душі, і як здоров'я родиться після очищення з тіла шкідливої й зайвої мокроти, матері всіх хвороб, так і серце, очищуване від підлих світських гадок, що турбують душу, починає проглядати схований усередині себе скарб щастя свого, відчуваючи, ніби після хвороби, бажання поживи своєї, подібне до нашого горіха, який зачинає зерно Життя свого в звичайному молочку. Оцих-то, хто починає себе пізнавати, закликає премудрість божа у дім свій, на гостину через слуг: "Прийдіть, їжте мій хліб і пийте вино..."

У цю вітальню й пацієнт єрихонський привозиться са­марянином, і кличе всіх, хто загубив своє серце: "Приступіть до мене ті, хто занапастив серця, сущі далеко від правди"; "Прийдіть до мене всі трудящі..." Про цього лікаря повчає нас син Сираха: "Шануй лікаря..., бо Господь сотворив його". А хто ж той лікар, якщо не цей: "Зцілюючи будь-яку недугу і всяку рану в людях". Але що зцілював? "Зцілюючи засмучених серцем..." Якщо хто серцем хворий, якщо помислами недужий, тоді сама людина страждає. Не тіло, а душа є людиною, не шкаралуща, а зерно є горіхом. Якщо ціле зерно, то збережеться й шкаралуща в зерні. Хто побачить це й повірить? "Очисти спочатку внутрішність склянки і блюда, хай і зовнішність їх буде чиста". Зціли спочатку сердечну зажуру, не бійся тих, хто вбиває тіло. Одне - тілесне здоров'я, інше - веселість і жвавість серця.

Сад, позбавлений плоту, є нещаслива душа, що заснувала своє щастя на стихійному піску, і запевнила себе, що своє добро можна знайти поза Богом. Початок премудрості - страх божий, він спершу вбачає щастя своє всередині себе. Цей блаженний ранок всередині серця починає світити, ведучи за собою ясність пресвітлого й вічного миру, і якщо б воно [серце] піддавалося тлінню, то чи могло б породити вічний мир? Чи може душа мати тверду надію на те, що третього дня зруйнується? Чи не вся така піщана надія є матір'ю душевної зажури? І як може твердо встояти серце, бачачи все стихійне, до останньої крихти руйноване, а через сліпоту не може розгледіти те, на що благонадійно можна опертися? Ця благо­надійна надія у Павла називається якорем, з цього видно, що все світське добро не є добром; воно руйнується навіть до самого здоров'я тілесного і заспокоїти серце не може.

Доки душа не відчує смаку нетління, доти не відчує вона твердого миру й є мертвою.

Яка сила-силенна людей читають Біблію! Але без користі цей дім божий закритий і запечатаний.

Дух страху божого і дух розуму вхід відчиняє; без цього ключа всякий поремствує, пожадає і обійде це місто.

Багато хто приходить до нього з допитливим духом, інші - з половиною душі, інші - з юдиним серцем, але без користі: "Довкола нечестиві ходять". Інші схиляють її до захисту своїх плотоугодій, і з непокірним вона розбещується на шкоду, виводять пророцтва про тимчасову користь, про приватні побрехеньки, про тлінні предмети, та довкола нечестиві ходять. Як мало справжніх дбайливців, вірних шукачів і оснащених читачів, скаржиться на це Єремія: "Кому розкажу і кому засвідчу, і почує?" "Це неосвічені вуха їх і чути не зможуть!" Ці слова господні були у них спаплюжені і не сприймуть! Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган. Як магнітна стрілка в одну північну точку спрямовує своє вістря, так і ця на того дивиться і веде до того: "Схід ім'я йому". Це є стріла спасіння господнього, як говорить Єлисій, допомагаючи власними своїми руками натягнути лук і вистрілити стрілу в недругів, поклавши руки свої на руки царя Йоаса (4-та книга Царств, глава 13).

Якщо язик ранить, чому не назвати його стрілою? Біблія є слово боже і язик вогняний.

Ісайя в її особі говорить: "Від черева матері моєї назве ім'я моє і покладе уста мої, як меч гострий, і під покровом руки своєї заховає мене; покладе мене, як стрілу вибрану, і в сагайдаку своєму сховає мене, і каже мені: "Раб мій ти, Ізраїлю, і в тобі прославлюся". Стріла ця Всевишнім нам послана для ворогів.

Слова богопроповідників є стріли, про які Ісайя: "їх же стріли гострі, і луки їх натягнуті, копита коней їх, як твердий камінь, стали; колеса колісниць їх, як буря; лютують, як леви". Ось один з цих воїнів! Зброя воїнства нашого не плотська, а сильна Богом..

Але як напнути стрілу цю? Треба вміти і мати в собі того: "Хто навчить руки мої на повстання". Оцю-то стрілу знайшли в сагайдаку апостоли - язик вогняний. "Мову - її ж не знаючи - почують". І як ця стріла ширяюча спрямована на один лиш схід, так і цей орган лише богові пісню співає. Дуже бездушно й погано різноголосить, і сам перешкоджає своїй співзвучній гармонії, якщо почати грати на ньому для плоті й крові. Грає й скаче Давид, але перед Господом, тобто заради Господа, бо і Мелхолі каже: "Благословенний Господь, який вибрав мене перед батьком твоїм..." "Буду грати й танцювати перед Госпо­дом". Заохочує й інших: "Заспівайте до Господа. Це лиш один є благий псалом".

Немає солодшого й дійовішого, як бренькати на ньому Богові, а не стихіям, а не світові; не тліні, а вічності, тоді-то дійсно будуть вигнані біси із саулів. При цьому слід уміти порівнювати голоси, які вливають у душевне вухо солодку симфонію.

При злитті двох чи трьох голосів твердий псалом скла­дається, наприклад: шануй лікаря, всупереч потреб честі його, бо Господь сотворив його. А кого ж не Господь сотворив? Відразу ж і нісенітниця: чому ж цар Юдин Аса осуджується із-за лікарів? "І в немічі своїй не винив Господа, а лікарів". Дивіться, як погано цей орган різноголосить за людиною! Не заперечую, та й сам я радий шанувати тілесного лікаря. Притім кажу, що Біблія є досить погана й нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ, колюче терня, гірка й несмачна вода, пустощі, якщо з Павлом сказати, божі або, скажу, сміття, гній, погань, бруд, гній людський, в якому велить Бог Єзекіїлеві сховати ячмінну проскуру. "Так з'їдять сини Ізраїля хліб свій нечистий у поган, коли розсиплю їх" (гл. 4).

У Ісайї - стріла вибрана, у сагайдаку своєму захована, а в Єзекіїля - у смітті, гною скотини ховається проскура.

Чи це не є таїнство серця, що утверджує нам слово боже, повите брудом земних справ наших? Ті лиш від зміїних укусів зцілилися, хто дивився на гору на вознесенного змія, а не ті, що дивились на плазуючого в земному поросі.

Так і тут живляться в час голоду пшеницею Йосифовою ті, хто приступив до столу й насолоджується високими умами, а не ті, які жеруть гнилу свою мертвечину, коло слова тваринного. "Навколо нечестиві..."

Там згадується змій, що плазує і поїдає бруд, а в Єзекіїля на гноєїдів ось що Бог вістить: "Хай бідні будуть хлібом і водою, і згине людина і брат її, і розтануть у неправдах своїх".

Навіщо ми знаходимо там нашу грязь і гній і їмо його, якщо все це лише Богу й божественному його слову присвячене? Звичайно, ми не пізнали себе. Якщо ж скажете, що таке жорстоко й тяжко читати й розуміти, якщо вам Бог прощає, то одне те непростиме, що ми схожі на розумницю-бабу: ця розумниця вирішила їсти дуже гірку з горіха волоського[13] шкаралущу, нарешті, розсердившись, почала лаяти й сміятися: такі, позбувшись доброго смаку, хвалять іноземні плоди.

"Шануй лікаря... бо Господь сотворив його". Але щоб не наснилися нам наші тілесні лікування, тому там же всюди говориться таке: "Чи не від дерева посолодилися води, хай буде пізнана сила його?" Яка подібність плотських ліків з тим богоявленним деревом, котрим Мойсей посолодив гірку воду? Якщо хтось це дерево знає, може вознести змія, оббити бруд з проскур, посолодити біблійну воду. Ось лікар кричить: "Послу­хайте премудрість у притчах! Господь сотворив мене, початок шляхів своїх". Слухай лікування: "Сину, не забудь, тримайся моєї поради й думки, хай жива буде душа твоя і благодать буде на твоїй шиї! Буде ж зцілення (прикладання) плотям твоїм і лікування костям твоїм, щоб ходив ти, сподіваючись, у світі по всіх шляхах твоїх..."

Бачите, що лікує цей лікар? Душу хворобливу. "Мир мій даю вам. Ви мої друзі є..."

Оцього-то доброго друга так високо рекомендує син Сираха: "Друг вірний - міцний покров; хто знайшов його, той знайде скарб. Для вірного друга немає зради, і немає мірила доброти його! Друг вірний - ліки життю, і ті, що бояться Господа, знайдуть їх". Тепер же скажу: шануйте Біблію, при розгляді потреб її вона є аптека, набута божою премудрістю, для лікування душевного миру, не виліковного жодними земними ліками.

У цій аптеці Павло риє, копає, силою дерева хресного озброєний, і, вбиваючи всю мертву гниль і гній, виймає й повідомляє нам само чисте, нове, запашне, боже, нетлінне, вічне, проповідуючи Христа божу силу.

Церемоністисердяться, а афіняни сміються, для нас же, покликаних, Христос є божа сила і божа премудрість. Якщо ж запитаєте, чому ці книги одне пишуть наявно, а інше таємно, а нове з них виходить? А хто ж сіє на ниві майбутнє насіння? Та й чи може орач сіяти зерно нинішнє? Воно, прийняте у надра земні, розіпріє й зотліє; у той день виходить з нього плід новий з новим зерном. А для цього необхідне коло річного часу.

Скажіть, чи можна на молодому серці виростити плід відання божого й пізнання (ці обидва між собою нерозлучні) самого себе? Для цього потрібне коло цілого людського віку.

Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх. Про цього-то хазяїна пишеться: "Вийде сіяч сіяти". Вона в молоді наші думки насіває насіння нинішнього плотського нашого віку, щоб нетямуще наше серце було здатне прийняти; це насіння не пусте, а приховує в собі божу силу.

Воно як непотрібне з часом псується в серці й гине, а нове проростає. Сіється загниваюче, встає пахуче; сіється жорстке, встає ніжне; сіється гірке, встає солодке; сіється стихійне, встає боже; сіється нетямуще й дурне, воскресне премудре й прозорливе. Все, що ми лиш маємо, є те ж і у Бога. У тім тільки різниця, що наша гниль і тінь, а його нетління й істина.

Стародавній мудрець Едіп[14], вмираючи, залишає ма­лолітньому синові в спадщину історію під назвою "Сфінкс": "Любий сину, ось тобі найкращий по мені спадок! Прийми цю маленьку книжечку із правиці моєї; люби її, якщо хочеш любити твого батька; мене вшануєш, шануючи її. Носи її з собою і май у серці своєму, лягаючи і встаючи. Вона тобі плід принесе такий, як і мені, розумій - блаженний кінець життя твого. Не будь нахабним і безсовісним, ступай тихенько, життя є небезпечний шлях; привчай себе бути задоволеним з малого, не наслідуй тих, хто розтрачує серце по зовнішності. Вчися збирати розсипані думки твої і повертати їх всередину себе. Щастя твоє всередині тебе, тут центр його закопаний: пізнавши себе, все пізнаєш. Не пізнавши себе, у пітьмі ходитимеш, і лякатимешся страху, де його й не було. Пізнати себе повно, пізнатися й здружити з собою - це є невід'ємний мир, істинне щастя і мудрість досконала. Ах, якби я міг тепер закарбувати на твоєму серці пізнання самого себе!... Але світло це осяває у пізньому віці, якщо хтось щасли­вий... Будь добрим до всіх. Не образиш і ворога свого, якщо хоч трохи намагатимешся себе пізнати. Та ненавиджу природу твою й радію. Звичайно, пізнаєш себе, якщо сильно прагнутимеш вникати всередину себе, сильно, сильно... Лише цим врятуєшся від лютого мучителя".

Він говорив багато, та хлопець нічого не міг зрозуміти. Обливаючи батькову руку сльозами й приймаючи книжку, пригортав її, наче батька, до свого серця; а батько, радіючи як із старання сина, так і розлуки своєї з тілом, заснув у вічності, залишивши на смертному лиці образ радості, живий слід ощас­ливленої миром душі своєї.

Добрий син, малу цю книжечку часто читаючи, майже напам'ять знав її. У ній написано було, що дуже люта і дуже страшна потвора, на ім'я Сфінкс, в часи життя його батька всіх, хто зустрічався їй, хто б він не був, мучила й умертвляла. Обличчя її було дівоче, а все інше личило левові. Вся причина вбивства полягала в тому, що не могли розв'язати пропонованої цим чудовиськом задачі, або загадки, яка приховувала поняття про людину. Хто б не трапився, раптом оця задача: зранку чотириногий, у полудень двоногий, а ввечері триногий, скажи мені, який звір? Нарешті написано, що Едіп загадку відгадав, потвора зникла, а возсіяла у дні його радість і мир. Весь цей опис тримав він у своєму серці.

Увійшов син мудреця в літа, посилились пристрасті, а світське товариство допомогло йому розбеститися. "Сфінкс, - яка нісенітниця, - говорили йому, - пуста небилиця! Забо­бони!..." Та й сам він уже мав недитинячий розум; він знав, що цих звірів ні в Америці, ні в самій Африці, ні на островах японських природа не народжує, а в Європі їх і не бувало. Жодна природнича історія про них не згадує, все уже добре розумів, щоб бути прозорливим кажаном. Кажанові - гострий зір вночі, а неробі - у злі. Непутнє життя цілком позбавило його сердечної веселості. Тоді перший засів юродивої історії про потвору у серці його зогнив, як гниє старе пшеничне зерно, на ниві поховане.

У 30 років почав входити в себе і пізнавати. "Яке лихо! - казав він сам собі. - Я зовсім змінився. Куди поділася радість моя? Хлопчаком був я веселий, все у мене є з надлишком, одного не вистачає - веселості. Є й веселість, і таким мене вважають, але зовнішня, а всередині сам відчуваю руїни основ її, боюся й сумніваюся. Одне лиш твердо знаю, що я бідний. Яка користь мені від доброї про мене людської думки? Ось справжній плід забутого мною заповіту й поради батьківської! Прибуток мій подвоює у мене жадобу, а мої насолоди закінчуються стократною гіркотою. Сфінкс! Дивна справа... Звичайно, тут якась таємниця... Мій батько був мудрий і людинолюбний, не збрехав навіть жартома, і не був до цього природжений; неможливо, щоб він мене хотів обдурити. Зви­чайно, все те правда. А я ледь не потрапив до того звіра; мене мучить щось, та не розумію, і допомогти не можна. Одне лиш диво, що мучуся тим, чого не бачу, і від того, кого не знаю... Нещасна омана! Нестерпна пітьма! Ти-то вражаєш у саму точку мене, в саму душу мою, перекинувши, як вихор, хатину, як буря, кедр. Безрозсудний світ, спокушуючий і спокушуваний! Отрута порад твоїх - це насіння смерті сердечної, а твоя насолода - то найлютіший звір; нерозумних вона зустрічає лицем дівочим, але кігті її - кігті лева, що вбивають душу, і вбивствами її кожен вік і кожна країна переповнена. Продовжувати не хочу". Почав проростати із хибної історії новий і всекорисний дух. Добрий син при проводирі-зорі, що і ходить всередині нього, помалу пізнав себе, з часом став і спадкоємцем високого батьківського миру, возгніздившись на храмі нетлінної істини як шанувальник батьків. Змієненависник бусол[15], сповнивши як батьківське, так і пророцтво, прихо­вуване таємничим голубом, що стоїть серед морських хвиль на камені з таким написом: "На тверді відпочиваю". Що потрібніше, ніж душевний мир? Біблія нам від предків наших заповітом залишена, та й сама вона є заповіт, що заховала в собі мир божий, як обгороджений рай веселощів, як закритий кивот - скарб, як мушля молюска, що в собі зберігає дуже коштовну перлину. Та нетямуще нахабство наше, яке по кутках цей дім оцінює, ненавидить і не намагається пізнати. Дуже смішним нам видається сотворіння світу, відпочинок божий після трудів, каяття й злість його, виліплення з глини Адама, удихнення життєвого духа, вигнання з раю, пияцтво Лотове, Сара, яка народжує, всесвітній потоп, стовпотворіння, піший перехід через море, жертвоприношення, лабіринт громадянських законів, похід у якусь нову землю, дивні війни й перемоги, чудне межування і т. ін. і т. ін.

Чи ж можливо, щоб Єнох з Іллею[16] залетіли ніби в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив Сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний.

Анітрохи з цього не дивуюся. Вони приступають до цієї спадщини без смаку й без зубів, жують лиш нехитру й гірку шкаралупу. Якщо б до цього джерела принесли з собою сіль і посолили його з Єлисеєм[17], то раптом цей напій перетворився б у вино, яке звеселяє серце. Води ці до цього дня є ті ж Єлисейські, як тільки Єлисей посвятив їх господнім словом. Божі слова відразу перестали бути смертоносними й шкідливими, стали солодкими й цілющими для душ.

Якщо хтось упізнав себе і заприязнився, коли може сказати: "Було слово господнє до мене", "Знаю людину", то може й тепер відвідувати ці ж води. Оці-то джерела залишаються у спадок від батька Ісааку: "Знову викопав Ісаак водяні колодязі, які викопали раби Авраама, батька його" (гл. 26). Біля цього джерела знаходить раб Авраамів для Ісаака дружину Ревеку.

Тлумачить ці заручини Осія: "Заручу тебе собі навіки, і заручу тебе собі у правді, і в суді, і в милості, і в щедротах, і заручу тебе собі у вірі, і пізнаєш Господа".

Послухайте, ось раб сина Авраамового: "Заручив вас отому мужу, діву чисту представити Христові".

Випробуйте писання: розумій, очищайте, рийте, копайте; дивись, як риє Ісаак: "І викопав звідти інший колодязь, а не сперечався про той, і назвав ім'я йому - простір, кажучи, що нині розпростер Господь наш". Хіба не чуємо живого джерела, що закликає нас? "Спраглий хай прийде до мене..." Ось спадок, спокій серця, простір духа, вгамування душевної спраги! Не дай Бог нам пити так з цього джерела, як ті потоки. "Доля солодка мала смачні колодязі, і побігли цар содомський і цар гомморський, і згинули там, ті, що залишились, втекли у гори"[18]. Одне й те ж джерело є падіння й підняття ненависників цих Богові присвячуваних вод і хулителів Єлисеєвих; уже не Сфінкс, а ведмедиці терзають: "І оглянувся я услід їм, і бачив я, і проклятий я іменем господнім..." (4 [кн.] Царств, гл. 2). Ми не діти розумом, ведмедиця душу не зачепить; я тобі скажу, які-то звірі від Бога насилаються: "Зуби звірів пошлю в них..." (Второзаконня, гл. 32, ст. 24). Зауваж слово оце "в них", розумій: "всередині їх"; звіра впустити всередину як можна? Посилає на них і шершня! Не можна, щоб карав по тілу той, хто каже: "Не бійтеся тих, хто вбиває тіло..."

Які ж ці звірі і шершні? Слухай Мойсея: "І буде, якщо не послухаєш господа Бога твого голосу..., проклятий ти, коли тобі входити, і проклятий ти, коли тобі виходити. Хай Господь пошле тобі вбогість і голод, а погибель на всіх..." Слухай далі: "Хай уразить тебе Господь зотлінням, огневицею, і холодом, і спекою, і вбивством, і вітром згубним, і нуждою, і пожнуть тебе, поки загублять". Слухай далі: "Вразить тебе Господь шаленством, і сліпотою, і нестямою розуму". Зупинимось тут: досить цього. Тільки не забудьте Сирахових слів про поган: "Посланий буде на них, як лев, і, як барс, погубить їх".

Про ці гризоти й душогубні жала говорить і Павло: "Жало ж смерті гріх..." Що таке гріх, якщо не помилка? Грішити по-грецьки ‛αμαρτάνειν - значить бути безпутним, що ж гірше, як крокувати без дороги, жити без путі, ходити без поради? Це вразить серце болючіше від ведмедиці, колючіше від шершнів. Немає солодшої й більш звеселяючої істини, провідника душі, і немає сумнішого, ніж пітьма незнання. "Будеш (там же у Мойсея говориться) намацувати в полудень, як намацує сліпий у пітьмі, і не виправить (Господь) шляхів твоїх".

Ще простіше говориться у Єремії: "Покарає тебе відступництво твоє, і злоба твоя викаже тебе, і пізнай, і дивись, як гірко тобі та зле, і не виправить (Господь) шляхів твоїх". Не віруючий і не знаючий Господа вже засуджений. Немає сумнішого й боліснішого від цього, і не буде ніколи. Гріх є зіпсуття самої істоти і розорення самої душевної суті; гріх - означає заблукати від Господа свого, а це є втратити життя і мир сердечний. Гріх - сам собі отрута й страта, а мучить більше, ніж тисяча видів пекла. Бачите, чия справа вчити про мир і щастя. Біблія - цього джерело і основа. Правда, що багато ангелів для скарбу нашого, народженого у вертепі, не дуже майстерно і не за Давидом на біблійному інструменті співають пісню: "Слава во вишніх Богу". Але дурість цілої тисячі нетя­мущих живописців не може у нас живописну хитрість зробити очевидною, а навчить нас, що це є дуже тяжка наука і серед численних своїх любителів лиш для небагатьох досяжна.

Мій давній друг Олексій Соха[19] в дружньому товаристві в ході розмови почав хвалитися, що наш спільний приятель Севастян, син Якінфа, лікар, повернув йому зір, що був у небезпечному стані. У цьому місці нашої розмови один із товариства почав гірко плакати: всі ми здивувалися, в чім причина? "Мені той же лікар, - сказав з плачем сліпий, - сам собою обіцявся було зцілити очі". Ми знали, що добродушний Севастян не брався за неможливе, тому запитали: "Чому ж ти не дався?" "Ось чому, - відповів безокий, - обманутий багатьма лікарями, здавалось мені, що всі однакові: а тепер я навіки сліпий..." Гідно й праведно! Монета злодійська не може знищити ціни й честі монети царської. Тепер скажу вам те ж, що й на початку: обережно говоріть про мир. Висока мова є мир. Не будьте нахабні, випробовуйте все небезпечне. Не покладайтеся на павутину ваших думок, пам'ятайте слово оце: "Не будь мудрий про себе; не мудрися надто, щоб колись здивувався. Не виправдовуй себе перед Богом. Шануй лікаря. Не високомудруй, а бійся".

Зневажати Біблію - означає надто мудрувати, ніби ми щось краще вигадали. Виправдати себе перед Богом - означає те ж саме, ніби ми випередили його новознайденим прямим (шляхом) до щастя. Високо мудрувати - означає, ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам.

Це є безглуздя високого ступеня, якщо вважати, що в наші часи зійшло сонце, відкрилося джерело здорових вод, винайде­но сіль... Самопотрібність повсюдна й вічна. Бог і премудрість не мають початку. А те - сама погань, що вчора з грибами народилася. Визначте день і зберіться. Я під проводом божим і його Біблії міг вам, якщо мене не обдурить самолюбство, показати алфавіт миру, або буквар його. А тепер доручаю вас Богові. Сума всієї нашої мови буде така: чим хто погодженіший з Богом, тим більш мирний і щасливіший. Соромлюся сам свого слова. Краще було сказати: зберімося й разом зацікавлено порозмовляймо[20]. А раптом щось відкриє той, хто близький усім, котрі закликають його до істини.

П а н а с. А ми підемо в сад, а зі саду додому... Скажіть мені, якою вам видалася його мова?

Є р м о л а й. Мені вона видалася ділом. Немає шкідливішого, ніж нахабство.

Я к і в. І мені його мова видається небезпідставною. Може трапитись, що ми розмірковуємо про мир так, як стародавні міркували про піфагорівські боби[21]. Між численними його загадковими висловами є й такий: "Не їж бобів". Багато хто з цього сміявся, а інші висмоктали з цих слів підлі соки, кожен за своїм сновидінням. Один думав, що у бобах шкідливий сік, який викликає безсоння. Другий гадав, що мають сороміцький Дух і фігуру. Третьому приснилося, ніби перетворюються у кров, якщо сховати їх у мідну посудину, та інші нісенітниці. Про це написали й книги. Чи можливо, щоб мудрий муж такі низькі думки закрив у своєму символі? Мені здається, що вгадали ті, хто висмоктав звідти оцей вислів Сираха: "Пре­мудрість книжника в благочассі свята, а хто применшується в діяннях своїх, упремудриться". Не маючи камінців, стародавні використовували для кандидатів білі й чорні боби. Піфагор любителів премудрості відволікав цим словом від честолюбства, щоб мати вільне серце для дослідження істини. Тлумачить один його символ Ціцерон у своїй книзі "Про старість", і досить непогано: стародавні мудреці мали свою особливу мову, вони зображали свої думки образами, ніби словами. Образи ті були фігурами небесних і земних сотворінь, наприклад: сонце озна­чало істину, кільце або змій, звитий у кільце - вічність, якір - ствердження або раду, голуб - соромливість, птах бусол - богошанування, зерно й насіння - помисли й гадки. Були й вигадані образи, наприклад: сфінкс, сирена, фенікс, семиголовий змій і інше. Печатка імператора Августа мала з кільцем якір, обвитий дуже спритним морським звіром дельфіном з таким підписом: Festina lente, тобто поспішай (завжди) поволі. Образ, що має в собі тайну, називався по-грецьки ’έμβλημα , emblema, тобто вкидка, вправка ніби у перстень алмазу, наприклад зображений гриф з таким підписом: "Наглопороджене швидко зникає"; або оберемок трави з цим написом: "Будь-яка плоть - трава". А якщо таких фігур дві чи три скласти разом, як у згаданій печатці, тоді називалося σύμβολον, conjectura по-римськи; по-нашому сказати б: скидка, змітка. Печатка Авгу­ста була головою всіх його порад при царюванні. Він вважав за одне швидкість і вправність. Нарешті, так щасливо царював, що цей народний вислів майже став прислів'ям. Августу або не слід було починати, або переставати царювати. Та мені ви­дається, що Августова печатка означає й те, щоб шаленство душевних прагнень стримувати порадою, залежною від вічності. На цю думку наводить фігура змія, у кільце звинутого, з таким написом: "Від тебе, боже, початок, у тобі ж хай закінчиться". Вічного вічність також утворилася трьома перснями чи кільцями, між собою зчепленими, з написом: "Ці гри вище всіх стихій". Серце, яке лине до вічного, позначалося образом стріли, спрямованої вверх, до зірки, з таким підписом: "Досить мені його одного". Серце, вічністю просвіщенне, зображалось чагарником чи насадженням, що плодопринесло зерно, яке падає над земною поверхнею, з підписом: "Бажаю майбутнього життя". Зображалося й орлом, який дивиться й злітає до сонця, з підписом: "Палаю до безсмертя". Також змієм, що скинув свою стару шкіру весною і обновив юність. Я недавно малював таємничий образ. Він зображає море з берегом, з якого летить на другий бік моря ластівка, з написом: "Взимку немає тут для мене спокою". Такі фігури, які таємно зображували вічність, бували у стародавніх вирізані на печатках, перснях, на посуді, на таблицях, на стінах храмів, з цієї причини названі hieroglyphica (ієрогліфіка), тобто священна скульптура, або різьба а тлумачі названі hiérophantes - священноявителі, або mystagogi – тайнознавці[22]. Звичайно, ніхто б не міг розуміти і, дивлячись, не бачив би, наприклад, земної кулі, зображеної з царською короною і скіпетром, та перевернутої, якщо б не було підписано таке: "Дурень уповає на нього". Звідси, видко, народилося оце прислів'я: "Не фігура", тобто не важко.

Л о г в и н. Мені видається, що й сама Біблія створена Богом із священно-таємничих образів: небо, місяць, сонце, зірки, вечір, ранок, хмара, райдуга, рай, птахи, звірі, людина та ін. Це все образи висоти небесної премудрості, показаної Мойсеєві на горі; все це і всі сотворіння й тінь, яку утворює вічність. Хто б міг здогадатися, що Ноєва дуга є образом священної Біблії, якщо б син Сираха, схвалюючи божественну премудрість, не сказав: "Слава висоти, твердь чистоти... Сонце, при появі спалює гори... Місяць усім... місяць є по імені своєму... Доброта небес, слава зірок... Дивись на райдугу й благослови того, хто сотворив її, чудова сяйвом своїм" (гл. 43). Всі ці створіння неба і землі сотворив Вишній для того, щоб вони перетворили гірний початок влади божої, силу слова його і славу прісносущного духа його.

"Спочатку сотворив Бог небо і землю". Коли вся суміш створінь витікає з божого джерела, тоді хай повернеться до того ж, хто є початок і кінець, і нас з собою веде від смерті до життя і від землі до небес. Це велике світило (Біблія), сотворене на тверді кріпості вічного для того, щоб осявала земні уми наші, щоб розлучала нам між днем воскресіння і між ніччю тління, воно одне нам як видиме, так і знане, хай веде своїми знамен­нями у часи вічності, у дні спасіння, в літо господнє благо-приємне. Воно, утверджене в роди родів, хай у найкрайнішому разі якась часточка людей божих у цьому ковчезі врятується від змія, що вибльовує потоп, наповнюючий землю безбожністю. У цьому ковчезі спочиває наш Ной, тобто мир, всякий розум перевершуючий, і хто зрушить його? Тут гніздиться і голубка його (йона - по-єврейськи), зсередини вона випускається, здіймає високий погляд свій, виглядає переважаючого тління воду, верх гір вічних, гір правди божої, місце багате, землю, яка вирощує билинки трав'яні та дерево плодовите, день третій воскресіння, і приносить в устах своїх нам милість миру і стійке надії утвердження, кажучи: "Радійте! Не бійтеся! Чому ви збентежені? Мир вам! Ідіть, сповістіть браттям моїм".

Якщо б хто увійшов у покої чистої цієї голубки, і, відпочивши серед границь її з Ісааковим сином, тоді б дізнався, що вся слава її всередині перебуває, і зізнався б, що дійсно крила її посріблені, що шум їх чудний, а міжрам'я її сяє найчистішим і ніким не баченим золотом: "золото ж землі цієї добре і там є рубін і камінь зелений" (Буття, гл. 2). Але так усе закрите фігурами й образами, так запечатане, що дуже важко та й неможливо пролізти через стіну, яка огороджує цей рай; якщо з нашим співглядачем Халевом не буде товаришем цей: "Я двері..." Глибина ця божої премудрості, тінню образів зовні покрита, ніякого виду, ні стрункості, ні смаку не має: "Земля ж була невидима і невпорядкована, і пітьма..." Такою вона буває доти, поки зійде на неї дух від Вишнього, як каже Ісайя (гл. 32): "І буде: пустеля в Хермель перетвориться в гору Кармиль, в плодоношенні або у поживі достаток". "І дух божий витав над водою".

Цей лиш всесильний дух, що сходить від Вишнього, як сотворив всю оцю (множину) небесних, і земних, і підземних, і морських (світила, звірі, золото, перли) (створінь), утворивши пітьму, так і вивести може із мертвого живе, із пустелі - достаток, із зіпсованого - смак, із пітьми - просвіток: "І сказав Бог: - Хай буде світло! - І було світло". Все у ній здається просто й однаково сказаним, проте двоє це чули. Давид каже: "І дух двоїсте Своє слово подвійно розуміє: як утворююче і таємноутворюване". "І розлучив Бог між світлом і між..."

Та не подумаймо, що слово боже насправді є двоїстим, двоїстим за сутністю своєю, двоїстим за тлінням і нетлінням, за плоттю і духом, з божества і людяності, лицем же, або постаттю одне й те ж. "І був вечір, і був ранок день один..."

У цій-то силі через бурю і хмари питає Йова Бог: "Де ти був, коли заснував землю? Сповісти мені, якщо знаєш розум? Хто поклав виміри її, чи знаєш?... У якій же землі поселяється світло? Пітьмі ж яке є місце?" (гл. 38, ст. 4). Вся пітьма земних образів у ту ціль, міру і намір покладена, хай тече до свого початку... Спочатку було слово: "Все тим було..."

Самі оці два образи - вечір і ранок, якщо б не істинні були і не зводили кудись, то ніколи б не сказав Давид: "Кінець ранку і вечора прикрасиш", та богонатхненне серце і в цих кістках знаходить землю світла, що вселяється, і місце пітьми: "І світло у пітьмі світиться".

Такі образи emblemata завжди містять усередині себе щось золоте й коштовне, розумій: боже. "І бачить Бог, що добро".

Візьміть, наприклад, ці два образи з Ісайї: "Порох від коліс" і згадайте задане Йову запитання: "У якій землі вселяється світло?..."

Хто не скаже, що порох чи грязь від колеса означає тлінну природу? Це є місце пітьмі. Хто ж знову не бачить, що колесо притінює вічного вічність? Це земля, що включає в себе світло вічності. Позначена колесом, ніби колесо у колесі вмістилося, у земному - небесне, у тлінному - нетлінне, як говорить Єзекіїль, що бачив колеса: "І діло їх було, як наче було би коло в колесі" (гл.1).

Та ці колеса незвичайні були: "І видіння коліс, і створення їх, як видіння фарсиса" (вид коштовного каменя). Говорить і Давид: "Голос грому твого в колесі..." Бачите, куди ці колеса докотилися?

Тепер, здається, видно, що колесо є образ, який приховує всередині себе безконечне колесо божої вічності, і є наче пил, що до неї прилип: "Дух життя був у колесах". Дух життя і вічність - одне й те ж.

Мені здається, що сам Єзекіїль те ж визнає, що у створіннях криється притінена божа істина, коли говорить оце: "Посеред тварин видіння свічок..." Ці слова його по всьому одні й ті ж із словами цими: "Золото ж тої землі добре, і там є рубін..."

Рубін - це коштовний камінь, схожий блиском до розжареного вугілля, по-грецьки анфракс, тобто розжарене вугілля. Це вугілля очистило Ісайї вуста: то вже й видно, що вугілля є фігура; і не вугілля очистило серце сина Амосового, а таємно утворювана вугіллям палаючим слава Божа: "Не було того світла, але хай свідчить про світло". Самі його чотири тварини, що тягнуть за собою бачені ним колеса, здається, теж малюють образ якогось створіння, що вміщує в себе блискучий вигляд вічності: є ніби візок, що везе божий скарб, по-європейськи ледь не херувим. Маємо ж цей скарб у глиняних посудинах.

Може трапитися, що це ж означає й те, що пророк своїм тваринам, як і колесам, довкола насадив і, як алмази, вставив багато очей. Пророк, колеса розумом пронизуючи, почув цей потаємний крик: "О колеса!" Але й тут годиться те ж волання: "О очі!" І ледь чи ці очі не ті, про які Єремія: "Господи, очі наші дивляться на віру" (гл. 5). Ці очі в Нова є: "Очі твої на мені" (гл. 7). Крім пророчих і Йовиних очей є ще господні: "І поклав (Єлисей) уста свої на вуста його, і очі свої на очі його... і зігрілася плоть отрока" (4 кн. Царств, гл. 4). А без цих очей очі пророчі хворобливі, як Лії, і сліпі, і без смаку. Потім [очі ] сидячого на херувимі: "Відкрий, Господи (просить Єзекія), очі твої і дивись..." Не всякому ці очі відкриваються, але містяться всередині тіні тварин: "Відверну очі мої від вас" (Ісайя). Йоні й Клеопі вони відкрилися, але спершу й цим тримаються, щоб його не пізнали. Заховала було погляд блаженних цих очей скотина польова і звірі дібровні, поки возсіяло сонце й зібралися... Ось одне щеня лева, левеня Юда... та чи має очі це левове лице? Має, та для вірних, ось вони: " Радостетворні. очі його кращі від вина..." (Буття, гл. 49). А у невірних, не виділившись на обличчі, угрузають. Очі господні на праведних, лице ж господнє на тих, хто творить зло, бачить добре й лукаве. Вони бачать добре, але лукаво: в доброті лукавство, в істині - тінь, в житті смерть, а цим самим роблять добре злим. Творці злого. І не дивно: очі ці дуже глибокі. Лиш віра на них дивиться, а вони взаємно на віру. "Очі твої, як озеро в Єсевоні місті" ("Пісня пісень"), і дуже високо здіймаються над переддвер'ям воріт дому господнього. Вони не дрімають і ніколи не заснуть, охороняючи дім свій ізраїльський, храм Біблії. "Хай будуть очі твої відкриті на храм цей удень і вночі" (З кн. Царств). Ці очі побачили Закхея: "Глянувши, Ісус..." й Веніаміна: "Глянувши очима своїми Йосиф". Ось же вам і теляче лице! Мойсей, благословляючи Йосифа, називає його биком: "Першородний молодик, доброта його..." (Второзаконня, гл. 33). Молодик є ніщо, але першородний є лиця цього краса. Першородний і початок - все одне, "на його місці побачили початок єдиний, йдучи услід йому..." (Єзекіїль, гл. 10). Багато я про очі наговорив, чи не можна б трохи підтвердити, що зовнішній вид цих численних очей є фігура одного недремного, вседержительного ока божого; і коли колеса утворюють голос грому його, тоді очі притіняють прісносуще сіяння слави його. "Слово плоттю було... і бачив я славу його..." Не хочу більше говорити. Крім з пророком оце ж: "Іди ж, якщо була хмара, там був і дух". Хмара й образ здається одне. Та він і сам каже: це видіння - подоба слави господньої. Буцім не одне й те ж: подоба і образ, а між колесом і оком небагато відмінності, кільце і те, й інше. Вся Біблія є прах і земля, але та, що приспала багатооке колесо вічності божої. Із цієї бридкої грязюки виходить світло відання слави господньої величної, як блискав­ка, сяючої, як золото, прозорої, як імітрос (бурштин), вогневидної, як рубін, добровидної, як смарагд. Це світло позбавляє її ганьблення й обпльовування людського. "Смиренна й хвильована, не мала ти утіхи, це я приготую тобі рубін, камінь твій, і на основу твою сапфір" (Ісайя, гл. 54). У той час веселиться ця наречена. Подивіться, наприклад, на хмару, яка обіймає прекрасне кільце сяючої дуги, чи не живий це образ Біблії, що фігурами огортає сіяння слави божої, перетворюваної на горі? "Дугу мою покладаю в хмарі..." Гляньте на порожнє поле, яке здіймає траву й пахучі квіти. Це символ її, що породжує із пустелі достаток, із гнилі - нетління. "Я є цвіт польовий і лілея долин".

Оте поле бачив Єзекіїль, повне кісток людських, але то були слова господа Ізраїлевого, видимі йому на цьому полі, і тепер є й видно, якщо хто може прорікти на кістки ці. Із цього поля землі взяв творець, підмішавши своєї слини, помастив очі сліпому. Земля ніщо, та підмішаний смак божественної слини звільняє від сліпоти, відкриваючи очі боговідання. Смаку без слини у їжі не буває. "Приложив ти премудрість і благо до тих краще від усякого слуху..." (З кн. Царств, гл. 10).

Гляньте знову на вознесеного змія Мойсеєвого... Якщо він висить, у кільце звинутий, - є фігура вічності, якщо ж просто - є образ премудрості. Цей змій усіх плазуючих зміїв пожирає. Цей пожер посохи єгипетських мудреців, вся мудрість їх проковтнута... Цей змій возноситься на хресті Христа - божа сила і премудрість. "Погублю премудрість премудрих..."

Гляньте на самого Адама; пригадайте, що означає цей із глини виліплений чоловік? Бог на глину дивитися не зносить: "Не зберу соборів їх із крові..." Отже, ця ветха фігура, звичайно, утворює ту людину, і "що таке людина, як пам'ятаєш її... Цей бовван веде за собою того мужа, який його сотворив, щоб утворити тінню своєю велич його. Це він стоїть за стіною нашою..." "Цей був, його ж назвав, який по мені прийде, переді мною був, бо раніше від мене був". Цього бачив за глинкою Даниїл (гл. 10): "Здійняв очі мої і бачив, і це муж один... Стегна його підперезані золотом світлим, тіло ж його, як фарсис". До цього-то мужа, хлопчиків, що долі повзуть, підіймає Павло: "Вишніх шукайте, де ж є Христос... Про гірне мудруйте". Що більше говорить? По образу божому сотворіть його. Хоч по образу, хоч спочатку, хай сотворить тінь того єдиного мужа, який є початок і кінець.

Тепер наш Адам смачнішим зробився: був він тільки гли­няний, а тепер і дух життя є всередині нього; був лиш земний, а нині в одне лице з'єднався і небесний: "Зійде, як дощ, на руно". Заялозив, було, і задушив, земний.

Всі роди від Адама до Христа є образи й тіні великі божі, тому рід божий називається.

Кожна цього роду особа ніби лоно розкриває, коли виходить із неї оте першородне єдиноначало. "Бог, що звелів із пітьми світлові возсіяти..."

Яків є ніщо, але Бог Якова, що стоїть за стіною його, - насіння і зерно боже, що поширюється на чотири частини світу. Це одне велике, одне, що проросло з Якового праху, великим робить Якова: твій є день, і твоя є ніч. "І був вечір, і був ранок..." І в силу цього пишеться: "Великий був Мойсей - вийшов до братів своїх". "Ставши на ноги, Яків іде в землю східну". Про це у багатьох місцях Ісайя: "Не бійся, Якове, малий Ізраїлю, я допоміг тобі... оце сотворив тебе, як колеса колісниці нові, що ріжуть, як пила..." (гл. 41 і гл. 14 й 17, ст. 4).

Якщо орел, будучи зображенням Бога, високо здіймається у силі своїй, що видно з божого до Йова запитання: "Чи за твоїм велінням возноситься орел?", то набагато більше цей рід возвишається, про який Господь: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і привів вас до себе" (гл. 19 Виходу).

Всі оті є поселеннями слави його і пташенята орлині батька цього, "як орел, накрив гніздо своє і на пташенят своїх ліг..." (гл. 32 Второзаконня). Ім'я Давид означає улюблений і є тінь того: "Бог любові є..." Фарес[23] означає розділення і є образом того: "Розлучив Бог між світлом..." Даниїл є тінь того: "Гортань його - насолода, і весь - бажання". Єнох тінь того: "Візьметься від землі життя його". Йосиф (додаток) є печать того: "Бог світу буде з вами".

Всі ці є чиста худоба вишнього Авраама, що везе скарб божий, про яку Ісайя: "Терплячі Господа змінять кріпость, окрилатіють, як орли, потечуть і не втомляться, підуть і не спрагнуть" (гл. 40). Ось один рикає: "Терплячи, потерпів Господа". Це вівці божі, яких пасе Господь, а без нього мертві. Ось одна вівця бекас: "Хто пасе Ізраїля, слухай... Господь пасе мене". Ці вівці - всі близнюків народжують, а ялових немає серед них ("Пісня пісень", гл. 6). Непомічене народжують для Лавана, а помічене, тобто яке може мати образ, - для благословенного Якова[24]. Скільки ж цих овець має наш Йов, який вже не лежить на гноєвищі поза містом Божим, а піднятий із хворобливого праху, - Господь поставив його? Овець 14 тисяч, верблюдів - 6 тисяч... Це є домочадці великого Авраама, що виступили з сильним мужем Гедеоном проти Мадіама[25]. Вони - і люди, і худоба, і звірі, і птахи, котрим начіпляв Єзекіїль багато крил, очей і коліс. І не він начіпляв, а вгледів під шестикрилою їх тінню вічно сяючу істину божу і єдинона­чало, що наповнює чотири частини світу. Тому й не говорить, як тварина, а говорить, як подоба чотирьох тварин. Вони тільки схожі на те, Давид про себе і про інших говорить: "Дні мої, як тінь..." І правда, що князі вони всі та сини людські, у них же немає спасіння. Але ця тінь везе за собою вічного: "Ти ж, Господи, вовік перебувши...", - просить: "Виведи із темниці душу мою". Хай зрозуміють, що я не порожня тінь, а тебе, тайнотвореного, прославляюча. І не дивно, що тінь Петрова зцілювала. Вона містить ім'я господнє. "Візьму його і прославлю його..." "Бо час ощедрити". Цей час передбачивши, Ісайя го­ворить, що справді, з часом Господь пастиме їх разом - своїх ягнят, вовків і левів. "Веніамін - вовк, хижак...", і ледве не це означає кінець ізраїльський, коли імена цих людей виходять у гірну силу початку свого: "Спочатку ім'я твоє на нас є" (Ісайя, гл. 63). Отоді-то, здається, справдиться на них слово Малахієве: "А зійдіть, і підскочите, як телята, звільнені від пут" (гл. 4). Не знаю, чи це ж означає й перехід через море? Із попередньої води відкриття суходолу з'явилося, а з моря Чорного шлях не заборонений і поле хлібне від хвилювання рослинного; у них відніме мову, твоєю рукою покриті бачать дивні чудеса: "Як коні, наситилися, і як ягнята, гралися" (Премудрості Соломона, гл. 19). Але й сам Давид говорить: "Пройшов крізь... і вивів ти нас у спокій. Від землі зійшли ми до тебе, Господи". "Було у світі місце його..." Можливо, й апокаліптичні цієї помсти просять старці; і сюди хоче сховатися тамтешня жінка з дитиною від зміїного потопу. "Ховаєш їх у тайні лиця твого..."

Жінка народжує дитя, що присвячується Богові і престолу його, який повинен зберегти всі мови; Ісайя говорить те ж про себе: "Господа у череві прийняв, і хворів, і народив дух спасіння..." "Жінці даються два крила орла великого". "Як орел покрив гніздо своє..." І Давид крил бажає: "Хто дасть мені крила, як голубині?" Все це засвідчує, що вони є образи прісносущі божі. А що цей багаточисленний рід часто у Біблії певним числом обмежується, наприклад, Авраам нарахував своїх домочадців 300 і 18. Гедеон взяв з собою 330 мужів і ін. Все це тому ж служить і робиться чи тому, що вони всі є, як одна жінка, що народжує один твердий і відомий початок, коли незліченного праху не можна перелічити, чи тому, що ця бридка грязюка, повертаючись до свого початку, приймає від нього відбивану на ній благообразність вигляду й міри, а міру й число в собі вміщує, чи тому, що велить бог Мойсеєві поставити в рахунок своїх мужів. А про інших говорить: "Не пом'яну імен їх устами моїми". А сам час коли обмежується, тоді розуміється божий і вічний. Наприклад: "Було у тридесяте літо, в четвертий місяць, у п'ятий день місяця" (Єзекіїль, гл. 1). "І був ранок, і був вечір - день третій". Тоді зачнеться літо господнє приємне, день радості і спасіння. "І тисяча років, як день один, як день вчорашній..." "Плоть ніщо ж..." Та коли ця невидима й невлаштована плоть з нічогості своєї виходить у точний свій початок, тоді перетворюється із нічого у щось, і перестає бути ніщо, тобто плоттю і пітьмою, у той час, коли Бог, що нараховує багато зірок і називаючи несуще як суще, говорить: "Хай буде світло". Це ви є, як нині зірки небесні, множина. Правда, що Бог так само по імені називає Каїна, Ісава, Саула й інших таких, але вони хоча й не чисті, однак божі ж скоти. "Я витворюю світло й створив пітьму, творю мир і чиню зло..." (Ісайя, гл. 45). Вони є місце і образ пітьми, що віддаляє око наше від богобачення, це означає вбивство Каїна, Ісава й Саула гоніння. Всі, хто з плоті розуміють Біблію, є плем'я едомське[26], яке цей грім божий слухає. "Якщо право приніс ти, і право не розділив ти, то чи ти не згрішив? Замовкни" (Буття, гл. 4). "Розлучив Бог між світлом..." Хотів Валаам, поклавшись на своє скотське розуміння, проклясти Ізраїля, тобто щоб вони не сходили в землю божу, а означали б тлінь, плоть, клятву: "Виходи мої - виходи життя". Нарешті, не зносячи суперечності образів, затиснений у непрохідних завулках і приникнувши до заповітного вістря меча, слово боже з поклонінням вигукнув: "Що прокляну, його ж не кляне Господь". Немає ворожби у Якова, ані волхвування в Ізраїлі... "Які добрі доми твої, Якове, і кущі твої, Ізраїлю..." "Бог виведе його із Єгипту..." "Ліг, спочив..." "Благословляючі тебе благо­словенні, а проклинаючі тебе прокляті" (Числа, гл. 23 і 24). Та чи можна перелічити всі тьми образів?

Одне те відоме, що весь цей тіньовий світ до останньої своєї риски, від виноградної лози до самої кропиви, від нитки до ременя, буття своє отримує від Вишнього: "Відверну тобі обличчя, схвилюються..." Всіляка видимість є образ, а кожен образ є плоть, тінь, ідол і ніщо. "Пошлеш дух твій, і со­твориться..." Гляньте на непрохідну хащу левітських обрядів, яка нісенітниця, однак уся їх земність, з усім хмизом згорівши, до початку тече: "Яке чудне ім'я твоє по всій землі".

Все це робить дух, який надійшов від Всевишнього знаючи, що всяке дихання і створіння йому служать: "Творенням твоїм перебуває день, як будь-яка робота тобі".

Лише всесильний дух уловлює великого кита цього, і він-то запитує Йова: "Чи витягнеш змія вудкою?..." Або: "Просунеш кільце у ніздрі його? Чи проколеш шилом уста його? Чи покладеш на нього руку, Господи?"

Він сам тим змієм, як дитя горобцем, грається: "Чи зв'яжеш його, як горобця для дитини?" Одну свою руку він сам накладає на нього, "зрозумівши, руку свою наставив я"; "дух твій благий надихне мене..." "Дух усе випробовує, і глибини божі".

Оце покривало й морок стіни відводить читачів від Біблії, позбавляючи нас смаку, щоб ми не чули Бога, який говорить до нас крізь бурю й хмару, і не можемо сказати: "Пройду до місця поселення дивного навіть до дому божого... ввійду до жертовника божого..." Крім інших, сам Соломон для побудови стіни цієї скільки наносив матеріалів: це була річ корисна, яку прийняв цар Соломон на спорудження храму господнього, і дому царевому, і стіні єрусалимській, і все всередині Давира покрив золотом (3 кн. Царств, гл. 6).

А хто сильний, хай возсіяє краса дому цього божого, відділити користь, ніби завісу храму відслонити, увійти всередину Давира (давир - значить "слово") і ввести у самі міжрам'я? Дух-утішитель скеровує силу Біблії, просуває кільце у ніздрі її, сам будучи вічним, і надає слово тим, хто благо сповіщає: "Цар сил улюбленого заради краси дому розділить користь..." А без нього все темне, невидиме й невлаштоване, поки найде дух... Тоді все повертається до безпочаткового кінця як до кільця, і до безпочаткового початку: "Спочатку сотворив Бог небо і землю..." "Спочатку було слово..." Цей різнобарвний пліт образів і фігуральні вузли називаються у Біблії знамення і чудеса: "Послав Мойсея і раба свого..." "Пом'яніть чудеса його..." "Просіть - і дасться вам".

"Цей рід знамення шукає..." "Знаменилося на нас світло..." Розуміти приховану в знаменнях і чудесах силу слова божого є справою пророків, тобто видющих, зірких, прозорливців. "Знамень наших не бачив, немає для того пророка..." Пророки то прорікають, що прозирають... Провидять у тіні сущого. Все те не є майбутнє, чого не буде; все те не буде, що є тінь; усе те тінь, що гине. Те одне є майбутнє, що буде завжди: "Глянувши очима своїми, бачать людину, що стоїть перед ними" (Ісус Навин, гл. 5), тобто вічно існуючого і такого, що існуватиме. Ось як вони пророчать майбутнє. Послухаймо Давида: "Пом'янув роки вічні та повчився".

Звичайно, задумувана творіннями й прісносуща сила його й розуміється як божество. Обдумував, без сумніву, він чудеса, образи і фігури божі, як сам там же всюди говорить: "Вночі серцем моїм роздумував і випробовував дух мій" (Псалтир, 76).

Мені здається, що Давид між іншими знаменнями роздумував і про фігуру коліс, про які там же згадує: "Голос грому твого у колесі". Крім того, літа і роки - одне й те ж; рік і коло - те ж; коло і кільце - те ж. Простіше ж тепер дозвольте мені переказати його слова хоч так: "Подумав..." Згадав я колеса безконечні й додумався, що ця фігура нагадує про безрічну пріснобутність вічного. Коло року по-римськи annus, а кільце - annulus. "Знайдіть Господа й утвердіться, пом'яніть чудеса його..." Пом'янути чудеса божі означає те ж саме, що й римське слово оце comminiscor, commentor - подумати, надумати, commentarius по-грецьки - ‛ερμηνεύω - тлума­чу, розтлумачую. І не дивно, що у Павла це слово (пророчити) означає товкти і розкушувати Святе письмо. "Дружіться любов'ю, ревнуйте же духовним, щоб краще пророкувати... Пророкуючий людям говорить творення, і потіху, і утвердження" (І [Послан­ня] до коринфян, гл. 14).

Гляньте у гл. 11 "Чисел". З якою старанністю сини Ізраїля манну збирають і товчуть! "Сходились люди, і збирали, і мололи у жорнах, і товкли у ступах, і варили в горщиках!" Згадайте і це: "Щоб ти не загородив уста вола, який молотить". В Італії є звичай молотити волами. Згадайте ж і Луку, який має образ вола. Це сини Ізраїля, які очищують від лушпиння слово боже: "Ті, що знаходять у болоті золотий перстень, щоб ти сотворив на словах два персні золот..." (Вихід, гл. 28), начебто був перстень у колесі.

Ті, що знаходять у зіпсованому смачне, у мертвому - живе, у безчесному безцінне, як євангельська жона монету у хатньому смітті, радійте зі мною... як радіснотворний Господа перстень і гривну в блудниці Фамарі і посох свій, батьком його Яковом для овець виструганий, як Єзекіїль заховані у смітті проскури, говорячи з Мойсеєм: "Цей є Господь, його ж за­повів..." "Цей хліб... надкусіть і побачите..." "Знайшов Месію..." "Якщо виведеш чесне від негідного, то устами моїми будеш" (Єремія, гл. 15).

І ледь не це тайної вечері зерно їв з товаришами своїми Даниїл і став добріший лицем і міцніший тілом, кращий від служителів, які їдять зі столу двора Вавилонського. А Яків через це ж отримав від Ісава першість. Заохочує до цього і пророк Михей: "Ці ж не розуміли задуму господнього..." Що ж робити? Так "встань, - каже, - і поламай їх, дочко Сіону... і поклавши Господу багато їх" (гл. 4). І товкти знамення й манну, тобто чудо, - значить розжувати, розкусити. Ісайя кричить: "Поставте знамення на поган". Поставити знамення - означає підняти його вгору і довести до розуміння самого його початку. Увійти в божественне поняття, щоб не пахло більше землею. І це означає: "виходили люди..." і оте: "возложили Господу...", тобто покласти на гірному місці, вище над усі стихії. І чи не сюди запрошує оце: "Якщо я- буду вознесений від землі, тоді все притягну до себе" (Євангеліє від Йоана).

Якщо із тлінних стало виникати нетлінне поняття, то тоді можна сказати: "Зима минула, дощ відійшов, відійшов собі. Квіти з'явилися на землі, час обрізування (виноградних грон) настав". ("Пісня пісень", гл. 2). "Зібралася вода, яка під небесами, у зібрання свої, і з'явилася суща".

У той саме час дається знамення в поняття людині, коли воно із плоті перетворюється в божество. "Сотвори зі мною знамення на благо". Ніби сказав: сотвори спочатку, зроби своїм, доведи до кінця. Ти початок і всякої кончини кінець безконечний. І чи не це означає манна, що падає на поверхню земну? І це на лице пустелі, дрібне, як корбандр (ледь не червець), біле, як лід на землі.

Оці називаються знамень термінами, по-слов'янськи границями, які силу божу всередині себе вміщують. "Якщо поспите серед границь". Той відпочине, хто вникне, ввійде, розкусить і пожиток знайде.

"... Якщо ввійдуть у спокій мій..."

Називаються і дверима: "Ці ворота небесні..."

" і стіною: "Діткнуться сліпі стіни..."

" і печаттю: "Книга запечатана..."

" і слідом: "Вийде услід їй..." (Сирах)

" і шляхом: "На шляхах її (премудрості) присядь..."

" і віконцем: "Проникаючий крізь віконця її..."

" і тінню: "Люди, що сидять у пітьмі..:"

Вони сидять з Валаамом на підлості тлінних образів, пада­ючи вниз, і не встануть на раду праведних, поки не підіймуться із тіні, і не пролізуть через стіни дому цього, хіба про Бога. "Ті були зняті і впали".

Згадайте читане з Йоіля в день п'ятдесятниці: "Діти Сіону, радійте, бо дав вам поживу в правді..." "Виллю від духа мого на всяку плоть (образів) і проречуть сини ваші, і дочки ваші, і старці ваші, сни побачать..."

"Дам чудеса на небесах угорі. І знамення на землі внизу..." (Діяння апостолів, гл. 2). Згадайте апостолів, що сидять не в пітьмі, а у світлиці. "І почали говорити, бо дух дав їм..." Крім того...

П а н а с. О брате Логвине! Довго везеш твою околісну, з твоїми херувимами, верблюдами й ослами. Кільце не має кінця, за прислів'ям, і твоя мова.

Є р м о л а й. Не заважай йому, Панасе! Мені багато хорошого привела на пам'ять мова його. Згадав я Дамаскинову оду[27], яку співають у пресвітлий воскресіння ранок: "Богоотець же Давид..." Образи, або символи дозволили згадати тінь Авраамову, що приймає в себе трисонячну єдність божу, і хто заборонить мені мислити, що Авраам тінню своєю служить Вишньому? Авраам утворює Вишнього тінь, свідчить про істину 70 старців, вибраних Мойсеєм служити скинії одкровення. Скинія - означає кущі, тінь, намет. У цю тінь сходить і спочиває дух божий. "Відпочив дух на них і пророкував" (Числа, гл. 11).

Єзекіїлеві твої, мій друже Логвине, колеса привели на думку вінець Павла, що давався йому не у наш день, а в день отой. Згадав і перстень, що заручає на життя вічне: "Заручу тебе собі навіки... Заручу тебе собі у вірі, і пізнаєш Господа" (Осія, гл. 2).

Згадав і намисто улюбленої нареченої. "Серце наше привабила ти єдиним (блиском) очей твоїх, єдиним намистом шиї твоєї". Намисто на шиї є те ж кільце, що складається з кульок. Згадав і яблуко загородженого саду.

А що таке яблуко, якщо не куля? Що ж є куля, якщо не фігура, що складається з багатьох коліс? Покладіть мене у яблука, бо зранена я любов'ю". Якщо б воно було не тим, то ніколи б не сказав Соломон: "Як яблуко золоте в сережці сардійського каменя, ще скажи слово, пристойне для нього" (Притчі, гл. 25).

Найдорожчий твій рубін і фарсис привели оце: "Утвердження премудрості добірніше від золота; вселення ж розуму дорожче від срібла" (Притчі, гл. 16).

Сяйво премудрості божої, із тлінних образів виблискуючої, подібне до коштовного скарбу, у надрах прихованого. Та очі... очі, що зорею божества виблискують, очі спасительні..., очі, тобою згадані, показали мені жалю гідного без очей Самсона. Очі цьому найсильнішому мужеві і судді ізраїльському виколо­ли ті, хто Ісааку болотом закидали джерела. "Очі твої як озера в Єсевоні". Плаче Єремія про ці очі: "Як засмутив у гніві своєму Господь дочку Сіону, скинув з небес на землю славу Ізраїлеву!... Занурив Господь і не помилував. Усе прекрасне у Якова розорив. Твердині дочки Юдиної зруйнував... Око моє погрузне... Око моє закривається... Зубожіли очі наші... По­меркли очі наші... Розсипалась радість сердець наших. Упав вінець з голови нашої..."

Та ніколи вони не були більш заношеними, як у наш час, але не бачимо те: "Блаженні очі видющих, котрі бачите". Тут про це ж Йов: "Хто влаштує мене за місяцями минулих днів?... Око було сліпим, а нога - кривою... Нині ж посварилися найменші... ні лиця мого не вберегли від опльовування". "За­плакали гусла. Пісня ж моя у ридання мені; знаю, що смерть мене зітре".

У цих господніх очах високе знання приховується. "Очі господні дотримують почуття" (Притчі, гл. 21).

Це почуття є джерелом миру й веселості. "Зряче око добре веселить серце" (Притчі, гл. 15).

Оце божественне око само лиш світиться. Один Бог, одна віра, одне око і в Біблії, і всюди. "Серце наше привабила ти одним із очей твоїх..."

О преблаженне й вічно сяюче око! Притягни нас, покажи нам вид свій і зроби почутим нами голос твій, бо голос твій солодкий і образ твій прекрасний. "Голос грому твого у колесі".

Нарешті, згадалось мені Навинове сонце[28]. Та хто нам стримає оте сонце: "Сонце, яке спопеляє гори?" Хто поставить у спокійному стоянні виміряні точки його?

"Поки дихає день і рухаються тіні, побачимо не лице господнє на творцях зла, а те, що йде за лицем, яке утворює сяєво божественного виду його, за прикладом Мойсея: "Лице ж моє не з'явиться тобі". "Господь же благословив останнє Йова..." Та лиш тепер прийшла мені на гадку Іллева вогненна колісниця...[29]

П а н а с. Ну й сподобалася вам, братці, околісна! Один втомився, другий почав.

Я к і в. Справді, жаль ізраїльському серцю виколотих іноплемінною рукою очей Самсона. Самсон - означає сонце, та Господь, що робить мудрими сліпців, може йому з часом знову повернути очі його і з отрути зробити їстівну поживу, а із мертвої ослячої щелепи вивести солодке пиття нетлінного джерела, як обіцяв: "Якщо навіть щось смертельне вип'ють, не завадить їм..."

Є р м о л а й. Ах, не лише Самсон сліпий. Йов, Давид, Соломон, Товит та інші є сліпці, що при дорозі сидять і кричать: "Глянь на мене і помилуй мене..." "Очі наші до господа Бога нашого..."

Лише Господь, йдучи мимо, закриті їх очі відкриває.

"Просвітиш пітьму мою..." "Наведу сліпих на шлях, якого не бачили; і по шляхах, яких не знали, ходити навчу їх; перетворю для них пітьму на світло і трудне на легке" (Ісайя, гл. 42).

Тоді ці бідні багатіють, недужі зцілюються, мертві встають. "Тоді скочить кривий, як олень..." Йде й мимо Мойсея Господь: "Покрию рукою моєю над тобою, поки мимо іду".

Очікує й Ісайя ворожіння Ізраїлевого та каже, що не мине мене Господь мій. Просить Єремія: "Зціли мене, Господи, і зцілюся... Бо хвала моя ти" (гл. 17). Бажає цього ж і Авакум: "Чи не ти споконвіку, Господи Боже, святий мій, - і не помремо. Знаю, що є прісносущий, який повинен спокутувати за мене і на землі воскресити" (Йов, гл. 19).

Словом кажучи, у всіх у них зір і вхід до Ноя: "Не намагались справді як безумні вмерти... вони ж у мирі..." А вихід із ковчега на сушу. "На місці багатому, там посели мене..."

Що для дерев плід і цвіт, що для ночі світло денне, що сонцю промені, що вечірній зірці волосся, яке темно виблискує, те й для ізраїльського роду намірена точка їх, помазаний Господь їх. його промені є світлом очей їх, серця радість, волосся й вінець голови.

Ми думали (плаче Єремія), будучи тінню божою між незнаючими Бога, навчити їх про відання боже, і це буде нам захистом, та не так сталося. Вони почали щипати тління наше, а розтлінними думками намічену точку нашу зовсім задушили.

Дух лиця нашого, помазаний Господь, був узятий у розтліннях їх, про нього ж я сказав: "У тіні його поживемо як погани" (гл. 4). Найшвидше були ті, хто гонив нас більше, ніж орли небесні... "Поклали трупи рабів твоїх, муку птахам..." Одначе волосся з голови їх тимчасово може, а навіки загинути не може. Звичайно, з часом над трупами рабів божих зберуться небесні орли, в силу того: "Прикликаючий зі сходу птахів..." (Ісайя, 46). "Хай птахи помножаться на землі" (Буття, гл. 1). "Око, яке лає батька... Хай витягнуть його ворони із дебрів і хай з'їдять його птахи орли" (Притчі, гл. 30).

П а н а с. Дивно, що старому Товиту очі засліпила грязюка горобцева, що впала зверху.

Є р м о л а й. А хіба не грязь замулила джерела Єреміїні, обсипала колесо Ісаїне? Що таке тепла грязь, якщо не душа стихійна з тілом? Уяви брудне гніздо з горобцем окатим, а над трупом - швидкозорого орла; тоді згадаєш оце: "У якій землі вселяється світло, чи є якесь місце пітьмі?" "Хай птахи помно­жаться на землі..." "Є тіло душевне, і є тіло духовне".

Я к і в. А мені сплив на серце оцей Соломонів вузлик: "Ніщо не нове під сонцем".

П а н а с. А тобі у сонці замість колеса приснився вузлик, який ти тут вузлик знайшов? Його тут ніколи не було. Мені здається, Соломон просто каже, що у світі все старе: що сьогодні є, те ж і раніше завжди було.

Я к і в. Висякай носа, тоді відчуєш, що у синівських і батьківських цих словах той же дух. "Все, як риза, зотліє. Ти ж є таким же". Хіба ти забув: "У якій землі вселяється світло..." Підійми вухо і почуй, що весь мотлох є під сонцем, а не те, що поверх сонця. І само сонце є мотлох, пітьма й буря, крім одного того: "У сонці поклав поселення своє..." Боже слово і Божим Духом повинно дихати. Заховайся ж у куток і їж свій мотлох: сили у тлінні знайшли нев'янучу поживу того: "Я цвіт польовий і лілея долин". "З'їсте ветхе, і ветхе ветхих і ветхе від лиця нових винесете..." "Походжу в вас..."

Ах! Коли б ти розкусив хоч оці його слова: "Немає блага людині, крім того, що їсть і п'є".

Слухай же далі: і це бачив я, що є від руки божої, потім каже про мудрість, розум і веселість. Якщо є мудрість, то тоді є насит і веселість; та коли мудрість у Бозі, то для того вище сказав: "Мудрого очі його в голові його, а безумний у пітьмі ходить". А коли говорить: "Суєта суєт... немає достатку під сонцем", то чи не те ж саме оце: "Спробуйте і дивіться... Плоть ніщо, дух животворить..."

Є р м о л а й. Тепер сонцю течію свою далі нікуди простягати. Прийшло до головної своєї точки і стало на твердому стоянні. А зупинив його: "Каже сонцю, і не схо­дить..." (Йов, гл. 9). Звелів бурі і настала тиша". "Хай стане сонце... і стало сонце..." (Навин, гл. 10).

Тут вирішення всіх астрономічних фігур і знаків небесних, як дихає боже запитання до Йова: "Чи зрозумів ти союз Плеяд і чи відкрив ти огорожу Оріонову?[30] Або: "Чи відкриєш зна­мення небесні у свій час і чи вечірню зорю за волосся її притягнеш?" (гл. 38). "Розтануть усі сили небесні, і згорнеться небо, як сувій, і всі зірки впадуть, як листя з лози" (Ісайя, гл. 34). Тут збираються всі небесні астрономи. "І впавши, покло­нилися йому..." "Твій день, і твоя ніч..." "Тобі приносять хвалу всі створіння..."

Тут границя місяця і зірок. Поки прийшов, став наверху, де був отрок.

Я к і в. Спав мені на думку предавній Зороастр[31] з піснею: Κύοθι μάκαρ, πανδερκέτης ’έχων αιώνιον ’όμμα, тобто "Почуй, блаженний, що маєш всевидюще вічне око".

П а н а с. Багато хто каже, ніби він співав це сонцю.

Я к і в. Але чи може сонце одним поглядом усе бачити, хоч лише на поверхні землі? Погляд його не прісносущий. Так думали у Персії ті тяжкосердні, які, не піднявшись до ут­ворюваного, погрузли в утворюючій стихії. Хай і так, а ми з Ізраїлем заспіваємо оцю пісню тому: "Засяє для вас, що боїтеся імені мого, сонце правди... престол його, як дні неба".

А чи бачили ви колись символ, що зображає дощову хмару з райдугою? А коло нього сяюче сонце з підписом: "Ні дощу, ні дуги без сонця". Так Біблія: "Поки зійде дух від Вишнього". Згадайте Михаїла, що підняв кулю і волав: "Хто, як Бог?" Згадайте стародавніх любомудрів оцей вислів: "Центр божий усюди, кола - ніде". Згадайте ж і жорновий уламок, що розбив тім'я Авімелеху. Хіба жорновий камінь не те ж колесо? Здається, що...

П а н а с. Ось і третій узявся гнути ті ж дуги з козубцями й обручами. Наскільки можна бачити, незабаром візьмете в рахунок ваших коліс решета, блюда, хліби, проскури, млинці з тарілками, з яйцями, з ложками й горіхами та інший мотлох. Я пам'ятаю, що в Яковлівському лісі, який називали уламлуг (?), є багато горіхів. Додайте гороху з бобами і з дощовими краплями, у Біблії, гадаю, все це є. Не забудьте плодів із садів Соломонових з Йониним гарбузом і кавунами. Нарешті, і Захаріїн семисвічник з кружечками і з палаючим у горіхоподібних чашах єлеєм; а чаша є більша частина кулі, ніж тарілка, а тарілка - ніж ваш обід. Отже, буде у вас повний голодний бенкет.

Я к і в. Що ж ти думаєш?

П а н а с. Думаю, що обов'язково це зробите, а я вас зачиню у порожній світлиці.

Я к і в. Не засоромився всеблагий Бог, що зодягається світлом сонячним, і в тлінних пеленах сховався так, як плід у маленькому зерні; і скарб, прихований у ганчір'ї. Тим приємніший, коли знайдеться. І як Йона з головою своєю є ніщо і один із числа сліпих і недужих, що лежать при шляху божому, так і тлінний гарбуз, початок, що народжується і гине, може бути тінь вічного, яка прохолоджує Йону. "Осінив ти над головою моєю..." Йона - значить голуб. Око його дивиться у вічність, яка утворюється тінню гарбуза. Якби Захаріїн свічник не був символом, а маслинове дерево – емблемою[32], то ніколи б він не сказав: "Бачив..." Бачити світильник і маслину - означає відчувати розум, дотримуваний у цих фігурах, які вже давно зображені у Мойсеєвих книгах; і не інше означає, [як те], що пророчить Йоіль по виявленні духа: "Сни побачать і видіння побачать". Чи те для тебе дивне, що ми у цій божій землі товчемо, риємо і знаходимо вічність його? Чи не чув ти, що каже приточник про Біблію? "Все Господь зробив заради себе".

І не здогадається, що проклятий, хто краде будь-що від тління єрихонського для себе? Чи не можемо відчувати, що Біблія тому є книга богословська, що веде нас тільки до відання Божого, покинувши усе тлінне? Все земне тут руйнується, щоб скинія нерукотворна створилася для Вишнього. Звичайно, ти забув того, хто закопав у землю талант[33]. Згадай повію Фамар; жінка ця одним тим виправдалася, що знайшлося у неї кільце, і гривна, і посох господні. Згадай, що земля, яка породжує сіль, вже ні на що інше не здатна. На що годиться руно це низьке, якщо не ороситься краплями поверхневої роси, якщо розумом власних своїх рук не прикриє Вишній? "Сотвори мені велич, сильний..." Всю тінню писану мряку руйнує, всю воду тління бурею своєю збурює, все неопалимо палить на всеспалювання - лише до його духа дим, з усього міста цього, вверх стовпом підійметься і дихає по Всесвіті..." "Не дам слави моєї іншому" (Ісайя). "Смирна, і стакта, і касія від риз твоїх..."

П а н а с. А я не думаю, щоб Каїн з Ламехом або Саул з Ісавом навівали нам своєю фігурою пріснобуття боже. Як же: "Все зробив Господь заради себе?" Це ж можна сказати про філістимлян, а можливо, й про крилатих ваших биків з летю­чими левами та інші плітки.

Я к і в. Якщо б ви зволили обміркувати делікатніше, то ніколи б цього не сказали; тим-то нам навіюється пітьма, щоб відкрилося світло. Хто навчив, що таке криве, той давно показав пряме. Відчувають, що один погляд, пізнавши чорне, пізнає раптом і біле. Не забувай питання: "Пітьмі ж яке місце?" Саул з Давидом являють тобі дві сутності, що борються між собою: одна поселенням світла, друга - житлом пітьми. Коли Ламех убив мужа, Саул вигнав Давида, а Йона у киті страждає[34], тоді Біблія прекрасних вічності очей, землею заси­паних, відкрити не може. Тоді у землі ізраїльській панує голод, а спрага при джерелі Якова.

Коли ж пожерте буде смертне життям, коли явиться суша, на яку кит, що пожер, вибльовує Йону, тоді стіни міста цього здіймуться, тоді гори зрадіють і забуяють, капаючи солодощі, підскочать уверх телята і встане на ноги свої весь сонм людський, як писано: "Торкаючий вас торкається зіниці ока мого". "Ти, воскреслий, будеш щедрим для Сіону..." "Умертвив Самсон при смерті своїй багатьох..."

А що називаємо крилатих волів плітками, то й приточник тим же їх іменує. "Не без причини на пернатих сіті простягаються". Та коли ця сіть тягне за собою причину, то вона вже й не пуста плітка.

П а н а с. Облишмо сіті з плітками. Скажи мені, чому Бог зображається колесом?

Я к і в. Це твоє запитання смердить афінськими плетіннями[35]. Він починає все - не починається, тому є початок; не може щось бути початком, якщо раніше від нього вже була якась сутність. Лиш те є справжній початок, що передує всьому, а само нічим не випереджується. Один лише Бог є справжній початок, який усьому передує. Він все випереджає і після всього залишається, чого ні про що інше вже сказати не можна.

"Залишки немовлятам". "Покриє тебе божий початок" (Второзаконня). Ось кільце і вінець вічного, що вінчає тебе милістю! Цей істинний початок утворюється і всім тим, що подібне на початок, наприклад, головою: "Мудрого очі його в голові його".

Те ж джерелом: "Джерело запечатане..."

Коренем: "Корінь премудрості кому відкрився?" Зерном: "Насіння є слово боже". Сходом: "Схід ім'я йому". Серцем: "Вода глибока - рада у серці мужа". "Я сплю, а серце моє не спить" ("Пісня пісень"). Деревом плодовитим: "Дерево життя посеред раю". Устами: "Не потьмяніли очі його, не зотліли уста його".

Сюди належить хмара, іскра, батько, мати та ін.

П а н а с. Навіщо ж цей початок зображається змієм?

Я к і в. Тому, що змій у кільце звивається, притім і гострий зір має, як свідчить ім'я його дракон, тобто прозорли­вий. δερκων означає видющий, а δρακων - той, що буде бачити. Око є правитель справи. Воно у тварині є тим, чим є сонце у світі, чим коштовне каміння у землі. Притім змій звиває такий звиток, що, не пізнавши ока, не пізнаємо наміру. Біблія є точний змій: із багатьох таких образів сплітається історія, наче кошик чи коробочка, яка вміщує сходження невмістимого, схожа на матір перлів[36], що зовні показує нікчемну рідину, а всередині як зіницю ока оберігає дуже коштовне сяйво перлинної кульки; "Мати його зберігає всі слова ці у серці своєму".

Ковчег заповіту всюди окований золотом. Зовні здається щось людське, але всередині житло Духа Святого. "Преславне говорилося в тобі, граде божий". "Є тіло душевне, і є тіло духовне". "Золото ж землі тої добре..."

Мені видається, що Біблія схожа на дім премилосердного й пребагатого пана, що стоїть на шляху в пустелі під виглядом дармового заїзду для подорожніх. Це він задумав, щоб набли­зити честь свою до ницості для певного з нею спілкування. Пан із таємних своїх світлиць бачив вільні вчинки, чув розмови всіх без винятку пригощуваних, вибирав собі дружбу із перехожих, хто б він не був, якщо сподобався. А після звичайної щедроти робив особливої милості своєї вічними учасниками. На фасаді заїзду написано було: "Всі увійдуть, та не всі перебудуть". "Всі наситяться, та не всі насолодяться". Цей напис одним видавався незрозумілим, дуже багатьом - смішним. Якщо таким був Авраам, то ж не дивно, що зробив історичним плетивом втілювані божі премудрості. Богу пристойно зображатися кош­товним камінням, та не менше цього гідна вдячність Йова, , цнотливість Йосифа, ревність Іллі, чистота Сусани, лагідність Давида, правда і віра Авраама. А як у трояндах, лілеях, нарцисах запах добротою однаковий, а різний за смаком, так і ця різновидна сила божа, що ховається у вибраних його, ніби золото й коштовне каміння, досить заслужила, щоб імена улюблених людей і діла їх були наче кошички й гаманці найдорожчої вічної істоти, що панує в одушевленій їхній плоті. І справді, сила терпіння схожа на діамант, цнотлива чистота - на прозору зелень смарагда, віра й любов божа - на вогняний рубін. І недарма Єзекіїль каже, що руки їх наповнені очима. Найдріб'язковіші їхні вчинки, ніби друзки дзеркала, ціле лице боже зображають, наприклад: "Гнали навіть до границь". "Варак, що гонить услід колісниць його...", "Осягніть залишок їх...", "Зійде найбільше над містом, як стовп диму...", "Зійде кінець міста до небес...", "Взяв (Авраам телицю) і розділив...", "Ударила Юдита у шию його двічі...", "Простер Ісус руку свою зі списом на місто..."

Найлегша їх тінь, ніби маленьке крильце, криє під собою Вічного; щиру правду сказав Єзекіїль, що ці тварини не мають хребта. Хребет божий. Лиш лице є їх власним, а за лицем іде стан і облога божа у всьому цьому божому граді: "Ісус же і весь Ізраїль побачили, як взяли в облогу місто і як здіймається дим града до небес..." (Навин, гл. 8).

Пан а с. Чому ж вони шестикрилі?

Я к і в. Гадаю, тому що у побутовому шестодневі вміщувалась вся речового світу цього тлінна природа, і коли субота є поселенням миру й світла, то робочі дні є місцем суєти й пітьми. "Шість раз од бід позбавить тебе (Йову говориться), у сьомий же не зачепить тебе зло" (гл. 5).

І як трудові дні є заслоною, заслоною найсолодшого спокою преблагословенної суботи, так шестикрила цих тварин тінь, тлінним лицем закривши, веде за собою Вічного. "Поклав пітьму на таїну свою..." "Це той стоїть за стіною нашою..." "Благословив Бог день сьомий...", "Господь же благословив останнє Йова...". "Нижче хребти їх і була висота їх..." (Єзекіїль, гл. 1). "За висотою своєю помножив ти синів людських..."

Розміряй ковчег, розбери скинію і побачиш, що і там, і всюди, висота й ширина нелюдська. "Щоб змогли ви розуміти те, що ширина і довжина, і глибина і висота..." (До ефесян, гл. 3). "Нижче хребтів їх була висота їх".

П а н а с. Мені видається, що не може бути більш пристойного для богоподібної тіні, як око. Зіниця в оці є центр кільця, і наче кільце В кільці, вона є джерелом світла і без неї скрізь усе пітьма.

Ця дуже дорога річ достойна бути образом Вишнього. Тут мені пригадалося, що наш Єрмолай часто сам собі співає оду: "Світло блиску твого у світлі мов зійде і проголосить безодня з веселістю..."

Без сумніву, таємниця образів є безоднею.

Я к і в. Звичайно ж, коло є початкова фігура, батько квадратів, трикутників та інших незліченних. Проте і саме коло залежить від свого центра, передбачене ним. І варто зауважити, що центр кола - найменша фігурка, менша від макового зерняти і піщинки, є батьком твердих і великих фігур з їх величезними машинами. І якщо із такої малесенької, що не має вигляду й є майже нічим точки, утворилися кораблі з міськими стінами, хоромами, мостами, баштами, пірамідами, колосами, лабіринтами... то чому вона не могла з таємної безодні вічних надр своїх породити всю незліченну кількість світових машин? Оте будь-яку точку випереджуюче безпочаткове невидиме на­чало, що має центр свій усюди, а кола ніде, і тут безперервним народженням створінь засвідчує вічне своє перебування.

"Премудрого очі його в голові його" (Соломон). "Очі ж безумних на кінцях землі" (Притчі).

Око є природне коло, центр його - зіниця. Вона просвічує око - владику всіх справ. Що коло у колесі, що зіниця в оці, і що промінь у сонці, те є Бог, у небесних і земних пітьмах знамень, як тільки з пітьми їх блиснули його промені - божества. Раптом невидима й невлаштована біблійна земля, прийнявши на себе новий вигляд, просвічується; коли Біблія - маленький світ, тоді сонцем її є Бог. Коли є планета Земля, тоді Бог - центр її. Коли ж вона людина, послана від нього, Бог є їй дух, серце, голова, око, зіниця. Погани, крім стихій, нічого не бачили. Тому образи іноді називаються мовами.

"Світло блиску твого у світлі мов зійде...", "Процвіла пустеля поганська, як лілея".

П а н а с. Чудним словом і дивним стилем сотворена Біблія.

Я к і в. Один святий; для єдиного один цей стиль.

П а н а с. А на що схожий стиль біблійний? Скажи мені, не гнівайся, але вона мені видається байкою, та ще й простацькою.

Я к і в. Я вже тобі сказав, що вона схожа на чудовий панський дім, прихований під виглядом заїзду.

П а н а с. А крім цього, на що схожа?

Я к і в. Схожа на простацьку хатину, яка лиш одна залишена багатим батьком у спадок синові; та син з часом здогадався, що ця хатина є громаддя безцінного скарбу. Стіни її, невигадливо обмазані, складалися з неочищених викопних золотих і срібних брил; над входом із не шліфованих алмазів був такий варварський мозаїчний напис: "Які прекрасні доми твої, Якове...", "їх збудував Господь, а не людина..."

П а н а с. Скажи, на що ще схожа?

Я к і в. Схожа на грубу, забобонну й стару варварську статую, що зображає померлого за істину друга, та всередині наповнену високого сорту перлами. Підпис такий: "Сила у немочі, ціна у злиднях, у буйстві - премудрість".

П а н а с. Мені така старовина приємна. А ще на що схожа?

Я к і в. На рибальську сіть, оточену великою кількістю незліченних кульок із дуже дорогих каменів, що приховують свою ціну. З виду вони є звичайною водяною посудиною, але силою своєю - ланцюг красот і скарбів. Схожа на золотородної гори кам'яну (печеру), що жаром дихає і приховує всередині дуже світлі світлиці, з написами: "Гріб життя", "Джерело світла", "Гора Вишнього".

Схожа на вівтар, присвячений сущому, оточений живопло­том, який сплітають непрохідні хащі густо насаджених дерев, що у свій час приносять дуже солодкі плоди. Над зачиненими дверима написано: "Не є це, а дім божий".

П а н а с. Рибальська сіть, божественна фігура, богословська плітка, гадаю, одне й те ж. Чи не так?

Я к і в. Не знаю. Знаю лиш, що богословська тінь не пуста, якщо несе за собою кульку, величиною хоч з гірчичне зерня.

П а н а с. Що ж, хіба воно велике?

Я к і в. Собою воно ніщо, та всередині велике приховується. Придивися до фігового зерняти, чи є дрібніше від нього? Зведи очі й глянь на силу його розумним оком, і побачиш і переконаєшся, що у ньому ціле дерево з плодами й листям сховалося, та й незліченні мільйони фігових садів тут же сховалися. Тому добряче розжуй, якщо десь у Біблії прочитаєш: зерно, насіння, колос, хліби, яблука, фіги, виноград, плоди, чорнушка, тмин, просо й ін. І недарма приподібнено: насіння є слово боже.

П а н а с. Скажи мені, чи можна біблійним стилем писати інші книги? Мені здається, що можна фігурами небесних кіл і земних куль зобразити, наприклад, астрономію, щоб вона на цих знаменитих знаках зволила їздити, наче на колісниці.

Я к і в. Чому ж не можна? Ніби не вдягають у благородний одяг мавп? Чи не возсідають раби у панських ридванах? Як на мене, то сатана може сісти на престол Вишнього.

П а н а с. Ти жартуєш, хіба астрономія не вічна?

Я к і в. Якщо астрономія вічна, тоді де буде шевське ремесло? Вічним бути - значить усі місця зайняти. Хіба думаєш, що й у шевській справі астрономія має місце? Досить брехати, пора їсти, за прислів'ям.

П а н а с. Але астрономія є дух.

Я к і в. І нюх є дух, якщо понюхати купу гною.

П а н а с. Вона не біля куп управляється.

Я к і в. Планета і купа одне й те ж; а твій ніс, очевидячки, не чує духу цих слів: "У той день зубожіють діви добрі" (Амос, гл. 8).

П а н а с. Я цих твоїх дів не знаю.

Я к і в. Вони не нюхають брудних куп, а очищеним нюхом відчувають пречистий дух, полонені ним одним. "У запах світу твого течемо..." ("Пісня пісень").

П а н а с. А хіба Ісаак сина свого не нюхає? "Це запах сина мого, як запаху ниви сповнені". Людина не надто різниться від брудної купи.

Я к і в. Як дуже ти пам'ятливий і спритний у тому, що підтверджує брехні твої! А в тому, що може тобі окуляри (за прислів'ям) вставити, ти тупий. Чому ти у цих словах: "Запаху ниви сповнені" - загубив кінець: "які благословив Господь"? Чи віриш, який дух нюхає Ісаак із священної ниви? "Послав Бог дух сина свого у серця ваші, у тління - нетління, у плоті дух божий відчуває".

"Голос також - голос Якова, руки же - руки Ісава".

Оцей-то дух божий є запашний мир, що тече услід його дівам. А це значить рідне ідолопоклоніння, якщо відняти у цнотливих жінок і дочок ізраїльських золоті сережки й персні, а переробити їх на бика литого. Будь-яка стихія з усіма нутрощами своїх думок є раб, скот і кумир". "І сказали це боги твої, Ізраїлю" (Вихід, гл. 32).

Доброзорі жінки ці й дочки чисті є: мати Ісаакова Ревека, Рахіль, Асхань, дочки Халева, дочка Єфая Галаадського, що не пізнала мужа, вознесена на всеспалення Господові; жінка, що розбила жорновим уламком із ізраїльської башти тім'я Авімелеху, ворогові синів Гедеонових; благословенна серед жінок Йоіль - дружина Ховерова, що розбила колом голову Сисару й проколола живіт його. Анна, мати Самуїлова, види­мим порухом вуст своїх на п'яну схожа, та виливаюча перед Господом душу свою. Авигея, дружина неприємного й гордого Навала, що вшанувала Давида хлібом, вином, овочами, чистою мукою, кошиком грон і двомастами фігових зв'язок. Руфа, Есфіра, Сусана, Юдита, - всі ці жінки і діви з царевою матір'ю, обминувши підлі стихійні купи, йдуть у гірне зі старанням. "Благословенна ти серед жінок..."

Оцих назнаменує боже запитання до Йова: "Чи зрозумів ти час народження кіз, що живуть на горах кам'яних"?

Вони є юнки, голубки, горлиці, найулюбленіші Господові, що своїм народженням змилостивлюють його, про яких сам Авраам говорить: "Владико Господи, чому зрозумію?..." Говорить же до нього: "Візьми юнку трилітню і козу трилітню, і барана трилітнього, і горлицю, й голуба". І ледве чи не з цього числа воскресив одну Петро: "Вона ж відкрила очі свої..." "Очі твої голубині..." Тавіфа - означає сарна. Всі вони є не своєї, а божої слави прикрашені служительки: "Це раба господня..."

Як же насмілишся позбавити цих прекрасних наречених божих прикрас своїх? Як смієш віддати їх повіям, угодницям ідолів?

"І скинула ризи вдівства свого... і одягнулася в ризи весе­лощів своїх... і поклала намисто, і ланцюги, і сережки, і всі прикраси свої... і було змінене лице її... і зчудувалися з краси її дуже" (Юдита, гл. 9).

"Вся слава дочки царевої всередині". Ізраїль, укравши добро у поган, посвячує Господу. А ти хочеш робити навпаки, наприклад: Гедеон із золотих сережок і намиста і з золотих ланцюгів, що прикрашають шиї верблюдів, та з інших прикрас, з полону переможених ворогів добутих, зробив одяг першосвященикові: "Хай дасть мені кожен муж сережку із полону свого. І простягнув руку і кинув ту..." (Суддів, гл. 8).

Так Йосиф заволодів усією землею єгипетською. її мудреці найкраще писали фігурами, що все Ізраїль під іменем Йосифа посвятив живому Богові. А все те Йосиф, тобто придаток, що додається до тлінних образів, які у вигляді єгиптян просять Йосифа: "Дай насіння, щоб ми посіяли, і живі будемо, і не помремо, і земля не спустіє. Дає їм хліби за скотів їх, а плоть ніщо..."

Мені здається, що й найславніша фігура сфінкс перенесена Ізраїлем і присвячена Богові. Вона мучила тих, хто не міг розв'язати дуже корисної загадки. І князь ізраїльський Єффай з воїнством своїм переколов усіх мужів Єфремових, що не могли вирішити фігури цієї - колос. "Говоріть "колос". І не зуміли так сказати, і взяли їх і закололи" (Суддів, гл. 12)[37].

П а н а с. А що означає це слово - колос?

Я к і в. Гадаю, те ж саме, що й пшеничний колос.

П а н а с. Я чую колос, але не чую сили його.

Я к і в. Гадаю, він із числа тих, які рвали, і молотили, і їли апостоли в суботу.

П а н а с. Отих-то я й не розумію. Апостолам чуже рвати не личить: свого не мали часу жати й молотити, а рвати, наче коноплі, погано; та й їсти сире зерно годиться скотині. Звичай­но, цей колос є фігура.

Я к і в. Без сумніву, він із числа семи колосів, що з'явилися уві сні фараонові: "І сім колосів виходили із стебла одного, добірні та добрі".

П а н а с. А я цих фараонових ще більше не розумію; коли щось тямиш - скажи, не муч.

Я к і в. Побутова седмиця[38]. Скажи мені, що вона є, якщо не зі всіх створінь громада грубих і несмачних бовванів? Та коли придивитися й вникнути всередину, тоді можна побачити, що у цій жорсткій і схудлій седмиці ховається седмиця інородна, набагато солодша, ситніша й поживніша від зовнішньої; а становлять обидві одну седмицю.

"І був вечір, і був ранок, день один". Ніби наявна седмиця колос, а таємна - зерно; або один порожній, а другий всередині повний - 7 днів і 7 колосів.

"Повторив же сон фараону двічі. Однак сон фараонів один". "І був вечір, і був ранок, день один". Слово боже являється однакове, а чується подвійне. "Що Бог творить, показав фараонові".

"Лице одне, та дві породи: пуста і божа, явна і таємна, творяща і творена". "І пожерли сім колосів тонких і витончених вітром сім колосів добірних і повних".

Так, як Кит Йону. Однак і пітьма його обійме.

П а н а с. Навіщо ти безглузду дичину набрехав?

Я к і в. Ніч не буде тобі несвітла; лиш розкуси гарненько. Хіба те тобі трудним і жорстоким здається, що у седмиці світло, а у колосках хліб? Та серце тоді насичується, коли просвічується. Глянь на Давидову мову: "Відобразився на нас..." Побачимо там же разом світло й пшеницю: "І життя світлом було людині" (Євангеліє від Йоана, гл. 1).

Розмірковуй і оце: "Спрагнуть надвечір..." Коли вечір і ніч голодні, тоді ранок зі світлом ситні. "Наповнюсь завтра..." Насичуся, коли... Розумію ж сон цей, та вночі ж і бачив", "І це свічник золотий весь..." Та що означає? Внутрішній йому ангел тлумачить: "Це слово господнє..." "Світильник ногам моїм закон твій..." Про цей світильник дізнайся у книзі (Вихід, гл. 25).

Яка ж велика подібність, рівність і пропорція - 7 вечорів з ранками, 7 колосів з колосками, 7 свічникових гілок зі світильниками.

У вечорах ранок, день, око, куля, сонце. У пустих колосах колоски повні з зерном. У світильника гілках, що вийшли з одного стовбура, кружечки з чашечками, півкульками, напов­неними єлеєм, що і просвічує, і насичує. Тепер про цей свічник скажу із Захаріїним ангелом: "Цих сім очі господні є, що придивляються до всієї землі. Так сім же і видів світла, що просвіщають Всесвіт, і сім хлібів, що насичують 5 тисяч". Це слово господнє...

П а н а с. Так хіба ж у Бога лише сім очей?

Я к і в. Брешеш! Не 7, а сама вічність, 7 днів вмістили у собі всі створіння. А поверх усієї седмиці блищить слава вічного - як одне лице у семи дзеркалах, і одне сонце у семи днях, і один вогонь у семи свічках, і одне зерно у семи добрих колосках, і одна печатка у семи сургучах. "Що приглядаються на всю землю", тобто що відкриваються поверх усієї тліні..." "І світло в пітьмі світиться..."

Якщо ти вже примітив, що гілки світильника і добрі колоски виходять з одного стебла, чого у простих колосків ніколи не буває, то не забудь же, що й блиск світлої седмиці блискавично виходить від одної пустої плоті. "Всяка плоть - трава..." - ось тобі стебла.

Це позначає Захарія тінню двох маслин, правою і лівою, які притінюють свічник. "Не у силі речей, не в кріпості, та у дусі моєму говорить Господь-вседержитель" (гл. 4).

"З'їсть від лівих людей і насититься" (Ісайя).

"Пошлю голод на землю" - те ж саме, що й "спрагнуть над вечір"..."

"Повторився ж сон фараонові двічі, як істина буде: слово, котре від Бога" (Буття, гл. 41).

Розжуй: від Бога, а інше сон, тінь. Якщо ж тобі все це здається нісенітницею, то послухай самого Йосифа: "Сім ко­лосів добрих - сім років є".

П а н а с. Так навіщо ж брехати? 7 років, а не 7 днів.

Я к і в. А! А! Отут-то й видно твій завулок? Не сховаєшся! У Бога день як 1000 років.

Отже, мені здається: "Говорите "колос" - значить, розкусите слово боже і не помрете". "Я є хліб тваринний..." "Жорстоке слово це..." "Хто має вуха слухати..." "Якщо ж не послухаєте, то таємно заплаче душа ваша".

Хіба думаєш не одне це: незнання, ніч, сон, голод, меч, мука, смерть, пекло?.. "Хто відлучить нас від любові божої..."

Тут-то й містяться злидні, тління, розширення, утиски... Прошу, глянь на початок (гл. 15 Єремії).

"Ти покинув мене, - говорить Господь, - і простягну руку мою на тебе і вб'ю тебе..." "І взяв їх і заколов..." (Суддів, гл. 12). "Це той лежить на падіння..."

Тепер, повернувши мову до вибраної точки, кажу вам, що не тільки землю з її плодами й народженнями, але й всі небесні й земні фігури, звичні стародавнім, найбільше у Єгипті любо­мудрам, віднявши від позначення таїнств їх, переніс Ізраїль у посвяту Господу, і чи ти намагаєшся знову вкрасти?

"І зняв фараон перстень з руки своєї, поклав його на руку Йосифову, і одягнув його у ризу червону, і зодягнув гривну золоту на шию його, і посадовив його на свою другу колісницю".

"Зійшов ти на висоту... прийняв ти подарунки... і, від­кривши скарби свої, принесли йому дари: золото, і ливан, і смирну". "Царі аравійські і Сава[39] дари приведуть".

П а н а с. Не краду, а запитую, чи можна, наприклад, арифметику, геометрію чи...

Я к і в. Утратили ціну свою пророки поганські тоді, коли пророковане про всезагальне, про безчасове, про те, що не має місця, повернувши до часткового, місцевого і часового, перенесли це на князів, на синів людських. Це є загальне джерело ідолослужіння. Тління всюди влізло на колісницю божу. Самі свій прах вознесли на висоту господню. "Ці на колісницях, і ці на конях..."

Посади, якщо хочеш, служницю стихії, твою астрономію. Підніми на колісницю вічного. "Колісниця божа пітьмою пітьми..."

П а н а с. Що таке вічність?

Я к і в. Те, що й істина.

П а н а с. Що таке істина?

Я к і в. Те, що пречисте, нетлінне і єдине.

П а н а с. Чи не можна розповісти трохи ясніше?

Я к і в. Те, що скрізь, завжди, все у всьому є.

П а н а с. Відріж як можна простіше.

Я к і в. Те, що скрізь і ніде.

П а н а с. Тьху! Ти сам ще більше мені очі затьмарив.

Я к і в. Інакше від тебе не відчепишся.

П а н а с. Ну, чому Бог зображається образами?

Я к і в. А ти навіщо твої думки зображаєш фігурами букв або ударами повітря?

П а н а с. Тому, що думки мої невидимі,

Я к і в. А Бог у сто тисяч разів потаємніший, ніж твої думки, ніж твоя повітряна думка у зовнішньому твоєму бов­вані.

П а н а с. Добре. Скажи ж мені, хто ці божественні вузли сплітає?

Я к і в. Ті, хто розв'язують.

П а н а с. А розв'язує хто?

Я к і в. Ті, хто зв'язує.

П а н а с. А я ні сих, ні тих не знаю.

Я к і в. Хіба ти ніколи не чув про Веселеїла[40] і його товаришів, що прикрасили різними мистецькими витворами храм господній? Пробіжи "Вихід", гл. 31 або 37. Цей перший художник печери посріблив і позолотив стовпи: вилив золоті кільця, золоті петлі, золоті гачки, ґудзики, дзвіночки на священицькій одежі, срібні куполки скинії, мідні у дверях головки та ін.

П а н а с. Видко, що Веселеїл був крючкотворцем.

Я к і в. А Гедеоном складену ризу ти вже забув? Вона, звичайно, те ж саме, що й Веселеїлів логіон, тобто слово боже. Згадай, яка кількість всіх приношень Господові від чинів Ізраїлевих, і вигукни з Варухом: "О Ізраїлю, який великий дім божий і просторе місце поселення його: велике і не має кінця, високе і безмірне" (гл. 3).

Всі ці приношення є вузлами, що славу божу всередині таять: " Візьмеш від початку плодів землі твоєї, яку Господь Бог дає тобі як частку, і покладеш у кошик і підеш на місце, яке вибере Господь Бог твій, кликати ім'я його там. І нині оце приніс початки плодів землі, яку дав мені ти" (Второзаконня, гл. 26).

"Взяла його мати ковчежок ситовидний, і помастила і клеєм, і смолою, і вклала отрока в нього, і поклала його в заплаві біля ріки" (Вихід).

Та Ісаак зв'язаний, Йосиф у путах, Мойсей у кошичку, Самсон у мотузках, Даниїл у рові, Єремія в колоді, Петро в темниці, Павло у кошику[41] - вірю, що вони не всім здаються вузлами. "Розв'яжіть його, залишіть іти" (Євангеліє від Йоана, гл. 11). "Виведи з темниці душу мою". "Із безодень землі вивів мене ти".

Про всіх цих нетямущих дітей єврейських, що тримають в руках гілки того фініка: "Як фінік, піднявся на берегах". Та тут же й про самого себе Павло: "Ми буйні заради Христа..." Ці вузли, наче змії, в'ються й сплітаються між собою, не­сподівано там показуючи голову, де був хвіст недавно, й навпаки. І як дві природи: головна й нижча, вічна й тлінна - все становлять, так і два образи, що складають символ, по всьому священному полю являються, часто перемінюючи місце своєї пітьми на землю світла, яке вселяється, і навпаки, наприклад: "Золото тої землі добре..." Золото означає вічну, земля - тлінну природу.

Згадаємо третій день буття і побачимо, що цей хвіст недавно був головою. Там море є місце тління, а суша - земля, що приносить плоди божого перебування. "На місці багатому, там поселив мене..." "Погрузли, як олово, у воді великій" (Вихід).

Кит порівняно з морем є фігурою божої премудрості, що плаває поверх стихійної гнилі. "І дух божий витав поверх води". "І солило залізо" (4 кн. Царств, гл. 6, ст. 6).

"Господь Бог твій веде тебе у землю благу... В землю пшениці... в землю, у ній є каміння, залізо, і в горах її викопаєш мідь" (Второзаконня, гл. 8).

А вода, видобута Мойсеєм з каменя і Самсон із щелепи ослячої[42], знаменує вічність. Камінь же і щелепа є порох гнилі. Глянь же на нерукосічний Даниїлів камінь[43] з горою і побачиш, що камінь є чертог світла слова божого, а гора - плоті й крові ложе. Та змій цей раптом завернув голову до хвоста, якщо підняти очі до народжуваного і до вертепного каменя, до воскреслого і до гробу. Іноді голова його і хвіст в одному місці, ніби хвіст в устах тримаючи, робиться кільцем. Глянь на другий день буття. "Посеред води і води... вода і вода..."

Цієї води й Давид прагне, знехтувавши одну. "Хто напоїть мене водою із рову, який є у Вифлеємі" (2, кн. Царств, гл. 23).

Іноді змія цього завитки дуже між собою схожі, наприклад: Мойсей вкладає у воду дерево, Єлисей - сіль, корабельники - Йону, Предтеча - Христа.

"Ті, що ходять у море... творять діла у водах великих..." І Даниїл вкидає меч дракону або великому змію в пащу. Ця куля була змішана зі смоли, жиру та вовни.

Ці три печаті від духа премудрості божої. Манна, що падає поверх земної поверхні, схожа на снігову крупу, а сніг - на руно. "Хто дає сніг свій, як вовну..." "Покладаючий межі твої світ, і добривом пшениці наситити..."

Воно краще запечатується смолою із пахучих дерев: "Як смирна вибрана, випускає запах" (Сирах). Яка страшна й небезпечна Біблія, поки семиголовому цьому змію не сподо­биться той вкинути у вибльовуючі гіркі води щелепи свою пігулку. "Посилаючий слово своє землі..." "Одяг його білий, як сніг, і волосся голови його, як вовна, чисте..." (Даниїл). Тоді цього гаспида отрок малий поведе. "Дивіться на шанування ваші" (Даниїл).

Дивись, як в'ється цей змій і грає! Море й кит, кит і Йона, Йона й гарбуз. Море у розумінні кита є ніщо; а кит у розумінні Йони - порожнеча. Йона поглядом гарбуза, що голову його прохолоджує, а гарбуз з огляду слави вічного є ніщо.

"Чи пограєшся з ним?... Чи витягнеш змія вудочкою? Чи всунеш кільце у ніздрі його?.. (Йов, гл. 40). Цей змій увесь Йордан вміщує в устах своїх. А на одно око боже, ніби на вудочку, зловиться.

Всі плавці хвоста, а всі кораблі рибальські не піднімуть голови його: "Створений бути зганьбленим..." (Йов, гл. 40). "Змій цей, його ж сотворив ти..."

"Полають його, і докорятимуть йому, і обплюють його..." (Лука).

Те ж йдеться про рибу Товіїну з печінкою її і серцем: про рибу, вудочкою Петровою витягнену, з монетою всередині її; про риб, Христом благословенних. "Йду рибу ловити..."

Такі ж сувої згортає змій цей і тут: вода й ковчег, ковчег і Ной, Ной і голубка, голубка й око, око й вершини гір, верх і вічність. "Зійшовши на гору стрімку..." (Йов, гл. 4). "Ложе його гостріше, ніж вістря..." (Йов, гл. 41).

Те ж саме й тут: Содом і вогонь, вогонь і дим, дим і дух, дух і запах; а Лот - означає - запах. "Зійде дим гнівом його..." "Потрудившись, запалимо місто вогнем..." "Побачили ним, що здіймався від міста до небес" (Навин, гл. 8). "Дух, і вода, і кров, і троє воєдино" (Йоана послання).

Ті ж витки, або звивини зміїні, і тут: Ізраїль і погани. Ізраїль і скинія, скинія і міра її, що дивно складають у всіх частинах суму десятинну. Нарешті, вся скинія є ніщо.

З огляду нутрощів її є оце: манна, світильник, хліби та ін. А це знову ж ніщо. З огляду слави божої, що сяє у цьому мороці: "Неба небес не вистачає тобі..."

П а н а с. Ти мені своїми витками зміїними зовсім розум затьмарюєш; скажи лишень мені, яку ти нарахував суму десятинну в частинах скинії і в мірі, і в числі її?

Я к і в. Скинія із десяти опон, - ось тобі десяток у частинах! Довжина кожної опони 28 ліктів - ось десятки: 2 і 8. У всіх опонах ліктів 280. Ось у числі ліктів, як і в довжині, десяток: 2 і 8. Ширина кожної опони 4 лікті, а у всіх 40, кинь на рахівниці І, 2, 3 і 4, і вийде 10, а 4... 40... і 400 є у тій же пропорції.

П а н а с. Ось які ще гачки! Вони трохи підходять до наших громадянських.

Я к і в. Міра і число завжди божі. "Нижче хребтів їх і була висота їх..." (Єзекіїль).

"Скажи мені, Господи, кінець мій, і число днів моїх".

"Порахуй своїх домашніх". "Звів очі мої і бачу: і це муж, І в руці у нього шнур землемірний..." (Захарія, гл. 2).

Вся Біблія є вузол і ланцюг вузлів. Вся в одному вузлі і тьмах тьми вузлів, там же весь цей рай насадив Господь в Едемі на сході[44].

"Велика буде слава храму цього, остання більша від першої", - творить Господь (Агій, гл. 2).

Едем - значить рай насолоди, сад веселощів. Що за нісенітниця рай в Едемі? Сад у саду?...

Весь цей хмиз є хаща колючої шипшини. Продерися, розв'яжи і відкусиш від дерева життя. "Дерево життя посеред раю..." "Схід ім'я йому..." "Гортань його насолода..." "І пішли по пустелі і прийшли до Хеврона" (Числа, гл. 13).

Хеврон є місто нагірне, означає дружбу. По хащах цих вузлів ходить недосліджена божа премудрість. Сюди й приточник: "Не знаю сліду орла, ширяючого в повітрі, і шляху змія, що плазує по камінні..." (гл. 30). "Почули голос Господа Бога ті, хто ходить у раю..."

Останній голосок або слівце дихає символом чи залежить від нього. Наприклад: "Там його побачите...", тобто на горі, поверх гори, вище стихій. "Гірне мудруйте, а не земне..." "Там зійдуть коліна, коліна господні..." "Там вирощу ріг Давидові..." Кожна пара образів є двоє, двоє. "Все сугубо, одне проти одного" (Сирах, гл. 42). "Єдиного господа Бог, двоє оці..." "Увійшли до Ноя в ковчег два, два..."

А якщо розміркувати, тоді кожен образ є троє, тобто простий, образний і утворюваний, наприклад: хліб простий, хліб образний і хліб ангельський. "Не хлібом єдиним жива буде людина..."

Гроно просте, образне й звеселяюче. "Вино веселить серце людини..." "Кров грон пив - вино.."

Небо просте, образне і небо небес. Як круг у колесі - сонце в сонці. "Небо небес Господу". І думаю: в силу цього каже приточник: "До слів мудрих прикладай вухо твоє... щоб ти зрозумів, які добрі. Ти ж напиши їх собі тричі... (на серці твоєму), якщо хочеш поради смислу й розуму" (гл. 22).

При всьому цьому згадай розмежування між містом і містом, Мойсеєм узаконене[45]. Два образи, як два населені міста. Більше не забудь цього: "У яку землю вселяється світло? Пітьмі ж яке є місце? Якщо введеш мене в границі (terminus) їх". "Чи знаєш шляхи їх?" "Де ти був, коли заснував землю?" "Хто поклав виміри її?" "Чи знаєш?" "Сповісти мені, якщо знаєш розум (землі)..." (Йов, гл. 38).

П а н а с. Я стомився, слухаючи зібрання твоїх вузлів.

Я к і в. Згадай хащі Ізраїлеві, сади Соломонові. "Встань, північ, і гряди, південь..." "Дух все випробовує і глибини божі..."

Із такої хащі Йоіль пробила голову Сисарі (Суддів, гл. 14, ст. 21).

Таким був син Якова Юда. "Хто прив'язує до лози жеребця свого..." Хіба до підлого прив'язує?... "Я лоза..."

Глянь, прошу, на куса Навина з Халевом. Хіба не бачиш, який скарб несуть ці мужі? На дрючку прив'язане із землі божої пребагате гроно, крім шпичаків (польових троянд) і фіг. Скільки виноградних ягід, стільки кульок, скільки кульок, стільки вузлів, що містять у собі найсолодший божества сік, звеселяючий серце, при якому бенкетує небесний учитель з учнями своїми. "Це є кров моя..." "Пили ж і впилися з ним" (Буття, гл. 43).

Що стосується відгадувачів цих божественних загадок, зга­дай Даниїла з Йосифом, які розгадували сни. "Чи не Бог є їх проявом" (Буття, гл. 40). "Хто розповідає сни, і сповіщає таємне, і розв'язує союзи" (Даниїл, гл. 5).

Згадай Маріїного обручника, що чув уві сні голос ангела божого, згадай Мойсея, що побачив у пітьмі Бога.

Згадай Авраама, що розділяв навпіл скотину перед Госпо­дом (Буття, гл. 15). "Коли заходить сонце, жах обіймає Авраама".

Розділити і розв'язати означає те ж саме.

Таким був Авель, що приніс першонароджене й від жиру овець Господу, і не впаде лице його, а, звівши очі, бачить день господній.

Таким був той: "Зуби його біліші від молока..." "Такими були оті: "Кров грон пив - вино з жиром ягняти..."

Згадай, який пророк із'їв гіркий сувій? Але який був солодкий, коли дожувався до кінця. "Кінець є Бог". "Відкрив тинемовлятам..." "Залишки немовлятам..."

Та всі пророки волають: "Бачив, бачив..." Згадай Самсона, який мотуззя й лева розтерзує, що знаходить в отруйному їстівне, а в жорсткому солодке. "Насичуся, коли з'явишся мені у славі своїй".

Згадай Даниїла, який витягає із пащ левових ї ведмежих вівцю. Цей із Голіафових, а Юдита із Олофернових піхов[46] мечі витягає. "Живе бо слово боже, гостріше від усякого меча..."

Еаней, син Йодаїв, убив лева, вихопив спис із рук єгиптянина: "І вбив його списом його" (2-га кн. Царств, гл. 23). "Як іскри по стеблах потечуть..."

Хто розорив міста Єрихон і Гаій?

Хто розігнав ополчення іноплемінних і дістав воду Давидові із рову вифлеємського? "Одягнися у славу твою, Єрусалиме, граде святий... Стягни пута шиї твоєї, полонена дочко Сіона" (Ісайя, гл. 52).

Подумай, де той, хто на току молотить? А до нього на половому возі прикочується кивот господній: "Світися, світися, Єрусалиме..." "Благословенні житниці твої..." (Второзаконня, гл. 28). "Благослови, Господи, дім Авездара..." (2-га кн. Царств, 6).

Подивись, що робить муж Руфи Вооз? Служниці його жнуть і в’яжуть снопи, а він вимолочує із стебел зерно. "Це той віє на току ячмінь цієї ночі" (Руфа, гл. 3). "І переламавши, дає їм. Їм же відкрилися очі".

П а н а с. Я про всіх цих читав, але не даються читати. Важко.

Я к і в. Так послухай же про новітніх печеротворців і рибалок, що сплітають сіті, ось вони: "Якщо зв'яжете на землі - будуть зв'язані на небесах..." Ніколи вони не в'яжуть вузлів, щоб не ховалася всередині цільна простота голубиного ока, і ніколи не відгадують загадок, щоб не вийняти звідти перстень найсолодшого меду й щільників вічності.

"Від того, хто їсть їстівне, і від сильного вийде солодке. І з’їсте старе й старе старих. Веніамін - вовк, хижак, рано їсть, ще й на вечір дасть поживу" (Буття, гл. 49). "Вірив Аврааму Бог і стало для нього правдою (все писане)".

Знамення ж тим, хто вірили у це... мови промовляють нові... змія візьмуть.

І це сказавши, дмухнув і говорить їм: "Прийміть Дух Святий! Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, і кому гримаєте, тримаються".

П а н а с. Хай цій розмові буде ім'я:

"Кільце".

РОЗМОВА, ЩО НАЗИВАЄТЬСЯ АЛФАВІТ, АБО БУКВАР МИРУ[1]

Пісня[2],

складена 1761 року про те, що кінцем нашого життя є мир, а проводирем до нього Бог, і про різні людські шляхи

О життя безпечне! Милий супокою!

Ти мені дорожчий будь-якої речі.

Звідусюд мій компас стежить за тобою,

Ти і край, і гавань для моєї втечі.

Тиша лиш для мене у сім світі люба:

Шляху мій неславний без світських турбот,

Це в житті моєму міра, а не згуба.

Хай би тут скінчився мій коловорот!

Ти, о святий Боже, і віків творець,

Створене тобою утверди для світу.

Все в тобі можливе, і благий кінець

Прилипає так, як сталь до магніту.

Якщо ж не туди глядить моє око. Ти мене.

Отче, тут настанови, Добре тобі видко,

сидячи високо, Наші незліченні різні помисли.

Один у східний, ті в вечірній край

Пливуть по щастя з усіх вітрил.

Один у північному краї бачить рай,

Інший на південь свій шлях відкрив.

Один говорить: "Оце хтось косить!"

А другий каже: "Це хтось стриже!"

Інший: "У возі п'ять кіл" - голосить.

Скажи, який біс нам думку січе?

Inveni portum - Jesum. Саго, munde, valete!

Sat me jactastis. Nunc mihi certa quies[3].

Прощавай, стихійний потопе! –

Вістила Ноєва голубка. –

Я спочину на горбах вічності,

Знайшовши гілку блаженства.

МИЛОСТИВОМУ ПАНОВІ ВОЛОДИМИРУ СТЕПАНОВИЧУ,

ЙОГО БЛАГОРОДІЮ ТЕВ'ЯШОВУ

МИЛОСТИВИЙ ПАНЕ!

Одна розмова вже до вас прийшла[4]. Ось знайшла вас і сестра першої. Коли мене любите, то прийміть милостиво й цю і покладіть цю братню двійню перед лицем вашого найдорожчого батька, як образ і пам'ять мого сердечного вшанування. В обох написане те, що обговорене в бесідах з тутешніми моїми приятелями. Вони ж і поставлені дійовими особами в обох. Перша випробовує з Давидом небесні кола, що сповіщають славу вічного: "Літа вічні пом'янув..." - і названа "Кільце", а друга, пізнавши безначальне начало із нетрудних початків, наче з алфавіту, побуджує ступати за Богом і названа "Букварем". Прадавнє оце слово: Γνω̃θι σεαυτόν. Nosce te ipsum - "Пізнай себе самого"[5]. І тепер воно у всіх на устах, та небагатьом до смаку[а]. Думаю, що родоначальником цього слова був стародавній мудрець Фалес[6]. Вірю. Хто що знайшов і любить, те для нього може бути своїм, а істина не має початку. Пише Плутарх[7], що на Аполлоновому Дельфійському храмі було написано: "Пізнай себе". Стародавні єгиптяни глибоко шану­вали це слово. Що означає сфінкс, пояснено у першій "Роз­мові".[8] Ім'я його означає зв'язок, або вузол. Загадка цього виродка таїла ту ж силу: "Пізнай себе". Не розв'язати цей вузол - була смерть у муках, вбивство душі, позбавлення миру. Тому єгиптяни ставили по вулицях статуї цього виродка, щоб, наче численні дзеркала, всюди потрапляючи на очі, нагадували про цей вузол, що таїть найпотрібніше знання.

Їхні потомки були не такі. Віднялась від них голова мудрості; геть відпала чиста частина боговшанування; залишились лиш мистецтва з фізичними чудесами й марновірством. Монумент, напоєний найпотрібнішою для кожного порадою, перетворився на кумира, що має уста й не говорить, а лиш прикрашає вулиці, і начебто джерело перетворилося в калюжу.

Так і всі богословські таємниці перетворюються у смішні нісенітниці й марновірні казки. У часи Авраама це робили філістимляни, а нині роблять не знаючі себе і Бога. У божест­венному мороці Мойсеєвих книг чи не 20 разів трапляється оце: "Слухай себе", "Прислухайся до себе" - і замість ключа до всього вручається те ж саме, що й "пізнай себе".

І не дивно, що стародавні єгиптяни, євреї й греки глибоко шанували це слово. Очевидно, від пізнання себе самого входить у душу світло божого знання, а з ним мирний шлях щастя. Що компас у кораблі, те Бог у людині. Компасна стрілка у корабельному серці - це таємний язик, закон, голова, око й корабельне царство.

Біблія теж називається стрілою, наче написана тінь вічного закону і пітьма божа. Для мене не той є знавцем корабля, хто перелічив і переміряв каюти й канати, а хто пізнав силу й природу корабля: той, розуміючи компас, розуміє шлях його і всі обставини.

А що таке Бог, як не вічна голова й таємничий закон у створіннях? Правду каже Павло: "Закон є духовний".

Що ж є цей закон, як не панівна природа, що володіє тлінням, названа у стародавніх отців: Τρισήλιος μονάς καί φύσις - "трисонячна єдність і єство"? Ця одиниця є глава всього, а сама не має начала, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю, ні іменем.

Оця-то мати й батько відповідає Мойсеєві, що вона не має імені. Мов, хто шукає мого імені, той не бачить мого єства. Меч. ім'я і єство є те ж саме: "Я сущий". Я той, хто всюди, завжди, у всьому, і не видно мене, а все інше видно, і нічого того немає. "Плоть ніщо ж..." Я - дерево життя, а все інше - моя тінь. ! недарма греки до обох статей додавали оце слово θεός [9]. І недарма у деяких християн дають ім'я чоловікові жіноче з чоловічим, наприклад: Йосиф-Марія. Сюди-то звернене гостре Павлове слово: "Ні чоловіча стать, ні жіноча..." Отже, не чудовний Нарцис, не хіромантик і не анатомік, а той, хто побачив усередині себе головну точку машини - царство боже, - той пізнав себе, знайшовши у мертвому живе, у пітьмі світло, наче алмаз у болоті і як євангельська жінка імперіал у смітті світлиці. "Радійте зі мною..." Цей точно пізнав людину й може пишатися: "Знаю людину".

Ось вам кілька знавців:

А в р а а м: "Бачив і зрадів".

Н а в и н. "Бачив чоловіка, який стояв".

Й о в. "Нині ж око моє бачило тебе".

Д а в и д. "Звів очі мої вгору".

I с а й я. "Бачив славу його".

Д а н и ї л. "Бачив, і це муж один".

З а х а р і я. "Підняв очі мої й бачив, і це муж, і в руці його..."

Ось ще дюжина: Гляньте на гору Галілею!

11 апостолів. "Ті, хто бачили його, вклонилися..." 

І С т е ф а н. "Це бачу небеса відчинені..."

А як "мудрого очі його в голові його", так "очі безумців на кінцях землі".

З обличчя можна запримітити людину, а не з підошви. "Ті потримаються моєї п'яти".

Як про багатьох можна сказати: "Ви поклоняєтесь, а його не знаєте". Про них усіх, що ницо плазують, написано: "Будеш дотримуватись його п'яти". Вся Біблія дихає цим смаком: "Пізнай себе".

Хіба Бог лиш у людині? Аж ніяк! Та хто вдома сліпий, той і в гостях, і, не маючи сам собі смаку, не знайде й у їжі. А тоді можна сміливо зважитися й на біблійну глибину з тим, кого слухає вітер і море.

Пізнати його є відчуття премудрості. Любити й слухати є дух віри і благочестя.

Керівництво блаженної натури ставить причиною всієї своєї мудрості Ціцеронів Катон. Та ключем до цього чертога є оце: "Слухай себе". Чим більше хто себе пізнає, тим вище підіймається на Сіон миру.

Немає легшого, як слідувати Богові в їжі, в дружбі, у званні. Тут той, хто привчився, може піднятися й на круті місця, поки збудеться: "Покладу важке їхнє на гладеньке". А я бажаю вам іти із сили в силу! Половину зробив, хто добре почав.

Закінчу мову словом мого любого Фалеса: ’Αρκήν ΄απάντων καί τέλος ποίει θεός "початком і кінцем хай у всьому тобі буде Бог".

І перебуду, милостивий пане,

Вашого благородія низький слуга,

любитель священної Біблії,

Григорій Сковорода.

1775 року, січня 1 дня, в Липнях.

ОСНОВА

"Я альфа і омега" (Апокаліпсис).

"Чуєш, Ізраїлю, слухай себе, прислухайся до себе" (Мойсей).

"Знаючі себе премудрі" (Притчі).

"Якщо не пізнаєш сама себе... вийди" (Пісня пісень).

"Пізнай самого себе..." (Фалес).

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману