Випробовується Божа сила у деяких місцях біблійних

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 31 из 86Следующая ⇒

ДІАЛОГ, АБО РОЗМОВА

Особи у розмові: Д у ш а, Н е т л і н н и й  Д у х

Д у ш а. Будь-який несмак дає мені живильний сік. Якщо тільки зволиш, о Нетлінний Духу, то скажи мені, що означає: два мандрівники?

Д у х. Кожен народжений у цьому світі є мандрівник, сліпий або просвіщенний. Чи не прекрасний храм премудрого Бога є світ цей? Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Він складений із незліченних світ-світів і є великий світ. Інші два суть часткові й малі світи. Перший - мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина. Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-яко­му світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були образами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх.

Д у ш а. Що означає викопати закопані у міху зіниці?

Д у х. Початок вічного відчуття залежить від того, щоб спершу пізнати самого себе, прозріти заховану у тілі своєму вічність і наче іскру у попелі своєму викопати. Ця іскра - інші світи, і ця зіниця думки провидить у них вічність.

Д у ш а. Хіба вічність і Бог є те ж саме?

Д у х. Звичайно, вічність є твердь, що скрізь, завжди, у всьому твердо стоїть, і всю тлінь наче одяг носить, позбавлена будь-якого поділу й відчуття. Вона-то й істина і нетління. Бачиш, що світло премудрості тоді входить у душу, коли людина два єства пізнає: тлінне й вічне. А про нетямовитих є приказка: "Двох полічити не вміє".

Д у ш а. Та скажи мені, яка користь бачити в усьому два єства, а не одне? І яка в цьому втіха?

Д у х. Зображу це тобі подібністю. Дуже хитрий художник намалював на стіні оленя й павича як живих. Цими образами син його - дитина неймовірно тішився. І старший син дивився з подивом. Художник з часом стер фарби, тварини зникли з виду. Хлопчик від цього невтішно ридав, а старший сміявся... Тепер скажи мені причину сміху і ридання?

Д у ш а. О, не можу сказати, та від тебе прагну почути.

Д у х. Звичайно, хлопчик думає, що тварини загинули, і тому плаче.

Д у ш а. Як же не загинули, коли зникли?

Д у х. Ах, не називай фарбу образом. Вона лиш тінь в образі, а сила й серце є малюнок, тобто нематеріальна думка і таємні начерки, до яких фарба то пристає, то відстає так, як тінь від своєї яблуні, і фарба є наче плоть, а малюнок - як кість у тілі. Через це той, хто не розуміє малюнка, не накладе фарбу. Це старший розуміє і сміється. Найсправжніші образи ще перед своєю появою на стіні завжди були в розумі худож­ника. Вони не народилися й не загинуть. А фарби, приліпившись до них, показують їх у речовинному виді, а відійшовши від них, прибирають із виду їх образ, але не відбирають вічного їх буття так, як зникаюча тінь від яблуні не руйнує яблуні. І тоді-то буває справжнє малювання, коли воно погоджене з вічною сущих образів мірою, а з властивістю їх погоджені фарби.

Д у ш а. Вірую, що слово твоє не фальшиве, але для мене трохи темне.

Д у х. Слухай же другу подібність! Намалюй круг, зроби із дерева чи виліпи його із глини. Потім знову його зітри, а інше зруйнуй... Тепер скажи мені: чи загинув круг...

Д у ш а. Загинув мальований, дерев'яний і глиняний...

Д у х. Правий твій суд! Загинув, очевидно, видимий, а нематеріальний і справжній круг перебуває нетлінний у скарбницях розуму. Цей як не створений, так і зруйнуватись не може. Матеріальні ж круги є, але, точніше кажучи, є фальшива тінь і одяг справжнього круга.

Д у ш а. Куди ж веде твоя мова?

Д у х. До того, щоб зрозуміти у всьому два єства: боже і речовинне.

Д у ш а. А це поняття куди виводить?

Д у х. Туди, що не може ніщо загинути, а лиш тінь свою губить.

Д у ш а. Що ж далі з цього виходить?

Д у х. Нічого! Крім безстрашності, добродушності, надії, куражу, веселощів і пристойної погоди, того сердечного миру, який у Павла називається таким, що перевершує будь-який розум. Розмірковуй про тіло твоє те ж саме, що й про згадані образи й циркуль. Вважай все світське єство фарбою. Та вічна міра й всюдисущі руки божі, наче кості прилиплу до них плоть, усю видимість підтримують, перебуваючи у всьому головою, і, крім непостійної своєї тіні, деревом вічного життя. Не на підлі, видко, кості й руки дивиться Біблія словом цим: "Кість не зламається від нього". "Не бійся, Якове, це на руках моїх написав я стіни твої!..." І здогадався стародавній Платон[9], коли сказав: θεός γεομετρεΓ - Бог землемірить". Не будь, душе моя, із числа тих, котрі речовину вважають істиною. Вони не визнають єства божого. Віднімають силу й честь, буття й славу від нематеріального й благого духа, а замість нього дають мертвим і грубим стихіям. Оце-то означає: засудити й присудити до смерті начальника вічного життя й всезагального життєдавця будь-якого створіння. Бога, видко, вбити не можна. Та нечестиву їх думку правда божа на діло наставляє. Тоді відібрали від Бога життя й силу, як лиш присудили її до тління. І тоді ж віддали тлінності життя, як тільки відібрали його від Бога. Ось суд, що підняв раба замість пана, випросив собі розбійника Вараву[10]. Ці батьковбивці й сліпці, що обмацують стіни, називаються у Платона ницістю, яка сидить у темному рові й пеклі, бачить лиш темну ніч і ніщо не вважає справж­ньою істиною, хіба лиш те, що можуть помацати й схопити в жменю. Це джерело безбожництва й руїни сердечного міста. Ця повзуча й поїдаюча землю ницість, приліпившись до мулу, стала й сама болотом і порохом, який підняв вихор. Ті, що приліпили серце своє до Господа, є одного з ним духу і хваляться з Ісаєю: "Божий я". "Шлях благочестивих правий". "Не впадемо, а впадуть всі, хто живе на землі". Всі три світи складаються із двох сутностей, які одне становлять, названих матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи. Вони суть першородні нерукотворні світи, таємні мотузки, які тримають минущу тінь, або матерію. У великому й у малому світі речовинний вигляд дає знати про сховані під ним форми, або вічні образи. Таке ж і в сим­волічному, або біблійному, світі зібрання створінь становить матерію. Та боже єство, до якого своїм знаменням веде створіння, є форма. Бо і в цьому світі є матерія і форма, тобто плоть і дух, видимість й істина, смерть і життя. Наприклад, сонячна фігура і матерія, або видимість. А оскільки вона означає того, хто розмістив у сонці поселення своє, тому друга думка є форма і дух, наче друге сонце у сонці. Як із двох квіток два запахи, так із двох сутностей дві думки і два серця: тлінне й нетлінне, чисте й нечисте, мертве й живе!... О душе моя! Чи можна нам цим похвалитися й заспівати: "Христові пахощі ми..."?

Д у ш а: О духу мій! Блаженна ти душа... В крайньому разі можемо про нас сказати: "У запах миру твого течемо". Нарешті, навчи мене, що означає семилампадний світильник?

Д у х. Означає седмицю буття, в яку створений весь символічний світ.

Д у ш а. Що це чую? Ти наговорив мені дивне й невідоме.

Д у х. Уже сказано, що сонячна фігура є матерія і ви­димість. Сім днів і сім сонць. У кожному ж сонці є зіниця: друге прекрасне сонечко. Ці сонечка зі своїх видимостей сяють світлом вічності так, як палаючий єлей сяє з лампад своїх.

Д у ш а. О божественне, о любе, о найсолодше сонечко!... Ще ж мені скажи: хто такі херувими?

Д у х. Седмиця й херувими, тобто колісниці й престоли - те ж саме.

Д у ш а. Про херувимів. Чому вони престоли?

Д у х. Сонце є храм і чертог вічного, а у світлицях тут же стільці, де проводить суботу. Колісниця теж, вона є дім ходя­чий. Бо ж сонце є вогняна куля, яка ніколи не стоїть, а куля складається з багатьох кіл, наче із коліс. Сонце ж не лише чертог і вічно блукаюча авраамська печера, а й колісниця, яка служить нетлінному нашому Іллі, що може возити вічне наше сонечко. Ці сонячні суботи, тобто чертоги й покої Вічного, називаються також седмицею очей. Сліпі й загадкові ці очі сидячий на херувимах відкриває тоді, коли із їх нутра вічні зіниці, як із сонць сонечка, нетлінним воскресіння світлом сяяти починають.

Д у ш а. Інше: херувимська тінь, що вона таке?

Д у х. Тінь, затінок, фарба, абрис, одяг, машкара, що таїть за собою форму свою, ідею свою, малюнок свій, вічність свою, - все те є херувим і тінь водночас, тобто мертва зовнішність.

Д у ш а. Навіщо Єзекіїль приправив їм усім крила, щоб, крім орлів, бики й корови по піднебессю літали?

Д у х. Для того, щоб злітали до єдиного начала, тобто до сонечка. Він не приправив, а провидів, що всі вони крилаті.

Д у ш а. Що означають крила?

Д у х. Інші та вічні думки, які перелітають зі смерті в життя, із матерії у форму. Ось тобі паска, тобто перехід. О душе моя! Чи можеш із мертвих створінь і з тіні херувимської перебратися до Господа твого й до форми твоєї, що робить тебе сутністю? "Міцна, як смерть, любов". "Крила її - крила вогню".

Д у ш а. О батьку мій! Важко вирвати серце із клейкої стихійної грязі... Ах, важко! Я бачила намальований образ крилатого юнака[11]. Він намагається летіти в гірне, а нога, прикована ланцюгом до земної кулі, заважає. Цей образ - мій образ. Не можу, а лиш бажаю. "Хто дасть мені крила?.," Для полегшення, що підсолоджує моє горе, Отче мій небесний, продовжуй бесіду. Відкрий мені: навіщо Давид бажає ці крила? Адже ти сказав, що лиш самі сонця є херувими.

Д у х. Сонце є архетип[а], тобто перша й головна фігура, а її копії й віце-фігури незліченні, наповнили всю Біблію. Така фігура називалась антитип (прообраз, віце-образ), тобто замість головної фігури поставлена інша. А всі вони, як до свого джерела, стікаються до сонця. Такі віце-фігури є, наприклад: темниця і Йосиф, кошичок і Мойсей, рів і Даниїл[б], Даліла і Самсон, тобто сонечко, шкіра і Йов, плоть і Христос, печера і лев, кит і Йона, ясла і немовля, гріб і воскреслий, кайдани і Петро, кошик і Павло, жінка й насіння, Голіаф і Давид, Єва й Адам...[12] Усе це є те ж саме, що сонце і сонечко, - змій і Бог. Найкрасивіша серед усіх і мати інших є фігура сонячна. Вона перша благословляється й освячується на спокій Богові. "Благословив Бог день сьомий". З цієї причини інших створінь віце-фігури, що заміняють її, все своє буття приймають у днях світлої седмиці, бо у ній всі створіння народжуються; сама ж створюється раніше за всіх.

"Хай буде світло!" І було світло. Світло, ранок, день завжди біля променів, а промені при сонці. І так не дивно, що Давид, будучи херувимською копією, бажає крил, маючи ту ж силу й думки з седмицею. "Помислив же дні перші й літа вічні пом'янув і повчився".

Всім створінням дає лад і світло світла седмиця. "Сім цих очей - господні, що дивляться на всю землю". Коли вони сліпі, тоді вся Біблія є пітьма й Содом. Від неї й Давид учиться. Там сім сонць, а у Давида очі. Сонце на собі возить того, хто спочиває в сонці. І Давид також: "Терплячи ж, потерпів", "Піднімаючи, підняв", "Вознесу тебе, Господи, як підняв ти мене". Сонце - це тінь, що заходить, та сила й буття його у своєму сонечку. І Давидові очі - це зникаючий прах, але тінь їх тече туди, щоб, зникаючи, перетворитися у вічну зіницю, у другий розум і в животворне слово боже: "Зникли очі мої у слово твоє".

Херувим є й Захарія. І цей поглядає на седмицю й те ж, що вона, мислить: "Літа вічні пом'янув..." "Бачив, - волає Захарія, - і це свічник весь золотий!" Куди хто дивиться, туди й іде. До літ вічних! Туди йому дорога! До світлої седмиці летить, орлиними крилами ширяє. А де його крила? "Ось вони!" - каже до мене ангел, що говорить у мені. У нутрощах крила його. Серце його пернате. "Міцна, як смерть, любов". "Крила її - крила вогню..."

Херувим є й предтеча. "Був свічник, що горів і світився". Був означає не те, що існував, а те, що зроблений і створений світильником. Зірки прекрасні й лжезірниці: горять та не світять. Йоан же є істинна зірниця.

Д у ш а. Будь ласка, Отче небесний, скажи, що є, що означає лжезірниця? Горю й палаю знати.

Д у х. Лжезірниці - те ж саме, що й лжехерувими.

Д у ш а. Та де ж вони такі? Я їх взагалі не розумію. Відкрий!

Д у х. Любий мій друже! Юда-апостол, той хай тобі відкриє. Ось тобі лжехерувими, ось і лжезірниці! "Ангели, що не вберегли свого начала"; "зірки прекрасні"; "тілесні, тобто душевні, або скотські, що не мають духа нетлінного". Коротко кажучи: ті, що заблукали від світлої седмиці, яка для всіх є гаванню. І це означає: "Ті, що не вберегли начала". Бог, начало, вічність, світло, є те ж саме. Це світло освятило своє поселення в седмиці; а седмиця - це суть книжки. "У суті книги є писано про мене", - каже Христос. Начало й суть те ж саме. Сюди-то мій Юда влучає словом оцим: "Ангели, що не вберегли свого начала". "Зірки прекрасні: для них морок пітьми навіки зберігається". Ось Люцифери, що впали з небесної седмиці! Зірниця - по-римськи люцифер, тобто світлоносець, або той, що веде за собою день. Зірниця ж є сонця предтеча й провісник дня. Глянь! Це тобі прекрасна зірниця! "Вранці бачив Йоан Ісуса, що йшов до нього, і сказав: "Це ягня боже!'' Де ж твій день нам, люба наша зірнице? Дай нам! Ти ж не прекрасна, залюблена в морок зірка. Вже нам ніч мерзенна набридла.

"Це він! Після мене прийде муж, який був переді мною..." І так син Захарії є світильник, або лампада, що горить і освітлює, вміщує єлей, і створений, наче око, що містить всередині свою зіницю. У стародавніх свічкою, лампадою й оком Всесвіту називалося сонце. "Не було те світло, але хай свідчить про світло". Ось тобі істинний, дочко моя, херувим! І тому в храмах бачиш образ його крилатий.

Д у ш а. О найдорожчий мій херувиме Йоане! Дякую тобі, Отче небесний, за нього. А Лука й Клеопа - чи не херувими? Я вчора в храмі слухала про їхню подорож і дуже насолоджу­валась. Якщо ж херувими, то з чого пізнати, що херувими? Я б дуже рада...

Д у х. Тому що йдуть шляхом суботнім. Видко ж, що цим подорожнім на умі світла субот седмиця. Субота для них голодних дробить хліб їхній, відкриває потьмарені очі, а правдивіше кажучи, той, хто суботує в сонці та виходить зі світлиці своєї. "Тим відкрилися очі". Цей наречений окрилив їх отими крилами: "Крила її - крила вогню". Дав цим несмачним бовванам поживу й смак, та заснований на шляху й на розумі суботньому. А мої пішоходи, одягнувши крила й ставши з повзучих і землю поїдаючих зміїв пернатими орлами, за цим Ісакієвим словом - "терплячі Господа оновлять силу, окрилатіють, як орли" - всерадісно вигукнули: "Чи не серце палаюче наше було в нас, коли говорив нам на шляху?" - тобто чи не надихнув він нас летіти в гірне від смерті до життя, вдихнувши у нас смак і світло світлої седмиці?...

Д у ш а. Нині я зрозуміла. Сонечко, що наче зі світлого своєї світлиці, з гробу засяяло, окрилило їх і відкрило їм очі їх, щоб тінь херувимська не спочивала на шляху грішних, а, оминаючи всю тлінь, піднімалася б до єдиної своєї (невидимої) форми. "І той був їм невидимий".

Д у х. О душе моя! Не самому Клеопі ця милість. Світла седмиця - це гора божа, де благоволив жити. Сюди йде старанно Маріам[13] цілує й дружить з Єлизаветою. Туди сходяться всі коліна й сім'ї ізраїльські. "Там зійшли..." Сюди біжать сліпі, криві, німі. Тут дружбу й компанію водять вовки з ягнятами, рисі з козлятами, леви з телятами, гаспиди з підлітками і творяться зрячими, крилатими кожен за своєю тінню херувимами, що злітають до начала, яке є лиш одне, і як царя - всіх підіймуть: хай буде Богом всяке у всіх... Важко лиш цим горам піднятись, скочити вверх, викопати насолоду, задимитися й породити, наче гладким телицям, своє єдине теля. "Прийдіть, зійдемо на гору господню..."

Д у ш а. Я колись читала, що олениці й гірські кози не можуть народжувати, хіба що на цих горах.

Д у х. Це, душе моя, можливе лиш у міркуванні про Бога, а в природі тварин недостатнє. У символічному світі, яким є Біблія, де лиш про Бога слово, так водиться, але це в нашому великому світі небилиця. У Бозі й від Бога все можливе, а не від створінь, ні у створіннях. Фігурні ці гори є сонця. Вони дають притулок таким оленям, як Давид, і про яких слово оце: "Тоді скочить кульгавий, як олень".

На цих горах відкидає Давид старі свої роги, а ростуть йому нові. "Там вирощу ріг Давидові..." Сюди стрибає зцілений Петром кульгавий і збуджена словом, що вийшло від нього, Тавифа, тобто гірська коза. По цих горбах скаче й перескакує молодий олень, брат і наречений соломонівської нареченої. Сюди ж прямує до брата й вона: "З'яви мені образ свій, де спочиваєш?" Відповідь: "У полудні, в сонці". Все ангельське воїнство також оспівує, що у цих вишніх і гірких горах вічні думки і лиш слава божа живе. "Слава у вишніх Богу!" - і тоді всій обітованій біблійній землі мир, спокій і вічна дружба! Як пишеться у книзі Навина: "Спочила земля від боротьби", "Сюди спішать і пастухи". "Перейдемо до Вифлеєма!", "Там народила тебе мати твоя".

Сюди за зіркою мандрують і волхви. "Бачили (кричать з Захарією: бачив і це свічник...), бачили ж зірку його на сході". Сходу без сонця ніде немає. "Став угорі, де було дитя".

Не тільки для оленів, але й для зірок немає спочинку, крім цієї гори. Всі створіння зітхають, бажаючи оточити себе небес­ним житлом і волаючи: "Це спокій мій!" Магдалина також, шукаючи радості й втіхи своєї, дуже рано приходить на гріб. Не можна, щоб гріб цей не був той камінь, де спочивав Яків і бачив драбину. Слухай і запам'ятовуй, дочко моя, що при Магдалині згадується світанок і глибокий ранок, що ледь-ледь бовваніє з мороку: темнувато накреслює кам'яну гору божу і пресвітлий чертог його - сонце? Глибоко помиляєшся, моя голубко, якщо не думаєш, що той гріб є не що інше, як лиш печера, висічена в надрах кам'яної гори, де спочила премудрість.

Нині ж навчися й віруй, що господня земля і все на ній суще йдуть до гори божої, яка у надрах своїх ховає солодкий рай і вічне життя доти: "Поки дихає день і рухаються (херувимські) тіні". Оте світло й день! "Дмухнувши, каже: прийміть Дух Святий..." Тоді все через цю божу гору, наче по драбині, сходить до Бога. "Не. це! Але дім божий і ці ворота небесні".

Д у ш а. Єнох не знайдений серед живих, Ілля схоплений вихором, піднятий за волосся ангелом пророк Авакум і апостол Пилип, людина Павла, до третього неба піднятий, - все це здавалося мені жорстоким і голодним. Нині ж у цій жорстокості знайшла я з Самсоном ніжну й солодку поживу. Засолодила все це мені твоя херувимська мова і дивна гора. Чи не про цю чудотворну гору, не лише Іллю, але й биків, і гори, що скачуть, і про ту, що окрилює горби, і дерева, чи не про цю нашу сіонську матір і чи не для неї оця пісенька Ісаїна: "Спокій дасть Бог на горі цій; вип'ють вино, вип'ють радість на горі цій, помажуться миром на горі цій"?

Д у х. Відгадала ти (з Самсоном) загадку його! Оце й є столиця Сіон, що є матір'ю для всіх нас, яка гукає до всіх нас: "Там дам тобі соски мої..." "Блаженний! Хто має дітей своїх у Сіоні і плем'я своє в Єрусалимі! "Подивися ж тепер, сестрице моя! Куди йдуть 12 учнів? Чи не на гору Галілею веде їх брат і друг, прекрасний Йосиф, що вийшов, як із світлих палат, із темниці? На горі з братією своєю веселиться, возноситься, благословляє й дарує надію Святого Духа, що хоче їх утішити. У цій залі - вечеря, що дихає таїнствами й пахощами, і запевнення Фоми[14]. У цій світлиці знявся вітер і шум із крил Параклітових[15]. У цьому храмі вияв дивних мов і здійснення надії. "Діти Сіона, радійте, бо я дав вам поживу в правді..." А Стефан? Чи не херувим? Чи не херувим? Чи не на гори дивиться? "Оце бачу небеса відкриті!" А Павло? Чи не з Даниїлом зводить очі на гори? "Звів очі мої на гори і бачив: і це муж!... Тіло його, як фарсис..." А Павло, чи не те ж саме? "Знаю людину". "Про гірне мудруйте". "Як вознесеться пишнота його". Ось тобі мала кількість херувимів, що оточує Господа слави. А чи не дихає у твої вуха, люба моя, вітер і шум орлиних крил, що несуть апокаліпсну жінку з прекрасним її сином? Посріблені крила її високо ширяють! І вона бажає в горах святих сховатися від змія, який жене її. "І полечу, і спочину". О цнотлива мати, наречена без нареченого, немає тобі на землі миру! Поспішай, благаю тебе, з любим дитям до гірних вічного субот! На тих семи горбах, напевно, знайдеш спокійне місце, як Ноєва голубка або як ластівка, що втікає від зимових холодів, перелітає із північних країн через Чорний Понт[16] на південь, співаючи пісеньку оцю: "Немає тут мені спокою". "Хто перейде на той бік моря і знайде премудрість?" "Одна я, поки перейду".

Світла седмиця є день господній, спокійний полудень, весна квітоносна, вічне літо, час добрий, всім воскресіння, просвітління й освячення. "Очі всіх на тебе сподіваються, і ти даєш їм поживу в добрий час"; "Прийміть Дух Святий!"

ГЛАВА 3-я

Д у ш а. Світла седмиця й тінь херувимська з пам'яті моєї не виходять, о любий Отче! Світло, тепло, прохолодну тінь, поживу, що насичує вічності соком, жваву забаву, тверду надії втіху - все це знаходжу для себе у світлих чертогах і на прекрасних горах її. Люблю Ізраїля, який ссе камінь цієї гори. А чи не є це навчатися святині?... Та миле для мене й жалібне видовище оце: жінка з прекрасним своїм дитям, ширяючи в повітрі, втікає від змія, що переслідує її... О богомерзенний! На слід божественної нареченої блювотиння гірких вод вибльовує поганець... Скажи мені, Отче мій, яка користь драконові з того, щоб втопити дитя?

Д у х. Користь та, що, втопивши цю наречену з дитям, легко тоді може вкрити всю землю потопом, а Бог від вод очищує.

Д у ш а. Звідки ж у нього ця злоба й впертість до Вишнього?

Д у х. Навіщо про це питати? Плоть від природи ворожа духові.

Д у ш а. Невже цей Сатана відригує потоп, що був у дні Ноя?

Д у х. Без сумніву, той, що був при Ної.

Д у ш а. Чому ця діва оточена сонцем?

Д у х. Можна здогадатися, що вона стоїть на місці сонячної фігури і є її копія.

Д у ш а. Звичайно, це той самий змій, який нашептав Єві, наче у смертного дерева добрий плід.

Д у х. Це той самий. Тоді саме він задушив насіння у жінці і потопив спадкоємця отих обіцянок: "Дам тобі оту землю й сімені твоєму". Потім вже легко з вантажем своїм земля підведена до клятви і вкрилась гіркими його водами, а простіше кажучи, з Давидом, потопними його словами й облесної мови блювотинням..Тоді всюди настали злі часи, чужа пітьма, гниль і розтління плодів його смертних, лиш для нього смачних. Не видно було в хмарах ні прекрасно сяючої райдуги, ні повітря веселої благовидності, ні приємності вічного літа в добрий час, про яке говорить наречена без нареченого.

"Зима минула, дощ відійшов, квіти з'явилися на землі, час обрізування грон настав".

Д у ш а. Хотіла б я знати, Отче наш небесний, і прошу відкрити, не ухиляючись, що безпосередньо означає цей змій? Якщо в цьому фігурному біблійному світі будь-яке дихання і всі створіння зібрано для складання системи його фігур, то й він повинен бути фігурою, яка означає щось певне. Та й написано у цьому священному світі, що з іншими створіннями і гади Господа хвалять. Як може хвалити його німе створіння? Хіба лиш може бовваніти фігурою й загадковим мовчанням, як помахом, давати знати про Бога. Не інакше ж німі небеса розповідають про божу славу, як мовчки. Проте, як сурмою, проповідують його премилосердний промисел, що у світах його заховався. Навчи ж мене, владико святий, що означає цей змій? При тому мені незрозуміла й та нісенітниця, щоб вважати за одне обидва потопи: драконів і божий... Не вміщує серце...

Д у х. Ну, душе моя, дій! Почнемо вчити й одночасно тут же вчитися. Що солодше, як, за порадою Сираха, навчатися святині у розумі своєму? "Блажен-бо муж, який у премудрості помре і який у розумі своєму навчається святині..." Не поспішай лиш, моя люба. Не будь нахабною й не вважай недостатнім те, що тобі не зрозуміле. Пам'ятай, що цей світ фігурний - це є сплетена із загадок і запечатана таємницями книга. Потішай у цьому розумному раю думки твої. Та ніде поспіхом не суди... Чи ти коли чула, що найдавніші дослідники вічності створили змія її фігурою? Змій же був хитрим зображенням науки про Бога.

Д у ш а. Чула. Його малюють, що ніби повзе і звився у коло, і хвіст свій у вустах тримає. А чому він зображений такою фігурою?

Д у х. Тому що хитрий і в'ється кільцями так, що не видно, куди думає, якщо не примітити голову його. Так і вічність всюди є і ніде її немає, тому що невидима, закриваючи свій прояв. Подібна до неї й наука про неї. При цьому завитки й кільця її є зображення вічності й таємничих згортків божест­венної науки. Крім цього, має він прегострий зір, як видно з його імені. Грецьке оце слово дерко означає бачу, дракон - означає побачу; дракон - який може побачити вперед, тобто прозорливий. Немає важче, як прозріти вічність оком, засмі­ченим гряззю. Якщо ти розжувала й смак відчула у цьому: "Слово було до Бога, і Бог був слово", тоді розумій, що Біблія, простягаючи все своє фігурне слово у видіння вічного, стала й сама Богом. "І Бог був слово" - так, як вексель на золоту монету і сам став золотом... Тепер уже не сумніваючись скажу, що Біблія є і Бог, і змій.

Д у ш а. Ах, Отче!... Дивне й неочікуване чую.

Д у х. Голова його є седмиця. Ось тобі семиголовий дракон Даниїла!... Перестань же дивуватися із згаданих потопів і не говори: не вміщує серце...

Д у ш а. Бо й сонце є змій?

Д у х. Звичайно, голова зміїна, а лице Боже.

Д у ш а. І всі інші віце-фігури суть змії?

Д у х. Без сумніву, вони є його тулуб і хвіст, а божі ноги й підошви. Престол же його - небо й сонце.

Д у ш а. Як багато тепер я бачу зміїв!

Д у х. У Бога 1000 років, як день один, і 1000 віце-фігур у одноденній сонячній, а вона єдина стоїть замість їх 1000. І як змій часто в'ється, звиваючись у різні завитки на тому ж місці, а з вигляду ніби міняється, так і Біблія показує різні повісті й розповіді, але все це на тій же точці, як колесо на своєму центрі, обертається. "Змій же був наймудріший". Створена ж зміїна фігура мудріша за всі звірині як така, що більш виразно зображає книгу вічності й силу божу. "Змій цей, його ж ти створив, щоб лаяти його".

Д у ш а. Як же так? Біблія є одночасно і Бог, і змій?

Д у х. Як же так? Вона ж і плоть і дух, буйство й мудрість, море й гавань, потоп і ковчег... Не будь нетямуща й твердолоба! Міркуй меткіше!... Ти ж уже чула, що всі світи складаються з двох сутностей: злого й доброго. Чому ж для тебе цей змій такий страшний? Він не завжди шкодить і юродствує, а буває і смачний, і корисний. Якщо нашептав Єві по-сатанинськи, то може й Марії возблаговістити по-архангельськи.

Д у ш а. Чому ж цього змія у всіх віках і народах лають, обпльовують і ненавидять?

Д у х. Не дивно. Він їх потопом мучить. Він створений на наругу і того гідний.

Д у ш а. Ах, він того гідний?

Д у х. Тому що в багатьох місцях безсоромно й шкідливо, без усякої міри бреше. Також нашіптує нісенітниці й сороміцькі побрехеньки та небилиці.

Д у ш а. Де ж він бреше? Покажи мені хоч одне місце.

Д у х. Покажу. А щоб його брехню порахувати, для цього потрібно чи не півроку. Ось він тобі відразу, на самому порозі, бреше: "Спершу сотворив Бог небо і землю".

Д у ш а. Боже мій, невже це брехня?

Д у х. Найголовніша крітська й сіканська брехня[17]. Доки яблуня, доти з нею й тінь її. Тінь означає місце, заступлене яблунею від сонця. Та дерево вічності завжди зеленіє. І тінь же її ні часом, ні місцем не обмежена. Світ цей, і всі світи, якщо вони незліченні, це тінь божа. Вона зникає з виду частинами, не стоїть постійно і перетворюється у різні форми, проте ніколи не відлучаючись від свого живого дерева; і давно вже освічені сказали оцю річ: materia aeterna - "речовина вічна", тобто всі місця й часи наповнила. Лиш розум немовляти може сказати, начебто світу, великого цього Ідола й Голіафа, колись не було або не буде. Цією дитячою брехнею у кінці десятого після Христа віку християнський Всесвіт так розхвилював, що всі так боялися кінця світу, як мореплавці у велику бурю загибелі корабля[а].

Уяви собі, душе моя, тодішні муки душ християнських від цього змія. Вони ж не сім днів, як на морі, тривали, а... і кинули Христову філософію у найбільше презирство й наругу, коли нарешті відкрилося, що всі погани гідно й праведно християнську цю бісовість висміювали й нині висміюють[18]. І як у самих дверях і, за прислів'ям, на першому скоку бреше, так і в найперший день непостійний: "Хай буде світло!"

Звідки ж світло це, коли всі небесні світила з'явилися на четвертий день? І як день може бути без сонця? Блаженна природа постійна. Все, що нині є, те завжди не є постійне. Такими нісенітницями через усю седмицю відригує, наче був глядачем вселенського цього чудотворного театру, і начебто потреба знати - чи спершу цвіт, чи народився гриб? Нарешті, всю цю божу фабрику дуже грубим юродством запечатав: "Спочив від усіх справ своїх"[19].

Наче втомлений, більше нічого не міг сотворити. А якщо б це не завадило, то обов'язково у нас нині з'явилися б безхвості леви, крилаті черепахи й кобили, хвостаті зайці, однорогі воли, солодкоголосі перепели, пухо-соболині їжаки, чотириокі й чотиривухі судді, правдолюбні крутії й наклепники, премудрі (кажучи по-тевтонськи) шпіцбуби, по-малоросійськи - мудрі дурні та інші чудовиська й виродки, а за ними б услід, як Єлисеєве залізо, виплило б (кажучи по-римськи) perpetuum mobile і філософський, що все європейське болото перетворює на золото, камінь... Нині ж все це засіло у божій безодні[20]. Послухай, душе моя! Від цього ж джерела, що потоп фальши­вих вод вибльовує, утікав Яків, як пишеться: "Пішов Яків від джерела проклятого й увійшов у Харрань", там, де сіла й судить вічна дружба й правда. А як у Бога відняв божу невтомність, так сам собі чуже й неспоріднене засвоїв, тобто людську мову: "Говорить змій жінці".

Д у ш а. Почала й я відчувати нісенітницю в цих словах: "Спочив", "Було світло". Це означає світлий і сонячний час. Потім, наче безпам'ятний, розповідає про сонце, наче його не було, а створюється нове. Якщо ж першого дня сонячна погода й світлість створені без сонця, то навіщо створювати сонце? Не складно бреше.

Д у х. О душе моя! Знай, що Біблію читати й брехню його рахувати - це одне й те ж. "Насадив Господь Бог рай в Едемі на сході". От базікало! Сад насадив у саду. Єврейське слово Едем означає те ж саме, що й сад. Звідки ж на цей (так би мовити) садовий сад дивитися, щоб він здавався на сході? Та видко, що в нього, як сонце, так не один і схід. "Пізнав Каїн жінку свою". О безсоромний буєслов! Забув, що, за його казкою, не було на світі, крім чотирьох чоловік. Де ж він узяв собі жінку, крім матері?

Д у ш а. Мені й те нісенітницею здається: "Бога ходячого в раю..." Як змінює місце всюдисущий?

Д у х. Та цей наклепник нашепче тобі, голубко моя, що Бог плаче, злиться, спить, розкаюється. "Подумав Бог... і розміркував, як сотворити людину". Потім розкаже, що люди перетворюються на соляні стовпи, здіймаються до планет, їздять колясками по морському дну й у повітрі, сонце, наче карета, зупиняється й здає назад, залізо плаває, ріки по­вертаються, від звуку труб розвалюються мури міста, гори, наче барани, скачуть, ріки плещуть руками, діброви й поля радіють, вовки з вівцями дружать, воли з левами пасуться, граються хлопчики з гаспидами, встають мертві кості, падають з яблунь небесні світила, а з хмар - круп'яна каша з пере­пілками, із води робиться вино, а німі, напившись, розмовляють і чудово співають і ін., і ін.[21] "Рись спочине з козлищем". "І віл, і ведмідь разом". Ах! "Не знаю змія, що повзе по камені!" - гукає Соломон. Бачиш, що змій по брехні повзе, брехню жере, брехнею ригає. Не знай і ти його, о душе моя! Яка твердість у його наступній мові? "Всякого жиру й всякої крові хай не їсть". Потім, забувши сказане, говорить: "Нагодував їх жиром". "Пийте із неї всі, це кров моя..." І чи багато смаку в таких словах: "Хай відбере жрець від жертви пам'ять її". "Хай покладе жрець пам'ять її на вівтар". "Всякий дар жертви вашої хай сіллю посолиться"? Яка ж приємність і в цих непосолених словах?

"Збивай молоко, і буде масло!" "Якщо ніздрі шкрябаєш, виступить кров". "Дасте їй із плодів уст її, і хай буде восхва­лений у воротах муж її..." Що худіше, гірше й несмачніше, як оце: "З потоку на дорозі п'є: через це вознесе голову"? Що більш сороміцьке й шкідливе, як поведінка Лота в печері? А оце вже брехливіше від усякої брехні: "Все підкорив ти під ноги його". Крім звірів і гадів, скільки тисяч крихітних, літаючих і повзучих звірків ссуть кров людську і поїдають труди її крові й поту! Нарешті, глянь, душе моя! Змилуйся й постраждай за незліченних, позбавлених вінка мучеників - за тих нещасних страдників, які, зваблені лестощами цього мучителя, викололи собі спокушаючі очі, вирізали для царства небесного свої сім'яники й оскопили самовільно, або раптом багато самих себе спалили. Бог вірою, а він марновірством таємно ловить. Марновірство роздразнило премилосердного цісаря Тита: начеб­то Біблія не веліла коритися царям. І те ж саме зрівняло з Землею єрусалимські мури[22]. Глянь, будь ласка, на всю земну кулю й на весь бідний рід людський. Чи не бачиш, яким болісним і тяжким потопом єресей, чвар, марновірств, багатовір'я й різновір'я хвилюється, збурюється, потопляється! А цей же весь потоп не зверху нам даний, а пекельна зміїна паща, відригуючи, виригнула, вибльовуючи, виблювала, бо ж пи­шеться: "Слова потопні, мова облесна". "Охорони мене, Гос­поди, від людини лукавої..." Скажи ж тепер, душечко моя, чи не гідний цей змій за такі блюваки, нісенітниці, рани, муки всесвітнього сміху, огиди й лайки?

"...Сотворив ти лаяти його".

ГЛАВА 4-та

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров