Написана 1776 року, 28 березня.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 86Следующая ⇒

Написана 1776 року, 28 березня.

Піднесена в день Пасхи

Вельмишановному панові Степану Івановичу, добродієві полковникові його високородію Тев'яшову

Вельмишановний пане!

Добре відоме Сократове слово: "Дехто живе для того, щоб їсти, а я їм для того, щоб жити"[3].

Життя не те означає, щоб лиш їсти й пити, а бути веселим життєрадісним, і ситість тілесна не дасть веселощів серцю, позбавленому своєї поживи.

У цьому-то розумінні вчив своїх друзів Епікур, що життя залежить від насолоди і що веселощі серця - це життя людини. Горацій те ж саме, що й Епікур, мислить: Nec dulcia differ in annum... тобто: "Насолоди не відкладай на рік". А що він під насолодою розуміє веселощі серця, випливає з наступного: "Ut quocunque loco fueris, vixisse libenter te dicas", тобто: "Аби міг и сказати про ce6e,що всюди тобі жилося весело"[4].

Утіха й веселощі, веселощі та насолода, насолода й життя те ж саме. Й що Горацій сказав: "Насолоди не відкладай"[5], те Сенека[6] розтлумачив: "Життя не відкладай". "Sera nimis est ta crastina. Vive hodie"[7]. "Живи сьогодні".

Силу цього слова не розкусивши, люди в усіх віках і народах знеславили Епікура за насолоду і вважали його самого пастуха свинячого стада[8], а кожного із друзів його величали: Epicuri de grege porcus"[9].

Та коли життя від сердечних веселощів, а веселощі від насолоди, то від чого залежить насолода, що насолоджує серце?

Пояснює боговидець Платон[а]: "Немає солодшого над тину"[10]. А ми можемо сказати; що лише в істині живе справжня насолода і що лиш вона животворить серце наше, яке володіє тілом, і не помилився якийсь мудрець, поклавши як різницю між ученим і невченим межу мертвого і живого.

Піфагор, зрозумівши емблему трикутника і побачивши в ньому істину, з радістю гукає: "Знайшов! Знайшов!"[11]

Видно, що життя тоді живе, коли думка наша, полюбля­ючи істину, любить висліджувати стежини її і, зустрівши око її, торжествує й веселиться цим незгасним світлом. Світло це насолоджує й старість Солона[12]; а він, і старіючи, кожен день відкушує щось від споживаних усіма, але не вичерпуваних насолод, які зігрівають і живлять сердечні думки, як весняне сонце кожну істоту. І як правильна циркуляція крові у звірів, а в травах - соків породжує добробут їх тіла, так істинні думки освітлюють благодушністю серце. І не диво, що пам'ятки й записки деяких вибраних людей мають такий заголовок: "Житіє і життя такого-то".

Житіє означає: народитися, їсти, рости й зменшуватися, а життя є плодоношення, що виросло із зерна істини, яка панувала у серці їх. І недарма друг істини - Ціцеронів Катон[13] - любив на старощах бенкети, але сповнені поживними для серця мудрими бесідами, що малюють не видиму ніде, однак прекрасну картину істини, яка притягує почуття і всіх насолоджує.

До чого ж ця мова? До того, що високого стану люди не лише в позовах, війнах, комерціях, будуванні, мистецтвах, а й у найпершому пункті, тобто в думках щодо Бога, повинні знаходити істину та противитися забобонам.

Правда, що земна куля без болотяних калюж, без мертвих озер, без гнилих і долинних низин бути не може. Але в таких місцях хай гніздяться жаби й споріднені з ними птахи, а соколи з орлами вгору, у простір чистих небес хай здіймаються, облишивши дріжджі для непросвіщенної ницості.

Отже, благочесне серце поміж висипаними курганами буй­ного безбожництва й поміж ницими болотами рабопристрасного марновірства, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, прямо тече на гору божу й у дім Бога Якового.

Правильне слово, що цар і суддя ізраїльський, а християнсь­кий Бог є Біблія.

Та цей Бог наш спершу на єврейський, потім на христи­янський рід навів незліченні й жахливі повені забобонів.

Із забобонів зродилися нісенітниці, секти, суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, ручні й словесні війни, дитячі жахи тощо. Немає більш жовчного й твердішого марновірства й немає нічого більш нахабного, як шаленство, розпалене сліпим, але ревним жаром глупого повір'я тоді, коли ця єхидна, воліючи безглузду й недостатню брехню, ніж милість і любов, забувши почуття людинолюбства, жене свого брата, дихаючи вбивством, і цим сподівається услужити Богові.

Цей семиголовий дракон (Біблія), вибльовуючи водоспади гірких вод, усю свою земну кулю вкрив забобонами. Вони є не що інше, як нерозумне, та наче Богом здійснюване й захищуване розуміння.

Кажуть марновіру: "Послухай, друже! Не може цього і трапитись... Проти природи... Тут щось приховується". Та він, що має сили, з жовчю кричить, що справді літали коні Іллі. Буцім при Єлисеї плавало залізо, розділялись води, повертався Йордан, за Ісуса Навина зачепилося Сонце, за Адама змії мали людську мову... Ось! Начебто скоро кінець світу... Бог знає, можливо, наступного 1777 року впадуть на землю зірки... Що? Чи не можливо, щоб Лот був п'яний од щойно вичавленого і оку?... Хай він у нас не хмільний, а від Бога все можливе...

Упившись цими дріжджами, марновір бенкетує і козлоголосить, проголошуючи ворогами й єретиками всіх, хто з ним не погоджується. Краще не читати й не чути, ніж читати без очей, а без вух слухати й навчатися марноти. Це дитяче мудрування, яке викриває нахабність і непостійність блаженної Натури, наче вона колись і десь робила те, чого тепер ніде не хибить і надалі не робитиме.

Все ж те невелике, що не потрібне, і непотрібне все те, що не завжди і не всюди можливе. Можливе й потрібне, а потрібне и корисне є те ж, і навпаки. Яка ж слава й хвала робити неможливе?

Все заборонене законом блаженної натури є тим не корисне, чим не можливе, а чим корисне, тим можливе. Тим-то й благословенне царство її і дивний смак має оце слово Епікурове: "Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила нетрудним, а трудне непотрібним".

Повстати проти царства її законів - це нещасна велетенська зухвалість, що любить перешкоди, неможливість і марноту, а супостат повзе.    

Як же могла повстати сама на свій закон блаженна натура, якщо вона веліла тонути залізу - і було так?!

Такі безглузді думки хай гніздяться у дитячих та підлих умах, а не у змужнілих і знатних родів людей. Хай смакують цю божу брехню і буйство діти, і то до часу, а розважливі хай готуються до кращого столу. Вони, не будучи співучасниками пні брехні й буйства, можуть не запалювати, а гасити смолоскип бенкетуючого розколу, який збурює загальну тишу.

Немає більш шкідливого, як те, що побудоване для голо­вного добра, а стало розтлінним. І немає більш смертоносної гін суспільства рани, як марновірство - листя для лицемірів, машкара шахраям, заслона дармоїдам, стимул і зогрів для людей з дитячим розумом.

Воно розлютило премилосердну утробу Тита, зрівняло з землею Єрусалим, сплюндрувало Царгород, спотворило братньою кров'ю паризькі вулиці, сина на батька озброїло.[14] Й недарма Плутарх гіршим од безбожництва вважає марновірство. Для мене ж краще, коли люди скажуть, що Плутарха на світі не було, ніж що він був нахабний, непостійливий, немилосердний тощо. Та й справді, марновір сумує, якщо хтось на південь, а не на схід із ним молиться. Один злий, що занурюють, інший біситься, що обливають охрещуваного. Один кляне квас, інший - прісний хліб... Та хто полічить всю павутину марновірних голів? Наче Бог - варвар, щоб за дрібницю ворогувати.

У всіх цих своїх нісенітницях біжать до своєї покровительки Біблії, а вона з непокірними розбещується,

Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відбила сліди й шляхи, що ведуть плазуючий розум до найвищої істини, як показує оце питання: "Коли ж уведеш мене в кордони їх?" "Чи знаєш шляхи їхні?" (Йов, 38).

Усі ж сотворіння є брехня непостійна й оманлива, і всі сотворіння є поле слідів божих. У всіх цих брехливих термінах чи межах ховається й з'являється, лежить і встає пресвітла істина, і про неї ж слово: "Істина від землі засяяла". "Золото землі тої добре".

І всім цим слідам, і писаним і висловленим у ній, буде здійснення від Господа, тобто кінець і буття неіснуючим істотам надає істина господня. Ось що означає: "Від Бога все можливе", тобто за істотами воно пусте й недостатнє, а за Богом дійсне і точне.

Хто? Хіба хто вчадів чи у гарячці, той скаже: "Залізо плаває... Від Бога ж все можливе..." І який же це дивний вид богослов'я, якщо в ньому мова про залізо, а не про Бога? Це означає за прислів'ям: почати за здоров'я, а закінчити за упокій.

Утім же буде, коли, врешті, понад полем тлінного створіння (залізо воно, чи золото, чи алмаз) з'явиться обвита залізом по ребрах своїх пресильна істина, у той час розважливий не вмовкне і скаже: "Спливе залізо" (4-та кн. Царств, [гл. 6]).

Як сонячний відблиск по поверхні вод, а води по поверхні голубого озера, і як барвисті квіти, висипані по шовковому полі в хитротканих узорах, так у Біблії по лиці сплетеної множини сотворінь незліченних, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина. І про цих-то ткачів і книгоплетів, яким був Веселеїл і інші, гримить питання Боже до Йова: "Хто дав жінкам мудрість ткання і хитрість вишиван­ня?" (гл. 38).

Тут автори називаються жінками, які зіткали біблійні сувої різних полотен. Ілля теж нам не потрібний. А ця тінь поводить себе трохи краще. Та там і написано так: "Чи розумієш, як Ілля піднявся?..."

Ніби за вухо вхопивши, велить здогадатися, що у цих побрехеньках, як у полові, заховалось зерно істини. А це й хлопчик розуміє: "Ілля був схоплений вихором..." Що ж це означає? Відповідь: це слово боже, не людське і не про людину. Ілля є тінь того: "Хто ходить на вітряному крилі". А колісниця й кіннота чия? Ізраїлева? Аж ніяк! Колісниця божа, і кіннота його ж. Яків же, як і Ілля, є слабкою тінню того: "Підняв вас, як на крилах орлиних, і привів вас до себе".

Цей на них усіх, як на апостолах і на своїх ангелах, їздить, і не Симеон його, а Вічний Симеона і їх всіх, як лахміття своє, носить.

Подібний до істини видом своїх фігур, наче їздить по них. Λ вони, вивищуючись у тонкий розум божества, ніби з'явля­ються з землі, і, сягнувши свого початку з Йорданом, потім відпадають, як листя після плодів, у попереднє своє місце тліні :і Давидом: "Ослаб мене, хай спочину навіть раніше..."! це означає: "Перетворить тіло смирення нашого". Істина, підносячи Іллю, перетворює й їх усіх. До цієї гавані прагне душа Давидова, і в цьому безпечному місці має намір, як олень, підкласти роги свої. "Хто дасть мені крила?..."

Досягнувши точки, знову повертається у свою ницість. "Раніше навіть не відійду й до того не буду".

"Хто ненавидить заховану в брехні біблійній істину, той кинувся у бік безбожників, а хто розбурхує вітри й насичується брехнею, той марновір, який плазує і грязь зі змієм поїдає. Той нахабний і нездогадливий, а цей дурний і мерзотний. Більш благородно зненавидіти, ніж коло проскури жувати шматину. Якщо хто відкрив оці вхідні двері: "Спочатку сотворив Бог небо і землю".

Легко може входити і в інші цих книг помешкання, {дається, ці двері відчинені для кожного, але цю думку спростовує слово Петра: "Ховається ж це від них, що небеса були спершу", тобто це означає: "Спочатку сотворив Бог небо і землю". Майже кожна тут думка несмачна, поки не прикладе до неї своєї сили рука, яка пише у Даниїла по верху стіни, а у євангеліста - по землі. І всяка думка ницо, як змій по землі, плазує. Та є у ній око голубки, що дивиться поверх потопних вод на прекрасне зображення істини. Словом, уся ця погань дихає Богом і вічністю, і Дух Божий витає над усією цією калюжею й брехнею. Я у цій книжечці показую досліди, яким чином можна входити у точний розум цих книг. Писав я її, забавляючи неробство й проганяючи нудьгу, а Вашому висо­кородію підношу не стільки для цікавості, скільки для того, щоб засвідчити вдячне моє серце за численні милості Ваші, що подібно до густого гілля дерев заспокоюють мою бездіяльність прохолодною тінню, так що й мені можна сказати з Мароновим пастухом: "Deus nobis haec otia fecit"[15]

Вельмишановний пане,

Вашого високородія всепокірніший і багато зобов'язаний слуга,

студент Григорій Сковорода

СУТНІСТЬ ЦІЄЇ КНИГИ

"Ти хто?" І каже їм Ісус: "Початок" (Євангеліє від Йоана, гл. 8).

"Блага мудрість... Ще більше тим, хто бачить сонце" (Премудрості Соломона).

"Блага лють краще сміху. І в злобі лиця стане благим серце" (Премудрості Соломона).

"Початок Сіонові дам..." (Ісайя).

"Випробуйте писання... Вони є такі, що свідчать про мене" (Євангеліє від Йоана).

"Не на обличчя дивлячись, судіть..." (Євангеліє від Йоана, гл. 5).

Слово до Бога.

"A te principium, tibi desinat", тобто: "Ти і від тебе початок виходить; до тебе ж воно й кінець свій приводить".

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров