Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 86Следующая ⇒

(Дружня бесіда про душевний спокій)

П а н а с. Люди у своєму житті трудяться, клопочуться, накопичують багатства, а навіщо, то багато хто й сам не знає. Якщо розмірковувати, то для всіх людських починань, скільки їх там тисяч різних не буває, вийде один кінець - радість серця. Чи не для неї вибираємо ми на наш смак друзів, щоб від передачі їм своїх думок мати насолоду; досягаємо високих чинів, щоб наші помисли були захоплені пошаною інших; винаходимо різні напої, наїдки, закуски для насолоди смаку; вишукуємо різні мелодії, складаємо тьму концертів, мену­етів, танців і контратанців для звеселення слуху; будуємо добротні будинки, насаджуємо сади, робимо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками й приємними для зору квітами і обвішуємось ними, щоб цим зробити приємність очам і дати тілу ніжність; складаємо запашні спирти, порошки, помади, духи й ними задовольняємо нюх. Словом, усіма способами, які лиш можемо придумати, нама­гаємось веселити наш дух. О, якою пишною веселістю насолод­жуються знатні й володіючі достатком у світі персони! Саме в їх домах живе дух, збагачений радістю й насолодою. О, яка ти дорога, сердечна радосте!

За тебе царі, князі й багатії незліченні тисячі платять; а ми, бідаки, не володіючи достатками, живимось начебто крихтами, що падають з їх столів. Розсуди ж тепер, яким тріумфом сповнені всі славні європейські міста?

Я к і в. Справді великим. Проте я чув, що ніде немає більше забав і веселощів, ніж у Парижі та у Венеції.

П а н а с. Справді. і там багато, а поки ти їх нам із Венеції перевезеш, то тут помремо від нудьги.

Г р и г о р і й. Перестаньте брехати, добрі друзі, високі чини, веселе місце, різні ігри й забави і всі ваші витівки не в змозі звеселити дух і тим вигнати нудьгу, що вами оволоділа.

Я к і в. А що ж у змозі?

Г р и г о р і й. Лиш те, якщо пізнати, в чому полягає справжнє щастя, й оволодіти ним.

П а н а с. Правда, ми народилися для справжнього щастя й подорожуємо до нього, а життя наше - це шлях, що тече, наче ріка.

Я к і в. Я вже давно шукаю щастя, та знайти його ніде не можу.

Г р и г о р і й. Якщо ви справді хочете його знайти, то дозвольте мені таке запитання: що для людини найкраще?

Я к і в. Бог знає, і навіщо запитуєш нас про те, чого не могли побачити великі мудреці й порізнилися у своїх думках, ніби подорожні по шляхах. Бо ж те, що найкраще, те й найвище, а що найвище, те голова й кінець усього. Це найго­ловніше добро назване у стародавніх філософів завершенням всіх благ і найголовнішим добром; хто ж тобі може вирішити, що таке край і пристань всіх наших бажань?

Г р и г о р і й. Тихіше, мій пане! Ви дуже зависокосились. То я вас простіше запитаю: чого ви собі в житті найбільше бажаєте?

Я к і в. Ти начебто покопав палицею мурашник - так раптом схвилював цим питанням наші бажання.

П а н а с. Я бажав би бути людиною високого чину, щоб мої підлеглі були міцні, як росіяни, а доброчесні, як стародавні римляни; щоб дім у мене був, як у Венеції, а сад, як у Флоренції; щоб я був і розумним, і вченим, і благородним, багатим, як бик на шерсть.

Г р и г о р і й. Що ти мелеш?

П а н а с. Дужим, як лев, гарним, як Венера...[1]

Я к і в. Мені прийшла на думку Венера, собачка з таким ім'ям.

Г р и г о р і й. Звольте, мій пане, додати.

Я к і в. Хвостатим, як лев, головатим, як ведмідь, вухатим, як осел...

Г р и г о р і й. Сумнівно, щоб могли увійти в божі вуха такі безглузді бажання. Ти з твоїми задумками схожий на те дерево, яке бажає одночасно бути і дубом, і кленом, і липою, й березою, і смоквою, й маслиною, і явором, і фініком, і трояндою, й рутою... сонцем і місяцем... хвостом і головою... Немовля, що сидить на руках матері, часто за ніж, за вогонь хапається, та премилосердна мати наша природа краще знає те, що нам корисне. Хоч плачемо й вириваємось, та вона своїми сосками всіх нас благопристойно годує й одягає, і цим добре немовля задоволене, а злорідне насіння хвилюється й інших хвилює. Скільки ж мільйонів цих нещасних дітей день і ніч кричать, нічим не задоволені; одне дадуть в руки, - плачуть за чимось іншим. Ми не можемо не бути нещасливими.

П а н а с. Чому?

Г р и г о р і й. Не можемо знайти щастя.

Я к і в. Чому?

Г р и г о р і й. Тому що не бажаємо й не можемо бажати.

П а н а с. Чого ж?

Г р и г о р і й. Тому що не розуміємо, в чому воно полягає. Головне у справі те, щоб знати, звідки народжується бажання, із бажання - позов, потім одержування; ось і благополуччя, тобто одержування того, що для тебе благо. Тепер розумій, що означає премудрість.

Я к і в. Я часто чую це слово - премудрість.

Г р и г о р і й. Сенс премудрості полягає в тому, щоб розуміти, в чому полягає щастя - ось праве крило, а чеснота намагається знайти. З цієї причини вона у греків і римлян називається мужністю й міццю - ось і ліве. Без цих крил ніяк не можна вибратися й злетіти до благополуччя. Премудрість - наче гостре далекозоре орлине око, а чеснота - наче мужні руки з легкими оленячими ногами. Це божественне подружжя яскраво зображене отакою баєчкою.

Я к і в. Ти вирвав її з моїх уст. Звичайно, вона про двох мандрівників - безногого й сліпого[2].

Г р и г о р і й. Звичайно, ти втрапив у мою думку.

П а н а с. Розкажи ж докладніше.

Г р и г о р і й. Мандрівник, обходячи різні землі й держави, позбувся ніг. Тут йому спало на думку повернутися додому до свого батька, куди він, спираючись руками, з превеликими труднощами продовжував свій зворотний шлях. Нарешті, до­повзши до гори, звідки вже йому було видно й дім його батька, позбувся цілком і рук. Звідси живе його око дивилось з веселою жадібністю через ріки, ліси, провалля, через вершини пірамідних гір на сяючий здаля замок, котрий був домом його батька й всієї миролюбної сім'ї, кінець і вінець всіх подорожніх труднощів. Та в тому біда, що наш Обсерватор не має ні справжніх рук, ні ніг, а лиш мучиться, як євангельський багач, дивлячись на Лазаря[3].

Між тим, оглянувшись назад, раптом побачив дивне й бідне видовище: бреде сліпий, прислухається, обмацує посохом то вправо, то вліво, і наче п'яний, і з дороги відхиляється, підходить ближче, зітхає: "Зникли у суєті дні наші..." "Шляхи твої, господи, покажи мені..." "Горе мені, як продовжиться моя подорож!..." І інші подібні слова говорить сам до себе, зітхаючи, з частим спотиканням і падінням.

- Боюсь, мій друже, щоб не злякати тебе; хто ти? - запитує зрячий.

- 34-й рік моєї подорожі, а ти мені на цьому шляху перший трапився, - відповідає сліпий. - Моя мандрівка по різних краях світу стала для мене засланням. Надзвичайний жар сонячного проміння в Аравії позбавив мене очей, і я вже сліпий повертаюся до мого батька.

- А хто твій батько?

- Він живе у нагірному замку, названому Миргород. Його ім'я Ураній[4], а моє - Практик.

- Боже мій, що ти мені кажеш? Я твій рідний брат! - вигукнув зрячий, - я Обсерватор. Незвичайна радість завжди скріплюється сльозами. Після рясних сліз сліпець з мокрими очима говорив братові таке:

- Найсолодший брате. Слухом я чув про тебе, а тепер моє око бачить тебе. Змилосердься, закінчуй моє поневіряння, будь мені наставником. Скажу правду, що труд веселить мене, та щохвилинне спотикання знищує всю мою міць.

- Жаль мені, - каже світлоокий, - що не можу тобі послужити, люба моя душе. Я мандрівник, що обійшов уже своїми власними ногами всю земну кулю, вони всюди мене успішно носили, та кам'янисті гори, що зустрічалися на шляху, позбавили мене їх, і я, спираючись моїми руками, продовжував свій шлях, а на цьому місці втратив і руки. Більше вже ні ходити, ні повзати по землі не можу. Багато хто намагався використати мене для цього, та, не здатний повзати, я не був для них корисним...

- Це не перешкода, - сказав сліпий, - ти для мене тягар легкий і любий; візьму тебе, мій скарбе, на себе. Чисте твоє око хай буде вічним володарем мого тіла й головою всіх моїх органів. Припини муки першородної пітьми, що гонить мене не по-людськи по пустих околицях її дороги; я твій кінь: сядь на мої рамена, і керуй мною, мій найдорожчий пане й брате!

- Сяду, мій брате, з охотою, щоб довести нам істину цього написаного у приточника слова божого: "Брат, якому брат допомагає, є наче місто тверде й високе, зміцнюється ж, наче засноване царство". Тепер гляньте на дивне діло боже: із двох людей складено одного, одне обличчя подорожнього зроблене з двох спорідненостей без всякого змішування, але й без розділення тих, що взаємно служать. Йде небувалий по­дорожній головним шляхом, не відхиляючись ні вправо, ні вліво, вправно переходить ріки, ліси, рови й провалля, проходить нерівні гори, весело піднімається на висоту мирного міста, огортає його світле й запашне повітря, виходить без­турботний натовп мешканців, що дихають миром і любов'ю, плещуть руками, очікуючи на ґанку, і приймає в надра бла­женних обіймів сам старий днями Ураній.

Я к і в. То що ж тобі сказати?

Г р и г о р і й. Оголосіть ваше головне бажання.

Я к і в. Головне наше бажання в тому, щоб бути щасливими.

Г р и г о р і й. Де ж ти бачив звіра чи птаха без цих думок? Ти скажи, де і в чому шукане тобою щастя? А без цього, рідний, ти сліпий: він шукає батьківського замку, та не бачить, де він. Знаю, що шукає щастя, та, не розуміючи, де воно, падає у нещастя... Наймилосердніше єство всім без винятку душам відкрило шлях до щастя...

П а н а с. Зупинись! Це слово, здається, пахне єрессю - всім без винятку!

Я к і в. Прошу, не заважай, пане православний марновіре: все-все народилось на добрий кінець. А добрий кінець - розумій щастя. То чи можна сказати, що не всякому диханню відкрила шлях наша всезагальна мати природа до щастя?

П а н а с. І твоя природа пахне ідолопоклонінням. Краще сказати: Бог відкрив, а не твоя язичницька природа.

Я к і в. Привіт тобі, вільховий богослове! Якщо я, назива­ючи Бога природою, зробився язичником, то ти й сам вже давно перетворився на ідолопоклонника.

П а н а с. Чого б це?

Я к і в. А того, що оце ім'я (Бог) є язичницька назва.

П а н а с. Хай і так, проте християни вже зробили його своїм.

Я к і в. То чому ж ти боїшся назвати Бога природою, якщо перші християни засвоїли собі оцю язичницьку назву (Бог)?

П а н а с. Ти навчився багато балакати.

Я к і в. Хіба ти ніколи не чув, що найвище єство не має свого властивого імені?

П а н а с. Не має? А що ж за ім'я в нього було у євреїв? Якийсь Єгова, чи розумієш?

Я к і в. Не розумію.

П а н а с. Ото-то й воно, що не розумієш.

Я к і в. Знаю лиш, що в Ісайї, у багатьох місцях написано так: "Я є, я є, я є сущий". Залиш, пане богослове, тлумачення слова для єврейських словотлумачів, а сам зверни увагу, що то таке, що позначається цим іменем - сущий. Невелика справа знати, звідки це слово народилось: хліб - від хліба або від турбот, а в тому лиш сенс, щоб дізнатися, що позначається цим іменем. У тому-то й полягає тимчасове життя, якщо його дістати.

Є р м о л а й. Боже помагай! Що у вас за суперечка! Я давно прислухаюся.

П а н а с. Здоров, друже!

Я к і в. Прошу, будь суддею нашої сварки.

Є р м о л а й. Готовий. А в чому справа?

Я к і в. Вважає ідолопоклонінням, якщо Бога назвати природою. у

Є р м о л а й. У Біблії Бог називається: вогнем, водою, вітром, залізом, каменем й іншими незліченними іменами. Чому ж його не назвати натурою? Що стосується моєї думки, то я вважаю, що не можна знайти більш важливого й більш пристойного для Бога імені, як це. Натура - слово римське, по-нашому природа або єство. Цим словом позначається все-все, що лиш народжується у механізмі цього світу, а що знаходиться ненароджене, як вогонь, і все, що взагалі народ­жується, називається світ. Чого...

П а н а с. Зачекай, все матеріальне народилось, і народ­жується й сам пан вогонь.

Є р м о л а й. Не перечу, мій друже, нехай, все матеріальне народилось, справді так. То чому ж іменем, що вміщує всі створіння, тобто натурою, не назвати того, у кому весь світ зі своїми народженнями, як прекрасне, квітуче дерево, ховається у своєму зерні й звідти ж з'являється? Крім того, це слово - натура означає не тільки всяку народжувану й минущу сутність, а й таємну економію тієї вічної сили, котра всюди має свій центр або середню найголовнішу точку, а кола свого не має ніде, наче куля, якою живописці зображають оту силу: хто як Бог? Вона називається натурою тому, що все, що виходить назовні або народжується із її потаємних необмежених надр, наче із черева всезагальної матері, має своє часове начало. А оскільки ця мати, народжуючи, ні від кого не приймає, а Народжує сама собою, то називається і батьком, і началом, що не має ні початку, ні кінця, не залежить ні від місця, ні від часу. Зображають же її художники кільцем, перснем або змієм, що звитий у коло, і тримає свій хвіст своїми ж зубами.

Дія цієї всюдисущої, всемогутньої й премудрої сили нази­вається таємним законом, правлінням або царством, яке без­конечно й позачасово розлите по всьому матеріалу, тобто не можна про неї запитати, коли вона почалася - вона завжди була, або доки вона буде - вона буде завжди, або до якого місця простягається - вона завжди є скрізь. "Навіщо ти, - говорить Бог Мойсеєві, - запитуєш про ім'я моє, якщо можеш через матеріальний морок прозріти те, що завжди всюди було, буде і є - ось моє ім'я і єство". Ім'я у єстві, а воно в імені; одне не відрізняється від другого; те ж одне і друге - обидва вічні. "Хто через морок бачить мене оком віри, той і ім'я моє знає, а хто намагається пізнати моє ім'я, той, звичайно, не знає мене і мого імені - то все одно; ім'я моє і я - одне". "Я той, що є. Я є сущий". Якщо хто знає Бога, чим він не є, той іменує його серцем шанувальника, то все те дійсне і добре ім'я. Нема нічого [дивного ], що один знає ’άρτος , а інший – panis[5], лиш би в розумі не порізнилися. Мойсей і Ісайя називають його сущий. Наслідуючи їх, говорив Павло: "Вчора й сьогодні той же навіки". А богослов дає інше ім'я: "Бог є любов". Любов'ю називають те, що скрізь однакове і всюди нескладна єдність, завжди, у всьому. Любов і єдність є одне й те ж. Єдність частинам не відповідає, тому їй не властиве руйнування, а зникнення - цілком стороння справа. Єремія називає мечем, а Павло іменує живим словом, та обидва розуміють одне і те ж. Меч цей всю тлінь пронизує, і всі, наче риза, постаріють, а слова закону й царства його повз не проходять.

Г р и г о р і й. Чи довго вам сперечатися? Повернімось до нашої розмови.

Є р м о л а й. Про що мова?

Я к і в. Про те, в чому полягає щастя.

Г р и г о р і й. Наймилосердніша наша мати природа і батько всякої втіхи кожному без винятку диханню відкрив дорогу до щастя.

Я к і в. Чи задоволений ти цією думкою?

П а н а с. Тепер задоволений.

Г р и г о р і й. Та в тім біда, що не намагаємось знати, в чому саме воно має своє поселення. Хапаємось і беремось, як за нашу тверду основу, за те, що лиш вкрилося добрим виглядом. Джерелом нещастя для нас є наша безпорадність; вона-то нас полонить, виставляючи гірке солодким, а солодке гірким. Та цього б не було, якби ми самі з собою порадились. Розміркуймо, друзі мої, й здолаємо; братися за добру справу ніколи не пізно. Пошукаймо, в чому наша твердість. Подумаймо, така дума є та найсолодша молитва Богові. Скажіть мені, що для вас найкраще? Якщо те знайдете, тоді й розшукаєте справжнє щастя; тоді до нього можна дістатися.

Є р м о л а й. Для мене здається кращим, коли ти всім задоволений.

Г р и г о р і й. Скажи ясніше!

Є р м о л а й. Грішми, здоров'ям, землею, людьми і всім, що лиш є на світі.

Я к і в. Чому ти засміявся?

П а н а с. Від радості, що трапився товариш моїх дурощів. Цей теж бажає бути: горбатим, як верблюд; пузатим, як кит; носатим, як крокодил; гарним, як хорт; апетитним, як кабан тощо.

Г р и г о р і й. Богословські уста, а не богословське серце. Добре ти говориш про Бога, а бажаєш безглуздя. Не гнівайся, мій друже, на моє чистосердя. Уяви собі величезну кількість тих, яким ніколи не бачити достатку; в образі хворих і престарілих приведи на пам'ять всіх калік. Невже ти гадаєш, що премилосердна й турботлива наша мати природа зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою? Ах, прошу, не обмежуй мені вузькими межами цього промислу, не зводь наклепу на її всемогутнє милосердя. Вона добра для будь-якого дихання, а не лише для деяких вибраних тільки з людського роду; вона дбайливим своїм промислом приготувала все те, без чого не може здійснитися щастя останнього черв'яка, а якщо чогось не вистачає, то звичайно, зайвого. Очей не має кріт, та навіщо йому? Птахи не знають корабле­будування - не потрібно, а кому потрібно - знає, лілія не знає фабрик, вона й без них гарна. Облиш же, мій друже, цей наклеп на нашу рідну матір.

Є р м о л а й. Я не зводжу наклепу, й не подаю на неї скарги.

Г р и г о р і й. Ти зводиш наклеп на її милосердя.

Є р м о л а й. Бережи мене, Боже, я на Бога не зводжу наклепів.

Г р и г о р і й. Як не зводиш наклеп? Скільки тисяч людей, позбавлених того, чого ти бажаєш?

Є р м о л а й. Їх не злічити, то й що ж?

Г р и г о р і й. Дивний чоловік! То Бог, за твоїм визначенням, не є милосердний?

Є р м о л а й. Чому?

Г р и г о р і й. Тому, що закрив їм шлях до того, чого ти бажаєш так, як надійного щастя для сотворіння.

Є р м о л а й. То до чого ж ми тепер добалакалися?

Г р и г о р і й. До того, що або ти з твоїм бажанням дурний, або Господь не милосердний.

Є р м о л а й. Не дай, Боже, це казати.

Г р и г о р і й. Звідки знаєш, що задоволення твого бажання тебе ощасливить? Дізнайся, скільки тисяч людей оте втратило? До яких вад не доводить здоров'я з достатком? Цілі республіки через оте пропали. Як же ти бажаєш достатку як щастя? Щастя не робить нещасними. Чи не бачиш і тепер, як багатьох пожер достаток, наче повінь всесвітнього потопу, а душі їх надмірними вигадками, наче млинові колеса, самі себе поїдаючи, без зерна обертаються? Боже милосердя, звичайно, обсипало б тебе до­статком, якщо б він був тобі потрібний; а тепер викинь із душі це бажання: воно цілком відгонить рідним світським квасом...

Є р м о л а й. Називаєш моє бажання квасом?

Г р и г о р і й. Та ще квасом препоганим, світським, наповненим незасинаючими черв'яками, що день і ніч умертвляють душу, і, як каже Соломон: вода глибока й чиста - рада в серці мужа, так і я кажу, що квас світський, препоганий - бажання у твоєму серці. "Дав ти радість у серці моєму", - співає Давид. А я скажу: "Взяв ти сум'яття у твоє серце".

Є р м о л а й. Чому бажання світське?

Г р и г о р і й. Тому що спільне.

Є р м о л а й. Чому ж воно спільне?

Г р и г о р і й. Тому що засмерділось і воно є всюди. Де ти знайдеш мені душу, не напоєну цим квасом? Хто не бажає почестей, срібла, волостей? Ось тобі джерело незадоволення, скарг, печалей, ворожнечі, тяганини, [ війн], грабунків, крадіжок, всіх машин, гачків і хитрощів. Із цього джерела народжуються зради, бунти, [заколоти], викрадення [скіпетрів], падіння держав і безодня всіх нещасть. "Господи, - говорить святий Петро у "Діяннях", - хай ніщо погане не увійде в уста мої". Нашою мовою погане, а по-грецьки лежить κοινόν , тобто спільне - то все одне: спільне, світське, погане. Світська думка - це не є чиста вода в серці мужа, лиш болото - kolvov,coenum - місце свиней і бісів. Хто їм так глибоко викарбував на серці цей кривий шлях до щастя? Звичайно, отець пітьми.

Приймаючи один від одного цю таємну тьмяного царства славу, блудять від слави божого світла, що веде до справжнього щастя, ведені засіяним світськими похотями духом, не вник­нувши в надра найсолодшої істини. А ця їх помилка, кажучи словами Єремії, написана на нігті діамантовому, на самому розі їх вівтарів. Звідси випливає вся мова й справа, так що цього началородного рукописання не зітерти, ані не можна вирізати, ні роздерти, якщо не піклуватиметься сама про себе людина всією душею з Богом, який говорить у Павла: "Не наша боротьба..."

Підпережи ж, о людино, справжні свої стегна, озбройся проти цієї твоєї злісної думки. Навіщо тобі заглядати на світські манери? Ти ж знаєш, що істина завжди в малолюдній кількості просвіщенних божих людей царювала й царює, а світ, цей не може прийняти. Збери перед себе [юрбу] з усіх художників і архітекторів, і пізнаєш, що художня істина перебуває не у багатьох місцях, а найбільшим їх натовпом опанувало невігластво й не-мистецтво.

Є р м о л а й. То ти сам скажи, в чому полягає справжнє щастя?

Г р и г о р і й. Спершу пізнай все те, у чому воно не полягає, а обнишпоривши порожні завулки, скоріше дістанешся туди, де воно живе.

Я к і в. А без свічки по темних кутках як йому шукати?

Г р и г о р і й. Ось тобі свічка: наймилосердніший наш отець усім відкрив шлях до щастя. Цим каменем випробовуй золото й срібло, чи чисте?

П а н а с. А що ж, коли хто не може випробовувати?

Г р и г о р і й. Ось так випробовуй! Чи можуть усі люди бути художниками й архітекторами?

П а н а с. Аж ніяк не можуть, дурна нісенітниця.

Г р и г о р і й. То не тут щастя. Бачиш, що до цього не всякому відкрита дорога.

П а н а с. Як все тіло не може бути оком, так і це ніколи не може бути.

Г р и г о р і й. Чи можуть всі бути багатими або чиновними, дужими й гарними, чи можуть поміститись у Франції, чи можуть народитися в одному столітті? Аж ніяк! Бачите, що рідне щастя не у знатному чині, ні в обдаруванні тіла, ні в гарній країні, ані у славному столітті, ані у високих науках, ані у багатому достатку.

П а н а с. Хіба у знатному чині й у веселій стороні не можна бути щасливим?

Г р и г о р і й. Ти вже на другий бік, як якийсь лях через кобилу, перескочив[6].

П а н а с. Як?

Г р и г о р і й. Не міг сісти без підсаджування інших, потім на дванадцятий раз, зібравшись з силами, перевалився на другий бік: "До дідька! Передали перцю", - сказав розсердившись.

П а н а с. Та не про те я запитую, про себе питаю.

Г р и г о р і й. Недавно ти називав щастям високий чин з багатством, а тепер звідси його цілком виганяєш. Я не кажу, що щаслива людина не може сповняти високого звання, або жити у веселій стороні, або користуватись достатком, а лиш кажу, що не через чин вона щаслива, не із-за сторони, не із-за достатку. Якщо в гарному домі пахне бенкетним достатком, то причина цього не гарні кутки; часто пироги живуть не у славних кутках. Не гарний дім кутками, за приказкою, а гарний пирогами. Чи можеш сказати, що у Франції всі меш­канці спокійні й веселі?

П а н а с. Хто ж під цим підпишеться?

Г р и г о р і й. А якщо б сторона була сутністю чи єством щастя, то аж ніяк не можна б усім не бути щасливими. У будь-якому стані є або щасливий, або нещасливий. Не прив'язав Бог щастя ні до часів Авраамових, ні до предків Соломонових, ні до Давидового царювання, ні до наук, ні до становища, ні до природних обдарувань, ні до достатку: з цієї причини не всім відкрив шлях до нього і праведний у всіх своїх ділах.

П а н а с. Де ж шукати щастя, якщо воно ні тут, ні там, ніде?

Г р и г о р і й. Я ще малим вивчив, послухай, казочку[7]. Дід і баба зробили собі хатину, та не прорубали жодного віконця. Невесела хата. Що робити? Після довгих роздумів вирішено в сенаті йти добувати світло. Взяли міха, розкрили його в самий полудень перед сонцем, щоб набрати, наче борошна, внести в хатину.

Зробивши кілька разів [так ], чи є світло? Дивляться - нічого немає. Догадалася баба, що світло, як вино із міха, витікає. Треба чимдуж бігти з міхом. Біжучи, у дверях обидва сенатори - один ногою, другий головою - вдарилися. За­шуміла між ними суперечка. "Звичайно, ти вистарівся розумом. - А ти й народилась без нього". Хотіли йти в похід на чужі гори й землі за світлом; перешкодив їм дивний монах. Він мав від роду лиш років 50, та щодо світла був великий хитрун. "За ваш хліб і сіль не слід таїти секретної користі", - сказав монах. За його порадою старий узяв сокиру, почав прорубувати стіну з такими словами: "Світло весільне, світло життєве, світло повсюдне, світло всюдисуще, світло справедливе, відвідай, і просвіти, й освіти храмину мою". Раптом відкрилась стіна, наповнило храмину солодке світло, і з того часу навіть донині почали в тій країні будувати світлі палати.

П а н а с. Весь світ не бачив настільки безтямних, як твій дід та баба.

Г р и г о р і й. Він мій і твій разом, і всіх...

П а н а с. Пропади він! Як його ім'я?

Г р и г о р і й. Іш.

П а н а с. Іш, до дідька він.

Г р и г о р і й. Ти його уникаєш, а він завжди з тобою.

П а н а с. Як зі мною?

Г р и г о р і й. Якщо не хочеш бути з ним, то будеш ним самим.

П а н а с. От причепився зі своїм дідом.

Г р и г о р і й. При чому тут ім'я, якщо у справах ти справжній 1.

П а н а с. Йди собі геть із ним.

Є р м о л а й. А бабу як звати?

Г р и г о р і й. Мут.

Я к і в. Мут від Іша не розлучиться[8], це зв'язана пара.

Г р и г о р і й. Та чи всі ми не є справжні Іші? Шукаємо щастя по краях, по віках, по становищах, а воно скрізь й завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому, а воно біля нас шукає нас самих. Немає його ніде, тому що є скрізь. Воно ж подібне до сонячного сяйва: відкрий лиш йому вхід у свою душу. Воно завжди стукає у твою стіну, шукає проходу й не знаходить; а твоє серце темне й невеселе, і пітьма над безоднею. Скажи, прошу, чи не нісенітниця й чи не безумство, що людина турбується про найдорогоцінніший вінець? А навіщо? Задля того, що начебто у простій шапці не можна насолоджуватись тим щасливим і всесвітнім світлом, до якого ллється оця молитва: "Почуй, о блаженний, що маєш вічне й усевидюче око!" Безумний муж зі злою жінкою виходить геть із свого дому, шукає щастя поза собою, блукає по різних званнях, дістає блискуче ім'я, обвішується світлим одягом, зволікає різноманітні купи золотої монети й срібного посуду, знаходить друзів і товаришів безумства, щоб занести в душу промінь блаженного світила, й світлого блаженства... Чи є світло? Дивляться - нічого немає... Глянь тепер на схвильоване море, на дуже стурбовану у будь-якому віці, стороні й стані юрбу людей, так званий світ, або мир; чого він не робить? Воює, позивається, коверзує, турбується, задумує, будує, руйнує, сумує, затінює. Чи не видається тобі, що Іш і Мут до хатки біжать? Чи є світло? Дивляться - немає нічого.

Я к і в. Блаженний Іш і щаслива Мут: вони у кінці днів своїх домолилися, щоб усевидюче, недремне, велике всього світу око світило, просвітило їх храмину, а для інших - вічна мука, заколот і хвилювання.

Л о г в и н. Дай, Боже, радіти!

Г р и г о р і й. О люба душе! Який дух навчив тебе так вітатися? Дякуємо тобі за це привітання.

Я к і в. Так завжди віталися стародавні християни.

Є р м о л а й. Цей зразок привітання властивий Христу Господу. Він народжений божим миром. У мирі приніс нам, благовіщаючи, мир, що перевищує будь-який розум. Сходить до нас з миром. "Мир домові цьому", мир вам, вчить про мир: "Нову заповідь даю вам..." Відходячи, також мир залишає: "Мир мій даю вам, дерзайте! Не бійтеся! Радійте!"

П а н а с. Чи знаєш, про що між нами розмова?

Л о г в и н. Я чув усе до крапки.

П а н а с. Він під тією яблунею сидів, звичайно. Чи я вгадав?

Л о г в и н. Ви не могли за гілками мене бачити.

Г р и г о р і й. Скажи, любий Логвине, чи є сотворіння бідніше від тієї людини, яка не дізналася, що для неї найкраще й найбільш бажане?

Л о г в и н. Я й сам часто дивуюся, що ми у сторонніх обставинах надто цікаві, ретельні й проникливі: виміряли море, землю, повітря й небеса і потурбували земне черево заради металів, розмежували планети, дошукалися на Місяці гір, рік і міст, знайшли безконечну множину позасистемних світів, будуємо незрозумілі машини, засипаємо безодні, повертаємо й привертаємо водні течії, щоденно нові досліди й дикі винаходи.

Боже мій, чого ми не вміємо, чого ми не можемо! Та те біда, що при всьому тому здається, що чогось великого не вистачає. Немає того, чого й виразити не вміємо: лиш те знаємо, що чогось не вистачає, а що воно таке, не розуміємо. Схожі на безсловесне немовля: воно лиш плаче, не в змозі сказати, ані знати, в чому його потреба, відчуває лиш досаду. Це явне невдоволення нашої душі чи не може нам дати здогадатися, що всі ці науки не можуть наситити наших думок? Безодня душевна ними (бачиш) наповнюється. Пожерли ми незліченну кількість систем з планетами, що поверталися, як годинники на англійських дзвіницях, а планет з горами, морями й містами, та однаково спраглі; не зменшується, а народжується наша спрага.

Математика, медицина, фізика, механіка, музика з своїми буйними сестрами; чим більше їх смакуємо, тим більше палить наше серце голод і спрага, а наша груба закостенілість не може здогадатися, що всі вони служниці при пані та хвіст при своїй голові, без якої недійсний весь тулуб. І що більш несите, неспокійне й шкідливе, ніж людське серце, озброєне цими рабинями без своєї начальниці? Чого ж воно не насмілиться вдіяти?

Дух неситості гонить народ, сприяє, тягне за схильністю, наче корабель і коляска без кучера, без поради і передбачення й задоволення. Голодні, як пес, з невдоволенням вічно ковта­ючи порох і гинучий попіл, позбавлені лихви ще з лона, заблудлі від черева, оминаючи сутнісну істину того, хто над душевною безоднею всередині нас гримить оце: "Я є, я є сущий". А оскільки не довідались, у чому для них найбільша потреба і що таке границя, межа і край усіх-усіх бажань і намірів, щоб доводити всі свої справи до цього найголовнішого й найнадійнішого пункту, тому й знехтували царицю всіх цих службових духів або наук, що із землі у землю повертаються, обминаючи її милосердні двері, які відкривають вихід і виводять наші думки із ницих підлот тіні до пресвітлого й суттєвого єства нев'янучого щастя.

Тепер подумайте, друзі мої, і скажіть, у чому полягає найнеобхідніша потреба? Що для вас найкраще й бажаніше над усе? Що таке може вас зробити щасливими? Розмірковуйте завчасно, вийдіть із числа безпутніх подорожніх, котрі й самі не можуть сказати, куди йдуть і навіщо! Життя наше є дорога, а вихід до щастя не коротенький...

П а н а с. Я давно висловив би своє бажання, та мені на думку не спадає те, що для мене найкраще в світі.

Л о г в и н. Ах, чоловіче! Соромся це казати! Якщо червоніє сонячний захід, то пророчимо, що завтрашній день засяє чис­тий, а якщо зарум'яниться схід, - холод і негода буде цього дня, всі кажемо - і так буває. Скажи, будь ласка, якщо б мешканець із міст, населених на Місяці, прийшов до нас на нашу земну кулю, то чи не здивувався б із нашої премудрості, побачивши, що небесні знаки розуміємо так майстерно, і в той же час вийшов би з себе наш лунатик, коли б дізнався, що ми в механізмі малесенького нашого світу, як у маленькому лон­донському годиннику, сліпі, несміливі, і не помічаємо нічого із трудних процесів і не турбуємось про найдивовижнішу з усіх систем - систему нашого тільця. Скажи, будь ласка, чи не заслужили б ми у нашого гостя імені безтямного математика, який добре розуміє коло, що охоплює своїм ободом багато мільйонів миль, а в маленькому золотому кільці не може відчувати тієї ж сили й смаку? Або дуже справедливо дав би нам титул того безумного книжника, який слова й письмо [величиною] 15 аршинів може розуміти й читати, а те ж саме, альфа й омега, написане на маленькому папірці чи на нігті, для нього цілком незрозуміле? Звичайно, назвав би нас тією відьмою, котра знає, яка їжа кипить у чужих горщиках, а у своєму домі і сліпа, й безпорадна, й голодна. І ледь чи такий мудрець не із числа тих жінок, що не бережуть свого дому, котрих великий Павло називає цікавими або волоцюгами. Я наук не ганю і найостанніше ремесло хвалю; лиш те гідне хули, що, на них сподіваючись, нехтуємо найвищою наукою, до якої всякому століттю, країні й становищу, статі й вікові тому відчинені двері, що щастя всім без винятку потрібне, чого, крім неї, про жодну науку не можна сказати. І цим найвищий віками й системами вічно володіючий парламент достатньо доказав, що він завжди праведний і праві суди його.

Я к і в. Звичайно, не за те чоловік карає жінку, що була в гостях і пиво пила - це добре діло, а за те, що вдома не ночувала.

Л о г в и н. Ми ще не чули цього імені (математика), а наші предки давно вже мали побудовані храми Христової школи. У ній весь людський рід навчається спорідненого собі щастя, і оця-то є кафолічна, тобто всіх родів, наука. Поганські кумирниці, або капища, є ті ж храми Христового вчення й школи. У них і на них було написане премудре й всебла­женніше оце слово: γνω̃θι σεατόν nosce te ipsum – пізнай себе. Безперечно, те ж саме у нас самих, ось: "Пізнай себе, слухай себе" (Мойсей). "Царство боже є всередині вас" (Христос). "Ви є храм Бога живого" (Павло). "Себе знаючі премудрі" (Соломон). "Якщо не пізнаєш саму себе" (Соломон). "Закон твій посеред черева мого" (Давид). "А невіруючий вже осуджений" (Христос).

Та поганські храми через лицемірство невправних пророків, тобто священиків чи учителів, вже цілком зіпсовані та стали запустінням мерзоти, тоді ж як істина, наче жива джерельна вода, затоптана ногами скотини й похована. Це трапилось і самим юдеям, для яких часто надовго була закрита істина через нестачу Ісаакових хлопців, які прочищають Авраамові джерела, а розмноження самсонів і філістимлян, які закидають землею воду, що тече у вічне життя. І так ці фонтани були глибоко поховані, що, як видно з Біблії, насилу могли знайти в божому храмі господній закон, тобто пізнати себе й знайти силу царства божого і правди його всередині себе. Та й ми самі тепер надто відійшли від давніх християнських предків, перед блаженними очима яких із землі зведена господня істина і сила світлого воскресіння, піднята з гробу, сяяла у своєму повному блиску. Та не дуже вправно й у нас тепер вчать; причина цього та, що ніхто не хоче відійти від життєвих справ і очистити своє серце, щоб міг вникнути в надра захованої у найсвятішому біблійному храмі найсолодшої істини, якнайнеобхідніше потрібної для всенародного щастя. Не чуємо Давида: "Відійдіть (від турбот) і розумійте...", не слухаємо Христа: "Шукайте...", всі науки, всі промисли і все нам миліше, ніж те, що єдине нас загублених знаходить і нам же нас самих повертає.

Оце ж і є бути щасливим - пізнати, знайти самого себе. Лицеміри, говориться до нас, небесне лице дійсно ви добре навчилися розуміти, а чому ж не зауважуєте знаків, щоб вам, як по слідах, дістатися до істини, яка повинна вас ощасливити? Все ви маєте, крім того, що вас самих ви знайти не знаєте, і не вмієте, і не хочете, і справді гідне подиву, що людина за 30 років живе, а примітити не могла, що для неї найкраще і коли з нею трапляється найкраще. Видно, що вона рідко буває вдома й не турбується: "Ах, Єрусалиме! Якби ти знав, хто у твоєму світі, та нині сховався від очей твоїх..."

П а н а с. Для мене, здається, немає нічого кращого, як одержати мирне й спокійне серце; тоді все приємне й терпиме.

Я к і в. А я бажав би мати в моїй душі таку міцну твердиню, щоб ніщо не могло її сколихнути, ні перекинути.

Є р м о л а й. А мені дай живу радість і радісну живість - цього скарбу ні на що не проміняю.

Л о г в и н. Ці бажання вас трьох по своїй суті є одне. Чи може яблуня бути жива й весела, коли нездоровий корінь? А здоровий корінь - це міцна душа й мирне серце. Здоровий корінь розсипає по всіх гілках вологу й їх оживляє, а серце мирне, сповнене життєвою вологою, відбиває свої сліди на зовнішності: "І буде, наче дерево, посаджене при витоках вод".

Г р и г о р і й. Ти не втерпів, щоб не прикласти біблійний алмаз; нате ж і оце: "На спокійній воді виховав мене".

Л о г в и н. Ось вам вершок і квітка всього вашого життя, внутрішній мир, сердечна веселість, душевна міць. Сюди спрямовуйте течію всіх ваших справ.

Ось край, гавань і кінець. Відрізуй все, що суперечить цій пристані. Всяке слово, будь-яка справа хай сприяє цьому кінцю. Хай це буде край всіх твоїх думок і всіх твоїх бажань. Численні тілом здорові, ситі, одягнені й спокійні, та я не цей мир хвалю - цей мир світський, він для всіх знатний і всіх обдурює. Ось мир! - у спокої думок, у врадуванні серця, оживленні душі. Ось мир! Ось надра щастя! Оцей-то мир відчиняє твоїм думкам храм спокою, зодягає душу твою одягом веселощів, насичує пшеничною мукою й утверджує серце. "О мир! - вигукує Григорій Богослов[9], - ти божий, а Бог твій".

П а н а с. Про нього ж, гадаю, і говорить Павло: "Мир божий хай вселяється у серцях ваших".

Л о г в и н. Так.

П а н а с. Його ж сповіщають красиві апостольські ноги й чисті ноги.

Л о г в и н. Так.

П а н а с. Саме його, вмираючи, залишає своїм учням Христос?

Л о г в и н. Так.

П а н а с. А коли його нам залишив, то на землі цілком позбувся?

Л о г в и н. Цілком.

П а н а с. Та чи можна всім його здобути?

Л о г в и н. Можна всім.

П а н а с. Де ж його можна дістати?

Л о г в и н. Скрізь.

П а н а с. Коли?

Л о г в и н. Завжди.

П а н а с. Чому ж не всі мають?

Л о г в и н. Тому що не бажають мати.

П а н а с. Якщо всі можуть його дістати, то чому ж Павло називає його таким, що будь-який розум чи поняття пе­ревершує?

Л о г в и н. Тому що ніхто не завдає собі труду розмірковувати й подумати про нього. Без охоти все важке, навіть найлегше. Якщо всі сини покинули батька і, залишивши дім, вдалися до математики, навігації, фізики, то можна справедливо сказа­ти, що таким головам і на думку не спадає хліборобство. Проте землеробство вдесятеро краще від тих кручених наук, тому що для всіх потрібніше. Мир цей, наче неоціненний скарб, у нашому домі всередині нас закритий. Можна сказа­ти, що таке не спадає на думку волоцюгам і бездомним, що розтринькали своє серце по безлюдних околицях. Проте його легше далеко знайти, ніж уганятися й збирати пустоту по околицях. Хіба ти не чув, що сини цього віку мудріші, ніж сини нині?

Π а н а с. То й що?

Л о г в и н. Та те, що вони хоч і дурні, а своє знаходять.

П а н а с. Що ж далі?

Л о г в и н. Далі те, що воно не трудне, коли добрі люди, хоч неповороткі й ліниві, проте знаходять.

П а н а с. Чому ж молоді люди не мають миру, хоч вони гострі?

Л о г в и н. Тому, що не можуть подумати про нього, доки не обмануться.

П а н а с. Як?

Л о г в и н. Кого ж швидше можна відвести від дому, як не молодих? Якщо ціле місто облудно гукає: "Ось ворог, ось вже під містом!" - то чи не кинеться молодий бевзь в очерети, в луги, в пустелі? Бачиш, у чому вся трудність? Йому не важко сидіти вдома в спокої, та люди зводять з розуму й заганяють у неспокій.

Π а н а с. Як звуться ці люди?

Л о г в и н. Світ, суспільність, манера. Чи в такий час послухає той молокосос одну добру людину?

П а н а с. Хай кричить весь день, що брехня, - не повірить. А як називається ця добра людина?

Л о г в и н. Той, хто не йде на пораду до нечестивих...

Π а н а с. Як його на ім'я?

Л о г в и н. Христос, Євангеліє, Біблія. Лиш він ходить без вади: не лестить своїм язиком ближнім своїм, а своїм послідовникам і друзям ось що дарує: "Залишаю вам мир мій... " "Мир мій даю вам..." "Не як мир дає..."

Я к і в. Чи не про цей мир каже оце син Сираха: "Веселість серця - життя людині, і радість мужа - довгодення".

Л о г в и н. Всі у Біблії приємні імена, наприклад: світло, радість, веселість, життя, воскресіння, шлях, обіцянка, рай, насолода і ін. - усі вони означають цей блаженний мир. Павло ж його (чуєш) чим називає: "І Бог миру буде з вами". І знову: "Христос, котрий є мир ваш..."

Я к і в. Він його й Богом називає?

Л о г в и н. Звичайно. Оце-то та прекрасна дуга, що умиротворила дні Ноєві.

Я к і в. Чудово говориш. Чому ж цей чудесний мир називається Богом?

Л о г в и н. Тому, що він все закінчує, сам безконечний, а безконечний кінець, безначальне начало й Бог - все одне.

Я к і в. Чому називається світлом?

Л о г в и н. Тому що не буває в жодному серці, хіба що в просвіщенному. Він завжди разом з незахідним світлом, наче його сяйво. А де в душі немає цього світла, там немає радості життя, веселощів і втіхи, там тьма, страх, сум'яття, горе, смерть, пекло.

Ял і в. І дивне, й солодке, й страшне говориш.

Л о г в и н. То ти скажи, що краще від цього? Я тебе послухаю.

П а н а с. Слухай, брате!

Л о г в и н. А що?

П а н а с. Тому оці Павлові слова - "сила божа з нами" - означають той же мир?

Л о г в и н. Думаю.

Π а н а с. То видко, що Григорій помилився: він перед цим сказав, що чеснота намагається відшукати щастя, назвав її по-грецьки й римськи твердістю й мужністю, та коли твердість означає мир, то вона сама є й щастя. Навіщо ж її шукати й чого? Бо ж міць і сила - то все одно?

Л о г в и н. Ось яке лукавство! Якщо [б] ти був такий хитрий у пошуках миру, як спритний на посміховисько й зауваження чужих помилок! Цим ти довів, що сини цього злого віку мудріші від синів божого світла. Чи ти не знаєш, що сам пошук істинного щастя - це похід божим шляхом миру, що має свої численні ступені? І чи не є це початок істинного щастя, щоб бути на мирному шляху? Не раптом виходимо на всеблаженніший верх гори, названої Фазга, де помре великий Мойсей з таким написом: "Не потемніли очі його, не зітліли уста його". Незахідне світло, що просвітлює темну безодню наших думок для того, щоб ми побачили, де живе наш високий і твердий мир, воно ж і спонукує наше серце до сходження на гору миру. Чому ж йому не називатися миром і твердинею, що має мир, якщо воно показує, де мир, і спонукує до нього, само будучи началом і джерелом всього блага? Хто не шукає миру, той, видко, й не розуміє його незмірної ціни, а роздивитись і гаряче шукати його - це обидва промені блаженного сонця правди, як два крила Святого Духа.

Г р и г о р і й. Перестаньте, друзі мої, сперечатись: ми тут зібралися не для хвалькуватих суперечок, а заради поєднання наших сердечних бажань, щоб вони через сполуку справніше прямували, наче запашний дим, до того, хто настановляє блукаючих на шлях миру. Заохочує до цього всіх нас сам Павло, ось: "Завжди радійте, безнастанно моліться, за все дякуйте". Велить завжди плекати всередині мир і радість сердечну, начебто у палаючу лампаду підливати єлей. І оце-то означає - безперервно моліться, тобто бажайте його всією душею, шукайте - і знайдете. Я знаю, що наклепник завжди турбує вашу душу, щоб ви нарікали й були незадоволені всім, посланим від Бога, та ви того лукавого спокусника, тобто мучителя, відганяйте, люблячи, шукаючи й охороняючи мир і радість. Це день життя й здоров'я ваших душ: доти ви й живі, поки його зберігаєте у своїх серцях. Про все розмірковуйте зрілим розумом, не слухаючи шептуна-диявола, і зрозумієте, що все боже господарство у всьому Всесвіті справне, добре й для всіх нас дуже корисне. Його іменем і владою все-все діється на небесах і на землі; говоріть з розумом: "Хай святиться ім'я твоє, хай буде воля твоя..." І звільнить вас від лукавого. А коли лиш станете за все вдячні, то раптом сповняться на вас оці слова: "Веселість серця - життя людині".

П а н а с. Здається, людина завжди була б спокійна, якщо б все на світі діялося за її волею.

Л о г в и н. Боже, борони!

П а н а с. Чому?

Г р и г о р і й. А що ж, коли твій розум і воля подібні до старцевого кота?

П а н а с. Що це означає?

Г р и г о р і й. Старий запалив піч, а вперта кішка не вилізає з печі. Старий витягнув її і вишмагав батогом.

П а н а с. Я би прагнув, щоб моя воля була погоджена з найвправнішими головами на світі.

Г р и г о р і й. Аз якого парламенту ти вибрав би тих людей - з лондонського чи паризького? Та знай, що хоч би ти взяв суддею цього самого короля, який осуджував нашу наймудрішу матір природу за розміщення небесних кіл, то Бог і час мудріші за нього[10]. Навіщо ж тобі шукати кращого суддю? Покладись на нього, й зроби його святу волю своєю волею. Якщо її приймаєш, то вона вже стала твоєю. Погодження волі - це єдина душа і єдине серце; а що ж краще, як дружба з найвищим? Тоді все по твоїй та ще премудрій волі буде діятися. І це означає бути задоволеним у всьому. Цього й бажає наш Єрмолай, та не розумів, що означає бути всім задоволеним. Бачите, що Павлове слово - "за все дякуйте" - є джерелом досконалого миру, й радості, й щастя. Що може розтривожити моє серце? Справді, все діється по божій волі, та й я з нею згідний, і вона вже моя воля. Навіщо ж тривожитись? Якщо щось неможливе, то, звичайно, й не корисне; то все одно. Чим щось корисніше, тим доступніше. Друзі мої, ось премудрість: якщо сповняємо, що говоримо: "Хай буде воля твоя..."

Є р м о л а й. Згадалися мені котрогось мудреця гарні слова: посилаю подяку блаженній природі за те, що вона все потрібне зробила легко доступним, а що важко дістати, - те не­потрібним і мало корисним[11].

Г р и г о р і й. Подяка нашому небесному Отцю за те, що відкрив наші очі. Тепер розуміємо, в чому полягає наше справжнє щастя. Воно живе у внутрішньому мирі нашого серця, а мир - у згоді з Богом. Чим хто більше згоден - той блаженніший. Тілесне здоров'я є не що інше, як рівновага й погодженість вогню, води, повітря й землі, а приборкання хвилюючих її думок є здоров'я душі й вічне життя. Якщо хтось має лиш три золотники згоди з Богом, тоді не більше в ньому й миру, а коли хто (має) і 50 і 100, то стільки ж у серці його й миру. Скільки відступила тінь, стільки наступило світло. Блаженні, хто день за днем піднімаються вище на гору цього пресвітлого Мир-города. Вони-то підуть зі сили в силу, поки з'явиться Бог богів у Сіоні. Схід цей і вихід Ізраїля здійснюється не ногами, а думками. Ось Давид: "Сходження поклади у своєму серці". "Душа наша перейде непостійну воду". Ось і Ісайя: "З веселістю вийдіть", тобто з радістю навчіться покидати хибні помисли, а перейти до таких: "По­мислам його рід і рід". Оце-то є пасха, або перехід у Єрусалим, розумій: у місто миру й твердиню його Сіон. Зберіться, друзі мої, зійдемо на гору господню, у дім Бога Якового, щоб сказати там: "Серце моє і плоть моя зраділи про Бога живого".

Я к і в. Ах, божественна гора! Якби ми знали, як на тебе сходити!

Л о г в и н. Слухай Ісайю: "З веселощами зійдіть".

П а н а с. Та де ж мені взяти веселощів? І що воно таке?

Л о г в и н. "Страх господній звеселить серце". Ось тобі вождь. Ось ангел великої поради. Хіба ти не чув, що Бог говорить Мойсеєві?

П а н а с. А що?

Л о г в и н. "Пошлю страх, що веде тебе... Це я пошлю мого ангела: прислухайся до себе і послухай його, бо не віддалиться, ім'я ж моє є на ньому".

Є р м о л а й. Скажи, мій друже, ясніше, як треба сходити?

Г р и г о р і й. Милостиво прошу вислухати таку байку.

П'ятеро мандрівників під керівництвом свого ангела-хоронителя прийшли у царство миру й любові. Цар тієї землі Мелхіседек не має ніякої спорідненості з іншими царями. Нічого там немає тлінного, а все вічне й миле, навіть до останньої волосини, а закони цілком протилежні до тиранських. Дуга, прекрасна сяєвом, була межею й границею цієї благословенної країни, з таким написом: "Мир першородний"; цього миру стосується все те, що у Святому Письмі свідчить про обітовану землю. А біля нього як було, так і здавалося все пітьмою. Як тільки пришельці приступили до сяючої дуги, вийшли до них навстріч безсмертні мешканці у великій кількості. Скинули з них все старе - як одяг, так і тіло, наче одяг, а зодягли в нове тіло й одяг, вишитий такими золотими словами: "Краше слухай себе".

Раптом залунала злагоджена музика. Один хор співав: "Відчиніть ворота вічні..." Піднялися ворота; повели гостей до тих жител, про які Давид: "Які любі поселення твої..." Там особливою злагодженістю співали хори наступні. "Які гарні доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, які спорудив Господь, а не людина". Сіли мандрівники біля безсмертної трапези; запропоновано ангельські хліби, поставлене нове вино, доско­нале й однорічне ягня, трирічна телиця, і коза, і те теля, котрим Авраам частував дуже жаданого свого триликого гостя, голуби й горлиці, і манна - і все, що стосується обіду, про який писано: "Блаженний, хто з'їсть обід..."

Проте у всіх веселощах гості не були веселі: їх серця точила якась таємна печаль. "Не бійтеся, любі наші гості, - говорили блаженні громадяни, - це трапляється всім, хто заново прийшов сюди. На них повинно сповнитись оте божественне письмо: "Шість разів від лих тебе звільнить, а на сьомий зло тебе не торкнеться". Потім були відведені до самого царя. "Я ще до вашого прохання знаю ваші скарги, - сказав цар миру, - у моїх границях немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання. Ви самі занесли цю печаль сюди зі сторонніх, поганських, ворожих моїй землі, земель".

Потім повелів своїм ангелам відвести їх у лікувальний дім. Тут вони, впродовж усіх шести днів приймаючи блювальний засіб, на сьомий день цілком заспокоїлись від усіх своїх хвороб, а замість печалі на одному серці було написано таке: "Хай буде воля твоя"; на другому: "Праведний ти, Господи, і справедливі суди твої"; на третьому: "Вірив Авраам Богові"; на четвертому: "Благословляю Господа повсякчас..."; на п'ятому: "За все дякуйте..."

У той час увесь Всесвіт, з невимовними веселощами й погодженістю плещучи руками, вигукнув оцю Ісайну пісню: "І буде Бог твій з тобою завжди, і наситишся, як бажає душа твоя, і кості твої зажиріють і будуть, наче сад напоєний, і як джерело, в якому не висохне вода, і кості твої проростуть, як трава, і розростуться, і наслідять роди родів". Цю пісню всі до одного жителі так солодко й голосно заспівали, що й у цьому світі моє сердечне вухо її чує.

П а н а с. Знаю, куди хилиш. А який блювальний засіб вони приймали?

Г р и г о р і й. Спирт.

П а н а с. Як цей спирт називається?

Г р и г о р і й. Євхаристія.

П а н а с. Де ж нам його взяти?

Г р и г о р і й. Бідолашний! Досі не знаєш, що царський лікувальний дім є найсвятіша Біблія. Там аптека, там гірна лікарня і ангели, а всередині тебе сам архіатор[12]. у цю-то лікарняну палату привозить єрихонського нещасливця люди­нолюбний самарянин. Лиш у цьому домі можеш знайти ліки для викорінення отруйних і мучительних ворогів твого серця, про яких написано: "Вороги людині її домашні". Твої вороги є твої власні думки, що запанували у твоєму серці й щохвилини його мучать, шептуни, наклепники й богопротивники, що безнастанно хулять правління владики у світі й мають намір оновити найдавніші закони, що мучать у пітьмі самих себе й своїх прихильників, коли бачать, що управління природою свято продовжується у всьому не за їх біснуватими бажаннями, не за затьмареними поняттями, а за найвищими радами нашого Отця вчора, й нині, й навіки. Вони ж, не розуміючи, хулять розміщення небесних кіл, ганьблять якість земель, порочать силуети премудрої божої правиці у звірах, деревах, горах, ріках і травах; нічим не задоволені; за їх нещасним і смішним поняттям, не потрібно у світі ні ночі, ні зими, ні старощів, ні труду, ні голоду, ні спраги, ні хвороб, а найбільше смерті. Навіщо вона? Ах, бідне наше знаннячко і поняттячко. Думаю, не гірше ми б управляли світовим механізмом, ніж незаконно вихований син батьківським домом. Звідки ж ці біси вселилися в серця наші? Чи не легіон їх у нас? Та ми самі занесли з собою цю началородну тьму, народившись із нею.

П а н а с. Чому ти думки називаєш бісами?

Г р и г о р і й. А як же їх назвеш?

П а н а с. Я не знаю.

Г р и г о р і й. То я знаю. Біс по-грецьки називається δαιμονιον,

П а н а с. То й що?

Г р и г о р і й. Те, що δαιμόνιον - означає знаннячко або розуміннячко, а δαιμων - той, хто знає або розуміє. То ж прошу вибачити, що маленьким бісикам я віддав прізвище великого біса.

Л о г в и н. Неграмотний Марко, - вислухайте баєчку, - дістався до раю. Вийшов з ключами Святий Петро і, відчиняючи йому райські двері, запитує: "Чи вивчав ти священні мови?" "Ні", - відповів простак. "Чи був у академіях?" - "Ніколи, святий отче". - "Чи читав стародавніх богословів книги?" - "Не читав: я аза в очі не бачив". - "Хто ж тебе настановив на шлях миру?" - "Мене настановили три правила". - "Які три правила?" - "А ось вони. 1-ше таке: "Все те добре, що визначене й для святих людей", 2-ге: "Все те невелике, що отримують і беззаконники"; 3-тє "Чого собі не хочеш, іншому не бажай". Перше й друге - домашні, і я сам їх придумав, а третє - апостольський закон, даний для всіх поган. Перше породило в мені терпіння Йова й вдячність, друге обдарувало свободою всіх світських бажань; третє примирило мене з моїм внутрішнім володарем".

Апостол, глянувши на нього просвіщенним, наче сонце, лицем, сказав: "О благословенна й вдячна душе! Увійди в житло твого небесного Отця й вічно веселися; мало ти їв, а добре наситився"[13].

Я к і в. Не розум із книг, а книги від розуму народилися. Хто очистив свій розум чистими роздумами про істину, той подібний до дбайливого господаря, що викопав у своєму домі джерело чистої живої води, як написано: "Вода глибока - рада в серці мужа. Сину, пий воду із твоїх посудин". Тоді, трохи із книг почерпнувши, може багато користуватися, як написано про натхненного з небес Павла: "І споживши їжу, утвердився". Отакий-то й цей Марко; він із числа посвячуваних Богові тварин, що відригують жуйку. "Святи їх у твоїй істині..." Мало їв, багато жував, та із маленької суми або іскри розмножив полум'я, що огортає Всесвіт. Чи набагато більше ми за нього знаємо? Скільки ми накидали у наш шлунок священних слів? А яка користь? Лиш засмітили. Ах, бідна ти кровоточива жінко зі слабим шлунком! Ось що накоїло шкідливе мокротиння, виблюване апокаліптичним змієм, від яких Соломон відволікає свого сина: "Щоб із чужих джерел ти не пив".

Як може таке наповнене гіркими водами серце вмістити мир божий, - здоров'я, радість, душевне життя? Знайдемо спершу всередині [нас] іскру істини божої, а вона, освітивши нашу пітьму, пошле нас до священних [Силоаму] біблійних вод, до яких кличе пророк: "Вмийтеся; приберіть лукавство із душ ваших!" Ось тобі блювальний засіб! Чи наше життя не є боротьба? Та чи із зміїними помислами нам слід боротися? Чи це не є та благородна Павлова баталія, про яку: "Не наша боротьба до плоті й крові..." Думка й рада є насіння й начало. Ця голова гніздиться у серці. Що ж, якщо голова ця зміїна? Якщо це насіння й царство зле? Якого миру сподіватися в серці від тирана: він, людиновбивця, здавна спостерігає, стереже, любить і володіє тьмою.

І якщо таке гірке море думок наповнило серце і зла глибина пожерла душу, то на яке світло там сподіватися, де тьма горя? Яких веселощів і насолоди, де немає світла? Якого миру, де немає життя й веселощів? Яке життя й мир, коли немає Бога? Що за Бог, якщо немає духа істини й духа-владики? Який дух істини, якщо не думки нематеріальні і серце чисте? Що за чисте, якщо не вічне, як написано: "Помисли його в рід і рід"? Як же вічне, якщо задивилось на речовину? Як же не задиви­лось, коли її шанує? Як же не шанує, коли на неї надіється? Як же не надіється, коли сумує із-за розсипання праху? Чи не це означає мати таке серце: "Побачив: наче попіл, серце їх, і спокушаються, і жоден не зможе звільнити свою душу"? Чи це не є гріхопадіння й збочення від Бога у бік праху ідоловшанування? Чи це не є зміїна голова, про яку писано: "Той зітре твою голову"? Слухай, Єрмолаю! Ось як треба сходити на гору миру: приймай блювальне, очищуй серце, виблюй застарілі думки й не повертайся на блювоту. Пий чисту воду, нових порад воду у всі дні.

Оце-то й є переходити від підлості на гору, із горя в насолоду, від смерті в життя, від свинячих калюж до гірських оленячих і сайгачих джерел. Пий доти, поки із твого черева потечуть ріки живої води, що тамує найнещаснішу спрагу, тобто неситість, незадоволення, - заздрість, палке бажання, нудьгу, невдоволення, тугу, страх, горе, каяття й інші жала бісівських голів, що разом умертвлюють всю душу. Пий доти, поки заспіваєш: "Душа наша, наче птах, визволиться... перейде непостійну воду": "благословенний Господь, який не дав нас у здобич їх зубам"; поки втішишся з Авакумом, співаючи: "Вклав ти в голови беззаконних смерть, я ж зрадію про Господа, звеселюся у Бозі, спасі моїм"; співаючи з Анною: "Утвердися, серце моє, в Господі..."; співаючи з Давидом: "Відбилося на нас світло лиця твого".

Дуже сильний і прехитрий ворог - застаріла думка. Трудно (за Євангелієм) цього силача зв'язати й розібрати його судини, коли він раз у серці відродився. Та що солодше від цієї праці, що повертає неоціненний спокій у наше серце? Борися день за днем і виганяй хоча б по одному із нутра, підіймайся щогодини на гору відважно, величаючись з Давидом: "Не повернуся, поки закінчаться..." Оце-то й є дуже славна содомо-гоморрська січа, з якої повертається божественний переможець Авраам.

Г р и г о р і й. Живі проживаємо, друзі мої, наше життя, щоб проминали наші безумні дні й хвилини. Думаємо про все потрібне для плину наших днів, та хай буде найперша наша турбота про мир душевний, тобто про його життя, здоров'я й спасення. Яка користь для нас заволодіти всім Всесвітом, а втратити душу? Що ти знайдеш у світі таке дороге й корисне, щоб ти наважився обміняти за твою душу? Ах, небезпечно ступаємо, щоб нам зуміти увійти в божий спокій у господнє свято, принаймні в суботу, якщо не у преблагословенну субот суботу і свято свят.

Щоб, отримавши шабаш[14], змогли, ми звільнити хоч від половини найважчих трудів якщо не нашого осла, то душу нашу, і досягли якщо не приємного господнього літа в сім раз сьомий чи у п'ятдесятий з апостолами рік, коли людям і тваринам буває всезагальне звільнення, то щоб хоч трохи звільнили бідну душу від тих трудів: "Доки покладу поради в душі моїй, хвороби у серці моєму". Голова всього в людині - людське серце. Воно-то й є найточніша людина в людині, а все інше - околиця, як вчить Єремія: "Глибоке серце в людині (глибше за всіх) і є людина, і хто пізнає його?" Вникни, будь-ласка, глибоке серце - є людина... А що таке серце, як не душа? Що таке душа, як не бездонна думок безодня? Що таке думка, як не корінь, насіння й зерно всієї нашої крайньої плоті, крові, шкіри й іншої зовнішності? Бачиш, що людина, яка втратила сердечний мир, згубила свою голову і свій корінь.

І чи вона не є той горіх, з'їдений у своєму зерні черв'яками, що зовсім не має сили, крім околиці. До таких-то бідаків Господь з таким жалем у Ісайї говорить: "Приступіть до мене ті, хто погубили серце, хто далеко від правди..." Думка є таємною пружиною в нашій тілесній машині, голова й початок всього її руху, а за цією головою підуть усі зовнішні органи, наче загнуздана скотина, а як полум'я й ріка, так думка ніколи не спочиває. її безперервне стремління - це бажання. Вогонь пригасає, ріка зупиняється, а нематеріальна й безстихійна думка, що носить на собі грубий тягар, наче мертву ризу, припинити свій рух (хоч вона в тілі, хоч поза тілом) ніяк не може ні на одну мить і продовжує блискавкоподібне своє льоту стремління по необмежених вічностях, безконечних мільйонах.

Куди ж вона прагне? Шукає своєї насолоди й спокою; спокій же її не в тому, щоб зупинитися й простягнутись, як мертве тіло - її живій природі чи натурі це не споріднене й [дивне], а навпаки; вона, начебто перебуваючи в мандрах, шукає по мертвих стихіях свого спорідненого, і, не погасивши підлими забавами, а ще більше розпаливши свою спрагу, тим швидше від розтлінної речовинної природи підіймається до вишньої господньої натури, до свого рідного й безначального начала, щоб, очистившись його сяйвом і вогнем таємного зору, звільнитися від тілесної землі та земного тіла. І це-то означає зійти у божий спокій, очиститися від всякого тління, зробити цілком вільне стремління й безперешкодний рух, вилетівши із тісних меж речовини на свободу духа, як писано: "Поставив у просторі ноги мої... Вивів мене у простір... І підняв вас, наче на крилах орлиних, і привів вас до себе". І цього-то просить Давид: "Хто дасть мені крила, як голубині, і полечу, і спочину..."

Є р м о л а й. А де вона знаходить це безначальне начало й вишнє єство?

Г р и г о р і й. Якщо спершу не знайде всередині себе, то дарма шукатиме в інших місцях. Та це є справа досконалих серцем, а нам слід навчатися букваря цієї преблагословенної суботи або спокою.

Є р м о л а й. Перемогти апокаліптичного змія й того зі страшними зубами звіра, котрий у пророка Даниїла все-все пожирає, розтоптуючи залишок ногами, є справою тих героїв, котрих Бог у "Книзі Чисел" велить Мойсеєві вписати у свій нетлінний список для війни, оминаючи жінок і дітей, що не можуть помножити число святих божих мужів, народжених не із крові, не від плотської похоті, не від чоловічої похоті, а від Бога, як написано: "Не зберу їх соборів із крові..." Лиш ті спочивають з Богом від усіх своїх справ, а нам, немічним, досить і тої божої благодаті, якщо зможемо виграти бій з маленькими бісиками: часто один малесенький демонський душок збурює в серці страшний бунт і гіркий заколот, що спалює душу, наче пожежа[15].

Г р и г о р і й. Потрібно стояти хоробро й не уступати місця дияволу: противитесь - і втікає від вас. Соромно бути настільки жінкою й немовлям, щоб не встояти нам супроти одного ледачого вершника, а хоча б і проти маленької партії. Боже мій! Яка ж у нас байдужість до шукання й збереження найціннішого на небесах і на землі сердечного миру! Лиш про нього повинна людина й думати на самоті, й розмовляти в товариствах, сидячи вдома, йдучи шляхом, і лягаючи, й уста­ючи. Та коли ми про нього думаємо? Чи не всі наші розмови лиш брехня й бісівські вітри? Ах, якщо ми не пізнали самих себе, забувши наш нерукотворний дім і його голову - нашу душу й голову її - богообразний рай миру! Маємо ж за це велику нагороду: змогу із тисячі знайти одне серце, щоб воно не було зайняте гарнізоном кількох бісівських ескадронів.

А оскільки не навчаємось з Авакумом стояти на цій боже­ственній сторожі й продовжувати цю дуже корисну війну, то ми тому стали цілком безпорадні, глухі, дурні, лякливі, невправні й взагалі розслаблені бійці для того, щоб і сама велика до нас милість божа, та нами незрозуміла, так колотила нашим серцем, як вовк вівцями. Один, наприклад, турбується тим, що народився не у знатному домі, не з гарним обличчям, і не ніжно вихований; другий сумує, що хоч іде шляхом невинного життя, проте багато хто, як знатні, так і підлі, ненавидять його й хулять, називаючи відчайдушним, негідним, лицеміром; третього болить, що не отримав звання чи місця, яке могло б йому забезпечити стіл, що складається із десяти страв, а тепер лиш по шість страв може їсти; четвертий мучиться, як би не позбутися (правда, що трудного), та при цьому й прибуткового звання, щоб у бездіяльності не померти від нудьги, не зауважуючи, що немає кориснішого й важнішого, як богомудро управляти зовнішньою, домашньою й внутрішньою душевною економією, тобто пізнати себе й зробити порядок у своєму серці; п'ятий гризеться, що, відчуваючи в собі здатність служити суспільству, не може через численних кандидатів продертися до прийняття посади, буцім лиш чиновники мають нагоду бути доброчесними і начебто послуга відрізняється від доброї справи, а добра справа від чесноти; шостий тривожиться, що почала з'являтися в його волоссі сивина, що наближається поступово зі страшною армією немилосердна старість, що з іншим корпусом за ним іде непереможна смерть, що починає слабшати все тіло, притуплюються очі й зуби, вже не може танцювати, не так багато й смачно пити і їсти та інше...

Та чи можна порахувати незліченну тьму нечистих духів і чорних воронів, або (говорячи з Павлом) піднебесних духів злоби, що шугають по темній і необмеженій безодні, по нашій душі, наче у просторому повітрі? Всі вони ще не гіганти, не найнедіяльніші, наче постільні собачки, душки, проте дійсно хвилюють наше невправне у битві й не озброєне порадами серце; найостанніший бісик тривожить наше неукріплене містечко; що ж, коли справа дійде до левів? Відкрию вам, друзі мої, свою слабість. Випало мені у непідлому товаристві не без удачі бути учасником розмови. Радів я з того, та моя радість раптом зникла: дві особи почали хитро лаяти й висміювати мене, вкидаючи у розмову такі алмазні слова, які таємно зображали мій низький рід і невисоке становище й тілесну незугарність. Соромно мені згадати, як затривожилось моє серце, тим більше, що цього від них не чекав; заледве я після довгих роздумів повернув мій спокій, згадавши, що вони бабині сини.

П а н а с. Що це означає?

Г р и г о р і й. Баба купувала горщики, їй ще тоді вчувалися амури молодих років. "А що за цей гарненький?..." "За той дай хоч три полушки", - відповів гончар... "А за того поганого (ось він), звичайно, полушка?" "За цей нижче двох копійок не візьму". "Що за чудо?" "У нас, бабусю, - сказав майстер, - не очима вибирають, ми випробовуємо, чи чисто дзвенить". Баба хоч і була не низького смаку, проте не могла відповісти, а лиш сказала, що вона й сама давно це знала, та не могла подумати[16].

П а н а с. Ці люди, маючи між собою однаковий смак, повністю доводять, що вони є плодом цієї райської яблуні.

Я к і в. Законне життя, твердий розум, великодушне й милосердне серце - все це чистий звук поважної особи.

Г р и г о р і й. Бачите, друзі мої, як ми відродилися від своїх предків? Найпідліша бабська думка може сколотити наше серце.

Є р м о л а й. Не гнівайся - навіть сам Петро злякався баби: "Розмова видає тебе, що ти галілеянин".

Л о г в и н. Та чи таке серце було у стародавніх предків? Хто без жаху може згадати Йова? Проте з усім тим пишеться: "І не дав Йов безумства Богу..." Послухай, що пише Лука про перших християн: "Була в них одна душа і одне серце..." А що ж то? Яке в них було серце? Крім їх злагодженої любові, ось яке: "Вони ж раділи, тому що за ім'я господа Ісуса сподобилися прийняти безчестя..." Та ось іще геройське серце: "Ганьблені втішаємось..." "Радію у моїх стражданнях..." Хто може без подиву прочитати ту частину його писання, яке читається в день торжества його? Воно є видовищем найпрекрасніших чудес, що полонять сердечне око. Велике диво! Що інших доводить до дуже гіркого сум'яття, те радує Павла, який дихає душею, подібною до здорового шлунка, що переварює на користь найгрубшу й найтвердішу їжу. Чи це не означає мати алмазне серце? Найважчий удар руйнує все інше, а його утверджує. О мир! Ти божий, а Бог твій! Оце-то означає істинне щастя - одержати серце, обгороджене діамантовими стінами, і сказати: "Сила божа з нами: мир маємо до Бога..."

Є р м о л а й. Ах, високий цей мир, до нього важко дістатися. Яке дивне було те серце, яке за все дякувало Богові.

Л о г в и н. Неможливо, важко, та він гідний і більшого труду. Важко, та без нього тисячу разів важче. Важко, та цей труд звільняє нас від незліченних оцих дуже важких трудів: "Наче важкий тягар, обтяжив мене. Немає миру в костях моїх..." Чи не соромно сказати, що важко нести це ярмо, коли, несучи його, знаходимо такий скарб - сердечний мир?... "Візьміть моє ярмо на себе і ви знайдете спокій для душ ваших". Скільки ми тратимо труду для маленької користі, а часто й для дріб'язку, нерідко й на шкоду? Важко одягнути й живити тіло, та треба і без цього не можна. У цьому полягає тілесне життя, і ніхто не повинен каятися у цьому труді, а без цього потрапить у важке горе, в холод, голод, спрагу й хвороби.

Та чи не легше тобі живитися лиш сирим зіллям і при цьому мати мир і втіху в серці, аніж над багатим столом сидіти побіленим гробом, наповненим незасинаючими черв'яками, що гризуть душу день і ніч без спокою? Чи не краще вкрити тіло найнужденніщим одягом і при цьому мати серце, одягнене в ризу спасіння й одягом веселощів, ніж носити гаптоване золо­том плаття і між тим таїти геєнний вогонь у душевних надрах, що обпікає серце печалями бісівських манер? Яка користь сидіти при всілякому достатку серед гарних кутків своїм тілом, якщо серце вкинуте у найглибшу пітьму невдоволення з прикрашених палат, про які пишеться: "Птах знайшов собі храмину... бо була заснована на камені... камінь же був Христос... який є мир наш... душа наша, наче птиця, звільнилася, і сіть зруйнувалася... хто дасть мені крила?..."

Що ж ти мені подаєш як трудність? Якщо хтось потрапив у рів чи водяну безодню, то не повинен думати про трудність, а про визволення. Якщо будуєш дім, то будуй для обох частин свого єства - душі й тіла. Якщо прикрашаєш і зодягаєш тіло, то не забувай і про серце. Два хліби, два доми, два одяги, два види всього є, всього є по двоє, тому що є дві людини в одній людині, і два отці - небесний і земний, і два світи - першородний і тимчасовий, і дві натури - божественна й тілесна, у всьому-всьому... Якщо ці обидва єства змішати в одне й визнавати лиш саму видиму натуру, то тоді-то буває справжнє ідолопоклоніння: і лиш цьому перечить свята Біблія, будучи дугою, що обмежує всю тлінь, і воротами, що вводять наші серця у віру богознання, в надію господньої натури, в царство миру й любові, у мир першородний.

І оце-то є твердий мир - вірити й визнавати панівне єство і на нього, наче на непоборну твердиню, покластися й думати: "Живий господь Бог мій..." Тоді-то скажеш: "І жива душа моя..." А без цього як тобі покластися на тлінну природу? Як не затремтіти, коли бачиш, що вся тлінь щомиті народжується й зникає? Хто не турбуватиметься, дивлячись на гинучу істину істоти? Такі хай не чекають миру й слухають Ісайї: "Захвилю­ються й не зможуть спочити. Не радіти нечестивим, - говорить господь Бог..." Ось дивись, хто сходить на гору миру? "Господь - сила моя і зробить мої ноги досконалими, на високе зводить мене, щоб мені у пісні перемогти його". Визнає Господа і співає перед тими, хто не бачить його, а Господь веде його на гору миру. Невизнання Господа є наймучительніше хвилювання і сердечна смерть, як Авакум же співає: "Вклав ти у голови беззаконних смерть". Цю голову Давид називає серцем, і воно-то й є наша головизна, голова їх оточення. Яка голова? Труд їх уст. Які уста? Поки покладу поради в душі моїй, хвороби у серці моєму... Труд уст - це хвороба серця, а хвороба серця - це смерть, вкладена у голови беззаконних, а справжня ця смерть, що вбиває жалом душу, є змішування в одне тлінної й божественної натури; а це змішане злиття є відхід від божого єства у країну праху й попелу, як написано: "Коли з'явиться тобі земля".

А відхід - це гріхопадіння, як написано: "Гріхопадіння хто розуміє?" Про гріх ось що Сирах: "Зуби його - зуби лева, що вбивають душу..." Ось тьма! Ось помилка! Ось нещастя!

Бачиш, куди завела нас тілесна натура, чого [наробило] злиття сутностей? Воно є справжнє ідолобуйство й відхід від блаженної натури й незнання про Бога. Відома такого нашого серця печаль є те, що про ніщо, крім тілесного, не стараємось, наче погани, "і всіх бо цих погани шукають", а якщо хоч трохи підняти очі до блаженної натури, відразу кричимо: важко, важко! Оце-то й є називати солодке гірким, але праведник живе вірою. А що ж є віра, як не вияв чи пояснення серцем зрозумілої невидимої натури? І чи це не значить бути справжнім Ізраїлем, який ділить все надвоє, і від всього види­мого присвячує своєму Господові невидиму половину? Про нього-то Павло-щасливець вигукує: "Хто живе за цими правилами, на тих мир і милість". Скажи, будь ласка, чим схвилюється той, хто досконало знає, що ніщо не може заги­нути, а все у своєму началі перебуває вічно й неушкоджено?

Є р м о л а й. Для мене це темнувате.

Л о г в и н. Як не темнувате тому, хто лежить у болоті невіри? Продирай, будь ласка, око й прочищай зір; царство блаженної натури, хоч і приховане, проте зовнішніми знаками робить себе невидимим, печатає свої сліди по пустій речовині, наче справжнісінький рисунок художніми фарбами. Вся речовина є фарбний бруд і брудна фарба й художній порох, а блаженна натура є саме начало, тобто безначальна інвенція, або винахід, і дуже премудре накреслення, що несе всю видиму фарбу, яка так відповідає своїй нетлінній силі й єству, як [одяг] - тілу. Називає видимість одягом сам Давид: "Все, наче риза, [зотліє]..." А рисунок - то п'яддю, то шнуром землемірним, то правицею, то істиною: "Краса у твоїй правиці...", "П'яддю ти виміряв..." "Правиця твоя сприйме мене", "Істина господня перебуває навіки". Таким поглядом дивився й я на своє тіло: "Руки твої сотворили мене..." Обминає непостійну воду своєї тлінності. "Душа наша перейде непостійну воду"; проникає думкою в саму силу й царство прихованої у його праху правиці Вишнього і гукає: "Господь захисник мого життя, кого зляка­юся? Блаженні, котрих вибрав ї прийняв ти, Господи..." Щас­ливий, хто перелетів у царство блаженної натури! Про нього-то Павло: "Ті, що ходили по землі, були на небесах". Цей же мир і Соломон пише: "Праведних душі в руці божій, і не торкнеться їх мука..."

Це ж тайно зображає церемонія обрізання й хрещення. Вмерти з Христом означає облишити стихійну немічну натуру, а перейти у невидиме й мудрувати про гірне. Той уже перейшов, хто закохався у ці найсолодші слова: "Плоть ніщо ж..." Все те плоть, що тлінне. Сюди належить пасха, воскресіння й вихід у обітовану землю. Сюди зійшли коліна Ізраїлеві перед Господа. Тут всі пророки й апостоли у місті Бога нашого, у його святій горі, мир на Ізраїля.

Є р м о л а й. Темно говориш.

П а н а с. Ти так загустив свою мову біблійними [клаптя­ми ], що не можна розуміти.

Л о г в и н. Вибачте, друзі мої, мою надмірну схильність до цієї книги. Визнаю мою гарячу пристрасть. Правда, що з дитячих літ таємна сила й мана тягне мене до повчальних книг і я їх люблю найбільше. Вони лікують і звеселяють моє серце, а Біблію почав читати біля тридцяти років [від] мого народження. Та ця найпрекрасніша для мене книга взяла верх над усіма моїми улюбленицями, втамувавши мою довголітню спрагу й голод хлібом і водою, солодшою від меду й соку божої правди й істини, і відчуваю мою особливу до неї природу. Уникав, уникаю й уник під керівництвом мого Господа всіх життєвих перешкод і плотських коханок, щоб міг спокійно насолоджуватись у пречистих обіймах найгарнішої, кращої за всіх людських дочок, цієї божої дочки. Вона мені зі свого непорочного лона народила цього дивного Адама, котрий, як вчить Павло, "створений за Богом, у правді, й преподобії, й істині", і про якого Ісайя: "Рід же його хто пізнає".

Ніколи не можу вдосталь надивуватися з пророчої премудрості. Найдрібніші у ній тонкощі мені видаються дуже важливими: так завжди думає закоханий. Багато хто жодного смаку не знаходить у таких словах: "Веніамін - вовк, хижак, рано їсть, ще й на вечір дає поживу". "Очі твої на виповненнях вод..." А мені вони вливають у серце невимовну насолоду й веселість, чим частіше їх, відригуючи жуйку, жую. Чим глиб­шою й безлюднішою була моя самотність, тим щасливіше співжиття з цією коханою як жінкою. Я задоволений цією господньою долею, Народилась мені чоловіча стать, досконала й істинна людина; помираю не бездітний. І в цій людині похвалюся, насмілюючись з Павлом: "Не даремно йшов". Це-то та господня людина, про яку написано: "Не потемніли очі його".

Г р и г о р і й. Якщо вам не подобаються біблійні крихти, то поведемо нашу мову інакше. Весь недільний ранок ми провели за бесідою про те, про що завжди повинні думати. Завтрашній день для праці. Проте коли ввечері зберетесь, то ширше поговоримо про душевний мир.[17] Він завжди гідний нашої уваги, будучи цільовим кінцем і гаванню всього нашого життя.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии