Основні концепти просторово-територіальної організації країн світу

     Фетишизм– віра у надприродну силу неживих предметів, будь-яких, що вразили уявлення людини: камінь, брусок дерева або частина тіла тварини. Пізніше – це фігурки, ідоли.

     Тотемізм– віра у походження племені від тієї або іншої тварини або рослини і поклоніння цій тварині (рослині). В Австралії, наприклад, це кенгуру, страус ему, опосум, яких не можна вбивати і вживати в їжу.

     Культ предків або мертвих – віра у те, що померлі предки або родичі продовжують існувати і можуть корисно або шкідливо впливати на долю живих людей.

     Шаманізм – віра у здатність окремих людей входити, довівши себе до стану екстазу, у спілкування з духами і використовувати їхню силу для лікування та у інших практичних міркуваннях.

     Існує й ціла низка інших вірувань: анімізм (від лат. animus – «душа»), що одухотворяє усі природні явища; пантеїзм – уявлення про Бога, «розлитого» в природі; система табу, магія та ін.

     Національними або місцевими релігіями називаються більш розвинуті релігійні системи, що зазвичай не перетинають кордонів одного або декількох споріднених етносів. Характеризуються більш ускладненою релігійною практикою і культом.

     Індуїзм – панівна релігія в Індії, Непалі і Шрі-Ланці. Ця релігія формувалася протягом I тисячоліття до н.е. на основі розвитку давньої ведичної релігії і брахманізму, а також асиміляції народних вірувань та інших вір (зокрема, буддизму). Для неї властива віра у переселення душ і принцип карми – відплати за доброчесну або погану поведінку, що визначається шануванням божеств Тримурти (Трійця) – Брахма, Шива, Вішну – і дотриманням кастових побутових правил. У якості священних шануються тварини (корова, змія), річки (Ганг), рослини (лотос). Останнім часом індуїзм привертає до себе усе більшу увагу, що викликано, насамперед, зростання населення Індії, де близько 83-85% сповідують цю віру. За деякими прогнозами, незабаром Індія стане найчисельнішою державою світу (до 2040 року кількість її населення становитиме 1,5 млрд. чол.).

     Сикхізм – був сектою в індуїзмі. Протягом XVI – XVII століть перетворився на самостійну релігію, що отримала поширення переважно в індійському штаті Пенджаб. Основою релігії є єдинобожжя, заперечення каст, рівність сикхів перед Богом. «Сикхи» у перекладі з хінді – учні (перший гуру – Нанак).

     Зовнішні атрибути яскраво виокремлюють сикхів. Довге волосся, що ніколи не стрижеться, вбирається під тюрбан, короткі штани і три стальних предмети, які кожен чоловік у ритуальному вжитку зобов’язаний мати при собі: браслет, гребінь і меч. Усім сикхам присвоюється почесне ім’я «сінгх» (лев), що є складовою прізвища. Останніми роками певна частина сикхів виступає за створення у Пенджабі незалежної держави – Халістан.

     Конфуціанство – релігія Китаю. Провідне місце у конфуціанстві посідають соціально-етичні положення, сформульовані його засновником Кунцзи (Конфуцієм). Одним з найважливіших елементів конфуціанської релігії є культ предків і вчення про «сяо» – синівську пошану, турботу про батьків. У конфуціанстві (як і у синтоїзмі) вважається, що у дітях відроджуються померлі родичі. Звідси майже повна дитяча безкарність. Конфуціанство вимагає беззаперечної покори старшим, вищестоящим, виховує чиношанування. Від давнини конфуціанство є основою усього китайського способу життя, принципом організації китайського суспільства, квінтесенцією китайської цивілізації. В арсеналі нових китайських керівників чимало конфуціанських принципів. Вчення Конфуція продовжує сприяти зміцненню поваги громадян до влади і підтримці ними влади у розв’язанні завдань добробуту країни і народу.

     Синтоїзм – виник у Японії на основі шанування культу предків і культу природи. Синтоїсти вірять в існування багатьох богів і духів. Верховним божеством їхньої релігії вважається сонячна богиня Аматерасу, від якої синтоїсти виводять родословну правлячої нині японської династії імператорів (з 1989 року – Акіхіто).

     Однією з ранніх релігій є іудаїзм, що виник у I тисячолітті до н.е. у Південно-Західній Азії, серед єврейського населення Палестини, на території нинішнього Ізраїлю, де є панівною релігією, хоч і не має офіційного статусу. Прибічники іудаїзму вірять у Яхве (єдиного Бога, творця і володаря Всесвіту), безсмертя душі, загробне життя, майбутній прихід Месії, богообранність єврейського народу (ідея союзу, угоди з Богом, де народ виступає як носій божественного одкровення). В іудаїзмі, на відміну від християнства, спасіння досягається добрими справами, а не вірою. Добрі справи приводять до Бога, очищають людину. Канон священних книг іудаїзму включає Тору (П’ятикнижжя Мойсея), книги пророків і Писання. Різні тлумачення і коментарі канону зібрано у Талмуді (склався протягом IV століття до н.е. – V століття н.е.), що являє збірку догматичних, релігійно-етичних і правових положень іудаїзму.

     Світові релігії та центри їхнього паломництва. Лише три місцевих релігії (буддизм, християнство, іслам), які проповідують єдинобожжя (монотеїзм), набули міжнародного характеру і перетворилися на світові. Найбільшою у кількісному плані є християнство, що виникло у I першому столітті н.е. у Римській імперії, а згодом поширилося за її межі. Під впливом християнства сформувалася європейська цивілізація, що протягом кількох століть продукує вестернізацію решти світу. Сто років тому християни становили 34,5% населення планети, нині – 33,9%. Цю світову релігію, у певному розумінні, поки можна назвати «європейською», оскільки з 2 млрд. християн 560 млн. проживають у Європі. У Латинській Америці сьогодні нараховується 480 млн. християн, в Африці – 360, у Північній Америці – 260 млн.

     Найважливіші догмати християнства: віра у єдиного Бога, який має три іпостасі – Бога-Батька, Бога-Сина і Бога-Духа Святого. Син Божий Ісус Христос має подвійну природу: Бога і людини. Основна ідея християнства – ідея гріха і спасіння людини. Люди є грішними перед Богом, і саме це їх урівнює: вільних і закріпачених, представників різних національностей, багатих і бідних – усі грішники, усі «раби Божі». Окрім рівності християнство продукує ідеї справедливості та безсмертя на небесах.

     Не зважаючи на гріховність людини, вона, згідно з християнським віровченням, може очиститися від гріхів, якщо усвідомить власну гріховність і спрямує свої помисли на очищення гріхів, увірує в єдиного у трьох іпостасях Бога, увірує у божественного Спасителя, який був посланий Богом на землю і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос мученицькою смертю спокутав первородний гріх і вказав людям шлях до спасіння крізь благочестиве життя, покаяння у гріхах і надію на царство небесне по смерті. Вважається, що праведник вшанується на тому світі, кожен бідняк і раб може потрапити до раю, тоді як нечестивець потрапить до пекла і буде горіти у «гієні вогняній». Крім «того світу», нечестивцям і грішникам загрожує «друге пришестя» Христа, за яким настане «страшний суд» тут, на Землі.

     Священним писанням християнства є Біблія, що складається зі Старого Завіту і Нового Завіту. До Нового Завіту увійшли 27 книг: чотири Євангелія, Діяння апостолів, сім соборних апостольських послань, 14 послань апостола Павла, одкровення Іоанна Богослова. У християнстві склалося сім таїнств: 1) хрещення, 2) миропомазання, 3) причащання, 4) сповідь, 5) шлюб, 6) єлеоосвящення, 7) священство. Під час здійснення таїнств віруючи долучаються до Божественної благодаті. Усі таїнства визнаються православними і католиками, хоч у їх здійсненні існує різниця. У християнстві сформувалося три основних напрямки: католицизм, протестантизм і православ’я.

     Розмежування християнства на західне (католицизм) і східне (православ’я) рельєфно означилося з поділом у 395 році Римської імперії на Західну і Східну. Однак остаточний розкол на два напрямки – католицизм і християнство стався у XI столітті. Вони відрізняються особливостями догматики, культу й організації. Істотне догматичне розходження – питання про походження Святого Духу: католики вважають, що він походить від Бога-Батька і від Бога-Сина, православні – лише від Бога-Батька. На відміну від православних католики вважають, що окрім раю і пекла, існує «чистилище» – своєрідна проміжна ланка.

     Православ’я більшою мірою вшановує духовне народження Христа (Пасха – головне свято), західна церква – фізичне (головне свято – Різдво). Православ’я – це передусім ідея Соборності (колективізму), католицизм – ідея Особистості.

     Якщо усі католики єдині та організаційно підпорядковані Папі Римському (із 2005 року Бенедикт XVI), то православні мають 15 автокефальних (незалежних) національних церков. Протягом останніх ста років продовжують відбуватися постійні конфлікти навколо проблем автокефалії для Болгарської, Албанської, Грузинської, Польської, Американської, Української православних церков. У католицизмі велику роль відіграє чернецтво – тільки крізь священнослужителів можна звернутися до Бога. У православ’ї священнослужителі можуть бути одруженими або дають обітницю безшлюбності, у католицизмі безшлюбність (целібат) є обов’язковим.

     Існують певні розходження і у відправленні служб: у православних храмах дозволяються лише хорові співи, але аж ніяк не органна музика; віруючи моляться лише стоячи; католики хрестять дітей, обливаючи їх водою, православні – тричі занурюючи їх у воду; є різниця у накладенні хреста – православні хрестяться з права на ліво і триперстям.

     Східнохристиянська конфесія вважається надзвичайно консервативною. Це виявляється у проведенні служб церковнослов’янською мовою, небажанні перейти з юліанського на григоріанській календар (звідси різниця у датах святкування Різдва Христова у католиків і православних, 25 грудня і 7 січня відповідно), проповідуванні чернецького аскетизму, що вимагає суворої регламентації у їжі, виснажливих постів та ін. Звідси походить і прийнята у західному світі назва православної церкви – ортодоксальна.

     Католицька церква від часів II Ватиканського Собору (1962 – 1965 роки) не залишає поза увагою жодної соціальної проблеми. Серед них: права людини, становище жінки, борг бідних держав, демографія, регіональні війни, клонування, контрацептиви та ін. Останнім часом змінюється ставлення до представників інших конфесій, іншим стає погляд на мирян і ченців, на політичну і соціальну активність, навіть на одяг священиків. Доволі показовим є перегляд переліку «семи смертних гріхів». Раніше він охоплював чреволюбство, розпусту, марнославство, гнів, зневіру, грошолюбство. Новий перелік виглядає так: шахрайство у бізнесі, візит до екстрасенса, читання гороскопів, пияцтво, азартні ігри, аборт, контрацептиви, жаданий погляд на законну дружину або чоловіка. Наприкінці XX століття католицька церква навіть визнала деякі свої колишні помилки і гріхи: інквізицію, Варфоломіївську ніч, сприяння работоргівлі, хрестові походи та ін.

     Наближення католицької церкви до проблем повсякденності відбувалося не одразу. Протягом століть католицизм відрізнявся суворою ортодоксальністю, догматизмом і консерватизмом. Наприклад, аж до початку Реформації католицька церква вважала найбільшим злочином самостійне читання Біблії, за що карали четвертуванням. Продукувалося суворе виконання численних ритуальних розпоряджень і матеріальних пожертв, навіть гріхи відпускалися за куплені індульгенції. Усе це призвело у XVI столітті до нечувано соціального вибуху, що похитнув панування католицизму і увійшов до історії під назвою Реформація. В ході Реформації від католицизму відколовся протестантизм (від слова «протест»), що відмовився визнавати владу Папи Римського і став третім найважливішим напрямком християнства. Найважливішими його течіями стали лютеранство і кальвінізм.

     Протестантизм висунув три нових принципи християнства: спасіння особистою вірою, священство усіх віруючих і виключний авторитет Біблії. Кожний християнин будучи обраним і хрещеним (хрещення лише дорослих людей), отримував посвячення на спілкування з Богом, право проповідувати і здійснювати богослужіння без посередників (церкви, духівництва). Було відкинуто поклоніння святим і численним святам на їхню честь, шанування мощів і ікон (їх немає у молитовних домах, як немає вівтарів, дзвонів та ін.). Визнаючи Священне писання, протестанти заперечили Священний переказ – труди батьків церкви і вселенських соборів. Богослужіння зведено до проповіді, молитви і співи псалмів відбувалися рідною мовою.

     У протестантизмі успіх на Землі – знак милості Бога. Праця – борг перед Богом. У Лютера – «людина народжена для праці, як птах для польоту». У Кальвіна – «бідність і страждання суть клеймо непокутуваних гріхів». Якщо багатий – значить, заслуговуєш на це, відзначений Богом. Гріхом вважається не багатство, а ухиляння від нього. Можна порівняти: установка православ’я – «молися і працюй», католицизму – «працюй і молися», протестантизму – «праця і є молитва».

     Окрім працьовитості, серед цінностей протестантської етики варто назвати чесність у стосунках з партнерами, недоторканність приватної власності, ініціативу і відповідальність, прагнення до постійного професійного вдосконалення, ощадливість, дбайливість та ін. Протестантизм відіграв вирішальну роль в утвердженні капіталістичного ладу на європейському та північно-американському континентах. Під його впливом відбувалася еволюція католицизму, який до середини XIX століття відмовився від опозиційного сприйняття буржуазного ладу. З часом його соціальні позиції стали більш схожими з настановами протестантизму.

     У протестантизмі є ряд течій, церков, сект, відомих як «пізній протестантизм»: баптисти, методисти, адвентисти, свідки Ієгови, «Армія Спасіння», п’ятидесятники, «Християнська наука» та ін. Щоразу протестантизм стає більш строкатим і суперечливим. Нині, за деякими оцінками, не менше 25 тисяч рухів можуть бути визначені як протестантські.

     На зламі XIX – XX століть серед науковців існувала думка, що до XXI століття християнська релігія «не доживе». Попри прогнози, у кількісному вимірі християнство залишається нині найчисленнішою релігією. За прогнозами дослідників, до 2200 року до різних її конфесій буде належати близько 37% населення Землі. У 2050 році буде, приблизно, 3 млрд. християн. Водночас, вважається, що ера західного християнства закінчується, вже у 2025 році стрімке зростання населення Африки і Латинської Америки істотно змінить статистику. З 2,6 млрд. християн приблизно 633 млн. будуть жити в Африці, 640 – у Латинській Америці, 460 – в Азії. Європа з її 555 млн. посяде лише третє місце.

     Центри паломництва християн «розкидано» по світу, як ніякі інші. Це пов’язано з історією християнства, на долю якого випало чимало випробувань, включаючи розкол на дві церкви. Утім для усіх послідовників християнської релігії земля Ізраїлю залишається священною. Саме тут, за переказами, народився і прийняв муки син Божий – Ісус Христос. Тисячі християнських паломників щороку вирушають до Ізраїлю на Пасху і Різдво. Зазвичай вони прагнуть відвідати основні святині: священну гору Синай, Віфлеєм, Віфанію, Назарет і, звісно, Єрусалим.

     Зазвичай паломники на Святу Землю спочатку відправляються до Віфлеєму, де відвідують храм Різдва Христова. У стіні храму знаходиться ніша, вимощена мармуром, у якій стояли ясла, де лежав Ісус. У Віфанії для відвідин туристів відкриті фундамент дому і надгробна плита могили Лазаря, якого воскресив Ісус Христос. Лазар шанується як християнами, так і мусульманами. Духовна значущість паломництва у Назарет полягає у відвіданні того місця, де майбутній Спаситель роду людського ріс, і де пізніше він приборкав води Галилейського моря і знайшов собі учнів серед рибалок.

     Головний паломницький маршрут у Єрусалимі – Хресний шлях Христа, який розпочинається з Маслинної гори, звідки відкривається дивовижна панорама на усе місто. Покинувши Гетсиманський сад – місце зради Іуди, паломники виходять на дорогу, якою Ісуса вели до первосвященика. Вона виводить їх на галасливу вулицю Віа Долороза – Скорбний шлях, яким зігнутий під вагою хреста Христос йшов на Голгофу.

     Перша зупинка на ньому – монастир Сестер Сіону (раніше – Антонієва фортеця), де син Божий представ перед судом прокуратора Понтія Пілата Шлях продовжується до Францисканської каплиці, де за легендою Сімон Кірінеянин допоміг мученику нести хрест. На одному з каменів каплиці є невеличке заглиблення – нібито відбиток руки Ісуса, який оперся від знемоги на стіну. З цього місця починається сходження на Голгофу – гору, на якій його розп’яли. До Голгофи ведуть східці Храму Гроба Господня – найважливішої святині християн усього світу.

     Храм Гроба Господнього являє собою величезну споруду, що складається із сорока будівель, найважливіші з яких – храм на Голгофі, каплиця Гроба Господня і храм Воскресіння. Напроти вхідних дверей на мармуровій підлозі лежить плита із блідо-рожевого мармуру – це камінь миропомазання, на який було покладено тіло розіп’ятого Спасителя для змащення пахощами перед погребінням. Праворуч від неї знаходиться вхід на Голгофу, ліворуч – ротонда[133] із голубим куполом, у центрі якої здіймається мармурова каплиця Гроба Господня – найсвятіше місце у храмі: вона зведена над печерою, у якій на кам’яному ложі покоїлося тіло мученика.

     Не менш важливим центром християнського паломництва є Єгипет, хоч більшість населення цієї країни сповідує іслам. Тут провів перші роки життя Спаситель разом із Богородицею і праведним Йосифом, переховуючись від царя Ірода. Святе сімейство у ті роки мешкало у Каїрі. Місця ці завжди шанувалися православними паломниками. Там же, у пустелях Єгипту, виникли й перші чернецькі спільноти.

     Особливо важливим для православних християн є Синайський півострів. Саме тут виникли перші християнські монастирі. Одним з найважливіших релігійних центрів Синаю є монастир Святої Катерини (230 км вглиб Синайського півострову від Шарм Ель Шейху), у якому знаходяться її мощі. Цей монастир важливий у тому відношенні, що він залишався у руках православних у час навали арабів, хрестоносців, турок (на відміну, наприклад, від храму Святої Софії у Константинополі). Монастир є центром тяжіння не тільки паломників, а й богословів, науковців – тут збереглися традиції християнської освіти, стародавні рукописи Біблії у великій бібліотеці, давні ікони. Монастир Святої Катерини був богословським і місіонерським центром християнського Сходу.

     У долині Фаран знаходиться жіночий монастир. А на верхів’ї гори Синай знаходиться храм Пресвятої Трійці, храм пророків Єлисея та Іллі, печера і колодязь Іллі пророка. Шлях з гори до низу є непростим – 3750 сходинок. У долині Леджа знаходиться храм Сорока Синайських мучеників. На Синаї паломники також відвідують гору Святої Катерини, печеру Святого Іоанна Лестивічника, храм Іоанна Хрестителя, скит монастиря Галактіона й Епістімії.

     В інших районах Єгипту також є святі місця, що відвідуються православними. У Каїрі, столиці країни, розташовано монастир Святого Георгія Переможця, Храм на Стовпах, каплиця на місці зупинки Святого Сімейства, джерело.

     Важливою складовою Святої Землі є Йордан, Лівія і Сирія, де також багато святих місць, пов’язаних із діяннями святих Апостолів та інших Божих угодників.

     Багато святих місць православ’я у Туреччині і Греції. Адже території цих держав понад п’ятсот років тому складали основу Візантійської імперії. І сьогодні столиця імперії, колишній Константинополь і нинішній Стамбул, є для кожного православного християнина святим містом. А головною святинею Греції вважається Свята Гора – Афон. Паломництво до цього місця не вичерпується ніколи.

     В Італії для православних паломників два найважливіших міста – це Рим і Барі. Багато православних у Вічному місті. Все ж таки церква була єдиною цілу тисячу років, і за цей час тут просяяло багато святих, яким православні вклоняються донині. Передусім, звісно, святому апостолу Петру. У Барі покояться мощі святителя Миколи Мірлікійського, куди також не згасає потік православних паломників.

     Православні святині знаходяться і в інших великих столицях європейських країн. Наприклад, багато жінок на ім’я Людмила їздять у Прагу щоби вклонитися мощам Людмили Чеської. У Парижі також немало священних реліквій і православних і католиків, у тому числі – терновий вінець Спасителя.

     Велику кількість православних святинь розташовано у країнах СНД – Росії, Україні, Білорусі, Грузії та ін. Чимало храмів і монастирів у цих країнах є визнаними паломницькими центрами, що приймають мільйони паломників і туристів. Особливу пошану віруючі виявляють до чудодійних ікон Спасителя і Богоматері, святих джерел, чудодійних мощів святих.

Досить обширною є географія католицького паломництва. Однак найбільш шановані святині у католицизмі, звісно не враховуючи Святу Землю, знаходяться у країнах Європи: Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Португалії, Польщі, Чехії та ін. Мільйони прочан вирушають до цих центрів у надії побачити чудесне явлення або вклонитися священним реліквіям і долучитися до благодаті, що походить від них.

Найвідвідуванішим місцем у Європі є Ватикан, де знаходиться Апостольський Палац – резиденція Папи Римського, а також Сікстинська Капела, декілька музеїв і Собор Святого Петра, який вважається найбільшою релігійною спорудою світу. Щодня собор відвідують від 5 до 20 тис. людей, а всього Ватикан приймає 18 млн. туристів щороку.

Однією з дивовижних перлин Франції є собор Паризької Богоматері. Цю паризьку пам’ятку, присвячену Діві Марії, було збудовано ще у XII столітті, вона стала свідком багатьох історичних подій. Нині це діючий собор римської католицької церкви, що приймає 13 мільйонів відвідувачів щороку. Ще одна найпопулярніша католицька церква – Сакре Кер – також знаходиться у Парижі. Будівництво церкви було розпочато 1870 року для підняття морального духу французів після поразки у франко-прусській війні. Закінчено воно було лише у 1914 році. Тут знаходиться одна з найвеличніших у світі мозаїк, що зображує Христа із розпростертими обіймами. Кількість її щорічних відвідувачів така ж, як і собору Паризької Богоматері.

Не менш відома католицька святиня знаходиться в Італії – усипальня отця Піо, Ротонда Сан Джованні у горах Південної Франції відвідується 6-7 мільйонами прочан щороку. Отець Піо – це монах-капуцин, перший зі священників, у якого після Святого Франциска з’явилися стигмати.

У Німеччині такою пам’яткою є Кельнський Собор – одна з найбільших церков світу. Вона була збудована на тому місті, де у часи Римської імперії збиралися перші християни. Нині кількість її відвідувачів 6 мільйонів на рік.

Багато центрів християнського паломництва пов’язані із ім’ям Діви Марії. Її культ особливо розвинутий у католиків. Дві третини з 6 тис. святинь у Європі пов’язані із Богоматір’ю. Потоки пілігримів прямують у місця явлення образу Марії. Одне з таких чудес сталося у XIX столітті у невеличкому селищі Лурд, що розташоване на півдні Франції. У 1858 році 14-річній Бернадетт Субіру явилася Діва Марія. Після того видіння повторювалося ще 17 разів. З тих пір води гроту, у якому це відбувалося, вважаються лікувальними. Нині, за даними місцевого турбюро, тут буває близько 5 мільйонів відвідувачів щороку.

Не меншою популярністю користується італійське середньовічне місто Ассісі – місце народження Святого Франциска, італійського проповідника, засновника ордена францисканців, який вважається покровителем тварин і природи. Сьогодні церква Святого Франциска приймає близько 4-5 мільйонів паломників щороку. Базиліку прикрашають фрески у стилі раннього Ренесансу.

Значну кількість прочан привертає польський монастир Ясна Гора у містечку Честохова, що у Центральній Польщі. У цьому монастирі зберігається ікона «Чорна Мадонна», яка за переказами має магічну силу. Ясна Гора – відоме серед паломників місце, куди багато хто здійснює пішу подорож. Найбільший приплив віруючих спостерігається на Успіня, а щорічна кількість туристів сягає 5 мільйонів.

    Вищеназвані християнські святині далеко не вичерпують їхнього повного переліку. Такої кількості і розмаїття предметів і місць культового поклоніння, як у християнстві, немає у жодній іншій релігії світу.

     Іслам – наймолодша за часом виникнення релігія, що з’явилася серед населення Аравійського півострову. Існує думка, що саме через молодість іслам нетерпимо ставиться до інших вірувань – він нібито повторює шлях християнства у Європі і Америці, де віра насаджалася «вогнем і мечем».

     За кількістю прибічників мусульманство є другою, після християнства, світовою релігією. У 2003 році чисельність мусульман становила 1,3 млрд. чол. (чверть загального народонаселення). За прогнозами ООН, через 20 – 25 років частка мусульман у світі зросте до 30%, кожен третій мешканець планети буде мусульманином.

     За ім’ям засновника Пророка Мухаммеда іслам часто називають магометанством або мусульманством. Слово «іслам» можна перекласти як «покірність Богу» – Аллаху.

     Мухаммед (Мохаммед, у європейській літературі – Магомет, Магомед) не вигадана, а цілком реальна історична особистість. Він народився близько 570 року. За переказами, 609 року (або 610) він отримав одкровення від Аллаху і виступив у Мецці з проповіддю нової віри. У 622 році був змушений зі своїми прибічниками переселитися (так звана «хіджра») до Медини (Ясріб). У 630-631 роках мусульмани під керівництвом Мухаммеда підкорили Мекку і значну частину Аравії. Мухаммед постав на чолі теократичної держави.

     Іслам формувався під істотним впливом християнства та іудаїзму. Із усіх відомих Мухаммеду релігій він зумів скористатися найважливішим – закликав арабів до єднання під прапором єдиного Бога, зеленим прапором ісламу.

     Іслам – монотеїстична релігія і не визнає християнського догмату про Трійцю. Для мусульман Бог єдиний – Аллах, а Ісус Христом (Іса) – лише людина, один з багатьох пророків (як і для іудеїв).

     Спочатку Мухаммед не наполягав на тому, що створює нове вчення. Усю догматику відверто запозичував з Біблії: ідею страшного суду і Раю, сатани (шайтана), бісів (джинів). Згодом вчення збагатилося арабськими традиціями: дозволено багатоженство, заборонено пити вино та ін. За іншою версією, спадковість ісламу від іудаїзму і християнства пояснюється не копіюванням, а етнічною і духовною близькістю народів, у яких ці релігії зародилися. Араби і євреї за етнічною належністю входять до однієї мовної сім’ї – семіто-хамітської і навіть до однієї групи – семітської. За вірою обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Лише євреї – від його сина Ісака, а араби – від Ісмаїла.

     Догматика ісламу є достатньо простою. Мусульманин має твердо вірити, що є тільки один Бог – Аллах; що Муххамед був його посланцем-пророком; що до нього Бог посилав людям і інших пророків – це біблейські Адам, Ной, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вище за їх; що існують ангели і злі духи (джини), які також виконують волю Бога; що після смерті, той хто почитає Бога буде насолоджуватися у раю усіма земними благами і спокусами, а грішні і невірні будуть горіти у пеклі; зрештою, що існує божественне приречення – усе, що робиться, відоме Аллаху, має свій сенс і діється за його волею.

     Іслам не вимагає посередників між Аллахом і віруючими. Мули і імами – релігійні лідери мусульман – лише знавці й інтерпретатори вчення. Стати імамом, тобто «тим, хто вимовляє промову», може будь-яка людина, яка добре розбирається у Корані (свячена книга мусульман) і знається на обрядовій практиці. Окрім Корану для багатьох мусульман священною книгою є Сунна – збірник священних переказів (хадісів) про життя, дива і повчання Мухаммеда. Хоч Сунна визнається не усіма віруючими. Невдовзі після появи іслам розпався на два напрямки – шиїзм і сунізм. Шиїти (вони становлять меншість) не визнають Сунну, тоді як суніти визнають і Коран і Сунну. Сунізм і шиїзм розходяться також у питаннях наслідування духовної влади.

В ісламі сунітського напрямку, якого дотримується більшість мусульман, відсутній культ святих. Ніщо не повинно порушувати принципи верховенства і єдності Бога і відволікати віруючих від поклоніння Аллаху. Тому в ісламі заборонено зображення Бога, людей, тварин. Відповідно, в ісламі немає іконографії. Відсутність культу святих, чудодійних ікон, монастирів – усе це призводить до того, що в ісламі значно менше, аніж у християнстві, священних місць, що привертають на увагу туристів-паломників.

     Обрядова практика ісламу ґрунтується на п’яти заповідях: покірність Богу – Аллаху – і визнання того, що Мухаммед – його посланець; обов’язкова п’ятикратна молитва («салат») щодня в установлені години і обов’язкове обмивання перед молитвою; податок («закят») на користь бідних, який мусульманин сплачує наприкінці року у розмірі 2,5% від свого капіталу; щорічний пост «саум» протягом усього місяця рамадану; паломництво («хадж») до свяченого міста Мекки (лише у місяць зуль хіджа – четвертий після рамадану), яке правовірний мусульмани повинен за можливістю здійснити хоча б раз у житті. Водночас, кожна з цих заповідей за відсутності необхідних умов дозволяє певні відступи.

     Найбільшими святами в ісламі вважаються два: Ід аль Фітр (Ураза байрам) – свято розговіння після суворого посту під час місяцю рамадан, та Ід аль Адха (Курбан байрам) – свято жертвоприношення, що відбувається під час хаджу. З великою пошаною мусульмани відзначають також день народження Пророка Мухаммеда, ніч його вознесіння, ніч заповіді і ніч могутності.

     Нині іслам є однією з найпотужніших ідеологій, що визначає світогляд і спосіб життя. У багатьох мусульманських країнах церква і держава майже тотожні, усі нововведення оцінюють з точки зору шаріату – сукупність юридичних і релігійних норм, заснованих на Корані, своєрідне мусульманське право. У 28 афро-азійських державах іслам визнано як державну (або офіційну) релігію, це – Єгипет, Кувейт, Саудівська Аравія, Іран, Пакистан та ін. У деяких країнах слово «ісламська» включено до їхньої офіційної назви: Ісламська Республіка Іран, Ісламська Республіка Пакистан, Ісламська Республіка Мавританія та ін. А з понад 120 країн світу, де існують мусульманські спільноти, у 35 мусульмани складають більшу частину населення – понад 80%.

     Соціальні стосунки у мусульманському суспільстві суворо регламентовані релігійними нормами. Найбільше це виявляється у ставленні до жінки. Фактично іслам втілює у життя принцип: «дім – світ жінки, світ – дім чоловіка». Згідно з мусульманською релігійною етикою, жінка – це зло, вона не має якихось прав і взагалі не має душі. В Ірані донині покарання за вбивство чоловіка удвічі більше, аніж за вбивство жінки, її показання у суді сприймаються з великою долею скептицизму, право на розлучення має тільки чоловік. Бездітність вважається величезним нещастям, провину за яке має тільки жінка. Дозволяється багатошлюбність. Причому чоловік має право обрати собі дружиною жінку будь-якого віросповідання, тоді як жінка – виключно мусульманина.

     Стати мусульманином не складно. Достатньо виголосити шихаду «Немає Бога, окрім Аллаха, і Мухаммед – посланець його» у присутності двох свідків і людина стає мусульманином. Однак вийти з ісламу практично не можливо. Перехід в іншу віру або сповідування атеїзму – смертельний гріх, за який можуть позбавити життя.

     У мусульманських країнах діти, згідно зі вказівками Корану, при розлученні залишаються із батьком. Поширеними є закони про передачу спадщини лише по лінії чоловіка. Якщо у жінки немає сина, то частина придбаного майна відходить до братів чоловіка або іншим родичам. По смерті глави родини його дружина і діти переходять у родину брата.

     Іслам нині суттєво впливає на міжнародні відносини. Радикальні мусульманські угруповання, абсолютизуючи одну з настанов релігії – «священну війну» за віру (джихад), прагнуть всіляко протидіяти будь-яким нововведенням, що приходять не від мусульман. Відповідно, до представників інших конфесій («невірних») продукується нетерпимість. Окремі мусульманські лідери неодноразово закликали до винищувальної війни проти усіх іновірців.

Вбачаючи в модернізації і демократії реальну загрозу своєму існуванню, екстремістські течії прагнуть ізолювати мусульманське співтовариство від дії цих «вірусів». На практиці це виявляється у нескінченому потоці терористичних актів, що охопили західний світ в останні два десятиріччя. Ворожість різних ісламських угруповань до країн Заходу, особливо до США, «підігріває» озлобленість широких мас мусульманського населення у зв’язку зі своїм злидарським становищем, чому, нібито, сприяє Захід, затягуючи у пастку своєї «деградуючої культури». Ісламо-екстремісти прагнуть повернути іслам до «первинних» джерел і затвердити його в якості панівної у світі конфесії. Піднесення ісламу розглядається як шлях до розквіту мусульманського світу, створення халіфату, який би охопив не тільки мусульманські країни, але й території з компактним проживанням мусульман. Подібна політична ідеологія характеризується терміном «ісламізм», вона дискредитує іслам в очах світового співтовариства і сприяє несправедливому ототожненню слів «мусульманин» і «терорист». Певним імпульсом активності ісламістів стали теракти 11 вересня 2001 року.