Європеоїдна. Негроїдна. Монголоїдна. Америка-ноїдна. Лінгвістична карта світу. Релігійна карта світу. Географія релігій. Світові релігії. Буддизм. Християнство,. Католицизм. Православ’я. Протестантизм. Суніти. Національні (місцеві релігії)

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 17 из 75Следующая ⇒

Європеоїдна

Світла або смугла шкіра, велике розмаїття кольору очей (від карих до блакитних)

Ніс вузький, виступаючий, із широким переніссям, губі тонкі або середньої товщини

Прямі або хвилясті, м’які, різних відтінків

Європа, Північна і Латинська Америка, Австралія, Індія, Близький Схід, Північна Африка

Негроїдна

Темно-коричневий колір шкіри, карі очі

Виступаючі щелепи, слабко виступаючий ніс, товсті губи

Курчаве жорстке чорне волосся

Африка, Північна і Латинська Америка, Австралія

Австралоїдна

Темний колір шкіри і очей

Широкий ніс, товсті губи

Хвилясте або курчаве чорне волосся

Австралія і Океанія

Монголоїдна

Жовтувата шкіра, карі очі, особлива складка верхнього віка (епікантус), що робить очі вузькими

Стовщене обличчя, сильно випираючи скули, середньої ширини ніс, вузькі губи

Пряме чорне жорстке волосся

Південно-Східна і Середня Азія, Океанія

Америка-ноїдна

Жовтувато-коричнева шкіра, темні очі без епікантуса

Сильно виступаючі скули і «орлині» носи, тонкі або середньої товщини губи

Жорстке пряме чорне волосся

Північна і Латинська Америка

У деяких схемах замість рас використовується термін великі расові стволи. Серед етнографів існує думка, що великі раси можна об’єднати у дві групи (макрораси) або два великих стволи: західний ствол (європеоїди, негроїди, австралоїди) і східний (монголоїди та американоїди). Крім того, виокремлюється до 50 малих рас, далі йдуть антропологічні типи (локальні раси). На кордонах між великими расами уторилися змішані раси: ефіопська, мальгаська, полінезійська, мікронезійська, середньоазійська та ін.

Внаслідок прямого схрещування рас утворюються расові помісі, які є особливо розповсюдженими у країнах Латинської Америки та США. Серед них виокремлюють наступні:

Ø від змішування представників європеоїдної і негроїдної рас – мулати;

Ø європеоїдної і монголоїдної (американоїдної) рас – метиси;

Ø негроїдної і монголоїдної (американоїдної) рас – самбо.

Варто відзначити, що будь-який расовий поділ є до певної міри умовний. Адже зрештою усі люди нехай далека, але рідня по крові у прямому розумінні. Фізичні відмінності між людьми – реальність, вони потребують обліку, вивченню та класифікації. Втім це аж ніяк не заперечує достеменно відомої істини, що у найсуттєвішому і найважливішому для життя – у почуттях і думках, у здатностях і можливостях – люди різних рас є рівними і єдиними.

На відміну від рас, які виокремлюються на основі біологічних відмінностей, етноси являють собою історично сформований вид соціального угруповання людей, що характеризується сукупністю таких ознак, як єдність території, культури на базі спільної мови, господарчо-побутових особливостей, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших таких само утворень, тобто самосвідомістю і самоназвою. Нині існують різні форми (типи) спільнот, що відповідають певним рівням історичного розвитку будь-якого етносу: плем’я, народ, нація.

Потрібно відзначити, що жоден з компонентів визначення не є неодмінною ознакою, що відрізняє один народ від іншого. В одних випадках провідна роль належить мові, в інших – території, у третіх – релігії і т.д. Те саме можна сказати і про процес формування етносу. Так, іноді цьому сприяє спільність релігії різних груп людей, які входять до етносу. Однак не рідко етноси утворюються із різномовних поліконфесіональних і різнорасових груп (наприклад, деякі нації Америки).

Сформований етнос виступає як самовідтворюваний соціальний організм, що досягається завдяки етнічно однорідним шлюбам і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації. Етнос також прагне до створення соціально-територіальної організації (територіальної етнічної автономії або держави). У етнографічному сенсі поняття «етнос» суголосне поняттю «народ». Інколи ним позначають декілька народів (етнолінгвістичні групи), а також особливі частини всередині народу (етнографічні групи).

Етнічна територія – це територія переважного розміщення даного етносу, зазвичай вона включає ареал його формування і компактного розселення, а також райони змішання із другими національностями. Особливості розташування і природні умови етнічної території істотно вливають на життя етносу, його культуру, побут і взаємодію з іншими етносами. Етнічна територія може мати статус офіційної одиниці державно-територіального устрою. Внаслідок міграцій територія розселення етносу не завжди компактна, тому багато народів розосереджені у межах декількох держав.

Етнічний (національний) склад (структура) населення відображає розподіл останнього за ознакою етнічної приналежності (національності), що враховується при переписі населення та інших формах масового статистичного обліку. Окрім прямих відомостей щодо етнічної приналежності (національності), для певного етнічного складу використовують свідчення про рідну мову. Вихідним матеріалом для вивчення етнічного складу населення є дані переписів населення, до програм яких зазвичай вміщено питання про етнічну приналежність (національність), що здебільшого ґрунтується на самосвідомості опитуваних.

За особливостями національного складу населення усі країни можна поділити на одно-, дво- і багатонаціональні. Однонаціональними вважаються ті держави, де частка осіб однієї національності (народності або племені) перевищує дев’ять десятих. Таких країн доволі багато у Європі (Німеччина, Данія, Угорщина, Греція та ін.), Азії (Японія, Саудівська Аравія та ін.) і Африці (Лівія, Єгипет та ін.). Двонаціональних держав значно менше (Канада, Бельгія), Більшість країн світу є багатонаціональними. Поліетнічний склад населення світу є типовим для країн, що розвиваються. Серед них найбільш багатонаціональними є Нігерія (понад 200 народів), Індонезія і Індія, у кожній з яких проживає близько 150 народів.

Як відзначалося, етнокультурна специфіка народу постає останнім часом усе більш відчутним чинником на ринку міжнародного туризму. Тому туристична характеристика країни має також включати висвітлення окремих аспектів етнічних систем життєзабезпечення тих чи інших народів – особливості одягу і житла; раціон харчування[121]; відмінності у дошлюбній поведінці, умовах і церемоніях укладання шлюбів, ставлення до шлюбу, бездітності (малодітності, багатодітності), положення жінки у родині і суспільстві та ін.

На особливу увагу заслуговують існуючі в країні етнічні особливості харчування. Наприклад, у землеробських народів (наприклад, слов’ян) основу харчового раціону складають продукти землеробства; у скотарів і мисливців (наприклад, народів Півночі) – м’ясо; у тих народів, які займаються риболовлею (наприклад, нанайців, нівхів, ульчів на Амурі), – риба. У Східному Китаї і Японії риба також є одним з найважливіших продуктів харчування, однак у Японії багато страв готують із сирої риби, тоді як монголи і тібетці в Азії, а зулуси в Африці взагалі не вживають рибу. Корінне населення Сибіру, де ліси багаті на гриби, майже не збирає їх. Індійці не вживають яловичину, а мусульмани – свинину. Для населення усієї Середньої Азії плов є національним видом їжі, а для населення Кавказу – шашлик. Хліб вірмени й азербайджанці випікають у вигляді великих товстих млинців (лаваш), а у Середній Азії – у вигляді коржів.

Характеризуючи кулінарні традиції країни, потрібно розуміти, що їжа є не тільки основою для фізичного існування людини. У будь-якій культурі вона набуває також і символічних значень, у яких втілюється частина національно-культурних характеристик того чи іншого народу. Не рідко такого роду символічні значення слугують своєрідними маркерами певної території. Найяскравіше це виявляється у географічно маркованих номінаціях страв і напоїв, де утворюваною основою є назва міста, району, області або країни (топонімічний принцип номінації). Наведемо деякі приклади:

Ø Назва страв і напоїв за географічним ім’ям країни: «пельмені по-китайськи», «Turkish delight» («турецька захопленість», рахат-лукум), яловичина по-голландськи із маринованими грибами та ін.

Ø Назва страв і напоїв за ім’ям міст, регіонів, областей: «котлети по-київськи», «пончики московські», «міланське тістечко», «київський торт», «тульський пряник», «архангельські колобки», «Devonshire сrеаm» (вершковий варенець) та ін.

Ø Назва сортів вин – топоніми: «Бургундське» (за ім’ям французької провінції Bourgogne), «Кагор» (за назвою міста Cahors у Франції), «Лісабон» (Лісабон – столиця Португалії), «Хванчкара» (за назвою селища в Амбролаурському районі Грузії), «Токай» (стародавнє місто на північному сході Угорщини), «Магарач» (урочище неподалік Ялти) та ін.

Ø Назва коньяків – топоніми: «Гурзуф» (селище міського типу в Криму), «Арарат» (погаслий вулкан на сході Туреччини біля кордону з Вірменією), «Єреван» (столиця Вірменії), «Коктебель» (селище міського типу поблизу Феодосії).

Ø Назва мінеральних вод – топоніми: «Єсентуки» (лікувальні соляно-лужні мінеральні води різних властивостей і температур, кожен з видів має власний номер, названі за ім’ям міста Єсентуки на Північному Кавказі), «Діліжан» (за містом Діліжан у Вірменії), «Сельтерська» (зельтерська) (питна вода, джерело якої знаходиться у селі Нидерзельтерс і Оберзельтерс, Німеччина); «Віші» (Франція) та ін.

У багатьох країнах (Франція, Велика Британія, Італія, Польща та ін.) страви ресторанної кухні названі на честь відомих державних, політичних і військових діячів і чітко пов’язуються з історією і культурою країни. Серед прикладів таких страв можна назвати французькі – біфштекс Шатобріан, пиріг Брілья-Саварен, суп Карла П’ятого, баранячі котлети Помпадур, соус Кольбер, пиріжки Наполеон і Талейран, крем Мірабо, курчата Ришельє. В Англії такими «історичними стравами» є гарнір Каннінг, зрази і консоме Нельсон, пудинг Ковлей (Каули), суп Джон Буль; у Польщі – судак Радзивіл, рис Понятовский, баба Станислав (також на честь Понятовского); в Італії – різотто Камерані; в Австрії – суп і пиріжки Меттерніх; у Німеччині – суп Зоннтаг, гарнір Гуттенберг.

Слід враховувати, що нині широкий вибір національних напоїв і їжі слугує таким же чинником вибору місця для відпочинку, як і музеї, спорт чи шопінг. Так звані «гастрономічні тури» набули останнім часом неабиякої популярності. Гастрономічний туризм є синтезом екології, культури і виробництва. Вважається, що першими у генеруванні ідеї гастрономічних турів були італійці, які вдало поєднали налагодження торгівельних і технологічних виробництв із залученням туристів під знаком смачної і здорової їжі. Згідно з даними американської Асоціації туристичної індустрії (TIA), близько 17% туристів із США їздили у гастрономічні або винні тури територією своєї країни та поза її межами. Близько 60% опитаних заявили, що планують таку подорож у майбутньому. Американські, європейські та японські турагентства давно пропонують клієнтам спеціальні мішленівські маршрути: усі «зіркові» ресторани Мадриду або, наприклад, Дубліну. Такі подорожі, коли програма і маршрут подорожі формуються навколо їжі – найкращих ресторанів або кулінарних шкіл регіону, гастрономічних фестивалів, місцевих делікатесів або напоїв, – складають окрему галузь турбізнесу. Чимало країн прагнуть сьогодні диверсифікувати свої туристичні послуги саме завдяки популяризації власних кулінарних традицій, про що свідчить і чимраз зростаюча кількість спеціалізованих гастрономічних путівників. Навіть кожен звичайний туристичний путівник, присвяченій тій чи іншій країні, неодмінно висвітлює національну кухню і її регіональні відмінності.

Етнічний чинник частково характеризує своєрідність духовного життя етносів, що виявляється у так званому етнічному (національному) характері. Під останнім розуміється особливий психічний склад народу, що виникає на основі усього його соціокультурного досвіду, усієї сукупності ідей, цінностей, стереотипів, ідеалів, інтересів, розповсюджених серед даної етнічної спільноти, здійснюючи вплив на її представників і формування її образу як у свідомості самої спільноти, так і в уявленні інших. Це ціла система характеристик, особливостей сприйняття, мислення і поведінки, що можуть траплятися і в інших народів, але лише у певному поєднанні відрізняють саме цей етнос. Нині вивченням особливостей національних характерів різних народів світу займається етнічна психологія, результати напрацювань цієї дисципліни варто застосовувати при комплексній туристичній характеристиці країни. Нижче наведено приклади описів національного характеру двох скандинавських народів – норвежців і шведів.

Норвежці – спокійний, доброзичливий і дружній народ із сильно розвинутими національними почуттями. Вони люблять свою батьківщину і відчувають задоволення, якщо іноземцю щось сподобалося. Ціннісна орієнтація спрямована на дім і сім’ю. Так, наприклад, квартира є предметом гордості, у зв’язку із чим її вікна не зашторюються.

Чесність норвежців увійшла до приказок. Окрім чесності норвежці відрізняються надзвичайною правдивістю і прямодушністю.

Норвежці вміють підтримати розмову, з інтересом ставляться до усього, що їм повідомляють. Норвежці честолюбні, надзвичайно охайні в одязі та побуті. Основні риси характеру – енергія, наполегливість, сила волі й відчуття обов’язку.

Кожен норвежець прагне мати своє хобі. Норвежці воліють уникати усього серйозного, такого що вимагає розумового напруження і пов’язаного з ним хвилювання, дотримуються організації у всіх життєвих сферах.

Особливостями національного характеру є скромність у побуті, заперечення розкоші, економність, ощадливість. Незалежно від матеріального стану кожна родина економить на харчуванні. Схильність задовольнятися малим виявляється й у суспільних відносинах. Це підтверджується й тим, що члени уряду не користуються ніякими привілеями. Психологічна структура суспільства виключає таке явище, як чиношанування.

У вихованні дітей дотримуються лібералізму. Ніколи не б’ють дітей, однак привчають їх до самостійного життя. У зв’язку і чим діти рано виходять з-під опіки батьків і заводять власні родини.

Колективне несвідоме норвежців містить велику кількість елементів скандинавського епосу. Завдяки чому символи тварин, що містяться у сагах і епосі, стали культом у суспільному житті.

Шведи працьовиті. Доволі обережно і зазвичай неохоче висловлюють свою думку. Шведів вважають неконтактними і замкнутими людьми, оскільки вони бояться показати свої емоції іншим. Комунікативною особливістю шведів є те, що вони більш охоче контактують з іноземцями, аніж зі співвітчизниками.

Шведи вирізняються неабиякою пунктуальністю. Вони раціональні і винахідливі.

У шведському суспільстві спостерігається сувора дисципліна і субординація у відповідності до положення, що людина займає у суспільстві.

Як відзначалося, історичний розвиток етносу втілюється як мінімум у трьох наступних формах: плем’я, народ, нація. Ці форми відповідають певним рівням, або стадіям, етнічного чи соціально-етнічного розвитку. На будь-якій стадії для кожного типу відповідають усі шість обов’язкових ознак, або єдностей: території, мови, певних елементів духовної і матеріальної культури, самосвідомість і самоназва. Водночас, слід розуміти, що провести чіткі кордони між цими формами, або типами, етносів доволі складно.

Історично самий ранній тип етносу – плем’я. Кожне плем’я складалося із різних родів – соціальних осередків, пов’язаних кровними узами. Нині лише найвідсталіші і нечисленні етнічні спільноти мають особливості, властиві справжнім племенам, здебільшого ж вони зберігають лише окремі риси родоплемінної структури. Найбільша кількість племен проживає в Африці, Латинській Америці, Океанії. Наприклад, у Папуа – Новій Гвінеї – їх нараховується понад 700.

Другим типом етносів вважається народність. Народність – це тип етносу, що посідає проміжну ланку між племенем і нацією. Відрізняється нечіткістю мовно-культурних кордонів, слабкістю економічних зв’язків. До народностей відносять ряд етносів, що втратили риси племені, але не стали націями (наприклад, в Африці), а також нечисленні корінні народи тих чи інших великих держав (наприклад, у Росії). Процес утворення народностей розгорнувся ще в часи античності. Здебільшого вони утворювалися з близьких за походженням і мовою племен, рідше – із різномовних племен і етнічних груп, що змішувалися внаслідок завоювання одних іншими (північнофранцузька і провансальська народності – із різномовних галльських племен, римських колоністів і германських племен франків, вестготів і бургундів і т.д.). Народності дотепер залишаються домінуючими етносами, народами на карті світу. Є райони земної кулі, де населення складається саме із народностей, це Азія і Африка. Навіть у Європі збереглося чимало народностей.

Нація (період «зрілості етносу») виникає у межах державних або політико-адміністративних кордонів, тобто нація формується у певному політико-правовому полі. Сутність нації виразно виявляється у національних рухах, що являють собою діяльність мас людей, спрямовану до досягнення певних цілей, причому якнайчастіше політичних. Кожний такий рух має чітку програму. Національні рухи, на відміну від етнічних процесів, належать до сфери політики. Вони являють собою один з видів політичних рухів. Нація у такого роду рухах виступає як певна суспільна, передусім, політична сила з якою потрібно рахуватися. Важливою ознакою нації стають спільність мови (усної і писемної) як засобу внутрішньонаціонального спілкування. Відбувається уніфікація і спрощення мови. Кількісно нації переважають у Європі і Північній Америці[122].

Точно визначити етнічний склад населення Землі доволі складно, науковці вважають, що у сучасному світу мешкає три-чотири тисячі різних народів. Існує багато принципів класифікації етносів. Доволі розхожим є поділ народів за країнами, де вони мешкають: французи, англійці, німці, бразильці, австралійці та ін. Крім того, доволі часто вчені об’єднують народи за географічною назвою регіону проживання: народи Малої Азії, народи Індокитаю, народи Полінезії. Існують й інші класифікації: за особливостями господарства і культури, історичного розвитку, національного характеру та ін.

Окрім поняття «етнос» існує ще декілька видів історичних спільнот – національні меншини, діаспора, клан, каста, стан та ін. У туристичній характеристиці країни варто зазначати які з них мешкають на території даної країни та який вплив вони мають на її культурний, соціальний та політичний клімат. З точки зору туризму, особливий інтерес будуть становити ті спільноти, які мають чітко виражений локальний рисунок розміщення. Характеристика будь-якої з цих спільнот має висвітлювати наступні моменти: місце проживання, мова спілкування, соціально-правовий статус, особливості духовної і матеріальної культури, передусім – релігійні уявлення, традиції, типи господарювання, спадкові професії, найважливіші історичні і культурні центри. Слід, також, звертати увагу на особливості етнічного характеру, в першу чергу – на ступінь відкритості, доброзичливості, специфіку гостинності. Ці умови мають важливе значення для розвитку туризму в країні.

Національні меншини – групи населення, що відрізняються від більшості населення держави за етнічними, соціальними, культурними та іншими ознаками.

Багато етносів має складну внутрішню структуру, розподіляючись на субетноси й етнографічної групи. Це стійкі спільноти з характерними особливостями традиційної культури і мови. Виникнення субетносів і етнічних груп пов’язано із особливостями їхнього розселення всередині спільної етнічної території (природно-географічна або історико-політична ізоляція частки етносу протягом тривалого часу). Наприклад, етнічні групи – киргизи північні і південні, поляки-мазури, українці-гуцули і т.д.

Діаспора – велика група людей, територіально відірваних від свого народу, що проживають у багатьох країнах. Іноді чисельність діаспори може бути більшою, аніж чисельність етносу, що проживає на історичній батьківщині. Кількість членів такої діаспори може складати декілька мільйонів чоловік. Однак усі члени діаспори усвідомлюють себе частиною «материнського етносу». Наприклад, діаспори євреїв, вірмен, китайців та ін.

Клан – замкнута ендогамна[123] або соціальна група людей, що виникла на стадії родової общини або у більш пізній час в умовах соціально-економічної ізоляції. Існує декілька різновидів кланів:

Ø назва патронімії (роду або племені), члени якої носять ім'я пращура-епоніма (носія прізвища) з додаванням слів (приставок): «mac» («син») – у шотландців (наприклад, Макдаун, Макніл і т.д.) або «о» («онук») – у ірландців (наприклад, О’Коннор);

Ø назва родової спільноти, що веде своє походження від спільного пращура в умовах природної ізоляції. Члени такої спільноти сприймають один одного як близьких родичів (наприклад, родові клани народів Кавказу – інгушів, чеченців та ін.).

Ø назва релігійної спільноти, що веде своє походження від спільного уявного пращура, здебільшого, хижої тварини або язичницького божества. Такі общини часто таємні, їхні члени пов’язані поміж собою складною системою клятв і ритуалів (наприклад, люди-леопарди в Африці та ін.).

Ø назва соціальної спільноти, часто кримінального характеру, представники якої вважають один одного членами однієї патріархальної сім’ї, де авторитет старійшини незаперечний і підтримується жорсткими заходами (мафіозні клани в Італії, США, деяких країнах Африки і Латинської Америки).

Каста – ендогамна замкнута соціальна група людей, що спадково спеціалізуються на будь-якій професійній діяльності. Вважається що термін «каста» (від лат. «castus» – чистий) було запроваджено португальцями – першими колонізаторами Індії, які ознайомилися із цією системою у XV столітті. Зазвичай кастова приналежність поєднується з етнічною і конфесійною приналежністю. Визначальну роль відіграють кровно-родинні зв’язки, структура каст значною мірою копіює родоплемінну структуру. Членом певної касти можна лише народитися.

Окрім ендогамії замкнутість каст забезпечується дотриманням суворої ієрархії, визначеним статусом окремих каст відповідно до укоріненого уявлення про «чистоту» або «нечистоту» певних груп населення, що жорстко регулює форми поведінки і спілкування між членами каст і визначає можливі види діяльності для кожної з них.

Як відомо, найбільшого розповсюдження система каст набула в Індії, де була підтримана становою організацією і авторитетом індуїзму. До складу давніх варн (станів) входили чотири касти: брахмани – жерці, кшатрії – воїни, вайші – купці, незалежні ремісники, землероби; шудри – залежні ремісники і землероби. Загалом у країні понад 3000 тис. каст. Формально ж за конституцією усі мешканці країни мають рівні права, однак кастовий розділ у суспільстві існує. Особливо це стосується сільської місцевості – «недоторканих», які посідають у цій системі найнижче положення. Донині шлюби в Індії укладаються здебільшого усередині касти. Не втратили свого значення касти й у деяких країнах Західної і Центральної Африки, але там вони мають, як правило, професійний характер – землероби, скотарі, ковалі, ткачі та ін.

Стан – соціальна група людей, що має закріплені звичаєвим правом або законом спадкові права та обов’язки. Становий поділ суспільства був властивий для країн Європи, Китаю, Індії та ін. Серед найпоширеніших станів вирізнялися: дворянство, духівництво, купецтво, селянство, міщанство та ін. Нині становий поділ суспільства ліквідовано, однак у деяких країнах певні привілеї для найвищих станів збереглися. Не рідно це пов’язано з існуванням монархій. Монарх – представник певного стану, існування цього стану і його привілеїв – неодмінна умова існування монархії. Наприклад, у Великій Британії зберігається Палата лордів (місця у ній спадкові й належать представникам певного стану). Приналежність до стану може бути дарована монархом «за особливі заслуги» перед державою і суспільством. У ряді випадків дарується не спадкова, а особиста станова приналежність.

Кожний стан мав (і має) свої особливості господарства, культури, традиції. Одні й ті ж ритуали могли суттєво різнитися у представників різних станів. Виключення складають етноси, у яких проблема виживання стояла настільки гостро, що загальноетнічна консолідація подолала станові забобони.

У Європі буржуазні революції домоглися відміни станових привілеїв і відмінностей. Традиції різних станів було переглянуто й уніфіковано. На їхній основі утворилися загальнонаціональні або регіональні традиції свят, одягу, кухні та ін. Нині чимало деяких станових привілеїв перетворилися на яскраві свята, що привертають увагу туристів.

3.3. ЛІНГВІСТИЧНА КАРТА СВІТУ

Мова є одним з найважливіших каналів комунікацій, вона здана відобразити усю сукупність знань і уявлень людини про світ. У сучасному туризмі, що, як зазначалося у попередньому розділі, характеризується неабияким комунікативним потенціалом, мовні відмінності народів і країн світу підкреслюють індивідуальну етнічну своєрідність місцевих спільнот. У мові відображається не тільки реальний навколишній світ і умови життя народу, але і його суспільна свідомість, менталітет, національний характер, образ життя, традиції, звичаї, мораль, система цінностей, світовідчуття, бачення світу. Вона зберігає культурні цінності – у лексиці, граматиці, ідіоматиці, прислів’ях, приказках, фольклорі, художній літературі, в письмі й усному мовленні. Як зауважив відомий французький етнолог і антрополог Клод Леві-Строс, «мова є одночасно і продукт культури, і її важлива частина, і умова існування культури. Більше того, мова – специфічний спосіб існування культури, чинник формування культурних кодів».

За оцінками експертів, мовне розмаїття людства сягає 4-5 тисяч мов, що слугує важливою запорукою поліфонії культурного життя на Землі. Висвітлення мовних відмінностей населення країни обов’язково входить до загальної характеристики її туристичних умов.

Мовний склад (структура) населення відображає розподілення населення окремих районів, країн, континентів і світу в цілому за різними мовними показниками (рідна мова, розмовна мова), за поєднанням цих показників один з одним, а також з ознаками етнічної (національної) приналежності. На основі мови проводиться лінгвістична класифікація народів за мовними сім’ями і групами, в основу виокремлення яких покладено мовну спорідненість.

Процес формування мовних сімей був щільно пов’язаний із розселенням людства по земній кулі. Схожі мови зустрічаються зазвичай у сусідніх народів, які об’єднані спільним походженням або тривалим спільним життям у межах одного регіону. Наприклад, латина Стародавнього Риму стала основою групи романських мов (від лат. – «romanus» – «римський»): іспанської, румунської, французької, італійської, португальської, молдовської. Це пов’язано із тим, що саме на ці землі розповсюджувалась колись влада Римської імперії. Цю групу мов також називають латинською – від назви італійських племен (латини), які заселяли сучасний Лаціо – область у центральній Італії. Водночас, у деяких випадках схожі мови зустрічаються й у народів, які мешкають на доволі значній відстані один від одного (наприклад, в угорців і мансі, якутів і азербайджанців), що пояснюється або спільним генетичним корінням, або проживанням у далекому минулому на спільних територіях.

Усі мови народів світу більшістю лінгвістів групуються у такі мовні сім’ї: індоєвропейську, афроазійську, картвельську, північнокавказьку, дравидську, уральську, ескімосо-алеутську, алтайську, чукотсько-камчатську, нігеро-кордофанську, ніло-сахарську, койсанську, сіно-тибетську, австроазійську, паратайську, австронезійську, андаманську, групу папуаських сімей, австралійську і групу індіанських сімей. Такі мови, як юкагірська, корейська, японська, нівхська, кетська, баскська, айнська, вважаються ізольованими, вони не входять до жодної з лінгвістичних сімей. Майже половина людства розмовляє мовами індоєвропейської сім’ї. Приклад структури індоєвропейської сім’ї:

Мова як віддзеркалення культури країни. Характеризуючи мову як компонент культури країни потрібно розуміти, що мова відображає історичну долю народу, його успіхи й поразки, сумніви та сподівання і навіть особливості географічного розташування[124]. Мова, без сумніву, є скарбницею культури будь-якого народу, саме вона, як відзначає російська дослідниця Ю. Чернявська, містить певні «культурні моделі», що відображають «квінтесенцію культурного світогляду даного народу і його глибинної ментальності». У мові закодована доволі своєрідна національно-культурна інформація, що дається носіям даної мови і відповідної культури підсвідомо і інтуїтивно.

У праці Ю. Чернявської «Народная культура и национальные традиции» наведено чимало прикладів, що переконливо свідчать про те, що мова є найважливішим маркером етнічної відмінності народу. Коли, наприклад, ми говоримо «мацун», «кисляк», «простокваша», «айран», то під усіма цими поняттями розуміємо майже одне й те ж саме – кисломолочний продукт, однак кожен з них неодмінно асоціюємо з певною етнічною культурою (хоч ці терміни вже є розповсюдженими й у міжетнічному середовищі). У тому випадку, коли міжетнічною є сама мова (як, наприклад, німецька у якості мови німців, австрійців, частини швейцарців), вона підлягає маркуванню засобами орфографії, оформленням літер, використанням діалектизмів – з тією ж метою, – сприйняття її як «своєї», наділеної своєрідною етнічною специфікою. Це пов’язано зі своєрідною символічною функцією мови, що слугує важливим чинником об’єднання народу.

Розбіжності між мовами, зумовлені розбіжностями культур, понад усе помітні в лексиці та фразеології. Так, у мовах різних народів переважає різна лексика: юридична – в англійській, філософська – в німецькій, понад трьохсот найменувань кольору має японська мова. Усе це безпосередньо стосується національного характеру і буття народів. Словникові особливості багато у чому відображають особливості культури, а також ознаки місцевості, клімату, занять і орієнтацій етносів. Майже хрестоматійним є приклад з багатьма синонімами слова «білий» для позначення різних відтінків і видів снігу в мові ескімосів. Або наявність багатьох позначень для слова «верблюд» в арабській мові (окремі найменування для втомленого верблюда, вагітної верблюдиці та ін.).

Доволі цікавий приклад в цьому сенсі наводить С.Г. Тер-Мінасова з російською мовою, де з цілком зрозумілих причин є й «пурга», і «метель», і «буран», і «снежная буря», і «вьюга», і «поземка», і все це пов’язано зі снігом і зимою, тоді як у англійській це різноманіття виявляється лише словом «snowstorm», якого цілком достатньо для пояснення усіх проблем, пов’язаних зі снігом в англомовному світі.

Наступний приклад такого роду – численні найменування певного виду горіхів у мові хінді. Це стає зрозумілішим, коли дізнаємося про плоди арекової пальми (areca catechu) – твердих горішків «супарі» – у загальній культурі і субкультурах Індостанського півострову. Індія споживає понад 200 тис. тон таких горіхів щороку: арекові пальми ростуть в теплому кліматі, передусім уздовж Аравійського півострову, в Конкані. Плоди збирають недозрілими, зрілими і перезрілими, їх висушують на сонці, у тіні або на вітрі, відварюють у молоці, воді або підсмажують на маслі інших горіхів – зміна технології неодмінно спричиняє зміну смакових властивостей, а кожен новий варіант має власну назву. Серед індуських ритуалів – регулярних, календарних, екстраординарних – не існує такого, де можна було б обійтися без плодів арекової пальми.

Наявність слів, зумовлених розбіжностями в культурі, характерна для будь-якої мови чи діалекту. Це так звані «екзотизми» або «етнографізми» (сквайр, крикет, шилінг (англ.); ікебана, сакура (яп.); кишлак, арик, дехканин (сер.-аз.)), які підкреслюють автентичність культури і завжди привертають увагу туристів.

В цілому, нинішній рівень туристичної активності людства вимагає неабиякої поінформованості про мовно-культурну специфіку інших країн як з боку організаторів туризму, так і самих туристів. Це продиктовано не тільки просвітницькими міркуваннями, а й суто технічними моментами, пов’язаними зі здійсненням подорожі. В туризмі відомо чимало прикладів, коли незнання деяких особливостей мовно-культурного середовища інших країн призводить до багатьох непорозумінь та навіть міжетнічних зіткнень.

Приступаючи до характеристики мови як умови розвитку туризму, слід звертати увагу на такі загальні питання: скільки мов у країні? Які це мови, який їхній статус? Якщо у країні декілька мов, то після загальної довідки дається характеристика головної або головних мов. Ще одним важливим моментом є визначення функцій, що виконує мова у державі та суспільстві: чи є мова домінуючого етносу державною або мовою міжетнічного спілкування? Чи збігається вона з мовою міжнародного спілкування?

    Характеризуючи мову країни, потрібно враховувати, що вербальна (словесна) система мови всюди має етноцентричне спрямування, тобто орієнтована на певний етнос. Так, наприклад, в Індії, бажаючи висловити жінці комплімент, її можуть порівняти з коровою, а її ходу із ходою слона; у Японії жінку часто порівнюють зі змією, в Татарії і Башкирії – з п’явками.

Крім того, у всіх мовах існують суто етнічні контекстуальні моменти, пов’язані із фоновим спілкуванням і лакунами. Фоновим зветься спілкування, де визначальну роль відіграє підтекст, який передбачає, що співрозмовники належать до одного етносу і розуміють цей підтекст без слів.

Лакуни – свого роду «білі плями» на семантичній поверхні мови, тобто відсутність слів для тих значень, які є в іншій мові, але яких не існує в даній. Так, в англійській мові існує декілька слів, пов’язаних із професією адвоката: «barrister», «counsel», «counselor», «advocate», «lawyer», «attorney» і т.п. В українській мові усі ці назви, що різняться для англійців за певною специфікою професії, – адвокат з громадянських справ, адвокат з карних справ і т.д. – замінені спільним найменуванням. Цей факт дає реальну можливість судити про те, у якій із цих двох країн система права є більш розвинутою. Не рідко лакуни стають причиною небажаних курйозів, особливо при перекладі текстів.

Розбіжності в культурі етносів виявляється і у тому, що слова з одним і тим же значенням можуть різнитися у відтінках схвалення чи осуду. Наприклад, для фіна слово «болото» має позитивний сенс: це щось гарне, що віками зберігає речі. Водночас, для угорця болото має ще більш негативний сенс, чим для українця: якщо в українській мові болото є символом застою, рутини, то в угорській – гнилості й тління.

Потрібно враховувати, що саме культурні традиції народу визначають дозволені і заборонені теми розмов, а також її темп, гучність, гостроту, міру мовної тактовності. Останній надається чимраз більшої уваги. Нині політична коректність мови виявляється у прагненні віднайти нові способи мовного виявлення замість тих, що зачіпають почуття людини і гідності індивідуума, обмежують його людські права звичною мовною безтактністю і прямолінійністю стосовно расової і статевої приналежності, віку, стану здоров’я, соціального статусу, зовнішнього вигляду та ін. Цей рух було започатковано африканськими користувачами англійської мови, які обурилися негативними конотаціями метафорики слова «black» (чорний). Він був підхоплений феміністським рухом, що боровся за права жінок і охопив різні сфери суспільного життя. Особливою політкоректністю вирізняються США, де мовна тактовність доходить до крайнощів і стає приводом для насмішок[125]. Втім, цю обставину потрібно неодмінно враховувати при висвітленні туристичних умов країни.

    Доволі специфічним є й корейський мовний етикет, де розрізняється сім ступенів ввічливої мови: шаноблива, поважна, властива для жіночої мови, чемна, інтимна, фамільярна і поблажлива.

    Окрім вербальної культури спілкування, де інформація про значення реалій і намірів передається крізь слова і речення, неабияку роль у комунікаціях людей відграють невербальні форми спілкування. Найважливішими з них є жести, міміка й поза. Усі форми невербального спілкування – наочний вияв думки, часто це відбувається на рівні емоцій і не завжди контролюється розумом. Це вияв мови почуттів, настрою під час мовлення. Саме тому, що форми невербального спілкування мають рефлекторну природу, вони також неповторні і специфічні у різних етносів, у різних культурах.

    Особливого значення невербальним формам спілкування надається під час міжкультурної комунікації, де співрозмовники звертають увагу не стільки на мову, скільки на поведінку комунікатора. Кожен жест, погляд аналізується й оцінюється з точки зору власних установок і стереотипів. При цьому, як правило, не враховується, що співрозмовник може мати власну систему жестикуляції, що часто призводить до непорозуміння, а іноді й конфлікту.

    Так, наприклад, різні етнічні групи по-різному використовують погляд під час спілкування. Фахівці-етнографи, які займалися вивченням цього питання розподіляють людські цивілізації на «контактні» і «безконтактні». В «контактних» культурах погляд під час спілкування має велике функціональне значення. При цьому представники «контактних» культур при розмові знаходяться на ближчій відстані і частіше торкаються один одного. До таких етнічних спільнот відносять арабів, латиноамериканців, народів півдня Європи. До «неконтактних» відносять індійців, пакистанців, японців, північних корейців.

    Неабияке значення, особливо за відсутності мовного розуміння, мають також міміка і жести. Сукупність міміки і жестів фактично визначає особливості характерного етнічного невербального спілкування. Один і той самий жест може бути зовсім по-іншому сприйнятий представниками різних народів. Наприклад, жест запрошення у японців виглядає як слов’янський жест прощання. Вказівний жест японця означає жебрацтво у США. Саме це слугує причиною скарг американців у японських готелях, хоч тільки японські портьє не беруть «чайових». А болгари зовсім інакше, чим більшість інших народів, кивають при вимові «так» і «ні».

    Той, хто уперше потрапляє в англомовний світ, відверто дивується з приводу того, що люди завжди, всюди і усім посміхаються. У західному світі взагалі й в англомовному особливо усмішка – це ознака культури (в етнографічному сенсі слова), це традиція, звичай. Усміхнутися, щоби продемонструвати, що у Вас не має агресивних намірів, Ви не збираєтеся грабувати і вбивати. Це засіб формальної демонстрації навколишнім своєї приналежності до даної культури, до даного суспільства. Спосіб доволі незвичний, особливо для тих культур, у яких усмішка – це вияв природної щирої прихильності, симпатії, гарного ставлення.

    Висвітлюючи туристичні умови тієї чи іншої країни характеристика мовно-культурних відмінностей етнічного середовища має посідати належне місце, це дозволить досягнути успіху в міжкультурному діалозі потенційних туристів.

    Насамкінець відзначимо, що мова є також одним з найважливіших компонентів так званої етнічної (національної) картини світу. Однак це не означає, що людина знаходиться в «полоні» у мови. Картина світу, що конструюється за допомогою рідної мови не є перешкодою для іншого бачення світу. Ця здатність людини бачити світ очима іншої культури стає важливим підґрунтям для міжкультурної комунікації, що активно продукується сучасним туризмом.

3.4. РЕЛІГІЙНА КАРТА СВІТУ

     У попередньому розділі ми вже звертали увагу як на релігійний ренесанс, що переживає сучасний світ, так і на інституційне оформлення релігійного туризму. В даному випадку пропонуємо окреслити у загальних рисах особливості найважливіших конфесій світу та визначити їхній вплив на організацію життя країн.

     Актуальність релігії і необхідність її вивчення у туристичному країнознавстві зумовлена принаймні декількома обставинами.

Теза перша. Історико-культурні особливості країн світу, як і етнокультурну специфіку того чи іншого народу, практично не можна уявити поза релігією. Нагадаємо, близько 90% мешканців Землі так чи інакше пов’язані з релігією (релігійну структуру населення світу за окремими країнами представлено у додатку 2). Релігія у якості певного віровчення і культової практики і церква як соціальна інституція, що об’єднує послідовників тієї або іншої релігії – є однією з найважливіших сфер соціальної дійсності. Протягом багатьох століть релігійні уявлення, церковні інститути і релігійна практика займали панівне положення у суспільстві і радикально впливали на усі прояви суспільного-політичного і культурного життя. Вплив релігії на історію і культуру країни, на менталітет її народу має виключне значення.

     Релігії відігравали важливу роль у становленні державності і формуванні сильних держав – Візантійської імперії, імперії Карла Великого, Священної Римської імперії, Київської Русі, Арабського халіфату та ін. Під впливом релігії перебувала культура, наука, освіта, неодноразово змінювалися політична карта світу й історична доля цілих народів. Особливо помітним це було протягом XVI-XVII століть, коли Реформація і релігійні війни у Європі розкололи етноси на ворогуючі табори – католиків і протестантів – і докорінно змінили світ. Найбільше у той час це виявилося в Англії, Франції, Скандинавських країнах, Польщі, Угорщині, Швейцарії та ін. І все ж таки, у Новий час релігійні традиції більшою мірою об’єднували народи, слугуючи одним із чинників утворення національних держав.

Потрібно враховувати, що особливості культури народу, зумовлені його віросповіданням, виявляються значною мірою спільними для цілого ряду етносів, що входять до культурного світу (світ буддизму, світ ісламу, протестантський світ, світ православ’я та ін.). Водночас, однакових у релігійному відношення країн майже не існує. Це пов’язано із тим, що народні традиції, менталітет, суспільно-політичний устрій, особливості історичного шляху кожного народу, включаючи історію релігійного розвитку, здійснюють величезний вплив на релігійні особливості країн і народів.

Релігійне світовідчуття, обрядова практика, релігійна мораль, церковні установи глибоко проникають у повсякденне життя народу і країни, багато у чому визначають його і стають частиною місцевої своєрідності, національно-культурної ідентичності. Тому навіть світові релігії (тобто релігії надетнічні), по мірі взаємодії із побутом нарду, у різних країнах відрізняються національним колоритом. Між іншим, це виявляється навіть у церковній термінології, що часто не перекладається у путівниках, оскільки виступає як екзотична лексика, з відбитком «місцевого колориту», сер.: «церква» – «кірха» – «костел» – «синагога» – «мечеть»; «священик» – «піп» (батюшка) – «пастор» – «ксьондз» – «рабин» – «мулла» – «лама»; «обідня» – «меса»; «ігумен» – «абат» і т.д.

    У цілому, вплив релігійно-конфесійних чинників відчувається на усіх рівнях організації життя суспільства. Розмаїття його проявів майже безмежне, за великим рахунком це не вплив на життя, а саме життя. Це слід завжди пам’ятати як при висвітлення туристичних ресурсів країни, так і умов для організації у ній туризму.

     Теза друга. Релігійна своєрідність тієї чи іншої країни постає серед найважливіших умов організації в ній туризму. Як відомо, кожна релігія відрізняється особливостями віровчення, церковною організацією, зовнішньою стороною культів, специфікою атрибутики у зовнішньому і внутрішньому оформленні храмів і т.д. Зовнішні виявлення культу – перше, що впадає в очі при знайомстві з релігією тієї чи іншої країни. Так, наприклад, зовнішній вигляд будь-якого великого міста світу важко уявити без численної храмової архітектури – монастирів, храмів, мечетей чи синагог. Не рідко храм стає «візитною карткою» міста, як наприклад, собор Св. Софії у Києві або Св. Юра у Львові, і належить до його найважливіших пам’яток, що являє історичну і художню цінність. Не випадково огляд храмової архітектури є зазвичай складовою частиною екскурсійної програми.

     Звісно, що релігійна своєрідність країни виявляється не тільки в архітектурі. Доволі часто вона накладає відбиток і на умови перебування туристів. У якості прикладу можна назвати організацію суспільного життя у мусульманських країнах, що особливо дається взнаки під час Рамадану – свяченого місяця посту і молитов. Вважається, що у цей місяць пророку Мухаммеду було даровано перше одкровення Корану. Дати початку і кінця свята щороку визначаються за місячним календарем. Протягом Рамадану час роботи державних установ і банків у ОАЕ, Єгипті, Марокко, Тунісі та ін. країнах скорочується. Зазвичай вони працюють лише першу половину дня. Режим скороченого робочого дня стосується й візового департаменту. Особливо суворими мусульманські канони[126] під час Рамадану у ОАЕ. У цій країні під час свята протягом світлового для у суспільних місцях забороняється їсти, пити, палити, не рекомендується навіть жувати жувальну гумку. У денний час можуть бути зачиненими ресторани і кафе, причому навіть ті, що розташовані у готелях. Туристам же пропонується користуватися послугами сервісу у номерах. За порушення поведінки під час Рамадану може бути накладено штраф, хоча на перший раз туриста лише попереджують.

     У багатьох країнах, де релігія відіграє помітну роль у державі, релігійні свята включені до місцевої національної і культурно-релігійної традиції і сприймаються як її неодмінна частина. Не рідко вони набувають театралізованого, а подекуди й карнавального характеру, що привертає увагу туристів. Доволі показовими у цьому сенсі є свята, що проводяться в індуїзмі – на честь богині багатства Лакшмі, богині знань Сарасваті, бога військової доблесті Картикейї, слоноголового Ганаші і багатьох інших богів. Щороку в Індії відзначається сотні релігійних свят, які присвячені подіям релігійної історії, ремеслам, ритуалам життєвого циклу, сільськогосподарським роботам, астрономічним подіям та ін. Найважливіші з них – холі, дівалі, дасера та ін.

     Холі – новорічне свято, що відзначається у повний місяць пхальгуна (лютий – березень) має відверто карнавальний характер. Центральним моментом свята є спалення величезного чучела або прикрашеного дерева. Іноді гойдають на гойдалках статуї богів, стрибають крізь вогонь, ходять по вугіллю, влаштовують ігрові бійки між чоловіками і жінками. І молоді і літні люди посипають один одного кольоровим порошком і обливають фарбою з відер, пляшок і навіть велосипедних насосів. У цей день особливо шанується бог любові Кама, а також Крішна. Але найчастіше свято пов’язується із міфом і ім’ям демона Холіки, противниці сонячного бога; її чучело спалюється під час свята.

Дівалі (від діпавалі – ряд світильників) – свято, пов’язане з осіннім рівноденням і збором врожаю, а також скінченням сезону дощів. Головна особливість свята, що дала йому назву, – використання вогнів, плошок із гнітом, ліхтариків, гірлянд, лампочок та ін. світильників. Кожний дім, кожна вулиця і місто спалахують вогняним світлом. Нині влаштовуються феєрверки, злітають ракети, вибухають хлопавки. Все це робиться для того, щоби розлякати злих духів. Вважається, що у ці дні духи предків відвідують свої будинки. У більшості регіонів це свято присвячене богині щастя і багатства Лакшмі, доброзичливості якої прагне досягти кожен.

Не менш яскравим є й свято Дасера, що відзначається майже у всій Індії. Приблизно воно відповідає осінньому рівноденню, його святкують у перші 10 днів світлої половини місяця ашвіна (початок жовтня). Особливо священною вважається десята ніч, що дала назву святу. Дасера приблизно співпадає із закінченням сезону дощів, коли, за повір’ями, боги прокидаються від сну і відновлюють боротьбу із демонами, а люди відновлюють перервані сільськогосподарські роботи і тому особливим ритуалами заклинають всілякі знаряддя праці. В більшості районів дасера присвячена богині Дурге: на її честь відбуваються криваві жертвоприношення тварин. У деяких областях північної Індії шанують і Раму, одне зі втілень бога Вішну: він сприймається як ідеальний правитель, а час його правління – як «золотий вік». На його честь влаштовуються драматичні вистави на теми «Рамаяни», що звуться рамліла. Вони закінчуються спаленням величезних чучел демона Равани і його братів. У східній Індії це свято присвячено сходженню Ганги на землю.

     Характеризуючи релігійне життя країни як умову організації туризму, потрібно враховувати, що нині у всьому світі спостерігається загострення міжконфесійного протистояння. Значною мірою це зумовлено тим, що для багатьох народів і країн світу певні цінності, моделі поведінки, стандарти життя нав’язуються представниками інших конфесій і держав. Тим самим створюється підґрунтя для агресивного націоналізму і релігійного фундаменталізму. У деяких, особливо економічно відсталих країнах, такого роду рухи мають деструктивний вплив на організацію в них туризму.

     Теза третя. Зважаючи на те, що релігійний туризм набув останнім часом неабиякого поширення, вивчення специфіки сакральних ресурсів постає у межах туристичного країнознавства як об’єктивна необхідність.

     Передусім відзначимо, що сучасний релігійний туризм має давнє минуле. Існує думка, що саме паломники[127], які подорожували до святих місць з певними культовими цілями, були чи не першими в історії людства мандрівниками. На відміну від філософів, інтелектуалів, дослідників, яких приваблювали нові землі і відкриття як джерела збагачення і слави, паломники вирушали туди, де вже виросли й оформилися до масштабів визнання певною частиною людства історичні, релігійні, культові символи, пам’ятки, знаки.

Віра у те, що молитва є більш дієвою в певних місцях, що мають відношення до божества, існувала вже у античному світі і навіть раніше. Серед загальновідомих прикладів – подорожі греків і римлян до Дельфійського Оракула[128]. Однак найбільшого розквіту «божі мандрівництва» набули за Середньовіччя. Благословляючи мандрівника у нелегку путь, священик вручав йому суму і посох – втіху і знак мандрівника. Пілігрими з різних країн – шляхетні і простолюдини, багаті і бідні, чоловіки і жінки – проходили крізь засніжені перевали, долали вбрід стрімкі потоки, перепливали кораблями бурхливі моря. Увесь їхній невеликий скарб – плащ з капюшоном, сума та посох[129].

У моменти суспільних потрясінь – під час першого хрестового походу або в критичний 1000-й рік, коли Європа жила наближенням «страшного суду», юрби богомольців сягали десятків тисяч людей. Вислухавши страсну проповідь, вони облишали повсякденні справи, тепло домашнього вогнища і прямо з ланів вирушали до Риму або Єрусалиму. Паломницький рух – був одним з найбільших виявів набожності, коли релігійна екзальтація[130] викидала на дороги тисячі людей. Вважалося, що того, хто відвідав «святі місця» очікувало відпущення гріхів і найдорожча нагорода – вічне блаженство на небесах. Дійсно, паломництво за Середньовіччя – доля багатьох і багатьох людей. Втім, було б не вірно ототожнювати їх з туристами, що зустрічається останнім часом у багатьох виданнях. Потрібно розуміти, що то була не розважальна прогулянка, а сувора праця і священний обов’язок, які вимагали неабиякого напруження волі і сил. У такий спосіб «моральне вдосконалення», за словами визнаного у світі історика й культуролога А.Я. Гуревича, набувало «топографічного переміщення».

Нині паломництво до святих місць не тільки не втратило свого значення, а й набуло ще більшого розмаху, що спричинило виокремлення нового виду туризму – релігійного. Однак сучасний релігійний туризм не завжди втілює первинний сенс паломництва – духовне очищення, покаяння, зцілення та ін. Тому варто визнати доцільність розмежування у релігійному туризмі паломницького туризму і релігійного туризму екскурсійно-пізнавальної спрямованості (хоч не виключено, що в реальному житті вони можуть переплітатися і доповнювати один одного).

Різниця між ними полягає у тому, що паломницький туризм передбачає певне сприйняття і ставлення до дійсності, символізує готовність людини жертвувати матеріальними цінностями в ім’я вічних духовних. Паломники висувають і значно менше вимог до рівня та якості обслуговування, харчування, розміщення. Релігійний туризм екскурсійно-релігійної спрямованості не вимагає нічого подібного, хоч і включає відвідання релігійних центрів, де туристи можуть побачити діючі культові пам’ятки, музеї, відвідати богослужіння, взяти участь у хресній ході, медитаціях, інших релігійних обрядах. Цей вид туризму щільно пов’язаний з культурно-пізнавальним туризмом і з науковим туризмом релігійної спрямованості. Останній передбачає відвідання науковцями країн з багатими релігійними традиціями.

Останнім часом у межах паломницького туризму почали виокремлювати і так званий «духовно-паломницький» туризм. Він має меншу соціальну базу і географічне охоплення. Під духовно-паломницьким туризмом розуміють поїздки туристів із Північної і Південної Америки і Європи до різних центрів духовної практики у країнах Сходу, передусім в Індії, Тибеті, Китаї, Непалі, Японії та ін. Духовно-паломницький туризм щільно пов’язаний з лікувально-оздоровчим туризмом, хоч іноді й характеризується езотеричною[131] спрямованістю. Наприклад, багато духовних центрів в Індії є, водночас, центами аюрведчиного лікування. В Індії аюрведа – це комплексна практика лікування, омолодження організму і запобігання захворювань, що виникають внаслідок порушення гармонії між енергією людини і Всесвітом. Різноманітні практики і настанови, що надаються у багатьох ашрамах[132], а також у Золотому Місті, часто виходять за межі релігій і не мають безпосереднього релігійного підґрунтя. Чимало туристів відвідують Китай для занять цигун (комплекс дихальних і рухових вправ). Вважається, що цигун допомагає людині накопичити великий запас життєвих сил, або енергії «ці». Мета такого роду практик – допомогти людині у вирішенні її проблем, а також у духовному і моральному самовдосконаленні, пізнанні внутрішньої духовної природи. Нині подорожі духовно-паломницького спрямування стають дедалі поширеними, чому значною мірою сприяє їхня універсальність спрямованість для людей різних віросповідань, національностей, статі, віку і професії. Водночас, це є однією з найхарактерніших тенденцій, що супроводжують розвиток релігійної сфери на сучасному етапі розвитку: захоплення людей Заходу віруваннями Сходу, екзотичними культами, стародавніми язичницькими ритуалами, магією тощо виявляються чимраз рельєфніше.

Про неабияке поширення усіх форм релігійно-паломницьких і пізнавальних практик красномовно говорять цифри. Так, за даними UNWTO, щороку до паломництва вдаються понад 200 млн. чол., а його географія охоплює майже увесь світ. У першому наближенні можна виокремити принаймні 11 макрорегіонів паломництва:

Ø християнська Європа;

Ø Північна Америка з домінуючим положенням християнства і численними іншими релігіями;

Ø Латинська Америка з переважанням християнства і традиційними місцевими релігіями;

Ø Північна Африка з переважанням ісламу;

Ø Західна і Східна Африка, де панує іслам і існують окремі центри християнства і традиційних релігій;

Ø Західна Азія з домінуванням ісламу і анклавами християнства та іудаїзму;

Ø Південна Азія, де отримали поширення індуїзм і буддизм, а також є центри християнства, джайнізму, сикхізму й ісламу;

Ø Південно-Східна Азія з переважанням буддизму, ісламу, християнства і анклавами іудаїзму;

Ø Східна Азія з пануючими буддизмом, конфуціанством, синтоїзмом і ділянками ісламу й християнства;

Ø Центральна Азія з домінантою буддизму (здебільшого ламаїзму);

Ø Середня Азія з пануванням ісламу.

Кожен макрорегіон відомий, передусім, світовими центрами паломництва. Вони приймають міжнародні потоки віруючих і нерідко поєднують релігійну спеціалізацію з функціями адміністративного, промислового, культурного і туристичного центрів. Крім того, у макрорегіонах існують об’єкти релігійного поклоніння національного і місцевого значення.

     Типологія, географія і сутність основних релігій і родоплемінних вірувань.Сучасній науці майже не відомі безрелігійні народи, що властиво навіть для первісних культур. Релігійна строкатість світу продукує різні типології релігій, серед яких варто назвати наступні:

Ø політеїстичні, тобто такі, що вклоняються багатьом богам (наприклад, синтоїзм, індуїзм та ін.), і монотеїстичні, що вшановують єдиного Бога (іудаїзм, християнство, іслам);

Ø релігії з Богом (християнство, іслам, іудаїзм та ін.) і без Бога (конфуціанство, даосизм та ін.);

Ø традиційні (християнство, іслам, буддизм, іудаїзм, даосизм, конфуціанство та ін.) і нетрадиційні «нові» релігії («Рух Муна», «Сайентологія», «Церква Бога», «Нова ера», «Аум Синрікьо» та багато інших, – на цей час нараховується кілька тисяч нетрадиційних релігій);

Ø релігії західні (християнство, іслам, іудаїзм, сикхізм, зороастризм) і східні (індуїзм, буддизм, джайнізм, даосизм, конфуціанство і синтоїзм);

Ø релігії племінні (обмежені територіально і представлені здебільшого традиційними народними віруваннями), національні (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, даосизм та ін.) і світові (християнство, іслам, буддизм).

     Остання типологія ґрунтується на територіально-етнічному принципі, що робить її особливо зручною для країнознавства. Племінні релігії є доволі нечисленними, вони властиві для відсталих у соціально-економічному відношенні народів і племен. Національні (місцеві) релігії територіально охоплюють один народ (наприклад, іудаїзм) або декілька схожих у соціокультурному сенсі (індуїзм). Світові релігії охоплюють значне коло країн і мають велику кількість прибічників. Географію релігій за територіально-етнічною ознакою представлено в табл. 3.2.

Таблиця 3.2

ГЕОГРАФІЯ РЕЛІГІЙ

РЕЛІГІЇ

ГОЛОВНІ РЕГІОНИ І КРАЇНИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

Світові релігії

Буддизм

Східна і Південно-Східна Азія (Китай, Японія, Монголія та ін.).

Християнство,

у тому числі:

католицизм

православ’я

Протестантизм

Європа, Північна Азія, Америка, Австралія

Західна і Південна Європа, Південна Америка (Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Німеччина та ін.).

Східна і Південна Європа, Північна Азія.

Північна Європа, Північна Америка, Австралія (США, Канада, Великобританія, Німеччина, ПАР та ін.)

Іслам,

у тому числі:

шиїти

Суніти

Південна і Південно-Західна Азія, Середня Азія, Північна Африка (Індонезія, Бангладеш, Саудівська Аравія та ін.).

Іран (державна релігія), Ліван, Азербайджан.

Більшість у мусульманських країнах

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров