Втручання в діяльність захисника чи представника особи

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 32 из 41Следующая ⇒

РОЗДІЛ XVII

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН (КОМП'ЮТЕРІВ), СИСТЕМ ТА КОМП'ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ І МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ'ЯЗКУ ________________

§ 1. Поняття злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку

Науково-технічний прогрес неможливий без широкомасш­табного впровадження в управлінську діяльність, у різні сфери науки і виробництва електронно-обчислювальної техніки й електрозв'язку. Це потребує розвитку й удосконалення право­вих засобів регулювання суспільних відносин у галузі комп'ю­теризації людської діяльності та функціонування мереж елек­трозв'язку. У цій сфері базовими нормативними актами в Україні є закони України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р.^[115], «Про за­хист інформації в автоматизованих системах» від 5 липня 1994 р.^[116], «Про зв'язок» від 16 травня 1995 р.^[117], Положення про технічний за­хист інформації в Україні, затверджене Указом Президента Ук­раїни від 29 вересня 1999 р. N° 1229 та ін.

У XVI розділі КК містяться норми, що встановлюють відпо­відальність за злочини у сфері використання електронно-об­числювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку. До них належать: незаконне втру­чання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп'ю­терів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку (ст. 361); викрадення, привласнення, вимагання комп'ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зло­вживання службовим становищем (ст. 362); порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем (ст. 363).

Родовий об'єкт цих злочинів - інформаційна безпека у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ю­терів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку.

Предмет злочину: 1) електронно-обчислювальна машина (ЕОМ) - комп'ютер - комплекс технічних засобів, призначе­них для автоматичної обробки інформації в процесі розв'язан­ня обчислювальних та інформаційних завдань; 2) автоматизо­вані комп'ютерні системи (АКС) - сукупність взаємозалежних ЕОМ, периферійного устаткування і програмного забезпечен­ня, призначених для автоматизації прийому, зберігання, оброб­ки, пошуку і видачі інформації споживачам. Комп'ютерні систе­ми можуть бути регіонального і галузевого характеру; 3) комп'ю­терні мережі (мережа ЕОМ) - це з'єднання кількох комп'ютерів (ЕОМ) і комп'ютерних систем, взаємозалежних і розподілених по фіксованій території й орієнтованих на колективне викори­стання загальномережних ресурсів. Комп'ютерні мережі перед­бачають спільне використання ресурсів обчислювальних центрів (ОЦ), запуск загальних програм, що входять у комп'ю­терні системи; 4) носії комп'ютерної інформації - фізичні об'єк­ти, машинні носії, призначені для постійного зберігання, пере­несення й обробки комп'ютерної інформації. До них належать гнучкі магнітні диски (дискети), жорсткі магнітні диски (вінче­стери), касетні магнітні стрічки (стримери), магнітні бараба­ни, магнітні карти тощо; 5) комп'ютерна інформація - це тек­стова, цифрова, графічна чи інша інформація (дані, відомості) про осіб, предмети, події, що існує в електронному вигляді, збе­рігається на відповідних електронних носіях і може використо­вуватися, оброблятися або змінюватися за допомогою ЕОМ (комп'ютерів); 6) мережі електрозв'язку - це сукупність засобів і споруджень зв'язку, об'єднаних у єдиний технологічний про­цес для забезпечення інформаційного обміну-передачі чи прийо­му знаків, сигналів, письмового тексту, зображень чи звуків, по­відомлень будь-якого роду по радіо, дротовим, оптичним чи іншим електромагнітним системам. До них належать телефон­ний, телеграфний, телетайпний, факсимільний зв'язок. Пред­мети мережі електрозв'язку — це телефони, факси, телетайпи, телеграфи, інші апарати, пристрої й устаткування мережі елек­трозв'язку, що призначені для передачі й обміну інформації. До предметів цього злочину належить також інформація, що фун­кціонує в мережах електрозв'язку.

Об'єктивна сторона цих злочинів може виражатися в активних діях (наприклад, у незаконному втручанні в роботу електронно- обчислювальних машин (комп'ютерів), їх систем) або в злочинній бездіяльності (наприклад, при порушенні правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем).

Для об'єктивної сторони злочинів потрібно не тільки вчинення суспільно небезпечного діяння (незаконне втручання в роботу ЕОМ, викрадення, привласнення комп'ютерної інформації тощо), а й настання суспільно небезпечних наслідків (перекручення або знищення комп'ютерної інформації чи її носіїв, заподіяння істот­ної шкоди власникові ЕОМ (комп'ютерів), систем і комп'ютерних мереж (ч. 2 ст. 361). При цьому вимагання комп'ютерної інфор­мації може розглядатися і як злочин із формальним складом.

Суб'єктивна сторона цих злочинів передбачає, як правило, умисну вину. Можлива і необережність - при порушенні пра­вил експлуатації електронно-обчислювальних систем (ст. 363).

Мотиви та цілі можуть бути різними - помста, прагнення до володіння інформацією. Якщо ж викрадення інформації вчиняєть­ся з корисливих мотивів і містить ознаки шахрайства, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів - статтями 362 і 190.

Суб'єкт злочину - будь-яка особа, а в деяких випадках суб'єкт спеціальний - службова особа (ст. 362), особа, відповідальна за експлуатацію ЕОМ (ст. 363).

§2. Види злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку

Незаконне втручання в роботу електронно-обчислюваль­них машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку (ст. 361). Об'єктивна сторона злочину виражається в трьох формах.

1. Незаконне втручання в роботу автоматизованих електрон­но-обчислювальних машин, їх систем чи комп'ютерних мереж. Воно полягає у проникненні до цих машин, їх систем чи мереж і вчиненні дій, що порушують режим роботи ЕОМ, припиняють (частково чи у повному обсязі) їх роботу. Таке втручання по­винне бути незаконним, тобто особа не мала ні дійсного, ні уяв­ного права на втручання в роботу ЕОМ. При цьому електрон­но-обчислювальні машини не належать винному ні на праві власності, ні на іншій законній підставі (наприклад на умовах оренди).

Тут завжди має місце «злом» і проникнення в програму чужо­го комп'ютера, системи чи мережі ЕОМ. Способи втручання в роботу електронно-обчислювальних машин можуть бути різни­ми: шляхом виявлення слабких місць у захисті, шляхом автома­тичного перебору абонентських номерів («вгадування коду» - дії «хакерів»), з'єднання з комп'ютером, підключеним до телефон­ної мережі, використання чужого імені (пароля) за допомогою використання помилки в логіці побудови програми тощо.

Наслідком цього діяння є перекручення або знищення комп'ю­терної інформації чи носіїв такої інформації. Перекручення - це зміна змісту або форми інформації, закладеної в носії, коли можливість використання або відновлення цієї інформації чи її фрагментів істотно ускладнена. Знищення комп'ютерної інфор­мації полягає в такій її зміні, коли використання чи відновлен­ня комп'ютерної інформації неможливе. Знищення носіїв ком­п'ютерної інформації полягає в руйнівному впливі на них (ме­ханічному, електронному), внаслідок чого вони стають повністю непридатними і не можуть використовуватися за своїм цільо­вим призначенням (наприклад, знищення вінчестера, дискети, стримера тощо).

2. Розповсюдження комп'ютерного вірусу шляхом застосуван­ня програмних і технічних засобів, призначених для незаконного проникнення в ці машини (ЕОМ), системи чи комп'ютерні мережі та здатних спричинити перекручення або знищення комп'ютер­ної інформації чи її носіїв. Комп'ютерний вірус - це шкідлива програма, що «інфікує» носії комп'ютерної інформації, встав­ляючи в них власні копії. Програма, що містить комп'ютерний вірус, володіє реальною і досить високою мірою можливості знищення, блокування, модифікації комп'ютерної інформації, порушення роботи ЕОМ, їх систем чи мереж. Тому поширення комп'ютерного вірусу («злом» комп'ютерних систем і мереж за допомогою «вірусної атаки») становить підвищену суспільну небезпеку.

Засобами здійснення цього злочину є програмні та технічні засоби. Програма-вірус - це спеціально створена програма, здат­на мимовільно приєднуватися до інших програм (тобто «зара­жати» їх) і при запуску виконувати різні небажані дії: псування файлів і каталогів, спотворення результатів обчислення, засмі­чення або стирання пам'яті, створення перешкод у роботі ЕОМ. Технічні засоби - це електронно-обчислювальні машини (ком­п'ютери) та їх системи, за допомогою яких вірусні програми протиправно вводяться в базу даних ЕОМ (комп'ютерів), їх системи чи мережі. Вони мають бути призначеними для неза­конного проникнення в електронно-обчислювальні машини (комп'ютери), їх системи чи мережі та здатними спричинити перекручення або знищення комп'ютерної інформації чи носіїв такої інформації.

Злочин вважається закінченим із моменту поширення (вве­дення в базу даних ЕОМ (комп'ютерів), їх систем чи мереж) комп'ютерного вірусу.

3. Незаконне втручання в роботу мереж електрозв'язку. Це діяння характеризується проникненням, вторгненням у мережі електрозв'язку, що пов'язано з порушенням режиму роботи цих систем чи їх складових одиниць (компонентів). Втручання по­винне бути незаконним - системи електрозв'язку належать пев­ному власникові - юридичній чи фізичній особі і на втручання в їх роботу винний не має ні дійсного, ні уявного права. Способи втручання в роботу мереж електрозв'язку можуть бути різни­ми: незаконне підключення до ліній зв'язку, використання різних технічних пристосувань («жучків») для прослуховуван- ня і фіксування інформації, що функціонує в системі електрозв'яз­ку тощо. Наслідками цього діяння повинно бути знищення, пе­рекручення, блокування інформації чи порушення встановле­ного порядку її маршрутизації. Зміст понять «знищення» і «перекручення» інформації аналогічно поняттям «знищення», «ушкодження» комп'ютерної інформації. Блокування інфор­мації - таке порушення інформаційних потоків мереж елект­розв'язку, у результаті якого суб'єкт, що передає інформацію, не може довести її до абонента, а останній не може одержати цю інформацію. Порушення встановленого порядку маршрутизації - це порушення обраного порядку і послідовності вузлів і джерел інформації щодо особи, яка приймає інформацію.

Суб'єктивна сторона злочину - умисел прямий чи непрямий.

Суб'єкт злочину - будь-яка особа.

У частині 2 ст. 361 установлено відповідальність за ті самі дії, якщо вони заподіяли істотну шкоду або вчинені повторно чи за попередньою змовою групою осіб.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 361 - штраф до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 361 - обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк від трьох до п'яти років.

Викрадення, привласнення, вимагання комп'ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зло­вживання службовим становищем (ст. 362). Предмет злочину - комп'ютерна інформація, введена (закладена) в електронно- обчислювальні машини (комп'ютери), їх системи чи мережі, а також носії такої інформації.

Об'єктивна сторона злочину виражається у викраденні, при­власненні, вимаганні комп'ютерної інформації або у заволодінні нею шляхом шахрайства чи зловживання службовою особою своїм службовим становищем. Внаслідок вчинення таких дій власник чи інша особа, яка володіє комп'ютерною інформацією, позбавляються такої інформації, вона вибуває з їх володіння і не може ними використовуватися.

Об'єктивні ознаки дій, зазначених у диспозиції ч. 1 ст. 362, потрібно трактувати так само, як і в злочинах проти власності, - за статтями 185, 186, 189, 190 і 191.

Для наявності об'єктивної сторони слід встановити не тільки вчинення особою одного з діянь, вказаних у ч. 1 ст. 362, але і на­стання суспільно небезпечних наслідків - власник або інша осо­ба, яка володіє комп'ютерною інформацією, позбавляються її внаслідок протиправних дій злочинця і вона переходить до во­лодіння останнього. Вимагання комп'ютерної інформації вва­жається закінченим із моменту вимоги передачі комп'ютерної інформації або передачі права на таку інформацію, поєднаної з погрозою (ст. 189).

Суб'єктивна сторона злочину - вина у формі прямого наміру.

Суб'єкт злочину - будь-яка особа. У разі заволодіння комп'ю­терною інформацією шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем або шляхом привласнення - суб'єкт злочину спеціальний - службова особа або особа, якій інформація була ввірена чи перебувала в її віданні.

Якщо при викраденні комп'ютерної інформації до потерпі­лого було застосовано насильство і заподіяно, наприклад, тілесні ушкодження, все вчинене слід кваліфікувати за сукупні­стю злочинів - за ст. 362 і відповідною статтею про злочини проти життя і здоров'я особи. Викрадення, привласнення, ви­магання комп'ютера, що містить інформацію, або носіїв комп'­ютерної інформації, що є значною майновою цінністю, або заво- лодіння такими предметами шляхом шахрайства, зловживання службовим становищем або ж шляхом розбою має кваліфікува­тися також за сукупністю злочинів: за ст. 362 і за відповідними статтями розділу про злочини проти власності.

У частині 2 ст. 362 передбачено відповідальність за ті самі дії, вчинені повторно чи за попередньою змовою групою осіб. У частині 3 встановлено відповідальність за дії, передбачені час­тинами 1 або 2 цієї статті, якщо вони заподіяли істотну шкоду.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 362 - штраф від п'ятдесяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ви­правні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 362 - штраф від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбав­лення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 362 - позбавлення волі на строк від двох до п'яти років.

Порушення правил експлуатації автоматизованих елект­ронно-обчислювальних систем (ст. 363). Предмет злочину - автоматизовані електронно-обчислювальні машини (комп'ю­тери), їх системи чи комп'ютерні мережі.

Об'єктивна сторона виражається в порушенні правил експ­луатації автоматизованих електронно-обчислювальних машин, їх систем чи комп'ютерних мереж. Правила експлуатації ЕОМ - це будь-які технічні правила, що регламентують порядок вико­ристання таких машин, збереження комп'ютерної інформації, а також забезпечення засобів захисту автоматизованих електрон­но-обчислювальних машин. Порушення правил може поляга­ти як в активних діях, коли особа діє всупереч розпорядженням, закріпленим у правилах, так і у формі бездіяльності - неви­конання обов'язків із належного використання (обслугову­вання) ЕОМ.

Об'єктивна сторона злочину передбачає не тільки вчинення діяння (порушення правил експлуатації ЕОМ), а й настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді: викрадення, пере­кручення чи знищення комп'ютерної інформації, засобів її за­хисту, або незаконного копіювання комп'ютерної інформації, або істотного порушення роботи ЕОМ, їх систем чи мереж.

Незаконне копіювання комп'ютерної інформації полягає у виготовленні та привласненні копії («дубліката») носія інфор­мації (дискети, вінчестера тощо). Причому виготовлення копії завжди повинне бути незаконним: особа не мала ні дійсного, ні уявного права на такі дії, вони були вчинені без дозволу власника інформації або з порушенням встановленого порядку. Істотне порушення роботи електронно-обчислювальних машин полягає у виході з ладу електронної інформаційної системи або мережі на значний час, що негативно вплинуло на діяльність організації, установи, підприємства внаслідок втрати комп'ютерної інфор­мації і припинення функціонування комп'ютерних мереж тощо. Істотне порушення ЕОМ - поняття оціночне й у кожному кон­кретному випадку підлягає уточненню і конкретизації.

Злочин вважається закінченим із моменту настання зазна­чених наслідків.

Суб'єктивна сторона злочину. Щодо порушення правил екс­плуатації автоматизованих електронно-обчислювальних ма­шин (комп'ютерів), їх систем чи комп'ютерних мереж допусти­ма будь-яка форма вини, як умисел, так і необережність, а щодо наслідків, то можлива тільки необережна форма вини.

Суб'єкт злочину спеціальний - особа, відповідальна за експ­луатацію автоматизованих електронно-обчислювальних ма­шин, їх систем чи комп'ютерних мереж (інженери, наукові співро­бітники, працівники обслуговуючого персоналу інші). На цю особу повинні покладатися обов'язки з правильного викорис­тання (експлуатації), забезпечення, відповідно до технічних норм ЕОМ, підтримування їх у робочому стані, оновлення і за­безпечення збереження інформації тощо.

Якщо зазначені у ст. 363 дії вчинено службовою особою, то за наявності в її діях ознак службових злочинів, передбачених стат­тями 366 або 365, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю зло­чинів.

У частині 2 ст. 363 передбачено відповідальність за ті самі дії, якщо вони заподіяли істотну шкоду. Йдеться про те, що вна­слідок порушення правил експлуатації ЕОМ настають не лише суспільно небезпечні наслідки, вказані у ч. 1 ст. 363, в тому числі й істотне порушення роботи ЕОМ, але й їх власнику запо­діюється істотна шкода - матеріальна, майнова, організаційна тощо. Істотна шкода - поняття оціночне.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 363 - штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлен­ня права обіймати певні посади чи займатися певною діяльні­стю на строк до п'яти років, або виправні роботи на строк до двох років; за ч. 2 ст. 363 - штраф до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до п'яти років, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років чи без такого.

РОЗДІЛ XVIII

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття та ознаки злочинів у сфері службової діяльності

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ці положення поширюються на всіх без винятку службових осіб, незалежно від того, чи є вони представниками законодавчої, виконавчої або судової гілок влади, виконують свої службові обов'язки у державному чи громадському апараті, в органах місцевого самоврядування або на окремих підприємствах, в ус­тановах і організаціях. Не має також значення службове стано­вище особи, відомча чи галузева належність органу, сфера його діяльності або форма власності, на підставі якої створені та здійснюють свою діяльність ті чи інші організації.

У розділі XVII Особливої частини КК встановлено кримі­нальну відповідальність за діяння (статті 364—370 КК), родовим об'єктом яких є суспільні відносини, що забезпечують нормаль­ну діяльність державного та громадського апаратів, а також апарату управління підприємств, установ, організацій незалеж­но від форми власності. Ці діяння належать до так званих за­гальних видів злочинів, вчинених у сфері службової діяльності (далі — службові злочини), безпосереднім об'єктом кожного з яких є суспільні відносини, що забезпечують нормальну служ­бову діяльність в окремих ланках державного чи громадського апарату, а також апарату управління підприємств, установ та організацій. Проте чимало норм КК встановлюють відпові­дальність за так звані спеціальні види службових злочинів (на­приклад, статті 162, 210, 238, 284, 351, 371—373, 375 КК), вчинен­ня яких також зумовлено службовим становищем суб'єкта, але їх основним безпосереднім об'єктом є інші суспільні відносини (особисті права і свободи людини та громадянина, господарсь­ка діяльність, власність, інтереси правосуддя тощо). Тому в по­станові Пленуму Верховного Суду України «Про судову прак­тику у справах про перевищення влади або службових повнова­жень» від 26 грудня 2003 р.¹ зазначено, що кваліфікація таких діянь ще й за статтями 364—370 КК можлива лише за наявності реальної сукупності загальних та спеціальних видів службових злочинів.

Об'єктивна сторона службових злочинів характеризується певними ознаками. Одні з цих злочинів (статті 364 і 367 КК) можуть бути вчинені як шляхом дії, так і бездіяльності, а інші (статті 365, 366, 368—370 КК) — лише шляхом активної поведін­ки — дії. Обов'язковою ознакою цих злочинів є наявність безпо­середнього зв'язку між діянням особи та її службовою діяльні­стю, оскільки вони завжди обумовлені службовим становищем суб'єкта і вчинюється всупереч інтересам служби.

У частині 1 ст. 366, статтях 368—370 КК встановлено відпові­дальність за злочини з формальним, а у статтях 364, 365, 367, ч. 2 ст. 366 — з матеріальним складом. Обов'язковою ознакою об'єк­тивної сторони злочинів, передбачених у частинах 1 статей 364, 365 і 367 КК, є суспільно небезпечні наслідки, які полягають у заподіянні істотної шкоди охоронюваним законом правам, сво­бодам та інтересам фізичних, юридичних осіб, державним або суспільним інтересам. Така істотна шкода може полягати у за­подіянні: 1) матеріальних (майнових) збитків; 2) нематеріаль­ної (фізичної, моральної, організаційної тощо) шкоди; 3) мате­ріальних збитків у поєднанні з наслідками нематеріального характеру.

1. Згідно з п. 3 примітки до ст. 364 КК шкода, що полягає у заподіянні матеріальних збитків, визнається істотною, якщо вона в сто й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Причому матеріальна шкода: а) може бути реальною і тоді полягає у заподіянні прямих майнових збитків; б) може полягати в так званій упущеній вигоді - неодержаних доходах; в) може складатися із суми реальних матеріальних збитків і упущеної вигоди.

2. Питання про те, чи є шкода істотною, якщо полягає у запо­діянні наслідків нематеріального характеру, вирішується у кож­ному окремому випадку з урахуванням конкретних обставин справи. Судова практика визнає істотною таку шкоду, яка по­лягає: у порушенні охоронюваних Конституцією, іншими зако­нами прав та свобод людини й громадянина (права на свободу й особисту недоторканність, недоторканність житла, виборчі, трудові, житлові права тощо; у підриві престижу та авторитету органів державної влади чи місцевого самоврядування; пору­шенні громадської безпеки та громадського порядку; створенні обстановки, що ускладнює чи перешкоджає підприємствам, ус­тановам та організаціям виконувати свої основні функції (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р.). Істотною визнається й така шкода, яка є наслідком викорис­тання службового становища для: а) сприяння чи потурання вчиненню злочину; б) вчинення поряд зі службовим іншого зло­чину; в) приховування раніше вчиненого злочину.

3. У разі сполучення матеріальних і нематеріальних збитків шкоду може бути визнано істотною навіть тоді, коли сума мате­ріальних збитків сама по собі не перевищує ста неоподаткову­ваних мінімумів доходів громадян.

Тяжкі наслідки, спричинення яких передбачено у частинах 2 статей 364, 366, 367 та ч. 3 ст. 365 КК, також можуть полягати у заподіянні як матеріальної, так і нематеріальної шкоди. Якщо вони виявляються в заподіянні матеріальної шкоди (прямих реальних збитків чи упущеної вигоди), то згідно з п. 4 примітки до ст. 364 КК сума таких збитків повинна у двісті п'ятдесят і більше разів перевищувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Тяжкими судова практика визнає й такі наслідки, як створення аварійної ситуації, що призвела до загибелі людей, тривалої зупинки транспорту чи виробничих процесів; дезор­ганізацію діяльності органів влади чи місцевого самоврядуван­ня; розвал діяльності підприємства, установи, організації, їх банкрутство; зрив виконання важливих державних замовлень; заподіяння смерті або тяжких тілесних ушкоджень хоча б одній людині; приховування тяжких чи особливо тяжких злочинів тощо.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони службових зло­чинів із матеріальним складом є причинний зв'язок між пору­шенням особою службових обов'язків та наслідками, що наста­ли через це порушення.

Із суб'єктивної сторони службові злочини можуть вчинюва­тися як умисно, так і через необережність. Злочини з формаль­ним складом (ч. 1 ст. 366, статті 368—370 КК) вчинюються лише з прямим умислом. У злочинах із матеріальним складом (статті 364, 365, 367, ч. 2 ст. 366 КК) вина визначається психічним став­ленням винного до самого діяння і до його наслідків. У трьох із них (статті 364, 365, 366 КК) діяння може бути тільки умисним. При вчиненні недбалості (ст. 366 КК) діяння може бути як умис­ним, так і необережним. Психічне ставлення службової особи до наслідків вчиненого нею діяння характеризується як умисною, так і необережною формою вини.

Суб'єкт усіх службових злочинів (за винятком давання ха­бара) — спеціальний — тільки службова особа. До службових згідно з п. 1 примітки до ст. 364 КК належать особи, які постійно або тимчасово: 1) здійснюють функції представників влади; 2) обіймають на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов'язків; 3) обіймають посади, пов'язані з виконанням адміністративно-господарських обо­в'язків; 4) виконують зазначені обов'язки за спеціальним по­вноваженням.

1. Представниками влади є, передусім, працівники держав­них органів та їх апарату, які наділені правом у межах своєї компетенції висувати вимоги, а також приймати рішення, обо­в'язкові для виконання фізичними та юридичними особами неза­лежно від їх підлеглості або відомчої належності. Отже, пред­ставник влади — це працівник, який, як правило, перебуває на службі в державних органах, діє від їх імені (за їх дорученням) і у межах своєї компетенції здійснює функції цих органів. Така особа наділяється владними повноваженнями, згідно з якими має право пред'являти вимоги і приймати рішення, обов'язкові до виконання юридичними і фізичними особами, незалежно від їх підвідомчості та підлеглості, а іноді — застосувати примусові заходи для забезпечення виконання цих вимог і притягнення до відповідальності осіб, які ухиляються від їх виконання. До них, зокрема, належать, народні депутати України, депутати місце­вих рад, керівники державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад служби безпеки, працівники кримінальної та податкової міліції, державні інспектори та контролери тощо.

2. Під організаційно-розпорядчими обов'язками розуміють функції зі здійснення керівництва галуззю промисловості, тру­довим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи органі­заціях. Такі функції здійснюють, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, ко­лективних чи приватних підприємств, установ і організацій, громадських об'єднань, їх заступники, керівники структурних підрозділів, особи, які керують ділянками робіт тощо.

3. Адміністративно-господарські обов'язки охоплюють функції з управління або розпорядження державним, колектив­ним чи приватним майном, що полягають у встановленні по­рядку його збереження, переробки, реалізації, забезпеченні кон­тролю за цими операціями тощо. Такі повноваження у тому чи іншому обсязі мають начальники планово-господарських, по­стачальницьких, фінансових відділів та служб, завідувачі складів, магазинів, майстерень, ательє, керівники відділів підприємств, відомчі ревізори та контролери тощо.

4. Особа визнається службовою не тільки тоді, коли здійснює відповідні функції постійно, а й тоді, коли виконує їх тимчасово або за спеціальним повноваженням, проте лише за умови, якщо ці функції покладено на неї уповноваженим органом (службо­вою особою) та у встановленому законом порядку. Для визнан­ня особи службовою не має значення, чи обіймає вона відповід­ну посаду за призначенням або на підставі виборів; одержує за виконання службових обов'язків винагороду чи здійснює їх на громадських засадах. Однак не є службовими особами ті праці­вники, які виконують суто професійні (лікар, педагог, адвокат тощо), виробничі (водій, провідник вагону тощо) або технічні (друкарка, вантажник, сторож тощо) функції. Проте, якщо за­значені працівники поряд із такими функціями виконують і організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки й у зв'язку з їх здійсненням вчинюють злочин, то, як зазначив Пленум Верховного Суду України в постанові «Про су­дову практику в справах про хабарництво» від 26 квітня 2002 р., вони можуть бути визнані службовими особами і засуджені за службові злочини¹. Стаття 26 Конституції України закріплює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Ук­раїні на законних підставах, користуються тими самими права­ми й свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадя­ни України. Тому згідно з п. 2 примітки до ст. 364 КК службови­ми особами визнаються й іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в п. 1 цієї примітки. Військові службові особи за службові злочини, що посягають на встанов­лений порядок несення військової служби, несуть відпові­дальність за статтями 423—426 КК.

§ 2. Види злочинів у сфері службової діяльності

Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364) з об'єктивної сторони полягає в діянні (дії чи бездіяльності), що: 1) вчинюється з використанням влади або службового ста­новища; 2) здійснюється в межах наданих особі службових пов­новажень; 4) суперечить інтересам служби; 5) визнається закін­ченим із моменту заподіяння істотної шкоди чи спричинення тяжких наслідків; 6) перебуває у причинному зв'язку з зазначе­ними наслідками.

Службове зловживання - це завжди протиправне викорис­тання службовою особою наданої їй влади або службового ста­новища. Тому ним визнається не будь-яке діяння службової осо­би, а лише таке, яке обумовлено його службовим становищем і пов'язане зі здійсненням нею своїх службових (владних) повно­важень. Характер та обсяг службових повноважень, коло служ­бових обов'язків визначають компетенцію службової особи, яка встановлюється відповідними нормативними актами: закона­ми, постановами, положеннями, статутами, інструкціями тощо.

Конкретні форми службового зловживання є дуже різнома­нітними. Найпоширенішими на практиці є: незаконна експлуа­тація праці підлеглих в особистих інтересах; зловживання служ­бовим становищем у процесі приватизації державного майна, реєстрації суб'єктів господарської діяльності, видачі ліцензій на право заняття такою діяльністю; нецільове використання фінансових коштів, службових приміщень, обладнання, транс­порту; потурання злочинам та їх приховування тощо. В усіх цих випадках діяння може бути кваліфіковано за ст. 364 КК лише за умови, якщо відповідальність за його вчинення не передбачено іншими — спеціальними — нормами КК (наприклад, ч. 2 ст. 149, ст. 159, ч. 2 ст. 191, ст. 210, ч. 2 ст. 256, ч. 2 ст. 308).

Суб'єктивна сторона злочину — умисна чи змішана форма вини. При цьому діяння вчинюється лише з прямим умислом, а щодо наслідків вина може бути як умисною, так і необережною. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони службового зло­вживання є мотив: а) корисливі мотиви (прагнення шляхом зловживання одержати незаконну матеріальну вигоду або по­збутися матеріальних витрат); б) інші особисті інтереси (ба­жання просунутися по службі, одержати винагороду, уникнути відповідальності за недоліки у роботі тощо); в) інтереси третіх осіб (прагнення догодити начальству, надати переваги роди­чам чи пільги іншим фізичним або юридичним особам тощо).

Службове зловживання, яке вчинюється з корисливих мотивів і спричиняє майнові збитки (ст. 364 КК), за характером наслідків, способом їх заподіяння та за формою вини слід відрізняти від за- володіння чужим майном шляхом зловживання службовим ста­новищем (ч. 2 ст. 191 КК). За статтею 364 КК матеріальна шкода може полягати як у прямих (реальних) майнових збитках, так й в упущеній вигоді, тоді як за ч. 2 ст. 191 КК — лише у заподіянні реальної майнової шкоди. За частиною 2 ст. 191 КК винний неза­конно вилучає майно з наявних фондів та безоплатно обертає на свою користь, використовуючи для цього службове становище як спосіб такого заволодіння. При зловживанні (ст. 364 КК) вин­ний хоча й одержує майнову вигоду чи позбавляється матеріаль­них витрат, але за рахунок: а) незаконного використання майна; б) тимчасового його вилучення з наміром повернення чи оплати його вартості в майбутньому; в) приховування раніше заподія­них збитків (наприклад, використання службового транспорту в особистих цілях, тимчасове «запозичення» майна, заплутування обліку для приховування нестачі тощо). За частиною 2 ст. 191 КК злочин вчинюється лише шляхом активної поведінки, тоді як за ст. 364 КК — і шляхом бездіяльності. Психічне ставлення до наслідків злочину за ч. 2 ст. 191 КК — лише умисна форма вини, а за ст. 364 КК — як умисна, так і необережна.

За частиною 2 ст. 364 КК карається те саме діяння, яке спри­чинило тяжкі наслідки (див. § 1 цього розділу), а за ч. 3 - вчине­не працівником правоохоронного органу, коло яких визначено у ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23 грудня 1993 р.¹. Отже, для на­явності ч. 3 ст. 364 КК слід встановити, що: а) злочин вчинено працівником правоохоронного органу; б) цей працівник є служ­бовою особою; в) у вчиненому ним діянні є всі ознаки службово­го зловживання.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 364 — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 364 - позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років із позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 364 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадця­ти років із позбавленням права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіс­кацією майна.

Перевищення влади або службових повноважень (ст. 365). З об'єктивної сторони злочин вчинюється лише шляхом актив­них дій, які: 1) зумовлені службовим становищем винного; 2) пов'язані з реалізацією його службових повноважень; 3) явно виходять за межі цих повноважень; 4) спричиняють істотну шкоду або тяжкі наслідки правам, свободам та інтересам фізич­них, юридичних осіб або державним чи громадським інтересам; 5) перебувають у причинному зв'язку із зазначеними наслідка­ми. Отже, по-перше, відповідальність за ст. 365 КК настає лише тоді, коли дії службової особи були зумовлені її службовим ста­новищем і пов'язані з її владними (службовими) повноважен­нями. Якщо такого зв'язку немає, дії винного за наявності до того підстав можуть кваліфікуватися лише за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи, влас­ності, громадського порядку тощо (п. 3 постанови Пленуму

Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р.). По-друге, ха­рактерною ознакою об'єктивної сторони перевищення влади є також те, що хоча службова особа і здійснює якісь «службові» дії, проте вони не тільки не належать до її компетенції, а, навпаки, явно виходять за межі її службових повноважень. Саме в цьому полягає принципова відмінність перевищення влади (ст. 365 КК) від службового зловживання (ст. 364 КК), при вчиненні якого служ­бова особа хоча і діє всупереч інтересам служби, проте використо­вує для цього ті повноваження, які надані їй за службою, і діє в їх межах. Характер і обсяг повноважень, а також порядок (умови) їх реалізації визначаються компетенцією службової особи, яку за­кріплено в різних законах, статутах, положеннях, наказах, інструк­ціях, правилах та інших нормативних актах. Тому для вирішення питання про те, чи виходять дії службової особи за межі її повнова­жень, необхідно з'ясовувати, яким нормативним актом вони регу­люються і які саме положення цього акта було порушено.

Найбільш характерними способами (формами) вчинення перевищення влади судова практика (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р.) визнає: а) вчи­нення дій, які належать до компетенції будь-якої іншої (але не цієї) службової особи (службової особи вищого рівня цього відом­ства чи службової особи іншого відомства); б) вчинення дій, ви­конання яких дозволяється лише за наявності особливих і відсутніх у цьому випадку умов (в особливих випадках, обста­новці, з особливого дозволу, з додержанням особливого поряд­ку); в) вчинення одноособово дій, які можна було здійснювати лише колегіально; г) вчинення дій, які жодна службова особа не має права виконувати або дозволяти.

Суб'єктивна сторона перевищення влади характеризується умисною чи змішаною формою вини. Явний вихід за межі пов­новажень означає, що винний діє з прямим умислом, оскільки усвідомлює очевидність та безперечність такого виходу й про- типравність своєї поведінки. Щодо наслідків можлива як умис­на, так й необережна форма вини.

За частиною 2 ст. 365 КК відповідальність настає за умови, якщо перевищення влади супроводжувалося: 1) насильством; 2) застосуванням зброї; 3) болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями.

1. Насильство при перевищенні влади може бути фізичним і психічним. Якщо фізичне насильство полягало в незаконному позбавленні волі, завданні побоїв, мордуванні, заподіянні лег­ких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а психічне - у реальній погрозі фізичного насильства щодо потерпілого чи його близьких, дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 365 КК.

Питання про кваліфікацію перевищення влади, пов'язаного з умисним заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, слід вирі­шувати диференційовано. Якщо відповідальність за такі ушко­дження передбачено ст. 121 КК, то злочин охоплюється ознака­ми ч. 3 ст. 365 КК як перевищення влади, що спричинило тяжкі наслідки. Лише за ч. 3 ст. 365 КК кваліфікується і необережне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні вла­ди. Якщо ж спричиняються умисні тяжкі тілесні ушкодження, відповідальність за які передбачено в частинах 3 статей 345, 346, 350, 377, 398 КК, то дії винного слід кваліфікувати за однією з цих статей і за ч. 3 ст. 365 КК.

Умисне вбивство при перевищенні влади кваліфікується за сукупністю злочинів - за ч. 3 ст. 365 КК і однією з тих статей, які передбачають відповідальність за умисне заподіяння смерті (статті 112, 115, 348, 379, 400, 443 КК). Умисне заподіяння служ­бовою особою смерті чи тяжкого тілесного ушкодження при пе­ревищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, а також у стані сильного душевного хви­лювання кваліфікується лише за статтями 116, 118, 123, 124 КК. Необережне заподіяння смерті при перевищенні влади охоп­люється ознаками ч. 3 ст. 365 КК.

Якщо перевищення влади призвело до самогубства потерпі­лого чи спроби його вчинити, дії суб'єкта кваліфікуються лише за ч. 3 ст. 365 КК. Якщо фізичне насильство при перевищенні влади полягало в катуванні, відповідальність за яке передбаче­но ч. 1 ст. 127 КК, вчинене охоплюється ч. 2 ст. 365 КК. Якщо ж катування містило ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК, вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів - за ч. 2 ст. 127 і ч. 2 ст. 365 КК. Перевищення влади, поєднане з незаконним позбавленням особи волі (ч. 1 або ч. 2 ст. 146 КК), кваліфікується за ч. 2 ст. 365 КК, а якщо таке позбавлення волі спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 146 КК), — за ч. 3 ст. 365 КК.

2. Застосування зброї при перевищенні влади припускає не тільки заподіяння чи спробу заподіяння за її допомогою тілес­них ушкоджень або смерті, а й реальну погрозу нею. Зброєю за ч. 2 ст. 365 КК визнаються предмети, призначені для ураження живої цілі. Вона може бути як вогнепальною (у тому числі глад- коствольною), так і холодною. У разі застосування зброї, якою службова особа володіла незаконно, її дії необхідно додатково кваліфікувати за ст. 262 або ст. 263 КК.

3. Болісними й такими, що ображають особисту гідність по­терпілого, визнаються дії, які завдають йому особливого фізич­ного болю чи моральних страждань і полягають у протиправ­ному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кий­ки, отруйні гази, водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишенні її у шкідливих для здоров'я умовах, використанні вогню, електроструму, кислоти, лугу, ра­діоактивних речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо (п. 9 по­станови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р.).

За частиною 3 ст. 365 КК карається перевищення влади, яке спричинило тяжкі наслідки (див. § 1 цього розділу). Якщо пе­ревищення влади поєднане зі знищенням (пошкодженням) чу­жого майна, то при кваліфікації слід, передусім, виходити з по­ложень пунктів 3 та 4 примітки до ст. 364 КК, оскільки від розм­іру заподіяної матеріальної шкоди залежить кваліфікація дій винного за тією чи іншою частинами ст. 365 КК. Перевищення влади, поєднане з умисним знищенням (пошкодженням) майна без обставин, що обтяжують відповідальність (ч. 1 ст. 194, ч. 1 ст. 347, ч. 1 ст. 352, ч. 1 ст. 378, ч. 1 ст. 399 КК), кваліфікується лише за відповідними частинами ст. 365 КК. Якщо ж злочин поєднаний з умисним знищенням (пошкодженням) майна за кваліфікуючих ознак, його слід кваліфікувати за сукупністю - за ч. 3 ст. 365 та за частинами 2 статей 194, 347, 352, 378 або ч. 3 ст. 399 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 365 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, із позбав­ленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяль­ністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 365 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років із позбавленням права об­іймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 365 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років із позбавленням права обіймати певні по­сади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Службове підроблення (ст. 366). Предметом цього злочину є офіційні документи, тобто та інформація, яка зафіксована у формі, передбаченій законом, на будь-якому матеріальному носії (папері, магнітній, кіно-, відео- або фотоплівці, дискеті тощо) із метою її зберігання, використання чи поширення і яка скла­дається або видається службовою особою від імені відповідних органів, а також підприємств (установ, організацій) для по­свідчення фактів, що мають юридичне значення. Офіційними можуть бути визнані й документи, які виходять від приватних осіб, за умови, якщо вони були засвідчені уповноваженими осо­бами від імені відповідного органу або надійшли (передані) на зберігання чи у ведення (діловодство) юридичних осіб.

Об'єктивна сторона злочину полягає в перекрученні вин­ним істини в офіційних документах шляхом використання для цього свого службового становища. Злочин здійснюється лише шляхом активної поведінки і може бути вчинений однією з та­ких дій: а) внесення до документів неправдивих відомостей; б) інше підроблення документів; в) складання неправдивих до­кументів; г) видача неправдивих документів.

Внесення до документів неправдивих відомостей означає зазначення інформації, що повністю або хоча б частково не відпо­відає дійсності, у справжньому офіційному документі, який при цьому зберігає належну форму та реквізити. Інше підроблення документів припускає повну або часткову зміну змісту докумен­та чи його реквізитів, проте не за рахунок внесення до нього неправдивих відомостей, а шляхом їх виправлень, підчищень, до­писок, витравлювань тощо. Складання неправдивих документів - це повне виготовлення документа, що містить інформацію, яка не відповідає дійсності. Видача неправдивих документів - це на­дання фізичним або юридичним особам документа, зміст якого цілком або частково не відповідає дійсності та який був складе­ний службовою особою яка його видала, або іншою службовою особою.

За способом вчинення підроблення може бути матеріальним - внесення різних змін у дійсний документ, та інтелектуальним - складання неправдивого за змістом, але дійсного за формою документа. За частиною 1 ст. 366 КК злочин визнається закін­ченим із моменту вчинення зазначених дій незалежно від того, чи спричинили вони наслідки і чи був використаний підробле­ний документ. За частиною 2 ст. 366 КК карається службове підроблення, що спричинило тяжкі наслідки. Якщо умисел був спрямований на заподіяння тяжких наслідків, які не настали з причин, що не залежали від волі винного, вчинене слід кваліфі­кувати за ст. 15 та ч. 2 ст. 366 КК.

Якщо підроблення вчинене лише як готування до іншого зло­чину або мав місце замах на використання підробленого доку­мента для вчинення іншого злочину, вчинене кваліфікується за сукупністю - за ст. 366, статтями 14 чи 15 і тією статтею Особ­ливої частини КК, яка передбачає відповідальність за відповід­ний злочин. За сукупністю слід кваліфікувати і випадки, коли підроблений службовою особою документ використовується нею для вчинення іншого закінченого злочину. Проте, якщо підроб­лення є необхідною ознакою об'єктивної сторони іншого скла­ду злочину (наприклад за ч. 2 ст. 372 КК) або утворює спеціаль­ний склад злочину (наприклад за ч. 2 ст. 158 КК), вчинене до­даткової кваліфікації за ст. 366 КК не потребує.

Суб'єктивна сторона злочину за ч. 1 ст. 366 КК — прямий умисел, оскільки винний вносить до документів завідомо неправ­диві відомості; за ч. 2 ст. 366 КК психічне ставлення щодо тяж­ких наслідків може бути як умисним, так й необережним.

Суб'єкт злочину — лише службова особа.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 366 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 366 — позбавлення волі на строк від двох до п'яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років.

Службова недбалість (ст. 367 КК) з об'єктивної сторони припускає несумлінне ставлення службової особи до покладе­них на неї службових обов'язків, що виявляється в їх невико­нанні (бездіяльність) або у неналежнім виконанні (дія) і запо­діює істотну шкоду (ч. 1) чи тяжкі наслідки (ч. 2). Таке несум­лінне ставлення полягає в тому, що за наявності у винного реальної можливості діяти так, як того вимагають інтереси служ­би, він або взагалі не діє - не виконує службові обов'язки, або хоча і діє, але неналежним чином (не відповідно до закону та умов, що склалися, або відповідно до них, але неякісно, неточно, неповно, несвоєчасно, поверхово, суперечачи встановленому по­рядку тощо). Тому для наявності об'єктивної сторони недба­лості необхідно встановити: 1) нормативний акт, яким визна­чається компетенція службової особи; 2) коло службових обо­в'язків, покладених на неї цим актом; 3) які саме конкретні обов'язки, в якому обсязі та порядку вона повинна була викона­ти в конкретних умовах; 4) чи мала вона реальну можливість належним чином виконати ці обов'язки в цих умовах; 5) у чому саме виявилися допущені нею порушення службових обов'язків; 6) які наслідки спричинили ці порушення; 7) чи перебували ці порушення в причинному зв'язку з наслідками.

Для кваліфікації злочину за ст. 367 КК діяння службової осо­би має бути обумовлене його службовим становищем. Тому неви­конання або неналежне виконання не службових, а професій­них обов'язків не може розглядатися як недбалість і кваліфі­кується за нормами, наприклад, статей 131, 135, 137, 139, 140 КК. Не застосовується ст. 367 КК і тоді, коли несумлінне став­лення службової особи до виконання своїх службових обов'язків передбачено як самостійний склад злочину спеціальними нор­мами, наприклад, статтями 271, 275, 287, 382 КК.

Суб'єктивна сторона недбалості найчастіше виражається в необережній формі вини як щодо діяння, так і його наслідків. Можлива й змішана форма вини - умисел до діяння і необе­режна форма вини до наслідків цього діяння. Не виключаєть­ся недбалість і тоді, коли умисне порушення службових обо­в'язків тягне за собою наслідки, яких особа хоч і не бажала, але свідомо припускала їх настання (наприклад, коли цінний ван­таж, що прибув на залізничну станцію, було розкрадено через те, що начальник станції не виконав свої службові обов'язки і не виставив охорону, вважаючи без жодних на те підстав, що про збереження вантажу подбає сам вантажоодержувач). У на­веденому прикладі винний усвідомлює факт порушення ним своїх службових обов'язків, передбачає і свідомо припускає можливість розкрадання вантажу. Проте в його поведінці немає як корисливих, так й інших особистих мотивів, що виключає наявність службового зловживання (ст. 364 КК) і свідчить лише про службову недбалість (ст. 367 КК), вчинену з непря­мим умислом.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 367 — штраф від п'ятдесяти до ста п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 367 - позбавлення волі на строк від двох до п'яти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років та зі штрафом від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або без такого.

Одержання хабара (ст. 368) полягає у прийнятті службо­вою особою в будь-якому вигляді незаконної винагороди мате­ріального характеру за виконання чи невиконання в інтересах хабародавця або третьої особи будь-якої дії з використанням наданої суб'єкту влади чи службового становища.

Хабар як предмет злочину - це незаконна винагорода матер­іального характеру, а саме: а) майно (гроші, цінності); б) право на майно (документи, що надають право на отримання, володін­ня, користування та розпорядження майном чи право вимагати виконання майнових зобов'язань); в) будь-які дії майнового ха­рактеру (передача майнових вигод, відмова від них або від прав на майно, безоплатне надання послуг матеріального характеру тощо). Послуги, пільги та привілеї, що не мають матеріального характеру (похвальна характеристика, позитивний відгук у за­собах масової інформації тощо) не можуть визнаватися предме­том хабара і за наявності необхідних умов їх незаконне одержан­ня може кваліфікуватися за ст. 364 КК. Не може розглядатися як хабар і незаконне надання службовій особі таких матеріальних послуг, які нею повністю оплачуються. Одержання як хабар май­на, збут, придбання або збереження якого містять склад само­стійного злочину (наприклад зброя, наркотичні засоби), тягне за собою відповідальність за сукупністю злочинів (п. 4 постанови Пленум Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.).

Об'єктивна сторона злочину полягає в одержанні хабара, яке здійснюється: а) шляхом прийняття предмета хабара у будь- якому вигляді; б) за виконання (невиконання) будь-якої дії; в) що вчинюється з використанням службового становища; г) в інтересах хабародавця або третьої особи.

Вказівка закону на одержання хабара в будь-якому вигляді означає не тільки те, що сам хабар є будь-якою вигодою мате­ріального характеру, а й свідчить, що його одержання (прий­няття) може здійснюватися будь-якими способами. Усі вони, попри їх різноманіття, можуть бути зведені до двох основних форм одержання хабара: а) проста (відкрита) та б) завуальова­на (прихована). При відкритій формі одержання хабара здійснюється без будь-якого прикриття і припускає або безпо­середнє його вручення службовій особі, або передавання через посередників, а при завуальованій - маскується під зовні за­конну угоду і має вигляд цілком законної операції (виплата зар­плати, премії, гонорару, повернення боргу тощо).

Відповідальність за одержання хабара настає лише за умо­ви, якщо службова особа отримала його за виконання (невико­нання) яких- небудь дій із використанням наданої їй влади або службового становища. З цього, по-перше, випливає, що за ха­бар службова особа може вчинити активні дії або утриматися від їх вчинення. По-друге, обумовлені хабаром дії, службова особа повинна чи могла вчинити (не вчинити), використовуючи для цього своє службове становище. Судова практика відносить до таких дій не тільки ті, які безпосередньо входять у коло службо­вих повноважень суб'єкта, а й ті, які винний хоча і не уповнова­жений здійснювати, але завдяки своєму службовому становищу має можливість ужити необхідних заходів для їх вчинення інши­ми службовими особами (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.). Якщо незаконна винагорода одержана в зв'язку з виконанням не службових, а інших (наприк­лад, професійних, виробничих) обов'язків, дії винного не можуть бути кваліфіковані за ст. 368 КК. Не можна кваліфікувати за ст. 368 КК і одержання службовою особою незаконної винагоро­ди за виконання таких дій, при вчиненні яких вона використовує не службове становище, а наявні в неї дружні, родинні відносини, особисті зв'язки та контакти з іншими особами.

Об'єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 368 КК, ви­черпується самим фактом одержання хабара. Тому дії службо­вої особи, обумовлені хабаром, є за межами об'єктивної сторони цього складу злочину й відповідальність за ст. 368 КК настає незалежно від того: а) чи одержаний хабар до (хабар-підкуп) або після (хабар-винагорода) вчинення цих дій; б) чи було за­здалегідь обумовлено одержання хабара; в) чи виконала службо­ва особа обіцяні за хабар дії; г) чи збиралася вона їх виконувати або не мала такого наміру. Проте, якщо дії службової особи, вчи­нені за хабар, містять ознаки самостійного складу злочину (служ­бове зловживання, перевищення влади, службове підроблення тощо), їх слід кваліфікувати за сукупністю злочинів (п. 3 поста­нови Пленум Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.).

Дії, які обумовлені хабаром, вчинюються (не вчинюються) в інтересах хабародавця або третьої особи. При цьому під треті­ми особами розуміють будь-яких інших, крім хабародавця, фізич­них або юридичних осіб, а їх інтереси можуть мати різноманіт­ний характер: законний чи протиправний, матеріальний чи не­матеріальний тощо. Одержання хабара має місце й тоді, коли умови його отримання хоча спеціально і не обумовлювалися, але винний усвідомлював, що одержує хабар із метою задоволен­ня тих чи інших інтересів хабародавця або третіх осіб (п. 2 поста­нови Пленум Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.).

Одержання хабара визнається закінченим із моменту прий­няття службовою особою хоча б частини хабара (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.). Причо­му, на кваліфікацію не впливає, для кого одержує хабар службо­ва особа - для себе особисто або для передавання іншим особам. Не має значення і як фактично був використаний предмет хаба­ра (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.). Якщо винний лише створював умови для одержання хабара (наприклад, обговорював суму хабара, місце та час його отримання) або виконав певні дії, спрямовані на його прийнят­тя, але не одержав хабар із причин, що не залежать від його волі (наприклад внаслідок вручення замість грошей так званої «ляль­ки»), його дії слід кваліфікувати як готування до цього злочину чи як замах на нього.

Суб'єктивна сторона одержання хабара характеризується прямим умислом і наявністю корисливого мотиву. Причому між умислом хабароодержувача і хабародавця є тісний, нерозрив­ний зв'язок, оскільки обидва вони повинні усвідомлювати, що вчинюється саме давання-одержання хабара. Якщо особа, що фактично передає незаконну винагороду, із тих чи інших при­чин (наприклад у разі обману або зловживання довірою) не ус­відомлює, що дає хабар, то вона не може нести відповідальність за давання хабара, а службова особа - за його одержання. Дії останньої в цьому разі можуть бути кваліфіковані (за наявності підстав) як службове зловживання, обман покупців, шахрайство тощо. Якщо ж службова особа одержує гроші (матеріальні цінності) нібито для передавання іншій службовій особі як ха­бар, а насправді має намір не передавати їх, а привласнити, її дії слід кваліфікувати не за ст. 368 КК, а як шахрайство (ст. 190 КК) і службове зловживання (ст. 364 КК), а за наявності до того підстав — і як підбурювання до замаху або пособництво в зама­ху на давання хабара.

У частинах 2 та 3 ст. 368 КК передбачено такі кваліфікуючі (ч. 2) та особливо кваліфікуючі (ч. 3) ознаки одержання хабара.

1. Одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі є там, де вартість предмета хабара у 200 (500) й більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян (п. 1 примітки до ст. 368 КК). Великим (особливо великим) хабар вважається й тоді, коли він систематично одержується дрібни­ми сумами (наприклад, на підставі так званих «такс» або в формі «поборів», «данини») за умови, якщо вчинене охоплюється (об'єднується) єдиним умислом винного, який таким чином вчи­нює продовжуваний злочин (ч. 2 ст. 32 КК). Якщо ж одержано кілька хабарів, кожний з яких не перевищує в 200 (500) разів неоподатковуваний мінімум доходів громадян і вчинене не охоп­лювалося єдиним умислом винного, його дії не можуть кваліфі­куватися як одержання хабара у великому (особливо великому) розмірі, навіть якщо загальна сума хабарів перевищує розміри, встановлені в п. 1 примітки до ст. 368 КК. Вчинене повинне роз­глядатися тут як одержання хабара повторно. Якщо ж службова особа послідовно одержала один хабар у великому, а інший в особливо великому розмірі, її дії слід кваліфікувати за сукупні­стю злочинів (за частинами 2 та 3 ст. 368 КК).

2. При кваліфікації одержання хабара службовою особою, яка посідає відповідальне (ч. 2) чи особливо відповідальне (ч. 3) становище, слід керуватися п. 2 примітки до ст. 368 КК та Зако­ном України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.

3. Одержання хабара за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК) є там, де: 1) у злочині беруть умисну спільну участь кілька (не менше двох) службових осіб; 2) змову між ними досяг­нуто до або після надходження пропозиції про давання хабара хоча б однієї з них, але до вчинення дій, спрямованих на фак­тичне його одержання - тобто до стадії замаху на злочин; 3) визнання злочину вчиненим групою осіб не залежить від того: а) як були розподілені ролі між співучасниками і яку конкретно роль (виконавця, організатора, підбурювача чи пособника) ви­конував кожний із них; б) усі чи лише один зі співучасників по­винен був вчинити (не вчинити) на користь хабародавця обу­мовлені хабаром дії; в) один, кілька чи всі учасники групи без­посередньо приймали предмет хабара; г) чи усвідомлював хабародавець, що в одержанні хабара беруть участь кілька служ­бових осіб; 4) розмір одержаного групою хабара визначається загальною його вартістю (сумою) незалежно від того, в яких конкретно розмірах одержав хабар кожний з її учасників; 5) зло­чин визнається закінченим із моменту прийняття хабара хоча б одним з учасників групи.

4. Одержання хабара повторно має відповідати ознакам по­вторності, зазначеним у ст. 32 КК, і має місце там, де згідно з п. 3 примітки до ст. 368 КК службова особа раніше вчинила злочин, передбачений або ст. 368, або ст. 369 КК. Якщо до повторності входять тотожні злочини (лише одержання хабара), то вчине­не охоплюється ознаками ч. 2 ст. 368 КК, а якщо повторність утворюють однорідні злочини (давання й одержання хабара), то раніше вчинений злочин кваліфікується за ст. 369, а знов вчи­нений - за ч. 2 ст. 368 КК за ознакою повторності. Одержання у кілька прийомів одного хабара не утворює повторності за умо­ви, якщо вчинене містить ознаки злочину, що продовжується. Водночас повторним повинне визнаватися одержання кількох хабарів від того самого хабародавця, якщо кожний випадок пе­редавання хабара обумовлювався виконанням (невиконанням) яких-небудь дій у його або інтересах третіх осіб. Не є повтор­ним і одночасне одержання хабара від кількох осіб за умови, що хабар передавався в спільних інтересах усіх хабародавців. Про­те повторним слід визнавати одночасне одержання хабара від кількох осіб, якщо такий хабар передавався за вчинення (невчи- нення) дій в інтересах кожного окремого хабародавця і винний усвідомлював цю обставину.

5. Одержання хабара, поєднане з його вимаганням, визначене в п. 4 примітки до ст. 368 КК і має місце там, де: 1) ініціатором давання-одержання хабара є службова особа — хабароодержу- вач; 2) пропозиція про давання хабара має характер вимоги, яка підкріплюється або а) відкритою погрозою, або б) створенням таких умов, які переконують хабародавця в наявності реальної небезпеки (прихована погроза) його інтересам; 3) дії, вчинен­ням (невчиненням) яких загрожує вимагатель, мають: а) про­типравний характер, б) обумовлені його службовим станови­щем, в) спрямовані на заподіяння шкоди лише правам та закон­ним інтересам хабародавця. Одержання хабара, поєднане з його вимаганням, визнається закінченим злочином не з моменту пред'явлення вимоги, а лише при фактичному одержанні вин­ним хоча б частини хабара.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 368 — штраф від семисот п'ят­десяти до однієї тисячі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 368 - позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із позбавлен­ням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльніс­тю на строк до трьох років та з конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 368 - позбавлення волі на строк від восьми до дванадцяти років із по­збавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

Давання хабара (ст. 369 КК) нерозривно пов'язане з його одержанням, і предмет цих злочинів повністю збігається. Об'єк­тивна сторона злочину вичерпується самим фактом передаван­ня (вручення) предмета хабара. Тому для кваліфікації дій вин­ного за ст. 369 КК не має значення: а) хто є власником мате­ріальних благ, які передаються як хабар, - сам хабародавець або інші особи; б) діє хабародавець за власною ініціативою чи від імені (на прохання, за дорученням, розпорядженням, нака­зом) інших осіб; в) передає хабар у своїх особистих або інтере­сах третіх осіб; г) є ці треті особи фізичними або юридичними.

Хабар може передаватися в будь-якій формі - відкритій чи завуальованій. Дії службової особи, яка передає хабар із метою одержання певних благ та пільг для установи (підприємства, організації), слід кваліфікувати за ст. 369 КК. Склад цього зло­чину є в діях і тієї службової особи, яка: а) дає вказівку (розпо­рядження, наказ) підлеглим працівникам домагатися певних благ для організації шляхом підкупу інших службових осіб;

б) виділяє чи розпоряджається виділити для цього кошти;

в) надає законного вигляду виплатам у разі давання хабара в завуальованій формі тощо. Дії підлеглого працівника, який ви­конує таку вказівку і безпосередньо передає хабар службовій особі, також слід кваліфікувати за ст. 369 КК. Якщо службова особа не віддавала обов'язкових до виконання вказівок, а лише рекомендувала підлеглій їй особі домагатися певних благ для організації шляхом давання хабара іншим службовим особам, її дії слід кваліфікувати як підбурювання до давання хабара, а дії підлеглого працівника, який виконав таку рекомендацію, — як давання хабара (п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.).

Давання хабара визнається закінченим із моменту прийнят­тя службовою особою хоча б частини хабара. Якщо хабарода- вець лише створював умови для передавання хабара (обгово­рював його предмет, розмір, місце та час вручення), вчинене слід кваліфікувати як готування до давання хабара, а якщо за­пропонований хабар не було прийнято з причин, що не залежать від волі хабародавця, — як замах на вчинення цього злочину.

Суб'єктивна сторона давання хабара - тільки прямий умисел. Причому винний усвідомлює, що передає незаконну винагороду саме як хабар. Відсутність такого усвідомлення (наприклад внас­лідок обману) виключає кваліфікацію вчиненого за ст. 369 КК.

Суб'єкт давання хабара — як приватна, так і службова особа. Якщо остання використовує для давання хабара своє службове становище, її дії слід додатково кваліфікувати за ст. 364 КК.

Кваліфікуючою ознакою давання хабара є повторність (див. п. 3 примітки до ст. 368, а також аналіз цієї ознаки щодо ст. 368 КК).

У частині 3 ст. 369 КК сформульовано дві підстави (два види) звільнення від кримінальної відповідальності хабародавця: а) якщо щодо нього мало місце вимагання хабара (див. п. 4 при­мітки до ст. 368 та аналіз ч. 2 ст. 368 КК) або б) якщо після да­вання хабара він добровільно заявив про це до відповідних органів влади до порушення щодо нього кримінальної справи.

Добровільна заява про давання хабара є своєрідним різнови­дом з'явлення із зізнанням (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК) і підставою звільнення від кримінальної відповідальності за наявності та­ких умов: 1) заява повинна бути добровільною, тобто такою, яка основана на самостійно прийнятому хабародавцем рішенні, якщо її зроблено за власною волею, без примусу і за будь-яких мотивів, але не в зв'язку з тим, що про давання хабара стало відомо відповідним органам влади. Ініціатива (пропозиція про доцільність такої заяви) може виходити і від інших осіб, але саме рішення про заяву хабародавець приймає самостійно; 2) заява повинна бути зроблена до порушення кримінальної справи. При цьому враховується не стільки сам момент (час) порушення кримінальної справи, скільки наявність чи відсутність поінфор­мованості про це з боку хабародавця. Якщо кримінальну справу вже порушено, а хабародавець, якому про це невідомо, заявив про давання хабара, то це цілком може бути визнано підставою для звільнення його від відповідальності; 3) перешкодою для звільнення від відповідальності є порушення кримінальної спра­ви щодо хабародавця. Якщо справу порушено за фактом або щодо іншої особи (наприклад, щодо службової особи, яка одержала хабар), то це не позбавляє хабародавця права на звільнення від відповідальності; 4) заява повинна бути спрямована до органу, який за законом наділений правом на порушення кримінальної спра­ви, тобто до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду; 5) на підставі добровільної заяви звільненню від кри­мінальної відповідальності підлягає лише хабародавець - вико­навець давання хабара. На інших співучасників цього злочину положення ч. 3 ст. 369 КК не поширюються.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 369 — штраф від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 2 ст. 369 - позбавлення волі на строк від трьох до восьми років із конфіс­кацією майна або без такої.

Провокація хабара (ст. 370 КК) полягає у свідомому ство­ренні службовою особою умов, що зумовлюють пропонування або одержання хабара, із метою наступного викриття хабаро­давця або хабароодержувача. Об'єктивна сторона злочину по­лягає у вчиненні службовою особою дій, які а) пов'язані з вико­ристанням її службового становища і б) спрямовані на штучне створення обстановки, що зумовлює пропонування або (і) одер­жання хабара. Конкретні способи провокації можуть бути різни­ми: натяки, поради, пропозиції, умовляння, рекомендації, вка­зівки тощо. Обов'язковою ознакою цього злочину є використан­ня суб'єктом для провокації свого службового становища. Якщо винний не використовує його і діє як приватна особа, то залеж­но від конкретних обставин справи він може відповідати лише як організатор, підбурювач або пособник злочину, передбаче­ного ст. 368 чи ст. 369 КК.

Провокація хабара - це завжди активна діяльність, яка ви­знається закінченим злочином із моменту вчинення дій, що зу­мовлюють пропонування чи одержання хабара незалежно від того, чи відбулися в дійсності ці злочини. Одержання-давання хабара, вчинені в зв'язку з їх провокацією, не виключають відпо­відальності самого хабародавця чи хабароодержувача (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р.). Проте, якщо дії провокатора були пов'язані з вимаганням хаба­ра, хабародавець звільняється від кримінальної відповідаль­ності на підставі ч. 3 ст. 369 КК.

Якщо винний не тільки спровокував давання-одержання ха­бара, а й організував ці злочини, підбурював до них чи сприяв їх вчиненню, його дії додатково кваліфікуються як співучасть у хабарництві (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду Украї­ни від 26 квітня 2002 р.). Від провокації хабара слід відрізняти правомірні дії, дійсно спрямовані на викриття хабарництва, коли за заявою службової особи, якій пропонують хабар, або за інформацією особи, яку схиляють дати хабар чи у якої його ви­магають, співробітники правоохоронних органів здійснюють законну оперативну діяльність (так званий «контрольований хабар»).

Суб'єктивна сторона провокації - прямий умисел, оскільки винний свідомо створює умови для давання-одержання хабара і переслідує спеціальну мету - викрити хабародавця або (і) ха- бароодержувача.

За частиною 2 ст. 370 КК карається провокація хабара, вчи­нена службовою особою правоохоронних органів (див. аналіз ч. 3 ст. 364 КК).

Суб'єкт злочину — лише службова особа.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 370 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 2 ст. 370 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років.

РОЗДІЛ XIX

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ

У розділі XVIII Особливої частини КК передбачено відпо­відальність за діяння, які посягають на інтереси правосуддя, при­чому, ці злочини порушують нормальну діяльність не тільки су­дової влади, а й органів, що сприяють процесуальній діяльності з виконання судом функції правосуддя (органи прокуратури, до- судового слідства та дізнання), а також тих органів, які виконують винесені судами вироки, рішення, ухвали та постанови.

§ 1. Види злочинів проти правосуддя

Усі передбачені у розділі XVIII Особливої частини КК зло­чини, виходячи з їх безпосередніх об'єктів, можуть бути класифі­ковані на такі групи.

1.Злочини, які посягають на конституційні принципи діяль­ності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду і до яких належать: завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371 КК); притягнення завідомо невинного до крим­інальної відповідальності (ст. 372 КК); порушення права на захист (ст. 374 КК); постановлення суддею (суддями) завідо- мо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК); втручання в діяльність судових органів (ст. 376 КК); втручання в діяльність захисника чи представника особи (ст. 397 КК).

2.Злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпе­ку, майно суддів, народних засідателів, присяжних та інших учас­ників судочинства і до яких належать: посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною зі здійсненням правосуддя (ст. 379 КК); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльні­стю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК); по­гроза або насильство щодо судді, народного засідателя чи при­сяжного (ст. 377 КК); погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398 КК); умисне знищення або пошко­дження майна судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 378 КК); умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи (ст. 399 КК).

3.Злочини, які перешкоджають одержанню достовірних до­казів та істинних висновків у справі, до яких слід віднести: при­мушування давати показання (ст. 373 КК); завідомо неправди­ве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК); завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК); відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК); перешкоджання з'яв­ленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмо­ви від давання показань чи висновку (ст. 386 КК).

4.Злочини, які перешкоджають своєчасному розкриттю та присіченню злочинів, до яких належать: невжиття заходів безпе­ки щодо осіб, взятих під захист (ст. 380 КК); розголошення відо­мостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист (ст. 381 КК); розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387 КК); приховування злочину (ст. 396 КК); порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

5.Злочини, які перешкоджають виконанню вироку (рішення, ухвали, постанови) і призначеного до відбування покарання. До них належать: невиконання судового рішення (ст. 382 КК); при­ховування майна (ст. 388 КК); ухилення від покарання, не по­в'язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК); ухилення від відбу­вання покарання у виді обмеження волі та у вигляді позбавлен­ня волі (ст. 390 КК); злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи (ст. 391 КК); дії, що дезорганізують роботу виправних установ (ст. 392 КК); втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК); втеча із спеціалізованого лікуваль­ного закладу (ст. 394 КК).

Саме за такою системою розглянемо далі злочини проти пра­восуддя.

§ 2. Злочини, які посягають на конституційні принципи діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду

Завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371). Згідно зі ст. 29 Конституції України ніхто не може бути заареш­тований або утримуватися під вартою інакше ніж за вмотиво­ваним рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, вста­новлених законом. Стаття 155 КПК передбачає, що взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочи­ни, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлен­ня волі, причому, як правило, на строк понад три роки. Лише у виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосо­вано у справах про злочини, за які законом передбачено позбав­лення волі й на строк не більше трьох років. Підставою для взяття під варту є наявність достатніх даних, які свідчать, що обвину­вачений, перебуваючи на волі, може ухилитися від дізнання, слідства чи суду, займатиметься злочинною діяльністю або пе­решкоджати встановленню істини у кримінальній справі, а та­кож із метою забезпечення виконання вироку. Взяття під варту може бути застосовано і до підозрюваного, обвинувачення яко­му має бути пред'явлено протягом десяти днів.

Затримання особи провадиться на підставі статей 106, 106¹, 115 та 165² КПК; арешт і тримання під вартою - статей 165² та 165³ КПК, а привід здійснюється у порядку статей 70, 72, 135, 136, 288 КПК. Порушення вимог цих норм, необхідних для здійснення приводу, арешту, тримання під вартою або затри­мання, й утворює об'єктивну сторону злочину, передбаченого ст. 371 КК, який визнається закінченим із моменту вчинення одного із зазначених діянь і лише за ч. 3 ст. 371 КК — із моменту спричинення тяжких наслідків.

Відповідальність за ст. 371 КК настає лише за умови, якщо передбачені в ній дії є незаконними. Наприклад, якщо арешт чи затримання застосовуються без належних фактичних даних або за злочин, який не карається позбавленням волі; якщо арешт чи затримання продовжуються після закінчення встановлених КПК строків або тримання під вартою здійснюється без відповідно­го судового рішення. Незаконність приводу може полягати у його застосуванні без достатніх підстав або до особи, яка не підля­гає приводу (наприклад, до перекладача, експерта), або у його здійсненні без відповідної постанови судово-слідчих чи проку­рорських органів.

За частиною 3 ст. 371 КК караються ті самі дії, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (наприклад, самогубство, тяжку хво­робу заарештованого), вчинені з корисливих мотивів (наприклад із метою заволодіти майном заарештованого) чи в інших особи­стих інтересах (наприклад із метою просування за службою).

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки винний діє завідомо і бажає цього.

Суб'єкт злочину — спеціальний: службова особа органів дізнан­ня, слідчий, прокурор, а у разі незаконного тримання під вартою - і працівник установи, де тримається під вартою потерпілий. Суд­дя, що постановив завідомо неправосудний судовий акт про засто­сування цих процесуальних дій, відповідає за ст. 375 КК, а якщо вони вчинені за наявності кваліфікуючих ознак, передбачених у ч. 3 ст. 371 КК, — за ч. 2 ст. 375 та ч. 3 ст. 371 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 371 — позбавлення права обійма­ти певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 371 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 371 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відпові­дальності (ст. 372). Стаття 62 Конституції України проголо­шує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинуваль­ним вироком суду.

З об'єктивної сторони притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності може полягати у пред'явленні обвинувачення за відсутністю події чи складу злочину в діях особи або при недоведеності її участі у вчиненні злочину. Зло­чин визнається закінченим із моменту пред'явлення обвинува­чення, коли постанова про притягнення як обвинуваченого пред'явлена особі для ознайомлення.

За частиною 2 ст. 372 КК караються ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого зло­чину чи зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією (наприклад, використанням підроблених доку­ментів, знищенням або вилученням зі справи доказів тощо).

З суб'єктивної сторони особа діє з прямим умислом, оскільки усвідомлює, що притягує до відповідальності завідомо невину­ватого і бажає цього.

Суб'єкт злочину спеціальний — особа, яка проводить дізнан­ня, слідчий або прокурор, тобто службові особи, яким за зако­ном надано право притягнення особи до відповідальності як об­винуваченого за кримінальною справою. Дії судді, який ухва­лює постанову про притягнення до відповідальності завідомо невинуватого, слід кваліфікувати за ст. 375 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 372 - обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 372 - позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.

Порушення права на захист (ст. 374). Згідно з Конститу­цією України (ст. 59, ч. 2 ст. 63 та п. 6 ст. 129) право обвинуваче­ного на захист є одним із найважливіших принципів здійснен­ня правосуддя.

З об'єктивної сторони злочин полягає у таких діяннях: а) недопущення захисника до участі у справі (наприклад його недопущення до участі в допиті обвинуваченого); б) ненадання своєчасно (несвоєчасне надання) захисника (наприклад нена- дання захисника обвинуваченому під час пред'явлення йому обвинувачення); в) інше грубе порушення права на захист підоз­рюваного, обвинуваченого чи підсудного (наприклад невручен­ня підсудному копії обвинувального висновку тощо).

За частиною 2 ст. 374 КК караються ті самі дії, якщо вони:

а) призвели до засудження невинуватої у вчиненні злочину особи;

б) вчинені за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 28 КК);

в) спричинили інші тяжкі наслідки (наприклад, самогубство по­терпілого, тяжку хворобу, заподіяння значної майнової шкоди).

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, а психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 374, — умисна або необережна форма вини.

Суб'єкт злочину спеціальний — особа, яка здійснює дізнан­ня, слідчий, прокурор чи суддя.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 374 — штраф від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 374 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років із позбавленням права обіймати певні посади чи зай­матися певною діяльністю на строк до трьох років.

Постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудно­го вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375) з об'єктив­ної сторони полягає в постановленні неправосудного судового акта (постанови, ухвали, рішення, вироку). Неправосудним вва­жається такий судовий акт, який не відповідає вимогам законності й обґрунтованості. За частиною 1 ст. 375 КК злочин визнається закінченим із моменту підписання та проголошення відповідного судового акта, незалежно від того, чи був він потім виконаний.

За частиною 2 ст. 375 КК караються ті самі дії, що спричини­ли тяжкі наслідки (наприклад, призначення і відбування за­судженим тривалого строку позбавлення волі, самогубство нео- бґрунтовано засудженого), або вчинені з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки винний постановляє завідомо неправосудний судовий акт, а пси­хічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 375 КК, — умисел або необережність.

Суб'єкт злочину спеціальний — суддя будь-якої судової інстанції, а також народні засідателі чи присяжні, які брали участь у розгляді справи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 375 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк від двох до п'яти років; за ч. 2 ст. 375 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років.

Втручання в діяльність судових органів (ст. 376). Відповід­но до статей 126 та 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються лише закону. Тому не­законне втручання в їх діяльність (учинення на них впливу, тис­ку) забороняється.

З об'єктивної сторони злочин полягає у здійсненні на потер­пілого впливу (тиску) в будь-якій формі, який вчинюється для того, щоб перешкодити виконанню суддею своїх службових обо­в'язків або домогтися винесення неправосудного рішення. Втру­чання може полягати у проханні на адресу судді, у даванні йому вказівок, висловленні рекомендацій, у критиці в засобах масо­вої інформації до розгляду справи в суді тощо. Для складу цього злочину не має значення, за допомогою яких засобів (обіцянки різних вигід, залякування, погрози тощо), у діяльність суду якої інстанції, в якій стадії процесу здійснюється таке втручання. Злочин вважається закінченим незалежно від того, чи вдалося винному перешкодити всебічному, повному та об'єктивному розгляду конкретної справи або домогтися винесення незакон­ного судового рішення.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, поєднаний зі спеціальною метою — перешкодити виконанню суддями їх обов'язків зі здійснення правосуддя чи домогтися неправосуд­ного рішення за справою.

Суб'єкт злочину загальний — будь-яка особа, що досягла 16- річного віку. Дії службової особи, що впливає на суддів, вико­ристовуючи своє службове становище, кваліфікуються за ч. 2 ст. 376 КК. За частиною 2 ст. 376 КК карається і втручання в діяльність судових органів, якщо це перешкодило запобіганню злочину чи затриманню особи, яка його вчинила.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 376 — штраф до п'ятдесяти нео­податковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців; за ч. 2 ст. 376 — позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або арешт на строк до шести місяців, або позбавлення волі на строк до трьох років.

(ст. 397). Таке втручання є своєрідним порушенням права на захист, яке гарантовано Конституцією України (статті 59, 63, 129). З об'єктивної сторони втручання здійснюється в будь-якій формі в законну діяльність потерпілого і полягає у створенні перешкод щодо здійснення правомірної діяльності захисника або представника особи з надання правової допомоги або у по­рушенні встановлених законом гарантій їх діяльності та про­фесійної таємниці (наприклад, відмова у наданні захиснику мож­ливості ознайомитися з необхідними для захисту документами або порушення таємниці його побачення з підзахисним, пере­шкоджання законному представникові прибути до встановле­ного часу на розгляд справи тощо). Якщо такі дії полягають у погрозах, насильстві, знищенні (пошкодженні) майна, посяганні на життя, тобто у вчиненні більш тяжкого злочину проти пра­восуддя, відповідальність настає за спеціальними нормами — статтями 398-400 КК.

Суб'єктивна сторона злочину - тільки прямий умисел.

Суб'єкт злочину за ч. 1 ст. 397 КК — будь-яка особа, у тому числі й працівник правоохоронних чи судових органів (напри­клад конвоїр, секретар суду). Якщо втручання здійснюється службовою особою з використанням службового становища, її дії кваліфікуються за ч. 2 ст. 397 КК.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 397 — штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 397 — штраф від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займа­тися певною діяльністю на строк до трьох років.

§ 3. Злочини, які посягають на життя, здоров'я, особисту безпеку, майно суддів, народних засідателів, присяжних та інших учасників судочинства

Злочини проти правосуддя, що належать до цієї групи, є спеціальними видами посягань на особу судді, народного засі­дателя чи присяжного у зв'язку з виконанням ними обов'язків із здійснення правосуддя, а також захисника та представника осо­би у зв'язку з наданням ними правової допомоги. До кола цих діянь належать посягання на життя цих осіб та їх близьких, різно­го роду погрози на їх адресу, заподіяння їм тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження їх майна. Характеристику ознак подібних їм злочинів наведено у розділах III, VII та XVI цього підручника, тому немає потреби ще раз повторювати тут ці по­ложення, а досить вказати лише на особливості цих злочинів.

Посягання на життя судді, народного засідателя чи при­сяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійснен­ням правосуддя (ст. 379), а такожзахисника чи представника особи у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною з наданням пра­вової допомоги (ст. 400). З об'єктивної сторони ці злочини по­лягають у вбивстві чи замаху на вбивство зазначених осіб або їх близьких родичів у зв'язку з виконанням обов'язків, пов'язаних зі здійсненням правосуддя або наданням правової допомоги.

Суб'єктивна сторона цих злочинів — умисел із метою пере­шкодити зазначеній діяльності чи з мотивів помсти за здійснен­ня такої діяльності. При замаху на вбивство умисел може бути лише прямим, а при закінченому вбивстві - як прямим, так і непрямим.

Суб'єкт цих злочинів - будь-яка особа, що досягла 14-річно- го віку.

Покарання за злочин: за статтями 379 та 400 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років або довічне по­збавлення волі.

Погроза або насильство щодо судді, народного засідате­ля чи присяжного (ст. 377), а такожзахисника чи представни­ка особи (ст. 398) у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя чи наданням правової допомоги. За частинами 1 цих статей карається погроза вбивством, насиль­ством або знищенням (пошкодженням) майна зазначених осіб; за ч. 2 ст. 377 КК — заподіяння судді, народному засідателю, присяжному чи їх близьким родичам побоїв, легких або серед­ньої тяжкості тілесних ушкоджень; за ч. 2 ст. 398 КК - заподіян­ня захисникові, представникові особи чи їх близьким родичам легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; за частина­ми 3 статей 377 і 398 КК — заподіяння тим самим особам тяжких тілесних ушкоджень.

Суб'єктивна сторона цих злочинів — умисел із метою пере­шкодити здійсненню потерпілими своїх обов'язків чи з бажання помститися за їх виконання. Злочини, передбачені у частинах 1 статей 377 та 398 КК, вчинюються тільки з прямим умислом, а передбачені в частинах 2 та 3, — як із прямим, так і з непрямим умислом.

Суб'єкт цих злочинів: за погрозу, побої та легкі тілесні уш­кодження - особа, що досягла 16-річного, а за тілесні ушкоджен­ня середньої тяжкості та тяжкі - 14-річного віку.

Покарання за злочини: за ч. 1 ст. 377 — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 377 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на строк до шести років; за ч. 3 ст. 377 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років; за ч. 1 ст. 398 — арешт на строк до шести місяців або обме­ження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 398 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 398 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років.

Умисне знищення або пошкодження майна судді, народ­ного засідателя чи присяжного (ст. 378), а такожзахисникачипредставника особи (ст. 399) у зв'язку з їх діяльністю, пов'я­заною зі здійсненням правосуддя або наданням правової допо­моги. Об'єктивна сторона цих злочинів полягає у знищенні (по­шкодженні) майна, що належить судді, народному засідателю, присяжному, захиснику чи представнику особи або їх близьким родичам. За частиною 2 ст. 378 КК караються ті самі дії, вчинені шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним спо­собом, або такі, що спричинили загибель людей чи інші тяжкі наслідки (наприклад тяжкі тілесні ушкодження); за ч. 2 ст. 399 КК — вчинені тими самими способами, або якщо вони заподіяли шкоду в особливо великих розмірах (зруйнування будинку, зни­щення автомобіля); за ч. 3 ст. 399 КК — якщо спричинили заги­бель людей, завдання їм тяжких тілесних ушкоджень чи настан­ня інших тяжких наслідків (наприклад загибель особливо кош­товного майна).

Суб'єктивна сторона цих злочинів — прямий чи непрямий умисел, а у випадках, коли знищення (пошкодження) майна спричинило такі додаткові наслідки, як загибель людей, тяжкі тілесні ушкодження або інші тяжкі наслідки, - змішана форма вини: умисел щодо знищення (пошкодження) майна і необе­режність щодо додаткових наслідків.

Суб'єкт цих злочинів за частинами 1 статей 378 і 399 КК — особа, що досягла 16-річного віку, а за ч. 2 ст. 378, частинами 2 та 3 ст. 399 КК - 14-річного віку.

Покарання за злочини: за ч. 1 ст. 378 — арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на строк до п'яти років; за ч. 2 ст. 378 — позбавлення волі на строк від шести до п'ятнадця­ти років; за ч. 1 ст. 399 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподат­ковуваних мінімумів доходів громадян або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 399 — позбавлен­ня волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 3 ст. 399 — поз­бавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

§ 4. Злочини, які перешкоджають одержанню достовірних доказів та істинних висновків у справі

Примушування давати показання (ст. 373). Згідно з Кон­ституцією України (статті 28 та 62) ніхто не може бути підда­ний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що при­нижує його гідність, поводженню чи покаранню, а обвинува­чення особи не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. Цим конституційним приписам кореспон­дує ст. 22 КПК, яка забороняє домагатися показань осіб, що бе­руть участь у справі, шляхом насильства, погроз та застосуван­ням інших незаконних заходів. Порушення цих вимог і утворює злочин, передбачений ст. 373 КК.

З об'єктивної сторони злочин полягає в незаконних діях, які є способом примушування особи давати показання під час її допи­ту і які можуть полягати в різних погрозах на адресу допитува­ного чи його близьких (наприклад, залякування залишити без їжі, погіршити режим тримання під вартою, притягти до відпові­дальності близьких тощо) або в обмані, фальсифікації пред'яв­лених матеріалів слідства, різних обіцянках (наприклад, надати побачення, звільнити з-під варти тощо). Злочин визнається закін­ченим із моменту примушування давати показання.

За частиною 2 ст. 373 КК караються ті самі дії, поєднані із застосуванням насильства або із знущанням над особою. Насиль­ство може бути як психічним, так і фізичним. Фізичне насиль­ство — це, наприклад, катування, заподіяння побоїв, спричи­нення тілесних ушкоджень. Якщо наслідком такого насильства були тяжкі тілесні ушкодження або вбивство, вчинене слід ква­ліфікувати за сукупністю. Під знущанням над особою розумі­ють глумління, завдання образ та інші дії, які грубо й цинічно принижують гідність людини (глузування над фізичними ва­дами особи, образа її національних чи релігійних почуттів тощо).

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел.

Суб'єкт злочину спеціальний — працівник правоохоронно­го органа, наділений правом запроваджувати дізнання чи досу- дове слідство.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 373 — обмеження волі на строк до трьох років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 373 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.

Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочи­ну (ст. 383). Крім основного безпосереднього об'єкта — інтересів правосуддя - цей злочин посягає і на додатковий об'єкт — інте­реси особи, а з об'єктивної сторони полягає у повідомленні про нібито вчинений злочин, яке направляється на адресу органів дізнання, слідчого, прокурора або суду. Форма повідомлення — будь-яка: усна, письмова, через третіх осіб, анонімна, із викори­станням комп'ютерних мереж тощо. Неправдивість повідомлен­ня може стосуватися як самого факту злочину (наприклад по­відомлення про нібито вчинену крадіжку), так і особи, яка ніби­то вчинила злочин. Злочин визнається закінченим із моменту одержання неправдивого повідомлення відповідним органом (службовою особою), незалежно від того, чи порушено кримі­нальну справу і чи було неправдиво звинувачено особу притяг­нуто до кримінальної відповідальності.

За частиною 2 ст. 383 КК караються ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особливо тяжкому злочині або із штучним створенням доказів обвинувачення (наприклад, із підробленням речових доказів, використанням лжесвідчення тощо), а також вчинені з корисливих мотивів.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки вин­ний усвідомлює, що відомості про злочин є завідомо неправдивими.

Суб'єкт злочину - будь-яка особа, що досягла 16-річного віку.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 383 — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 383 — обмеження волі на строк від двох до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк.

Завідомо неправдиве показання (ст. 384) з об'єктивної сто­рони полягає у неправдивому: а) показанні свідка, потерпілого;

б) висновку експерта; в) перекладі перекладача. Злочин вчи­нюється під час провадження дізнання, досудового слідства, су­дового розгляду або розслідування тимчасовою слідчою чи спе­ціальною комісією Верховної Ради України і визнається закін­ченим із моменту здійснення будь-якої із зазначених дій.

Неправдивість показань свідка чи потерпілого полягає у повідомленні неправдивих відомостей про факти та обставини, які їм відомі та які мають значення для вирішення справи. Неправдивість висновку полягає в повідомленнях експертом неправдивих відомостей у висновку, які можуть стосуватися як окремих питань, так і висновків за справою в цілому. Неправ­дивий переклад - це неправильна передача тих показань, доку­ментів та інших матеріалів справи, які підлягають перекладу. Злочин вчинюється лише шляхом активних дій, оскільки умов­чання (замовчування) свідка, експерта чи перекладача про відомі їм обставини справи (бездіяльність) є однією з форм відмови від давання показань, виконання обов'язків експерта чи перекладача, яка карається за ч. 1 ст. 385 КК.

За частиною 2 ст. 384 КК караються ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а та­кож вчинені з корисливих мотивів.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел, оскільки винний усвідомлює, що його показання, висновок чи переклад містять завідомо неправдиві відомості, та бажає довести їх до органів дізнання, досудового слідства чи суду.

Суб'єкт злочину спеціальний — свідок, потерпілий, експерт, перекладач, які попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання, висновок або переклад. Підоз­рюваний, обвинувачений, підсудний, цивільний позивач чи відповідач за такі дії відповідальності не несуть.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 384 — виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років; за ч. 2 ст. 384 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк від двох п'яти років.

Познавательные статьи:



Формы дистанционного обучения

Передача мяча двумя руками снизу

Значение правильной осанки для жизнедеятельности человека

Основные ошибки при выполнении передач мяча на месте