Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом елек­тричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 13 из 41Следующая ⇒

РОЗДІЛ VII

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

§ 1. Поняття та види злочинів проти власності

Об'єктом злочинів проти власності є суспільні відносини влас­ності, що охороняються кримінальним законом як частина еко­номічних відносин, як основа економічної системи держави. Юри­дичним виявом відносин власності є право власності — це, відпо­відно до статей 316, 317 Цивільного кодексу України^[31], є право власника на володіння, користування та розпоряджання своїм майном за своєю волею незалежно від волі інших осіб.

На підставі статей 324—327 ЦК суб'єктами права власності є народ України, фізичні та юридичні особи, держава, територ­іальні громади.

Стаття 13 Конституції України проголошує рівність усіх суб'єктів права власності перед законом і забезпечення захисту їх прав державою. Тому кримінальне законодавство рівним чи­ном охороняє права всіх суб'єктів власності.

Небезпечність злочинів проти власності, важливість її охо­рони кримінально-правовими засобами визначається тим, що вона є найважливішою соціальною цінністю: нормальне функ­ціонування відносин власності забезпечує стабільність всієї еко­номічної системи, підвищення рівня добробуту народу.

Особливе значення для цих злочинів має їх предмет. Ним є приватне, державне та комунальне майно, яке має певні обо­в'язкові ознаки: 1) юридична — право на майно належить певно­му власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, перебуває у її віданні чи під її охороною, для винного майно є чужим; 2) економічна — майно має становити певну матеріаль­ну цінність, мати певну вартість. Іноді цю ознаку називають соціальною, оскільки вона означає, що в майно вкладено працю людини. Цінність, вартість майна саме й вимірюється цією пра­цею; 3) фізична — це предмети, речі, які можна вилучити, при­власнити, спожити, пошкодити, знищити тощо.

Не є предметами злочинів проти власності такі, що перебу­вають у природному стані: ліс на корені, риба та інші водяні тварини в природних водоймах, звіри у лісі тощо. Їх незаконне знищення, пошкодження, вилов належать до злочинів проти довкілля (статті 246, 248 і 249). Однак ці предмети стають пред­метом злочинів проти власності, якщо вони вже вилучені з при- роднього стану за допомогою праці людини або вирощуються людиною в спеціальних розплідниках, ставках тощо.

Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини, радіоактивні матеріали — статті 262—267; наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги та прекурсори — ст. 312 та ін.; військове майно — статті 410, 411 та ін., які внаслідок особливих (небезпечних) їх власти­востей віднесено до злочинів проти громадської безпеки, здоро­в'я людей тощо.

Крім майна у деяких злочинах проти власності предметом можуть бути право на майно, а також дії майнового характеру, наприклад, при вимаганні (ст. 189) та шахрайстві (ст. 190).

Специфіка об'єкта та предмета визначають і загальні об'єк­тивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти власності.

З об'єктивної сторони переважна більшість із них сконст­руйована законодавцем як злочини з матеріальним складом — їх обов'язковою ознакою є спричинення суспільно небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди в певному розмірі відно­синам власності. Тому закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Однак для закінчення таких злочинів, як розбій, ви­магання, погроза знищення майна, не потрібно фактичного на­стання шкоди (це так звані усічені склади злочинів).

З суб'єктивної сторони більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, за якого особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, перед­бачає спричинення матеріальної шкоди та бажає цього, одно­часно бажаючи власного незаконного збагачення. Певні особ­ливості суб'єктивної сторони мають злочини, передбачені стат­тями 194, 196, 197, про що буде сказано далі.

За наявності низки загальних ознак, що характеризують зло­чини проти власності, вони істотно розрізняються між собою за характером діяння, способом їх вчинення, мотивами та метою. Саме це дає можливість класифікувати їх на різні групи, побу­дувати їх систему.

Зокрема, за наявності як обов'язкової ознаки корисливих мо­тиву та мети злочини проти власності поділяють на корисливі та некорисливі. Корисливі злочини, своєю чергою, за характе­ром діяння, за способом їх вчинення можуть бути поділені на зло­чини: пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на ко­ристь винного або інших осіб і не пов'язані з таким обертанням.

§ 2. Корисливі злочини, пов'язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб

Загальними ознаками, що об'єднують різні злочини цієї гру­пи, є: 1) незаконне, безоплатне обертання чужого майна на ко­ристь винного або інших осіб; 2) корисливі мотив та мета — прагнення, спонукання до незаконного збагачення за рахунок чужого майна.

Обертання як обов'язкова ознака об'єктивної сторони зло­чинів цієї групи передбачає активну поведінку (дію) — вилу­чення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, якій його ввірено на законній підставі, на користь винного або інших осіб і збагачення його або інших осіб за рахунок цього майна.

Обертання має бути незаконним. Це означає, що суб'єкт не має права на це майно, оскільки воно для нього є чужим. Обер­тання майна має бути безоплатним, тобто воно не повертаєть­ся, не оплачується, не відшкодовується власникові еквівалент його вартості.

З об'єктивної сторони більшість злочинів, пов'язаних із не­законним безоплатним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб, належить до злочинів із матеріальним складом: крім діяння необхідною ознакою їх об'єктивної сторо­ни є наслідки — матеріальна шкода: власник позбавляється майна, можливості володіти, користуватися, розпоряджатися ним за своєю волею. Тому закінченими ці злочини визнаються з моменту фактичного заподіяння матеріальної шкоди у певно­му розмірі. Особливості в цьому питанні є в складах розбою та вимагання, про що буде сказано при аналізі цих злочинів.

Суб'єктивна сторона всіх цих злочинів характеризується прямим умислом, корисливими мотивом і метою: особа усвідом­лює, що вона посягає на чужу власність, не маючи права на неї, передбачає матеріальну шкоду власникові та бажає настання цього наслідку, переслідуючи мету незаконного збагачення.

Мотив корисливий — прагнення одержати матеріальну ви­году для себе або інших осіб, спонукання до незаконного збага­чення за рахунок чужого майна.

Суб'єкт корисливих злочинів — крадіжки, грабежу, розбою, вимагання — будь-яка особа, яка досягла 14-річного віку. В інших випадках — особа, яка досягла 16-ти років. У разі привласнен­ня, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем суб'єкт спеціальний — особа, якій май­но ввірено чи перебувало в її віданні, або службова особа, яка заволодіває чужим майном шляхом зловживання службовим становищем.

Поряд із цими загальними ознаками корисливі злочини, по­в'язані з обертанням чужого майна, мають і відмінні ознаки. Вони відрізняються один від одного за способом (формою) їх вчинен­ня, тобто прийомами, методами, які використовує винний для досягнення злочинної мети збагачення за рахунок чужого майна. Саме за способом вчинення цих злочинів КК виділяє: крадіжку; грабіж; розбій; викрадення шляхом демонтажу та іншим спосо­бом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнан­ня; вимагання; шахрайство; привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Крадіжка (ст. 185). Частина 1 ст. 185 визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна.

Об'єктивна сторона крадіжки виражається в дії — таємному незаконному, безоплатному, поза волею власника викраденні чужого майна. Таємне викрадення означає, що майно вилу­чається непомітно, за відсутності власника чи інших осіб, або в їх присутності, але за умови, що потерпілий або інші особи не здатні усвідомлювати факт викрадення (наприклад, на очах у людей, що відпочивають на пляжі та не усвідомлюють, що вин­ний викрадає чужі речі; в присутності малолітніх тощо). Таєм­ним вважається і викрадення в присутності осіб, які усвідом­люють, що вчинюється крадіжка, але суб'єкт знає, що ці особи йому не перешкоджатимуть: він упевнений в їх мовчазній згоді, невтручанні (наприклад крадіжка продуктів на м'ясокомбінаті в присутності інших працівників).

З суб'єктивної сторони крадіжка передбачає прямий умисел, за якого винний усвідомлює, що вилучає чуже майно таємно. І це психічне ставлення винного має вирішальне значення для кваліфікації вчиненого як крадіжки. Тому, якщо злочинець по­миляється, вважаючи свої дії непомітними, а за ним фактично хтось спостерігає та усвідомлює, що ці дії є незаконними, все вчинене залишається крадіжкою.

Закінченою крадіжка визнається з моменту вилучення май­на та отримання винним можливості хоча б початкового розпо­рядження вилученим (сховати, передати, викинути тощо).

Частина 2 ст. 185 встановлює відповідальність за крадіжку, вчинену повторно або за попередньою змовою групою осіб. Відповідно до примітки 1 до ст. 185 повторною визнається кра­діжка, вчинена особою, яка раніше вчинила не лише крадіжку, а й будь-який із злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189— 19І або статтями 187 і 262 (повторність однорідних злочинів), незалежно від того, чи була особа судима за раніше вчинений злочин, чи ні. Важливо лише мати на увазі загальне положення, що стосується поняття повторності (ст. 32): повторність краді­жки виключається, якщо за раніше вчинену крадіжку (або інший злочин, вказаний у примітці) особу було звільнено від кримі­нальної відповідальності або якщо судимість за цей злочин була погашена чи знята.

Повторну крадіжку слід відрізняти від продовжуваної крадіж­ки, за якої вчиняється одна крадіжка, але кількома тотожними діями, об'єднаними однією метою (наприклад крадіжка із заво­ду велосипеда окремими деталями). Якщо крадіжка вчинюєть­ся після крадіжки, то вчинене кваліфікується за ч. 2 ст. 185.

У разі вчинення крадіжки після інших, вказаних у статтях 186, 187, 189—191 і 262, однорідних злочинів, необхідна квалі­фікація вчиненого за сукупністю — за ч. 2 ст. 185 і відповідною статтею, що передбачає відповідальність за ці злочини, напри­клад, ч. 1 ст. 187 та ч. 2 ст. 185.

Крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб, перед­бачає вчинення її спільно кількома особами (двома й більше), які заздалегідь, тобто до початку вчинення крадіжки, домовили­ся про спільне її вчинення (ч. 2 ст. 28). При цьому не має значен­ня, яку конкретно роль виконував кожний із них при вчиненні крадіжки.

У частині 3 ст. 185 встановлено відповідальність за крадіж­ку, поєднану з проникненням у житло, інше приміщення чи схо­вище або таку, що завдала значної шкоди потерпілому.

Аналіз першої ознаки вимагає з'ясування, по-перше, понять «житло», «інше приміщення», «сховище», по-друге, поняття «проникнення».

Житло — це приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, но­мер у готелі тощо). До житла дорівнюються і його складові час­тини, де може зберігатися майно (балкон, льох тощо), за винят­ком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо). Приміщення — це різного роду спо­руди, будови, в яких постійно або тимчасово міститься майно. Це може бути магазин, база, промислове підприємство, музей тощо. Інше сховище — це широке поняття — будь-яка споруда для постійного або тимчасового зберігання майна (контейнер, фургон, дільниця території, що охороняється тощо).

Під проникненням у житло, інше приміщення чи сховище ро­зуміється незаконне вторгнення до них будь-яким способом — із застосуванням засобів подолання перешкод або без їх викорис­тання. Однак обов'язковою його ознакою є незаконність — із метою крадіжки. Якщо особа увійшла в приміщення, житло не з метою крадіжки, але потім викрала майно, то ознаки, що роз­глядається, немає. Наприклад, І. прийшов в гуртожиток до своєї знайомої, якої в кімнаті не було. І. пішов шукати її в інших кімна­тах. Побачивши, що в одній із кімнат, в якій нікого не було, на столі лежав гаманець, викрав його. У цьому випадку немає кра­діжки з проникненням у житло.

Для проникнення не має значення, чи проник винний сам (фізично) у житло, приміщення, або використав знаряддя, яки­ми, наприклад, через відкриту кватирку вилучав майно.

Якщо з метою проникнення застосовується насильство (на­приклад, до охоронця, господаря квартири та інших) то, залеж­но від характеру насильства, все вчинене має кваліфікуватися як грабіж або розбій.

Крадіжка, що завдала значної шкоди потерпілому, визна­чається за сукупності двох умов: матеріального становища по­терпілого та розміру збитку на суму від ста до двохсот п'ятдеся­ти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (примітка 2 до ст. 185). Тому, якщо спричинена шкода відповідає розміру від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, але матеріальний стан потерпілого такий, що для нього ця шкода не є значною, крадіжка не може визнаватися такою, що спричинила значну шкоду. З іншого боку, не буде такої крадіжки і в тому разі, якщо розмір шкоди нижчий ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян^[32], незалежно від матеріального стану потерпілого. Матеріальний стан потерпі­лого встановлюється в кожному конкретному випадку на підставі оцінки заробітної плати, інших доходів, кількості членів сім'ї, наявності дітей або хворих тощо.

Частини 4 і 5 ст. 185 передбачають відповідальність за кра­діжку, вчинену у великому та особливо великому розмірі. Краді­жка, вчинена у великому розмірі, має місце при вчиненні її од­нією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а в особливо великих розмірах — на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує цей мінімум (примітки 3 і 4 до ст. 185).

Крім того, ч. 5 ст. 185 передбачає відповідальність за крадіж­ку, вчинену організованою групою (ч. 2 ст. 28).

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 185 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 185 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 3 ст. 185 — позбавлення волі на строк від трьох до шести років; за ч. 4 ст. 185 — позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років; за ч. 5 ст. 185 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Грабіж (ст. 186) з об'єктивної сторони виражається у відкри­тому викраденні — вилученні чужого майна в присутності влас­ника або інших осіб, які усвідомлюють те, що вчиняється зло­чин. При цьому винний також усвідомлює, що його дії помічено, однак ігнорує це. Якщо винний помиляється і вважає, що його помітили, а фактично це не так, він відповідає за грабіж; якщо ж ситуація зворотна — особа вважає, що її ніхто не бачить, але насправді за нею стежать, то вчинене вважається крадіжкою. Грабіж матиме місце і в тому разі, якщо викрадення, розпочате таємно, переросло у відкрите (наприклад, при вчиненні вин­ним крадіжки несподівано з'явився охоронник, але винний ігно­рує це, і, схопивши викрадене, тікає).

Грабіж, як і крадіжка, вважається закінченим із моменту ви­лучення майна та отримання можливості розпорядитися ним як своїм власним.

Частина 2 ст. 186 передбачає відповідальність за грабіж, по­єднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здо­ров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насиль­ства. Під таким насильством розуміється як фізичне насиль­ство — обмеження волі потерпілого або інших осіб (зв'язування, замкнення в певному приміщенні), завдання ударів, побоїв, за­подіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило ко­роткочасного розладу здоров'я або незначної втрати працездат­ності, так і психічне насильство — погроза застосувати вказане фізичне насильство. Такий грабіж має додатковий безпосередній об'єкт — свободу та тілесну недоторканність особи.

Насильство при грабежі у більшості випадків застосовуєть­ся з метою вилучити майно, а тому передує вилученню. Але на­сильство може застосовуватися і для утримання вже вилучено­го майна, тобто слідувати за вилученням (наприклад, винний, скориставшись тим, що продавець вийшов до підсобного при­міщення, з прилавка магазина викрав річ. Продавець, помітив­ши це, намагався її відібрати, але винний, утримуючи річ, зав­дав кілька ударів продавцеві і з викраденим зник). Якщо ж на­сильство застосовується тільки з метою уникнути затримання, то грабежу, поєднаного з насильством, не буде (наприклад, вин­ний кинув відкрито викрадену річ і, тікаючи, застосовує насиль­ство до особи, яка намагається його затримати).

Від грабежу, поєднаного з насильством, слід відрізняти так званий грабіж-ривок, за якого винний застосовує певні зусил­ля, щоб відібрати у потерпілого річ, предмет (наприклад, вир­вав із рук сумку, зірвав з голови шапку тощо). У цих випадках насильство до потерпілого не застосовується, тому грабіж-ри- вок кваліфікується за ч. 1 ст. 186.

Всі інші кваліфікуючі ознаки грабежу (повторність, за попе­редньою змовою групою осіб, із проникненням у житло, інше при­міщення, завдання значної шкоди потерпілому, а також грабіж у великих і особливо великих розмірах або організованою гру­пою) аналогічні тим, які проаналізовано щодо крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 186 — штраф від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років; за ч. 2 ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років; за ч. 3 ст. 186 — позбавлення волі на строк від чотирьох до восьми років; за ч. 4 ст. 186 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років; за ч. 5 ст. 186 — позбавлен­ня волі на строк від восьми до тринадцяти років із конфіска­цією майна.

Розбій (ст. 187) є найбільш небезпечним злочином проти власності. Його обов'язковим додатковим об'єктом виступають життя і здоров'я потерпілих.

Об'єктивна сторона розбою полягає в нападі з метою заво- лодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпеч­ним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з по­грозою застосування такого насильства. Насильство має реаль­ний характер: здатне придушити волю потерпілого і примусити його передати майно винному.

Під фізичним насильством, небезпечним для життя чи здоро­в'я, розуміється легке тілесне ушкодження, що спричинило ко­роткочасний розлад здоров'я або незначну втрату працездат­ності, середньої тяжкості, тяжке тілесне ушкодження, замах на вбивство, вбивство. Однак слід зазначити, що замах на вбив­ство та вбивство, що супроводжували розбій, не охоплюються цим складом і вимагають додаткової кваліфікації за відповід­ним пунктом ч. 2 ст. 115.

До насильства як обов'язкової ознаки розбою належить і на­сильство, небезпечне для життя в момент заподіяння. Специ­фіка його у тому, що реальна небезпека для життя існує для потерпілого лише в момент застосування насильства, фактич­но воно не приводить до настання смерті. Наприклад, здушен- ня шиї, застосування електроструму, скидання з висоти тощо. Фізичне насильство може бути як відкритим, так і таємним (зав­дання удару потерпілому, який спав).

Психічне насильство — це погроза заподіяти вказане фізичне насильство або погроза вбивством. Додаткової кваліфікації за ст. 129 тут не потрібно. Насильство при розбої є способом заво- лодіння майном і, як правило, передує йому. Однак воно може застосовуватися і після заволодіння майном для його утриман­ня. Насильство, небезпечне для життя чи здоров'я, застосоване винним із метою уникнути затримання, вимагає самостійної кваліфікації за сукупністю з крадіжкою чи грабежем.

Тривалий час суперечливим у судовій практиці було питан­ня про можливість віднесення до насильства, небезпечного для життя чи здоров'я, давання потерпілому, з метою вилучення у нього майна, наркотичних, психотропних речовин, що призве­ли до його несвідомого стану. Пленум Верховного Суду Украї­ни визнав, що, якщо такі засоби були застосовані без згоди по­терпілого (всупереч його волі) і містили в собі небезпеку для його життя чи здоров'я, про що знав винний, то такі дії квалі­фікуються як розбій^[33].

Розбій належить до усічених складів злочинів, тому вважаєть­ся закінченим із моменту нападу, тобто з моменту застосування насильства, незалежно від того, чи вдалося винному заволодіти майном, чи ні.

Кваліфікуючими ознаками розбою є: вчинення його за попе­редньою змовою групою осіб, або особою, яка раніше вчинила розбій або бандитизм (ч. 2 ст. 187); поєднання розбою з проник­ненням у житло, інше приміщення чи сховище (ч. 3 ст. 187); спря­мування розбою на заволодіння майном у великих чи особливо великих розмірах або вчинення його організованою групою, або поєднання із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень (ч. 4 ст. 187). Ці ознаки аналогічні тим, які розкриті при аналізі кра­діжки, за винятком двох. Це розбій, вчинений особою, яка рані­ше вчинила розбій або бандитизм, і розбій, поєднаний із запод­іянням тяжких тілесних ушкоджень.

Розбій вважається повторним лише тоді, коли йому переду­вав розбій або бандитизм. Вчинення раніше крадіжки, грабежу чи інших корисливих злочинів, пов'язаних із обертанням чужо­го майна, повторності розбою не утворюють.

Заподіяння в процесі розбою тяжких тілесних ушкоджень охоплюється ч. 4 ст. 187 і додаткової кваліфікації за ст. 121 не потребує, навіть якщо вони потягли за собою смерть потерпі­лого.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 187 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 2 ст. 187 — позбавлення волі на строк від семи до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 3 ст. 187 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 187 — позбавлення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіскацією майна.

(ст. 188). Додатковим безпосереднім об'єктом цього злочину є відносини, пов'язані із забезпеченням електроенергією, послу­гами зв'язку споживачів, і, отже, нормальна діяльність служб життєзабезпечення.

Цей злочин відрізняється від інших злочинів проти власності своїм предметом — ним є електричні мережі, кабельні лінії зв'яз­ку та їх обладнання.

З об'єктивної сторони посягання полягає у викраденні, тобто в таємному або відкритому вилученні вказаних предметів шля­хом демонтажу чи іншим засобом. Наприклад, особа з метою здачі металобрухту вирізала більше ста метрів електрокабелю, внаслідок чого протягом доби було порушено електропостачан­ня низки підприємств і житлових будинків. Закінченим злочин визнається з моменту вилучення названих предметів.

Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом та корисливою метою.

Частина 2 ст. 188 встановлює відповідальність за вчинення цього злочину за попередньою змовою групою осіб або особою, раніше судимою за такий самий злочин, чи у великих розмірах, а ч. 3 ст. 187 — за викрадення шляхом демонтажу та іншим засо­бом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнан­ня, вчинене організованої групою або таке, що спричинило особ- ливо тяжкі наслідки. З них рецидив цього злочину та спричи­нення ним особливо тяжких наслідків є специфічними, інші ква­ліфікуючі ознаки аналогічні тим, що розглядалися при аналізі крадіжки.

Викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електрич­них мереж та їх обладнання визнається кваліфікованим, якщо воно вчинене особою, раніше судимою за такий самий злочин, за умови, що судимість не погашено або не знято.

Особливо тяжкими наслідками, згідно з приміткою до ст. 188, вважаються: загибель людини; перерва в забезпеченні спожи­вачів електричною енергією та послугами зв'язку, внаслідок якої припинено діяльність промислових підприємств, порушено діяльність органів влади, державних установ, лікарських за­кладів, правоохоронних органів, частин пожежної охорони, збройних сил, порушено функціонування залізничного, морсь­кого, річного, повітряного, автомобільного транспорту та елект­ротранспорту.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 188 — штраф від ста до п'яти­сот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбав­лення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 188 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; за ч. 3 ст. 188 — позбав­лення волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіс­кацією майна.

Вимагання (ст. 189) має своїм безпосереднім додатковим об'єктом відносини у сфері охорони безпеки життя, здоров'я, честі, гідності, особистої недоторканності потерпілих.

Предметом вимагання є не тільки майно, а й право на май­но, а також дії майнового характеру. Право на майно — це доку­мент, що дозволяє отримати в свою власність майно (напри­клад, заповіт на квартиру, договір дарування машини, боргова розписка тощо).

Дії майнового характеру — це, наприклад, вимога підвищити в посаді, видати безкоштовну путівку на курорт тощо.

Об'єктивна сторона вимагання виражається у вимозі пере­дачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру, поєднаній із погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, сво­бод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці.

Отже, діяння полягає в активній поведінці та може виявля­тися в незаконній вимозі: а) майна; б) права на майно; в) вчи­нення будь-яких дій майнового характеру, на які винний не має права.

Потерпілими можуть бути: власник; особа, якій майно ввіре­но на законній підставі; близькі родичі цих осіб (батьки, діти, бабуся, дідусь, сестри, брати).

Спосіб вимагання — це погроза заподіяння шкоди потерпі­лому або його близьким родичам, зміст якої може бути різним. Це не тільки погроза насильством, хоча вона зустрічається най­частіше, а й обмеженням прав, свобод або законних інтересів вказаних осіб, пошкодженням чи знищенням їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або роз­голошенням відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (наприклад, розголосити дані про усиновлення потерпілим дитини, про наявність захворювання, про інтимне життя, про злочинну діяльність тощо). Ці відомості можуть бути дійсними або вигаданими, ганебними або не таки­ми. Погроза може бути виражена усно, письмово, жестами, де­монстрацією зброї тощо. У будь-якому разі важливо встанови­ти, що винний, застосовуючи погрозу, прагне до того, щоб у по­терпілого склалося переконання про реальність, дійсність реалізації цієї погрози, якщо він не виконає пред'явленої вимо­ги. Тому, навіть у тому випадку, якщо винний і не думав розго­лошувати відомості або погрожував непридатною зброєю або її макетом, а потерпілий сприймав таку погрозу як реальну, — вчинене є вимаганням.

При вимаганні суб'єкт злочину вимагає передати майно в майбутньому (завтра, через тиждень). При цьому саму погрозу також звернено в майбутнє: її буде реалізовано лише після того, як не буде виконано вимогу. У потерпілого є час прийняти пев­не рішення — виконувати чи не виконувати цю вимогу.

Вимагання вважається закінченим із моменту пред'явлення вимог, тобто з моменту погрози. Якщо винний при відмові по­терпілого від виконання вимоги з помсти реалізував свою по­грозу та умисно заподіяв потерпілому або його близьким роди­чам шкоду, необхідна кваліфікація за сукупністю певної части­ни ст. 189 і відповідної статті Особливої частини КК, яка перед­бачає відповідальність за фактично спричинену шкоду (наприк­лад статті 122 або 194).

Частина 2 ст. 189 передбачає відповідальність за вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового станови­ща, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому. У частині 3 кваліфіко­ваним визнається вимагання, поєднане з насильством, небез­печним для життя чи здоров'я особи, або таке, що завдало май­нової шкоди у великих розмірах, а в ч. 4 — вимагання, що завда­ло майнової шкоди в особливо великих розмірах або вчинене організованою групою, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження.

Такі кваліфікуючі ознаки, як повторність, вчинення вима­гання за попередньою змовою групою осіб, завдання значної шкоди або майнової шкоди у великих або в особливо великих розмірах, вчинення вимагання організованою групою або з по­грозою вбивства або спричинення тяжких тілесних ушкоджень (тобто погроза насильством, небезпечним для життя чи здоро­в'я), за своїм змістом аналогічні ознакам крадіжки та розбою, розглянутим раніше.

Кваліфікуючими ознаками, специфічними для вимагання, є: вчинення вимагання службовою особою з використанням свого службового становища; пов'язане з пошкодженням чи знищен­ням майна (ч. 2 ст. 189); з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи (ч. 3), а також поєднане із заподіянням тяжко­го тілесного ушкодження (ч. 4). У всіх цих випадках загальним є те, що вимагання пов'язане з реальним завданням шкоди потер­пілому: вимога передати майно, право на майно, вчинити дії майнового характеру в майбутньому підкріплюється негайним, у момент вимоги, фізичним насильством, а також пошкоджен­ням або знищенням майна. Ці дії відіграють роль залякування, попередження про серйозність вимоги, реальну можливість ви­конання погрози, якщо вимогу не буде виконано. Вказане на­сильство охоплюється складом вимагання та не потребує до­даткової кваліфікації.

Аналіз об'єктивних і суб'єктивних ознак вимагання і, особ­ливо, його кваліфікованих видів, свідчить, що воно дуже схоже на склади насильницького грабежу (ч. 2 ст. 186) та розбою (ст. 187) і, тому, щоб уникнути помилок у кваліфікації, слід виділя­ти ті ознаки, за якими ці злочини відрізняються: 1) при вима­ганні винний погрожує застосуванням насильства, пошкоджен­ням або знищенням майна, розголошенням відомостей, а при насильницькому грабежі та розбої має місце тільки погроза на­сильством; 2) при вимаганні винний погрожує застосувати на­сильство та вчинити інші дії в майбутньому, якщо не буде вико­нано вимоги, а при насильницькому грабежі та розбої — негай­но; 3) при вимаганні вимога стосується не тільки передачі майна, а й прав на майно або вчинення дій майнового характеру, а при грабежі та розбої — тільки майна; 4) при вимаганні погроза зав­дання шкоди існує не тільки для потерпілого, а і його близьких родичів, а при грабежі та розбої — для особи, яка зазнала нападу (насильства); 5) реальне застосування насильства при вима­ганні переслідує мету підкріплення вимоги, залякування потер­пілого, а при грабежі та розбої — воно є способом вимоги негай­ної передачі майна.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 189 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлення волі на той самий строк; за ч. 2 ст. 189 — позбавлення волі на строк від трьох до семи років; за ч. 3 ст. 189 — позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років із конфіскацією майна; за ч. 4 ст. 189 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Шахрайство (ст. 190). Предметом шахрайства є не тільки майно, а і право на майно.

Об'єктивна сторона цього злочину виражається у заво- лодінні чужим майном або придбанні права на майно шляхом обману чи зловживання довірою.

Обман — це повідомлення неправдивих відомостей або за­мовчування відомостей, які мають бути повідомлені, з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно. Він може виражатися в усній, письмовій формі, у використанні підроблених документів.

Зловживання довірою — це вид обману, що полягає у вико­ристанні винним довірливих відносин із власником або іншою особою, основаних на родинних, службових відносинах, зна­йомстві, інших цивільно-правових відносинах.

Особливості шахрайства полягають у тому, що потерпілий, будучи введеним в оману, зовні добровільно передає винному майно або право на майно. Тому обман або зловживання дові­рою за часом передують передачі майна або права на майно і формують у потерпілого усвідомлення правомірності такої пе­редачі. Наприклад, винний за фальшивим документом отри­мує грошовий переказ. Таким чином, обман чи зловживання до­вірою є способом зовні законного, за згодою потерпілого, отри­мання майна або придбання права на майно.

Якщо обман або зловживання довірою були лише способом отримання доступу до майна, а вилучення відбувалося таємно чи відкрито, то складу шахрайства немає. Винний має відпові­дати за крадіжку або грабіж (наприклад, особа під виглядом телефонного майстра, пред'явивши підроблене посвідчення, проникає до квартири, а потім непомітно викрадає зі стола зо­лоту обручку. У цьому випадку він має відповідати за крадіжку і використання підробленого документа).

Закінченим шахрайство вважається з моменту заволодіння майном або придбання права на майно. Обман, що не призвів до заволодіння майном, визнається незакінченим шахрайством. Наприклад, якщо винний підробив документ для заволодіння чужим майном, але був затриманий, вчинене буде готуванням до шахрайства; якщо ж він був затриманий при пред'явленні такого документа з метою заволодіння майном, то це буде зама­хом на шахрайство.

Частина 2 ст. 190 передбачає відповідальність за шахрай­ство, вчинене повторно або за попередньою змовою групою осіб, або таке, що завдало значної шкоди потерпілому; ч. 3 — за шах­райство, вчинене у великих розмірах, або шляхом незаконних операцій із використанням електронно-обчислювальної техні­ки; ч. 4 — за вчинене в особливо великих розмірах або організо­ваною групою.

Специфічною ознакою шахрайства, таким чином, є спосіб обману: шляхом незаконних операцій із використанням елект­ронно-обчислювальної техніки. Небезпечність такого шахрай­ства полягає у тому, що ця техніка значно полегшує вчинення шахрайства, дозволяє заволодівати значними коштами, за­вдаючи непоправної шкоди власникам. Всі інші ознаки тотожні за своїм змістом тим, що було викладено при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 190 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 190 — штраф від п'ятдесяти до ста неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох років, або обмеження волі на строк до п'яти років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 190 — позбавлення волі на строк від трьох до восьми років; за ч. 4 ст. 190 — позбавлення волі на строк від п'яти до дванадцяти років із конфіскацією майна.

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шля­хом зловживання службовим становищем (ст. 191). Цей зло­чин характеризується особливим ставленням винного до май­на, яким він заволодіває. Особа в цих випадках не є сторонньою для майна: воно їй ввірене, перебуває в її віданні, або особа вна­слідок службового становища має певні повноваження щодо цьо­го майна. Юридичною підставою для такого ставлення винно­го до майна є цивільно-правові відносини, договірні відносини, спеціальне доручення, службові повноваження. Іншими слова­ми, суб'єкт злочину на законній підставі здійснює повноважен­ня щодо майна. Суб'єкт привласнення і розтрати може бути як приватною особою — експедитором, комірником, водієм при­ватної машини, агентом з нерухомості тощо (ч. 1 ст. 191), так і службовою особою (ч. 2 ст. 191).

Привласнення — це незаконне безоплатне утримання майна, ввіреного винному, або майна, яке перебуває в його віданні на законній підставі. Утримання як спосіб привласнення полягає у невиконанні вимог повернути майно у певний строк і встанов­ленні володіння над ним як над власним. Тому час невиконання вимоги про повернення свідчить про закінчення привласнення. Розтрата — це незаконне безвідплатне відчуження, викорис­тання, витрачення майна, яке було ввірено винному чи перебу­вало в його віданні (продаж, дарування, споживання, передача іншим особам тощо).

Найчастіше за все розтрата слідує за привласненням, є на­ступним після привласнення етапом злочину. Але розтрата може бути і не пов'язаною з привласненням. Наприклад, коли комірник незаконно, з корисливою метою передає майно третім особам.

Розтрата вважається закінченою з моменту відчуження, ви­трачення майна. На відміну від привласнення, при розтраті, на момент пред'явлення вимоги про повернення, ввіреного майна у винного немає.

Частина 2 ст. 191 передбачає, крім того, відповідальність за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою осо­бою своїм службовим становищем, за умови, що майно, яким вин­ний заволодіває, не ввірено йому, не перебуває в його безпосе­редньому віданні, але внаслідок службового становища суб'єкт злочину має право оперативного управління цим майном.

Зловживання службовим становищем як спосіб заволодіння майном означає, що особа порушує свої повноваження і вико­ристовує організаційно-розпорядчі або адміністративно-госпо­дарчі функції для незаконного та безоплатного обертання чу­жого майна: незаконно дає вказівку матеріально відповідальній особі, підлеглій їй, про видачу майна; отримує майно за фіктив­ними документами тощо. Наприклад, службова особа, зловжи­ваючи своїм службовим становищем, незаконно отримує премії, надбавки до зарплати тощо. Закінченим цей злочин визнається з моменту незаконного, безоплатного заволодіння майном.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину є: вчинення його повторно або за попередньою змовою групою осіб (ч. 3 ст. 191); у великих розмірах (ч. 4 ст. 191); в особливо великих розмірах або організованою групою (ч. 5 ст. 191). Всі ці ознаки аналогічні тим, які було розглянуто при аналізі крадіжки.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 191 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до чотирьох років, або позбавлення волі на строк до чотирьох років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років або без такого; за ч. 2 ст. 191 — обмеження волі на строк до п'яти років або позбавлен­ня волі на той самий строк, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 3 ст. 191 — обмеження волі на строк від трьох до п'яти років або позбавлення волі на строк від трьох до восьми років, із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися пев­ною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 4 ст. 191 — позбав­лення волі на строк від п'яти до восьми років із позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років; за ч. 5 ст. 191 — позбавлення волі на строк від семи до дванадцяти років із позбавленням права об­іймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.

§ 3. Корисливі злочини проти власності, не пов'язані з обертанням чужого майна на свою користь або користь інших осіб

Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловжи­вання довірою (ст. 192). Безпосередній об'єкт цього злочину — відносини власності в галузі використання майна, що належить власникові, а також відносини, які випливають із різного роду договорів і зобов'язань, внаслідок яких власник мав би отримати доход (прибуток), — відносини з формування фондів власності.

Предмет злочину — майно, що незаконно використовується всупереч інтересам власника, а також грошові суми (кошти), які мали б надійти в розпорядження власника майна на підставі тих або інших операцій і договорів, — неодержаний прибуток (упущена вигода).

Об'єктивна сторона цього злочину характеризується тим, що немає ознак шахрайства (ст. 190). Тут особа, яка вдається до обману або зловживання довірою, не заволодіває чужим май­ном, не обертає його на свою користь або інших осіб, не отримає право на таке майно. Власник не позбавляється реально на­лежного йому майна, воно не вибуває з його фондів. Заподіяння майнової шкоди може виражатися в таких формах: 1) незакон­ному використанні чужого майна (незаконне користування); 2) ухиленні від сплати обов'язкових платежів; 3) обертанні на власну користь грошових коштів, які на підставі тих або інших договорів і зобов'язань мають надійти на користь власника.

Незаконне використання чужого майна являє собою проти­правне безоплатне використання чужого майна всупереч інте­ресам власника для одержання майнових вигод.

Майно, що належить власникові, незаконно використовуєть­ся винним для виконання різного роду робіт в інтересах окре­мих громадян або організацій, від яких він отримує винагороду (наживу) і таким чином протиправно збагачується (тобто «ліві роботи»). Судовій практиці відомі випадки незаконного вико­ристання різних знарядь виробництва: транспортних засобів (автотранспорт, залізничний і повітряний транспорт), буді­вельних машин і механізмів (трактори, автокрани, скрепери, грейдери, бульдозери, екскаватори) та інших. Тут винний, який перебуває в договірних відносинах із власником майна, зловжи­ває наданою йому довірою (вихід за межі наданих повнова­жень), використовує майно всупереч інтересам власника для особистого незаконного збагачення. При цьому завжди пору­шується одна з правомочностей власника — право користуван­ня належним йому на праві власності майном.

Склад заподіяння майнової шкоди утворять також дії, що поля­гають у незаконному використанні теплової енергії, опалюваль­ного газу, електроенергії (крадіжка газу, електроенергії), якщо винний самовільно під'єднується до відповідних енергетичних систем і приладів і тим самим заподіює майнову шкоду власнику.

Ухилення від сплати обов'язкових платежів виражається в тому, що суб'єкт шляхом обману не передає організації або громадянинові своє особисте майно — обов'язкові платежі, які він зобов'язаний був передати власнику. Це може випливати з цивільно-правових договорів про надання громадянам у кори­стування майна і полягає в обов'язку здійснити (виконати) пла­тежі за комунальні послуги, користування електроенергією, газом, транспортом тощо, або з вчинених на користь винного тих або інших послуг немайнового характеру — ухилення від сплати (в повному або частковому обсязі) мита за посвідчення нотаріальними конторами договорів, довіреності тощо.

Цю форму заподіяння майнової шкоди слід відрізняти від злочину, передбаченого ст. 212 КК, — ухилення від сплати по­датків, зборів, інших обов'язкових платежів. В останньому ви­падку злочин також вчиняється (або може вчинитися) шляхом обману. Однак тут особа ухиляється від сплати спеціальних видів платежів — податків, зборів, інших обов'язкових платежів, що належать до системи оподаткування, введених у встановле­ному законом порядку.

Обертання на власну користь платежів, які мали б надійти власникові від окремих громадян або організацій, характеризуєть­ся тим, що обов'язкові платежі, які мали б надійти у володіння власника майна за надані ним майнові послуги організаціям або громадянам, винний протиправно обертає на власну користь. Такі суспільно небезпечні діяння вчиняються шляхом обману або зловживання довірою особою, наділеною повноваженнями ви­користання або контролю за використанням майна, що надаєть­ся громадянам або організаціям за відповідну оплату у вигляді транспортних, комунальних, видовищних та подібних послуг. Ці особи, порушуючи свої обов'язки, протиправно привласнюють платежі, що мають надходити до фондів власника (наприклад, провезення провідником залізничного транспорту пасажирів, які не мають квитків, з отриманням від них оплати вартості про­їзду). Проте, якщо на цю особу покладений обов'язок отримання платежів від громадян або організацій за надані їм послуги (кон­дуктор, касир, бухгалтер), вчинене має розглядатися як привлас­нення чужого майна (ст. 191 КК).

Способами заподіяння майнової шкоди, як і при шахрайстві, є обман або зловживання довірою (див. § 2 цього розділу). Однак у злочині, що розглядається, обман на відміну від шах­райства виступає не як спосіб заволодіння чужим майном або правом на нього, а як спосіб ухилення від сплати обов'язкових платежів або обертання на власну користь платежів, які мали б надійти власнику від окремих громадян або організацій за на­дані їм послуги майнового або немайнового характеру, але ще не надійшли до фондів власності. Зловживання довірою висту­пає, як правило, у вигляді способу незаконного використання чужого майна. Якщо обман при заподіянні майнової шкоди був пов'язаний із використанням підроблених документів або їх підроб­кою, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за статтями 192 і 358.

У злочині, що розглядається, суспільно небезпечний наслідок, як і при шахрайстві, виражається в майновій шкоді. Але при шахрайстві майнова шкода полягає в позбавленні власника (потерпілого) належного йому майна внаслідок його проти­правного заволодіння і обертання винним на свою користь або користь інших осіб. При заподіянні ж майнової шкоди, залежно від форми вчинення цього злочину, в одних випадках (при незаконному користуванні чужим майном) вона полягає у вар­тості використаного або спожитого майна (газ, електроенергія, паливно-мастильні матеріали, амортизаційні відрахування, інші майнові витрати), або в розмірі платежів, що мали б на­дійти, але не надійшли внаслідок обману або зловживання до­вірою до фондів власника. Майнова шкода відповідно до ч. 1 ст. 192 має бути значною, тобто у п'ятдесят і більше разів переви­щувати неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Від майнової шкоди як наслідку складу, що розглядається, слід відрізняти незаконну наживу (збагачення), отриману вин­ним. Нажива може бути рівною, більшою або меншою порівня­но з заподіяною шкодою і не впливає на кваліфікацію вчинено­го. Розмір наживи при призначенні покарання враховується су­дом при оцінці тяжкості вчиненого.

Злочин вважається закінченим із моменту настання суспіль­не небезпечних наслідків — заподіяння значної майнової шкоди.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується пря­мим умислом, що поєднаний із корисливими мотивом і метою.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Такі самі дії службової особи слід кваліфікувати за ст. 364 — зловживання владою або службовим становищем.

Частина 2 ст. 192 передбачає відповідальність за ті самі дії, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що запо­діяли майнову шкоду у великих розмірах, тобто таку, яка у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 192 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців; за ч. 2 ст. 192— штраф від п'ятдесяти до ста неоподатко­вуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років.

Привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193). Цей злочин полягає у при­власненні особою знайденого або такого, що випадково опини­лося у неї, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, а також скарбу.

Безпосереднім об'єктом злочину є відносини власності та право власності на майно, що вибуло з фактичного володіння власника: держави, організації, громадянина, а також право дер­жави на отримання знайденого скарбу. Відповідно до ст. 337 Цивільного кодексу України 2003 р., громадянин, який знай­шов чужу річ, зобов'язаний повідомити про знахідку власни­кові та повернути річ йому або органу влади, а згідно зі ст. 343 цього Кодексу скарб, який є пам'яткою історії та культури, зда­ти відповідному державному органу чи органу місцевого само­врядування.

Предмет злочину — чуже майно, яке має особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність, а також скарб.

Майно, яке має історичну цінність, — це предмети та ціннос­ті, пов'язані з історичними подіями у житті народів, розвитком суспільства і держави, історією науки і техніки, а також такі, що стосуються життя і діяльності видатних осіб (державних, політичних, суспільних діячів), рідкісні рукописи, предмети та їх фрагменти, отримані внаслідок археологічних розкопок, ста­ровинні книги та архіви, що становлять історичну цінність тощо.

Майно, яке має наукову цінність, — це предмети (цінності), що містять інформацію (систему знань) про закони природи, суспільства і мислення, а також інформацію з окремих галузей знання. До цих предметів слід відносити наукові праці, відкрит­тя, винаходи, що належать на праві авторства іншим особам, рідкісні колекції та зразки флори і фауни, інші предмети, що становлять винятковий інтерес для різних наук.

Майно, яке має художню цінність, — це твори мистецтва, які відтворюють дійсність у творчих образах. До них належать тво­ри художників: картини, малюнки, портрети, фрески, гравюри, естампи, літографії; інші твори: кіно-, фото-, відеоматеріали, скульптурні твори, аудіовізуальні твори, унікальні та рідкісні музичні інструменти тощо,

Майно, яке має культурну цінність, — це предмети, що відоб­ражають досягнення людства в духовних, інтелектуальних, культурних, виробничих відносинах. Це, наприклад, твори при­кладного мистецтва; предмети культового призначення (зокре­ма ікони); вироби традиційних художніх народних промислів; старовинні книги; вироби, що становлять літературний інте­рес; рідкісні рукописи; поштові марки, інші філателістичні ма­теріали; монети, ордени, медалі та інші предмети колекціону­вання тощо.

Знайдене або таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно має володіти ознакою особливої цінності. Питання про особливу цінність чужого майна, так само як і належність його до історичних, наукових, художніх або культурних цінностей, слід вирішувати в кожному конкретному випадку на підставі висновку судової експертизи.

Знайдене або таке, що випадково опинилося в особи, чуже майно та привласнене нею має бути для неї чужим. Це означає, що ця особа не має на це майно ні дійсного, ні передбачуваного права. Воно фактично належить на праві власності (державної, колективної, приватної) іншій особі — юридичній або фізичній.

Скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідо­мий або за законом втратив на них право власності. Скарб може бути визнано предметом певного злочину, якщо він є пам'яткою історії та культури й особа, яка його знайшла, згідно із ч. 4 ст. 343 Цивільного кодексу повинна здати його відповідному держав­ному органові чи органові місцевого самоврядування.

Об'єктивна сторона злочину полягає у привласненні особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна. Привласнення знайденого чужого майна полягає у тому, що особа заволодіває виявленим нею майном, що вибуло з фактичного володіння власника цього майна. До знахідки слід відносити виявлене і привласнене особою чуже майно, власник якого втратив його, наприклад, під час перевезення (випало з автомобіля, вагона) або внаслідок стихійного лиха (повені, зем­летрусу) тощо. До знайденого чужого майна належить і скарб, який за його виявлення має бути переданий державі в особі її фінансових органів. Для цієї форми вчинення злочину харак­терно, що суб'єкт не вчиняє жодних дій для втрати власником належного йому майна. Останнє виявляється у його володінні випадково, внаслідок знахідки.

Привласнення чужого майна, що випадково опинилося в осо­би, полягає у тому, що майно випадково переходить до її воло­діння. Тут має місце помилка (омана) власника або особи, якій це майно було ввірено. Наприклад, привласнення особою по­милково направленої йому художньої картини як подарунка, яка була адресована іншій особі тощо. Якщо при цьому були порушені авторське право або суміжні права, вчинене слід ква­ліфікувати за сукупністю злочинів за статтями 193 і 176.

Привласнення особою знайденого або такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна полягає у тому, що винний вклю­чає його до фонду майна, що належить йому на праві власності, «умисно робить його своїм», користується ним як таким, що належить йому на праві власності.

Суспільно небезпечні наслідки злочину полягають у тому, що власник майна, яке має особливу історичну, наукову, худож­ню або культурну цінність, втрачає його і не може здійснювати свою правомочність користування, володіння і розпорядження ним. У цьому випадку знайдене винним або таке, що випадково опинилося у нього, чуже майно протизаконно привласнюється ним і не повертається власникові (скарб не передається державі).

Привласнення знайденого або такого, що випадково опини­лося в особи, чужого майна слід відрізняти від заволодіння чу­жими речами (майном) у місці, відомому для особи, яка їх забу­ла, наприклад, в автомобілі чи іншому транспорті, в якому вони перевозилися. Тут потерпілий має можливість здійснити своє право власника, але не реалізовує його внаслідок протиправ­них дій винного. Подібні дії слід кваліфікувати як крадіжку за ст. 185. Крадіжкою також слід вважати привласнення особою чужого майна, що опинилося у неї внаслідок катастрофи літака або поїзда, автоаварії тощо.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, що поєднаний із корисливими мотивом і метою.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа. Службова особа, на яку покладено обов'язок з охорони та збереження майна, що випад­ково вибулого з володіння власника, за привласнення цього майна несе відповідальність за ст. 191.

Покарання за злочин: за ст. 193 — штраф до п'ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи до двох років, або арешт на строк до шести місяців.

Придбання або збут майна, завідомо здобутого злочин­ним шляхом (ст. 198). Злочин полягає у заздалегідь не обіця­ному придбанні або отриманні, зберіганні чи збуті майна, заві- домо здобутого злочинним шляхом за відсутності ознак легалі­зації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом і ста­новить спеціальний вид (форму) причетності до злочину, за до­помогою якого (наприклад, крадіжки, грабежу, шахрайства тощо) противоправно здобуто те чи інше майно.

Безпосереднім об'єктом злочину є відносини власності у сфері виникнення, зміни і припинення права власності на майно. Су­спільна небезпечність цього злочину полягає в дезорганізації порядку придбання і відчуження майна, внаслідок чого до то­варного обігу надходить і легалізується майно, здобуте зло­чинним шляхом.

Предмет злочину — майно, здобуте злочинним шляхом. Це товари (промислові, побутові товари, продукти харчування), речі, гроші, цінні папери (векселя, акції), які мають становити матеріальну цінність і володіти товарною, міновою вартістю. Таке майно має здобуватися злочинним шляхом, тобто бути «ре­зультатом» вчиненого суспільно небезпечного діяння, що ви­знається злочином.

Виняток становлять предмети, поводження з якими (при­дбання, зберігання, збут) утворює самостійний склад злочину, — зброя, бойові припаси, вибухові речовини (ст. 263), радіоактивні матеріали, легкозаймисті та їдкі речовини (ст. 267), наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги або прекурсори (статті 307, 309, 311) тощо. Стаття 198 в цих випадках не підля­гає застосуванню.

Об'єктивна сторона цього злочину полягає у заздалегідь не обіцяному придбанні, збуті чи зберіганні майна, завідомо здобу­того злочинним шляхом.

Придбання полягає в отриманні майна, здобутого злочинним шляхом у будь-яких формах: купівля, обмін, прийняття в дарунок тощо. При цьому особа, яка придбає майно (оплатно чи безоплат­но), отримує можливість користуватися, володіти і розпоряджатися цим майном, хоч і не стає його власником у прямому значенні цього слова, оскільки таке майно здобуто злочинним шляхом.

Не є придбанням виготовлення майна (предметів), щодо яко­го встановлено спеціальну заборону — виготовлення чи ремонт вогнепальної зброї, вибухонебезпечних речовин тощо.

Отримання майна, одержаного злочинним шляхом, — це всі інші форми (крім придбання) здобуття такого майна, напри­клад, прийняття в дарунок, запозичення тощо.

Збут майна може бути оплатним і безоплатним та ви­ражатися в будь-яких формах його відчуження (продаж, пере­дача в якості погашення боргу, дарування тощо), а також інших формах, наприклад, у прийнятті особою на себе зобов'язань із реалізації викраденого або здобутого іншим злочинним шля­хом, коли реалізатор продає за винагороду чуже майно, що не належить йому.

Зберігання полягає в тимчасовому перебуванні вказаного майна у володінні особи або у певному місці (сховищі), що має винний для подальшої реалізації чи повернення особі, яка пере­дала на зберігання майно, здобуте злочинним шляхом.

Придбання, збут чи зберігання майна здобутого злочинним шляхом має бути заздалегідь не обіцяним. Це означає, що вка­зані дії вчинені вже після факту вчинення злочину, не перебува­ють із ним у причинному зв'язку і винний заздалегідь (до вчинен­ня злочину) не обіцяв сприяти в придбанні, збуті чи зберіганні майна, здобутого злочинним шляхом. Якщо така обіцянка мала місце до вчинення злочину або в момент його вчинення і перебу­вала з ним у причинному зв'язку, вчинене слід розглядати як співучасть у цьому злочині (пособництво) та кваліфікувати за відповідною статтею Особливої частини КК (наприклад, крад­іжка — ст. 185, грабіж — ст. 186, контрабанда — ст. 201 тощо). Як співучасть у злочині слід розглядати і систематичне (хоча заз­далегідь не обіцяне в конкретних випадках) придбання або збе­рігання краденого майна чи іншого майна, здобутого злочин­ним шляхом, якщо особа, яка вчиняє злочин, має підстави роз­раховувати, що майно, здобуте нею злочинним шляхом, у цьому випадку, як і раніше, буде придбано, наприклад, для збуту кра­деного або на зберігання внаслідок попередніх систематичних дій винного («скупника»).

Для об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 198, по­трібно встановити відсутність ознак легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом (див. текст до ст. 209). В іншому випадку, за наявності складу легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, все вчинене кваліфі­кується за ст. 209.

Злочин вважається закінченим із моменту фактичного прид­бання чи збуту майна або ж з моменту прийняття на зберігання майна, здобутого злочинним шляхом.

Суб'єктивна сторона злочину — прямий умисел. Особа усві­домлює, що придбаває, отримує, зберігає чи збуває майно, здо­буте злочинним шляхом, і бажає цього. При цьому винний до­стовірно може не знати конкретних обставин вчиненого злочи­ну (місце, час, обстановка, спосіб, засоби вчинення злочину тощо). Достатньо, щоб він усвідомлював, що майно здобуто за допомогою вчинення іншою особою суспільно небезпечного діян­ня, що визнається злочином, у результаті, наприклад, крадіж­ки, грабежу, шахрайства тощо.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа. Дії, вчинені службовою особою шляхом використання свого службового становища, підлягають кваліфікації за статтями 198 і 364.

Покарання за злочин: за ст. 198 — арешт на строк до шести місяців або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк.

§ 4. Некорисливі злочини проти власності

Умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194). Без­посереднім об'єктом цього злочину є відносини власності з на­лежності матеріальних благ (при знищенні майна) і вико­ристання матеріальних благ (при пошкодженні майна). Додат­ковим об'єктом злочину (ч. 2 ст. 194) виступає життя і здоров'я людини.

Предмет злочину — майно, що належить державним, колек­тивним організаціям, а також індивідуальне чи приватне май­но. Воно може бути рухомим і, на відміну від викрадення, заво- лодіння і привласнення чужого майна, нерухомим — будівлі, споруди, обладнання тощо. Майно як предмет злочину повинно мати товарну, мінову вартість. При цьому воно має бути для особи, яка вчиняє цей злочин, чужим — тобто належати на праві власності іншій особі, на це майно винний не має ні дійсного, ні уявного права.

Знищення і пошкодження спеціальних видів майна або природних багатств в їх природному стані вимагає кваліфікації за іншими статтями КК. Зокрема, знищення або пошкодження лісових масивів та зелених насаджень, незаконна порубка лісу, умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охо­рону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду, за наяв­ності ознак складу злочину, підлягає кваліфікації за ст. 245 або ст. 246, або ст. 252; пошкодження шляхів сполучення і транспор­тних засобів — за ст. 277; нищення, руйнування чи псування па­м'яток історії або культури — за ст. 298. Застосовуються спе­ціальні норми (статті 290, 292, 347, 352, 399 і 411) і у випадках знищення чи пошкодження інших спеціальних видів майна. Стаття 194 тут не застосовується, за винятком випадків, якщо знищення або пошкодження спеціальних видів майна підпадає під ознаки ч. 2 ст. 194 і карається більш суворо, ніж передбачено санкціями спеціальних норм.

Об'єктивна сторона злочину полягає у знищенні або по­шкодженні чужого майна, що заподіяло шкоду у великих роз­мірах.

Знищення чужого майна — це такий протиправний руйную­чий вплив на майно, внаслідок якого воно повністю втрачає свою споживчу або економічну цінність, приведення його до та­кого стану, за якого воно взагалі не може бути використане за своїм призначенням, причому втрачені майном властивості не може бути відновлено. Предмет — майно (речі, гроші, цінні па­пери, будівлі, споруди тощо) — внаслідок знищення перестає існувати як таке.

Пошкодження чужого майна полягає в такому протиправ­ному впливі на предмет, внаслідок якого він частково, не в пов­ному обсязі втрачає свої споживчі властивості та економічну цінність і при цьому істотно обмежується можливість його ви­користання за призначенням. Пошкоджене майно може бути відновлене і знову набути тимчасово або частково втрачених корисних якостей для використання його за функціональним призначенням лише за необхідних фінансових, трудових та інших витрат.

Суспільно небезпечні наслідки як ознака об'єктивної сторо­ни злочину полягають у шкоді у великих розмірах. Шкода у великих розмірах — поняття оціночне, яке уточнюється у кож­ному конкретному випадку, з урахуванням матеріального ста­новища потерпілого. Між знищенням або пошкодженням чужо­го майна і заподіяною шкодою має бути встановлено причин­ний зв'язок.

Суб'єктивна сторона цього злочину характеризується умис­ною формою вини — прямий або непрямий умисел.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, а за ч. 2 ст. 194— особа, яка досягла 14-річного віку.

Частина 2 ст. 194 передбачає відповідальність за те саме діян­ня, вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебез- печним способом, або заподіяло майнову шкоду в особливо ве­ликих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки.

Щодо загибелі людей (людських жертв) та інших тяжких наслідків має бути необережна форма вини. Якщо при знищенні або пошкодженні чужого майна особа бажала або свідомо до­пускала настання смерті потерпілого або настання інших тяж­ких наслідків (наприклад спричинення тяжкого тілесного уш­кодження), вчинене потрібно кваліфікувати за ч. 2 ст. 194 і за відповідною статтею КК, що передбачає відповідальність за злочин проти життя та здоров'я особи.

Покарання за злочин: за ч. 1 ст. 194 — штраф до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або позбавлення волі на строк до трьох років; за ч. 2 ст. 194 — позбавлення волі на строк від трьох до п'ятнадцяти років.

Погроза знищення майна (ст. 195). Об'єкт злочину — відно­сини власності. Додатковий об'єкт — особиста безпека людини.

Об'єктивна сторона злочину полягає у погрозі знищення чу­жого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпеч- ним способом, якщо були реальні підстави побоюватися здійснен­ня цієї погрози. Поняття погрози та поняття знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху або іншим загальнонебезпечним способом висвітлено при аналізі статей 129 і 194.

Цей злочин з усіченим складом і вважається закінченим із моменту здійснення погрози, за наявності реальних підстав побоюватися її здійснення. Якщо після погрози майно знищено, вчинене слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 194.

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

Мотиви і мета погрози можуть бути різними — помста, нена­висть, нездорова конкуренція тощо. Якщо погроза здійснюєть­ся з хуліганських мотивів у процесі вчинення хуліганських дій, вчинене охоплюється ст. 296 (хуліганство) та додаткової ква­ліфікації за ст. 195 не потребує. Погроза знищення майна, по­єднана із вимаганням, тобто вимогою передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характе­ру на користь винного, кваліфікується за ст. 189 як вимагання. Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин: за ст. 195 — штраф до п'ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного року, або арешт на строк до шести місяців.

Необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196) утворює злочин, якщо воно спричинило тяжкі тілесні ушко­дження або загибель людей.

Об'єкт, предмет і об'єктивна сторона злочину такі самі, як і в злочині, передбаченому ст. 194.

Суб'єктивна сторона — необережність (злочинна самовпевне­ність або злочинна недбалість). Суб'єкт злочину — будь-яка особа.

Покарання за злочин: за ст. 196 — виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до чотирьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Порушення обов'язків щодо охорони майна (ст. 197). Пред­метом цього злочину є чуже майно, яке передано власником іншій особі, наприклад, сторожу, водієві, кур'єру на зберігання чи під охорону і яка несе перед власником на договірних основах обов'язок із забезпечення збереження цього майна.

Об'єктивна сторона злочину виражається в порушенні вин­ним обов'язків із забезпечення збереження майна, тобто у неви­конанні або неналежному виконанні особою, якій доручено збе­рігання чи охорона чужого майна, своїх обов'язків. Невиконан­ня особою своїх обов'язків з охорони чужого майна виражається в тому, що вона не робить ніяких дій щодо виконання взятих на себе обов'язків із забезпечення збереження ввіреного чужого майна. Неналежне виконання обов'язків передбачає, що особа хоч і здійснює певні дії із забезпечення збереження ввіреного їй майна, але не в повному обсязі або не так, як це було потрібно відповідно до взятих нею на себе зобов'язань.

Об'єктивної сторони злочину немає, якщо в особи не було можливості забезпечити охорону майна (наприклад, внаслідок стихійного лиха — землетрусу, повені, раптового приступу хво­роби, серцевого нападу тощо).

Для наявності об'єктивної сторони необхідне настання, внаслідок порушення особою обов'язків щодо охорони майна, тяжких наслідків, які мають перебувати в причинному зв'язку з цим порушенням. Тяжкі наслідки — це розкрадання, загибель, псування майна тощо. Це оціночне поняття уточнюється в кож­ному конкретному випадку. Якщо заподіяно майнову шкоду, її вартісний критерій може бути визначено виходячи з примітки до ст. 185.

Порушення обов'язків щодо охорони чужого майна саме по собі не зумовлює настання тяжких наслідків, але створює для цього необхідні умови їх спричинення. Тяжкі наслідки наста­ють внаслідок дій інших осіб (розкрадання, пошкодження май­на), стихійних сил природи (загибель, псування майна) тощо.

Суб'єктивна сторона злочину — щодо порушення обов'язків з охорони майна — будь-яка форма вини (як умисел, так і необе­режність), щодо тяжких наслідків — тільки необережність.

Суб'єкт злочину — будь-яка особа, яка не є службовою. Для службової особи відповідальність за такі дії настає за службову недбалість за ст. 367.

Покарання за злочин: за ст. 197 — штраф до п'ятдесяти неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на той самий строк.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии