Конституційний процес в Україні. Конституція України 1996 р.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 37 из 52Следующая ⇒

 Конституційни процес в Укр. розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), яка, як передбачалось, повинна була стати фундаментом нової Конституції. В жовтні 1990 р. В-на Рада України створює Конс-ну комісію, яка повинна була розробити концепцію нової Кон-ції.

Проголош. незалежності й референдум 1 грудня 1991 р. спряли активізації конституційного процесу. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року винесли на всенародне обговорення. Воно відбувалося з 15 липня по 1 грудня 1992 р. 26 жовтня 1993 р. доопрацьований варіант за постановою В. Ради було вирішено опублікувати у ЗМІ. З різних причин, усі ці проекти так і не було прийнято. Позачергові вибори народних депутатів і президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. склад Конституційної комісії було змінено, очолив її Л. Кучма та О. Мороз. Протягом 1994 р. спостерігається протистояння президента і парламенту, що ускладнювало вирішення першочергових проблем життя держави. Спробою розв’язання цього конфлікту стало прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору між В. Радою України та президентом.

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верх. Ради. На початку травня 1996 р. постановою Верх. Ради була створена депутатська Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції на чолі з М. Сиротою.

До роботи в ній були залучені представники різних депутатських груп і фракцій. 28 червня 1996 р. після 2 діб напруженої безперервної роботи Верх. Рада України прийняла Конституцію України. Кон-я складається з преамбули, 114 розділів, в яких об'єднана 161 стаття, та перехідних положень. Конституція закріплює основні принципи української демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найвищою цінністю. Відповідно до Конституції форма правління: президентсько-парламентська республіка. Законодавча влада – Верховна Рада, виконавча – Кабінет міністрів.на чолі з прем’єр-міністром, судова – Конституційни та Верховний суд.

51. Кримське питання. Проблема нац. меншин у незалежній Укр. Ще у 1989 р. ВР СРСР засудила депортацію сталінським режимом кримських татар і дозволила їм повернутися на батьківщину. (До вересня 1993 р. повернулося 260 тис.) Розгортання укр. націон. руху та масове повернення кримських татар, тяжіння до Росії викликало пожвавлення руху російського населення (1,6 млн. осіб). Його лідери у січні 1991 р. організували проведення референдуму, на якому 93 % кримчан висловилися за відновлення автономного статусу Криму. В умовах процесу розпаду СРСР київське керівництво, поважаючи волевиявлення населення та з метою вгальмування сепаратистських настроїв, надало півострову статус Автономної респ. у складі Укр. РСР. Під час референдуму 1 грудня 1991 р. 54% населення Криму підтримало Акт проголошення незалежності Укр. Проте проросійські сили на чолі з Ю. Мєшковим продовжували конфронтацію з Києвом. У травні 1992 р. ВР Криму ухвалила Конституцію, у якій проголош. незалежність півострова. Парламент України скасував це рішення, яке суперечило Основному закону Укр. Одночасно ВР Російської Федерації прийняла постанову про фактичне відторгнення Севастополя та заявила про свої права на Чорноморський флот, що значно загострило рос.-укр. відносини.Разом з тим відкладалось розв’язання нагальних соціально-економічних проблем, загострились проблеми працевлаштування татар, що поверталися на рідну землю. 1 – 6 жовтня 1992 р. татари, провоковані екстремістськими елементами вчинили акції непокори, та вдалися до самозахвату земельних угідь.

У січні 1994 р. у результаті презид. виборів у Криму Ю. Мешков став През. Криму, а проросійський парламент автономії ухвалив Закон про відродження державності Респ. Крим. ВР Укр., уникаючи застосування силового варіанту у відносинах між Києвом та Сімферополем, у березні 1995 р. ліквідувала інститут президентства у Криму. Мешков виїхав до Москви. Конституція Укр., прийнята у червні 1996 p., закріпила статус Авт. Респ. Крим (АРК) як «невід'ємної складової Укр., що має свою Конституцію, представницький орган — ВР та уряд — Раду Міністрів».

 На рубежі 80-90-х р. в Укр. проживало 37,4 млн. укр., 11,4 млн рос., 483,6 тис. євреїв, 440 тис. білорусів, 324,5 тис. молдаван, 134,8 тис. румунів, 233,8 тис. болгар, 219,2 тис. поляків, 163 тис. угорців, 99 тис. греків, 87 тис. татар, 54 тис. вірмен, 48 тис. циган, 47 тис. кримських татар, 38 тис. німців. В Україні мешкають представники більш як 130 націй і народностей.

Вплив деяких з національних меншин на суспільне життя, наприклад росіян, значно вищий, ніж їхня частка у загальній кількості населення. З прийняттям у 1989 р. Закону про мови укр. мова набула статусу державної. У прийнятій 1.11.1991 р. ВР Декларації прав національностей Укр. підкреслювалося, що Укр. гарантує всім народам, нац. групам, громадянам, що проживають на її території, рівні екон., політ., соц. та культурні права. Закон «Про нац. меншини в Укр.»-закріпив право кожного народу на культурно-національний розвиток, творення своєї нац. культури, відродження історико-культурних традицій, використання нац. символіки, відзначення свят, сповідування своєї релігії, розвиток літератури, мис-ва, засобів масової інформації, створення нац. культурних та навчальних закладів. Статус Укр. як, з одного боку, національної держави, а з іншого, багатонаціональної, полікультурної, був закріплений в Конституції Укр. 1996 р., де в Преамбулі дається визначення Укр. народу як громадян Укр. всіх національностей, тобто в основі такого визначення укр. політичної нації є як елементи громадянської нації, так і етнічної.

52. Політичний розвиток України в період президентства Л. Кравчука 1 грудня 1991 р. проводиться Всеукр. референдум, в якому участь взяли 84,18% всіх виборців, із яких 90,32% підтвердили "Акт прогол. незал. Укр.". Л.М. Кравчука було обрано Презид. Укр., за нього подано 61,6% голосів. І.С. Плющ став головою ВР (був на цій посаді до травня 1994 р.).У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Укр. стала остаточно незалежною. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у 1994 р. - 30, на початку 1995 р. - 38, на початку березня 1997 р. - 41, а у 2002 р. - більше 140.

 Навколо Л.М. Кравчука формується своєрідна "партія влади". Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії ВР закликав до консолідації всіх пол. сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НарРухУкр. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ) схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демокр. сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому відбулися розколи. У травні 1992 р. на III з'їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про перетворення НРУ на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Влітку1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об'єднання "Нова Україна", яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об'єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.

Політ. криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю ВР й Презид. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх, переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові і Верховній Раді, але восени 1993 р., приймається нове рішення - навесні 1994 р. провести дострокові вибори ВР й Президента.

53.Політичні партії в незалежній Україні. Ліве спрям:у 1990 р. Комуністична партія України налічувала майже 3 млн членів. Комуністи розглядали Україну як соціалістичну державу й обов’язково у складі СРСР. У економічній сфері комуністи виступають за регульований (соціальний) ринок, пріоритет суспільної форми власності, за розширення стосунків у межах СНД.

У 1991 р. створена Соціалістична партія України (СПУ). 1996 р. утворили Прогресивно-соціалістичну партію (ПСПУ), інша ж частина колишніх членів СПУ на чолі з І. Чижем, утворили партію “Справедливість”.Сел. парт Укр. (СелПУ) утворилась на базі Селянської спілки України – організації, яка була створена для того, щоб відстоювати інтереси колгоспно-радгоспної системи.

Праві пртії:У квітні 1990 р. ств.Українська республіканська партія (УРП), головою партії став відомий правозахисник Л. Лук’яненко. Ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму. На ІІІ з’їзді партії (тр.1992 р.) радикальне крило вийшло з УРП і утворило Українську консервативну республіканську партію (УКРП). На початку 1997 р. створили нову Республіканську християнську партію (РХП). Християнсько-народний Союз(голова В. Стретович), партія “Християнський рух” (голова Т. Зв’ягінцев), Українська християнсько-демократична партія (голова О. Сергієчко), Християнсько-ліберальна партія (голова Л. Черновецький), Соціально-християнська партія (голова О. Білозір).

Жовтень 1992 р. - Конгрес українських націоналістів (КУН), який очолила голова проводу Закордонних частин ОУН, президент Антибільшовицького блоку народів Слава Стецько (вдова Ярослава Стецька). У березні 1992 р. в Укр. відновила свою діяльність Організація Українських націоналістів (бандерівців) – ОУН (б). Водночас із бандерівцями в Україну прибув Провід закордонної ОУН (мельниківців), очолюваний колишнім президентом УНР в екзилі М. Плав’юком. Всеукраїнська партія “Братство” (Голова Д. Корчинський). Всеукраїнське об’єднання “Свобода”, очолювана народним депутатом України Олегом Тягнибоком. 

Партії центриського спрямування:Народний Рух України (НРУ), який розпочинав свою діяльність в 90-ті рр. у березні 1999 р. єдиний Рух розколовся на дві партії: Український народний рух (згодом Українська народна партія – УНП) на чолі з Ю. Костенком та Народний Рух України (НРУ) на чолі з Г. Удовенком (нині Б. Тарасюком). Ліберальна партія України (ЛПУ), виникла 12 вересня 1991 р. в Донецьку. Очолив партію підприємець І. Маркулов. Восени 1997 р. виникає партія “Реформи та Порядок”, яку очолив економіст-монетарист, екс-віце-прем’єр Віктор Пинзеник. Були створені український аналог російської партії “Яблуко” та партія “Віче” І. Богословської. Громадська партія “ПОРА” (лідер – В. Каськів). Значна частина заснувала партію “Трудова Україна”, лідером якої став колишній міністр економіки С. Тігіпко. До партій лівоц. орієнтації слід віднести також і Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” ядро якої походить від партії “Громада”, яку очолював колишній прем’єр-міністр України Павло Лазаренко.

2002 р. на базі партії “Батьківщина” сформувався Блок Юлії Тимошенко (БЮТ).

Партія регіонального відродження 1997 р. У липні 2000 р. до партії приєднались Партія Солідарності України, Партія Праці, Всеукраїнська партія пенсіонерів і Партія “За красиву Україну”, які проголосили створення Партії регіонального відродження “Трудова солідарність України”, яку очолили В. Рибак, В. Ландик та П. Порошенко. До Президії партії увійшли Микола Азаров, Л. Черновецький, Юхим Звягільський. 3 березня 2001 р. на позачерговому з’їзді партія отримала сучасну назву – Партія регіонів, М. Азаров. Напередодні парламентських виборів Партія регіонів (М. Азаров), Аграрна партія України (М. Гладій), Партія промисловців та підприємців України (А. Кінах), Народно-демократична партія (В. Пустовойтенко) та “Трудова Україна” (С. Тигіпко) сформували провладний виборчий блок “За Єдину Україну!”. Аграрна партія України, яка сформувавшись в грудні 1997 р. трансформувалась спочатку у Народну аграрну партію України, а згодом просто в Народну партію України, яку очолив екс-спікер українського парламенту, академік В. Литвин. НПУ стала основою Блоку Володимира Литвина.

54.Парламентські й президентські вибори в Україні 1994р.Позачергові вибори ВР і През. відбулися у зв’язку з загостр. соц-ек. та політ. сит. Криза в промисл. та с/г різко погіршила матер. становище насел., а отже зросло невдоволення ситуацією в державі. У 92–93 рр. прокотилася хвиля страйків і мітингів робітників. ВР і През. значною мірою втратили авторитет.У такій сит. 26 вересня ВР призначила дострокові парл. вибори на 24 березня, а презид – на 26 червня 1994 р. У жовтні 93 р. у ВР розгорнулися гострі дебати щодо нового виборчого закону. На 450 місць у ВР. претендували майже 6 тис. кандидатів, найбільше від Компартії, Нар.Руху, Соціалістичної і Республіканської партій. Найбільше місць здобула КПУ – 86; СПУ і СелПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух представляли 20 депутатів. Решта партій спромоглася здобути від 1 до 9 мандатів.Найб. успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третини мандатів. У травні 1994 р. Головою Верховної Ради обрано лідера СПУ О.Мороза, його заступником – лідера СелПУ О.Ткаченка.

Презид. вибори, які відб. в червні–липні 94 р. Л. Кравчук зареєструвався, подавши на свою підтримку понад 300 тис. підписів. Л. Кучма, який також говорив про бажання займатися “конкретними справами”, а не політикою також висунув свою кандидатуру. У своєму рішенні він спирався на підтримку промислово-підприємницького лобі східної та південної України. У виборах брали участь лідер соціалістів О. Мороз, економіст В. Лановий, міністр освіти П. Таланчук, спікер парламенту І. Плющ й В. Бабич. Їхня участь спричинилася лише до того, що знадобився другий тур, до якого вийшли головні претенденти – Л. Кравчук та Л. Кучма. Перший тур цілком очікувано призвів до лідерства в перегонах Л. Кравчука – за нього проголосувало 37,7 % виборців. Л. Кучма посів друге місце з 31, 3 %. Другий тур президентських виборів став своєрідним уроком електоральної географії для майбутніх кандидатів у президенти. Л. Кравчука одностайно підтримав захід і частина центральної України. За Л. Кучму проголосував схід і південь країни, які дали “фізичну більшість” голосів. Результат – 52 % голосів за Л. Кучму (14, 6 млн. виборців) і 45 % – за Л. Кравчука (12, 1 млн). Чималу роль зіграла й та обставина, що Л. Кучму в другому турі підтримали “ліві” партії – передусім комуністи та соціалісти, котрі формально проголосили нейтралітет, однак насправді працювали в регіонах на користь Л. Кучми. 19 липня 1994 р. новий презид. виголосив присягу у ВР.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии