quot;Шістдесятництво" як феномен українського опозиційного руху.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 28 из 52Следующая ⇒

Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи Вінграновського, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ; публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін.. Діючи в рамках існуючої системи, Ш. відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності.

Серед Ш. практично не було відвертих противників соціалізму: майже всі вони прагнули по-своєму удосконалити його (ідея „соціалізму з людським обличчям”). Але всілякі заборони на, здавалося б, цілком законну і невинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлення свої думки, спричинили поступову еволюцію частини Ш. у бік її противників.

Наростало розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фактично колоніальне становище України в СРСР.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, Ш. не створювали документально оформлених організацій. У літературі самвидаву, яку інтенсивно виготовляли і розповсюджували Ш., переважно не ставилось питання про зміну ладу і національну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало Ш. від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво – це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу – завдала превентивного удару.

Але перша хвиля арештів у серпні – вересні 1965 р. замість залякати Ш., збудила цілу хвилю сміливих протестів. Підсудним кидали квіти, під судами натовпи скандували “Слава!”. Збиралися підписи на захист заарештованих, виник термін “підписанці”. Першою відкритою акцією протесту проти арештів Ш. був виступ Івана ДЗЮБИ 4.09.1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” С.Параджанова.

Виразні тенденції у Ш. – націонал-комунізм, що виявився у високоінтелектуальній праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?” , та інтеґральний націоналізм блискучого публіциста В.МОРОЗА.

Основна ж течія Ш. найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник». Вона характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Цей журнал, а також інтенсивно продукований самвидав, фактично перетворилися на організаційну інфраструктуру руху опору.

Проте арешти Ш. 1972-73 рр. не поклали край цьому яскравому явищу: вони продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв'язня , захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації.

35.             Правозахисний рух в УРСР. Українська Гельсінська група.

Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості. дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. У листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група.

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти, як Святослав Караванський, Оксана Попович й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму.

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: «Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

                   У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її однодумців з усіх областей республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої було проголошення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л. Лук'яненка. На травень 1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. чол. На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США