Консолідація опозиційних сил, виникнення Народного руху України.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 32 из 52Следующая ⇒

Історія політичної партії Народний Рух України веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту. У березні - вересні 1989 рр - в більшості областей пройшли установчі конференції. В вересні 1989 р. в Києві під назвою “Народний Рух України за перебудову”. У перший же рік свого існування Рух організував ряд великих масових заходів, метою яких була боротьба за державну незалежність, відродження української нації. Особливу увагу в пропагандистській роботі Рух приділяв вихованню історією. У 1990 р., цього було створено у Верховній Раді України впливову фракцію “Народна рада”.Робота рухівських депутатів в областях і Верховній Раді, масові заходи Руху, активна позиція Руху під час референдумів та інших політичних акцій мали вирішальний вплив на становлення незалежної української держави і забезпечили перемогу незалежної ідеї на референдумі 1 грудня 1991 року. ІІ з’їзд Руху відбувся у жовтні 1990 р. До Програми Руху введене положення про головну мету Руху – досягнення незалежності України. Були обрані: голова Руху - Іван Драч, Центральний провід Руху, Політрада , Рада колегій та ін. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 р. і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, ІІІ з’їзд відбувся 28 лютого - 1 березня 1992 р. Розколу Руху вдалося запобігти завдяки компромісу між прихильниками В.Чорновола, з одного боку та Івана Драча і Михайла Гориня, з іншого; були обрані співголови Формально було проголошено про розпад коаліції навколо Руху. УРП і ДемПУ разом з декількома незначними за кількістю людей організаціями проголосили себе послідовними прихильниками президента України Л.Кравчука. Народний Рух заявив про свою опозицію режиму.

Проте наступний період в історії Руху був позначений кризою самовизначення. Деякі його лідери виступали за збереження Руху як об'єднання демократичних організацій та партій, першочерговим завданням якого було б створення тривкої політичної бази для розбудови нової Української держави. Інша група членів організації, очолена В'ячеславом Чорноволом, доводила, що оскільки нова держава, як і раніше, повністю контролюється старою комуністичною номенклатурою, справжні реформи будуть неможливі, поки вона не буде усунена від влади.

Відбулася перша спроба об’єднати навколо Руху новостворені партії – УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 р і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради Руху, висунули своїх кандидатів на Президента України й розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В´ячеслава Чорновола.

43.             Релігійний ренесанс. Боротьба за легалізацію УГКЦ та УАПЦ.

За умов лібералізації суспільства, занепаду офіційної ідеології та зневіри людей в комуністичні ідеали, в першу чергу через численні хиби її лідерів, в українському суспільстві все більше поширюються релігійні настрої. В цей час релігійний рух був частиною національно-визвольного руху українського народу. Духовне розкріпачення народу започаткувалось відродженням заборонених і ліквідованих сталінським режимом релігійних конфесій і| перш за все, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церкви.

У 1987-1989 рр. українські греко-католики провели ряд масових акцій, спрямованих на легалізацію та відновлення своєї церкви. Вони проявлялись переважно у самочинному захопленні храмів, котрі їм свого часу належали. Часто такі виступи набували характеру відкритого протистояння.

Влітку 1988 р. папа римський Іоанн Павло II через кардинала Казаролі, котрий прибув на святкуван- 1000-ліття хрещення Русі, передав М. Горбачову листа, в якому порушив питання про долю українських греко-католиків. Однак, незважаючи на певне поліпшення стосунків між Ватиканом і Москвою та лібералізацію релігійного життя СРСР, радянський уряд, а особливо Московський патріархат, всіляко перешкоджали відродженню Української греко-католицької церкви. Лише в грудні 1989 p., після зустрічі М. Горбачова з Іоанном Павлом II та численних багатолюдних демонстрацій, в західних областях України з'явилися певні зрушення в напрямку легалізації греко-католиць кої церкви. У квітні 1990 р. на вимогу УГКЦ Львівська міська рада передала католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером церкви виступив єпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

Продовженням процесу відродження релігійного життя в Україні стало проведення 4 червня 1990 р. Першого Собору Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Церква об'єднала громади віруючих здебільшого західних та центральних областей республіки. Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Скрипника).

Цілям збереження впливу на Україну слугував і Собор Руської православної церкви, який у січні 1990 р. вирішив, що єпархія, приходи і монастирі на території Української PCP канонічно мають складати Український екзархат Московського патріархату й офіційно називатимуться Українською православною церквою. У межах екзархату вища церковна законодавча і судова влада передавалась Раді екзархату. Керівником УПЦ було призначено митрополита Філарета (Денисенка).

У цих умовах активізуються також релігійні громади інших напрямів: римо-католики, євангельські християни-баптисти, християни євангельської віри, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня та ін.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США