Світова організація торгівлі

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 32Следующая ⇒

Світова організація торгівлі (СОТ) (World Trade Organization, WTO) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 156 країн, на долю яких припадає більше 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами-членами, що підписані під близько 30-ма угодами організації. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торговельний оборот товарів та послуг.

За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні далеко виходить за рамки власне торговельних стосунків. СОТ є потужною і впливовою міжнародною структурою, здатною виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало на сьогодні практично обов`язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство.

Процеси створення, становлення і розширення СОТ не були простими та однозначними. Хоча за останні 30 років масив загальних правил СОТ надзвичайно зріс, СОТ усе ще базується на принципі двосторонніх переговорів між членами з метою взаємного відкриття їх ринків. Члени СОТ, формулюючи вимоги до країн-претендентів стосовно доступу до їх ринків, відстоюють інтереси власних підприємств, захищаючи таким чином власне виробництво та робочі місця. Тому переговорний процес є непростим і, як правило, тривалим.

Світова організація торгівлі (COT) – це єдиний інститут, що розробляє і впроваджує глобальні правила торгівлі між країнами. Головна її функція полягає у забезпеченні прогнозо­ваної і більш вільної торгівлі.

COT заснована 1 січня 1995 р. і на сьогодні налічує понад 150 членів. Штаб-квартира COT знаходиться у Женеві (Швей­царія).

COT стала правонаступницею загальної угоди про мито та торгівлю (General agreement on Tarrif and Trad – GATT) – ГАТТ, яка була створена у 1947 p. з метою стимулювання віль­ної торгівлі через систему багатосторонніх переговорів. ГАТТ базувалася на таких принципах:

- принцип недискримінації, що стосувався безумовного прийняття принципу найбільшого сприяння, який передбачав зниження митних ставок при торгівлі з країнами – членами організації. Виняток стосувався економічних інтеграцій об'єднань (митних союзів) та торгівлі між колишніми колонія­ми і метрополіями;

- принцип ліквідації нетарифних торговельних обмежень (квот). Він не поширювався на сільськогосподарську продук­цію та на країни, які мали проблеми з платіжним балансом;

- проведення консультацій та вирішення суперечок між країнами – членами ГАТТ.

У рамках ГАТТ усі багатосторонні переговори проводились у формі раундів. Сучасний раунд (дев'ятий) розпочався у Досі (Катар) у лис­топаді 2001 р. і мав завершитися до кінця 2008 р. Раунд не був успішним через протилежні позиції розвинутих країн і країн, що розвиваються, щодо питань захисту сільського господарс­тва. У межах раунду прийнято багато рішень щодо послаблен­ня світової фінансової кризи 2008 р. Вони стосувалися насам­перед питань недопущення обмежень на торгівлю та застосу­вання протекціоністських заходів окремими країнами, а також угод щодо послуг у галузі телекомунікацій, безтарифної тор­гівлі продукцією інформаційних технологій, фінансових по­слуг та фінансової інформації, глобальної електронної торгів­лі, галузі сільського господарства, правил міжнародної тор­гівлі та подальшої лібералізації доступу на ринки товарів і по­слуг.

З попередніх восьми раундів найбільший вплив на розви­ток міжнародної торгівлі мали:

1) раунд Кеннеді (1962–1967 рр.), де було прийнято рі­шення про зниження ставок мита протягом п'яти років на 35 % від рівня 1962 р.;

2) Токійський раунд (1974–1979 рр.), де обговорювалося питання щодо зниження митних ставок протягом восьми років на 31% у США, на 27% у Європі та на 28% у Японії. Обгово­рена система зниження нетарифних обмежень включала:

а) угоди про державні закупки;

б) уніфікацію процедури встановлення і стягнення компенсаційного та антидемпінгового мит;

в) узагальнення системи презентацій стосовно експорту товарів з країн, що розвиваються;

3) Уругвайський раунд (1986—1994 рр.). Це був восьмий раунд, під час якого у багатосторонніх переговорах взяли участь 117 країн, а кінцеву угоду підписали 124 країни. Переговори стосувалися митних ставок і квот; правил перевірки поширення повних заходів протекціонізму та перешкод їх подальшому розвитку; торгівлі послугами антидемпінгових заходів; торгівлі сільськогосподарською продукцією; проблем здійснення прямих іноземних інвестицій, пов'язаних з торгівлею; міжнародних правил захисту прав інтелектуальної влас­ності; удосконалення механізму розв'язання торгових супе­речок.

На цьому раунді було прийнято рішення про заміну секре­таріату ГАТТ Світовою організацією торгівлі (World Trade Organization) та окремі її повноваження і правила вирішення суперечок.

Функціями COT є:

- нагляд за етапом світової торгівлі й надання консульта­цій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

- забезпечення механізмів урегулювання міжнародних торговельних суперечок;

- забезпечення механізмів урегулювання міжнародних торговельних спорів;

- розробка та прийняття світових стандартів торгівлі;

- нагляд за торговельною політикою країн;

- обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

У своїй діяльності COT керується такими принципами:

- принципом недискримінації (найбільшого сприяння), суть якого полягає у тому, що країна мусить надати своєму партнерові по COT такі самі пільги, які вона надає будь-якій іншій державі;

- національного режиму, який полягає у тому, що країни-учасниці повинні встановлювати для товарів своїх партнерів по COT такий режим, як і для власних товарів на ринку;

- сприяння справедливій конкуренції, який полягає у забороні застосування в країнах-партнерах субсидій та дем­пінгу;

- захисту національної промисловості, який регламентує введення, за необхідності, для захисту своєї промисловості митних тарифів;

- стійкої основи торгівлі, який означає, що тарифи, узгод­жені в рамках COT, окремою країною в односторонньому по­рядку переглядатися не можуть;

- дії у незвичайних ситуаціях, який допускає у разі не-передбачуваного лиха (стихії, соціальних заворушень тощо) тимчасовий вихід країни за межі взятих на себе торговельних обов'язків і за узгодженням з COT підвищення тарифів, вве­дення квот тощо;

- регіональних торговельних домовленостей, який допускає можливість встановлення особливого режиму, відмінного від правил СОТ, для регіональних інтеграційних угруповань.

СОТ, на відміну від ГАТТ, яка вважалась тимчасовим за­кладом, є постійною організацією, що має статус спеціалізова­ного закладу ООН.

Виконання функцій СОТ забезпечує така її організаційна структура.

Конференція міністрів – вищий орган СОТ, що склада­ються з міністрів торгівлі (або керівників інших відповідних Міністерств). Вона скликається раз на два роки для вирішення найактуальніших питань згідно із завданнями СОТ. Усі члени мають один голос, а рішення приймаються консенсусом.

Генеральна рада – виконавчий орган, який складається з представників країн-членів і здійснює поточну роботу. їй під­порядковані окремі комітети (з торгівлі й розвитку; з торгівлі й довкілля; з платіжного балансу; з бюджету, фінансів та ад­міністративних питань) та органи (з моніторингу торговельної політики; з розглядання суперечливих питань).

Рада з торгівлі товарами здійснює контроль за дотриман­ням багатосторонніх угод з торгівлі товарами. їй підпорядко­вано 14 комітетів – з технічних бар'єрів у торгівлі; з ад­міністративної політики; з імпортного ліцензування; із захис­них заходів; з доступу на ринки; із сільського господарства; із санітарних заходів; з інвестицій; із прав походження; із суб­сидій та компенсацій; з оцінювання митної вартості; з моніто­рингу за торгівлею технічними товарами; з регіональних тор­говельних угод; з державних закупівель.

Рада з торгівлі послугами, якій підпорядковані комітет з торгівлі фінансовими послугами і робоча група з професійних послуг.

Рада з торговельних прав інтелектуальної власності здійснює контроль за дотриманням інтелектуальної власності.

Секретаріат – виконує поточну адміністративну роботу. До його складу входить відділ технічного співробітництва і професійної підготовки кадрів.

Участь у СОТ забезпечує для країн-членів суттєві переваги та вигоди. Це стосується питань торговельної дискримінації, застосування санкцій, звинувачень у демпінгу тощо.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/СОТ розпо­чався наприкінці 1993 р., коли Секретаріату ГАТТ було пода­но офіційну заявку Уряду України про намір приєднатися до цього інституту. 17 грудня було створено робочу групу з питань розгляду заявки України щодо приєднання до СОТ.

Для вступу до СОТ до України висувалися такі вимоги:

- лібералізація режиму стягнення експортного мита на де­які товари;

- рівний захист прав на інтелектуальну власність для ре­зидентів та нерезидентів;

- введення спрощених митних процедур з країнами СОТ;

- приведення санітарних норм у відповідність до норм СОТ;

- запровадження прозорої державної політики у сільсько­му господарстві;

- лібералізація доступу до ринку фінансових, страхових та аудіовізуальних послуг.

5 лютого 2008 р. на засіданні Генеральної Ради Світової організації торгівлі прийнято рішення про приєднання України до Марракеської угоди про заснування СОТ. Того ж дня Президент України Віктор Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації.

У Верховної Ради було 5 місяців для ратифікації цієї угоди. У цей же день було оприлюднено прес-реліз СОТ стосовно зобов'язань України.

10 квітня 2008 року Верховна Рада ратифікувала протокол про вступ України до Світової організації торгівлі 411 голосами. 16 квітня МЗС України направило ноту генеральному секретареві СОТ, в якій повідомило керівництво СОТ про ратифікацію Протоколу про вступ України до цієї організації. Також було ухвалено постанову Кабінету Міністрів. 16 травня Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

ТЕМА 5

ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ

18.Поняття теорій міжнародної торгівлі

19.Меркантилістська та неомеркантилістська теорії міжнародної торгівлі

20.Модель «ціни-золото-потоки»

21.Теорія абсолютних переваг

22.Теорія порівняльних переваг

23.Теорія розміру країни

24.Теорія співвідношення факторів виробництва(Хекшера-Оліна)

25.Теорія вирівнювання цін на фактори виробництва

26.Парадокс Леонтьєва та його пояснення

27.Теорія життєвого циклу товару

28.Теорія подібності країн (теорія попиту, що перетинається)

29.Теорія конкурентних переваг

1. Поняття теорій міжнародної торгівлі

Таблиця

Поняття теорій міжнародної торгівлі

Поняття теорій міжнародної торгівлі

Зовнішньоторговельна політика будь-якої держави зосе­реджується на таких питаннях: які товари необхідно експор­тувати та які імпортувати, з якими країнами торгувати та у якому обсязі, чи потрібно державі втручатися у вільний потік товарів, і якщо так, то в якому обсязі?

Сьогодні розроблено два типи теорії торгівлі, які по-різно­му відповідають на ці запитання. Згідно з теоріями першого типу держава не повинна втручатись у структуру торгівлі. Ці теорії вивчають та пояснюють, якою продукцією, в якому об­сязі та з ким країни будуть торгувати за відсутності будь-яких державних обмежень. До таких теорій належать: теорії абсо­лютних переваг, відносних переваг, розміру країни, співвідно­шення факторів виробництва, життєвого циклу продукту, подібності країн тощо.

Другий тип теорій передбачає державне втручання у віль­ний потік товарів між країнами для зміни обсягу, складу та на­прямків торгівлі. До теорій цього типу належать: теорії мер­кантилізму, неомеркантилізму та інші.

Метою теорій міжнародної торгівлі було і є допомогти фір­мам та урядам у виборі найдоцільнішого варіанта спеціалізації та стратегії задля обдуманого використання національних ре­сурсів.

_________________________________________________________________________________________________

Таблиця

Характеристика теорій міжнародної торгівлі

Меркантилістська теорія міжнародної торгівлі

Перша теорія міжнародної торгівлі – теорія меркантиліз­му (mercantilism) – була розроблена європейськими вченими Томасом Маном (1571-1641), Чарльзом Дейвіантом (1656—1714), Жаном Батістом Колбертом (1619—1683), сером Вільямом Петті (1623-1687). Ця економічна теорія виник­ла та пояснювала зовнішню торгівлю у період розвитку та зане­паду середньовічного феодалізму в Європі (1500-1800 pp.), коли утворювалися та зміцнювались європейські держави, найсильніші з яких захоплювали колонії і боролись за поділ сфер впливу. У цих умовах виникла потреба в економічній тео­рії, яка б обґрунтувала роль товару та необхідність економіч­ного виходу національних держав на зовнішні ринки. Ці функ­ції чудово виконав меркантилізм.

Меркантилізм – це економічне вчення та економічна полі­тика, яка представляє інтереси торгової буржуазії у періоди феодалізму та становлення капіталізму. Згідно з теорією меркантилізму багатство країни вимірю­ється кількістю золота та срібла, якою вони володіють. Меркантилісти вважали, що економічна система склада­ється з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування еко­номічної системи найважливішими, на їхню думку, були тор­говці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробниц­тва. Отже, джерелом багатства є сфера обігу, а не сфера вироб­ництва; багатство ототожнювалося з грошовим капіталом. Грошові кошти (у формі золота та срібла) дають змогу утриму­вати армію, зміцнювати становище правителя, сприяють про­веденню колоніальних війн, виникненню фабрик (мануфак­тур), утворенню нових робочих місць. Оскільки у світі, на думку прихильників цієї теорії, існує обмежена кількість багатства (золота та срібла), то країни мо­жуть збільшувати своє багатство і за рахунок зубожіння ін­ших, тобто внаслідок перерозподілу. Тому для зміцнення економічних позицій держава повинна вживати таких заходів:

- більше експортувати товарів, ніж імпортувати, оскіль­ки у цьому випадку вона одержить вартість активного сальдо їх торгового балансу у вигляді золота, яке буде надходити з країн, що мають дефіцит торгового балансу. Підтримка пози­тивного сальдо торгового балансу дасть змогу, крім того, збіль­шити внутрішні витрати, виробництво та зайнятість насе­лення;

- ввести обмеження на більшу частку імпорту (за допомо­гою квот, тарифів та інших інструментів торгової політики) та надавати субсидії більшій частині експортних виробництв, що дасть змогу забезпечити позитивне сальдо торгового балансу;

- заборонити або обмежити експорт сировини та дозволи­ти безмитний імпорт сировини, якої немає всередині країни, що дасть змогу акумулювати золото та підтримувати на низь­кому рівні експортні ціни на готову продукцію;

- заборонити будь-яку торгівлю колоній з іншими країна­ми, крім метрополій, які мають виняткове право перепродажу колоніальних товарів за кордон.

Гальмувати розвиток виробництва готових товарів у ко­лоніях, перетворити їх на постачальників сировини до метро­полій. Колонії повинні експортувати дешеву сировину, а ім­портувати дорогі готові вироби.

Однією з головних передумов меркантилістської теорії було те, що економічна система функціонувала в умовах неповної зайнятості, внаслідок чого приплив додаткового золота з-за кордону міг в поєднанні з надлишковою робочою силою збіль­шити виробництво. Якщо б зайнятість населення була повною, приплив золота з-за кордону спричиняв би зростання інфляції і не знаходив ефективного використання.

Використання теорії меркантилізму вело до збагачення метрополій, що викликало значне незадоволення у колоніях і призвело до війни за незалежність у Північній Америці. Після 1800 р. з послабленням впливу меркантилізму метрополії рід­ко застосовували заходи для обмеження розвитку промисло­вого потенціалу в своїх колоніях, але організаційними та пра­вовими методами продовжували гальмувати їх зовнішню тор­гівлю. На практиці економічна політика держав, яка базувалась на поглядах меркантилістів, призвела до встановлення дер­жавної монополії на зовнішню торгівлю. Уряди країн намага­лися забороняти експорт золота та срібла приватним особам, а порушники карались аж до смерті. Зовнішню торгівлю дозво­лялося здійснювати визначеним компаніям і тільки за певни­ми маршрутами. Головним їх завданням було забезпечити по­зитивне сальдо торгового балансу.

Заслугою меркантилістів є те, що вони першими запропо­нували струнку теорію міжнародної торгівлі, показали її зна­чення для економічного зростання країн, розробили можливу модель її розвитку, вперше описали те, що у сучасній еконо­міці зветься платіжним балансом. Обмеженість меркантилістів полягає у тому, що вони вва­жали, що збагачення країн можливе не тільки внаслідок пере­розподілу вже існуючого багатства, але й за рахунок його наро­щування.

Неомеркантилістська теорія міжнародної торгівлі

Останнім часом застосовується термін неомеркантилізм (neomercantilism). Його використовують стосовно тих країн, які намагаються мати активне сальдо торгового балансу для досягнення якої-небудь соціальної або політичної мети. Країна може, наприклад, намагатися добитися повної зайнятості, збільшуючи масштаби виробництва понад те, що диктує попит у країні, та експортуючи надлишок за кордон. Або, наприклад, країна прагне зберегти політичний вплив у якій-небудь країні, експортуючи туди більше товарів, ніж імпортуючи звідти.

Частина термінології меркантилізму використовується у наш час: термін «активний торговий баланс» означає, що у країні експорт перебільшує імпорт; тер­мін «пасивний торговий баланс» вказує на дефіцит торгового балансу. Ці терміни часто вжива­ються неправильно: «активний» (сприятливий) – коли йдеть­ся про вигоду, а «пасивний» (несприятливий) свідчить про збитки. Проте не обов'язково є збитковим дефіцит торгового балансу, а активний торговий баланс може бути невигідним для країни. Наприклад, якщо країна має активне сальдо, тобто імпортує товарів та послуг на меншу суму, ніж експортує, то якщо у часи панування меркантилізму різниця між експортом та імпортом відшкодовувалась за рахунок золота, то сьогодні вона компенсується наданням кредиту країні з дефіцитним балансом. Якщо кредит не погашається повністю, то активний торговий баланс буде невигідним для країни-кредитора.

Модель «ціни-золото-потоки»

Англійський економіст Девід Х'юм (1711 –1776) був одним з перших, хто кинув виклик меркантилізму, розробивши механізм взаємодії «цін - золота – потоків». Д. Х'юм заперечував положення меркантилістів про те, що країни можуть до нескінченності збільшувати кількість наяв­ного у них золота і що це не впливає на їх міжнародну конку­рентоспроможність. Він довів, що приплив золота внаслідок підтримки позитивного сальдо торгового балансу збільшить пропозицію грошей всередині країни та призведе до зростання зарплати та цін, а це, своєю чергою, спричинить падіння кон­курентоспроможності країни. І навпаки, відплив золота з краї­ни призведе до падіння цін та зарплати і підвищить конкурен­тоспроможність країни. Отже, країна не зможе постійно під­тримувати позитивне сальдо торгового балансу – цьому будуть перешкоджати внутрішньоекономічні чинники.

Рух золота між країнами є механізмом тонкого настрою­вання національних економік, внаслідок чого розмір експорту і розмір імпорту врівноважуватимуться і торгове сальдо буде дорівнювати нулю.

Розглянемо таку ситуацію. Припустимо, що країна має по­зитивне сальдо торгового балансу в торгівлі з країною II, саль­до якої негативне. За Д. Х'юмом, врівноваження сальдо тор­гового балансу кожної з країн здійснюється у чотири етапи (табл.).

Таблиця

30.Модель «ціни-золото-потоки» Д. Х'юма

Країна І

Країна II

Вихідна ситуація

ехр > imp

ехр < imp

Етапі

Чистий приплив золота

Чистий відплив золота

Етап II

Зростання грошової маси

Зменшення грошової маси

Етап III

Зростання цін і зарплати

Зменшення цін і зарплати

Етап IV

Зростання імпорту, скорочення експорту

Скорочення імпорту, зростання експорту

Результат

ехр = imp

ехр = imp

Ця концепція базувалась на таких припущеннях: 1) прямий зв'язок між кількістю грошей в обігу та рівнем цін (потім це отримає назву кількісної теорії грошей); 2) повна зайнятість у кожній з країн; 3) попит на товари еластичний за ціною (зростання цін при­водить до скорочення витрат на товари та навпаки); 4) існує ситуація чистої конкуренції на ринку як товарів, так і факторів виробництва; 5) національні валюти вільно конвертуються у золото і на­зад (пізніше це отримає назву «золотий стандарт»). Якщо цих умов дотримуються, автоматично врівноважуєть­ся торговий баланс.

Теорія абсолютних переваг

Засновником класичної школи економічної думки був Адам Сміт (1723—1790). А. Сміт критикував твердження меркантилістів про те, що ба­гатство країни залежить від володіння скарбами у вигляді зо­лота або коштовностей, які надходять до країни внаслідок пе­ревищення експорту над імпортом. Він проголосив замість того, що основою багатства націй та народів є міжнародний поділ праці та відповідна йому спеціалізація різних країн на виробництві тих товарів, щодо яких вони мають абсолютні пе­реваги. А. Сміт поставив запитання: "Навіщо громадяни краї­ни повинні купувати вітчизняні товари, якщо вони можуть ку­пувати такі ж за кордоном за нижчими цінами?" Найпростіше цього можна досягти в умовах, коли виробники будуть еконо­мічно вільні та зможуть самостійно у межах чинного законо­давства вибирати рід своєї діяльності. Така політика отримала назву «лессе-фер», що означає політику держав­ного невтручання в економіку та свободи конкуренції. Завдяки цій політиці ресурси кожної країни перетечуть у рентабельні галузі, тому що країна не зможе конкурувати на світовому ринку в нерентабельних галузях. Для визначення того, на ви­робництві якої продукції слід спеціалізуватися країні, А. Сміт пропонував враховувати природні переваги та набуті переваги країни. Природні пере­ваги країна може мати завдяки своїм кліматичним особливос­тям або володінню деякими природними ресурсами. Клімат може визначати, наприклад, яку сільськогосподарську про­дукцію країна може виробляти з найбільшою вигодою, а наяв­ність значних запасів руди, нафти, інших природних ресурсів – яку промислову продукцію. Набуті переваги країна може мати внаслідок розвитку технології виробництва та високої кваліфікації робочої сили. Перевага у технології виробництва пов'язана зі здатністю, по-перше, виготовляти різноманітну або складну продукцію з меншими затратами, по-друге, ефек­тивніше виробляти однорідну продукцію.

Відмінності у природних та набутих перевагах країн зазви­чай мають досить сталий, довгостроковий характер, що пов'я­зано з низькою мобільністю факторів виробництва. Тому ви­трати виробництва тих самих товарів будуть відрізнятися в різних країнах. Саме відмінності у витратах формують базу для взаємовигідної торгівлі між країнами. Відмова від вироб­ництва товарів, у яких країна не має абсолютних переваг, та концепція зосередження ресурсів на виробництві інших то­варів, у яких вона їх має, приводить до збільшення загального обсягу виробництва, зростання обміну між країнами.

Суть теорії зовнішньої торгівлі А. Сміта, або теорії абсолют­них переваг: країни експортують ті товари, які вони виробля­ють з меншими витратами (у виробництві яких вони мають аб­солютну перевагу), та імпортують ті товари, що продукуються іншими країнами з меншими витратами (у виробництві яких абсолютна перевага належить їхнім торговим партнерам).

Відповідно до поглядів А. Сміта: а) урядам не потрібно втручатись у зовнішню торгівлю: вони мають підтримувати режим відкритих ринків та свободи торгівлі; б) нації, так само як і приватні особи, повинні спеціалізу­ватися на виробництві тих товарів, у виробництві яких у них є переваги, та торгувати ними в обмін на товари, переваги у ви­робництві яких мають інші нації; в) зовнішня торгівля стимулює розвиток продуктивності праці розширенням ринку за межі національних кордонів; г) експорт є позитивним чинником для економіки, тому що забезпечує збут надлишку продуктів, які не можуть бути про­дані на внутрішньому ринку; д) 5) субсидії на експорт є податком на населення та призво­дять до підвищення внутрішніх цін і тому мають бути скасо­вані.

Розглянемо положення теорії А. Сміта на умовному при­кладі взаємної торгівлі двох країн – України та Індії і двох видів товарів – цукру та чаю. Припустимо, що кожна з двох країн має однакову кількість торгових ресурсів (100 одиниць), які можуть бути використані для виробництва або цукру, або чаю. Оскільки праця, за А. Смітом, є єдиним фактором виробництва, умова абсолютної переваги у витратах означає, що одній країні потрібно менше часу на виробництво одиниці товару, ніж іншій. В Україні на виробництво тонни чаю потрібно 20 одиниць ресурсів, а на ви­робництво тонни цукру – 5 одиниць ресурсів. В Індії необхідні 4 одиниці ресурсів для виробництва тонни чаю та 10 одиниць ресурсів – для тонни цукру. Отже, Україна має абсолютну пе­ревагу у виробництві цукру, оскільки на виробництво 1 тонни їй необхідно витратити тільки 5 одиниць ресурсів (часу, напри­клад, робочих днів) порівняно з 10 одиницями (наприклад, ро­бочими днями) в Індії. Індійські виробники мають абсолютну перевагу у виробництві чаю, оскільки вони витрачають на його виробництво 4 одиниці ресурсів (часу, робочих днів) порівняно з Україною, яка витрачає 20 одиниць ресурсів (робочих днів). Виробничі можливості України та Індії за абсолютної переваги з урахуванням зроблених припущень наведені у табл.

Теорія абсолютних переваг

Країна

Обсяг виробництва, т

до спеціалізації

після спеціалізації

Чай

Цукор

Чай

Цукор

Індія

50:4 = 12,5

50: 10 = 5

100 : 4 = 25

Україна

50:20 = 2,5

50 : 5 = 10

100 : 5 = 20

Разом

12,5 + 2,5 = 15

5 + 10 = 15

25 + 0 = 25

0 + 20 = 20

Припущення

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США