Сутність міжнародного кредиту та його роль в міжнародних економічних відносинах

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 30 из 32Следующая ⇒

3. Валютні ринки

Таблиця 10.3

Загальна характеристика валютних ринків

Загальна характеристика валютних ринків

Валютні ринки – це офіційні центри, де відбувається купівля-продаж валют на основі попиту і пропозиції.

В організаційному плані валютний ринок – це множина великих комерційних банків та інших фінансових закладів, зв'язаних складною мережею сучасних засобів зв'язку, за до­помогою яких здійснюється торгівля валютою і платіжними документами в іноземних валютах.

Ринок валют обслуговується телефонними дзвінками та радіосигналами між банками. За винятком деяких спеціалізо­ваних ринків (наприклад, Міжнародного грошового ринку в Чикаго), валютний ринок не є місцем, де збираються продавці та покупці. На валютному ринку досвідчені маклери сидять за своїми робочими столами у різних банках і підтримують між собою зв'язки за допомогою комп'ютерів та телефонів. Ком­п'ютери показують поточні котирування курсів всіх основних валют з датою укладання угод. Кожний банк подає своє коти­рування валют, котрим показує, за яким курсом він готовий торгувати валютою. Банк-покупець, якого влаштовує курс, прямо по телефону зв'язується з банком-продавцем і укладає угоду. Як правило, швидко (за одну або декілька хвилин) регу­люються різні формальності й угода укладається за усним по­годженням. За необхідності всі інші документи за угодою офор­мляються пізніше.

На міжбанківському валютному ринку здійснюються угоди з купівлі-продажу великих сум. Друковані котирування валют враховують угоди на суми, не менші за 1 млн. дол. США. Ва­лютний ринок відкритий цілодобово з понеділка до п'ятниці.

Суб'єктами валютного ринку є: фірми, організації та окре­мі особи, які займаються зовнішньоекономічною діяльністю; комерційні банківські установи та брокерські контори, які за­безпечують валютне обслуговування зовнішніх зв'язків; дер­жавні установи; валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж. Основну роль серед суб'єктів валютного ринку відіграють центральні банки та казначейства окремих країн.

На світовому валютному ринку здійснюються розрахункові і кредитні операції, що обслуговують товарні угоди, валютообмінні операції, операції з обслуговування руху капіталів між країнами, операції з цінними паперами.

85-95 % валютних угод укладається на міжбанківському валютному ринку. Через валютний ринок здійснюються всі розрахунки у сві­товому співтоваристві.

Ядром валютного ринку є країни, в яких практично відсутні валютні обмеження. Це – США, Німеччина, Японія, Великобританія, Швейцарія, Швеція, Канада, Норвегія, Нідерланди, Люксембург та деякі інші.

Валютні ринки, як правило, прив'язані до місць розташування великих банківських і валютно-фінансових центрів.

Нині сформувалися регіональні валютні ринки, найбільшими з яких є:

- європейський – з центрами в Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та Цюріху;

- американський – з центрами в Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Чикаго, Монреалі;

- азіатський – з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні.

Провідну роль у здійсненні валютних операцій на валют­них ринках відіграють комерційні банки, які на договірній ос­нові виконують інкасові та інші платіжні доручення іноземних банків-кореспондентів. У більшості країн, крім перелічених вище, на валютний ринок можуть виходити лише уповнова­жені банки (які мають право на проведення валютних операцій) та державні установи. Міжнародними банками здійснюється близько 90% валютних угод, а щоденний обіг валютних бірж становить близько 500 млрд. дол. США. Основними валютними центрами є Лондон, Нью-Йорк і Токіо. В них встановлюються валютні курси.

Розрізняють міжбанківський і біржовий валютні ринки. На міжбанківському ВР усі операції проводяться безпосеред­ньо банками за допомогою технічних засобів зв'язку. Така форма ВР найпоширеніша (близько 90 % усіх валютних угод). Міжбанківський ВР ділиться приблизно на дві однакові части­ни: брокерський та прямий ринки.

На брокерському ринку банки користуються послугами брокерів, а на прямому – самостійно знаходять партнерів.

На біржовому ринку зустрічаються представники цент­ральних банків країн-членів і, балансуючи заявки своїх клієн­тів, фіксують курс валют, який стає орієнтиром для всього ВР.

Міжбанківський ВР більше використовують США, Канада, Великобританія, Швейцарія, а біржовий – Японія, Франція, Скандинавські країни.

Таблиця 10.4

Основні функції світового валютного ринку

Функції

Характеристика функцій

Здійснення зовнішньоторговельних операцій

Переважно на валютних ринках здійснюється купівля-продаж валют для виконання зовнішньоекономічних операцій.

Регулювання валютних курсів

За рахунок купівлі-продажу валют центральні банки країн можуть підтримувати стабільність національних валют.

Валютний кліринг

Валютний кліринг – це угоди між урядами двох або де­кількох країн про обов'язковий залік взаємних міжнародних вимог і зобов'язань. Зумовлений валютний кліринг великими масштабами міжнародної торгівлі.

Експорт товарів і послуг країни є причиною продажу іно­земних валют з метою купівлі національної грошової одиниці. Водночас імпорт товарів і послуг спричиняє продаж національ­ної валюти для купівлі іноземної валюти. Отже, здійснення міжнародних розрахунків переходить в площину міждержав­них відносин. Поштовхом до виникнення валютних клірингів стала криза 1929-1933 рр., яка викликала необхідність ва­лютних обмежень та валютного контролю. Перший двосто­ронній кліринг був підписаний у 1931 р. між Угорщиною і Швейцарією. До 1939 р. лише західноєвропейські країни ук­лали 141 клірингову угоду. У двосторонньому клірингу рахунки ведуться в обох країнах із застосуванням прийнятих в міжнародній практиці форм розрахунків (інкасо, акредитив, переказ тощо). Імпортери вносять в свій банк національну валюту, а експортери замість валютного виторгу її отримують. Банки, які ведуть клірингові рахунки, здійснюють залік взаємних вимог.

Перша угода про багатосторонній кліринг між трьома і більше країнами була підписана у 1947 р. (Франція, Італія, Бенілюкс та ін.). В її основу була покладена схема «двоступене­вого сальдування». На першому етапі за результатами розра­хунків окремих країн підсумовувалися вимоги і зобов'язання, але не розраховувалось остаточне сальдо; на другому етапі країна-боржник переказувала свій борг на третього учасника, який був її дебітором. За вимогами і зобов'язаннями, які зали­шилися після заліку, виводились сальдо країнами-учасницями у двосторонньому порядку. Система багатосторонніх клірингів постійно вдосконалювалась:

- 1949 р. – прийнята «Третя угода про багатосторонній кліринг»;

- червень 1950 – грудень 1958 р. – «Угода про багатосто­ронній кліринг» – Європейський платіжний союз (ЄПС), до якого ввійшли всі країни ОЕСР;

- грудень 1958 – грудень 1972 р. – ЄПС замінений Європейською валютною угодою (ЄВУ);

- січень 1973 р. – замість ЄВУ набула чинності нова ва­лютна угода в рамках ОЕСР.

За обсягом операцій розрізняють повний кліринг, який охоплює до 95% платіжного обігу, і частковий, який поши­рюється лише на певні операції. Обсяги товарообігу і клірингу не збігаються: у частковому клірингу обсяг товарообігу пере­вищує обсяг клірингових розрахунків, а у повному – навпаки, оскільки кліринг охоплює і неторгові операції, зокрема й уго­ди з цінними паперами.

За способами регулювання сальдо клірингового рахунку розрізняють кліринги:

- з вільно конвертованим сальдо;

- з умовною конвертацією, наприклад, через певний пе­ріод після утворення сальдо;

- з неконвертованим сальдо, за яких сальдо не може бути переведене в іноземну валюту і погашається, в основному, то­варними поставками.

Валюта клірингу може бути будь-якою. Інколи застосову­ються дві валюти або міжнародні одиниці.

Страхування (хеджування) валютних ризиків

Страхування, або хеджування, валюти – це дії, спрямо­вані на недопущення ні чистих активів, ні чистих пасивів у даній валюті. Згідно з фінансовою термінологією страхування означає дію з недопущення двох видів відкритих позицій в іно­земній валюті – довгих позицій (володіння довгостроковими активами в іноземній валюті) і коротких позицій (володіння іноземною валютою в більших обсягах, ніж необхідно в коротко­строковому плані). Отже, валютний ринок, породжуючи зміну валютних курсів, одночасно дає можливість застрахуватися від майбутніх їх коливань.

Отримання прибутків (спекуляція) на різниці валютних курсів

Зворотною стороною страхування є спекуляція. Валютні спекуляції – це операції банківських закладів, фірм, юридич­них та фізичних осіб для отримання прибутку від зміни валют­них курсів у часі або на різних ринках. За фінансовою терміно­логією спекуляція – це дії з відкриття нетто-активів (довга позиція) або нетто-пасивів (коротка позиція) в іноземній ва­люті.

Таблиця 10.5

Види валютних угод

Види валютних угод

Характеристика видів валютних угод

Касові

Касові (готівкові) валютні операції в основному здійс­нюються на умовах спот (spot), що означає розрахунок у мо­мент укладання угоди або не пізніше ніж на другий робочий день після здійснення угоди за курсом, зафіксованим в момент її укладання. Мета операції спот – забезпечен­ня валютою зовнішньоторговельних операцій та отримання банками курсового прибутку.

Строкові

Під час строкових (форвардних) валютних операцій сто­рони домовляються про поставку обумовленої суми іноземної валюти через певний строк після здійснення угоди за курсом, зафіксованим в момент її укладання. Найпоширенішим є строк від одного тижня до шести місяців. Курс за форвардними уго­дами може бути як вищим, так і нижчим від курсу спот. Курси валют, обумовлені в даний час для обміну усіх валют пізніше, називаються строковими (форвардними). Їх не слід плутати з майбутнім курсом спот. Курс спот – це той курс, який є на ринку на певну дату. Наприклад, якщо у вересні укладена уго­да про продаж доларів, який буде здійснено через 90 днів, то валюта обмінюється в обумовлену дату в листопаді, але за кур­сом, зафіксованим у вересні. Форвардний курс може бути ви­щим, нижчим або дорівнювати курсу спот на цю дату. Якщо він вищий, то різниця плюсова – премія {ажіо), а якщо ниж­чий, то різниця мінусова {дисконт).

У валютних котируваннях сам курс форвард, як правило, не вказується, а зазначається лише розмір премії чи дисконту, які додаються або віднімаються від курсу спот. Форвардні угоди укладаються для стра­хування капіталовкладень за кордоном від можливих збитків, для конверсії валюти в комерційних цілях, для отримання прибутку за рахунок курсової різниці.

Таблиця 10.6

Різновиди строкових валютних операцій

Строкові валютні операції

Характеристика строкових валютних операцій

Опціонні операції

Об'єктом опціонних угод є право купити (опціон «кол» – option call) або продати («пут» – option put) валюту в майбут­ньому за курсом, зафіксованим у момент укладання угоди. Це є угода з незафіксованою датою поставки валюти. За придбан­ня права купити або продати валюту платиться невелика пре­мія. Якщо за період дії угоди опціон був невигідний, тоді опла­чена премія втрачається і валютна операція не здійснюється. Опціон вигідний, якщо курсові коливання вищі, ніж розмір премії.

Валютною угодою, яка поєднує готівкову і строкову опера­ції, є операція своп (swap). Це валютна операція, що передба­чає купівлю-продаж двох валют на умовах негайної поставки з одночасною контругодою на визначений строк з тими ж валю­тами. Під час операцій своп готівкова угода здійснюється за курсом спот, який у строковій контругоді коригується з ураху­ванням премії або дисконту залежно від руху валютного курсу. Клієнт економить на різниці між курсами продавця і покупця за готівковою угодою.

Частину валюти, яку продають, банки витрачають на купів­лю іншої валюти. Внаслідок цього змінюється співвідношення вимог і зобов'язань банку в інвалюті, яке визначає його валют­ну позицію. Якщо вони збігаються, валютна позиція вважаєть­ся закритою, а якщо ні – відкритою. Відкрита позиція є ко­роткою, якщо зобов'язання з купленої валюти перевищує ви­моги, і довгою, якщо вимоги з купленої валюти більші за зо­бов'язання.

Ф’ючерсні операції

Ф'ючерсні операції – це купівля-продаж валюти за фіксованими в момент укладання угоди цінами з виконанням операції через певний період. Основна їх особливість – це торгівля стандартними контрактами, в яких детально регламентовані всі умови – сума, термін, метод розрахунку тощо. В мо­мент укладання угоди вноситься невелика сума – гарантійний депозит. Під час ф'ючерсних угод застосовується хеджу (від англ. hedge – огороджувати) – форма страхування ціни або прибутку, за допомогою якого учасники угод мають можливість застрахувати себе від можливих втрат за рахунок зміни цін протягом дії угоди.

4. Валютні курси

Таблиця 10.7

Характеристика валютних курсів та їхніх видів

Характеристика валютних курсів та їхніх видів

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць або ціна грошової одиниці однієї краї­ни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Фіксування курсу національної грошової одиниці в інозем­ній називається валютним котируванням. Воно дає змогу визначити співвідношення двох грошових одиниць, запропо­нованих для обміну.

Котирування проводять державні (національні) і великі комерційні банки. Розрізняють офіційне і вільне (ринкове) ко­тирування валют. За офіційними котируваннями здійсню­ються всі валютні операції держави. У міжбанківській торгівлі валютою щоденні котирування коливаються навколо офіцій­ного курсу.

Валютне котирування може бути прямим і оберненим (непрямим). Якщо котирування пряме 1, 10, 100 одиниць іноземної валюти дорівнюють X одиниць національної валюти, а якщо обернене – 1, 10, 100 одиниць національної валюти дорівнюють X одиниць іноземної валюти. У більшості країн для встановлення курсу національної ва­люти використовується пряме котирування, у Великобританії – обернене котирування, а в США застосовуються обидва ко­тирування. Котирування завжди дається з точністю до чотирьох знаків після коми.

На валютному ринку його учасники використовують два курси: курс продавця і курс покупця. Курс продавця – це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за націо­нальну, а курс покупця – це курс, за яким він купляє інозем­ну валюту за національну. Курс продавця завжди вищий за курс покупця. Різниця між курсом продавця і покупця називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями.

Часто дилери, а також для економічних розрахунків чи у зовнішньоторговельних контрактах для встановлення курсів валют використовують середній курс – середнє арифметичне курсів продавця і покупця.

Під час валютних операцій виникає необхідність встанов­лення крос-курсу. Це курс, отриманий розрахунково з курсів двох валют до третьої. Або це – котирування двох іноземних валют, жодна з яких не є національною валютою учасника уго­ди, який встановлює курс. Наприклад, курс долара до євро, встановлений Національним банком України.

Курс національних валют визначається, як правило, до до­лара. Наприклад, якщо швейцарський банк хоче отримати курс швейцарського франка до шведської крони, то він вико­ристовує курси обох валют до долара, а потім виводить крос-курс швейцарського франка до шведської крони.

Схема розрахунку:

X швейцарських франків = 100 шведських крон;

3,7946 шведської крони = 1 дол. США;

1 дол. США = 1,9872 швейцарського франка.

Звідси 100 шведських крон = 52,3692 швейцарського франка.

Валютний курс характеризує співвідношення попиту та пропозиції кожної валюти, що відображається в платіжному балансі.

Платіжний баланс є співвідношенням між платежами краї­ни за кордон і надходженням їх з-за кордону. Між торговим балансом і валютним курсом є обернений зв'язок. Якщо торго­вий баланс погіршується (збільшується від'ємне сальдо), то це є показником того, що країна більше витрачає грошей за кор­доном, ніж продає товарів, тобто на валютному ринку збіль­шується пропозиція національної валюти і зростає попит на Іноземну, що створює умови для формування тенденції до падін­ня національної валюти. І навпаки, якщо баланс активний, по­пит на національну валюту зростає, і отже, підвищується її курс. Погіршення платіжного балансу вимагає вживання за­ходів валютного контролю з боку національного уряду, що веде до посилення контролю за валютними операціями та збільшен­ня позик, знижує попит на валюту, і, отже, її курс. Стабільно активне сальдо платіжних балансів в останні роки мають лише Японія та Німеччина, що відображається у стабільності курсів їхніх національних валют.

Таблиця 10.8

Методи установлення валютних курсів

Назви методів

Характеристика методів

Режим фіксованих курсів валют

Перший метод діяв до 70-х років у межах Бреттон-Вудської валютної системи і передбачав обмеження коливання націо­нальних валют відносно встановленого між ними співвідно­шення.

Режим плаваючих курсів

Тепер використовується режим плаваючих курсів, за якого курси визначаються на валютному ринку під впливом попиту та про­позиції. Існує декілька режимів плаваючих валютних курсів.

1. Незалежне «плавання», за якого курс встановлюється на основі попиту і пропозиції на національні валюти з міні­мальним втручанням центральних банків. Цей режим вико­ристовують США, Японія, Великобританія, Австралія, Венесуела, Аргентина та ін.

2. Кероване «плавання», яке відрізняється від попередньо­го лише більшим впливом центральних банків. Такий режим мають Греція, Китай, Туреччина, Індія, Південна Корея та ін. Деякі країни мають декілька валютних курсів, наприклад курс для фінансових операцій, курс для зовнішньоторговельних операцій, курс для туристів.

3. Спільне «плавання». Використовують його країни – члени ЄС. Вони мають два валютні режими: один – для опера­цій всередині Союзу, а інший – для відносин з іншими партне­рами. Всередині Союзу обмежені різкі коливання курсів націо­нальних валют, а відносно валют інших країн вони не ліміту­ються.

Існує декілька видів «прив'язаних» валютних курсів, за­стосування яких передбачає жорстку фіксацію національного валютного курсу до однієї добровільно вибраної валюти або ко­шика валют. Якщо змінюється базовий курс, автоматично змі­нюється і прив'язаний. Прикладом є ординарні валютні курси, прив'язані до долара (Ангола, Афганістан, Гаїті, Панама та ін.).

Крім того, існує валютний курс за системою ковзаючого па­ритету. За такою системою держави встановлюють твердий ва­лютний курс відносно базової валюти, але зі зміною її курсу він автоматично не змінюється, а розраховується зміна його із вра­хуванням різниці в темпах зростання цін. Його використову­ють Бразилія, Чилі, Португалія, Колумбія, Мадагаскар.

5. Валютна політика

Таблиця 10.9

Характеристика валютної політики та її видів

Характеристика валютної політики та її видів

Під валютною політикою розуміють сукупність економіч­них, правових та організаційних заходів і форм, здійснюваних державними органами, центральними банківськими і фінансо­вими установами, міжнародними валютно-фінансовими ор­ганізаціями у галузі валютних відносин.

Через валютну політику держава впливає на ефективність та цілеспрямованість використання валютних засобів. Сфера дії валютної політики охоплює валютний ринок та ринок доро­гоцінних металів і каменів.

Валютна політика є частиною зовнішньоекономічної полі­тики і включає:

- валютну дисконтну політику;

- валютну девізну політику;

- валютне субсидування;

- диверсифікацію валютних резервів.

Валютна дисконтна політика та валютна девізна політика є елементами поточної валютної політики держави.

Валютна дисконтна політика– це система економічних і організаційних заходів держави з використання облікової ставки процента для орієнтовного коректування валютного курсу, регулювання руху короткотермінових інвестицій та збалансування платіжних зобов'язань. Реалізується вона че­рез вплив на стан грошового попиту, динаміку і рівень цін, обсяг грошової маси, міграцію короткотермінових інвестицій. Таким чином досягається динамічна рівновага внутрішньої економіки в системі світогосподарських зв'язків. Залежно від того, який в країні встановлено режим – фіксованих чи плаваючих курсів – застосовується різний набір економічних важелів для відновлення порушеної рівноваги.

Якщо курс фіксований, потрібні зміни у внутрішній еконо­міці з тим, щоб за існуючого валютного курсу ліквідувати зов­нішній дисбаланс. Наприклад, якщо дефіцит балансу, необхід­но за рахунок продажу валютних резервів скорочувати грошо­ву масу, проводити жорстку грошово-кредитну політику доти, доки попит на національну валюту не відновиться.

Якщо курс плаваючий, можлива інша крайність. Валют­ний курс під впливом короткотермінових (спекулятивних) чинників може призвести до переоцінки макроекономічної незбалансованості економіки, що може спричинити небажані структурні зміни.

Сьогодні ні один, ні другий режими валютних курсів в чис­тому вигляді не існують, хоча еволюція міжнародної валютної системи в цілому йшла в напрямку від режиму фіксованих до режиму плаваючих валютних курсів.

Валютна девізна політика – це система регулювання ва­лютного курсу купівлею та продажем валюти через валютну інтервенцію та валютні обмеження. Одним з інструментів валютної політики офіційних органів є валютні інтервенції центрального банку з метою коригуван­ня динаміки валютного курсу.

Валютна інтервенція – це форма впливу центрального банку країни на формування курсу національної валюти. По­лягає у здійсненні банком цільових операцій з купівлі-продажу іноземної валюти (твердої) за національну. Для підвищен­ня курсу власної грошової одиниці банк продає іноземну валю­ту, а для зниження курсу своєї валюти він скуповує тверду ва­люту в обмін на національну.

Інтервенції ефективні, якщо незбалансованість міжнарод­них розрахунків країни тимчасова, але у випадку глобальної «збалансованості вони не в змозі протистояти падінню або підвищенню валютного курсу.

Валютні обмеження – це система правових, організацій­них та економічних заходів, які регламентують операції з на­ціональною та іноземною валютами.

Довготривала валютна політика передбачає заходи зі зміни валютного механізму і стосується порядку валютних розра­хунків, режиму валютних курсів і паритетів, використання зо­лота і резервних валют, міжнародних платіжних засобів тощо.

Інтервенції ефективні, якщо незбалансованість міжнарод­них розрахунків країни тимчасова, але у випадку глобальної незбалансованості вони не в стані протистояти падінню або підвищенню валютного курсу.

Таблиця 10.10

Характеристика міжнародного кредиту та його функцій

Характеристика міжнародного кредиту та його функцій

Міжнародний кредит – це кредит, де кредиторами і позиковцями виступають різні держави, тобто рух позикового капі­талу в сфері міжнародних економічних відносин.

Як економічна категорія міжнародний кредит виражає від­носини, які склалися між кредиторами і позиковцями різних країн з приводу надання, використання та погашення позики. Суб'єктами цих відносин є держави та державні органи, кре­дитні організації, нефінансові заклади, а також інші юридичні та фізичні особи.

Міжнародний кредит виконує низку важливих функцій:

1. Забезпечує перерозподіл між країнами фінансових і матеріальних ресурсів, що сприяє їх ефективному використанню.

2. Посилює нагромадження в межах всього світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інших країнах.

3. Прискорює реалізацію товарів.

У розвитку світового господарства міжнародний кредит відіграє важливу роль, сприяючи розвитку продуктивних сил та розширенню масштабів торгівлі. Водночас він може призводити і до негативних наслідків, викликаючи диспропорції в економіці країн-кредиторів. Надмірне залучення міжнарод­них кредитів та їх неефективне використання підриває плато­спроможність позикодавців внаслідок сплати величезних від­сотків за кредит. Зовнішня заборгованість для багатьох країн стала причиною призупинення їх економічного зростання.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США