Поняття світової валютної системи та її основні елементи

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 29 из 32Следующая ⇒

1. Поняття світової валютної системи та її основні елементи

Таблиця 10.1

Поняття світової валютної системи та її основні елементи

Поняття світової валютної системи

Основні елементи світової валютної системи

Це закріплена міжурядови­ми угодами форма організації валютних відносин. Основними її завданнями є сприяння міжнародному валютному співробіт­ництву та зростання міжнародної торгівлі, стабілізація валют­но-обмінних операцій, створення системи багатосторонніх розрахунків та усунення валютних перешкод у міжнародній торгівлі.

Структуру світової валютної системи складають:

- міжнародні засоби обігу та платежу (золото, національні валюти тощо);

- міжнародна валютна ліквідність – це спроможність пе­реміщення валютних ресурсів, що забезпечують гарантію вчас­ної оплати зобов'язань у міжнародній сфері;

– узаконений режим валютних курсів і паритетів (валют­ний паритет – це законодавчо встановлене співвідношення між двома валютами, яке є основою валютного курсу);

– уніфіковані форми і правила міжнародних розрахунків;

– умови конвертованості валют;

– валютні ринки;

– міжнародні валютно-фінансові організації.

2. Етапи становлення світової валютної системи

Світова валютна система являє собою закріплену міждержавними угодами форму організації відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві. Хоча окремі елементи валютних відносин виникли ще в античні часи, світова валютна система сформувалася та вперше була офіційно визнана в другій половині XIX ст.

Таблиця 10.2

Характеристика етапів становлення світової валютної системи

Етапи

Характеристика етапів

Валютна система «золотий стандарт» (з 1867 р. до Першої світової війни)

Початок золотого стандарту був покладений Банком Англії в 1821 p., але офіційне визнання даної системи відбулося в 1867 р. на Паризькій конференції. В основі цієї системи було золото, яке на той час виконувало усі функції грошей і втілювало головну форму міжнародних грошей. Курси національної валюти жорстко прив’язувалися до ціни золота. Саме за золотим вмістом курси валюти співвідносилися між собою за твердо встановленим валютним курсом. Відхилення від фіксованого валютного курсу були досить незначні – ±1 %, вони перебували в межах «золотих крапок» («золоті крапки» – це максимальні межі відхилень курсів валют від установленого золотого паритету, які визначалися витратами на транспортування золота за кордон). Золотий стандарт — це міжнародна валютна система, що ґрунтувалась на офіційному закріпленні країною золотого вмісту національної валютної одиниці із зобов’язанням центрального банку купувати та продавати національну валюту в обмін на золото.

Золотий стандарт мав три різновиди:

1. Золотомонетний, який існував з 1867 р. до початку XX ст. У цей період дозволялася вільна чеканка золотих монет.

2. Золотозливковий, існував з початку XX ст. до початку Першої світової війни. Золото використовувалося лише в міжнародних розрахунках, переважно у формі золотих зливків за встановленим еталоном.

3. Золотовалютний, або золотодевізний, або Генуезька валютна система (1922 р. – початок Другої світової війни). За часів цього стандарту з’явилися девізи – платіжні засоби в іноземній валюті, що використовувалися нарівні із золотом у міжнародних розрахунках.

Золотий стандарт набув поширення завдяки своїм перевагам:

- забезпечення стабільності у внутрішній та зовнішній політиці; транснаціональні потоки золота стабілізували обмінні валютні курси та створили сприятливі умови для розвитку міжнародної торгівлі;

- стабільність курсів валют.

Поряд із перевагами система золотого стандарту мала й певні недоліки:

- залежність грошової маси від видобутку та виробництва золота та як наслідок – можливість виникнення транснаціональної інфляції;

- неможливість здійснення незалежної грошово-кредитної політики, яка була б спрямована на вирішення внутрішніх проблем країни.

Перелічені та інші недоліки спричинили початок розпаду системи золотого стандарту. Генуезька валютна система стабільно функціонувала тільки до світової економічної кризи 1929-1933 pp., в результаті якої зазнав краху один із головних принципів валютної системи – золотодевізний стандарт.

Внутрішньоекономічні проблеми призвели до девальвації багатьох валют, утворилася маса «гарячих грошей», що стихійно пересувалася від однієї країни до іншої в пошуках антиінфляційних ніш. Мілітаризація економіки багатьох країн, особливо Німеччини, важкий стан Європейської економічної системи, загострення протиріч між державами призвели до розвалу валютної системи. Почалися валютні війни, що проводилися такими засобами, як валютна інтервенція, валютний демпінг, валютні обмеження. Як наслідок – Генуезька валютна система втратила стабільність і була розділена на валютні блоки.

Першими у 1929-1930 pp. вийшли з цієї системи аграрні та колоніальні держави, потім Німеччина, Австрія та Велика Британія в 1931 р., а США у 1933 р. У 1936 р. золотий стандарт майже повністю був зруйнований, оскільки його відмінили також у Франції.

Бреттон-Вудська валютна система (1944-1973 pp.)

Об´єктивна реальність вимагала створення нової більш ефективної міжнародної валютної системи. Розробка проекту цієї системи розпочалася в роки Другої світової війни англійськими та американськими економістами. Теоретичне обґрунтування механізму функціонування міжнародної валютної системи в повоєнний період пов’язане насамперед з працями Дж. М. Кейнса. Ще в 1936 р. у роботі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» він висунув ідею формування замість золота нових платіжних засобів для обслуговування міжнародних розрахунків і міждержавного регулювання валютно-фінансових відносин за допомогою спеціальної міжнародної організації. Ідеї Дж. М. Кейнса були матеріалізовані наприкінці Другої світової війни.

У 1944 році (1-22 липня) в американському місті Бреттон-Вудс відбулася нарада з приводу удосконалення світової валютної системи. На цій конференції провідні країни світу узгодили основні принципи новоствореного міжнародного валютно-фінансового механізму, відомого як Бреттон-Вудська валютна система. Правове оформлення цієї системи завершилось в 50-60-ті роки XX століття. Прийняті статті Угоди (статут МВФ) визначили основні риси нової валютної системи. Її суть полягала в тому, що паперові гроші перестали обмінюватись на золото. При цьому золото зберігало свою монополію на проведення остаточних грошових розрахунків між країнами, тобто на виконання функції загального платіжного засобу. Однак, масштаби використання золота для фактичного обслуговування міжнародного обігу і його регулятивна роль у цій сфері істотно зменшились.

Бреттон-Вудська валютна система була за своїм характером золотодевізною системою фіксованих валютних курсів. Офіційно цю систему назвали золотовалютний стандарт, неофіційно – золотодоларовий.

Міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося в основному через Міжнародний валютний фонд, який був створений на Бреттон-Вудській конференції. Його основними цілями були:

- сприяння міжнародному співробітництву шляхом консультацій з міжнародних валютних проблем;

- сприяння збалансованому зростанню міжнародної торгівлі, яка б сприяла зростанню виробництва та зайнятості;

- сприяння організації багатосторонньої платіжної системи з поточних операцій та усуненню валютних обмежень;

- надання тимчасової фінансової допомоги країнам-членам для врегулювання платіжних дисбалансів;

- скорочення періоду та розмірів платіжних дисбалансів країн-членів.

Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи («золото-долар-національна валюта») забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалась на тому, що на відміну від усіх інших валют долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд. дол., що в 3,15 рази перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках.

Слід врахувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За таких умов долар виконував функції резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий самий, як золото; долар є навіть кращим за золото.

Наприкінці 60-х на початку 70-х років ситуація істотно змінилася. США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги: виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. В 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд. дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова гонитва за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна – 35 дол. за 1 унцію та ринкова, що в декілька разів перевищувала офіційну.

У цій ситуації США по суті повністю втратили свою здатність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і таким чином утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відміна одного з головних принципів Бреттон-Вудської системи означала її фактичний крах.

Причини кризи та розпаду Бреттон-Вудської валютної системи у систематизованому вигляді подані як низка взаємозумовлених факторів.

1. Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що неодноразово виявлявся у циклічних кризах 1969-1970, 1974-1975, 1979-1983 pp.

2. Посилення інфляційних процесів негативно впливало на світові ціни і конкурентоспроможність фірм, заохочувалося спекулятивне переміщення «гарячих грошей». Різні темпи інфляції у різних країнах впливали на динаміку курсу валют.

3. Нестабільність платіжних балансів. Хронічний дефіцит балансів одних країн (Англія, США) та активне сальдо інших (ФРН, Японія) посилювали різкі коливання курсів валют відповідно вниз та вгору.

4. Невідповідність принципів Бреттон-Вудської системи новому співвідношенню сил у світовому економічному просторі. Валютна система, яка базувалась на міжнародному використанні валют – долара та фунта стерлінгів, – внесла суперечність з інтернаціоналізацією світогосподарських зв´язків. Ця суперечність ще більше посилювалася у міру того, як США та Великобританія за допомогою своїх національних валют покривали дефіцит своїх платіжних балансів, зловживаючи їх статусом резервних валют.

5. Право володарів доларових авуарів обмінювати їх на золото ввійшло у суперечність з можливістю США виконувати дане зобов´язання, а це, у свою чергу, ще більше підривало довіру до долара. Офіційна ціна золота, яка і виступала основою золотих та валютних паритетів, стала різко відхилятися від ринкової ціни, її міждержавне регулювання стало неможливим. У результаті цього штучні золоті паритети втратили свій зміст.

6. Активізація ринку євродоларів. Оскільки США покривали дефіцит свого платіжного балансу національною валютою, частина доларів переміщувалася до іноземних банків, сприяючи розвитку ринку євродоларів. Цей ринок доларів (у 1960 р. – 2 млрд. дол., в 1981 р. – 750 млрд. дол.) відігравав подвійну роль у розвитку кризи та розпаді Бреттон-Вудської системи угод. Спочатку він підтримував позиції американської валюти, поглинаючи надлишок доларів, але в 70-ті роки євродоларові операції, прискорюючи стихійних рух «гарячих» грошей між країнами, наблизили крах цієї системи.

7. Дезорганізуюча роль ТНК у валютній сфері. ТНК володіють значними короткостроковими активами в різних валютах, які більше ніж вдвоє перевищують валютні резерви центральних банків. Вони перебувають поза межами національного контролю і в прагненні одержати прибутки беруть участь у валютних спекуляціях.

Нестабільний та суперечливий розвиток світової економіки, що виявляється у циклічних кризах, посиленні інфляційних процесів, деструктивній ролі ТНК, розбалансованості торговельних балансів провідних країн, зростанні видатків на утримання збройних сил, «холодна війна» призвели до розвалу Бреттон-Вудської системи. На початку 70-х років XX ст. відбулася зміна сил у міжнародній економіці: сформувалися три центри світового економічного суперництва – США, Західна Європа та Японія. Як наслідок – поліцентризм в економічній сфері ввійшов у суперечність з монетаризмом у валютній сфері, що базувалась на монопольному становищі долара.

Перераховані причини деструктивно впливали на механізм функціонування Бреттон-Вудської валютної системи. Вони і призвели до її краху.

Ямайська валютна система (з 1976 р. – по сьогодні)

У січні 1976 р. на черговій нараді МВФ в Кінгстоні (Ямайка) як друга поправка до Статей Угоди МВФ були визначені основи нової світової валютної системи, яка отримала назву Ямайська валютна система, суть якої – в проголошенні повної демонетизації золота у сфері валютних відносин. Був відмінений офіційний золотий паритет, офіційна ціна на золото та фіксація масштабу цін національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його використанні.

Втративши статус світових грошей, золото залишається особливим товарним ліквідним активом, який можна завжди продавати за відповідну валюту.

На Ямайській конференції було введено стандарт (СПЗ) – спеціальні права запозичення з метою зробити їх основною резервною валютою і зменшити роль інших резервних валют. Спеціальні права запозичення були створені МВФ в 1969 р. як простий кредитний інструмент. Однак, потім було поставлене завдання перетворити СПЗ в «головний резервний актив міжнародної валютної системи», в альтернативу як золоту, так і доларові.

Курс СПЗ визначався на основі валютного кошика – середньозваженого курсу 16 валют країн, зовнішня торгівля яких становила не менше 1 % світової торгівлі (з 1980 р. бралось до уваги вже 5 валют – долар США, марка ФРН, єна, французький франк та фунт стерлінгів; з 1999 р. – долар США, євро, єна, фунт стерлінгів). Валютний кошик – це метод зіставлення середньозваженого курсу однієї валюти щодо певного набору інших валют.

За підсумками Ямайської конференції валютні відносини між країнами ґрунтуються на плаваючих курсах. Водночас країнам надано право вибору будь-якого режиму валютного курсу, тобто йдеться не просто про «плаваючі», а про «регульовано-плаваючі» валютні курси.

Ямайська валютна система розвивається за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до Статуту МВФ), з іншого – має досить розвинену мережу автономних (регіональних) валютних структур.

Сьогодні СПЗ не користуються великою довірою. За обся­гом операцій долар залишається найзначнішою резервною ва­лютою. Будь-яка країна з дефіцитом платіжного балансу може обміняти свої СПЗ на валюту, вказану МВФ, без дотримання яких-небудь спеціальних умов у галузі економічної політики.

У зв’язку із світовою валютною кризою в березні 2009 р. Китай запропонував на базі СПЗ створити світову резервну валюту, яка б замінила долар США. Також пропонується розширити валютний кошик. В перспективі це може призвести до появи нової світової валюти, як у свій час з ЕКЮ появилось євро.

Європейська валютна система (з 1979 р. – по сьогодні)

У кінці 70-х років минулого століття поряд з міжнародною валютною системою почало потужно працювати регіонально валютне угруповання – Європейська валютна система (ЄВС).

Європейська валютна система – це визначені правила розрахунків між групою країн – членів ЄС. Це замкнуте ва­лютне угруповання, до складу якого у 1979 р. увійшли: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Ір­ландія, Великобританія, Іспанія, а пізніше – Ісландія, Порту­галія, Греція.

ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній європейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтервенцій; механізмі кредитування.

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною євро­пейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ – спе­ціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співробітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних ва­лютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між цент­ральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют у струк­турі ЕКЮ визначалася економічним потенціалом країн (їх­ньою часткою в сукупному ВНП та товарообігом країни).

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування і діяльності 31 січня 1999 р. Європейського економічного і валютного союзу, цент­ральним елементом якого є Європейський валютний союз (ЄВС).

Основою створення економічного і валютного союзу стало впровадження євро і створення Центрального банку ЄС. Єдина для Євросоюзу валюта – євро – уведена в обіг з 1 січня 1999 р.

Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на саміті травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетар­ного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європей­ського Союзу – Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірлан­дія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від вступу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети вве­дено в обіг з 1 січня 2002 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму ко­шику резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

У прийнятих до ЄС в останній час країнах разом з евро використовується національна валюта.

Відповідальність за стабільність нової валюти евро та за політику процентних ставок і грошової маси у просторі евро з 1 січня 1999 р. взяв на себе Європейський центральний банк, який розпочав роботу на початку липня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні (ФРН) на базі Європейського валютного інституту.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности