VII. Референдуми та плебісцити.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 37 из 38Следующая ⇒

3. ВИБОРЧА ІНЖЕНЕРІЯ.

Як розробляти виборчі системи.Виборча інженерія сформулювала ряд правил та рекомендацій розробникам виборчих систем. Вони наступні: 1. Дотримуйтеся простоти. Ефективні й стабільні виборчі системи мають передовсім бути зрозумілими як для виборця, так і для політика. Занадто складна система може призводити до непорозумінь, неочікуваних наслідків і недовіри виборців до результатів виборів. 2. Не бійтеся новаторських підходів. Багато успішних сьогодні виборчих систем у світі репрезентують інноваційні підходи до вирішення специфічних проблем, що підтвердили свою ефективність. З досвіду інших можна багато навчитись. 3. Враховуйте контекст та часовий фактор. Виборчі системи не існують у вакуумі. Їх успіх залежить від вдалого поєднання політичних інститутів і культурних традицій. Перше питання, на яке слід відповісти розробнику виборчої системи: “У якому політичному та соціальному контексті я працюю?”. Друге запитання, яке, мабуть, слід собі поставити: “Чи виборча система створюється на постійно чи перехідний період?”. 4. Не слід недооцінювати електорат. Хоча простота системи важлива, не можна недооцінювати здатність виборців розуміти механізми роботи різних виборчих систем, правильно ними користуватися. Складні виборчі системи, де необхідно визначати кандидатів в порядку віддання переваги, успішно використовувалися, зокрема, в мало розвинутих країнах азіатсько-тихоокеанського регіону (Папуа-Новій Гвінеї та Шрі-Ланці). Разом з тим, досвід проведення останніх виборів у багатьох нових демократіях продемонстрував наявність суттєвої різниці між прикладною та політичною грамотністю. Навіть у дуже бідних країнах виборці часто визначають досить складний порядок своїх політичних уподобань. 5. Вибір робити в бік охоплення ширших інтересів. Як у глибоко розділеному, так і у відносно однорідному суспільстві, при можливості слід робити так, щоб виборча система забезпечувала створення такого парламенту, який представлятиме усі вагомі групи інтересів. Незалежно від того, які є меншини – ідеологічні, етнічні, расові, мовні, регіональні чи релігійні – непредставлення у парламенті позицій важливих суспільних груп, особливо у країнах, що розвиваються, часто призводить до катастрофічних наслідків. 6. Процес вибору системи має ключове значення. Спосіб вибору тієї чи іншої виборчої системи є надзвичайно важливим для забезпечення легітимності системи. Процес вибору системи, до якого залучено більшість чи всі суспільні групи і електорат в цілому, зрештою матиме ширшу підтримку, ніж рішення, яке громадськість вважатиме прийнятим на користь певних партійних інтересів. Хоча партійні міркування необхідно враховувати при обговоренні майбутньої виборчої системи, але щоб у будь-який державно-правовий інститут заслужив схвалення і повагу, необхідно забезпечити підтримку різних партій та населення в цілому. Наприклад, у Новій Зеландії процесу переходу від мажоритарної виборчої системи за принципом відносної більшості до змішаної системи передувала серія плебісцитів, проведених з метою забезпечення легітимності остаточного рішення. І навпаки, рішення соціалістичного уряду Франції у 1986 р. про перехід від існуючої тоді системи виборів у два тури до пропорційної виборчої системи було сприйняте в основному як вибір, мотивований партійними інтересами, і в 1988 р., як тільки уряд втратив владу, це рішення було скасоване. 7. Визнання легітимності й підтримки системи всіма важливими учасниками процесу. Усі групи, що бажають брати участь у демократичному процесі, повинні відчувати, що запропонована виборча система буде чесною і дає їм разом з усіма іншими рівні шанси на перемогу в виборах. Першочергова мета полягає в тому, щоб ті, хто програють вибори, не звинувачували у цьому саму виборчу систему і не використовували цей привід для дестабілізації процесу демократичної консолідації. У 1990 р. в Нікарагуа сандиністи втратили контроль над країною, але вони визнали поразку, зокрема тому що вони визнали справедливість виборчої системи. Так само ПАР, Сьєра-Леоне та Мозамбік змогли припинити криваві громадянські війни, коли провели низку інституційних перетворень, прийнятних для всіх сторін. 8. Слід дати виборцям максимальну можливість впливати на результати виборів. Виборці повинні відчувати, що вибори дають їм можливість мати вплив на формування уряду і державну політику. Розширити таку можливість можна кількома способами. Можна дати виборцям змогу обирати між партіями, кандидатами від різних партій і кандидатами від однієї партії. Або ж можна проводити за різними схемами вибори президента, верхньої палати, органів місцевого самоврядування. Виборці мають бути впевнені, що їхні голоси мають реальний вплив на формування уряду, а не лише на склад парламенту. 9. Баланс між впливом виборців і єдністю політичних партій. При цьому слід витримати баланс між бажанням максимізувати вплив виборців і необхідністю стимулювати розвиток міцних і життєздатних політичних партій. Максимальне розширення вибору в бюлетені може призвести до такої фрагментації парламенту, якої ніхто не сподівався. Багато політологів дотримуються думки, що єдність політичних партій з широкою підтримкою серед населення є одним з найважливіших факторів забезпечення ефективної і стабільної демократії. 10. Довгострокова стабільність та короткострокові переваги не завжди узгоджуються між собою. Коли політичні сили країни обговорюють варіанти нової виборчої системи, вони часто намагаються проштовхувати пропозиції, які, на їх думку, будуть корисними для їхніх партій на найближчих виборах. Але така стратегія може часто бути недалекоглядною особливо в країнах, що розвиваються, бо короткостроковий успіх чи перевага однієї партії може призвести до довгострокової політичної кризи та суспільного невдоволення. Наприклад, на переговорах перед виборами перехідного періоду в ПАР у 1994 р. Африканський національний конгрес (АНК) міг аргументовано наполягати на збереженні існуючої системи виборів за принципом відносної більшості, яка швидше за все принесла б цій найбільшій у країні партії додаткові місця в парламенті крім місць, отриманих відповідно до частки голосів, відданих за цю партію її виборцями. Але те, що ця партія виступила за пропорційну систему, хоч і здобула менше місць, ніж могла б отримати на мажоритарних виборах за принципом відносної більшості, свідчить про те, що вона вважала за доцільне забезпечити довгострокову стабільність, а не короткостроковий успіх. Виборча система повинна ефективно реагувати на зміну політичних обставин та появу нових політичних рухів. Навіть у розвинутих демократичних країнах підтримка провідних партій рідко буває постійною, не кажучи вже про нові демократичні держави, де політичне життя завжди надзвичайно динамічне, а отже партія, яка має певні переваги на одних виборах, може втратити їх на наступних. 11. Не слід вважати виборчу систему панацеєю від усіх бід. Звичайно, якщо є бажання змінити сам характер політичної боротьби, то виборча система може стати найефективнішим засобом досягнення цього, і все ж виборчі системи не можуть бути панацеєю від усіх політичних проблем країни. Інші складові, зокрема, політична культура суспільства, мають зазвичай набагато більший вплив на процес демократичних перетворень, ніж такі інституційні фактори як виборча система. Крім того, неадекватний конституційний розподіл влади, постійні чвари між різними силами, зовнішні загрози можуть звести нанівець усі позитивні сторони правильно відібраної виборчої системи. Однак не можна й недооцінювати її значення. Вміле проектування виборчої системи не може запобігти глибоким суспільним протиріччям чи викорінити їх, але створення відповідних інститутів може підштовхнути політичну систему до зменшення конфронтації та більшої підзвітності уряду. Іншими словами, все, чого можна досягти моделюванням виборчих систем, має свої межі, але часто саме від цього і залежатиме рух або до консолідації, або до підриву демократичних досягнень. 12. Враховуйте готовність електорату до змін. Політики, які розуміють недоліки існуючої системи, можуть підтримувати ідеєю проведення змін у виборчій системі. Але якщо пропозиції щодо реформування цієї системи не будуть належно представлені, громадськість може відмовитись змінювати що-небудь і сприйматиме реформу як спробу політиків змінити правила на власну користь. Найгіршими є ситуації, коли реформа виглядає як явний маневр заради досягнення політичної вигоди для окремої політичної сили (наприклад, у Франції в 1986 р., у Чилі в 1989 р., у Йорданії в 1993 р.), або коли систему змінюють настільки часто, що виборці не встигають зорієнтуватися (як це було, приміром, в Болівії). 13. Не зв’язуйте себе необхідністю збереження попередньої виборчої системи. Разом з тим, дуже часто виборчі системи, що не відповідають потребам нового демократичного вибору країни, успадковуються чи переносяться з колоніальних часів без врахування їхньої відповідності новим політичним реаліям. Наприклад, майже усі британські колонії в Азії, Африці, тихоокеанському регіоні прийняли мажоритарну систему виборів за принципом відносної більшості. Але ця виборча система виявилась абсолютно неадекватною потребам багатьох нових демократичних країн, особливо тих, для яких характерна серйозна етнічна конфронтація. Те саме стосується значної кількості колишніх французьких колоній у Західній Африці, які зберегли французьку систему виборів у два тури (як на Малі у 1992 р.), в результаті чого в суспільстві відбулася шкідлива поляризація населення. Так само в багатьох посткомуністичних державах зберігаються успадковані з радянських часів вимоги щодо обов’язкової явки певного відсотку виборців чи голосування більшістю. 14. Враховуйте можливий вплив нової системи на суспільні конфлікти. Виборчі системи можна розглядати не лише як механізми для обрання парламенту та президента, але й засіб врегулювання конфліктів у суспільстві. За певних обставин деякі системи будуть заохочувати партії звертатися за підтримкою поза межами їхніх традиційних груп підтримки. На жаль, сьогодні у світі вибір невідповідної виборчої системи часто лише загострює ті негативні тенденції, які в ньому вже існують. Наприклад, якщо партії сприймають вибори як боротьбу, де виграє лише один, то вони ставитимуться вороже до всіх, хто не належить до “своїх”. При створенні нового політичного інституту важливо, щоб якщо він не допоможе зменшити напругу в суспільства, то принаймні не погіршив ситуацію. 15. Намагайтесь передбачити незвичайні чи неочікувані обставини. Дуже часто виборчі системи створюються, щоб уникнути помилок минулого, особливо близького минулого. При цьому важливо не перестаратися і не створити систему, яка заходить надто далеко у виправленні попередніх недоліків. Крім того, розробникам виборчих систем слід ставити собі на перший погляд неочікувані питання, щоб уникнути реальних проблем у майбутньому: “Що, якщо ніхто не виграє вибори за цією системою?”, “Чи може трапитися так, що одна партія отримає усі мандати?”, “Що, якщо необхідно буде розподілити більше мандатів, ніж існує місць у парламенті?”, “Що, якщо кандидати наберуть однакову кількість голосів?”, “Чи при цій системі може скластися ситуація, коли у деяких округах виборцеві буде краще голосувати не за партію чи кандидата, яким він справді віддає перевагу?” Будь-який розсудливий суд, який зважує переваги і недоліки пропорційності (в її багатьох можливих формах) і мажоритарності (яка також здатна до видозмін), відмовився би виносити рішення, спираючись виключно (або головним чином) на теоретичні положення. Найкращим критерієм є практичність і адекватність місцевим обставинам. Найсуттєвіший з них – той, якому слід надавати найбільшої ваги при оцінці альтернативних виборчих механізмів – є існуючим шаблоном політичної діяльності. Жоден реформатор, наскільки переконаним не був би він у перевагах конкретної схеми або закону, не зміг би прищепити їх політичній системі, динаміка якої зробила би реформу непрацюючою, руйнівною, абсурдною або катастрофічною. Звичайно, одним із завдань дослідників політики є аналіз роботи різних виборчих положень, але їх рекомендації повинні бути прив’язані до конкретних умов. Основний висновок, що випливає з політологічної літератури щодо виборчих систем, такий: ідеальних (”кращих” чи “гірших”) виборчих систем не існує. Формування кожної з них у конкретному випадку має відбутися з огляду на суспільні цілі, що їх треба досягнути, зокрема через інститут виборів. Надання переваги якомусь набору змінних елементів виборчої системи є питанням вибору цілей, тобто вибору між різними групами доцільності й політичними смислами, а оптимальність виборчої системи визначається на основі узгодження таких цілей. Те, яку виборчу систему буде впроваджено в країні, залежить не тільки від міркувань щодо справедливості виборів чи доброго правління, скільки від політичних традицій даної країни. Виборчу модель слід формувати залежно від того, орган якого рівня обирається. Водночас не варто прагнути вирішити всі суспільні та політичні проблеми шляхом приписування виборчим процедурам невластивих, а відтак непосильних завдань суспільного розвитку. Питання організації вільної, чесної і відкритої боротьби за політичну владу можуть стояти особливо гостро в нових, бідних на ресурси державах. У таких умовах треба бути аж надто впевненим, аби давати загальні рекомендації для представництва. Можна лише плекати надію, що дискусія з приводу оптимального типу виборчої системи додасть натхнення тим, хто приймає політичні рішення в суспільствах, де встановлення представницького уряду стоїть на порядку денному. При застосуванні будь-якої виборчої системи просто неможливо уникнути певних небажаних, навіть потенційно руйнівних ефектів. Проте кожна виборча система може бути певною мірою удосконалена; в усякому разі, керівні політичні сили здатні застосувати її на свій розсуд. Сучасні демократії застосовують широку гаму різноманітних виборчих систем (сьогодні їх налічується близько 350), і нема ані тіні згоди щодо того, яка з них є кращою, оскільки кожна система має властиві лише їй переваги та недоліки. З юридичної точки зору, в Україні підхід до розробки виборчих систем, що враховує оцінку потреб і цілей, підтверджено Конституційним Судом, рішення якого у справі за конституційними поданнями народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону ”Про вибори народних депутатів України” (справа про вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 р. базується власне на формулі ”політичної доцільності” під час розробки виборчої моделі. Але через це досягнення консенсусу щодо цілей часто є складним завданням, особливо в поляризованих політичних системах. Навіть перелічити цілі непросто. Ще складніше буває визначити момент, коли їх варто замінити. Визнаючи суспільну необхідність корекції виборчої системи в Україні, відзначимо, що її слід змінювати так, аби зберегти позитив (становлення та окреслення поля ідеологічної компетенції та організаційне оформлення партійного спектра) і мінімізувати негатив (непрозорість виборчої системи, низьку легітимність представницької влади всіх рівнів).

Виборча інженерія.Процесрозробкипевної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему називається виборчою інженерією. Загалом на основі аналізу світового й вітчизняного досвіду проведення виборів виокремлюють такі основні методи виборчої інженерії: вибір відповідного часу проведення виборів, зміна виборчих процедур, стимуляція в переміщення виборців з одних виборчих округів до інших, маніпуляція кордонами виборчих округів, відбір складу лояльних до влади виборчих комісій. Щоб досягнути необхідних результатів, розробники виборчих систем можуть маніпулювати трьома основними змінними: 1) структурою виборчого бюлетеню; 2) величиною округу; 3) методом переведення голосів виборців у депутатські місця. Вибори і виборчі системи є частиною виборчої інженерії за умов демократії. Осмислений вибір виборчої системи є рідкісним явищем, але ще рідше зустрічається скрупульозно сконструйована виборча система, пристосована до конкрених суспільно-історичних умов країни. Кожна молода демократична держава обирає (чи успадковує) виборчу систему для обрання парламенту, але на такий вибір часто впливає один з двох факторів. Або учасники політичного процесу не володіють елементарними знаннями та інформацією про особливості виборчих систем і наслідки їх запровадження, або ж вони використовують такі знання про виборчі системи, які дозволять створити систему, що відповідатиме їх власним партійним інтересам. У будь-якому разі такий вибір може виявитись не найкращим для збереження на довгий час здорового політичного клімату в державі чи навіть призвести до руйнівних наслідків для демократичних перспектив країни. Один з найочевидніших висновків, що випливає з порівняльного аналізу виборчих систем, - це наявність широкого вибору різних варіантів. Дуже часто автори конституції просто беруть ту виборчу систему, яку вони знають найкраще, і не перевантажують себе пошуками більш відповідної системи. Через те в багатьох нових демократичних країнах така система дістається у спадок від колишнього колоніального режиму, якщо такий існував. Порівняльний аналіз досвіду реформування виборчих систем часто свідчить на користь поступових змін на основі позитивних елементів вже існуючої системи, а не різких стрибків до цілком нової і незнайомої системи. Тому контекст вибору тієї чи іншої виборчої системи може бути так само важливим, як і сам вибір. Таке рішення не приймається у політичному вакуумі. Найкращою для кожного суспільства є та виборча система, що якомога повніше відповідає вимогам цього суспільства. При цьому визначення головних і характериних для даного суспільства стандартів також становить проблему. Воно може бути пов’язане з політичною культурою, певними політичними звичаями чи традиціями, регіональними чи етнічними характеристиками суспільства тощо. Історія конфліктів та політична культура даного суспільства справляє величезний вплив на дію у ньому тієї чи іншої виборчої системи. Іншим і не менш важливим фактором впливу є історія участі громадськості у політичному процесі. Насправді при обранні певної виборчої системи фактор отримання політичної переваги майже завжди присутній, в той час як наявний вибір можливих виборчих систем на практиці часто-густо є досить вузьким. Разом з тим, ставка на досягнення короткосрокового політичного інтересу часто нівелює довготривалий ефект від запровадження виборчої системи та ширші інтереси політичної системи. Хоча контекст у якому як молоді, так і розвинені демократичні держави роблять свій конституційний вибір, є надзвичайно різним, її довгострокові завдання, як правило, співпадають у прагненні створити інститути, достатньо міцні для забезпечення стабільного розвитку демократії і разом з тим достатньо гнучкі для реагування на зміни обставин. Обидва види демократичних держав мають чому повчитися один від одного. Процес інституційного будівництва є постійним. У переважній своїй масі процеси конституційного нормотворення почалися порівняно недавно: світовий рух до демократичної форми правління у 80-90-х рр. ХХ ст. спонукав до пошуку стабільних моделей створення відповідної представницької влади і переоцінки виборчих систем. Цей процес підштовхувало поширене усвідомлення суттєвого впливу, який можуть мати політичні інститути на політичну систему загалом. Так, наприклад, все частіше висловлюється думка про те, що виборча система може допомогти налагодити співробітництво і злагоду в суспільстві, де відсутня єдність. Розробка виборчих систем вважається нині надзвичайно важливим аспектом ширшої проблеми державного управління і чи не найвагомішим з усіх політичних інститутів. Знайомство з прикладами функціонування виборчих систем в окремих країнах допомагає побачити, як схожі проблеми розв’язуються в інших країнах світу. Наприклад, якщо країна, яка проводить вибори за системою голосування за принципом відносної більшості, має намір перейти до більш пропорційної системи, зберігаючи при цьому географічну прив’язку обраних кандидатів до своїх виборців, то можна звернутися до досвіду Нової Зеландії, яка в 1993 р. перейшла на змішану виборчу систему. Якщо ж така країна бажає зберегти одномандатні виборчі округи і разом з тим стимулювати діалог і компроміс між різними групами інтересів, то їй слід звернути увагу на досвід використання системи альтернативного голосування у країнах Океанії. Країна з глибоко поділеним суспільством, яка намагається утвердитися як демократична держава, мала б врахувати досвід пропорційних виборів 1994 р. в ПАР на основі партійних списків, в результаті чого було обрано багатоетнічний уряд, що представляв інтереси різних верств населення. Врешті-решт країна, яка прагне зменшити значні фінансові витрати й нестабільність, викликані виборами у два тури, то слід звернути увагу на систему голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги як у Шрі-Ланці чи Ірландії. В усіх цих випадках зміна однієї виборчої системи на іншу мала свій вплив на політичне життя в країні. Кожна країна особлива, однак унікальність кожного народу, як правило, полягає у різноплановому сплетінні базових, значною мірою спільних соціально-політичних факторів. Виходячи з цього, розробникам конкретної виборчої системи належить почати свою роботу з критеріїв вибору і намагатися визначити питання, пріоритетні для їхньої країни. Далі слід переходити до розгляду наявних варіантів і наслідків їх вибору. Отже, проблема вибору найбільш відповідної виборчої системи полягає у правильній оцінці варіантів вибору, на основі визначених критеріїв (завжди з урахуванням історичного розвитку, часу і політичних реалій), що допоможе шляхом систематичного відбору виявити варіант, який відповідатиме потребам конкретної країни. Процес творення виборчої системи має також безпосередній вплив на інші сфери виборчого права: вибір системи впливає на визначення меж округів, реєстрацію виборців, форму виборчого бюлетеня, порядку підрахунку голосів та багато інших аспектів виборчого процесу. Окремо слід зазначити, що хоча виборча інженерія не займається безпосередньо організаційними аспектами проведення виборів (розташуванням виборчих дільниць, висуненням кандидатур, реєстрацією виборців, порядком підготовки та проведення виборів) тим не менше ці питання є надзвичайно важливими і можливі плюси певної виборчої системи будуть зведені нанівець, якщо цим питанням не буде відведено належної уваги. Розробку виборчої системи звичайно починають зі складання переліку критеріїв, які в цілому визначатимуть те, що необхідно створити і чого слід уникнути, яким має бути парламент і уряд. Проте природа інституційного будівництва є такою, що часто доводиться шукати компроміс між різними конкуруючими бажаннями і цілями. Окремі критерії можуть співпадати або навпаки бути між собою несумісними. Тому при створенні (реформуванні) виборчої системи важливо визначити пріоритетні критерії, а вже потім аналізувати, яка виборча система чи комбінація систем найкращим чином відповідає поставленим завданням. До числа таких критеріїв відносять: створення справді представницького парламенту, доступність і значимість виборів, здатність до розв’язання (загострення) суспільних конфліктів, створення стабільного і ефективного уряду, підзвітність уряду і представників, заохочення політичних партій до пошуку широкої підтримки, підтримка парламентської опозиції, фінансове й організаційне забезпечення.

Теорема неможливості (Теорема Ероу). Доказ, що чогось не можна зробити або чимсь не можна володіти. Найвідоміший приклад такого результату в політиці – теорема К. Дж. Ероу, яка стверджує: якщо система вибору та упорядкування (наприклад, якась виборча процедура) дає перехідні й послідовні результати, задовольняє “універсальну сферу” (тобто зберігає чинність за всіх можливих комбінацій індивідуальних уподобань), задовольняє слабку умову принципів Парето та незалежна від непов’язальних альтернатив, тоді вона диктаторська. Слово “диктаторська” тут має точне наукове значення, тобто вподобання одного індивіда можуть визначати соціальний вибір, незважаючи на вподобання будь-яких інших індивідів у даному суспільстві. А ненаукова інтерпретація теореми Ероу така: у суспільстві вибір котрогось варіанта з-поміж певної групи часто доводиться здійснювати між непрямами дій або кандидатами на якусь посаду. Ми б хотіли мати процедуру, яка відповідатиме деяким критеріям справедливості та логічності. Теорема Ероу з разючою силою доводить, що низка таких критеріїв, якщо вони надзвичайно слабкі, непослідовна. Ми б хотіли мати процедуру, яка задовольнятиме не тільки ці критерії, а й багато інших. Але з погляду логіки це неможливо. Теорема неможливості заощаджує багато часу. Наприклад, більша частина зусиль реформаторів виборчої системи зводиться до намагань обійти теорему Ероу. Оскільки ми знаємо, що це неможлива річ, ми позбавлені необхідності докладно розглядати чимало таких схем. А втім, це не означає, що всі виборчі системи однаково погані: адже реформаторам виборчих систем залишається багато роботи і в межах, визначених теоремою Ероу.

Література:

Бебик В. Воля виборців і виборча інженерія // Політика і час, 1993, № 7, с. 50-52.

Бебик В. М. Політологія: наука і навчальна дисципліна: Підручник.- К., 2009, Виборча інженерія, с. 413-417.  

Бебик В. Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на політичному Олімпі. Соціопсихологія і технологія політичної боротьби.- К., 1993, ”Виборча інженерія” як інструмент політичної боротьби, с. 59-67.

Бекешкіна І. Партійні вибори в Україні: чи справді відбулося політичне визнання суспільства? // Підтекст, 1998, 3-9 чераня, № 23.

Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика, 1999, № 1, с. 2-5.

Вишняк О. І. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи.- К., 2000.

Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.

Голосов Г. В. Пределы электоральной инженерии: смешанные “несвязанные” избирательные системы в новых демократиях // Полис, 1996, № 4.

Грофман Б., Рейнольдс Э. Избирательные системы и искусство конституционной инженерии: обзор основных открытий // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, соц-экон. Систем и цивилизаций, 2005, Вып. 3, с. 47.

Дешко Т. Інструментарій аналізу виборчих систем // Наукові записки НаУКМА. Політичні науки, 2005, Т. 45, с. 50-55.

Избирательные системы. Сравнительное исследование мирового опыта. Збірник виборчих законів країн Центральної та Східної Європи / Міжнародна Фундація Виборчих систем (IFES).- Вашингтон, 2002.

Кіс Т. Виборчі системи та їхні політичні наслідки // Нова Політика, 1996, №№ 2, 4.

Ключковський Ю. Потреба зміни виборчої системи // Вибори та демократія, т2007, № 2, с. 5-10.

Конотопцев О. Партійно-пропорційна виборча система: доцільність і своєчасність //Aспекти самоврядування, 2005, № 6 (32), с. 1-6.

Лейкман Э., Ламберт Дж. Исследования мажоритарной и пропорциональной  избирательной систем.- М., 1958.

Мазур О. Г. Виборчі системи: світовий досвід.- Луганськ, 1999.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Наход М. Досвід Великої Британії у реформуванні виборчого законодавства для місцевих виборів: уроки для України // Вибори та Демократія, 2005, № 2 (4), с. 98-100.

Недяк И. Л. Политический маркетинг. Основы  теории.- М.: Изд-во “Весь мир”, 2008, c. 117-119.  

Оцінка виборчої системи в Україні.- К., 1993.

Пилипенко Г. Аналіз факторів електоральних процесів в Україні // Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації., 2009, № 1, с. 52-57.

Постников А. Мажоритарные и пропорциональные избирательные системы: плюсы и минусы // Народный депутат, 1993, № 12.

Рейнолдс Е., Рейллі Б. та ін. Посібник з розробки виборчих систем. - К., 2003.

Романюк А. Оцінка переваг і проблем пропорційної виборчої системи на прикладі країн Західної Європи та у світлі парламентських виборів в Україні у 2006 році // Вибори та демократія, 2006, № 3, с. 7.

Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика.- Львів, 2005, с. 132-169.

Сучасний виборчий PR / кер. авт. кол. В. В. Лісничий.- К., 2004, с. 42- 48.

Уоллерстайн М. Избирательные системы, партии и политическая стабильность // Полит. исследования, 1992, № 5-6.

Шведа Ю. Політичні наслідки виборчих систем: теорія та зарубіжна практика // Віче, 2007, № № 15, 17.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Farrel D. Electoral Systems: A Comparative Introduction.- NY: Palgrave, 2001.-XIII. 

Gunther R. Electoral Laws, Party Systems and Elites: the Case of Spain // American Political Scince Review, 1989, № 83 (3), p. 835-858.

Lijphart A. Electoral Systems and Party Systems: A Study of Twenty-Seven Democracies, 1945-1990.- Oxford: Oxford University Press, 1994. 

Lipset S. M. Party systems and voter alignments: cross-national perspectives.- NY: Free Press, 1967.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992. 

Sartori G. Political Development and Political Engineering // Public Policy, 1968, № 17, p. 293-298.

Taagepera R., Shugart M. Seats and Votes: The Effects and Deterninants of Electoral Systems.- New Haven: Yale University Press, 1989.

1. РЕФЕРЕНДУМ: СУТЬ, ФУНКЦІЇ, ВИДИ.

1.1. Референдум в системі прямої демократії. Безпосередня демократія ототожнюється з референдумомом, плебісцитом та народною ініціативою. Референдум (з лат. referendum – “те, що має бути повідомлене”) – це форма прямої демократії, всенародне голосування з приводу якогось державного законопроекту, адміністративного нормативного акту, конкретного питання загальнонаціонального значення, міжнародної угоди тощо. Раз джерелом влади в демократії є народ – референдум (загальне голосування) та інші інститути безпосередньої демократії не можуть бути відірваними від демократичної системи. Безпосередня демократія забезпечує участь громадян в остаточному вирішенні конкретних проблем, а референдум прийнято вважати її головним елементом. У класичній інституції, що її становить референдум кожен виборець отримує можливість проголосувати “за” чи “проти” стосовно певної, суспільно значимої, проблеми. Оскільки рішення під час референдуму приймає весь народ, то сам референдум вважається виявом народного суверенітету. Батьківщиною референдуму прийнято вважати – Швейцарію, а перший референдум тут відбувся у 1439 р. У літературі референдум трактується як форма устрою, що забезпечує безпосереднє рішення виборців у формі голосування стосовно різних питань державного життя (держави чи певної території), які є предметом голосування або ж як спосіб безпосереднього прийняття рішення дієздатними особами шляхом голосування важливих державних справ, які є предметом голосування. Референдуму притаманні такі характеристики: безпосередня участь громадян у представленні власної позиції, право лише на один голос кожного виборця та визнання волі більшості за основу у процесі прийняття правових актів. Загальними вимогами щодо проведення референдумів – чітка фіксація проблематики, з якої вони проводяться; на всезагальний референдум виносяться питання, які мають суттєвий національний характер. Право участі у референдумах мають громадяни країни, які можуть брати участь у парламентських виборах. Хоча не завжди референдум пов’язує формальні осередки прийняття рішень, проте відповідальні політики не можуть злегковажити його результатів. Тому, поряд із парламентською процедурою, референдум є інструментом законодавчого процесу. Ця норма однак не означає, що можуть вони бути щоденною практикою прийняття політичних рішень. У більшості держав референдуми і т.зв. народні законодавчі ініціативи мають допоміжне значення, якщо взагалі застосовуються на загальнодержавному рівні. Однак загалом практика в цій частині є доволі різноманітною. Як пишуть шведські політологи Дж. Лане і С. Еррсон “більшість політичних систем закладають основи безпосередньої демократії у своїх конституціях, але дуже мало з них застосовують референдум регулярно”. Референдум стає сьогодні чимось більшим ніж лише виразом громадської думки. Передовсім потрібно визначити характер справ, які піддаються вирішенню загальним голосуванням. Окрім традиційних – зміни конституції, предметом референдуму стають питання сильної поляризації громадської думки і вияву значних емоцій. До цього типу проблем належать питання, які стосуються моральних проблем (припустимість розлучень – Італія 1974 р., Ірландія 1986 р. і 1995 р., допустимість абортів – Італія 1981 р., Ірландія – 1983 і 1994 р), приналежність до міжнародних організацій (Данія, Норвегія, Ірландія, Великобританія – приналежність до ЄЕС, Іспанія – до НАТО, Ірландія, Данія, Франція, Австрія, Швеція, Фінляндія – ратифікація Маастрихтського трактату.) чи проблеми т.зв. “нової політики” (референдум у справі атомних електростанцій в Австрії і Швеції). У двох референдумах в 1991 і 1993 рр. італійці визначалися стосовно основних проблем політичної реформи, в тому числі й стосовно виборчої системи. Політичними наслідками обох цих голосувань була делегітимізація політичної системи I Республіки, а також несприйняття більшості діючих в її рамках політичних партій. Такого типу референдум приносить з собою часто поглиблення соціальних поділів і конфліктів, прикладом чого може бути хоча б розподіл ірландського суспільства стосовно розлучень та абортів чи скандинавських країн стосовно приналежності до Європейської Спільноти. Належить також звернути увагу на те, що різниця між переможною більшістю та переможеною меншістю є часто досить незначною. Так наприклад в 1994 р. за прийняття до європейської спільноти голосувало 56,9 % фінів, 52,3 % шведів і 47,8 % норвежців. У ірландському референдумі 1995 р. стосовно лібералізації закону про розлучення його прихильниками виявилося 50,3% виборців (в попередньому референдумі їх кількість становила 63,5 %). Трудно уявити, що існуючий конфлікт інтересів закладений оцінкою наслідків прийняття до Європейської спільноти чи допустимості розлучень був таки вирішений через референдум. У 80-х і 90-х рр. межі застосування референдуму в Європі значно розширюються, що схиляє до припущення про те, що ця форма безпосередньої демократії має майбутнє. Однак референдум є не єдиною формою безпосередньої демократії. А. Лейпхарт звертає увагу на те, що безпосередня демократія означає не лише участь у формуванні права (через законодавчу ініціативу, а відтак прийняття чи відхилення законопроектів), але також і можливість прийняття персональних рішень (поза “обов’язковим” вибором парламентарів). З цієї точки зору до сфери безпосередньої демократії відносять: вибори глави виконавчої влади загальним голосуванням (США, V Республіка у Франції, Португалія, Фінляндія, Ісландія, Австрія, Ірландія); т.зв. “правибори”, які означають обмеження політичних партій стосовно виборців в номінації своїх кандидатів на публічні посади (США); інституції відкликання депутатів, діяльність яких не відповідає симпатіям груп виборців, що має місце в США та Швейцарії. Однак при цьому також слід пам’ятати й те, що референдуми можуть бути й інструментом, за допомогою котрого обмежують демократію. Так, рішенням референдуму повноваження президента Таджикистану Е. Рахманова та Узбекистану І. Карімова було продовжено з 5 до 7 років, а білоруські виборці на референдумі 2004 р. висловились за скасування обмежень строків перебування президента Білорусі Л. Лукашенка при владі. Подібним чином закріплювалося перебування при владі президентів Казахстану Н. Назарбаєва та Туркменістану С. Ніязова. 

Плебісцит (з лат. plebiscitum – рішення народу). У Стародавньому Римі – рішення плебейських зборів. Всенародне опитування населення шляхом голосування, різновид референдуму з метою виявлення думки з якогось загального і значного питання. Наслідки такого опитування, на відміну від референдуму, не мають обов’язкової юридичної сили, але повинні враховуватися в процесі прийняття рішень відповідними органами державної влади. Інститут плебісциту виникає ще у 5 ст. до н. е. Закон консулів Л. Валерія та М. Горація 449 р. до н. е. запроваджував недоторканість плебейських трибунів та обов’язковість плебісцитів (як актів, ухвалених зборами плебсу) для виконання громадянами Риму – за умови їх попередження з Сенатом.У 287 р. до н.е. був схвалений закон Гортензія, згідно з яким плебісцити набували юридичної сили вже без погодження з Сенатом. В епоху середньовіччя плебісцити як форма безпосередньої демократії набули поширення у державах з республіканською формою правління (Швейцарії, містах Ганзейського союзу). У 1449 р. в Швейцарії був проведений плебісцит, за результатами якого був запроваджений додатковий податок для покриття військових витрат республіки. Новий етап розвитку цього інституту припав на кінець ХVІII та ХІХ ст., коли плебісцити проводилися для затвердження конституцій, вирішення територіальних суперечок, реалізації права народів на самовизначення, зміни засад організації публічної влади. Більшість республіканських Конституцій Франції було схвалено саме шляхом плебісциту. У 1791 р. плебісцит було використано при розв’язанні питання про приєднання до Франції Авіньйону, а у 1860 р. – Ніцци та Савойї, 1866 р. – про входження Венеції до складу Італії, 1867 р. – включення Іонічних островів до складу Греції, 1921 р. – про поділ Верхньої Сілезії між Веймарською Німеччиною та Польщею. Слід зазначити, що плебісцити не рідко ставали знаряддям обмеження демократії. Плебісцитом від 1851 р. термін повноважень Президента Франції Луї-Наполеона було продовжено до 10 років, а ще через рік, також через плебісцит, Луї-Наполеон став імператором Наполеоном ІІІ. Завдяки плебісциту 1934 р. А. Гітлер перебрав на себе президентські повноваження, а сфальсифікованим плебісцитом 1935 р. у Греції була запроваджена монархічна форма правління.

Народна ініціатива.Визначений закономспосіб безпосереднього впливу громадян на рішення, що ухвалюються владою. Означає вона право подання громадянами, відповідно із визначеною законодавством процедурою, своїх ініціатив щодо законопроектів та законів, які повинні бути розглянуті відповідним представницьким органом. Пропозиції, що подаються у цьому порядку, перш за все стосуються справ, які з багатьох причин не можуть розраховувати на підтримку більшості депутатів парламенту. Так, у Польщі право громадян на народну ініціативу регулюється спеціальним законом від 24 червня 1999 р. Згідно з його положеннями заява стосовно закону може бути подана до сейму, якщо її підтримають не менше 100 тис. громадян, які мають діюче виборче право. Дієвість цього інструменту впливу на прийняття рішень є доволі ілюзорною, оскільки пропозиції, що виносяться за народною ініціативою, частіше за все відкидаються депутатами. Зокрема, після набуття чинності закону від 1999 р. на підставі даної процедури було створено 79 громадянських комітетів, які від імені громадян вносили пропозиції щодо проектів законів, однак на засідання сейму остаточно потрапили 22 проекти, з яких тільки 8 було прийнято парламентом. Застосовується у законодавчому процесі Австрії, Білорусі, Іспанії, Італії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словенії та Югославії. У 1831 р. в швейцарському кантоні Сен-Гален було впроваджено інститут народного вето. 

Референдумкратія.Форма безпосередньої (прямої) демократії; участь громадян у здійсненні політичної влади шляхом референдумів. Це дає суспільству можливість безпосереднього впливу на процес прийняття рішень. Референдумкратія є певною альтернативою існуванню партійного керівництва державою. Важко назвати країну де сьогодні референдум не застосовувався або принаймні не розглядався. Причому помітно зросла інтенсивність використання даного інституту особливо в 60-80-і рр. Наприклад, у США, де законодавством передбачається проведення референдумів на рівні майже кожного штату (окрім Делавара) щорічно налічується від 12 до 15 тисяч випадків звернень до даного інституту. У країнах Західної Європи (без Швейцарії) тільки на національному рівні за час їх конституційного закріплення було проведено більше 100 референдумів. Референдумкратією зазвичай називають правління, яке здійснюється у Швейцарії, де інститути безпосередньої демократії відіграють особливу роль у політичному житті і які мають там вікові традиції. Традиція ця пов’язана насамперед з існуючими тут соціо-політичними поділами. У сучасній Швейцарії сформувався трьохрівневий механізм прийняття рішень, який охоплює: консультації перед прийняттям рішення в парламенті з групами інтересу; референдум пов’язаний з народною ініціативою (позитивний чи негативний); діяльність політичних партій, які є виразниками інтересів виборців. Характерною рисою швейцарського консенсуалізму є відносна слабкість значення політичної репрезентації партіями. Пов’язано це з відсутністю можливості конкуренції за місця в уряді та забезпечення автоматичних місць в уряді найбільшим політичним партіям. Соціальне незадоволення виражається таким чином через інститути безпосередньої демократії, а не в парламентській діяльності політичних партій. Референдум є своєрідним механізмом політичного “шантажу” проти великої коаліції. Це означає, що значна частина соціальних конфліктів вирішується поза парламентською і урядовою ареною. У такій ситуації референдум служить в основному виборцям та малим партіям, не представленим на урядовій арені, однак здатним мобілізувати соціальну підтримку на користь тих чи інших спірних питань. Значення інституту безпосередньої демократії в Швейцарії випливає не лише і не стільки з політичної традиції, скільки з труднощів формування стабільної парламентської коаліції, яка б була здатною подолати різнорідність й багатоманітність інтересів репрезентованих політичними партіями. Треба також пам’ятати, що швейцарське суспільство є дуже поділеним. Лінії соціального поділу розподілені через етнічні та релігійні відмінності, на що накладається також сильна автономія кантонів. Політичні партії є слабкими і репрезентують вузькі кола суспільства, легітимуються, невисоким, як на європейські стандарти, рівнем виборчої підтримки. Як зазначає Ф. Лєхнер “гетерогенність інтересів та слабкість національних партій і груп інтересів ставить завдання формування стабільної політичної коаліції надзвичайно складним та ризикованим”. Становище партій, репрезентованих в Nationalrat в багатьох питаннях значно відрізняються поміж собою, що у випадку непорозуміння, загрожує неприйняттям рішення. У цій ситуації істотного значення набирає демократія участі. На противагу до інших держав Західної Європи, референдум у Швейцарії не є інструментом, який слугує опозиції в боротьбі з урядом, а головно за інституцією, що втілює ідеї громадян. Тут на загальнонаціональному рівні, починаючи з 1843 р. було проведено більше 240 референдумів.  

Функції референдумів. Аналізуючи функції референдумів Т. Бйорклунд підкреслює, що є вони інструментом в руках політичних меншин (опозиції), механізмом подолання внутріпартійних поділів та громовідводом для суспільних розбіжностей. На думку Дж. Детлефа і А. Сторсведа референдум крім того виконує функцію “легітимації політичного істеблішменту перед скептично налаштованим електоратом”.Як видно цитовані автори переоцінюють значення позитивних (з системної точки зору) наслідків референдуму. Належить однак на це явище поглянути й з протилежної точки зору. Референдум може бути також наслідком нездатності розв’язання політичною елітою контраверсійного питання і перенесенням тягару відповідальності за його розв’язання на весь електорат. Це дозволяє політичним партіям не лише уникати політичної відповідальності, але також дає можливість приховати внутріпартійні суперечки. Результатом референдуму може бути також добре організована політична дестабілізація, спричинена партійними розколами, мобілізація противників прийняття рішення, організація громадських протестів. З цього слідує, що прийняття рішення про проведення референдуму пов’язане з певними ризиками. У багатьох випадках страх перед внутріпартійними політичними поділами зумовлює вороже ставлення партії до ідеї проведення референдуму. Прикладом тут може слугувати супротив британських консерваторів у 1975 р. проти ідеї проведення референдуму стосовно приналежності Великобританії до тодішнього Європейського Союзу та французьких правоцентристських партій стосовно референдуму 1988 р. щодо Нової Каледонії. Політичним наслідком референдуму, ініційованого правлячими політичними силами, може стати зміцнення позиції партії (коаліції), яка здійснює владу або ж президента. Саме такий ефект мали перших чотири референдуми проведені президентом Франції де Голем. Зміцненням позиції правлячої партії і її лідера прем’єр-міністра Ф. Гонсалеса у референдумі 1986 р. щодо вступу Іспанії до блоку НАТО. Якщо ряди політичних противників не монолітні, виграний референдум може спричинити зростання підтримки партії, яка агітує за його проведення, а також залучення на свою сторону додаткових союзників. Мотиви підтримки референдуму можуть бути різними. Переживаючи трудний період британська Лейбористська партія вирішила в 1975 р. відступитися від доктрини зверхництва парламенту й ініціювала референдум у справі приналежності Великої Британії до ЄЕС, уникаючи в такий спосіб прийняття рішення голосами своїх проєвропейських противників,- консерваторів та лібералів, а також розколу в рядах власної партії. Як вже згадувалось, запровадження референдуму тягне за собою певні ризики, особливо для провладних партій. Негативний результат загального голосування може означати падіння уряду, хоча не виникає це з положень діючого законодавства. Тому власне де Голь добровільно склав свої повноваження президент V Республіки у Франції, після програного у 1969 р. референдуму у справі реорганізації Сенату. Так впав у Швеції уряд Т. Ерландера, не здобувши підтримки реформи освіти у 1957 р. За подібних обставин, в результаті неотримання підтримки норвезькими виборцями ідеї приєднання до ЄЕС, подав у відставку соціал-демократичний уряд (1972). Навіть якщо не доходить до відставки, престиж правлячих партій у випадку програшу референдуму залишається поважно підірваним. Аналіз практики застосування референдумів дозволяє стверджувати, що за винятком Швейцарії, голосування є одночасно і контрольованими і прогегемонічними. Кожного разу референдум, однак означає виникнення нових ліній політичних поділів, які проходять через партійну систему й існуючі в ній партії. При виникненні референдуму виникають політичні блоки партій в підтримку винесеного на розгляд питання і тих, що виступають проти нього. Варто також підкреслити, що становища, які приймають дані угруповання є змінними і умовно ситуаційними. За винятком Італійської радикальної партії (PRI), яку називають “партією референдумів”, яка відстоює цю форму прийняття рішень при контраверсійних питаннях, решта політичних партій представляють змінні позиції щодо застосування референдумів. Відношення до цієї інституції (її застосування чи незастосування) може спричинити внутріпартійні конфлікти. Якщо навіть вони будуть подолані, то слід додати, що прийняття рішення про проведення загального голосування зумовлює принципову зміну політичних сил, зумовлює їх розподіл на тих, що схильні відповісти “так” та прихильників відповіді “ні” на конкретне питання як це мало місце в скандинавських партіях під час проведення у 1994 році референдумів стосовно вступу в ЄЕС.

Різновиди референдумів. Розрізняють референдумиобов’язкові (облігаторні), які характеризуються тим, що їх рішення є обов’язковими для виконання, та факультативні,які означають, що їх результати не мають обов’язкового значення.Якщо ж мова йде про час їх проведення, то виділяють референдуми ратифікаційні, які проводяться після прийняття відповідного рішення парламентом (наприклад затвердження в Іспанії конституції 1978 р.), а також консультаційні, які проводяться до прийняття відповідного рішення (наприклад референдум в Ірландії в 1992 р. стосовно ратифікації Маастріхтського трактату). Консультативний характер референдуму означає, що за його допомогою лише з’ясовується позиція громадян. Остаточне ж рішення питань, винесених на референдум, є прерогативою парламенту (або іншого органу), однак проведення референдуму є необхідною умовою прийняття такого рішення. Дж. Сміт, беручи до уваги результат референдуму для укладу політичних сил, розрізняє референдуми: прогегемонічні–тобто такі, які утримують чи зміцнюють позицію правлячих політичних сил та антигегемонічні– тобто такі, які приводять до блокування рішення підтримуваного правлячими політичними силами або навіть до їх відставки. У науковій літературі референдум аналізується насамперед з двох точок зору. Першим з них є модифікація “класичного” парламентського порядку прийняття рішень. Це означає збільшення ступеню складності механізму прийняття рішень і подовження самої процедури прийняття рішень. Одночасно підкреслюється пов’язане з цим послаблення позицій парламенту, вбачаючи в процедурі застосування референдумів посягання на суверенність парламенту та на його монополію на законодавчу владу. Цей підхід має особливо багато прихильників у Великобританії. З іншої сторони, референдум впливає також на позицію політичних партій; їх згуртованість, легітимність та силу, яку вони представляють на парламентській арені. Одночасно референдум і, головно його наслідки, аналізуються головним чином під кутом зору втрат та зисків політичних партій, або теж – особливо у випадку Швейцарії,- зміни значення консенсусного порядку прийняття партіями політичних рішень. Одночасно слід зауважити, що з політологічної точки зору менше значення має факт, чи референдум як інституція є передбачений конституцією чи ні. Більш важливим є насправді те, як часто і в який справах застосовується процедура голосування. Якщо йдеться про частоту проведення референдумів, можемо виділити чотири групи держав, у яких: становить він загальну практику прийняття політичних рішень. Одиноким прикладом тут є Швейцарія, у якій кількість голосувань після Другої світової війни перевищила 200; було застосовано після Другої світової війни кілька – або ж кільканадцять (більше 3), що свідчить про існування тенденції формування практики прийняття певних рішень шляхом загального волевиявлення і підтвердження “класичного” парламентського механізму. До цієї групи держав відносимо: Італію (19 референдумів до 1994 р.), Ірландію (15 до 1995 р.), Данію (14 до 1993 р.), IV та V Республіки у Франції (12 до 1992 р.), Швецію (4 до 1994 р.). Сюди ж слід віднести й Іспанію (5) та Грецію (4), які стали демократичними державами з половини 70-х рр.; застосовується епізодично, і наразі ніщо не вказує на тенденцію до розширення застосування цієї практики в майбутньому. До таких держав, у яких референдум застосовувався лише один раз належить віднести Бельгію, Великобританію та Фінляндію. Двічі референдум проводився у Австрії та Норвегії; не було застосовано на загальнонаціональному рівні жодного разу (США, ФРН, Португалія). Кількість референдумів, що застосовувалися в західноєвропейських країнах після Другої світової війни до середини 90-х рр. (за винятком Швейцарії) вказана у наступній таблиці.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США