II. Виборче право та відповідальність за його порушення.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 38Следующая ⇒

II. ВИБОРЧЕ ПРАВО ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЙОГО ПОРУШЕННЯ.

1. УЧАСТЬ У ВИБОРАХ.

1. 1. Політичні свободи. Можливість здійснювати засадничі права людини, перш за все право на вільний розвиток особистості. До класичних політичних свобод, що зазначені у Загальній декларації прав людини й містяться в конституціях демократичних країн, належать: свобода об’єднань, свобода думки, свобода зборів, свобода волевиявлення (виборче право).

Гарантії прав особи.Законодавче закріплення системи рішень, що забезпечують умови реального здійснення прав людини, які визначають її правове становище в суспільстві. З розширенням зв’язків між державами та народами все сильніший вплив на гарантії прав і свобод людини мають міжнародні фактори. Права та свободи громадян у ХХ ст. вийшли за межі внутрішньої компетенції держав, стали предметом міжнародної турботи. Аналізуючи дотримання прав людини в будь-якому суспільстві, зауважимо, що немає і не може бути держав, які б ідеально гарантували та забезпечували права громадян.

Виборче законодавство. Норми конституції та інших нормативних актів, які регулюють виборчий процес. Виборче законодавство деталізує основні положення виборчої системи. У виборчому законодавстві відображенo порядок висунення кандидатів у депутати, вимоги до них, процедура голосування, можливості користування послугами засобів масової інформації (ЗМІ), порядок і джерела фінансування. Законодавство передбачає заборону використання нечесних та незаконних методів на виборах: підкупу, примусу, підтасовки голосів тощо. У виборчому законодавстві спеціально детально виписана процедура голосування. Законодавство про вибори передбачає певні обмеження, а також вимоги до кандидатів в депутати. Наявність розвинутого виборчого законодавства є однією з головних ознак демократичності держави, що забезпечує практичну можливість кожного громадянина реалізувати свої виборчі права. У кожній країні виборче законодавство має свої особливості. Що ж стосується конституційно-правової оцінки виборчих систем, то твердження про те, що вибір виборчої системи повинен бути здійснений у конституції є неоднозначним. Конституція сьогодні досить часто обходить стороною закріплення виборчої системи й містить лише найважливіші принципи демократичного виборчого процесу. У США, наприклад, всі питання пов’язані з виборами, регулюються законодавством штатів. У цілому, виборче законодавство країн Заходу є достатнтьо справедливим і забезпечує політичну конкурентність, так що у цих країнах не залишається майже ніяких можливостей для зловживань та приводів для суперечок щодо виборчого процесу. Загальна Декларація Прав Людини у ст. 21 передбачає, що кожна людина має право брати участь в управлінні власною країною безпосередньо або з допомогою посередництва вільно обраних представників, що кожна людина має право рівного доступу до державної служби у власній країні, що підставою влади уряду повинна бути воля народу і що ця воля повинна знаходити своє виявлення в періодичних та дійсних виборах, які повинні проводитися за умов загального та рівного виборчого права шляхом таємного голосування або ж з допомогою інших рівнозначних форм, які мають забезпечувати свободу голосування. Надзвичайно важливе значення має роз’яснення, надане Комітетом ООН з прав людини у “Загальному коментарі до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права”, де зокрема констатується, що стаття 25 “Право брати участь у веденні державних справ, голосувати і бути обраним, та право бути допущеним до державної служби на умовах рівності” фіксує фундаментальні права людини для демократичного уряду, що право кожного громадянина брати участь у веденні державних справ, голосувати та бути обраним є спорідненим, але не тотожним праву народів на самовизначення. Зафіксовано, що положення цієї статті націлені на захист прав індивідів брати участь у процесах, що у своїй сукупності іменуються державними справами. Також наголошується, що не повинно допускатися жодної різниця між громадянами у реалізації ними цих прав на основі їх раси, кольору шкіри, статі, мови, віросповідання, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, власності, походження чи іншого. Серед міжнародних документів особливу роль щодо визначення демократичних стандартів проведення виборів має документ Копенгагенської наради Конференції з людського виміру, Конференції з Безпеки та Співробітництва у Європі. Він зафіксував колективне зобов’язання європейських держав щодо гарантування принципу визнання влади уряду волею народу шляхом реалізації наступних положень: вільні вибори проводяться з розумною періодичністю, як це встановлено законом; всі мандати, принаймні в одній палаті національного законодавчого органу, повинні бути об’єктом вільного змагання кандидатів у ході всенародних виборів; дорослим громадянам гарантується загальне та рівне виборче право; повинно бути забезпечене проведення голосування таємно або із застосуванням рівноцінної процедури вільного голосування, а також чесний підрахунок голосів та повідомлення про нього, опублікування офіційних результатів; повинно враховуватися право громадян домагатися політичних або державних посад особисто або в ролі представників політичних партій чи організацій без дискримінації; повинно бути забезпечене право окремих осіб чи груп осіб створювати в умовах повної свободи свої політичні партії або інші політичні організації та надавати таким політичним партіям і організаціям необхідні юридичні гарантії, що дозволяють їм змагатися між собою на основі рівності перед законом та органами влади; має бути забезпечене проведення політичних кампаній в атмосфері свободи та чесності, що їх гарантує закон та державна політика і в якій жодні адміністративні дії, примус чи залякування не утримували би партії та кандидатів від вільного висловлення своїх поглядів і оцінок, а також не заважали би виборцям ознайомлюватися з ними та обговорювати їх або голосувати вільно, без побоювань бути покараними; мають забезпечувати невстановлення будь-яких юридичних чи адміністративних бар’єрів для вільного доступу до засобів масової інформації на недискримінаційній основі для всіх політичних угруповань та окремих осіб, які бажають взяти участь у виборчому процесі; мають забезпечити право кандидатів, що отримали необхідну кількість голосів, яка визначена законом, належним чином обіймати посаду та мати змогу залишатися на ній до закінчення строку своїх повноважень або до їх припинення іншим чином, що регулюється законом у відповідності з демократичними парламентськими та конституційними процедурами. Попри всі недосконалості, характерні етапу трансформаційних перетворень, в Україні протягом 18 років незалежності створено найголовніше – цілісну систему виборчого законодавства України.

Міжнародно-правові акти, що регулюють проведення виборів.Загальна декларація прав людини ООН 1948 р., у ст. 21 зазначає: “Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятись у періодичних і несфальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування”. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. Стаття 25 Пакту проголошує, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Протокол 1, 1952 р.), що містить таке положення: “Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народу вільне волевиявлення своєї думки під час вибору законодавчої влади”. Конвенція про політичні права жінок від 20.12.1952 р., яка містить положення щодо права жінок голосувати “на всіх виборах на рівних умовах з чоловіками, без будь-якої дискримінації”. Міжнародна конвенція щодо ліквідації всіх форм расової дискримінації від 25.12.1965 р., у статті 5 якої закріплено, що “держави-учасниці зобов’язуються заборонити та ліквідувати расову дискримінацію у всіх її формах і забезпечити рівність кожної людини перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, національного і етнічного походження, особливо стосовно здійснення таких прав: …політичних прав, зокрема права брати участь у виборах – голосувати і висувати свою кандидатуру на основі загального й рівного виборчого права.” Ці універсальні міжнародні стандарти носять загальний характер, вони разом з національними виборчими стандартами слугують важливою гарантією виборчих прав громадянина в кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог, сформульованих в зазначених міжнародно-правових документах є обов’язковим для того, щоб вибори були визнані легітимними.Одним з міжнародних документів, який регулює виборчий процес є Конвенція про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах-учасницях СНД. Проте задекларовані Конвенцією принципи мають неадекватне відображення, коли йдеться про механізми їх реалізації. Зокрема у ній не виписано таких стандартів щодо ведення виборчого процесу: 1) порядку реєстрації кандидатів, партій (виборчих блоків), зняття їх з реєстрації, 2) не врегульовано питання виборчої застави (наскільки легітимним є її застосування), 3) відсутні чіткі положення щодо гарантій доступу суб’єктів виборчої боротьби до засобів масової інформації (ЗМІ), 4) не визначено, якими можуть бути наслідки діяльності національних і міжнародних спостерігачів тощо. Міжнародні стандарти щодо організації та проведення виборів отримали відображення в Конституції України 1996 р., з прийняттям якої були закладені передумови для подальшого розвитку інститут виборів до сучасних вимог.

Система виборчого законодавства України.Сукупність законів, які визначають порядок, принципи та періодичність проведення виборів в Україні. Цю систему складають п’ять груп законодавчих актів, за допомогою яких держава регулює виборчий процес: Конституція України, спеціальні Закони України (“Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”, “Про Центральну виборчу комісію”), міжнародні правові акти, що регулюють проведення виборів, ратифіковані Україною, нормативно-правові акти конституційного законодавства України та галузеві нормативні акти, якими регулюються певні процедури виборчого процесу та інститути виборчого права, зокрема норми адміністративного, трудового, житлового, кримінального, фінансового законодавства тощо. Розглядаючи окремі акти цієї системи, слід зазначити, що найвищу сходинку в ній займає Конституція України, яка закріплює засади конституційного ладу та принципи виборчого права України, визначає основи статусу окремих суб’єктів виборчого процесу, встановлює основи регламентації його найважливіших стадій (статті 5, 69-71, 76-77). Слід зазначити, що поряд з означеною системою законодавчих актів існують також відповідні рішення Конституційного Суду України, які також мають вплив на нормативне регулювання виборів народних депутатів України. Новелою організації і проведення виборів народних депутатів України у 2002 р. став Указ Президента України “Про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості і прозорості у процесі підготовки та проведення виборів 2002 року”. Норми, що регулюють окремі питання організації та проведення виборів народних депутатів України, містяться і в таких законах України, як “Про громадянство України”, “Про статус народного депутата України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про об’єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”, “Про інформацію”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про правовий режим воєнного стану”, “Про боротьбу з корупцією” тощо. Кримінальний кодекс України встановлює кримінальну відповідальність за перешкоджання здійсненню виборчого права чи роботі виборчої комісії (ст. 157), неправомірне використання виборчих бюлетенів, підлог виборчих документів або неправильний підрахунок голосів чи неправильне оголошення результатів виборів (ст. 158), порушення таємниці голосування (ст. 159). Відповідні норми містяться і в Кодексі України про адміністративні правопорушення пов’язані з організацією та проведенням виборів (ст. 186-2, 184-1). Цивільний процесуальний кодекс України визначає процедуру оскарження в суді неправомірних рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій, які обмежують виборчі права громадян. Так, відповідно до ст. 238-243, 243-11, 243-20 суд розглядає скарги на неправильності в списках виборців, на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій. У процесі правового забезпечення виборів народних депутатів України значну роль відіграють також підзаконні акти з питань організації та проведення виборів. Наприклад, на виконання норм Закону України “Про вибори народних депутатів України” Кабінет Міністрів України повинен прийняти відповідні постанови, якими встановити: розмір та порядок оплати праці члена виборчої комісії, який виконує свої повноваження на платній основі, порядок закупівлі товарів, оплати робіт і послуг підготовки і проведення виборів тощо. Обов’язкові для виконання всіма виборчими комісіями є роз’яснення Центральної Виборчої Комісії (ЦВК). Зокрема ЦВК, встановлює порядок надання ефірного часу для проведення передвиборної агітації за рахунок і в межах коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів народних депутатів України, порядок проведення жеребкування щодо включення до складу окружних виборчих комісій представників політичних партій (виборчих блоків) тощо.

1.2. Політична участь (партисіпація, інклюзивність).Добровільне залучення громадян з метою отримання визначених політичних результатів, таких як вибір (відликання) тих, що здійснюють владу та прийняття (чи неприйняття) кінцевих рішень. Іншими словами, партисіпація є формою політичного впливу громадян, на те, хто і в який спосіб здійснює управління. Охоплює вона власне бачення політичних явищ, усвідомлення власних інтересів і їх зв’язків з політикою, а також міру залучення в публічну діяльність. Всі ці чинники розділяють громадян: одні стараються системно приймати участь в політичному житті, інші обмежують свою політичну активність участю в виборах, а ще інші взагалі намагаються уникати політики. У сучасному суспільстві таке розмежування є неминучим. Підкреслюючи однак значення політичної участі для демократії, маємо на увазі лише те, що політична активність (в тому числі й та, що стосується критики влади) не може бути нікому заборонена. Більше того, створення умов для широкої участі збільшує ступінь легітимації демократії, незалежно від ступеню фактичної участі громадян в розв’язанні публічних справ. Якщо відтак погодимося з твердженнням, що демократія є легітимованою, тоді як “існують прояви акцептації визначених стосунків влади з боку підпорядкованих”, то визнаємо тим самим, що прийняття такого стану речей є неможливим без створення гарантії політичної участі. У кінцевому рахунку партисіпація, становлячи вираження легітимації, спричиняється до піднесення рівня демократичної політичної стабільності. Кожна демократична система, щоб бути одночасно стабільною системою повинна створювати правові та фактичні можливості впливати на політичну дійсність всім зацікавленим в участі у політичному житті виборцям, а не лише вузькій групі професійних політиків. До гарантій сучасної демократії належить також: можливість об’єднання для реалізації політичних цілей; вибір політичної репрезентації; звернення до голосів чи думки електорату при вирішенні особливо доленосних соціальних контраверсійних політичних питань. Стосовно впливу виборців на політичні рішенння. Може він здійснюватися в рамках створених з цією метою політичних процедур або через позаправові механізми. Остання можливість включає в себе різноманітні форми соціального протесту – до революції чи громадянської війни. Така політична поведінка, як відмова у сплаті податків, бойкот, замахи на майно чи життя політиків, несанкціоновані демонстрації, страйки і т. п. – є викликом для політичних еліт і виразом активності, яка в літературі називається непослідовною партисіпацією. Становить вона небезпеку для системи лише тоді, коли вона виступає в масовому масштабі (як у випадку Веймарської Республіки) чи коли з нею пов’язаний параліч парламентських механізмів (як в IV Республіці у Франції). В устабілізованих демократіях непослідовна партисіпація є явищем маргінальним, хоч іноді й при значному хвилюванні громадської думки (терроризм в 70-х рр. у ФРН і в Італії, в 80-х рр. у Франції, діяльність ІРА в Англії та Північній Ірландії). Загальний рівень участі в політичному житті в певному суспільстві – це міра, якою люди загалом активні в політиці, або, коли підійти з погляду арифметики, кількість активних людей, помножена на сукупність їхніх дій. Проте питання, що означає брати участь у політичному житті, дуже складне і вкрай двозначне. Воно порушує питання, що саме становить політичне життя. Можна, наприклад, вважати, що діяльність у лавах якоїсь політичної партії або організації, яка вважає себе за групу тиску, слід трактувати як участь у політичному житті. Але як бути з діяльністю в інших типах організацій, скажімо, в спортивних товариствах і традиційних жіночих організаціях? Адже ці організації, хоч і не є відверто політичними, визначають контекст політики, збагачують своїх активних членів адміністративним досвідом і здатні до безперечно політичних дій, якщо виникає загроза їхнім інтересам чи принципам. Існує і протилежна проблема, пов’язана з тими, хто програє в політиці: якщо люди діють, проте неефективно, можливо, тому, що становлять частину постійної меншості в певній політичній системі, то чи можна стверджувати, що вони беруть участь в ухваленні рішень? Одним з наслідків цього сумніву є те, що наявність влади становить неодмінну умову або логічний еквівалент справжньої участі в політичному житті. Якщо індивіда просто консультує якась впливова особа, що задля інформації прагне дізнатись про погляд цього індивіда, або якщо індивіда мобілізують чи наставляють під контролем когось іншого, даний індивід ні в якому суттєвому розумінні не бере участі в політичному житті. Проблема визначення участі в політичному житті стає ще виразніша, якщо розглянути, чому цю участь так цінують. Неперервна традиція теоретиків демократії, починаючи від Руссо й закінчуючи Мілем, Коулом і Керолом Пейтменом, підтримувала активну участь у політиці здебільшого не тому, що активна участь неодмінно сприяє ухваленню кращих рішень, визначених на основі утилітаристської оцінки політичних результатів, а тому, що участь сприяє розвиткові, освіті народу, надає значення людському життю й вартості взаєминам людей. Сформувалась і підпорядкована низка аргументів про те, у яких сферах найкраще брати участь великим масам людей; демократія на виробництві й передача владних повноважень дрібним територіальним одиницям пропонують, здається, найкращі можливості для співпраці великої кількості людей у здійсненні певного реального політичного контролю над своїм життям. Сумніви про вартість участі в політичному житті постають у найрізноманітніших формах. Деякі автори тлумачать апатію, принаймні в системах, де є загальне виборче право, як показник задоволення й пов’язують високі рівні політизації з нестабільними суспільствами, нездатними розв’язати основні проблеми, як-от, скажімо, Веймарською республікою в Німеччині від 1919 до 1933 р. Інші скептики вважають, що участь у політичному житті може бути пов’язана з витратами, які переважають її вартість у разі, коли постанови ухвалюють повільно, самі ці постанови неефективні, а ухвалені політичні заходи суперечать одні одним. Більшість суперечок, пов’язаних із темою участі в політичному житті, можна звести до головного судження про місце політики в реалізованому людському житті. Політична активність – це найвище можливе покликання чи просто засідання на нудних зборах? Це життєва мета чи просто інструмент створення контексту, в якому можна здійснювати набагато вартіснішу діяльність? Або, як сказав колись лорд Гейлшем, це релігія для розумного і азартна гра для дурного!

Участь у виборах (фреквенція). На сьогодні для більшості громадян розвинених демократичних країн участь у виборах є головною формою їх участі в політичному житті (політичній участі).Як зазначають Е. Губер, Д. Рушемеєр та Дж. Стівенс: “Надання великій групі людей справжнього голосу у формальному колективному вирішенні долі країни є найбільш обіцяючою основою для подальшого прогресу в поширенні влади та інших форм справжньої рівноправності”. У літературі існує погляд, що показник кількості людей, які взяли участь у виборах, може вважатись індикатором участі громадян цієї країни у політичному процесі. У більшості європейських країн голосування є обов’язковим для громадян. Так, конституція Греції зазначає, що: “Здійснення виборчих прав є обов’язковою справою. Виключення та карні санкції у кожному випадку визначаються законом.” Обов’язковий характер голосування передбачається у конституціях Бельгії, Італії та Люксембургу. У Нідерландах до 1970 р. громадяни, які ігнорували вибори каралися штрафом. За ухиляння від виборів в Італії виборцеві може бути висловлений громадський осуд від імені мера. У Австрії та Греції, як альтернатива адміністративним санкціям, допускається навіть можливість кримінальної відповідальності. Наслідком цього є досить високий рівень участі у виборах (в середньому 74 %), що значно вище, ніж у США (39-48 %). Виняток становить лише Швейцарія, де постійно фіксується найнижчий серед держав Західної Європи показник відвідування виборчих дільниць – 43,3 % (1999 р.), що пояснюється поширенням практики проведення референдумів, часта участь у яких зумовлює втому виборців. Про участь громадян країн Західної Європи у парламентських виборах можна скласти уявлення з наступної таблиці:

Країна

Участь у виборах

Участь у виборах

Участь у виборах

Участь у виборах

Австрія

81,9 % (1994)

82,7 % (1995)

80,4 % (1999)

84,3 % (2002)

Бельгія

93,4 % (1987)

92,7 % (1991)

88,7 % (1995)

90,7 % (1999)

Греція

76,0 % (1990)

78,2 % (1993)

76,3 % (1996)

75,0 % (2000)

Данія

83,0 % (1990)

84,0 % (1994)

86,0 % (1998)

87,2 % (2001)

Ірландія

68,5 % (1989)

68,5 % (1992)

65,9 % (1997)

63,0 % (2002)

Іспанія

70,0 % (1989)

77,3 % (1993)

78,1 % (1996)

70,1 % (2000)

Італія

87,2 % (1992)

86,1 % (1994)

82,7 % (1996)

81,3 % (2001)

Нідерланди

78,3 % (1994)

73,0 % (1998)

78,8 % (2002)

79,9 % (2003)

Німеччина

77,8 % (1990)

79,1 % (1994)

82,2% (1998)

79,1 % (2002)

Норвегія

84,7 % (1989)

75,1 % (1993)

74,0 % (1997)

74,5 % (2001)

Португалія

70,0 % (1991)

67,1 % (1995)

61,9 % (1999)

62,3 % (2002)

Великобританія

75,3 % (1987)

77,3 % (1992)

71,6 % (1997)

59,4 % (2001)

Фінляндія

72,1 % (1991)

68,5 % (1995)

65,2 % (1999)

66,7 % (2003)

Франція (І тур/ II тур)

65,7 / 69,9 %

(1988)

69,3 / 67,6 %

(1991)

67,5 / 71,4 %

  (1997)

64,4 / 60,3 %

(2002)

Швейцарія

46,5 % (1987)

45,3 % (1991)

42,3 % (1995)

43,3 % (1999)

Швеція

86,7 % (1991)

86,8 % (1994)

81,4 % (1998)

80,1 % (2002)

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности