Політичні вибори: історія та сучасність.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 38Следующая ⇒

3. ТИПИ ПОЛІТИЧНИХ ВИБОРІВ.

3.1. Типи політичних виборів.За предметом обрання розрізняють президентські, парламентські, місцеві (муніципальні) вибори, за типом обрання - бувають прямі та непрямі (опосередковані) вибори. З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими та позачерговими, додатковими та проміжними, залежно від їх результатів – дійсними чи недійсними, а щодо значимості – звичайними, вирішальними та установчими.  

Прямі вибори.Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці подають свої голоси безпосередньо за кандидатів на виборну посаду або за партійний список.Прямі вибори є одним з принципів демократичних виборчого процесу.

Непрямі (опосередковані) вибори.Процедура формування якогось представницького органу чи обрання посадової особи, згідно з якою виборці, на відміну від прямих виборів, подають свої голоси не безпосередньо за кандидатів на виборну посаду, а за виборців другого ступеня, котрі й проводять остаточне обрання від імені виборців. Так президента США обирає спеціальна інституція - Колегія виборщиків, подібним чином обирають і верхню палату парламенту Індії. Коли на пост президента у США балотуються більше, ніж два кандидата, як це було на виборах 1992 р. (Дж. Буш, Б. Клінтон, Р. Перо), виникає реальна загроза, що жоден із них не отримає вирішальної більшості голосів. У такому разі президента обирає палата представників конгресу США (подібне було у 1824 р.). Від кожного з п’ятдесяти штатів право вибору надається тільки одному конгресменові. Президентом стає той, хто набере 26 голосів конгресменів. У Німеччині та Італії президенти також обираються непрямими виборами. Серед 23 держав із стабільними демократіями лише три – Австрія, Канада та Німеччина – при виборах верхніх палат застосовують непрямі вибори. Загалом же існує сім країн світу, у яких вибори до парламенту не є прямими, а загальна кількість їх населення становить 1,2 млрд. чоловік, 99 % з яких жителі Китаю. 

Колегія виборщиків.Особливий інститут непрямих виборів, якому виборці делегують своє право на обрання відповідних представників чи посадової особи. Існує в США й здійснює обрання президента та віце-президента країни. Виборщиків висувають політичні партії в межах штатів і обирають у день виборів президента США, які й проводять остаточне обрання кандидата від імені усіх виборців. У Колегії виборщиків входить 538 чоловік. Кожен штат має стільки голосів, скільки має членів Конгресу плюс три члени від округу Колумбія. Щоб бути обраним, кандидату треба набрати 270 електоральних голосів. Можливою є й ситуація, коли Колегія виборщиків визнає переможцем кандидата, який отримав меншу підтримку виборців. Так, у 1876 р. С. Толден отримує 51 % голосів, а його конкурент Р. Хасс – 49 %, однак на колегії виборщиків С. Толден отримує 184 електоральні голоси, а Р. Хасс – 185 й проголошується переможцем. У 1888 р. Г. Клівленд отримав 49 % голосів, а Б. Гаррісон – 48 %, та колегія виборщиків 233 голосами проголосувала за Б. Гаррісона, віддавши його конкуренту лише 168 голосів. У 1960 р. Дж. Кеннеді випередив Р. Ніксона всього на 118 550 голосів, що складало трохи більше одного відсотка, а колегія виборщиків проголосувала таким чином: 303 – за Дж. Кеннеді й 219 – за Р. Ніксона. Можлива й ситуація, коли жоден з кандидатів не отримає необхідних для обрання 270 електоральних голосів. Тоді вибір здійснює Палата представників Конгресу США, делегація кожного штату має один голос. Такі випадки траплялись в історії. У 1824 р. кандидат Дж. Адамс отримує 30,9 % голосів виборців, а його супротивник Е. Джексон – 41,3 %, але Колегія виборщиків нікого з них не обрала, і вже Палата представників віддала перевагу Дж. Адамсу. Для ілюстрації роботи Колегії виборщиків можна придивитися до виборів у Каліфорнії 1992 р. Того року цей штат мав 52 представники в Палаті представників США і, як і будь-який інший штат, 2 сенаторів США. Отже, у день виборів населення Каліфорнії мало обрати 54 виборців. Віддаючи голоси, необхідно було зробити вибір між альтернативними списками потенційних виборців, кожен список фактично відповідав певній партії, що підтримувала того чи того кандидата в президенти та віце-президента. Більшість каліфорнійців вибрали список потенційних виборців, запропонований від Біла Клінтона й Ела Гора. Згідно з принципом “переможець отримує все”, всі 54 голоси штату в Колегії виборщиків були віддані на користь цих кандидатів. Коли визначили результати голосування в інших штатах, з’ясувалося, що Клінтона й Гора підтримали 33 штати та округ Колумбія. Кількість голосів відданих за них у Колегії виборщиків, становила 370 проти 168 голосів із 17 штатів, що підтримували Джорджа Буша й Дена Квейла. Рос Перо та його напарник у передвиборчій кампанії Джеймс Стокдейл досягли видатних результатів – за них віддали свої голоси 19 % всього населення країни,- але в жодному штаті вони не спромоглися стати першими і тому не отримали жодного голосу в Колегії виборщиків. Більшість цих процедур визначив ще Конституційний конвент 1787 р. як компроміс між тими, хто пропонував прямі президентські вибори, і тими, хто віддавав перевагу виборам президента голосами представників законодавчої влади. Спершу сподівались, що членами Колегії виборщиків будуть видатні люди кожного штату, невразливі до минущих настроїв громадськості. Проте поява партій та прямі вибори виборців замість призначення їх законодавчими органами штатів невдовзі зруйнували ці наміри. Згадка про принцип “переможець отримує все”, або звичай, що всі голоси членів Колегії виборщиків від даного штату дістаються кандидатам, за яких проголосувала найбільша кількість населення, немає в Конституції США. Часом трапляється, що штати обирають виборців, не пов’язаних ніякими обіцянками, або ж виборці порушують свої обіцянки та голосують за іншого кандидата, ніж той, за якого вони б мали віддати свій голос. Покарати виборщиків за таку поведінку неможливо, бо Колегія виборщиків має конституційне походження. Реформатори постійно беруть під сумнів позитивні риси системи непрямих виборів, надто у випадку виборів, що “дають збій” (коли переможений має більшу підтримку народу, ніж переможець), і ситуативних домовленостей, що трапляються за обставин, коли жоден кандидат не здобуває більшості голосів у Колегії виборщиків. Вибори 1824, 1876, 1888 і 2000 р. дали збій, а вибори 1844, 1880, 1884, 1960 і 1968 р. небезпечно близько підступили до такого стану. З-поміж згаданих вище виборів вибори 1876 і 2000 р. породили кризи легітимності. Криза 1876 р. була розв’язана “нечесною оборудкою”, коли республіканцям дісталася посада президента, а демократам дозволили й далі утримувати владу на Півдні, де вони знову заходилися гнобити афроамериканців. Криза 2000 р. раптом ущухла внаслідок нападу терористів у вересні 2001 р., і цей напад надав президентові Дж. Бушу легітимності, якої йому не могли надати перевага в один голос у Верховному суді. Якби всі штати дотримувалися прикладу штатів Мен і Небраска й розподіляли голоси у Колегії виборщиків пропорційно до результатів народного голосування у штаті, то ймовірність таких збоїв, як в 2000 р., була б набагато меншою, а порушення при підрахунку голосів (як-от у штаті Флорида 2000 р.) не відігравали б такої великої ролі. Коли вибори переносять до Палати представників, переговори, необхідні для сформування більшості, легко можуть призвести до кризи легітимності. Це сталося 1880 і 1824 р. й цілком могло статися 1960, 1968, 1980, 1992 і 2000 р. Може настати й небезпечний період невизначеності, якщо Палата не ухвалить постанови до початку січня – всього за два тижні до вступу президента на посаду.  

Чергові (позачергові) вибори народних депутатів України.Згідно з ст. 15 Закону України “Про вибори народних депутатів України” чергові вибори проводяться у зв’язку із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення. Це вказує на обов’язковість проведення чергових виборів з метою забезпечення функціонування Верховної Ради України як конституційного постійно діючого органу державної влади, єдиного органу законодавчої влади в Україні. Відповідно до частини 1 статті 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес чергових виборів розпочинається за сто двадцять днів до дня виборів. Центральна виборча комісія (ЦВК) оголошує про початок виборчого процесу не пізніше як за сто двадцять п’ять днів до дня виборів. Позачергові вибори проводяться у зв’язку з достроковим припиненням повноважень Верховної Ради України Президентом України. Особливості підготовки і проведення позачергових виборів встановлені у Розділі ХІ Закону України “Про вибори народних депутатів України”. Позачергові вибори проводяться в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України. Виборчий процес позачергових виборів починається з дня, наступного після опублікування Указу Президента України. Позачергові парламентські вибори мали місце в новітній історії України двічі – у 1994 та 2007 рр. У обох випадках підставою їх проведення була політична домовленість між основними політичними силами держави з метою мирного розв’язання існуючої політичної кризи.

Основні вибори.Вибори в США, під час яких обираються не тільки члени Палати представників, третина сенату, губернатори штатів, як це відбувається на проміжних виборах, а ще й президент країни. Проводяться у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року.

Проміжні вибори.Періодичне часткове оновлення (ротація) складу парламенту або однієї з його палат. Застосовуються у практиці деяких зарубіжних держав, наприклад США. За умов мажоритарної виборчої системи цей термін інколи застосовують як синонім додатковим виборам. Пропорційна виборча система, за якою депутати обираються у багатомандатному виборчому окрузі, передбачає заміщення вакантних депутатських мандатів кандидатами із партійних виборчих списків.

Додаткові вибори (довибори).Такий тип виборів, якіпроводяться для поповнення представницького органу, якщо з його складу з різних причин вибули один або кілька членів. Характерні для мажоритарної або змішаної виборчої системи.

Дійсні (недійсні) вибори.Вибори, що відбулисябез порушень чинного законодавства називаються дійсними (чинними). Вибори, якіскасовані Центральною виборчою комісією (ЦВК), якщо під час їх проведення були допущені порушення Закону України “Про вибори народних депутатів України”, які суттєво вплинули на наслідки виборів називаються недійсними (нечинними).Підставою для розгляду ЦВК питання про визнання виборів недійсними може служити заява особи, яка балотувалась, політичної партії або виборчого блоку політичних партій, списки кандидатів у депутати, від яких були зареєстровані на виборах, їх довіреними особами, прокуратурою. Така заява має бути подана впродовж десяти днів після опублікування результатів виборів. Законом передбачена можливість оскаржити в суді рішення ЦВК про визнання виборів недійсними (касація виборів).

Вирішальні вибори. Вибори, під час яких докорінно змінюється диспозиція політичних сил. Цей термін запропонував 1955 р. В.О. Кі, маючи на увазі президентські вибори у США 1928 і 1932 рр., під час яких різні соціальні групи (надто міські “етнічні меншини” та чорношкірі) почали, замість республіканців, підтримувати демократів.

Установчі вибори. У процесі демократизації перші вибори, як схильні вважати чимало дослідників, справляють важливий вплив на структуру політичного розвитку – внаслідок типу партійної системи, сформованої в результаті виборів, або інституцій, створених за перших адміністрацій. Якщо установчі вибори відбуваються на місцевому чи регіональному рівні, процес формування загальнодержавних політичних партій може затягнутись, існує ймовірність зміцнення субнаціональних владних структур. У постколоніальних суспільствах виборча перевага партій, що очолювали націоналістичну боротьбу, визначила політичний дискурс на довгі роки.

3.2. Президентські вибори.Найпростіший спосіб обрання президента – це загальні вибори кандидата більшістю голосів. Саме так проводяться президентські вибори у Мексиці, Кенії на Філіппінах, у Замбії, Південній Кореї, Малаві, Ісландії і Зімбабве. Зрозуміло, що така система є простою, дешевою і ефективною, але в разі запеклих перегонів з великою кількістю кандидатів може виявитися, що президент може бути обраний з незначною перевагою голосів, а переважна більшість виборців голосувала проти нього. Так сталося у Венесуелі в 1993 р., коли Рафаель Кельдера виграв президентські вибори, набравши лише 30,5 % голосів. Так само у травні 1992 р. президент Філліпін Фідель Рамос був обраний з-поміж 7 кандидатів, отримавши всього 24 % голосів. Система голосування за принципом відносної більшості може також загострити ситуацію в поляризованих суспільствах, якщо такий переможець приходить до влади. В Анголі в 1992 р. лідер УНІТА Джонас Савімбі програв вибори за мажоритарною схемою голосування за принципом відносної більшості лідеру МПЛА Хосе Душ Сантушу зі співвідношенням 49 % до 40 % голосів і негайно розпочав громадянську війну, не маючи бажання гратися в демократичну опозицію. Небезпека президентських виборів за принципом “переможець отримує все” збільшується твердими термінами дії президенсткої влади. Звичайно на весь період президентського мандату чітко визначаються переможці й переможені. Не залишається жодних надій на переміщення в украдених союзах, підвищення стабільності уряду шляхом створення великих коаліцій національної єдності чи коаліцій в надзвичайних обставинах, на нові вибори у відповідь на різку зміну обставин і т. д. Замість цього ті, хто програли, змушені чекати чотири чи п’ять років, практично не маючи доступу ані до виконавчої влади, ані до владних структур. Вибори за принципом “переможець отримує все” занадто високо піднімають ставки при виборі президента, що неминуче веде до загострення відносин у суспільстві і його подальшої поляризації. Щоб протистояти цьому режими президентського правління можуть включати “консоціональні” елементи. Так, коли за дуже несприятливих обставин демократія була відновлена у Венесуелі і Колумбії, офіційні конституції, вимагали нероздільного президентського правління, але лідери основних партій швидко звернулися до “консоціальних” угод для пом’якшення твердого і безкомпромісного варіанту президентських виборів “переможець отримує все”. Обранню кандидата лише невеликою частиною голосів можна запобігти проведенням ще одного туру голосування, якщо жоден з кандидатів не набрав абсолютної більшості голосів у першому турі голосування. У другому турі можуть брати участь лише два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (чистий мажоритарний варіант), або більш як два кандидати (відносно-мажоритарний варіант). Франція, більшість країн Латинської Америки і деякі країни франкомовної Африки, такі як Малі і Берег Слонової Кості, застосовують систему голосування у два тури для обрання своїх президентів. Багато інших країн також віддають перевагу цій системі перед простими виборами за принципом відносної більшості. У інших частинах Африки ця система використовується в Сьєрра-Леоне, Намібії, Мозамбіку, на Мадагаскарі, в Конго і Центральноафриканській Республіці. У Європі вона існує в Фінляндії, Австрії, Болгарії, Португалії, Польщі, Росії та Україні. Існує ще кілька різних варіантів чистих мажоритарних і відносно-мажоритарних виборів. На Коста-Риці кандидат може отримати перемогу в першому турі, якщо набере хоча б 40 % голосів, у Сьєрра-Леоне другого туру можна уникнути, якщо лише кандидат спроможеться набрати у першому турі 55 % голосів. У Аргентині для перемоги кандидат повинен отримати 45 % голосів або принаймні 40 % за умови, що відрив від другого за результатами голосування кандидата становитиме не менше 10 % голосів. В Уругваї на президентських виборах до запровадження у 1996 р. системи голосування у два тури застосовувалася формула, несхожа на жодні розглянуті варіанти. Окремі політичні партії, які для участі у виборах формують з іншими політичними партіями коаліцію, т. зв. “лема”, можуть висунути свого власного кандидата для участі у президентських виборах. Виборці обирають окремих кандидатів, а тоді всі голоси, віддані за кандидатів певної леми сумуються. Лема з найбільшою кількістю голосів виграє вибори, а серед її кандидатів переможцем вважається той, хто отримав найбільшу кількість голосів в особистому заліку. Проводити президенстькі вибори у два тури доцільно з метою та забезпечення максимальної підтримки людині, що обіймає часто найвпливовішу посаду в державі. Так, зокрема, вдається уникнути ситуації, коли президент отримує підтримку значної кількості виборців, але не користується популярністю меншості. Деякі країни також встановлюють вимогу щодо мінімальної кількості виборців, які повинні взяти участь у виборах, щоб вони вважалися дійсними, переважно на рівні 50 %. Така вимога існує, анприклад, у Росії та інших колишніх радянських республіках. Це додатковий механізм для забезпечення підтримки більшості. Доцільність таких норм можна проілюструвати виборами двох президентів, що проводилися в 1996 р. в різних країнах. Обидва президенти прийшли до влади за підтримки лише однієї п’ятої частини населення, яка мала право брати участь у голосуванні. Президента США Б. Клінтона було обрано лише 23 % голосів усіх виборців, а президента Замбії Чілубу – 20 % голосів. Такі результати були б неможливі за системи голосування у два тури або вимоги щодо участі у виборах більшості населення, яке має таке право. Разом з тим, як і будь-які вибори, що проводяться у два тури, президентські вибори у два тури вимагатимуть значно більших фінансових та інших ресурсів, необхідних для їх проведення, а спад у явці виборців між першим і другим туром може негативно позначитися на результатах виборів. Застосування системи голосування у два тури було особливо проблематичним у країнах Латинської Америки. За винятком тих країн, де партії можуть створювати виборчі коаліції, що дають змогу виграти президенсткі вибори вже у першому турі (Бразилія у 1994 р. й Чилі у 1989 і 1994 рр.), ця система в багатьох випадках призводить до встановлення правління меншості і слабкості державного управління. Вона поглиблює поляризацію багатопартійних систем і загострює проблему законодавчого “ступору”. Наприклад, на виборах в Перу у 1990 р., Альберто Фухіморі отримав у другому турі 56 % голосів, але його партія виборола лише 14 з 60 місць у Сенаті і 33 з 180 місць у Палаті депутатів. У Бразилії в 1989 р. Фернандо Колор де Мело був обраний у другому турі трохи менше як половиною голосів усіх виборців, а його партія на парламентських виборах, які проводилися не одночасно з президентськими, отримала 3 з 75 місць у сенаті і 40 з 503 місць у Палаті депутатів. У Еквадорі з часу запровадження у 1978 р. системи голосування у два тури президентські вибори регулярно закінчувалися проходом до влади меншості. Наслідком змагання двох кандидатів у президенти при багатопартійній системі може стати й створення широкої коаліції, що утворюється в ході повторних виборів чи у ході попередніх передвиборчих заходів. Якщо сильний кандидат центру не знайде широкої підтримки в боротьбі проти екстремістів, президентські вибори можуть розколоти виборців і викликати поляризацію настроїв у суспільстві. У країнах, де більшість населення налаштована центристськи, небезпека розколу в президентських виборах не представляє серйозної загрози. Однак для країн із серйозними соціальними й економічними проблемами, з важкою спадщиною авторитарних режимів навряд чи підійде американська модель президентських виборів. У поляризованому суспільстві в умовах нестійкості позиції виборців жоден серйозний кандидат при однораундовій системі виборів не дозволить собі ігнорувати партії, з якими за інших обставин ніколи не став би співпрацювати. Двотурові вибори можуть зняти деякі з цих проблем, оскільки попередній етап показує есктремістським партіям межу їхніх можливостей, а двом основним кандидатам – у які альянси їм варто вступати, аби здобути перемогу. Це зменшує невизначеність і сприяє прийняттю виборцями і кандидатами більш розумних рішень. Одним із способів подолання недоліків системи голосування у два тури є об’єднання обох турів в один. Це можна зробити кількома шляхами. Найпростішим способом є проведення президентських виборів за системою голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги. Така система існує в Шрі-Ланці. Там виборці вказують у бюллетенях кандидата, якому віддають першочергову перевагу, а тоді (якщо бажають) роблять вибір другої і третьої черги, ставлячи цифри “1”, ”2” ,”3” навпроти прізвищ інших кандидатів, так як це робиться при системі альтернативного голосування або голосуванні з правом передачі голосу іншому кандидату. Якщо кандидат отримає абсолютну більшість голосів, то вибувають усі кандидати, крім двох з найвищим рейтингом, а їхні голоси другої чи третьої черги переходять до одного з двох кандидатів, що залишилися. Така система фактично дає ті ж результати, що при системі голосування у два тури, але при цьому заощаджуються кошти і ресурси на адміністративне забезпечення. Недоліки шрі-ланкійської системи, як і всіх систем голосування із зазначенням кандидатів в порядку віддання переваги, у вимозі щодо грамотності виборців, а також в тому, що виборцям доводиться гадати, які два кандидати можуть виявитися найсильнішими, щоб якнайповніше використати свій голос. Цю проблему вирішує система альтернативного голосування, яка використовується для виборів президента в Ірландії. Процедура внесення позначок до виборчого бюлетеня майже ідентична процедурі голосування в Шрі-Ланці, хіба що ірландські виборці можуть вказувати стільки варіантів вибору, скільки забажають. Але спосіб підрахунку голосів дещо відрізняється. Замість одночасного відсіву всіх крім двох кандидатів з найвищим рейтингом, ірландська система альтернативного голосування передбачає, що спочатку вибуває лише один кандидат з найнижчим рейтингом, а його голоси передаються іншим кандидатам іншої черги відповідно до позначок у бюлетенях. Ця процедура повторюється доти, доки один з кандидатів не отримає абсолютну більшість голосів або доки всі голоси інших черг не будуть враховані. На відміну від Шрі-Ланки, в Ірландії кандидат з меншим рейтингом, але багатьма голосами другої та інших черг, може обійти кандидата з вищим рейтингом і виграти вибори. Одним з останніх прикладів перемоги на президентських виборах за рахунок голосів, відданих за альтернативну кандидатуру, було обрання Мері Робінсон президентом Ірландії у 1990 р. Незважаючи на ці труднощі, обидві системи переслідують одну мету: забезпечити особі, яка виграє вибори, підтримку більшості виборців. При голосуванні за різних кандидатів у порядку віддання переваги немає потреби проводити другий тур виборів, внаслідок чого скорочуються витрати на проведення виборів і легше вирішувати питання адміністративного та матеріально-технічного забезпечення і завдання безпеки. Одним з можливих способів забезпечення підтримки президента представниками різних верств населення є запровадження вимоги щодо розподілу голосів, що є чимось на зразок додаткового бар’єру, який кандидатові необхідно подолати, щоб вважатися переможцем. У Нігерії в 1993 р. кандидати на президенстьких виборах мали не лише набрати більшість голосів, але й отримати принаймні одну третю голосів у як мінімум двох третіх з 31 провінції країни. У Кенії для перемоги на президенстьких виборах кандидат мав отримати принаймні 25 % голосів щонайменше у п’яти з восьми провінцій, але незважаючи на це, у 1992 р. розколота опозиція дала змогу Даніелю Арапу Моі стати президентом з підтримкою лише 35 % виборців. Вимоги щодо розподілу голосів заохочують кандидатів у президенти звертатись за підтримкою до виборців поза межами свого базового регіонального й етнічного електорату, і ці вимоги можуть виявитись ефективнішими при правильному їх застосуванні. Разом з тим, занадто суворі вимоги можуть призвести до того, що жоден з кандидатів не переможе і виникне вакуум влади, який несе з собою загрозу нестабільності. Крім того, якщо ніхто з кандидатів не зможе виконати всі вимоги і перемогти, то навряд чи хтось з них зможе зробити це на повторних виборах. Президентські вибори дозволяють народу відкрито і прямо обирати главу виконавчої влади на цілком визначений термін, а не залишати рішення цього питання закулісним політикам. Однак цей позитивний момент “працюватиме” лише тоді, коли президентський мандат отриманий з великою перевагою голосів.

Вибори з нульовою сумою (“переможець отримує все”).Президентські вибори, які базуються на принципі мажоритаризму, що робить демократичну політику грою з нульовою сумою, яка, як відомо, небезпечна конфліктом. Хоча парламентські вибори можуть дати абсолютну більшість одній партії, найчастіше таку більшість одержує кілька партій. Поділ влади й утворення коаліцій є звичним для голів виконавчої влади, які однаково прислухаються до вимог дрібних партій. Ці ж партії, у свою чергу, не залишають надій на отримання деякої частки влади і, отже, свого місця в системі влади як такій. І навпаки, переконаність у володінні незалежною владою і підтримкою народу може дати президенту відчуття сили, навіть коли він представляє інтереси незначного числа політичних партій. З огляду на своє положення і роль, він може опинитися перед обличчям більш твердої і неприємної опозиції, ніж прем’єр-міністр, який виступає від імені тимчасової правлячої коаліції і не претендує на те, аби говорити від імені народу. За умов відсутності підтримки абсолютної і узгодженої більшості, парламентська система неминуче включає елементи, що узаконюються у вигляді так званої “консоціальної демократії”. Якщо жорстко не зазначена необхідна мінімальна більшість, а в однораундових виборах беруть участь кілька кандидатів, різниця в отриманих голосах між переможцем і другим претендентом може бути настільки незначною, що важко буде говорити про яку-небудь всенародну підтримку. Аби не допустити подібного становища, в законах про вибори іноді передбачається нижній поріг, необхідної для виборів більшості чи створення механізму для обрання в тому випадку, коли жоден з кандидатів не набере мінімально необхідної кількості голосів; однак подібні процедури зовсім не обов’язково роблять переможцем кандидата, який одержав найбільше число голосів. Частіше зустрічаються, однак, положення про повторні вибори, котрі передбачають зіткнення між двома головними кандидатами, що спричиняє можливість виникнення вже згаданої вище поляризації в суспільстві. Одним з наслідків змагання двох кандидатів при багатопартійній системі може стати створення широкої коаліції, що утворилася в ході повторних виборів чи у ході попередніх передвиборчих заходів, де зростає вплив екстремістських партій. Якщо цим партіям буде віддане значне число голосів, то одна чи декілька з них цілком здатні оголосити себе представником необхідної більшості й висунути відповідні вимоги. При явно стриманій реакції виборців будь-який кандидат, схильний займати певні позиції чи укладати союзи крайньої спрямованості, навряд чи може розраховувати на перемогу. На практиці система президентського правління здатна іноді почасти відтворювати ту систему переговорів, у результаті яких формуються уряди в парламентських системах. Однак можливість поляризації залишається, залишаються і проблеми ізоляції екстремістських угруповань, що не користаються підтримкою, ані в значної частини простих виборців, ані в еліти.

Моделі президентських виборів.Обрання президента прямим голосуванням, заснованим на принципі відносної більшості чи мажоритарних принципах (“переможець отримує все”) користується популярністю в країнах,де останнім часом прийняті конституції, які закріплюють президентське правління. Навіть система виборщиків, яка застосовується при обранні президентів США, набагато більш складна, ніж системи прямого голосування, які передбачають мажоритарність чи два тури виборів. За розподілом голосів виборщиків серед штатів кандидати на посаду президента США здатні судити про те, які інтереси сильні в тих чи інших штатах. До цього процесу ніяк не можна застосувати термін “екстремізм” чи “поляризація”. Але оскільки Х. Дж. Лінц у своїй праці “Небезпеки президенства” особливо наполягає на тому, аби не допускати введення президентського правління в державах, для яких характерні глибокі суспільні протиріччя, розглянемо приклади системи президентських виборів у двох таких країнах: Нігерії і Шрі-Ланці. Система президентського правління була створена в період існування Другої Нігерійської Республіки, початок якій було покладено у 1979 р. Для перемоги кандидат повинен був завоювати не менше 25 відсотків голосів у не менш, ніж двох третинах від 19 штатів, що існували на той час. Ця подвійна умова повинна була забезпечити наявність підтримки президента з боку багатьох етнічних груп. Використовуючи термінологію, застосовувану Х. Лінцем, ця умова мала на меті виключити вплив націонал-екстремістів і обрати поміркованого, центристськи налаштованого президента. Саме такого президента нігерійці й обирали відповідно до нової системи. Екстремісти ж обиралися в парламент, а не на президентську посаду. Була відсутня там і поляризація, що Х. Лінц пов’язує з проведенням других турів голосування за мажоритарною системою. Використовуючи ретельно розроблену процедуру президентських виборів, можна підтримати центристські сили і скріпити рвану тканину розділеного суспільства. Зупинившись на системі президентських виборів, що передбачає принцип широко розподіленої підтримки, нігерійці відкинули політичний принцип, за яким “переможець одержує все”. Замість цього вони хотіли отримати президента, націленого на примирення, а не на конфлікт, і вони домоглися успіху. У 1978 р. Шрі-Ланка також перейшла до президентської системи. Її основною метою було створення політичної виконавчої влади з фіксованим терміном повноважень, що дозволило б людині, яка вступає на президентську посаду, приймати непопулярні рішення, що особливо стосується пом’якшення етнічних конфліктів. Був введений мажоритарний принцип. У зв’язку з тим, що при багатопартійній системі Шрі-Ланки більшому числу кандидатів навряд чи вдалося б одержати більшість, був прийнятий метод альтернативного голосування. Кожен виборець міг голосувати за декілька кандидатів, розставивши їх у порядку переваг. Якщо жоден з кандидатів не одержував більшість перших переваг, проводився додатковий підрахунок голосів, що, по суті справи, представляло собою другий тур голосування. При цьому підраховувались другі переваги виборців, що віддали першу перевагу іншим кандидатам (а потім, і треті переваги), доти, доки один із двох кандидатів не одержував більшість. Очікувалося, що кандидати на посаду президента зможуть побудувати свою більшість на других і третіх перевагах тих виборців, які віддали свій перший голос іншим кандидатам. У такий спосіб представники етнічних меншин (особливо ланкійські таміли) змогли б зажадати компромісу, як ціну за свої другі переваги. Як і в Нігерії, президентська система повинна була перепинити екстремістам доступ до влади, сприяти поміркованим тенденціям і сприяти досягненню компромісу в розколотому суспільстві. Принцип мажоритарності був заснований на побоюваннях, що вибори, побудовані на принципі відносної більшості, можуть привести до обрання президента, який буде мати у своєму розпорядженні підтримку лише 30-35 відсотків виборців і, можливо, переможе на виборах лише незначною більшістю голосів. Для того, аби особа, наділена вищою виконавчою владою, не вважала б, що вона отримала “мандат” на правління, ланкійці наполягали на об’єднанні другої і наступної переваг для того, аби одержати необхідну більшість. Простота розробки такої системи робить недійсними всі заперечення проти неї. Дійсно, якби ланкійці й нігерійці прийняли свої системи президентських виборів раніше, є всі підстави думати, що конфлвкти в цих країнах були б зм’якшені даними системами. Ці конфлікти, навпаки, були загострені застосуванням процедур типу “переможець отримує все”, що лежали в основі парламентських систем цих країн і усували меншини від влади.

Закон України ”Про вибори Президента України”.Законодавство про вибори Президента України формувалось протягом усього періоду після проголошення незалежності нашої держави. Кожні наступні президентські вибори проводилися за новим або оновленим виборчим законом. Рішення про доцільність запровадження в Україні посади Президента України і проведення загальнонародних президентських виборів було прийняте Верховною Радою Української РСР 21 червня 1991 р. (№ 1228- ХІІ). Повноваження та порядок обрання Президента України визначав Закон УРСР “Про Президента Української РСР” від 5 липня 1991 р. За цим законом право висунення кандидатів надавалося зареєстрованим відповідно до законодавства України політичним партіям, які налічували не менше 1000 членів, та виборчим блокам політичних партій, а також зборам виборців, якщо в них взяло участь не менше 500 громадян України. Для реєстрації кандидатам необхідно було зібрати підписи на свою підтримку не менше ніж 100 тисяч громадян, які мали право голосу, в тому числі не менш як 1500 громадян у кожному з 2/3 загальної кількості виборчих округів. Дострокові президентські вибори 1994 р. проводилися за новою редакцією Закону України “Про вибори президента України”, ухваленою 24 лютого 1994 р. На період наближення чергових президентських виборів (1999 р.) чинне виборче законодавство фактично вже не відповідало новим соціально-політичним реаліям і, звісно, не могло забезпечити організацію виборів на належному правовму та організаційному рівні. Цими обставинами і необхідністю проведення виборів Президента в термін, визначений Перехідними положеннями Конституції України, було зумовлено розробку протягом 1998 р. цілої низки законопроектів про вибори глави держави. На розгляд Верховної Ради було подано чотири окремі законопроекти, підготовлені народними депутатами України В. Шевченком, Ю. Іоффе та О. Кучеренком, О. Лавриновичем, О. Єльяшкевичем та О. Турчиновим, О. Карповим та Т. Стецьківим. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 3 листопада 1998 р. “Про проекти законів України про вибори Президента України”, у Комітеті Верховної Ради з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад було підготовлено узгоджений законопроект, передусім на основі положень проекту, внесеного народним депутатом України О. Лавриновичем. І тільки 5 березня 1999 р. Закон України “Про вибори Президента України” був ухвалений Верховною Радою. Він набрав чинність 25 березня 1999 р. Однак до тексту закону двічі вносилися зміни безпосередньо в процесі виборчої кампанії. У Законі були передбачені наступні нововедення: змінено порядок висунення претендентів у кандидати – ним наділялись виключно політичні партії та збори виборців, більшої демократичності набув принцип формування територіальних та дільничних виборчих комісій, чіткіше виписано процедуру голосування і підрахунку голосів, вжито додаткових заходів щодо недопущення підробки і фальсифікації виборчих бюлетенів, запроваджено принцип т. зв. “позитивного голосування” (тобто підраховуються голоси “за”), Президент України може бути обраним у другому турі незалежно від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Важливо зазначити, що вже після набрання законом чинності до нього було внесено ряд змін, які вдосконалювали порядок виборів Президента України. Остання редакція закону була прийнята Верховною Радою України 18 березня 2004 р. У цій редакції закон складається з 13 розділів та 105 статей. Саме за цією редакцією закону відбувалися останні президентські вибори 2004 р. (“Відомості Верховної Ради України”, 2004, № 20-21.). Однак в результаті виявлення численних системних порушень закону та з метою їх усунення Верховною Радою України 18 грудня 2004 р. був прийнятий Закон України “Про особливості застосування Закону України “Про вибори Президента України” при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року” на основі якого й проводилося переголосування другого туру президентських виборів 2004 р. 

3.3. Парламентські вибори.Загальнонаціональні (на відміну від місцевих)вибори вищого законодавчого органу держави (парламенту). Завданням парламентських виборів є визначення персонального складу парламенту. Тобто відбувається так званий “персональний вибір”. Вплив виборців на те, хто саме буде вибраний, може бути різним. Кандидати у депутати виступають на виборах самостійно, як це передбачено в мажоритарній виборчій системі, або ж вони можуть висуватися як група в списку в такій послідовності, яку виборець не уповноважений змінити (фіксовані списки). У останньому випадку виборець може віддати свій голос тільки за список вцілому. Втім список може бути й нефіксованим, і тоді громадяни можуть впливати своїм голосуванням на послідовність кандидатів у списку. Із зародженням політичних партій наприкінці XIX ст. парламентські вибори отримали ще одну функцію, яка доповнює елемент “персонального вибору”. Як для самих кандидатів, так і ще більшою мірою для виборців визначального значення набуває той факт, що політична позиція, якій вони надають перевагу, представлена можливо більшою кількістю місць у парламенті, а не просто конкретними представниками. Найкраще це можна проілюструвати на прикладі англійської мажоритарної виборчої системи. Було б політично нерозумно, якби виборець, що співчуває лейбористам, віддав свій голос за кандидата з консерваторів тільки тому, що кандидат-лейборист йому не симпатичний. У випадку, коли дії виборця приводять до перемоги кандидата-консерватора й забезпечують консервативній партії більшість у парламенті, виходить, що виборець сприяє успіху відкинутого ним політичного курсу. Подібне суміщення принципу “персонального обрання” з вибором політичного курсу є невід’ємною рисою парламентських виборів.

Вибори двопалатного парламенту.Звичайно, вибори двопалатного парламенту є відмінними від виборів однопалатного. Багато других (верхніх) палат обираються або частково, або через непрямі вибори, або взагалі не обираються. Серед тих верхніх палат, які обираються, у більшості країн функціональна різниця двох палат парламенту підкреслюється різними способами проведення виборів до верхньої і до нижньої палат. Наприклад, в Австралії нижня палата обирається за мажоритарною системою альтернативного голосування, а верхня палата – за пропорційної системи голосування з правом передачі голосу. Зроблено це для того, щоб інтереси меншості, яка переважно не може перемогти на виборах до нижньої палати, мала шанс пройти до верхньої палати в порядку представництва штатів.  

Закон України ”Про вибори народних депутатів України”.Закон України, який регулює порядок формування вищого законодавчого органу держави – Верховної Ради України та порядок проведення виборів народних депутатів України. Зазнавав ряду суттєвих змін, які змінювали існуючий в державі тип виборчої системи. Ухвалена в 1993 р. редакція закону містила норми мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а також норми щодо прав політичних партій як суб’єктів виборчого процесу. Однак останні були виписані таким чином, що по-суті ускладнювали, а не полегшували партійним кандидатам участь у виборах (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 48). Закон України у редакції вересня 1997 р. встановлював вже змішану виборчу систему. Згідно з прийнятим законом половина депутатів Верховної Ради України (225 чол.) обиралася в одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної системи відносної більшості, а друга половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Закон передбачав 4 % виборчий бар’єр для проходження в парламент (“Відомості Верховної Ради України”, 1993, № 43). Прийнята Верховною Радою України в жовтні 2001 р. нова редакція Закону запровадила пропорційну виборчу систему на основі закритих партійних списків у єдиному загальнонаціональному окрузі з 3 % виборчим бар’єром (“Відомостях Верховної Ради України”, 2001, № 51-52).

3.4. Місцеві (муніципальні, комунальні) вибори.Вибори до місцевих (муніципальних, комунальних) органів влади. Всі різновиди виборчих систем можуть застосовуватися для проведення виборів місцевих чи муніципальних органів влади, хоча при цьому часто враховуються додаткові міркування з огляду на особливу роль органів місцевого самоврядування в політичній системі країни. По-перше, оскільки органи місцевого самоврядування переважно займаються вирішенням різних повсякденних проблем на місцевому рівні, при їх обранні перевага віддається фактору географічного представництва. Щоб кожному району дати змогу брати участь через своїх представників у вирішенні місцевих питань, часто вибори проводяться в одномандатних виборчих округах. Оскільки такі виборчі округи зовсім невеликі, вони є досить однорідними, і це, як правило, добре. Але якщо необхідно добитися різноманітності представлених інтересів на виборах до органів місцевого самоврядування, то для формування округів можна застосувати так званий “сегментний” принцип. У цьому разі виборчі округи формуються не довкола визначених районів, а у вигляді ніби-то вирізних сегментів кола, починаючи від центру міста і до приміських окраїн. Таким чином, один округ охоплюватиме мешканців і міста і приміських територій та забезпечуватиме представників різних економічних класів й етнічних груп. З іншого боку, деякі країни, де існує система пропорційних виборів до органів місцевого самоврядування, вважають за доцільне формувати округи в межах окремих муніципалітетів для голосування за партійними списками з метою пропорційного відображення різних політичних настроїв відповідного муніципалітету. Однак при запровадженні системи виборів до органів місцевого самоврядування слід враховувати одну особливість, яка полягає в тому, що в таких органах необхідно залишити місце для незалежних кандидатів і представників громадських організацій, які не керуються певною партійно-політичною ідеологією. Також слід зазначити, що вибір системи проведення виборів до органів місцевої влади часто розглядається як частина компромісного рішення щодо системи парламентських виборів. Наприклад, у деяких нових демократичних країнах, таких як Конго чи Малі, традиційні французькі впливи привели до запровадження системи голосування у два тури для проведення парламентських виборів, але бажання забезпечити більш широке і повне відображення регіональних та етнічних особливостей стало поштовхом до обрання пропорційної системи для проведення виборів до органів місцевого самоврядування.

Закон України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів”.Закон України, який визначає основні засади, особливості, порядок організації та проведння виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних, Київської та Севастопольської міських рад та сільських, селищних, міських голів. Прийнятий Верховною Радою України 6 липня 2005 р. (“Відомості Верховної Ради України”, 2005, № 35-36). Закон складається з 14 розділів і 89 статей та запроваджує пропорційну виборчу вистему формування місцевих органів влади. Даний закон відміняє дію попердніх законів, що регламентували порядок обрання місцевих органів влади: Закону України “Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, сільських Рад” (“Відомості Верховної Ради України”, 1994, № 8), Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 3-4), Закону України “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим” (“Відомості Верховної Ради України”, 1998, № 6-7).

4.1. Вибори в найдавніші часи. Вибори як механізм формування влади певної спільноти відомі людству здавна. Елементи народоправства з застосуванням виборних процедур мають місце ще у добу античної Греції, республіканського Риму та період раннього середньовіччя. Ще в VI ст. до н. е. афінський правитель Солон провів ряд суспільно-політичних реформ, внаслідок чого, зокрема з числа найзаможніших груп громадян, стали обирати колегіальний орган – раду чотирьохсот. Представництво встановлювалося від кожної так званої філи (племені), на які ще з часів родового устрою поділялося афінське суспільство. Надалі установи представницького характеру створювалися протягом майже всіх періодів існування давньогрецької демократії. Інститут виборів використовувався і в Спарті. Це ж стосується і державно-політичної історії Риму. Але всі ці установи були інститутами рабовласницької держави. Природно, що поняття “демос” (народ) розумілось у відповідному значенні. Механізмом виборів користувалися і при племінному укладі. Є свідчення, що в племенах саксів V-VIII ст. до н. е. обирали по округах від визначених трьох соціальних прошарків представників на збори, які називалися “Сенатом всього племені саксів”. У Скіфському царстві влада царів повинна була затверджуватись на народних зборах – своєрідні вибори; в самій Київській Русі існувало віче з найголовнішою функцією “обрати і призвати князя”. Принципи виборності пронизували устрій козаччини. Вибори відбувалися в столиці козацької общини – в Січі. Козацька Генеральна рада обиралась і була верховною владою – законодавчою, судовою, адміністративною. Вона не тільки ухвалювала закон, а й обирала гетьмана і козацьку старшину. Однією з важливих рис козацьких виборів було їх широке і регулярне застосування. Проте інститут представництва отримав свій розвиток лише з часів середньовіччя як інститут монархічного та аристократичного правління. Як механізм формування державної влади вибори набувають свого розвитку лише з XVIII ст. Сам же термін “парламент” прийшов до нас із часів феодалізму. Ним спершу позначалося правосуддя. У Франції у XIII ст. королівська курія, до якої входили помічники й радники монарха, була поділена на дві палати. Одна з них займалася судовими справами і мала назву парламент. У період абсолютних монархій значення парламенту значно зменшується, а в період революції XVIII ст. взагалі сходить з історичної арени. Подібні установи, в рамках яких феодальні монархи обговорювали державні справи зі своїми наближеними, виникають в інших державах. Прикладом такої інституції може слугувати рейхстаг, який був створений на межі XII-XIII ст. у Священній Римській імперії германської нації. Він представляв собою установу, що складалася з феодалів-васалів імператора і діяла на більш-менш постійній основі. Подібні структури існували майже в усіх країнах тогочасної Європи. Проте дані інституції слід розглядати як державні інститути відповідного розвитку феодалізму, які не мали відношення до ідей представницького правління. Передісторія парламентаризму знайшла свій вияв в існуванні так званих станово-представницьких установ в період станово-представницької монархії. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили з наявності в суспільстві різних станів. Обов’язковою рисою таких установ була участь в їхній роботі депутатів від “третього стану”, під яким спочатку розуміли тільки мешканців міст (городян), а у міру звільнення селянства і воно ввійшло до цієї групи. Першою європейською станово-представницькою установою слід вважати іспанські кортеси, які виникли ще у ХII ст. У Франції органом станового представництва виступали генеральні штати, які були вперше скликані королем на початку XIV ст. Першим станом тут вважалося духовенство, а вже потім йшло дворянство і “третій стан”. Спершу король сам призначав найтитулованіших дворян (сеньйорів) та духовенства (прелатів). А щодо “третього стану”, то саме тут звичайно проводилися вибори. Обрання представників від міст розглядалось як внутрішня справа міської громади – іноді вони призначалися міською владою, іноді обиралися всім населенням. З часом форма іменних запрошень до участі в генеральних штатах почала змінюватись на представницьку форму. Остаточно ж станова організація генеральних штатів Франції склалася до середини XVI ст. Було встановлено досить чіткий порядок формування їхнього складу. Засідання станів у генеральних штатах відбувались окремо. Спочатку штати скликались переважно для прийняття рішень про податки. Пізніше їм було передано функції контролю за управлінням і витрачанням державних фінансів, а також визнано їхнє виключне право видавати субсидії королівській владі. При цьому кожний стан мав один голос у вирішенні будь-яких справ. Наприкінці сесій генеральні штати формулювали свої побажання й передвали їх королю. Король розглядав ці побажання і відповідним чином реагував на них. У період абсолютної монархії в країнах континентальної Європи королі зосередили в своїх руках практично всю державну владу. У Англії станово-представницька установа виникла шляхом відповідної трансформації ради королівства, яка була утворена на основі положень Великої хартії вольностей. Проте вже наприкінці ХVI ст. на грунті різних економічних і суспільно-політичних інтересів виникають конфлікти між королівською владою і новими соціальними силами. Зрештою це призвело до англійської революції XVII ст. Визначну роль у ній відіграв парламент, який виступав як осередок революційних сил і як засіб реалізації відповідних соціальних інтересів. Сучасна історія британського парламентаризму почалася з часів так званої “славної революції” 1688 р. У ході цієї революції мав місце процес наповнення діяльності парламенту новим змістом. Представницькі органи періоду феодалізму не можна пов’язувати з народним представництвом в його традиційному значенні. І річ тут не лише в тім, що ці органи були засновані на засадах представництва, яке враховувало інтереси не тільки вузьких верств суспільства, а самі представники були вихідцями з верхніх прошарків цих верств. Сам характер представництва, природа і зміст мандата в феодальні часи мали принципово інше обґрунтування, ніж представництво і мандат депутата парламенту. Цікаво, що переважна більшість феодальних станово-представницьких установ європейських країн, за винятком англійської, не діяли на постійній основі. Це можна сприймати як підтвердження справедливості тези про те, що британський парламент є “матір’ю” парламентів світу. Саме англійський державно-правовий досвід дав початок сучасному парламентаризму і явив світові багато зразків парламентської практики. Загалом слід підкреслити, що парламентаризм як історичне явище знаходить свої витоки у формуванні в надрах феодального ладу нових соціальних сил, які почали претендувати не тільки на економічну, а й на політичну владу. У період абсолютної монархії значною мірою послаблюється роль станово-представницьких установ, а в деяких країнах вони деградують або навіть зникають.

4.2. Політичні вибори в сучасну добу. У сучасних державах вибори є явищем найбільш поширеним, а одночасно з-поміж всіх інших політичних явищ є тим, очевидний зміст яких є найбільш невизначеним. З сучасними виборами пов’язане розуміння суті демократії. Цьому розумінню відповідає наступне поняття: вибори є демократичним методом висунення осіб до представницьких органів чи на керівні посади. Є вони чудовим методом у таких сферах суспільного життя, у яких безпосередня участь громадян в консультаціях і представленні своїх інтересів не є можливою і демократичні обов’язки передаються представникам чи лідерам. Так само відбувається і в державних інститутах чи організаціях, у яких вибори є демократичним методом sensu sctrico. Вибори є найефективнішим  способом народного контролю за урядом у сучасних, індустріалізованих, масових суспільствах. Однак, якщо вибори є демократичним методом встановлення влади, то чому вони застосовуються у всіх державах, а навіть там, де демократії навіть не існує, де їх застосування не веде до жодних демократичних змін? Відповідь наступна: вибори є технікою формування складу певних органів або отримання керівних посад. Це означає, що вибори, позбавлені демократичного змісту можуть застосовуватися замість інших технік. Як відповідна техніка вибори не обмежуються лише демократією. У сучасних демократіях запроваджено вибори значно раніше, ніж було запроваджене загальне виборче право. У сучасному розумінні демократичного методу формування репрезентативних органів встановлюється, що вибори природно пов’язані з загальним правом голосування. Тільки тоді встановлюється остаточний зв’язок виборів та форми правління. Застосування виборів лише як техніки могло натомість далеко випередити появу сучасної демократії. Так було і є в тих сучасних політичних системах, які справді визнають загальне виборче право, попри те, що не є вони ще демократичними, оскільки справжня демократія вимагає й другого елементу поруч із загальним виборчим правом. Цим елементом є лібералізм, який спочатку стояв окремо від демократії, однак на зламі ХІХ і ХХ ст. обидва елементи поєдналися, доповнюючи один одного. Ліберальний елемент означає конституційні гарантії свободи думки, слова, зборів і об’єднань, політичні та інституційні гарантії плюралізму в боротьбі за політичні мандати і керівні посади, які призначені для політичних партій. Існування цих ліберальних прав є потребою для визнання демократичної легітимації політичної влади при застосуванні демократичного методу (з іншої сторони лише демократія здатна гарантувати згадані права і свободи). Такі вибори, без ліберальних елементів, відбувалися в країнах колишнього східного блоку, в яких влада однієї партії була записана як конституційна норма. З встановленою регулярністю формувались за допомогою виборів аж до 1989 р. представницькі органи в СРСР, в Угорщині, Румунії і т. д., без зв’язку із ліберально-демократичними нормами. Такі вибори, з нечисленними ліберальними елементами, відбувалися в авторитарних державах, у яких здійснення урядування пануючою групою не піддавалося сумніву. Прикладом тут є Португалія за Салазара, Парагвай за Стресснера, авторитарна система Мексики до 80-х рр. або Філіппіни за Маркоса, бразильські військові режими до середини 70-х рр., Ірак за диктатора Саддама Хусейна і т. д.  Сьогодні вибори проводяться в абсолютній більшості існуючих у світі держав. “Воля народу повинна бути основою влади уряду,- говориться у Загальній декларації прав людини,- ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитися при загальному і рівному виборчому праві, шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.” Загальними конституційними вимогами щодо виборів є наступні: кожен громадянин є виборцем; одна людина – один голос; кожен голос має однакову вартість. Успішне проведення виборів та визнання суспільством їх результатів є важливою ознакою спроможності цього суспільства вирішувати в мирний спосіб свої основні проблеми. Залежно від організації виборчої системи вона може сприяти конструктивному розвитку політичної системи, якщо забезпечуватиме відкритість політичних сил, їх конкуренцію та відповідальність. Разом з тим можлива й така організація виборів, коли вона обмежуватиме політичний плюралізм, сприятиме клановості політики, атомізації політичних сил та іншим негативним проявам.

Вибори як вирок диктатурі.Перша, довга хвиля демократизації розпочалася на початку XIX ст. і закінчилася у 1920 р. перемогою демократичних режимів у 30-ти країнах. Новий авторитаризм і виникнення фашизму у 20-30 рр. ХХ ст. привели до скорочення кількості демократичних держав до 10-ти. Друга, коротка хвиля демократизації піднялася після Другої світової війни і знову збільшила кількість демократичних держав до більш ніж 30-ти. Однак, у деяких з цих країн демократична форма правління знову зазнала поразки. Третя хвиля демократизації, що почалась з Португалії, виявилась значно потужнішою, стрімкішою і перевищила попередні дві. Якщо два десятиріччя перед тим менше 30 %, то сьогодні більше 60 % країн світу мають уряди, які прийшли до влади шляхом тієї чи іншої форми відкритих, справедливих і конкурентних виборів. Третя хвиля демократизації фактично відкрила епоху демократії. Вперше за всю історію людства більше половини країн світу мають ту чи іншу форму демократичного правління. Сьогодні сотні мільйонів людей, що знемагали під гнітом тиранії, живуть вільно. Цей різкий ріст демократичного сектору у світі у такий короткий проміжок часу, безумовно, є найбільш грандіозне і важливе політичне зрушення в історії людства. З часів Другої світової війни було заведено визначати демократію майже винятково у термінах виборів. Демократія в такому випадку розглядається як засіб утворення органів влади і уповноваження їх відповідальністю. Вибори є способом діяльності демократії. У третій хвилі демократизації були вони також способом послаблення та повалення авторитарних режимів. Були вони зародком демократизації і її метою. Політична система сучасних національних держав настільки демократична, наскільки їх ключові керівники обираються шляхом справедливих, чесних виборів, що регулярно проводяться, і у процесі яких кандидати вільно змагаються за голоси виборців, і в яких має право брати участь практично усе доросле населення країни. Вільні, справедливі й змагальні вибори можливі лише в умовах свободи слова, друку та зібрань, і при умові, що опозиційні кандидати і партії мають можливість критикувати владу, не остерігаючись репресій. Демократизація відбувалася або завдяки авторитарним керівникам, які в силу різних причин ризикнули піти на вибори або під тиском опозиційних політичних сил, які добивалися їх проведення. Висновок, який випливає з третьої хвилі демократизації є наступним – вибори є не лише життям демократії, але також і смертю диктатури. В умовах падіння ступеню легітимності авторитарні керівники зустрічаються із зростаючим тиском борців за відновлення легітимності влади за допомогою виборів. Політичні радники диктаторів погоджувалися на проведення виборів розраховуючи на те, що вони зможуть продовжити легітимне життя існуючому режиму. Однак завжди при цьому переживали глибоке розчарування. За незначними винятками партії чи кандидати пов’язані з авторитарними режимами програвали чи отримували дуже незначну підтримку на виборах організованих авторитарною владою. Результати виборів дуже часто були несподіваними як для влади так і для самих лідерів опозиції. Протягом перших п’ятнадцяти років третьої хвилі такий “несподіваний результат виборів” був загальним. Виступав він у всіх трьох типах процесу змін. Звернемо увагу на наступні факти: у листопаді 1974 р. у рамках політики послаблення суспільної напруги бразильський генерал Гейзел дозволив провести дозовано конкурентні парламентські вибори. Правляча партія – Національний Альянс сподівалася легко виграти в опозиційних сил. У жовтні більшість добре поінформованих спостерігачів погоджувалися з цим. Результати виборів однак здивували всіх, в тому числі й найоптимістичніших стратегів опозиції. Як наслідок, опозиційні сили подвоїли своє представництво в нижній палаті парламенту, потроїли в сенаті й збільшили контроль над законодавчими органами штатів в пропорції один до шести. У січні 1977 р. у Індії Індіра Ганді, яка керувала державою в умовах військового стану, раптово призначила на березень парламентські вибори. Очолювана нею партія Індійський Конгрес мала домінуючі позиції порівняно з опозиційною коаліцією. Однак опозиційна Джаната-партія отримала переконливу перемогу. Правляча партія втратила контрольовану нею владу, здобувши підтримку всього 34 % виборців. Був це перший випадок в історії Конгресу коли партія здобула на парламентських виборах менше 40 % голосів виборців. У травні 1980 р. військовий режим Перу під тиском опозиції прийняв такий виборчий закон, який створював умови для дальшого домінування правлячої партії. Вибори завершилися “несподіваним результатом”. Правляча партія зуміла зібрати на свою користь лише 27 % голосів виборців, а опозиційна партія отримала 45.5 % голосів виборців.  У листопаді 1980 р. військовий уряд Уругваю провів референдум з приводу нової конституції, яка мала запровадити право постійного військового вето відносно урядової політики. “На здивування армії” 57 % виборців відхилили її. Два роки після цього військовий уряд дозволив провідним партіям прийняти участь у парламентських виборах. Противники військового режиму отримали вражаючу перемогу, а колишній президент держави Джорже Ареко здобув прихильність лише 27.8 % виборців. У жовтні 1993 р. парламентські вибори організував аргентинський військовий режим. Радикальна опозиція, яку очолював багатолітній борець із військовим режимом Рауль Альфонсін, отримала “несподівану” перемогу, завоювавши на свою користь 52 % голосів виборців. Інший кандидат, який користувався підтримкою військових, отримав всього 40 % голосів. Перший раз в історії Аргентини пероніти програли вибори. У листопаді 1983 р. військовий уряд Туреччини погодився провести вибори щоб перейти до цивільного правління. З цією метою військові організували й всіляко підтримували Народно-Демократичну партію очолювану колишнім генералом. Народні демократи в парламентських виборах вибороли для себе третє місце прихиливши на свою користь лише 23 % голосів. А опозиційна Партія Вітчизни здобула переконливу перемогу отримавши 45 % голосів. У лютому 1985 р. на парламентських виборах в Кореї “несподівано добрі результати” здобула новостворена опозиційна Демократична партія Нової Кореї, яка завоювала 102 із 276 місць у парламенті. Сталося це в умовах суворо контрольованої урядом виборчої кампанії, до того ж остаточні результати виборів, на думку опозиції, були сфабриковані. У 1985 р. військовий лідер Пакистану генерал Зія-уль-Хак організував вибори так, що в них не могли брати участі кандидати опозиційних партій. Ці партії бойкотували вибори. Однак всупереч цим умовам багато кандидатів, що обіймали високі військові посади чи були прихильниками генерала зазнали поразки. У жовтні 1988 р. в Чілі генерал Піночет виніс на референдум питання про своє дальше перебування на чолі держави. Сам генерал був переконаний у власній перемозі оскільки держава знаходилася на гребні економічного піднесення. У ході кампанії опозиції вдалося мобілізувати громадську думку проти Піночета. 55 % проти 43 % виборців відкинули його наміри управляти державою наступних 7 років. У березні 1989 р. вперше за 70 років, виборці в СРСР отримали можливість вибирати кандидатів в депутати. Результати виборів були “дуже несподіваними”. У ході виборчої кампанії крупні партійні керівники, члени Політбюро й перші секретарі обкомів Москви, Києва, Мінська, Львова ряд партійних керівників з регіонів та інших осіб комуністичного істеблішменту зазнали повної поразки. У червні 1989 р. польська “Солідарність” на парламентських виборах отримала “несподівану перемогу”, здобувши 99 із 100 місць у сенаті та 160 із 161 місця у сеймі. 33 із 35 кандидатів високого рангу не отримали підтримки 50 % виборців і зійшли з виборчих перегонів. Отримані результати коментувалися як “неочікувані”. У лютому 1990 р. Віолетта Чаморро й очолюваний нею Союз Національної Опозиції в Нікарагуа здобули блискучу та “несподівану” перемогу незважаючи на те, що сандіністи контролювали уряд і ресурси. Чаморро виграла у 7 із 9 адміністративних округах і отримала 55.2 % підтримки виборців проти 40.8 % у Даніеля Ортеги. У травні 1990 р. в Бірмі військова Рада вперше за 30 років дозволила вибори за участю кількох партій. Результати виборів були “несподіваними”. Опозиційна Народна Ліга за Демократію отримала 392 із 485 місць в парламенті, а провійськова Партія Національної Єдності отримала лише 10 мандатів. Під час виборчої кампанії лідер НЛД і ще близько 400 активістів партії перебували в ув’язненні, а партія вела свою виборчу кампанію фактично з підпілля. У червні 1990 р. вперше за 28 років незалежності Алжиру на багатопартійних виборах перемогу отримала опозиційна ісламська партія. Ісламський фронт отримав контроль над 32 провінціями і 853 місцевими радами. Правляча партія - Фронт Національного Визволення – перемогла у 14 провінціях і 487 місцевих радах.

4.3. Вибори у європейських країнах.Характерною особливістю сучасних політичних виборів в країнах Західної Європи є висока електоральна нестійкість. Так у період з 1948 по 1977 р. тут відбулося 103 виборчі кампанії. Середній рівень індексу електоральної нестійкості у Європі становив 8,1 %. У 64 виборах індекс електоральної нестійкості був нижчим відносно середнього показника, у той час як у 39 виборах він був вищим. Деякі вибори значно виділялись своїми показниками електоральної нестійкості. Це стосується виборів 1973 р. в Данії, в ході яких кількість партій збільшилась вдвічі; деяких виборів, які відбулися у Франції в 50-х рр., а також виборів 1953 р. в Німеччині, коли ХДС отримав серйозну перемогу. У таких країнах як Швейцарія, Швеція та Австрія у післявоєнний період не було виборів з високим рівнем електоральної нестійкості. Навпаки у таких країнах як Франції, Італії, Бельгії та Голландії жодного разу не було виборів з низьким рівнем електоральної нестійкості. Вибори з високим рівнем електоральної нестійкості були характерні для окремих країн в 50-х рр., а для інших – в 70-х рр. Загальноєвропейською тенденцією було збільшення кількості виборів з відносно високим рівнем електоральної нестійкості й зменшення числа виборів з відносно низьким рівнем електоральної нестійкості. При цьому 60-ті рр. були періодом, для якого характерним було обмеження числа виборів обох типів.

Європарламент.Представницький орган, який складається з представників народів держав, що об’єдналися у Європейське Співтовариство. Повноваження Європарламенту: право на осуд, право на консультації, співробітництво і спільне рішення, право відмовляти у прийнятті до ЄС, право приймати бюджет, право на запити. Кількість членів Європарламенту не перевищує 700. Кількість представників, що обираються від кожної держави-учасниці: Німеччина – 99, Франція – 87, Італія – 87, Великобританія – 87, Іспанія – 64, Голландія – 31, Бельгія – 25, Греція – 25, Португалія – 25, Швеція – 22, Австрія – 21, Фінляндія – 16, Данія – 16, Ірландія – 15, Люксембург – 6. З 1979 р. вибори до Європарламенту відбуваються шляхом прямого загального голосування за виборчими процедурами держав-учасниць. Термін повноважень Європарламенту – 5 років. У структурі Європарламенту виділяють президію (голова і 14 заступників, адміністрацію (генеральний секретар і 7 головних управлінь), 21 комісію (голова і 3 заступники), політичні групи. У ст. 191 Договору про заснування Європейського Союзу зазначено: ”Політичні партії на європейському рівні є важливим фактором інтеграції і рамках Співтовариства. Вони сприяють формуванню європейської ідентичності та вираженню політичної волі громадян Союзу”. Розподіл місць у керівних органах Європарламенту здійснюється пропорційно до чисельності фракції. Чим сильніша фракція, тим більше представників вона буде мати в Президії Європарламенту. Належність до певної держави при цьому до уваги не береться.   

Дефіцит демократії.Нестачу суспільного втручання, яке могло б забезпечити висвітлення та задоволення центральних або місцевих інтересів різних соціальних груп та прошарків населення називають дефіцитом демократії. Цей термін найпоширеніший у контексті інституцій і творення політики Європейського Союзу (ЄС). Вживання цього терміна відображує загальне й багатоаспектне невдоволення тим, як функціонує демократія на рівні ЄС. Коли його вживають, він звичайно зумовлює таку конотацію, як процедурний погляд на демократичну легітимність. Отже, постанови вважають за легітимні тільки тоді, коли вони задовольняють певні процедурні вимоги, як-от пряма чи непряма участь громадян завдяки виборам, а також перевірка та підзвітність творців політики. Серед демократичних держав існує широка згода не тільки з приводу цих питань,- у межах ЄС існує ще й широка згода, що делегування та об’єднання суверенітету зменшує можливості національних парламентів і громадян вимагати підзвітності національних творців політики. Проте члени ЄС ніяк не можуть дійти згоди, як можна надолужити дефіцит демократії. Скажімо, дехто вважає, що надання повноважень прямо обраному Європарламенту - найкращий розв’язок проблеми дефіциту демократії. Інші стверджують, що національні творці політики можуть бути підзвітні тільки перед національними парламентами, й тому відкидають пропозицію надати такі повноваження Європарламенту. Таке розмаїття думок великою мірою відображає відмінності історії державних устроїв різних країн (наприклад аналогія федеративної держави в Німеччині і доктрина про суверенітет національного парламенту у Сполученому Королівстві).

4.4. Вибори в посткомуністичних державах. У посткомуністичних країнах вибори виникають не на порожньому місці. Принцип загального виборчого права існував у всіх посткомуністичних державах, більш того, участь у виборах розглядалась як обов’язок, а структурування суспільства за майновою ознакою цілеспрямовано придушувались. У той же час етнічність в багатьох комуністичних країнах була інституалізована. У наявності високий ступінь політичної мобілізації населення та низький рівень його довіри до політичних еліт тому у 18 з 27 держав виборчі системи віддали перевагу пропорційному, а не мажоритарному принципу. Виборчий бар’єр для партій або взагалі був відсутній, або ж був досить низьким – до 4 % в 11 країнах. У 13 державах парламент не міг бути розпущеним виконавчою владою за жодних обставин, в цілому переважало прагнення послабити виконавчу владу відносно парламенту. Загальним є бажання досягти максимально широкого представництва за рахунок ефективності виконавчої влади. Сама ідея сильної влади була скомпрометованою та асоціювалась з комуністичним минулим. Багатофакторна економічна та соціальна криза у більшості посткомуністичних держав, яка зумовила необхідність для свого вирішення сильного уряду, послабила підтримку пропорційного представництва. Виключення стосувалося лише Угорщини та Чехії. У той же час еліти, які завоювали більшість в парламентах, намагалися провести такі політичні реформи, які б посилювали їх владу. Насамперед у 8 країнах були збільшені виборчі бар’єри з метою зменшення числа партій, представлених у парламенті, послаблення впливу радикалів та посилення центристських об’єднань. Між першими та другими виборами виборчий бар’єр для політичних партій в середньому зріс з 3,9 % до 4,6 %, а для виборчих блоків це зростання було ще вагомішим – в Угорщині він становив 15 %. Запровадження вищого виборчого бар’єру й зменшило кількість парламентських партій та збільшило представництво партій-переможців. Однак розрахунки на те, що це приведе до “маргіналізації” крайніх партій не виправдалися. Прихід до влади у Польщі в 1993 р. посткомуністів змусив переглянути попередні політичні прогнози. Передбачалось, що навіть якщо виборці й “полівіють” то вони віддадуть свої голоси за соціал-демократичні партії без комуністичного минулого. Проте реальний виграш отримали посткомуністи з їх сильною партійною організацією в центрі та на місцях. Як підсумок посткомуністичні партії дещо еволюціонували до центру, однак в цілому це привело до їх стабілізації та інституалізації, витіснення ними соціал-демократів. Збереження посткомуністичними партіями своїх позицій утруднює подальший розвиток демократичної системи, оскільки вносить елемент глибокої недовіри в політичне життя, оскільки опоненти посткомуністів не можуть бути певними, що вони будуть дотримуватися прийнятих правил гри при приході до влади. До того ж, всупереч очікуванням кількість партій у посткомуністичних країнах не лише не зменшилась, але в деяких випадках навіть зросла. Так кількість партій, що приймали участь в других виборах у Чехії зросла з 17 до 20, в Грузії – з 47 до 54, у Литві – з 17 до 24, а в Угорщині залишилось без змін. Далі реформована виборча система забезпечувала партіям-переможцям більш високий відсоток парламентських місць, ніж відсоток голосів, отриманих ними на виборах. Ця практика є поширеною в розвинених демократіях і спрямована на те, щоб у боротьбі за виграш на виборах рухатись до центру, де зосереджується більшість виборців. Якщо на перших виборах з 17 дежав, які використовували пропорційну виборчу систему, лише 8 застосовували формули, які надавали перевагу партіям-переможцям, то в ході других виборів таких країн вже було 12. Третім аспектом політичних реформ стало запровадження змішаних виборчих систем. Оскільки, як стверджує російський дослідник Г. Голосов посилаючись на досвід окремих країн-колишнього СРСР, збереження мажоритарної системи “блокує розвиток партійної системи.” Запровадження мажоритарно-пропорційної системи також було вигідним сильним партіям, які мали розвинені партійні структури на місцях. Проведені дослідження показують, що не дивлячись на значні національні відмінності, можна все ж виділити загальні риси характерні виборцям посткомуністичних країн Східної Європи та колишнього СРСР. Однією з них є високий рівень нестабільності партійних симпатій виборців. Цей показник значно перевищує подібний показник в період нестабільності та соціально-політичної трансформації в країнах Західної Європи (Німеччина після Другої світової війни, Іспанія, Португалія та Греція у 70- 80-ті рр.). Так, показник нестабільності партійних преференцій складав 28,3 % в Угорщині в період між виборами 1990-1994 рр., 34 % - у Польщі (1991-1993), 54 % - в Естонії (1992-1995), більше 40 % - в Литві (1992-1996), 31,4 % - в Чехії (1992-1996). Загальною рисою є й т. зв. протестне голосування чи негативної партійної ідентифікації, коли у виборців відсутнє почуття близькості хоча б з однією партією. Як свідчать соціологічні дослідження, у 1995 р. в Угорщині, Польщі, Румунії та Словенії серед виборців 77 % мали негативну ідентифікацію і лише 30 % - позитивну. Ця ситуація пояснюється не лише несформованістю системи інститутів політичного представництва, але й особливостями формування тут партійних симпатій виборців. Політична поведінка “атомізованих індивідів”, якими й є виборці посткомуністичних країн, загалом є пасивною, для них більш характерною є “культура неучасті”, полярні політичні установки та висока відчуженість від політики. Цю групу виборців відрізняє також висока схильність позитивно реагувати на риторику популістських та націоналістичних партій. На відміну від країн з розвиненою демократією, де зміни в економічному становищі безпосередньо впливають на формування політичних симпатій, у посткомуністичних країнах зміни в економіці здійснюють опосередкований вплив на політичні преференції виборців. Своєрідним фільтром при цьому слугують установки виборців відносно інституційних проблем (“демократії” та “капіталізму”). І, нарешті, важливим фактором, який визначає структуру електоральних симпатій у посткомуністичних суспільствах, є різноманітність соціо-політичних поділів, які здійснюють вагомий вплив на структуру багатомірного електорального простору. Навіть в західних країнах вибори не стали єдиним механізмом врегулювання конфліктів між католиками та протестантами в Північній Ірландії, проблеми баскського сепаратизму та антиурядової орієнтації міліції в Монтані. Такі проблеми доводиться вирішувати з допомогою цілого набору засобів і протягом тривалого часу. Це тим більше стосується посткомуністичних країн – вибори можуть сприяти побудові демократичної системи, але не в силах замінити складний процес його будівництва. Розпад колишнього СРСР та перехід влади від комуністів до демократів також не був результатом електорального змагання. Використовуючи визначення Ф. Шміттера та І. Карла, російський перехід слід віднести до “нав’язаних переходів”. “Установчі вибори” 1993 р. проводились під контролем правлячої верхівки і в цьому сенсі, як зазначає М. Урбан швидше повторювали радянську електоральну практику ніж поставторитарні вибори у східноєвропейських країнах. І хоча “установчі вибори” виникли в Росії як результат вирішення внутрішньоелітного конфлікту, процес консолідації політичного режиму після президентських виборів 1996 р. був запущений як результат угоди між командою Б. Єльцина та лівою коаліцією про розподіл сфер впливу. Ця угода означала, що комуністична опозиція була інтегрована в структуру режиму у формі “напівопозиції” в результаті чого електоральна конкуренція відігравала фасадну роль в реальному процесі прийняття рішень. Таким чином “угода еліт” як спосіб розв’язання внутрішньоелітних конфліктів у посткомуністичній Росії не підтримує практику існування вільних та справедливих виборів, хоча формально електоральні інститути є демократичними. Навпаки, антагоністичні внутріелітні конфлікти можуть сприяти формуванню демократичних рамок і формуванню конкурентного електорального середовища та конкурентної багатопартійної системи. І хоча елітарна теорія та транзитологія підкреслюють вирішальну роль внутрішньоелітних угод для успішної демократичної трансформації та консолідації, однак можна стверджувати, й те, що демократія є не єдиним можливим наслідком таких угод. Збереження позицій правлячими угрупуваннями та їх конкурентами також може бути метою подібної угоди. Відповідно, “угода еліт” може в результаті дати “напівдемократичні” режимні моделі з обмеженою електоральною конкуренцією. З цієї точки зору, нинішній стан обмеженої електоральної конкуренції може сприйматись за аналогією з ранньою стадією політичного розвитку деяких успішних демократій. Однак основне питання про те чи рухається даний режим у демократичному напрямку залишається відкритим. Це й дало підстави британському політологу Р. Роузу у своїй статті “Життя в антимодерному суспільстві” (1999) зробити висновок, що в Росії та інших посткомуністичних державах “суспільства досягли межі того, що можна досягти завдяки застосуванню інституту вільних виборів.”

4.5. Вибори в Україні.Починаючи з 1654 р., українці жили в двох різних політичних системах. Із земель від владою Російської імперії витіснено самоврядування та муніципальні вибори. У 1767 р. Спеціальна комісія, створена указом Катерини II (яка до речі обиралася по станах) винесла пропозицію про відновлення гетьманських виборів, що й стало причиною припинення її роботи. Пізніше, після скасування кріпацтва, зросла необхідність у місцевій адміністрації. Тому було введено вибори на повітовому та губернському рівнях для обрання представників для нагляду за освітою, охороною здоров’я та ін. Практика проведення регулярних парламентських виборів була запроваджена тут після першої російської революції 1905 р. Закон 6 серпня 1906 р. про Державну Думу запровадив представницький інститут, а Маніфест 17 жовтня проголошував, що до участі в державному житті залучається російський народ. Вибори до Державної Думи були куріальними. До І та ІІ Дум було обрано від України 102 депутати та створено українську парламентську громаду з 45 депутатів. Однак із змінами квот в виборчому законі змінилось і представництво українців, а в IV Думі вже навіть було неможливо створити фракцію. Інша політична доля спіткала західні землі. Тут українці пройшли вишкіл на парламентських виборах 1848 р. і навіть у Австрійському парламенті мали свою депутацію з 39 чоловік. Нова конституція Австрії 1861 р. встановила для галичан право автономії зі створенням верховного органу – Галицького Сейму. Ідея народного представництва глибоко пронизала громадсько-політичну думку України. Так, за УНР особливе місце відводилось Установчим зборам, які організовувались через вибори. Конституція УНР встановлювала, що верховний орган – Всенародні Збори – є виборними. У період Гетьманату, хоч і були відмінені попередні напрацювання в питанні виборів, відзначалось, що найближчим часом буде видано закон про вибори до Українського Сейму. Більше того, сам П. Скоропадський був обраний Гетьманом на з’їзді хліборобів-землевласників. Політико-юридичні документи часів Директорії засвідчують, що інститут виборів також сприймався як безумовний елемент політичної системи. Згадані періоди української історії поч. ХХ ст. не стали тривалими і визначальними, поки не настав радянський період історії. Виборні Ради – пронизали все громадське і політичне життя. Проте ці вибори з самого початку практикували класовий ценз, а тому не були демократичними. Згодом сформувалась така система виборів, яка тотально контролювалась зі сторони влади і вибори фактично стали безальтернативними, а представницькі органи номінальними. Ця епоха змінилась на початку 90-х років, коли постали перші, так звані “альтернативні” вибори і правляча КПРС та її складова КПУ почали втрачати позиції. Розпочався активний розвиток нових політичних сил, і функції виборів відродились. З проголошенням державної незалежності України в 1991 р. розпочався новий етап застосування виборів в процесі здійснення державної влади. З липня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закони “Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції Української РСР”, “Про Президента Української РСР”, “Про вибори Президента Української РСР”. За цими законами передбачалося створення владних структур у формі парламентсько-президентської республіки з досить сильною законодавчою і виконавчою владою. 1 грудня 1991 р. одночасно з проведенням загальноукраїнського референдуму на підтримку Акту про державну незалежність України відбулися перші президентські вибори в Україні. У них прийняло участь 32 млн. громадян України (84 % внесених у списки). Протягом вересня здійснювалось висування на посаду Президента. Попередньо передбачалося від демократичних сил запропонувати одну взаємоузгоджену кандидатуру. Але угоди при спільні дії демократичних сил досягти не вдалося. Велика Рада Руху більшістю голосів висунула кандидатом у Президенти В’ячеслава Чорновола, рада УРП – Левка Лук’яненка, громадська організація Українська Духовна республіка – Олеся Бердника, Партія Зелених України – Юрія Щербака, Союз “Чорнобиль” – Володимира Яворівського. До президентських списків ввійшли також колишній лідер депутатської більшості у Верховній Раді Олександр Мороз, поет Борис Олійник, міністр сільського господарства Олександр Ткаченко, голова виробничого кооперативу “Олімп” з Дніпропетровська Леопольд Табурянський та багато інших. Загалом власних кандидатів висунуло 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів. Водночас 199 громадян подали заяви про самовисунення. Однак лише 26 подали заповнені списки виборців на свою підтримку у Центральну виборчу комісію (ЦВК). Причому визначений законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім кандидатів: В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, О. Ткаченко, В. Чорновіл та І. Юхновський. Вони й були зареєстровані кандидатами в Президенти. У ході виборчої кампанії О. Ткаченко свою кандидатуру зняв. Леонід Кравчук на свою підтримку отримав майже 20 млн. голосів (62 %) і став першим всенародно обраним Президентом України. 7,4 млн. виборців (23,3 %) переважно мешканців Галичини, віддали свої голови В’ячевлаву Чорноволу. 5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук склав присягу народові України. Цього ж дня на пленарному засіданні Головою Верховної Ради було обрано Івана Плюща. До серпневого заколоту ніде в Україні, крім Галичини, позиції партноменклатури не були серйозно захитані, а суверен-комунізм, який проявився в останні місяці існування СРСР, був лише захисною реакцією на загрозливі для партократії процеси розкладу комуністичної системи в центрі. Закріпивши юридично для себе переваги у виборчій кампанії “партія влади” не могла не розраховувати на успіх. 19 березня 1990 р. було обрано 443 з 450 народних депутатів УРСР. Члени КПРС становили 85 % персонального складу новообраної Верховної Ради, більше 1/5 (93 особи) корпусу народних депутатів України були партійними функціонерами; порівняно з попередніми скликаннями кількість комуністів у Верховному законодавчому органі України зросла на 16,5 %. Як і слід було очікувати, Головою Верховної Ради УРСР було обрано першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Однак низка процесів та явищ, що виявились у ході виборів, робили цю перемогу певною мірою досить умовною. По-перше, значна частина високопоставленої партійно-державної номенклатури зазнала поразки. По-друге, якщо у складі депутатського корпусу Верховної Ради України комуністи мали вагому перевагу, то на місцевому рівні ця перевага була значно менш переконливою. По-третє, суттєво звузилась традиційна соціальна база КПУ в Радах. По-четверте, національно-демократичним силам на місцевому рівні особливо в західному регіоні, вдалося завоювати міцні позиції. Опоненти КПУ становили в обласних радах значний відсоток – у Львівській, Івано-Франківській, Харківській – 2/3 місць, у Тернопільській – майже половина, у Київській міській раді – майже 40 %. Таким чином, вибори 1990 р. кардинально змінили внутріполітичну ситуацію: до важелів влади прийшли політичні лідери нової хвилі (склад Верховної Ради оновився на 90 %); представники демократичних сил набули статусу народних депутатів, що юридично посилило опозицію; перемога демократів на місцевому рівні й в ряді областей активізувала діяльність регіональних еліт. Щоб координувати свою діяльність у прокомуністичній Верховній Раді демократи заснували Народну Раду, до складу якої увійшло 125 народних депутатів, які репрезентували парламентські фракції “Відродження”. “Вільні демократи”, “За права людини”, “Незалежність” та групу “Демократична платформа в КПУ”. Її основу складали депутати західного регіону. Головою Народної Ради було обрано академіка І. Юхновського, його заступниками Л. Лук’яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка, секретарем – Л. Танюка. Однак остаточного перелому у масштабах республіки на користь якоїсь однієї з протидіючих сил у ході виборів фактично не відбулося. За цих умов кожен з політичних опонентів намагався перехилити шальку терезів на свій бік. Так, якщо демократи робили ставку на використання переважно парламентської трибуни, то комуністична більшість (т. зв “група 239”) – на процедуру голосування. Представники номенклатури у парламенті легко погодились з ідеєю запровадження інституції президентства. Та коли Л. Кравчук почав наповнювати президентську владу реальним змістом, вони поставилися до цього здебільшого негативно. Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити повноваження і звернутися до виборців з проханням підтвердити мандати. До позачергових парламентських виборів 1994 року українське суспільство підійшло більш політично структурованішим ніж в 1990 р. У 1993 р. Міністерство юстиції офіційно зареєструвало вже 16 політичних партій України.У 1994 р. в Україні діяло 30 зареєстрованих партій, 14 з яких отримали депутатські мандати. Із 14 партій, пред­ставлених в парламенті, лише шість (КПУ, НРУ, СПУ, УРП, КУН, ПП) офіційно висунули своїх кандидатів. Це вказує на те, що більшість українських партій в цей період ще не були готові провести широкомасштабні виборчі кампанії. Однак попри мажоритарний характер виборчого законодавства основним мотиваційним чинником для виборців була все ж таки партійна приналежність кандидатів. Це підтверджують наступні дані: депутатами стали кожен 9-й кандидат із партійних і лише кожен 23-й – із позапартійних. Майже половина обраних депутатів парламенту (187) мали певну партійну приналежність. З них 91 були членами КПУ, 22 – НРУ, 21- Селянської Партії України (СелПУ), 14- СПУ, 11- УРП, 5- Конгресу Українських Націоналістів (КУН) та ППУ, 4-ПДВУ, 3 – Української Національної Асамблеї (УНА) та Демократичної Партії України (ДемПУ), 2- Соціал-демократичної партії України (СДПУ), Громадянського Конгресу України (ГКУ) та Християнсько-демократичної партії України (ХДПУ), 1 – УКРП та Партії економічного відродження Криму (ПЕВК). Це давало можливість формувати партійні фракції та групи в парламенті. Загалом у Верховній Раді їх нараховувалось 10 (Комуністи – 89, Аграрники – 47, Реформи – 36, Єдність – 31, Міжрегіональна Депутатська Група – 30, Державність – 30, Соціалісти- 28, НРУ – 29, Незалежні – 28, Позафракційні - 21). Проте у парламенті ні одна з політичних сил не володіла необхідним потенціалом для формування стійкої більшості. Очолив український парламент лідер СПУ - О. Мороз, віце-спікером став лідер СелПУ – О. Ткаченко. Якщо така більшість і створювалася, то швидше на ситуативній основі. Загалом же вибори 1994 р. не принесли ні бажаного зміцнення, ні укрупнення українських партій, засвідчили вони невідповідність виборчого законодавства вимогам часу та необхідність структуризації політичного центру, зміни політичної стратегії і тактики багатьох новоутворених партій. 26 червня 1994 р. відбулися позачергові президентські вибори. На їх початок розвіялися надії Л. Кравчука на те, що новий парламент відмовиться від ідеї дострокових президентських виборів або принаймні відкладе їх. Попри його неодноразові заяви про те, що він не бажає висуватись на другий термін, однак в останній момент він таки зареєструвався, подавши на свою підтримку понад 300 тис. підписів. Л. Кучма, який також говорив про бажання займатися “конкретними справами”, а не політикою також висунув свою кандидатуру. У своєму рішенні він спирався на підтримку промислово-підприємницького лобі східної та південної України. Окрім двох головних претендентів, у виборах брали участь лідер соціалістів О. Мороз, економіст В. Лановий, міністр освіти П. Таланчук, спікер парламенту І. Плющ й підприємець В. Бабич. За жодним з них не було ані серйозного адміністративного ресурсу ані істотної фінансової підтримки. Їхня участь спричинилася лише до того, що знадобився другий тур, до якого вийшли головні претенденти – Л. Кравчук та Л. Кучма. Перший тур цілком очікувано призвів до лідерства в перегонах Л. Кравчука – за нього проголосувало 37,7 % виборців. Л. Кучма посів друге місце з 31, 3 % і був настільки пригнічений цим результатом, що навіть розмірковував про зняття своєї кандидатури. Другий тур президентських виборів став своєрідним уроком електоральної географії для майбутніх кандидатів у президенти. Л. Кравчука одностайно підтримав захід і частина центральної України. За Л. Кучму проголосував схід і південь країни, які дали “фізичну більшість” голосів. Результат – 52 % голосів за Л. Кучму (14, 6 млн. виборців) і 45 % - за Л. Кравчука (12, 1 млн). Чималу роль зіграла й та обставина, що Л. Кучму в другому турі підтримали “ліві” партії – передусім комуністи та соціалісти, котрі формально проголосили нейтралітет, однак насправді працювали в регіонах на користь Л. Кучми. 19 липня 1994 р., ще погано володіючи українською, новий президент виголосив присягу у Верховній Раді. У парламентських виборах 1998 р., які відбувалися на основі нової (змішаної) виборчої формули, приймало участь 30 суб’єктів виборчого процесу 21 політична партія і 9 виборчих блоків, які об’єднували 19 партій. Отже, загальна кількість партій, що прийняли участь у виборах, сягнула 40. Цікаво, що 5 з них були зареєстровані Мінюстом в 1996 р. і ще 10 – в 1997 р., тобто незадовго до виборів. Ці вибори були першими парламентськими виборами, що відбувалися в умовах дії нової Конституції України. Загалом до виборчих списків було внесено 37 540 тис. чол. У голосуванні взяли участь 26 571 тис. виборців, або 70,8 % їхньої загальної кількості. За списки кандидатів у народні депутати України від політичних партій і виборчих блоків проголосували 24 353 тис. громадян, або 91,7 % тих, хто взяв участь у голосуванні. 1397 тис. виборців (або 5,25 %) не підтримали жодної партії. Передбачений законом виборчий бар’єр зуміли подолати 8 партій і виборчих блоків. За списки кандидатів у депутати зазначених партій і партійних блоків подано 17 482 тис. голосів. За списки партій і блоків, які не подолали виборчого бар’єру (їх виявилось 22), було подано 5474 тис. голосів. Ці голоси стали своєрідним “призом” для партій-переможниць. Основна боротьба розгорілася між КПУ та антикомуністичним НРУ. Загалом політичні симпатії виборців розподілилися наступним чином: за партійний список КПУ – віддали свої голоси 24,65 % виборців, НРУ – 9,40 %, виборчий блок СПУ та СелПУ “За правду, за народ, за Україну!” – 8,55 %, Партія зелених України (ПЗУ) – 5,43 %, Народно-демократична партія (НДП) – 5,01 %, ВО “Громада” – 4,67 %, Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) – 4,04 %, Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о) – 4,01 %. Найбільшу кількість депутатських мандатів в мажоритарних округах отримала КПУ – 38, НРУ – 14 та НДП – 13. Після виснажливого виборчого марафону Верховну Раду України очолив один із керівників СелПУ – О. Ткаченко, першим віце-спікером став комуніст А. Мартинюк, заступником – представник СДПУ(о) – В. Медведчук. На чергових президентських виборах 1999 р. було зареєструвано 15 претендентів. Двоє в останній момент зняли свої кандидатури на користь П. Симоненка, і в бюлетенях залишилось 13 кандидатів. Перший тур президентських виборів відбувся 31 жовтня 1999 р. Діючий Президент набрав найбільшу кількість голосів, його підтримали 9599 тис. виборців. Друге місце посів лідер комуністів П. Симоненко, якого підтримали 5849 тис. виборців. Третє місце зайняв О. Мороз. За нього проголосувало 2970 тис. чол. Четверте місце дісталося Н. Вітренко – 2887 тис. голосів, Є. Марчука підтримали 2138 тис. виборців, Ю. Костенка – 574 тис., Г. Удовенка – 320 тис., В. Кононова – менше 77 тис. виборців. Ліві претенденти, які програли перший тур, закликали виборців підтримати П. Симоненка, а лідери правих висловилися на підтримку діючого Президента. Є. Марчук, який до першого туру зробив невдалу спробу порозумітися з О. Морозом і О. Ткаченком, у новій ситуації беззастережно підтримав Л. Кучму. У перерві між першим і другим турами виборів Л. Кучма призначив його на відповідальну посаду секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБО). Напередодні другого туру Національна спілка письменників України опублікувала відозву “Проголосуймо за майбутнє України!” Письменники з тривогою відзначали, що в країні існує загроза приходу до влади проімперських комуністичних сил. Причину можливого “червоного реваншу” вони вбачали в протестному характері голосування значної частини електорату, передусім громадян старшого віку, а також у легковажному ігноруванні виборів молоддю, яка мала право голосу. У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада 1999 р. Леонід Кучму переконливо переміг лідера Комуністичної партії П. Симоненка. За нього проголосувало майже 16 млн. виборців, тобто 56, 2 % . П. Симоненко отримав понад 10 млн. голосів, тобто 37,8 %. Діючий президент переміг у 14 областях України, а П. Симоненко – у 9 і в Автономній республіці Крим. Жодного кандидата не підтримали 3, 5 % тих, хто взяв участь у голосуванні. Виборча кампанія 2002 р. почалася, коли в Україні Мінюстом було зареєстровано близько 130 політичних партій. Основна маса цих партій – політичний мінімум. Справді загальнонаціональний вплив та вагу мали не більше шести політичних партій і ще близько двох десятків володіли певними фінансовими можливостями, спиралися на обмежену або регіональну підтрим­ку виборців. Менше половини з них (61) скористалися своїм правом участі у виборчій кампанії. У виборчому процесі прийняло участь 33 суб’єкти – 22 політичні партії та 11 блоків партій, які об’єднали 42 політичні партії. Найбільшими за кількістю учасників були: виборчий блок “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (10 партій), виборчий блок “За Єдину Україну!” (5), виборчий блок “Блок Юлії Тимошенко”, виборчий блок “Єдність”, виборчий блок “Команда Озимого Покоління” (по 4). Загалом за партійними списками в кандидати у народні депутати України було висунуто 3953 претендентів. Із 33 списків, включених у виборчий бюлетень для голосування по багатоман­датному окрузі, 4 % бар’єр подолало шість (три блоки і три партії). Лідером виборчих симпатій став виборчий блок “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна” (23,57 % і 70 депутатських мандатів). КПУ отримала 19,98 % і 59 мандатів, провладний блок “За Єдину Україну!” – 11,77 % і 35 мандатів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) – 7,26 % і 22 мандати, СПУ – 6,87 % і 20 мандати, СДПУ(о) – 6,27 % і 19 мандатів. Всього у голосуванні в багатомандатному окрузі прийняло участь 69,39 % виборців. За даними Центрвиборчкому на виборах 2002 р. 31 партія та блок висунули 1626 кандидатів в одномандатних округах. Результати виборчих змагань в одномандатних округах були наступними: КПУ отримала перемогу в 100 округах, виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна” – в 94, СПУ – в 12, виборчий блок “За Єдину Україну!” - в 18, виборчий блок БЮТ – в 1. Після тривалої “спікеріади” Головою Верховної Ради було обрано В. Литвина, а віце-спікером А. Мартинюка. Черговим кроком на шляху державного регулювання виборчого процесу стало прийняття 18 березня 2004 р. Закону “Про вибори Президента України” та 25 березня 2004 р. нового закону “Про вибори народних депутатів України”, яким остаточно було закріплено суто пропорційну систему виборів українського парламенту за виборчими списками від політичних партій та виборчих блоків. Президентські вибори 2004 р. були, мабуть, найдраматичнішими в новітній історії України. Кандидатами у Президенти було зареєстровано 23 претенденти. Серед них А. Кінах, О. Мороз, П.Симоненко, Н. Вітренко, М. Бродський, Л. Черновецький, О. Омельченко, Д. Корчинський та інші менш знані або т.зв. “технічні”. Проте основними конкурентами були лідер Партії регіонів та чинний прем’єр-міністр В. Янукович та лідер блоку “Наша Україна” колишній прем’єр-міністр В. Ющенко. На стороні першого знаходилась підтримка адміністративного ресурсу, на стороні другого – симпатії народу. Програми обох кандидатів не надто відрізнялися між собою за змістом – у В. Ющенка вона була структурована під ефектним гаслом “Десять кроків назустріч людям”, у В. Януковича просто представляла собою перелік обіцяних благ. Виборчі штаби кандидатів очолювали екс-віце спікер парламенту О. Зінченко та екс голова Національного банку - С. Тигіпко (“тіньовий штаб” В. Януковича очолював С. Клюєв). Лідерка БЮТ, рейтинг якої був нищим від рейтингу В. Ющенка не балотувалась, отримавши натомість негласні гарантії посісти крісло прем’єр-міністра у разі перемоги. На початку липня 2004 р. опозиційні партії створили коаліцію на підтримку В. Ющенка “Сила народу”. Вона обрала своїм символом підкову, гаслом “Вірю! Знаю! Можемо!” та помаранчевий колір. Прихильники В. Януковича обрали своїм партійним кольором біло-голубий. Виборча кампанія відзначалась всіма відомими технологічними хитрощами та численними порушеннями на користь кандидата від влади. Моніторинг інформаційних матеріалів, демонстрованих на основних телеканалах, засвідчував великий обсяг інформації про В. Януковича і значно менший – про його основного конкурента. Це стосувалося і якості інформації: явно переважав позитив щодо урядового кандидата і негатив щодо його конкурента. Напередодні виборів влада зробила спробу закрити єдиний опозиційний “5 канал”. Натомість В. Янукович максимально намагався використати посаду глави уряду для отримання позитивного для себе результату на виборах. Були підвищені пенсії, ліквідована заборгованість вчителям. Масово поширювалась дезінформація про В. Ющенка. Однією з найгучніших провокацій став показ на контрольованому владою телеканалі відеоролика, поданого як певна “антиреклама” опозиції: карта України подібно до м’ясної туші була розділена на три сорти, де першим сортом була Західна Україна, другим – центральна і третім – східна та південна. Це подавалося як погляд лідерів опозиції. Нарешті В. Ющенка за загадкових обставин було отруєно й він терміново змушений був виїхати на лікування до Австрії. Остаточні результати виборів, які відбулися 31 жовтня були оприлюднені лише 10 листопада. В. Ющенко посів перше місце, набравши 39,87 % голосів. За ним йшли В. Янукович (39, 32 %) та О. Мороз (5, 81 %). Лідер комуністів П. Симоненко набрав менше 5 %. “Бойова нічия” у першому турі, по суті, означала проміжну перемогу влади: все йшло за планом: головний кандидат від опозиції не здобув вирішальної перемоги в першому турі, було досягнуто формальної “рівності шансів” головних кандидатів, відпрацьовано технології фальсифікацій та застосування адміністративного ресурсу. Розпочалася підготовка до другого туру, при цьому для лідерів опозиції настав час підготовки до масових публічних акцій протесту. Перший тур показав, що фальсифікація може сягнути безпрецедентних масштабів. Підготовка до другого туру ознаменувалась проведенням давноочікуваного політичного шоу – теледебатів, які вперше в історії виборів були проведені 15 листопада 2004 р. 18 листопада 2004 р. під тиском опозиції Верховна Рада прийняла закон, що забороняв голосування за відкріпними талонами, наступного дня Л. Кучма відмовився підписати його. 21 листопада 2004 р. відбувся другий тур виборів. Увечері консорціум соціологічних служб “Національний екзит-пол” оприлюднив дані екзит-полу: за В. Ющенка – 52, 9 %, за В. Януковича – 44, 2 %. Ці дані суттєво розходились з даними ЦВК. О 21.00 сервер ЦВК припинив нормальну роботу в автоматичному режимі, дані з територіальних виборчих комісій почали надходити зі значним запізненням. Це породило підозри про існування “паралельного серверу”, який здійснював фальсифікацію результатів волевиявлення. Близько 2 ночі В. Ющенко зустрівся з головою ЦВК С. Ківаловим, після чого в інтерв’ю “5 каналу” заявив, що ЦВК фальсифікує результати виборів, і звернувся до своїх виборців із закликом вийти на вулиці з протестами. О 8.15 ранку 22 листопада В. Ющенко заявив про свою перемогу на виборах і про масові фальсифікації, які він охарактеризував як державний заколот. 24 листопада голова ЦВК С. Ківалов оприлюднив офіційні результати другого туру виборів: за В. Януковича – 49, 46 % голосів, за В. Ющенка – 46, 61 %. Однак протокол ЦВК, що зафіксував ці результати, відмовились підписати троє членів ЦВК, включно із заступником голови ЦВК Я. Давидовичем. В. Ющенко закликав своїх прихильників вийти на Майдан Незалежності. Одночасно він звернувся з заявою про оскарження результатів виборів у Верховний Суд України. До прийняття ним остаточного рішення заборонялось офіційно оприлюднювати результати виборів. 24 листопада на Майдані Незалежності та Хрещатику стояло понад триста наметів. Керівником акції протесту було призначено Ю. Луценка. 25 листопада опозиція утворила Комітет національного порятунку і закликав до загальнонаціонального страйку. Ці події сколихнули Україну та світ й отримали назву “помаранчевої революції”. Президент Росії В. Путін привітав В. Януковича з перемогою, а держсекретар США та віце-прем’єр Канади заявили, що їх країни не визнають результати виборів. Таку ж позицію зайняв і Європарламент. 2 грудня Європарламент виступив із заявою про необхідність проведення повторних виборів. Участь у них В. Януковича і В. Ющенка називалися єдино можливим варіантом виходу з кризи. Для мирного врегулювання ситуації в Україну приїхали президент Польщі О. Кваснєвський, спікер Державної Думи Росії Б. Гризлов, президент Литви В. Адамкус, комісар Євросоюзу Х. Солана, генеральний секретар ОБСЄ Я. Кубіш. На численних переговорах, названих “круглим столом” дійшли до порозуміння про необхідність проведення повторних виборів. 27 листопада Верховна Рада ухвалила постанову про недовіру Центральній виборчій комісії і цим оголосила результати виборів недійсними, а 1 грудня прийняла рішення про відставку уряду. З грудня 2004 р. Верховний Суд України після інтенсивних драматичних дебатів сторін, що транслювалися по телебаченню, ухвалив визнати дії ЦВК неправомірними і ухвалив рішення провести повторне голосування 26 грудня 2005 р. Остаточний підсумок “третього туру” – В. Ющенко отримав 51, 99 % голосів виборців (15, 1 млн), В. Янукович – 44, 2 % (12, 8 млн). В. Ющенко цього разу отримав на 893 тис. голосів більше, його суперник втратив майже 2,2 млн голосів. 23 січня 2005 р. на Майдані Незалежності у досить помпезній атмосфері, що нагадувала масову виставу, В. Ющенко склав присягу президента. Епопея, названа її учасниками “помаранчевою революцією”, завершилась. Парламентські вибори 2006 р., відбувалися вперше за пропорційною виборчою системою в загальнодержавному виборчому окрузі з 3 % виборчим бар’єром. Було зроблено перехід до пропорційної виборчої моделі, що застосовувалась в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі. Громадяни України реалізовували своє активне виборче право шляхом голосування за списки кандидатів від політичних партій (блоків партій). Станом на 20 грудня 2006 р. Міністерством юстиції України було зареєстровано 137 політичних партій. У боротьбу за місця у вищому законодавчому органі держави включилося 45 суб’єктів виборчого процесу (29 політичних партій та 16 партійних блоків). Блокам політичних партій вдалося об’єднати зусилля 50 політичних партій України. Таким чином трохи більше ніж половина з існуючих в державі політичних партій спромоглися скористатися своїм правом на участь у формуванні вищих органів влади, що і є основною функцією політичної партії. За результатами підрахунку голосів право на формування українського парламенту отримали п’ять політичних сил, яким вдалося подолати 3 % виборчий бар’єр - це Партія регіонів (ПР), яка здобула 32,14 % голосів виборців, БЮТ – 22,29 %, Блок “Наша Україна” – 13,95 %, СПУ – 5,69 %, КПУ – 3,66 %. 449650 виборців з числа тих, що прийняли участь в голосуванні (або 1,77 %) не підтримали нікого. Таким чином у 450-містному парламенті України Партія регіонів отримала 186 депутатських місць, БЮТ – 129, Блок “Наша Україна” – 81, СПУ – 33, КПУ – 21. Політичні преференції електорату на виборах 2006 р., як і в попередні виборчі кампанії, мали яскраво виражений регіональний характер. Виборці півдня то сходу України переважно віддавали свої голоси за Партію регіонів та комуністів, в той час як на заході – за БЮТ та Блок “Наша Україна”. Соціалісти користувалися популярністю в сільській місцевості центральних та південних областей, однак їм та комуністам так і не вдалося стати лідером виборчих перегонів в жодній із областей України. Партія регіонів була лідером електоральних симпатій у 8 областях України, Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, БЮТ – у 13 та у м. Київ, Блок “Наша Україна” – у 3. За підсумками парламентських виборів створилась певна рівновага конкуруючих між собою політичних сил. Однак відхід від попередніх домовленостей СПУ порушив її на користь біло-синіх. Це дало можливість разом з комуністами сформувати парламентську більшість (т.зв. Антикризову коаліцію), яка обрала О. Мороза головою Верховної Ради, а В. Януковича прем’єр-міністром України. Вступ у дію політичної реформи, яка суттєво обмежила повноваження Президента, перехід в опозицію пропрезидентських сил в парламенті змушує помаранчеві сили все активніше виступати за розпуск парламенту та проведення позачергових виборів, що зрештою їм вдалося реалізувати. Посилаючись на політичну корупцію в парламенті Президент України 2 квітня 2007 р. видав указ про проведення дострокових парламентських виборів. Після довгого і затяжного протистоянняміж Президентом та Верховною Радою 27 травня 2007 р. Президент, Голова Верховної Ради та Прем’єр-Міністр підписали спільне заяву про проведення позачергових парламентських виборів, які й відбулися 30 вересня 2007 р. Вони відбулися за пропорційною виборчою системою, однак зі встановленням явки виборців у 50 %. На них незначну перевагу отримали вже помаранчеві політичні сили, які, навчені попередніми поразками, відмовились від взаємного поборювання й декларували на виборах стратегічну єдність. Блок НУ-НС отримав – 14,15 % голосів виборців, а БЮТ – 30, 71 %. Партія регіонів, яка хоча й отримала абсолютне лідерство на виборах (34,37 %), однак не змогла сформувати парламентської більшості (КПУ отримала – 5,39 %, Блок Володимира Литвина – 3,96 %) й змушена була піти в опозицію. І хоча помаранчеві сили у парламенті мали перевагу лише у два голоси їм таки вдалося обрати свого спікера парламенту (А. Яценюка) та керівника уряду (Ю. Тимошенко). Президентські вибори 2010 р. розпочалися з дискусії про дату їх проведення. Частина політичних сил вважала, що президентські вибори слід проводити у терміни, зазначені у конституції, тобто в останню неділя жовтня, сам же президент посилався на конституційну норму про те, що термін повноважень президента не може бути меншим, аніж встановлений конституцією, тобто 5 років, а оскільки вступ його на посаду відбувся пізніше (у зв’язку з проведенням переголосування) – то й чергові вибори повинні відбуватися пізніше. Зрештою позиція президента таки перемогла і чергові вибори Президента України були призначені строго після закінчення строку президентських повноважень, тобто 17 січня 2010 р. Виборче змагання відбувалося на основі діючого Закону України “Про вибори Президента України” до якого напередодні виборів була внесена поправка, що скорочували тривалість виборчої кампанії з 90 до 60 днів. У виборчому змаганні за посаду Президента України прийняло участь  18 претендентів, однак основна боротьба розгорілася між діючим прем’єр-міністром України, лідером блоку свого імені – Ю. Тимошенко та лідером Партії регіонів – В. Януковичем. За підсумками голосування у першому турі симпатії виборців розділились наступним чином: В. Янукович отримав підтримку 35.32 % виборців, Ю. Тимошенко – 25.05 %, С. Тігіпко – 13.05 %, А. Яценюк – 6.96 %, В. Ющенко – 5.45 %, П. Симоненко – 3.54 %, В. Литвин – 2.35 %, О. Тягнибок – 1.43 %, А. Гриценко – 1.20 %. Решта кандидатів отримали менше 1 % підтримки виборців. У другому турі, який відбувався 7.02.2010 р., за В. Януковича проголосувало 12 481 266 виборців (48.95 %), а за Ю. Тимошенко – 11 593 357 (45.47 %). Таким чином перемогу на президентських виборах 2010 р. отримав В. Янукович. Він лідирував у Дніпропетровській, Донецькій, Запоріжській, Луганській, Миколаїаській, Одеській, Харківській, Херсонській, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, Ю. Тимошенко – у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Закарпатській, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях та м. Києві. 4.36 % - не підтримали жодного кандидата. Всього у виборах в другому турі прийняло участь 25 493 529 громадян України. Ю. Тимошенко не погодилася зі своєю поразкою й намагалася оскаржити результати виборів, однак безрезультатно.

Література:

Актуальные проблемы современной политической науки: Реф. Сб. Вып. 2. Проблемы парламентаризма в развитых странах Запада.- М., 1991.

Амелин В. Выборы – институт свободы или инструмент подавления? // Избирательные технологии и избирательное искусство.- М., 2001, с. 25-37

Балабан Р. В. Теорія виборчої системи.- К., 2007, Розділ 1. Становлення електоральної демократії, с. 5-17.

Батенко Т. До історії формувань виборчої системи в Галичині та виборчих змагань галицьких українців 2-ї половини ХІХ ст. Спроба аналізу // Республіканець, 1994, № 3-3, с. 35-40.

Бугаєв С. Право національних меншин на політичне представництво: актуальні проблеми забезпечення в Україні // Вибори та Демократія, 2005, № 1 (3), с. 68-73.

Бучковський Л. Трансформація виборчого законодавства Польщі // Вибори та демократія, 2005, № 3, с. 69-78.

Вибори. Громадянин. Демократія // Основи демократії. Посібник / За заг. ред. А.Колодій.- К., 2002, c. 349-366.

Вибори в Європейському Союзі / За ред. Д. С. Ковриженка, Лабораторія законодавчих ініціатив- К., 2006.

Выборы в посткоммунистических обществах. Проблемно-темат. сб.- М, 2000.

Вибори в Україні: Європейський вимір.- К., 2001.

Выборы во всем мире. Электоральная свобода и общественный прогресс / Авт.-сост. А. А. Танин-Львов.- М., 2001.

Вибори до Верховної Ради України: Досвід та уроки.- К., 1994.

Гавриш С. Парламентаризм на чолі суспільного прогресу // Віче, 2001, № 7, с. 3-13.

Гельман В. Я. Создавая правила игры: российское избирательное законодательство переходного периода // Полис, 1997, № 4, с. 125-147.

Гончарук Т. З історії виборчого руху галицьких українців на рубежі ХІХ-ХХ ст. // Нова Політика, 1998, № 1.

Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії.- Львів, 1999.

Данненберг А. Избирательная система Испании: 30 лет после крушения диктатуры. – http://www.media-pres.ru/journal_o_vyborah/arhiv/

Диалектика выборов.- М., 1997.

Доцяк І. Українські вибори в системі суспільно-політичних трансформацій // Вісник Прикарпатського університету, Політологія, Вип. 1, 2006, с. 11-14.

Євгеньєва А. Громадяни Європейського Союзу обрали новий парламент // Євробюлетень, 2004, червень-липень, с. 2-3.

Європейський демократичний доробок у галузі виборчого права. Матеріали Венеціанської Комісії, органів Ради: пер. з англ. / За ред. Ю. Ключковського. Вид. 2-е, випр. і доповн.- К., 2009, Європейський виборчий доробок, с. 12-45, Венеціанська Комісія: Наглядовий орган Ради Європи у виборчих справах, с. 45-50, Інтерпретативна декларація про стабільність виборчого законодавства, с. 82-83.

Жеребецький Є. Вибори у Польщі // Вибори та демократія, 2005, № 3, с. 89-95.

Жидкова Н. Г. Избирательная система, политические партии и представительство женщин: теоретический аспект // Политическая наука. Российская политика в теоретическом и сравнительном контексте: Сб. научн. тр. / Ред. и сост. вып. Гельман В.- М., 2003, с. 127-144.

Журавський В. С. Становлення та розвиток українського парламентаризму (теоретичні та організаційно-правові проблеми).- К., 2002.

Заляев Р. И. Избирательные системы и их возможности в реализации демократического принципа политического представительства // Проблемы политической науки.- Казань, 1994, с. 98-119.

Зєльонка Я. Нові інститути у старому Східному блоці // Глобальне відродження демократії / За заг. ред. Л. Раймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 271-288.

Івченко В. Парламент, який не має аналогів у світі // Євробюлетень, 2004, січень.

Институт выборов в истории России: источники, свидетельства современников. Взгляды исследователей ХIX- начала XX вв.- М., 2001.

Кіссе А. Виборча система як засіб врегулювання етнічних конфліктів // Політичний менеджмент, 2006, № 2 (17), с. 107-115.

Клюжев О. Трансформаційні перетворення та електоральні процеси: постановка проблеми та український досвід // Науковий Вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія., Вип. 10, 2008, с.95-103.

Комаровский В. Демократия и выборы в России: теория и история вопроса // Социол. Исследования, 1996, № 6.

Кондорсе. Про вибори.- Львів, 2004, с.123-129.

Коргунюк Ю. Г. Избирательные кампании и становление партийной системы РФ с точки зрения социального представительства // Выборы в посткоммунистических обществах. Проблемно-темат.сб.- М., 2000, c. 67-110.

Кресіна І., Перегуда Є. Парламентські вибори в Україні: правові і політичні проблеми.- К., 2003.

Лавринович О. Реформа виборчої системи і парламент України // Право України, 2000, № 1, с. 97-100.

Лейпхарт А. Конституционные альтернативы для новых демократий // Политология. Хрестоматия / Под ред. М. А.Василика.- М., 2000.

Леонтович В. В. История либерализма в России 1762-1914.- М., 1995.

Лійфарт А. Подвійна перевірка даних // Глобальне відродження демократії / За заг. ред. Л. Раймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004.

Лінц Х. Небезпеки президенства // Глобальне відродження демократії / За рел. Л. Даймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с.163-177.

Лінц Х. Дж. Переваги парламентаризму // Глобальне відродження демократії / За ред. Л. Даймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 207-211.

Лисовский С. Ф., Евстафьев В. А. Избирательные технологии. История, теория, практика. Учебное пособие для кандидатов и избирателей.- М., 2000.

Лихтенштейн А. В. Политические партии и российский президенциализм: границы применения теорий // Политическая наука, 2003, № 1, с. 13-23.

Луцишин Г. Проблеми міжнаціональних відносин в контексті виборів // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць.- Львів, 2007, Вип. 19, с. 205-208. 

Лысенко В. И. Выборы и представительные органы в новой Европе: политический опыт и тенденции 80-90-х гг.- М., 1994.

Маклаков В. В. Избирательное право и избирательные системы буржуазных и развивающихся стран. Учебн. Пособие.- М., 1987.

Мелешкина Е. Ю. Учредительные выборы в странах Восточной Европы: обзор исследовательской серии // Выборы в посткоммунистических обществах. Проблемно-темат.сб.- М., 2000, c. 169-178.

Мелешкина Е. Ю. Формирование партийных предпочтений в посткоммунистических странах Восточной Европы: основные концепции // Выборы в посткоммунистических обществах. Проблемно-темат. сб.- М., 2000, c. 51-66.

Миллер А. И. Работа над ошибками: Карен Давиша о роли выборов в демократизации посткоммунистических обществ // Выборы в посткоммунистических обществах. Проблемно-темат.сб.- М., 2000, c. 6-15.

Музиченко П. Вибори в історії України // Юридичний вісник, 1994, № 2.

Мусіяка В. Головна мета суспільства і держави // Вибори та демократія, 2005, № 3.

Небоженко В. С. Вибори – шлях до демократії // Філос. і соціол.думка, 1990, № 4. Нельга О. Вибори як індикатор і чинник національної інтеграції // Нова Політика, 1999, № 6, с. 2-10.

Основи політичної науки: Курс лекцій за ред. Б. Кухти. Ч. 2: Політичні процеси, системи та інститути.- Львів, 1997, Вибори як визначальна характеристика ліберального та демократичного режимів, с. 110-120.

Павленко Р. Криза пострадянського парламентаризму? Напрям подальшої конституційної реформи в Україні // Вибори та демократія, 2006, № 3(9), с. 28-39.

Павленко Р. М. Парламентська відповідальність уряду: світовий та український досвід.- К., 2002.

Парламент и президент (опыт зарубежных стран).- М., 1995.

Парламентаризм і громадянське суспільство в Україні. Матеріали громадських слухань.- Харків, 2005.

Победоносцев К. П. Великая ложь нашого времени // Политология. Хрестоматия / Под. ред. М. А. Василика.- М, 2000., с. 416-418.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку.- К., 2002, Верховна Рада – парламент української держави, с. 98-108.

Поліщук І. Виборчий процес як детермінанта сучасної політики // Політичний менеджмент, 2005, № 3, с. 137-146.

Попов С. А. Партии, демократия, выборы.- М., 2003.

Радченко О. Влада і вибори: інституційна взаємодія в демократичному суспільстві.- Харків, 2006.

Рибачук М., Шкурат І. Історичні аспекти становлення виборчої системи України // Політичний менеджмент, 2004, № 1, с. 83-99.

Роль избирательных законов в формировании парламентов Восточной Европы.- http:// www.ndi.ru/ARCHIVE/Russian/Elect_Law/Elect_Law.shtml

Романенко Є. Проблема парламентаризму в діяльності українських національних партій (1905-1907) // Нова Політика, 2002, № 1, с. 45-49.

Романюк А. Порівняльний аналіз повноважень президентів України та країн Західної Європи та США // Науковий Вісник Ужгородського університету, Вип. 4.- 2006.

Ротар Н. Основні форми участі громадян України у передвиборчих кампаніях як механізм засвоєння цінностей демократії // Науковий Вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія., Вип. 9, 2008, с. 154-159.

Рупнік Ж. Пост-тоталітарний блюз // Глобальне відродження демократії / За рел. Л. Даймонда і М. Ф. Платтнера.- Львів, 2004, с. 439-451.

Рябов С. Політичні вибори. Навчальний посібник.- К., 1998.

Слободанюк Е. Парламентські вибори: Росія-1995 – Україна – 1998 // Нова Політика, 1999, № 2 (22), с. 5-10.

Сміт Дж. Роль законодавчої влади в ліберально-демократичних суспільствах.- Х.арків, 2001.

Смолій В., Ричка В. Влада народу. Український парламентаризм: від Віча Київської Русі до Верховної Ради // Україна – Юкрейн, 1997, № 12.

Сморгунов Л. В. Сравнительная политология: Теория и методология измерения демократии.- СПб., 1999, Избирательные системы и демократия, с. 214-231.

Ставнійчук М. Вибори в умовах політичної реформи // Віче, 2003, № 3, с. 3-10.

Сучасний виборчий PR: Навч. Посібник / Кер. авт. колективу В. В. Лісничий.- К., 2004, Вибори та виборчі системи, с. 36-52.

Тодика О. Ю. Вибори до парламентів країн СНД (порівняльно-правовий аспект).- Харків, 2003.

Турчин Я. Принципи організації інституції виборів у науковій спадщині Отто Ейхельмана // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць.- Львів: Вид-во Національного університету ”Львівська Політехніка”, 2007, Вип. 19, с. 42-48.  

Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз.- К., 1995.

Шаповал В. М. Парламентаризм і законодавчий процес в Україні.- К., 2000.

Шведа Ю. Демократія і вибори за С. Хантінгтоном // Вибори та Демократія, 2005, № 1(3), с. 38-45.

Шведа Ю., Романюк А., Скочиляс Л. Інститут президентства у світі. Хто є хто. Довідник.- Львів, 1999.

Шугарт М. С., Кери Дж. М. Президентские системы // Современная сравнительная политология. – М., 1997.

Яцишин У. Роль митрополита Андрея Шептицького у розвитку парламентаризму в Західній Україні // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Збірник наукових праць.- Львів, 2007, Вип. 19, с. 198-205. 

Barany Z., Vinton L. Breakthrough to Democracy: Elections in Poland and Hungary // Studies in Comparative Communism, 1990, Vol. XXIII, № 2, p. 191-212. 

Comparing Democracies: Elections and Voting in Global Perspective / Ed. by Lawrence Le Duc, Richard G.Niemi and Pippa Norris.- Thousand Oaks, 1996.- XII.

Demokracje zachodnioeropejskie. Analiza porownawcza / Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta.- Wroclaw: Wyd-wo Wroclawskiego Un-tu, 1997.

Democracy in Developing Countries / Ed. by Diamond L., Plattner M.: Boulder, 1988.

Di Palma G. To Craft Democracies. An Essay on Democratic Transitions.- Berkeley: University of California Press, 1990.

Ishijama J. T. Electoral Rules and Party Nomination Strategies in Ethnically Cleaved Societies. The Estonian Translational Election of 1990 // Communist and Post-communist studies, 1994, № 27 (2), p. 177-192.

Ishiyama J. T. Founding Elections and the Development of Transitional Parties: The Cases of Estonia and Latvia, 1990-1992 // Communist and Post-communist studies, 1993, № 3 (September), vol.26, p. 277-301.

Hertz J. From Dictatorship to Democracy.- Westport, Connecticut: Greenwood Press, 1982.

Huntington S. How Countries Democratize // Political Science Quaterly, Vol. CVI, № 4, Winter 1991-1992.

Huntington S. Political Order in Changing Societies.- New Haven: Yale University Press, 1968. 

Kubicek P. Delegative Democracy in Russia and Ukraine // Communist and Post-communist studies, 1994, № 27 (4), p. 423-443.

Mainwaring S. Presidentalism, Multipartism and Democracy: The Difficult Combination // Comparative Political Studies, 1993, № 26 (2), p. 198-228.

McGregor J. P. Constitutional factors in politics in post-communist Central and Eastern Europe // Communist and Post-communist studies, 1996, № 29 (2), p. 147-167.

Nohlen D. Prawo wyborcze i system partyjny. O teorii systemow wyborczych.- Warszawa, 2004.

O’Donnell G., Schmitter C., Whitehead L. Convoking Elections (and Provoking Parties) // Transitions from Authoritarian Rule: Prospect for Democracy.- Baltimore: The Johns Hopkings University Press, 1986, part IV.

O’Donnell G., Schmitter C., Whitehead L. Transitions from Authoritarian Rule: Prospect for Democracy.- Baltimore: The Johns Hopkings University Press, 1986.

Pomper G. M. Voters, Elections, and Parties. The Practice of Democratic Theory.- New Brunswick and London: Transaction Publishers, 1992.

Rokkan S. Citizens. Elections. Parties.- NY: David McKay Co., 1970.

Solchanyk R. Ukraine, The (Former) Center, Russia, and “Russia” // Studies in Comparative Communism, 1992, Vol. XXV, № 1, p. 31-47.

Zubek V. The Threshold of Poland’s Transition: 1989 Electoral Campaign as the Last Act of a United Solidarity // Studies in Comparative Communism, 1991, Vol. XXIV, № 4, p. 355-377.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США