Виборчий бар’єр. . Класифікація виборчих систем.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 26 из 38Следующая ⇒

     30000

    20000

      9000

Після поділу на 2

     15000

    10000

      4500

Після поділу на 3

     10000

          6666

      3000

Мандати отримають ті партії, які отримали найвищі результати. У даному випадку це: партія А (30000), партія В (20000), А (15000), А (10000) і В (10000). Партія А отримає загалом 3 мандати, а партія В – 2. У незмінності ефекту цього методу можна переконатись, випробувавши кілька різних варіантів дільників. Дана формула сприяє представництву великих партій.

Метод Сен-Лагю запропонував французький професор математики Андре Сен-Лагю. Даний метод полягає в застосуванні ідентичної операції з застосуванням ділення на непарні цифри (1, 3, 5, 7 і. т. д.). Дана формула носить ім’я свого офіційного винахідника, хоча насправді автором цього методу слід вважати Д. Вебстера, який запропонував використовувати його для розподілу місць в Конгресі США між штатами. Ось приклад розподілу мандатів за класичною формулою Сен-Лагю у п’ятимандатному виборчому окрузі:

Результати

        Партія А

      Партія В

      Партія С

Отримані

      30000

    20000

     9000

Після поділу на 3

      10000

      6666

         3000

Після поділу на 5

            6000

          4000

         1800

Мандати отримають: партія А – 2, партія В – 2 та партія С – 1.

Модифікований метод Сен-Лагю у якості дільників для розподілу голосів виборців використовує: 1.4, 3, 5, 7, 9. Вважається, що в класичній версії дана формула є більш сприятливою для малих партій, а модифікована формула – для середніх. 

Зазначені методи мають вагомий вплив на порядок переведення голосів у мандати. У звичайних випадках різниця є мінімальною; у виборчому окрузі певній партії замість іншої партії може перейти найбільше один мандат, причому зазвичай цим користається найбільша партія. Якщо наприклад порівняємо результати застосування ряду дільників д’Ондта з модифікованим методом Сен-Лагю, то виявиться, що у випадку методу д’Ондта правдоподібно більша партія отримає на один мандат більше за рахунок меншої партії. Про яку партію буде йти мова, про яку чисельність буде йти мова, не однозначно. На один мандат більше може отримати й друга за величиною партія; втратити мандат може також найменша партія, так і друга щодо більшості. Підкреслюємо цю особливість, оскільки під час дискусії стосовно виборчих систем у деяких країнах (наприклад у Іспанії) відповідальність за порушення політичної репрезентації приписується методу д’Ондта. Стосовно результатів застосування методу д’Ондта існує значно менше невідомих, аніж у випадку впливу інших елементів виборчої системи, коли це питання можна віднести до самої лише математики. Переваги даного методу полягає у його простоті (особливо це стосується методу д’Ондта), а також в тому, що на відміну від квотного методу – усі мандати можна поділити одночасно. Метод д’Ондта процедура, яка найчастіше застосовується для розподілу мандатів. Її використовують при обрахунку голосів у Анголі, Аргентині, Австріі, Болгарії, Венесуелі, Гватемалі, Гвінеї Бісау, Голландії, Данії, Домініканській Республіці, Еквадорі, Ізраїлі, Іспанії, Молдавії, Мозамбіку, Перу, Польщі (на виборах 1993, 1997-), Португалії, Туреччині, Україні, Уругваї, Фінляндії, Чехії, Югославії, Японії. Метод Сен-Лагю застосовують у Литві та Новій Зеландії. У Норвегії, Польщі (у виборах 2001) та Швеції використовують модифікований варіант формули Сен-Лагю, а у ФРН у 1985 р. та в Пуерто-Ріко з 1952 р. користувалися методом Хейра-Немеєра. Існує також можливість здійснення розподілу мандатів, що залишилися за наступними методами: метод найменших залишків, метод поділу залишків (формування найбільших дільників) за допомогою ділення на 1, 2, 3 і т. д., метод найбільших  середніх (ділення голосів, що залишились на збільшене на 1 кількість уже отриманих мандатів). Загалом можна стверджувати, що метод найбільших залишків і найбільшого середнього сприятливі малим партіям, натомість метод найменших залишків – великим партіям. Квота Гера плюс найвищий залишок є найпоширенішим методом розподілу голосів. Використовується він у Бельгії, Гайані, Гвінеї, Гондурасі, Індонезії, Ісландії, Південній Кореї, Коста-Ріці, Ліберії, Литві, Мексиці, Нігерії, Росії, Румунії, Сальвадорі, Сенегалі, Сьєра-Леоне, Туреччині. Належить ще також згадати, що в англосаксонських державах виступає цей метод під назвою найбільшого залишку. Метод Гера плюс найвищий середній залишок використовує Бенін, Бразилія, Буркіна Фассо, Тунезія, метод Хагенбаха-Бішофа – ПАР, Ірландія, Ліхтенштейн, Люксембург, Мальта, Словаччина, Швейцарія., метод Гера плюс інші методи - Алгерія, Австрія, Бельгія, Естонія, Словенія. Р. Таагепера та М. С. Шугарт дійшли висновку, що за допомогою оперування різними варіантами квот можливо програмувати певні електоральні результати. Наприклад, обмежити представництво найбільшої партії через застосування високої виборчої квоти.

2.5.3. Третій рівень розподілу депутатських мандатів (вирівнювальним розподіл мандатів).Процедура розподілу голосів за допомогою т.зв. вирівнювального розподілу мандатів. Вона застосовується для здійснення корекції результатів виборів на загальнонаціональному рівні з метою зменшення втрат політичних партій, які зазнали поразки на рівні виборчих округів. Конституція Швеції так регламентує застосування врівноважуючи мандатів: “мандати, закріплені за виборчими округами, розподіляють між політичними партіями у кожному виборчому окрузі пропорційно до результатів виборів у цьому окрузі. Врівноважуючі мандати розподіляються між партіями так, щоб розподіл усіх мандатів до Риксдагу, за винятком мандатів, закріплених за виборчими округами, отриманих партією, яка зібрала менше чотирьох відсотків голосів, були пропорційні до кількості голосів, одержаних у межах держави партіями, які брали участь у розподілі. Якщо при розподілі мандатів, закріплених за виборчими округами партія отримує більше мандатів, ніж це відповідає її пропорційному представництву у Риксдазі, то її не враховують при розподілі врівноважуючих мандатів і вона отримує лише мандати закріплені за виборчими округами. Після розподілу між партіями врівноважуючі мандати передають виборчим округам. Подібна методика застосування вирівнюючих мандатів передбачена і Конституцією Королівства Норвегії. Резервні місця визначають після загального розподілу депутатських мандатів, що відбувається внаслідок загальнонаціональних виборів, і лише після того, як визначено наявний залишок депутатських місць, тоді вони перерозподіляються між політичними партіями – суб’єктами виборчого процесу пропорційно до невикористаних партією голосів, що має своїм відповідником - недоотримання частки депутатських місць. Це допомагає партіям суттєво зменшити втрату голосів виборців.

Приклади:

Данія

Пропорційність, яка у виборчих округах (135 мандатів) різної величини (2-16 мандатів) “поправляється” за допомогою 40 додаткових мандатів, які діляться пропорційно до процентного поділу в отриманих результатах в цілій державі. Участь у розподілі додаткових мандатів є однак узалежненою від отримання мандатів у виборчому окрузі або 2 % всіх голосів у державі. Як підстава для обрахунку до перерозподілу додаткових місць на загальнонаціональному рівні функціонує однак пропорційний поділ усіх 175 мандатів: місця, що партія отримала на нижчих рівнях від загальнонаціонального у багатомандатних виборчих округах віднімається від її відсоткової долі у загальній кількості мандатів; решту становлять місця додаткові, які отримує відповідна партія. Оскільки в результаті отримується досить докладна пропорція голосів та мандатів, додаткові мандати виконують функцію компенсаційних мандатів.

Венесуела

Пропорційна система у виборчих округах різної величини була вигідною для великих і незручною для малих партій. Конституція 1961 р. об’єднує пропорційну систему з представництвом меншин. У відповідності з виборчою системою 1989 р. додаткові мандати (4 мандати на партію) були розподілені між партіями, які після розподілу голосів на загальнонаціональному рівні згідно з простим квотним методом отримували право на парламентські мандати. У 1958 р. поділено 6, в 1963 р. – 13 а в виборах 1983 р. – 18 додаткових. Додаткові мандати не порушували диспропорції партії з найбільшою кількістю голосів. Так наприклад, AD у 1973 р. при 44,4 % голосів і 55,7 % мандатів.

Греція

У рамках т.зв. посиленої пропорційної системи у відповідності з законом 1951 р. зміцнено не пропорційність, але формування більшості. Відповідним інструментом був у цьому випадку трьохступеневий метод перерозподілу голосів, причому участь в 2 та 3 турі узалежнений від високих бар’єрів (15 % на рівні союзів виборчих округів, 25 % на загальнонаціональному рівні). Ефект диспропорційності виборчої системи був виразним. У 1977 р. праві при 41,8 % голосів отримали 57,8 % мандатів, у 1985 р. ліві при 45, 8 % голосів здобули 53, 6 % мандатів. У рамках реформи з 1989 р. в Греції запроваджено найбільш пропорційну виборчу систему: результат цього був таким, що під час чергових виборів двічі не вдавалося сформувати жодної партійної більшості, а раз вдалося сформувати більшість з перевагою в один голос. З цього приводу в 1990 р. заново впроваджено пропорційну виборчу систему з механізмами, які формували сильну диспропорційність, ліві ж отримали у виборах 1993 р. 56,7 % мандатів при 46,9 % голосів.

Естонія

Після виборчої реформи 1995 р. існує 11 багатомандатних виборчих округів по 7-12 мандатів, у яких кандидати обираються на основі відкритих списків. Поділ мандатів наступає насамперед на рівні виборчого округу згідно з методом Хейра: кожен кандидат, який отримує просту квоту стає обраним (індивідуальний мандат). Далі голоси, що залишилися додаються відповідно до партійних списків або виборчих союзів в округах; якщо кількість голосів у списку перевищує виборчу квоту, вибраним буде кандидат, який отримав найбільше голосів на партійному списку (мандат виборчого округу). Голоси, що залишилися додаються у третьому етапі на загальнонаціональному рівні; до розподілу тих мандатів (крайові мандати з списку) відповідно закритих партійних списків здійснюється за модифікованим методом де’Ондта. У поділі загальнонаціональних мандатів беруть участь ті партії, яким вдалося здобути щонайменше 5 % голосів або ж три індивідуальні мандати.

Парадокси виборчої формули. Виборці можуть здійснити вибори кандидатів виставлених не лише різними партіями, але також і тієї самої партії. У багатомандатних виборчих округах індивідуальні мандати визнаються за кандидатами, які отримали більше голосів ніж проста квота. Дана партія збільшує індивідуальні шанси індивідуального вибору одного зі своїх кандидатів, якщо голоси концентруються на одному чи кількох кандидатах. Щоб отримати максимальну кількість мандатів з виборчого округу, необхідно, щоб за мандат боролося чим більше кандидатів, які свої зусилля концентрують на отриманні голосів, що залишилися. Велика кількість кандидатів у партійних списках спричиняє те, що значна кількість залишкових голосів не може бути поділена у перших двох турах. Мандати ці в загальнодержавному окрузі розподіляються за допомогою партійних списків, які є закритими. Коротко кажучи: чим інтенсивніше виборець користується свободою голосування за різних кандидатів (в дусі необмеженого плюралізму), тим більше обмежує він свої шанси вибору, оскільки кількість мандатів, що розподіляються за рахунок закритих списків збільшується. Оскільки на цьому рівні слід подолати виборчий поріг, значний відсоток голосів залишається нерозподіленим. Виборча система закладає потужний вплив виборця на характер репрезентації. Чим більше виборець користується з можливості вибору поміж кандидатами, тим менший він має вплив на кінцевий результат і тим більш нерівною є залишкова сила голосів.

2. 6. Виборчий бар’єр.

Виборчий бар’єр: легальний та реальний.Один з елементів пропорційної виборчої системи, який полягає у тому, що політична партія (виборчий блок) для проходження в парламент повинні набрати на виборах фіксований відсоток голосів виборців. Усі виборчі системи мають так званий виборчий бар’єр, який встановлюється законодавчо або визначається де-факто. Висота порогу зафіксованого у виборчому законодавстві називається легальним виборчим порогом. У інших випадках такий бар’єр є побічним продуктом деяких аспектів виборчої системи, таких як кількість місць, що розподіляється, чи кількість політичних партій і кандидатів у депутати, які беруть участь у виборчих перегонах, і в цьому випадку він по суті є фактичним бар’єром. Виборчий бар’єр може мати характер прихованого бар’єру. У країнах, де вибори та розподіл мандатів відбуваються на рівні регіональних чи місцевих округів, тіньовий бар’єр з’являється завдяки розміру цих округів. У результаті, фактичний рівень підтримки (реальний виборчий поріг), що необхідний партії для проходження до парламенту, може різко зростати й сильно перевищувати легально встановлений. Наприклад, у тримандатному окрузі при наявності трьох конкуруючих партій та при використанні формули д’Ондта дійсний електоральний поріг буде дорівнювати 20-25 % незалежно від того, на якій позначці залишається легальний обмежувач партійно-електорального представництва. Має значення також і те, в якій фазі процедури розподілу мандатів застосовується виборчий бар’єр: у першій, другій чи в обох. Від цього властиво залежить результати застосування виборчого бар’єру. Крім того важливо бачити різницю поміж законодавчими бар’єрами, які стосуються всієї виборчої території (партія повинна отримати відповідну кількість голосів у цілій державі), та такими, що є на рівні виборчого округу. Сконцентровані локальні малі партії у випадку загальнодержавного порогу мають незначні шанси на отримання депутатського мандату, натомість у випадку існування регіональних бар’єрів можуть отримати мандати пропорційно до своїх виборчих впливів. Хорошим прикладом тут є Іспанія: 3 % блокуючий поріг на рівні виборчого округу не перешкоджає регіональним партіям ввійти до парламенту. Навіть вищий виборчий бар’єр буде легко подоланий малими партіями, виборці яких сконцентровані на регіональному рівні.

Значення виборчого бар’єру. Вперше виборчий бар’єр запровадили у Німеччині в 1963 р. для того, щоб обмежити прихід у парламент екстремістських груп. Він становив 5 %. Однак як у Німеччині, так і в Новій Зеландії партії можуть скористатися “запасними” можливостями і все ж отримати місця в парламенті за списками. Щоб обійти вимоги прохідного бар’єру, у Новій Зеландії партія повинна виграти хоча б один мандат в округах, а у Німеччині – три мандати. У Росії таких запасних можливостей не передбачено і тому майже половина реально відданих голосів за партійними списками залишилися фактично невикористаними. У різних державах застосовують різні виборчі бар’єри: у Австрії, Норвегії – 4 % на загальнонаціональному рівні, або один депутатський мандат у будь-якому виборчому окрузі; у Швеції – теж 4 % на загальнонаціональному рівні або 12 % у межах одного виборчого округу; Данії – 2 %, або один мандат, Греції, Іспанії – 3 %, а у Нідерландах він становить всього 0,67 % у той час як в Ліхтенштейні – 8 %, а Туреччині та на Сейшельських Островах – 10 %. У Нідерландах національний бар’єр базується на кількості місць у нижній палаті парламенту, яких налічується 150. Тобто партія, яка набирає менше 1/150 (0,67 %) усіх голосів, не одержує представництва у законодавчому органі. Ізраїль є країною з найнижчим офіційно діючим бар’єром представництва: він визначений законодавством країни у розмірі 1 % голосів. У 1994 р. в Південноафриканській Республіці не існувало законодавчо встановленого виборчого бар’єру, і Африканська християнсько-демократична партія виборола 2 місця з 400, отримавши лише 0, 45 % голосів на загальнонаціональних виборах. Виборчі бар’єри застосовуються для кращої консолідації парламенту, щоб обмежити присутність в ньому значної кількості дрібних політичних партій, які були б представлені одним або кількома депутатами. Бар’єр у 4-5 % змушує невеликі партії шукати об’єднання з більш вагомими організаціями чи блокуватись одна з одною, сприяючи тим самим зменшенню числа потенційних фракцій у парламенті та формуванню більш працездатного уряду. З іншої ж сторони застосування високого виборчого бар’єру може суттєво викривити результати виборів. Той, хто віддає перевагу партії, яка не має жодних шансів потрапити до парламенту, може змінити своє рішення й вибрати іншу партію з більшими шансами на перемогу. Для дрібних партій така поведінка виборців часто має відчутні негативні наслідки, аж до того, що деякі з них взагалі зникають з політичної сцени. Більші партії, навпаки, дістають додаткову підтримку. Все це може привести до замороження структури партій і зниження інтересу населення до політики. Прикладом тут може слугувати досвід Греції. У цій країні з 1971 до 1985 рр. застосовували 17 % виборчий бар’єр. На виборах 1985 р. найбільша партія Греції – ПАСОК – отримала 50,7 % місць у парламенті, здобувши на виборах 45,8 % голосів виборців; відповідно менші партії, які отримали 13,4 % голосів, перевели їх лише у 4,3 % депутатських мандатів. Це змушувало Грецію декілька разів приймати поправки, спрямовані на зниження виборчого порогу, а з 1990 р. його визначили на рівні лише 1 %, однак критика досвіду застосування низького виборчого порогу стимулювала підвищення його рівня до 3 %. Виборчий бар’єр не застосовують країни, які використовують систему єдиного перехідного голосу – Ірландія та Мальта та панашаж – Люксембург та Швейцарія. У Португалії він також відсутній. ”У розподілі мандатів депутатів,- сказано в ст. 1. Закону України “Про вибори народних депутатів України”, беруть участь партії (блоки) виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що взяли участь у голосуванні” Величина і спосіб застосування виборчого порогу має певне значення для класифікації виборчих систем в рамках пропорційних систем. Політичні наслідки застосування виборчих порогів відрізняються в залежності від формальної структури, але також від конкретних умов міжпартійної боротьби. У ФРН виборчий поріг мав відповідне значення, оскільки поза сприянням приверненню уваги виборців до великих партій зменшував він також шанси для репрезентації малих та новостворених партій на подолання виборчого бар’єру. Це спричинило зміцнення існуючої партійної системи. Подібне явище стосується також виборчих бар’єрів у молодих демократіях Польщі та Словаччини. У Іспанії ж навпаки фактичне обмеження пропорційної репрезентації через поділ на виборчі округи має далеко ширше значення ніж виборчий поріг, результати котрого можна помітити лише у великих виборчих округах. У Голландії та в Ізраїлі виборчі пороги є дуже низькими, а результати їх застосування – мінімальними. Належить ще також зазначити, що хоча португальська конституція забороняє застосування виборчого бар’єру, однак тут однаково мав місце процес концентрації партійної системи.

Виборчий бар’єр та принцип рівності. Очевидно, що будь-який загороджувальний бар’єр є серйозним порушенням принципу рівноправності як стосовно виборців, так і стосовно кандидатів та тих, хто має право висування кандидатів на виборах, тобто партій. У Німеччині виборчий бар’єр використовувався як на виборах до бундестагу, так і на виборах до ландтагів, а інколи навіть на всіх комунальних виборах. Однак протягом останніх десяти років у федеральних землях це застереження було законодавчо скасоване в частині, що стосується місцевих виборів. З одного боку, це було обумовлено тим, що допустимість виборчого бар’єру усе більше ставилась під сумнів. З іншого боку, причина цього була пов’язана й з політичним співвідношенням сил. У багатьох федеральних землях коаліції складаються з однієї сильної й однієї слабкої партії, що на рівні земель може набрати від 5 до 13 % голосів. Але в багатьох комунах ця партія набирає менше 5 %. Тому її метою логічно є скасування виборчого бар’єру на виборах місцевого рівня, щоб у такий спосіб запобігти “пересиханню” свого джерела. Виправдати виборчий бар’єр взагалі та його процентний рівень зокрема досить важко. Цілком очевидно лише те, що він діє в інтересах суспільно визнаних партій, які захищають себе від конкуренції з боку новостворених партій. Всі молоді виборчі системи ставлять високий бар’єр для партій, що набирають сили. Системи простої більшості англо-американського типу також практикують застосування досить високого виборчого бар’єру для ускладнення входження на політичну арену нових політичних партій; однак початковий рівень не зводиться тут до 50 % голосів від кожного виборчого округу, а залежить від стратегій, прийнятих істотними партіями. Якщо вони об’єднуються з метою захисту спільних інтересів – виборчий бар’єр буде високим, якщо кожна партія бореться лише власними силами – даний бар’єр буде низьким. На ранніх стадіях мобілізації робітничого класу це сприяло створенню об’єднань ліберальних та лейбористських партій, а згодом і соціалістичних партій. Там, де існує виборчий бар’єр, частина виборців неминуче голосує за партії, які його не подолали. Їх голоси, таким чином, втрачаються. У Західній Європі середній відсоток таких загублених голосів для всіх виборів, які відбувалися у післявоєнний період, складав 6, тобто лише один з 20 виборців голосує за партії, які не проходять у парламент. У посткомуністичних країнах цей відсоток складає в середньому 17, тобто майже кожен п’ятий голосує за партії, які не потрапляють у парламент. У Польщі в 1993 р. навіть з відносно невисоким прохідним бар’єром – 5 %, більш як 34 % голосів було віддано за партії, які так і не змогли його подолати. Рекордними в цьому плані можна вважати вибори 1995 р. у Росії, коли було “втрачено” 49 % голосів, оскільки з 43 зареєстрованих партій лише 4 подолали 5-% виборчий бар’єр. При цьому слід зазначити, що цей відсоток “втрачених” голосів стосується лише пропорційних виборів. У мажоритарних виборчих системах його величина є ще більшою. Якщо ж ця теденція буде стійкою, то значна частина виборців швидше втратять віру в сам процес виборів, ніж змінять свої виборчі симпатії. Це обмеження принципу пропорційного представництва пояснюється потребами державно-політичного життя, зокрема необхідністю не розпорошувати парламентські сили і, таким чином, забезпечити стабільність уряду. Однак за цих умов привілеї на виборах одержують найбільші політичні партії, що об’єктивно сприяє зміцненню їх позицій і звуженню сфери дії інших політичних сил. Разом з тим, у більшості випадків прохідний бар’єр має досить обмежений вплив на загальні результати виборів, і тому деякі фахівці з виборчої проблематики вважають його зайвою умовністю, яка лише ускладнює правила проведення виборів, і радять його уникати.

3.1. Труднощі класифікації виборчих систем. У сучасних демократичних державах функціонує багато виборчих систем (понад 350), які часто дуже відрізняються між собою. Та різнорідність заохочує до розробки їх відповідної типології. Класифікація виборчих систем не повинна мати вигляд просто довгого списку, що перелічує ці системи по одній; вони мають розглядатись як різновиди невеликої кількості загальних типів. Виборчі системи пройшли тривалу еволюцію. У результаті більш ніж трьохвікового розвитку представницька демократія виробили дві основні форми участі громадян у формуванні органів державної влади та місцевого самоврядування: мажоритарну та пропорційну виборчу системи. Так, зокрема, автори Блоквелівської енциклопедії вважають, що на підставі методу обрахунку голосів слід розрізняти виборчу систему більшості (мажоритарну) та пропорційну. Дійсно, мажоритарну й пропорційну системи можна розглядати в історичному плані як два основних типи виборчих систем. Серед сучасних дослідників виборчих систем точиться дискусія з приводу того чи визначати змішану виборчу систему як самостійний тип. У сучасних умовах мажоритарна система втратила таке значення; актуальні лише її засадничі принципи – принцип формування парламентської більшості та інші. Насправді існує принципова відмінність між мажоритарними та пропорційними виборами, але що саме повинно бути відмінним є не до кінця зрозумілим. До цього ж додається ще й надто нечітка категорія т.зв. змішаних виборчих систем. З’являється загалом питання, чи не краще було б замінити дану дихотомічну класифікацію якоюсь тріадою. Спроби розмежування між т.зв. чистими та т.зв. змішаними виборчими системами є кроком в тому напрямку, який одночасно відсилає до проблем які стосуються внутрішніх відмінностей. У випадку міжнародного порівняльного аналізу маємо також труднощі оскільки предмет аналізу стосується різнорідних елементів, відмінностей держав, культур, мови. Наприклад в англійській мові існує велика альтернатива в означенні понять плюральна система та пропорційна система. Ці відмінності не мають такого значення при порівнянні мажоритарної та пропорційної системи у німецькій мові. Традиційно мажоритарні та пропорційні вибори визначаються наступним чином: мажоритарні вибори мають місце, коли перемагає той кандидат, який отримує більшість (абсолютну або відносну). Пропорційні ж вибори мають місце тоді, коли політична репрезентація найдокладніше відображає поділ голосів між партіями. Обидва поняття трактуються як правильні, але не симетричні. При дефініції мажоритарних виборів звертається увага на принципи вирішення, а при дефініції пропорційних виборів на результат виборів, на модель представництва. Такі відмінності в критеріях визначення ускладнюють порівняння систем. Для компаративістів є воно неприйнятним. Перша концептуальна вимога полягає в тому, щоб сформулювати симетричні визначення мажоритарних та пропорційних виборів. Тільки таким чином можна буде впорядкувати засадничі питання для характеристики типів виборчих систем. Асиметрія визначення мажоритарних та пропорційних виборів порушує питання про формування адекватної понятійної стратегії, чи обидва ці засадничі типи повинні бути визначені на основі технічних чи емпіричних елементів. Що слідує за прийняттям визначення, яке спирається на технічні елементи? Його перевагою є те, що воно є точним і досить докладно вказує на наслідки. Оскільки більшість виборчого округу є найважливішою змінною, що визначає сутність виборчих систем, то це означає, що обрана вона за основний визначальний класифікаційний критерій. Дж. Блондель (1969) прийняв, а багато з ним погодилося, що “У системі мажоритарних виборів є лише один кандидат, що обирається у виборчому окрузі, тоді як у системах з пропорційними виборами є більше ніж один кандидат у виборчому окрузі”. Ці автори обрали величину виборчого округу як вирішальний критерій визначення, утотожнюючи мажоритарні вибори з застосуванням одномандатних виборчих округів, а пропорційні вибори з застосуванням всіх інших типів виборчих округів. Для пропорційних виборів визначення допускає всі розміри виборчих округів, від двох до всієї кількості мандатів у парламенті, що очевидно надзвичайно відрізняє результати цього типу виборчої системи. Технічний критерій тим самим диспонує фрагменаризованими та суперечливими кваліфікаціями. Коротко кажучи, оскільки виборчий округ є найважливішою технічною змінною, яка є не надто придатною для визначення засадничих виборчих систем, то й інші технічні елементи не можуть виконати даної ролі. Констатація ця не означає заперечення необхідності дослідження технічних елементів, як важливої умови вивчення виборчих систем. Технічні елементи можуть отримати понятійне значення і виконувати класифікаційні функції лише в площині визначення підтипів виборчих систем. У питанні визначення засадничих типів виборчих систем головним критерієм може бути мета системи. Дихотомія, що спирається на такому визначнику як різниця між засадами репрезентації мажоритарних і пропорційних виборів є тим виразнішою, коли суперечливість засад є більшою ніж наслідки, що виникають з технік. Принципи не можуть змішуватися. Суперечливість принципів порушує цінності: насправді у дискусіях про виборчі системи мова йде про цінності, менше про техніки. Позитивна оцінка однієї системи означала б автоматично негативну оцінку іншої. Одночасно з цим рішенням дозволяється розв’язання попередніх проблем, які виникають при класифікації виборчих систем. Численні непорозуміння і відмінності в оцінках виборчих систем є наслідком браку загальновизнаних концептуальних меж та єдиної понятійної системи. Аренд Лійпхарт слушно говорить про ”термінологічні непорозуміння, які характеризують дослідження про виборчі системи.”

3.2. Класифікація виборчих систем В. Богданора. Проблема класифікації виборчих систем породжує чимало контраверсійних суджень, про що свідчить запропонована в 80-х рр. значна кількість нових їх типологій. Визначальним критерієм, навколо якого найчастіше здійснюється класифікація виборчих систем, є виборча формула – інші критерії відіграють допоміжну роль. Цього типу класифікацію виборчих систем запропонував В. Богданор, який виділив чотири типи виборчих систем: плюралістичні, абсолютної більшості, квазіпропорційні, пропорційні.

Плюралістичні системи виступають в двох видах, які відрізняються кількістю мандатів, що виборюються у виборчому округу. Перша система представляє собою класичний варіант, у якому голосування відбувається в одномандатних округах. Така виборча система є у Великобританії, США, Канаді, донедавна у Новій Зеландії. Кандидатів номінують політичні партії. Для отримання мандату необхідно було здобути звичайну більшість голосів. Такі системи характерні для англосаксонських держав, були частково запроваджені в результаті референдуму 1993 р. до обох палат італійського парламенту (за винятком однієї четвертої місць, які обираються за пропорційною системою). З плюралістичною виборчою системою з одномандатними округами можна було познайомитись у Польщі під час виборів до місцевих органів влади в 1990 і 1994 рр. Друга відмінність плюралістичних виборчих систем, характеризується тим, що голосування відбувається в багатомандатних округах. Виборець отримує таку кількість голосів, яку кількість мандатів виборюють в окрузі. Обраними вважаються ті кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. Така виборча система має місце в Туреччині, а також у Польщі при виборах до Сенату. Суть виборчої системи відносної більшості веде до того, що винагороджує вона ті політичні партії, що здатні до перемоги над своїми конкурентами в якомога більшій кількості виборчих округів, незалежно від кількості голосів отриманих на рівні держави. У класичній версії переможець виборів повинен отримати мінімум один голос більше ніж будь-хто з-поміж конкурентів більш ніж в половині округів. Фактично це веде до вилучення зі змагання тих угруповань, які концентруються в одному чи кількох регіонах. Є це системою пристосованою до ситуації, у котрій між собою змагаються дві сильні, загальнонаціональні політичні партії, як у Великобританії чи в США. Одночасно найповніше представляються її достоїнства, основним з котрих є запровадження стабілізації політичної сцени через усунення слабких партій, а також до зміцнення зв’язку між виборцями та депутатами. Виборець за даної системи віддає свій голос не за абстрактну програму чи ідеологію, а за конкретну особу. У інших умовах, коли у змаганні приймають участь більше угруповань, дана система виказує ряд недоліків, серед яких основним є те, що більшість виборців з даного округу може бути позбавлена представництва, віддаючи свої голоси за тих кандидатів, котрі програли (хоча й мінімально). Уявімо собі, що у виборчому округу стартує 4 кандидати, з яких один отримує 26 % голосів, двоє – по 25 % і один – 24 %. Легко порахувати, що 74 % виборців за такої системи не матимуть свого представника. Якщо даний ефект повториться у більшості округів, може дійти до того, що політичне керівництво здобуде партія, яку підтримує меншість виборців. Це спонукає виборців до т.зв. “стратегічного голосування” – всупереч власним симпатіям за представника найсильнішої політичної партії.

Системи абсолютної більшості. У системах абсолютної більшості вибори відбуваються в одномандатних округах. Кандидат повинен здобути підтримку більш ніж 50 % голосуючих в даному окрузі. У випадку, коли за мандат депутата ведуть боротьбу кілька кандидатів, може статись, що жоден з них не зможе отримати необхідної кількості голосів. З огляду на спосіб функціонування даної системи вирізняють дві відмінні системи абсолютної більшості: система повторного голосування та система альтернативного голосування. Система повторного голосування застосовується наприклад у Франції у виборах до Національних Зборів, а також у президентських виборах. Коли кожен з кандидатів не отримає абсолютної більшості, відбувається другий тур голосування. За мандат можуть змагатися лише два кандидати, які отримали в даному окрузі найбільшу кількість голосів в першому турі (у президентських виборах є це два перших кандидати, а в парламентських виборах – ті, що отримали понад 12,5 % голосів). У парламентських виборах вимога повторного голосування застосовувалася в Швейцарії до 1900 р., в Австрії, Голландії, в Італії до 1918 р., а також у Франції в III та V Республіці. У випадку застосування системи альтернативного голосування не є необхідним застосування другого туру, натомість виборець змушений здійснювати вибір у доволі специфічний спосіб. Якщо в даному окрузі бореться між собою кілька кандидатів, голосуючий повинен вказати свої преференції, відзначивши їх у списку претендентів цифрами 1, 2, 3 і. т. д. Сума цих преференцій дозволяє визначити остаточно, хто з кандидатів користується найбільшою підтримкою, причому в кожному турі з підрахунку вилучається кандидат, що набрав найменшу кількість голосів. Суть даної системи можна проілюструвати наступним прикладом. Наприклад в даному виборчому округу боротьбу за депутатський мандат ведуть шість кандидатів. Проголосувало 109269 виборців, а тому необхідна кількість голосів становить 54635 голосів. Згадані кандидати отримали у виборчих списках наступну кількість “перших місць”: А – 29147, В – 20448, С – 18991, D – 18307, E – 13171, F – 9205. Як бачимо, жоден з кандидатів не отримав необхідної кількості голосів виборців. У цій ситуації вилучається кандидат F. У ході дальшого обрахунку отримані ним 9205 голосів виборців розділяються між іншими кандидатами, беручи до уваги отримані ними “другі місця”. Таким чином A – отримав 886 голосів і має – 30033, В - + 2770 = 23218, С - +1348 = 20339, D - +3501 = 21808, E - + 824 = 13995. У цьому раунді з підрахунку голосів вилучається кандидат Е, а отримані ним голоси знову розділяються між рештою претендентів. У результаті багатократного повторення цієї операції мандат остаточно дістається кандидату С, незважаючи на те, що при підрахунку “перших місць” він займав лише третю позицію. Описана система альтернативного голосування застосовується в Австралії. Система звичайної більшості визнається як така, що найбільшою мірою деформує результати виборів відносно преференцій виборців, висловлених ними в ході голосування. В умовах двопартійності деформація є однак меншою ніж в умовах багатопартійності. У останній ситуації система звичайної більшості у варіанті голосування в два тури (як наприклад у Франції) змушує політичні партії до формування коаліцій у другому турі. Тут перевагу отримують центристські партії, що однак значно зменшує шанси радикальних партій, як правих так і лівих.

Квазіпропорційні системи.Квазіпропорційною системою називають ще систему голосу, що не передається. Полягає вона в тому, що кожний виборець володіє лише одним голосом, голосування відбувається в багатопартійних округах, а мандати отримують кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. З огляду на те, що існує загроза розпорошення голосів, дана виборча система спонукає політичні партії до обережного домінування кандидатів, як правило меншим числом ніж кількість мандатів в окрузі.

Пропорційні системи. Серед пропорційних систем – B. Богданор виділяє два їх різновиди. Перша з них це система партійного списку, друга це т. зв. система єдиного голосу, що передається. Системи партійного списку характеризуються як такі, в яких партії, а не виборці, здійснюють контроль над розміщенням кандидатів у списку для голосування. Виступають вони в кількох відмінних формах, які відрізняються рівнем, на котрому здійснюється розподіл мандатів у списку, або з погляду на об’єм вибору, який може здійснювати виборець в рамках списку. Коли мова йде про перший критерій, можна вирізнити наступні системи партійних списків: системи, в яких ціла територія держави становить єдиний виборчий округ; партії, що беруть участь у виборах формують єдині загальнонаціональні списки, поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні чи локальні списки (на рівні виборчого округу), але поділ мандатів відбувається на загальнонаціональному рівні; системи, в яких існують регіональні або локальні списки, а поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу; системи, в яких поділ мандатів відбувається на рівні виборчого округу, але існує так званий вирівнювальний розподіл мандатів на загальнонаціональному рівні. Якщо йдеться про можливість визначення в рамках партійного списку персональних симпатій виборців, то тут виділяють наступні виборчі системи: системи, в яких здійснення вибору кандидатів в партійному списку є неможливе, виборець може обирати лише списки (наприклад вибори до Національних Зборів у Франції 1986 р., вибори до німецького Бундестагу); системи, в яких виборець має право на визначення преференцій кандидатів в рамках одного партійного списку (наприклад вибори до палати представників в Італії до 1993 р.); системи, в яких виборець має право обирати кандидатів зі списків різних партій, а відтак фактично укладати власний список (наприклад вибори до Національної Ради у Швейцарії).

3.3. Класифікація виборчих систем Дж. Сарторі. Дж. Сарторі запропонував розрізняти виборчі системи на ті, які в незначний спосіб або суттєво впливають на диспропорцію голосів та мандатів. Таким чином Дж. Сарторі намагався замінити класичну пару понять: мажоритарні вибори та пропорційні вибори, за допомогою понять “сильна” та “слабка” виборча система. Порівняно з визначенням, яке спирається на технічних критеріях нова класифікація орієнтується на наслідки виборчих систем. На практиці рівень пропорційності виборчих систем залежить від кількох усталених чинників, наприклад від рівня фрагментації партійної системи і від типів поведінки політичних акторів. Так загалом рівень пропорційності в мажоритарних виборах є вищим аніж у пропорційних виборах. Однак наслідки виборчих систем проявляються не лише в цій залежності. При тому різний ступінь пропорційності може спричиняти різні наслідки. А однаковий рівень пропорційності в різних виборчих системах може мати відмінні наслідки. Рівень пропорційності також є чітким показником ступеню фрагментації партійної системи, на який виборча система впливає не лише через більший чи менший ступінь пропорційності. Поміркована диспропорційність не впливає загалом на визначення та класифікацію виборчих систем.

Сильні та слабкі виборчі системи.Характеристика виборчих систем на основі їхнього впливу на деформацію виборчої системи. Можна говорити про певний ступінь деформації виборчих систем, який існує постійно. Беручи це до уваги, деякі автори вирізняють “сильні” системи - зорієнтовані на диспропорційність, підтримку великих партій та урядову стабільність, та “слабкі” – зорієнтовані на збільшення ступеню пропорційності між відсотком здобутих голосів і отриманих мандатів Усі системи зумовлюють деформацію результатів виборів, яка полягає в тому, що одні партії є надпрезентовані, а інші підпрезентовані (недопрезентовані).

Надпрезентація.Явище диспропорції між кількістю голосів, отриманих політичною партією на виборах, і кількістю отриманих нею місць у парламенті.Так, у 1981 р. на виборах у Новій Зеландії Партія соціального кредиту отримала 21 % голосів і лише 2 % місць, а у 1989 р. на загальних виборах у Ботсвані Національний фронт Ботсвани набрав 27 % голосів і лише 9 % місць в парламенті. Вперше у ХХ ст. у Сполученому Королівстві така ситуація, яка отримала назву “bias” (упередження), склалася в 1929 р., коли Лейбориcтська партія, отримавши 37,1 % голосів мала 46, 8 % депутатських місць, а вже з 1935 р. вона стала звичною практикою (зокрема на виборах 1951 і 1974 рр.). У 1993 р. на  виборах в Лесото, де в умовах класичної мажоритарної виборчої системи відносної більшості, Партія конгресу Басуто, отримавши 75 % голосів, здобула всі 65 місць у парламенті. Парламентської опозиції не було зовсім і всі 25 % виборців, які голосували за інші партії, залишилися не представленими взагалі. Аналогічно на виборах у 1991 р. в Сінгапурі правляча Народна партія дії набрала 61 % голосів і отримала 95 % місць у парламенті, у Джибуті в 1992 р. за системою представницького голосування всі 65 місць у парламенті здобула партія “Народна асамблея за прогрес”, яка набрала 75 % голосів. На Мальті у 1987 р. запроваджено конституційну норму, згідно з якою партія, що здобула на виборах 50 % голосів, отримує додаткових чотири депутатських мандати для забезпечення більшості у парламенті. Усвідомлення факту диспропорційності впливає на поведінку партій під час виборів. Цю тенденцію сформулював ще М. Дюверже, вирізняючи: механічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що всі, партії, які приймають участь у виборах, за винятком двох найсильніших, є перманентно підпрезантаційні; психологічний ефект виборчого права, який полягає в тому, що виборці є схильними голосувати за сильнішу партію побоюючись “втрати” свого голосу. Однак гіпотеза М. Дюверже, сформована в умовах “замерзання” партійних систем, не знаходить бнззастережного підтвердження в 70-х та 80-х рр. Не пояснює й вона “перехоплення” виборчих голосів новими партіями. Не приймає вона до уваги також аспекту коаліційної політики, яка означає, що навіть голосування за слабку партію і в результаті підпрезентація, може бути компенсована її участю в уряді (як це має місце в Німеччині з партією Вільних демократів).

Пункт перелому. Величина, що означає поріг підтримки, нижче якого з’являється явище підпрезентації. Чим вищим є пункт перелому, тим меншим є шанс для слабких партій. Прикладом високого ступеню пункту перелому можуть бути вибори у Великій Британії в 1983 р., коли Демократичний Альянс (об’єднання лібералів та соціал-демократів) отримало дещо більше ніж 25 % голосів і лише 3,5 % мандатів. Поза Європою високий поріг зустрічаємо в сучасній Новій Зеландії та США, а також у державах, що застосовують виборчі системи звичайної більшості і одномандатні виборчі округи (становить він відповідно 41 і 46). У 70-х рр. був він найнижчим в Данії (2 %), Швеції (4,5 %), Голландії і Австрії (по 5 %), в Німеччині та Норвегії (8 %), а також у державах, які застосовують пропорційну виборчу систему (формулу д’Oндта чи Сен-Лагю) та багатомандатні округи. Звертає увагу той факт, що є вони державами з найвищим рівнем пропорційності. Кореляція ця є особливо корисною для малих партій, але здатних до подолання виборчого бар’єру. Високий рівень пропорційності, а також низька величина пункту перелому гарантує їм мінімізацію шкідливого для них ефекту підпрезентації. Коли мова йде про явище надпрезентації чи підпрезинтації політичних партій як результату виборчого права, виникає проблема міри пропорційності (диспропорційності). З цією метою застосовуються різні змінні, зокрема коефіцієнт диспропорційності, індекс пропорційності виборчої системи та індекс диспропорційності виборів .

Коефіцієнт диспропорційності.Число, яке відображає загальну невідповідність між кількістю голосів, отриманих партією на виборах, і місцями, здобутими нею в парламенті.

Індекс пропорційності виборчої системи.Величина, яка вказує на рівень пропорційності виборчої системи. Існує декілька методик обрахунку даного показника. Серед них найпоширенішою стала формула, запропонована Р. Гюнтером:

,

де I_p – індекс пропорційності виборчої системи (між 0 і 100), V–відсоток голосів отриманих партією на виборах, S – відсоток отриманих партією депутатських мандатів,n– кількість партій, які провели своїх депутатів до парламенту, (V-S) – різниця між відсотком здобутих голосів і відсотком мандатів, що належать партії. Для оцінки рівня пропорційності виборчої системи використовують також індекс диспропорційності виборів.

Індекс диспропорційності виборів (індекс Л-С., індекс найменших квадратів).Величина, яка разом з індексом пропорційності виборчої системи, вказує на рівень пропорційності виборчої системи.Математичну формулу даного індексу запропонував Галлахер, яка має наступний вигляд:

Де, I– індекс диспропорційності виборів,p – відсоток голосів, які отримала партія на виборах, p – відсоток мандатів, які отримала партія відповідно до свого виборчого результату, n – кількість партій (блоків), які пройшли до парламенту. Проведені дослідження показали, що найбільший показник диспропорційності властивий системі відносної більшості Сполученого Королівства та двотуровій системі більшості Франції.

Рівень пропорційності виборчих систем.Змінна, яка показує відповідність частки голосів, отриманих партією на виборах – частці отриманих нею депутатських мандатів. Рівень пропорційності виборчої системи є тим вищим, чим адекватнішим є це співвідношення. Найвищий рівень пропорційності теоретично має дорівнювати 100 % відповідно, чим менше співвідношення частки голосів і частки мандатів, тим нижчим буде рівень пропорційності. Найбільш пропорційною є виборча система Австрії, де відхилення частки зібраних голосів від частки одержаних мандатів не перевищує 1 %. Зворотно характеризується іспанська та грецька системи: тут відхилення становить відповідно 17 та 12 %. Співвідношення між ступенем пропорційності та виборчими системами видно з наступної таблиці:

Виборча система

Держава

Індекс пропорційності

Розмір округу (кіл-сть мандатів)

Ефективна кількість партій

Партійна система

ПРОПОРЦІЙНА

Австрія

   98,0

20,3

  2,7

двопартійна

Бельгія

   93,0

7,1

  8,2

багатопартійна

Данія

   98,0

9,7

  5,4

багатопартійна

Фінляндія

   93,0

13,3

  5,8

багатопартійна

Греція

   92,0

5,4

  2,6

багатопартійна

Іспанія

   86,0

6,7

  3,8

багатопартійна

Голландія

   97,0

150,0

  4,2

багатопартійна

Ірландія

   96,0

4,0

  3,2

багатопартійна

Німеччина

   98,0

2,0

  2,8

Двопартійна

Норвегія

   93,0

8,2

  4,4

багатопартійна

Португалія

   93,0

12,5

  3,7

багатопартійна

Швейцарія

   93,0

7,7

  7,3

Багатопартійна

Швеція

   96,0

12,1

  3,7

багатопартійна

Італія (до 1993)

   95,0

20,3

  5,2

багатопартійна

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров