Мы поможем в написании ваших работ!
ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
|
Версія Середньо-дунайської прабатьківщини слов’ян розкритикована сучасною українською історіографію. Виклад відповідних критичних положень я зробила вище.
Содержание книги
- У постгляціальному періоді почалося повільне підвищення температури. Тут нараховується 5 кліматичних періодів: пребореал, бореал, атлантикум, суббореал і субатлантикум.
- У будь-якому разі, як бачимо, гляціалістська теорія, яка довгий час була недоторканною в науці, нині піддається великій критиці, що історикам треба враховувати.
- Україна в пізньопалеолітичну та мезолітичну добу.
- У пізньому палеоліті, як і пізніше В мезоліті населення праукраїни входило В тісно пов’язане етнічне й культурне коло середземноморсько-чорноморських етносів.
- У 1995 році український археолог Ю. О. Шилов підтвердив цю тезу А. Г. Кифішина лінгвістичними, археологічними, етнологічними дослідженнями, і довів версію до рівня наукової гіпотези.
- Україна в бронзовому віці: розселення індоєвропейців, проблема їхнього походження та прабатьківщини («арійська проблема»).
- Таким є мовознавчий пошук арійської прабатьківщини. А що нам каже про це Археологія.
- Степова зона виявилася найбільш придатною для скотарства. Відносна простота й невелика працезатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку степових племен.
- Проблема Півночі у вітчизняній історії, Бьярмія. Критика «північної версії» початків індоєвропейської історії в українській історичній літературі.
- Тут, безумовно, певний прорив може допомогти зробити міфологія. Російський історик микола федорович федоров якось влучно сказав:
- Тип суспільства homo sapiens sapiens встановлювався відразу – це расовий феодалізм. (тож ні про який «первісний комунізм» не може бути й мови).
- Цивілізації раннього залізного віку на теренах України.
- Майже одночасно з кіммерією – у ІХ ст. До Н. Е. Виникає у Криму ще одне державне утворення – таврика. Воно проіснувало багато довше від кіммерії й припинило своє існування у і ст. До Н. Е.
- Грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї. Боспорське царство, Херсонес.
- Інша держава греків розташовувалася у південно-західній частині Кримського півострова. Центром її було м. Херсонес (Севастополь).
- Херсонес, подібно до Боспору, став частиною Митридатового царства.
- У ііі ст. Н. Е. Особливої могутності досягло плем’я аланів. Їх яскраво описав римський історик іv ст. Амман марцеллін. Зокрема, він сказав про них так:
- Україна в першій половині І тис. н.е.: Готія, Кримська Готія (Країна Дорі, Феодоро, Готські Клімати); Гунська імперія, Антське царство.
- У 395 році римська імперія остаточно розділилася на дві частини: західну Римську імперію (столиця – рим) і Східну Римську імперію (столиця – константинополь). Рим занепав остаточно у V ст.
- Подальші проблеми країни Дорі будуть зв’язані вже з посиленням русів.
- Моє пояснення гунської навали на європу, гадаю, надає тієї логіки цьому явищу, якої сучасним його поясненням якраз і недостає.
- У 602 році антська держава впала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти В писемних джерелах уже не згадуються, а В літературі починає вживатися назва «слов’яни».
- Найпоширенішими є дві гіпотези: Середньо-дунайська та Карпато-дніпровська. На їхню користь промовляє найбільша кількість мовознавчих та археологічних фактів і її підтримує найбільша кількість учених.
- Таким чином, повідомлення нестора про переселення слов’ян у подунав’я може відноситися не раніше, ніж до V ст. Н. Е.
- Про ці події у 584 році Іоанн Ефезький писав так:
- Версія Середньо-дунайської прабатьківщини слов’ян розкритикована сучасною українською історіографію. Виклад відповідних критичних положень я зробила вище.
- І все ж таки, неправильно було вважати, що росіяни – це русифіковані угро-фіни. Значний внесок в їхню етногенезу зробили татари.
- Як бачимо, він, як археолог, бачив усі сучасні європейські етноси вже В 5 тис. До Н. Е.
- Каталізатором етногенетичних процесів у vііі – ІХ ст. Виступили два чинники:
- І все ж таки на кінець хіх ст. Перевага виявилася на боці антинорманістів, хоча залишалися не проробленими великі лакуни як методологічного й загальноісторичного, так і джерелознавчого характеру.
- По темі « ґенеза слов’яно-руської державності. Виникнення Київської Руси» читається проблемна лекція:
- Подібне значення це має й нині.
- Подивимося, чи маються В історичних джерелах свідчення про те, що українці й росіяни (русскіє) – не одне й те Ж.
- Щодо історичних уявлень росіян – автор теж точний: до Київської Руси росіяни дійсно привласнювали собі й візантію, і рим, об’явивши свою державу ще В хvі столітті «третім римом».
- Ще один претендент – поляки (за працею нормана дейвіса «боже ігрище: історія польщі»).
- На цьому перший том праці нормана дейвіса, В якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.
- Державно-політичний устрій Київської Руси.
- Християнство і Київська Русь
- Правда, світ, як завжди В історії, виявить відносно Руси свою абсолютну невдячність. І марно йому дорікати за це. Світ є таким, яким він Є.
- Царська корона ярославу (В якості доказу висувається графітичний напис на стіні св. Софії, що Ярослав Мудрий є цар;
- Не признав літургії слов’яно-руського обряду, бо В ній згадувався папа, викреслений з грецьких богослужб ще В 1054 році.
- Зовнішня політика Київської Руси
- До часу правління аскольда джерела відносять і перше хрещення Руси. Але те «аскольдове хрещення», як відомо, значного сліду В історії Руси не залишило.
- Греки зобов’язалися заплатити по 12 гривен срібла на кожного воїна й надати дарунки для «великих князів», що володіли києвом, переяславом, любечем й деякими іншими містами.
- Князь Ігор Рюрикович (912 – 945 рр.).
- Переговори після акту церемоніалу Ольга проводила сама з імператором. Докладний зміст переговорів невідомий. Припускається, що йшлося про військову допомогу русів грекам та торгівлю.
- Великий князь святослав завойовник (964 – 972 рр. ).
- Другий похід на Болгарію (969 р.).
- Великий воїн, лицар без страху й закиду, вірний товариш вояків – таким був святослав. «поляжемо, а не осоромимо землі руської» – таке гасло залишив цей Великий князь нащадкам.
- Прийняття християнства як велика зовнішньополітична акція князя Володимира Святославовича.
Однак існує й інший варіант трактовки прабатьківщини слов’ян у сучасній український історіографії – варіант Фракійської прабатьківщини, який перекликається з гіпотезою Середньо-дунайської прабатьківщини. Хоча фракійці вийшли з Малої Азії (вони проживали у Фрігії, Мізії, Лідії, Трої), але осіли насамперед у Егеїді й започаткували знамениту кріто-мікенську цивілізацію. Цей варіант відстоював такий українській вчений, фізико-хімік за фахом, як Олександр Павлович Знойко (1907 – 1988 рр.) (головна праця – «Міфи Київської землі та події стародавні»). Він твердив, виходячи вже з назви Місяця – головного міфічного божества на Наддніпрянщині – Артеміда, Колета, Василя (Василь), що в етногенезі українців брали участь пеласги-трипільці, етруски й близьке до них населення давньоямної культури, а також фракійці. Все це були південні племена – пеласги, що посідали й Пелопоннес, і острів Кріт та Егеїду до приходу сюди дорійців (д’арїв. – О.Б.). Тому Знойко вважав, що предки слов’ян ішли в землі України не з Півночі, а з Півдня. На фракійське походження слов’ян, на його думку, свідчить їхня невгасима любов-туга за Дунаєм. Він вважає це тугою за батьківщиною, де поряд з Дунаєм незмінно виступають гори, море й фракійські міфи. Таку любов неможливо мати до чужої річки, чужого краю. Знойко вважає фракійську стадію однією з останніх у ґенезі слов’ян, а також, за його твердженням, і Руси (при цьому він знов піднімає ще за радянських часів розкритиковану версію, що назва «Русь» походить від назви річки Рось. До фракійців йому при цьому доводиться заносити й кіммерійців, хоча давно встановлено, що то були предки германців). Ось тут уже видно, як слов’яни й руси продовжують в українській історіографії ототожнюватися і це призводить до того, що Знойко фракійців-кельтів тягне до предків слов’ян, тоді як у окремій великій дискусії щодо походження русів значна частина вчених схиляється до думки про кельтське походження саме русів (а не слов’ян).
Думки Знойка вступають у протиріччя з думками тих українських учених, які вважають прямими потомками пеласгів-трипільців саме українців, додаючи до них хіба що сербів, хорватів і частково болгар, але аж ніяк не кельтів та похідні від них сучасні народи. На користь останніх промовляє вивчення унікального Космосу Трипільської цивілізації, втіленого в орнаменталістиці й символіці кераміки Трипілля. Такого немає ніде в світі, крім української народної творчості, в тому числі немає у потомків фракійців. А, напевне, слід прислухатися до твердження римського історика Діонісія Галікарнаського, який, полемізуючи з Геродотом саме з питання щодо походження етрусків, писав, що для ствердження спорідненості народів треба встановити, чи є спільність у їхніх віруваннях, традиціях, обрядах, мові. Щодо мови важко щось казати (хоча дослідження тривають), а ось відносно іншого українці виступають, дійсно-таки, прямими нащадками пеласгів-трипільців. Але не такими були руси… А їх же теж не можна від процесу етногенези слов’янства відкидати. Отож, як була проблема, так ми її й знов фіксуємо. І, вочевидь, без чіткого розмежування русів і слов’ян проблема прабатьківщини слов’янства вирішенню не піддасться.
Крім того, зазначу, що все, що пише Знойко та прихильні до нього автори щодо Малої Азії як терену, де проживали й розвивалися пеласги, тільки підтверджує те, що між стародавньою Ораттою й Чатал-Гююком існував тісний зв’язок, який Юрій Шилов зафіксував і підкреслив, що між цими регіонами відбувався обмін не тільки релігійний, культурний і технологічний, а й етнографічний. Знойко в такому разі вважає, що культура, мова й релігія йшла з Південної частини Циркумпонтійської зони на північну її частину. Але дослідження Юрія Шилова й деяких інших учених доводять, що все було якраз навпаки. Все треба тільки поглиблювати в часі (до часів Оратти) й тоді терен Праукраїни й проявиться як прабатьківщина слов’ян.
Тож можна констатувати, що Карпато-дніпровська версія прабатьківщини слов’ян поступово в сучасній українській історіографії набуває все більшої аргументації, але її треба поглиблювати в часі (як це робить Ю. Шилов), і тоді все, як-то кажуть, «складеться». Сьогодні ж версія Шилова – Кифішина – Даниленка ще в науці дискутується. Але це нічого не міняє: нове завжди важко пробивало собі шлях крізь стереотипи офіційної науки.
Про Північ же Європи ми будемо говорити, зважаючи на існування тут у ранньому середньовіччі не тільки норманів, вендів та словен, а й чуді. «Чуддю» наші предки називали різні фінно-угорські племена. Для них вони, дійсно, були «чудними», бо ні до слов’ян, ні навіть до індоєвропейців чудь не належала. І антропологічно, і мовно чудь відносилася до урало-алтайської групи народів. Тож, зважаючи на її розселення, сучасні естонці – це суміш германців з чуддю з перевагою останніх; литовці й латиші (балти) – суміш германців, чуді та балтів. З поляками – проблема, бо вони або ослов’янені чудь з балтами, або ослов’янені кельти з чуддю. Московіти («русскіє») – це чудь, ослов’янена (скоріш, русифікована, бо треба зважати на русів, особливо в даному питанні) у VІІІ – ХІІ ст. Дехто з дослідників зве їхню країну «Великочудією». І має підстави, до речі.
Відомий історик Микола Покровський (1868 – 1932 рр.) писав, що 80% росіян мають угро-фінське походження, це ж писали і видатні російські історики Карамзін та Соловйов, це ж доводять і дослідження сучасних антропологів. Сюди також слід додати й значний примішок тюрків. На середину ХVІІ ст., як довели ще радянські філологи, розмовною мовою у Московській державі був поволзький тюрк. Отож, справжня славізація московітів почалася тільки після приєднання України, тобто – після 1654 року.
Відомий російський історик Василь Йосипович Ключевський у 17-й лекції своєї «Русской истории» 100 років тому дуже прикметно писав (не можу втриматися, щоб не передати його соковиту мову, без перекладу. Але з моєю реплікою):
«Говоры великорусского наречия сложились путем постепенной порчи первоначального русского говора (О.Б.: якого? А якщо то – давньоукраїнський?)… Не пестря лексики, чудская примесь портила говор, внося в него чуждые звуки и сочетания… Народные обычаи и поверья великороссов и доселе хранят явственные признаки финского влияния» (Ключевский В. О. Русская история. – Кн. 1, с. 276, 270).
|
