Мы поможем в написании ваших работ!
ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
|
Таким чином, повідомлення нестора про переселення слов’ян у подунав’я може відноситися не раніше, ніж до V ст. Н. Е.
Содержание книги
- Під джерельною базою розуміється сукупність джерел, на які спирається історичне пізнання.
- Первісна доба в історії України
- У постгляціальному періоді почалося повільне підвищення температури. Тут нараховується 5 кліматичних періодів: пребореал, бореал, атлантикум, суббореал і субатлантикум.
- У будь-якому разі, як бачимо, гляціалістська теорія, яка довгий час була недоторканною в науці, нині піддається великій критиці, що історикам треба враховувати.
- Україна в пізньопалеолітичну та мезолітичну добу.
- У пізньому палеоліті, як і пізніше В мезоліті населення праукраїни входило В тісно пов’язане етнічне й культурне коло середземноморсько-чорноморських етносів.
- У 1995 році український археолог Ю. О. Шилов підтвердив цю тезу А. Г. Кифішина лінгвістичними, археологічними, етнологічними дослідженнями, і довів версію до рівня наукової гіпотези.
- Україна в бронзовому віці: розселення індоєвропейців, проблема їхнього походження та прабатьківщини («арійська проблема»).
- Таким є мовознавчий пошук арійської прабатьківщини. А що нам каже про це Археологія.
- Степова зона виявилася найбільш придатною для скотарства. Відносна простота й невелика працезатратність при догляді за тваринами сприяли прискореному розвитку степових племен.
- Проблема Півночі у вітчизняній історії, Бьярмія. Критика «північної версії» початків індоєвропейської історії в українській історичній літературі.
- Тут, безумовно, певний прорив може допомогти зробити міфологія. Російський історик микола федорович федоров якось влучно сказав:
- Тип суспільства homo sapiens sapiens встановлювався відразу – це расовий феодалізм. (тож ні про який «первісний комунізм» не може бути й мови).
- Цивілізації раннього залізного віку на теренах України.
- Майже одночасно з кіммерією – у ІХ ст. До Н. Е. Виникає у Криму ще одне державне утворення – таврика. Воно проіснувало багато довше від кіммерії й припинило своє існування у і ст. До Н. Е.
- Грецькі міста-держави в Північному Причорномор’ї. Боспорське царство, Херсонес.
- Інша держава греків розташовувалася у південно-західній частині Кримського півострова. Центром її було м. Херсонес (Севастополь).
- Херсонес, подібно до Боспору, став частиною Митридатового царства.
- У ііі ст. Н. Е. Особливої могутності досягло плем’я аланів. Їх яскраво описав римський історик іv ст. Амман марцеллін. Зокрема, він сказав про них так:
- Україна в першій половині І тис. н.е.: Готія, Кримська Готія (Країна Дорі, Феодоро, Готські Клімати); Гунська імперія, Антське царство.
- У 395 році римська імперія остаточно розділилася на дві частини: західну Римську імперію (столиця – рим) і Східну Римську імперію (столиця – константинополь). Рим занепав остаточно у V ст.
- Подальші проблеми країни Дорі будуть зв’язані вже з посиленням русів.
- Моє пояснення гунської навали на європу, гадаю, надає тієї логіки цьому явищу, якої сучасним його поясненням якраз і недостає.
- У 602 році антська держава впала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти В писемних джерелах уже не згадуються, а В літературі починає вживатися назва «слов’яни».
- Найпоширенішими є дві гіпотези: Середньо-дунайська та Карпато-дніпровська. На їхню користь промовляє найбільша кількість мовознавчих та археологічних фактів і її підтримує найбільша кількість учених.
- Таким чином, повідомлення нестора про переселення слов’ян у подунав’я може відноситися не раніше, ніж до V ст. Н. Е.
- Про ці події у 584 році Іоанн Ефезький писав так:
- Версія Середньо-дунайської прабатьківщини слов’ян розкритикована сучасною українською історіографію. Виклад відповідних критичних положень я зробила вище.
- І все ж таки, неправильно було вважати, що росіяни – це русифіковані угро-фіни. Значний внесок в їхню етногенезу зробили татари.
- Як бачимо, він, як археолог, бачив усі сучасні європейські етноси вже В 5 тис. До Н. Е.
- Каталізатором етногенетичних процесів у vііі – ІХ ст. Виступили два чинники:
- І все ж таки на кінець хіх ст. Перевага виявилася на боці антинорманістів, хоча залишалися не проробленими великі лакуни як методологічного й загальноісторичного, так і джерелознавчого характеру.
- По темі « ґенеза слов’яно-руської державності. Виникнення Київської Руси» читається проблемна лекція:
- Подібне значення це має й нині.
- Подивимося, чи маються В історичних джерелах свідчення про те, що українці й росіяни (русскіє) – не одне й те Ж.
- Щодо історичних уявлень росіян – автор теж точний: до Київської Руси росіяни дійсно привласнювали собі й візантію, і рим, об’явивши свою державу ще В хvі столітті «третім римом».
- Ще один претендент – поляки (за працею нормана дейвіса «боже ігрище: історія польщі»).
- На цьому перший том праці нормана дейвіса, В якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.
- Державно-політичний устрій Київської Руси.
- Християнство і Київська Русь
- Правда, світ, як завжди В історії, виявить відносно Руси свою абсолютну невдячність. І марно йому дорікати за це. Світ є таким, яким він Є.
- Царська корона ярославу (В якості доказу висувається графітичний напис на стіні св. Софії, що Ярослав Мудрий є цар;
- Не признав літургії слов’яно-руського обряду, бо В ній згадувався папа, викреслений з грецьких богослужб ще В 1054 році.
- Зовнішня політика Київської Руси
- До часу правління аскольда джерела відносять і перше хрещення Руси. Але те «аскольдове хрещення», як відомо, значного сліду В історії Руси не залишило.
- Греки зобов’язалися заплатити по 12 гривен срібла на кожного воїна й надати дарунки для «великих князів», що володіли києвом, переяславом, любечем й деякими іншими містами.
- Князь Ігор Рюрикович (912 – 945 рр.).
- Переговори після акту церемоніалу Ольга проводила сама з імператором. Докладний зміст переговорів невідомий. Припускається, що йшлося про військову допомогу русів грекам та торгівлю.
- Великий князь святослав завойовник (964 – 972 рр. ).
- Другий похід на Болгарію (969 р.).
Іншою версією прабатьківщини слов’янства є Карпато-дніпровська. Згідно з нею, предками слов’ян було населення Трипільської культури. Навалою арійських племен зі Сходу в 1800 році до н.е. Трипільська культура була знищена. а трипільці розселилися по Європі аж до Адріатики. Їх по ходу переселення настигали ар’ї, саджали на землю й асимільовували. Там, де це відбулося, виникли різні слов’янські племена. Рефреном цієї версії є такий вислів: «Там, де в давнину не було Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського племені. Існування схожості мовних показників ще не є ознакою етносу – мова, внаслідок високої культури трипільського населення, могла бути запозичена неслов’янськими племенами. Їх можна занести до слов’яномовних.
Походження слов’янських та слов’яномовних народів.
Слов’янську версію походження українського народу визнають далеко не всі дослідники; існують також динарсько-нордійська версія В. Щербаківського та тюркська версія М. Аджи, але про них нижче. Зараз же викладемо основні положення слов’янської версії. Вона, як я подала вище, має два різновиди – прихильники однієї відстоюють Карпато-дніпровську прабатьківщину слов’ян, прихильники іншої – Середньо-дунайську.
Почнемо з першого різновиду. Отож, що ми згідно з ним маємо? На V ст. н.е., як засвідчив грецький історик Пріск Палійський, який, до речі, на свої очі бачив Аттілу й інших гунів, а не судив про них на основі викривлених і замовлених переказів, усі слов’янські племена, незважаючи на діалектичні відмінності, розмовляли однією мовою. У ставці Аттіли він почув і записав такі слова: «мед» (медос), «вар» (кип’яток), «кам» (камос – хмільний напій з ячменю), «страва». Різниця між слов’янами була тільки родова, а не мовна чи культурна. Розселившись по великих просторах Європи, вони пішли кожен своїм історичним шляхом, а ті, що залишилися на теренах Стародавньої України, стали предками українців. Саме вони створили Антську державу, яка передувала Київській Руси. Що ж стосується інших, крім українців, слов’янських народів, то в їхній етногенезі взяли участь туземні племена тих земель, куди вони переселялися. Якщо новоприбулі зливалися з племенами рідного їм індоєвропейського походження, то поставали слов’яни, якщо – з племенами іншої мовної сім’ї чи раси, то поставав слов’яномовний народ.
Розселяючись по Європі, у ІV – VІІ ст., слов’яни, прабатьківщиною яких були землі України, рухалися майже в усіх напрямках від центру – на землі Балкан, на захід вздовж Дунаю та до Альп; на північний захід у бік Ельби та Рейну; на північ вздовж Дніпра до озера Ільмень; на південний схід до Тамані. Лише заселення північно-східного напрямку (землі майбутньої Московської держави) затрималося на 3 – 4 століття. Ці землі були зайняті суцільними лісами й болотами, які вимагали великих зусиль для їхнього окультурення. Не були заселені слов’янами також і Лівобережні степи – тут «гуляли» степовики. Ні підкорити їх, ні посадити на землю чи винищити їх слов’янам не вдалося.
Наївно думати, що будь-які переселення відбувалися на вільні від людей землі. Таких не було ніде, існували землі більш, або менш заселені. Потрапляючи на них переважно за допомогою грубої сили, різнодіалектичні слов’янські племена асимільовували місцеве населення. Воно, змішуючись з новоприбулими слов’янами й засвоюючи їхню мову, певною мірою її спотворювало, «діалектизувало» її по-своєму, а потім усі разом уже розвивали цю трансформовану мову. Так створювалися слов'янські й слов’яномовні народи та мови.
Так, зокрема, сталося з кельтами, частина яких проживала на землях України. Геродот, описуючи Скіфію, назвав їх неврами; римляни звали їх карпами, бастардами, певкінами; германці – волохами (від галльського Volcae – «вовк»). У ІІ – V ст. вони на наших теренах були вже асимільовані (дехто вважає русів їхньою східною гілкою, але це – тільки припущення), але як пам’ять про себе вони залишили багато назв: Галичина, Бойківщина, Белз, Нурська земля, Рутенія, Волинь (можливо, й Русь, оскільки «Русь» кельтською – це «небесна вода», тобто роса, але не проста, а одухотворена). Латиняни називали їх галлами, а сама назва «кельти» (Celtae) означає «величні». Слов’янізовані кельти на землях Чехословаччини – це чехи й словаки. (Схоже, що й поляки – такі ж, тільки чомусь не визнають цього, вперто відносячи себе до слов’ян).
В Тисо-дунайській низовині слов’яни у VІ ст. спочатку були завойовані кочовими аварами, які встановили жорстокий режим: чоловіків вирізали, а жінок запрягали в теліги й їздили на них. В кінці ІХ ст. їх змінили нові завойовники – мадяри (угро-фіни), які поводили себе зі слов’янами точно так же: винищували чоловіків, а жінок – одних, за прикладом аварів, теж запрягали в теліги, а інших перетворювали на наложниць. Так виникли мадяри (угорці).
На землях Австрії слов’яни спочатку асимілювали місцевих романізованих кельтів (назва Відень – кельтського походження), але потім самі були германізовані. Так виникли руді австріяки (бо кельти мали руде волосся).
У Дакії (територія сучасної Румунія) слов’яни, кількість яких була незначною (даки вбивали зайд усіх підряд), були романізовані.
На решті північної та центральної частини Балканського п-ова слов’яни асимілювали фракійців (жили на землях сучасної Болгарії) та іллірійців (землі інших держав півострова). Навалу слов’ян витримала лише невелика частина оліфійців, з чим сучасна Європа має й досі великі проблеми, бо це – сучасна Албанія (мусульманська країна).
|
