Світський, теократичний та постсоціалістичний типи держав в сучасній юридичній теорії

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 34 из 64Следующая ⇒

Розглянемо найбільш розповсюджені типи держав, які сформувались в сучасному суспільстві. До таких типів сучасних держав належать: світський, теократичний та постсоціалістичний.

Світською вважається така держава, в якій не існує офіційної, «державної» релігії і жодне з віровчень не визнається обов’язковим чи переважним. Релігія, її канони і догми, а також релігійні об’єднання, котрі діють в такій державі, не повинні здійснювати вплив на публічну владу, діяльність її органів та посадових осіб, на систему державної освіти та інші сфери діяльності держави [56, с. 24].

Світський характер держави забезпечується такими засобами: 1) закріплення в законодавстві відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави; 2) відокремлення державної освіти від церкви; 3) законодавче забезпечення рівноправності всіх релігійних конфесій. Жодна релігія чи релігійне об’єднання не мають переваг чи обмежень порівняно з іншими; 4) законодавче забезпечення права кожного на свободу світогляду та віросповідання; 5) рівність прав і свобод особи незалежно від ставлення до релігії, релігійних переконань, приналежності до релігійних об’єднань, заборона будь-яких форм обмеження прав і свобод особи за ознаками релігійної приналежності; 6) заборона встановлення будь-якої релігії як «панівної»; 7) заборона закріплення певної релігії або віросповідання як обов’язкових; 8) нейтральність держави у питаннях свободи віросповідань і переконань; 9) держава у своїй практичній діяльності не здійснює офіційної пропаганди як атеїзму, так і будь-якого віровчення; 10) релігійні догми і канони не визнаються джерелами права [56, с. 32].

Відокремленість церкви від держави, насамперед означає, що держава не втручається у визначення громадянином свого ставлення до релігії та релігійної приналежності, до виховання дітей батьками чи особами, котрі їх замінюють, відповідно до своїх переконань та із врахуванням права дитини на свободу совісті і свободу віросповідання. Врешті, держава не покладає на релігійні об'єднання виконання функцій органів державної влади, державних установ і органів місцевого самоврядування, не втручається в діяльність релігійних об'єднань, якщо вона не суперечить діючому законодавству. У той же час, держава регулює надання релігійним організаціям податкових та інших пільг, надає їм іншу фінансову, матеріальну допомогу тощо [57, с. 216].

Релігійна організація у світській державі створюється і здійснює свою діяльність згідно з власною ієрархічною структурою, призначає свій персонал, не виконує функцій органів державної влади, органів місцевого самоврядування, не бере участі в діяльності політичних партій і рухів, не надає їм матеріальної допомоги [58, с. 84].

Варто також зауважити, що в деяких демократичних світських державах узаконено офіційну (державну, національну) релігію. Наприклад, у Англії такою релігією виступає англіканство, в Греції та Болгарії — православна релігія.

Наступним, своєрідним типом держави є теократичний. В сучасному світі немало держав характеризуються особливим ставленням до релігії, що накладає відбиток на державний лад країни загалом.

Визначальними характеристиками теократичної держави є: 1) наявність обов’язкової для всіх релігії, котра нав’язується примусово; 2) релігійний лідер (глава релігійного об’єднання) або група релігійних лідерів (керівний орган релігійного об’єднання, рада релігійних лідерів тощо) знаходяться на чолі держави, очолюють органи державної влади, володіють повноваженнями державної влади (виконавчої, законодавчої, судової) або володіють правом призначення і комплектування державних органів; 3) релігійні об’єднання не відокремлені від держави, а їх керівні органи приєднані до структури органів державної влади; 4) має місце поєднання державних органів влади і органів управління релігійної організації, відсутній поділ повноважень між ними, релігійні організації наділені правом приймати участь у діяльності державних органів і впливати на їх діяльність [59, с. 239].

Сучасна теократична держава найчастіше має ісламське забарвлення. Цілий ряд країн Близького Сходу і Азії сповідують іслам: Саудівська Аравія, Йорданія, Індонезія, Ірак, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати та інші. Хоча, очевидно, до релігійних держав належать також Ізраїль (іудаїзм) та Ватикан (християнство).

Розглянемо ознаки теократичного типу держави на прикладі ісламських держав. В них одна релігія чи навіть один її напрямок, виступає єдиною офіційною релігією держави і суспільства. Такий підхід закріплюється конституційно та є можливим в умовах, коли переважна більшість населення сповідує цю релігію. В Ірані, наприклад, такою релігією є іслам шиїтського напряму, в Пакистані — іслам сунітського напряму. Релігійна консолідація суспільства має більше значення як національний склад населення. Державна влада не є чітко відокремленою від релігії, а релігія — від системи освіти.

Висока роль Корану як релігійного джерела в правовій і політичній системі суспільства. По-суті, Коран виступає основним джерелом права, на його положеннях розвиваються окремі галузі права. Водночас, це релігійне джерело є основною ідеологічною та морально-етичною системою суспільства.

Проголошується «суверенітет бога» (не народу і не монарха), причому цей принцип закріплюється на найвищому юридичному рівні. Наприклад, у Конституції Ірану зазначається, що управління справами держави та всієї мусульманської громади знаходиться в руках дванадцятого імама.

Главою держави виступає, як правило, монарх, котрий є одночасно й релігійним лідером суспільства, тобто займає вищий пост у церковній ієрархії. В ісламських державах із республіканською формою правління ці дві посади можуть бути зайняті двома особами. Наприклад, в Ісламській Республіці Іран релігійний лідер (аятола) наділений функціями верховного керівника держави, але поряд із цим існує пост президента як світського глави держави та парламент (меджліс) [60, с. 146-147].

Як правило, теократичний тип держави поєднується з недемократичним політичним режимом. У цьому плані вкрай радикальним режимом відрізнялася держава Афганістан на території, контрольованій талібами. Для всіх ісламських держав, хоч і в різній мірі, властивим є неприйняття європейських і американських цінностей, зокрема таких, як парламентаризм, індивідуальні права людини, політичний плюралізм. Як правило, легально здійснюють діяльність лише ісламські політичні партії (Іран, Йорданія) або ж, політичні партії взагалі заборонені (Саудівська Аравія).

Проте, модернізація кінця XX ст. все ж торкнулася й цього типу держав. В останні роки демократичні перетворення, у тому числі становлення парламентаризму та часткове відновлення свободи слова, провадяться навіть в Ірані. На думку дослідників ісламської держави Коран не заперечує народовладдя, тому тенденція до демократизації цих держав продовжуватиметься [61, c. 70].

Варто також відзначити, що в таких країнах як Ізраїль і Ліван, релігійний характер держави поєднується з демократичними інститутами європейського зразка.

Постсоціалістичний тип держави виник після розколу соціалізму. Загалом, постсоціалістична держава — це держава, котра здійснює модернізацію своєї сутності у напрямі від тоталітарного соціалізму (адміністративно-командної системи) до державно-правової організації суспільства, заснованого на принципах демократії та ринкової економіки [62, c. 18]. Такий тип держави вважають «перехідним».

Соціалізм у видозміненому вигляді зберігається переважно на Сході. У Західній півкулі, і надалі зазнаючи внутрішніх перетворень, зберігає основи соціалізму лише Куба. Дві східні держави — Китайська Народна Республіка і Соціалістична Республіка В’єтнам — здійснюючи масштабну суспільну модернізацію (азіатського типу), демонструють значну динаміку в розвитку економічної і політичної системи [62, c. 29].

Вітчизняний вчений Ю. Тодика сформулював ознаки перехідного етапу державності, котрі притаманні постсоціалістичній державі, а саме: тимчасове послаблення її соціально-політичної основи, падіння моральності, домінування в системі поділу влад виконавчої влади, конфронтація між владними структурами, посилення суб’єктивного фактору в розвитку держави і права, органічне поєднання в державно-правовому механізмі перехідного періоду елементів старого і нового, періодична зміна політичних режимів [63, с. 107].

Постсоціалістичні країни, з огляду на тип постсоціалістичної модернізації, умовно класифікують на дві групи: 1) країни, в яких провадиться азіатська модель модернізації. До таких належать: Китай, В’єтнам, Монголія; 2) східноєвропейські країни, які, у свою чергу, також поділяються на дві групи: - центральноєвропейські (Албанія, Болгарія, Польща, Румунія, Сербія, Угорщина, Хорватія, Чехія та ін.); - пострадянські — колишні республіки Радянського Союзу (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Латвія, Литва, Росія, Узбекистан, Україна й ін.) [62, с. 55].

Хоча інтенсивність перетворень і реальні здобутки є різними в таких державах, вони мають єдиний напрям розвитку. Науковці, досліджуючи загальні тенденції державотворення й правотворчості цих країн, знаходять певні спільні риси. Так, можна стверджувати, що постсоціалістичні країни декларують себе як демократичні, правові, соціальні, світські держави.

У таких державах використовують демократичні методи формування влади, однак в інших питаннях владні структури менш залежні від уподобань громадянського населення й можуть певним чином ігнорувати його вимоги. Із цього слідує, що влада в значній частині постсоціалістичних країн має ознаки авторитаризму.

За відсутності прогресивної системи оподаткування, механізмів захисту невеликого та середнього бізнесу від тиску монополій, мізерно малої верстви середнього класу населення, невеликими пенсійними й соціальними виплатами складно вважати постсоціалістичні держави цілком соціальними.

Постсоціалістичні держави декларують себе як правові. Норми, що закріплюють верховенство права та права людини в конституціях цих держав, є нормами прямої дії. Тобто, вони здатні бути реальним регулятором суспільних відносин, коли безпосередньо на основі конституційних норм вирішуються справи в судах. 

У деяких постсоціалістичних державах від тоталітарного режиму залишилася розгалужена система відомчої нормотворчості. Нормативні акти, прийняті органами державного виконавчого апарату, «конкретизують» норми законів і нерідко спрямовані на обмеження прав людини. Крім того, практика конституційних судів таких країн свідчить про непоодинокі випадки невідповідності конституції й законів держави, порушення прав громадян на законодавчому рівні. Проте, можна стверджувати, що певні порушення прав людини в постсоціалістичних державах є закономірним для перехідних режимів явищем, оскільки існує деяке випередження політичних змін перед змінами правовими. Результатом цього є відсутність дієвого механізму захисту прав людини.

Постсоціалістичні країни проголошують себе світськими. Однак, певні релігійні свята вважаються в таких країнах державними. Також простежується, що в Україні, Росії, азіатських постсоціалістичних державах роль релігійних конфесій у державних процесах постійно посилюється [64, с. 15-16].

Таким чином, постсоціалістична держава не є стабільним формуванням, вона є перехідною державою нового, раніше не відомого, типу. Такою є й Україна, яка зі здобуттям державності увійшла до перехідного періоду, що триває і донині.

Отже, постсоціалістична держава виникла внаслідок кризи соціалістичної системи та прямує до трансформації в соціальну «неокапіталістичну» державу з демократичним політичним режимом, на зразок розвинутих західноєвропейських та північноєвропейських країн.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?