Новітні підходи до типології держав

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 33 из 64Следующая ⇒

РОЗДІЛ 3

НОВІТНІ ПІДХОДИ ДО ТИПОЛОГІЇ ДЕРЖАВ

3.1. Концепція правової і соціальної держави

У сучасному світі загальносвітовою тенденцією є формування такого типу держави як правова держава.

Ідея правової держави зародилася ще за часів античності, хоча сам термін не вживався. Її сутність обґрунтовували такі мислителі як Платон, Арістотель, Цицерон. Вони схилялися до думки, що держава, в якій закон не має сили, близька до загибелі. Згодом, у XVII-XIX ст. ідею такої держави розвинули західноєвропейські філософи Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. В.-Ф. Гегель. Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І. Кантом. Суть його теорії зводилася до декількох основних положень: «Кожний громадянин повинен бути паном сам собі», «Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу». В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини, їх невід’ємність і недоторканість, про обмеженість законом державної влади.

Сам термін «правова держава» з’явився в німецькій літературі у першій половині XIX ст. в працях К. Т. Велькера і Р. фон Моля. У галузі теорії правової держави плідно працювали й українські вчені, зокрема, С. Оріховський-Роксолан (XVI ст.), Олександр і Богдан Кістяківські (XIX - перша половина XX ст.) та інші [48, с. 114].

Правовою прийнято називати державу, в якій діє принцип верховенства права, здійснюється розподіл влади, гарантується захист прав і свобод особи, де відносини між державою й особою будуються на основі правового закону. Найбільша цінність правової держави полягає у визнанні суверенітету народу, який є джерелом влади [49, с. 66].

Сучасна держава базується на визнанні принципу правової рівності всіх громадян, незалежно від їхнього походження, майнового стану, роду, характеру занять та інших обставин. По суті, у сучасній державі правовий статус особи визначається нею самою, залежно від того, чим вона займається, її інтелектуальних здібностей. Існування різних соціальних груп у суспільстві визначається розвитком суспільства, а не правовими приписами. У сучасній державі людина, її права і свободи є пріоритетними соціальними цінностями. Напрямок розвитку сучасної держави — повне, всебічне закріплення та забезпечення прав і свобод людини [50, с. 7].

Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним як для держави, так і для громадян, а також мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму, справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

Теорії правової держави притаманна єдність і розрізнення права й закону, тлумачення останнього як форми волевиявлення держави, зовнішнього виразу норм права. Норми права та законодавство співвідносяться як зміст і форма з усіма суперечностями, що з цього випливають. Правова держава здійснює свою діяльність у формах правотворчості й правозастосування, що забезпечує контроль за нею з боку суспільства та взаємну відповідальність.

В єдності права і держави первинним є право, як загальносоціальне явище, оскільки воно виникає раніше і незалежно від держави. Держава мусить бути обмежена саме таким правом. Найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав людини [50, с. 8].

Правові держави характеризуються ознаками як соціального змісту (матеріальними), так і формальними (структурно-організаційними, процедурними). Основними ознаками соціального змісту правової держави є: - юридичне закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини, їх фактичне забезпечення. Панування у суспільному житті саме таких законів, які, виражаючи волю більшості населення країни, втілюють загальнолюдські цінності та ідеали. Наголос саме на пануванні законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави не досить лише наявності законів як актів представницького органу вищої державної влади. Принципово важливо, щоб такими актами були врегульовані всі основні сфери суспільного життя (насамперед, відносини між громадянами, з одного боку, і державними органами — з другого); - врегулювання відносин між особою і державою закріплене на основі принципу: «особі дозволено робити все, що не заборонено законом»; - взаємоповага і взаємна відповідальність між особою та державою; - наявність високої правової культури громадян, зокрема їх обізнаність з життєво необхідними юридичними законами, а також уміння використовувати ці закони на практиці; - діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації.

До формальних ознак належать: - чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними соціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових на основі підпорядкування саме закону, що створює систему стримування і противаг між ними; - юридична захищеність особи, тобто наявність розвинених і ефективних процедурно-юридичних засобів для вільного здійснення, охорони і захисту основних прав людини. Увага на необхідності саме процедурно-процесуального забезпечення здійснення прав особи покликана відзначити, що самого лише номінального закріплення їх в тексті Конституції, інших законів ще не досить для юридичної захищеності особи; - важливе становище в суспільному і державному житті судових органів як, у певному розуміння, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини; - неухильність і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед, державними органами та установами [51, с. 168-169].

Матеріальною основою правової держави є наявність громадянського суспільства, в центрі якого перебуває людина, її права, свободи та інтереси.

Громадянське суспільство — це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою, надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Структура громадянського суспільства охоплює сукупність недержавних суспільних інститутів і відносин (економічних, соціальних, культурних, моральних, духовних, корпоративних, сімейних, релігійних тощо), які утворюють особливу сферу специфічних інтересів вільних індивідів. Формування громадянського суспільства тісно пов’язане з формуванням людини як особи, як індивіда, який має певну систему потреб, інтересів, цінностей, прав і свобод, відповідає за свої дії та має змогу їх реалізації. Наявність умов для реалізації інтересів, прав і свобод перетворює людину на особу, на головного учасника суспільного розвитку, члена громадянського суспільства [52, с. 38].

Нині, концепція громадянського суспільства характеризується наступними основоположними ідеями: - людина, її інтереси, права, свободи є головною цінністю суспільства; - безумовне визнання та захист природних прав людини і громадянина; - легітимність і демократичний характер влади; - рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особи; - наявність правової держави, в якій влада здійснюється на засадах системи стримувань і противаг; - рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної; - економічна свобода громадян, їхніх об’єднань, інших суб’єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності; - наявність ринкових відносин; - політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції; - свобода слова й друку, незалежність засобів масової інформації; - свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм і видів трудової діяльності; - невтручання держави в приватне життя особи; - ефективна соціальна політика, що забезпечує належний рівень життя людей [49, с. 89].

У правовій державі вся система громадянського суспільства захищена законом від втручання держави. Народ — це джерело публічної влади, саме він формує державну владу й контролює її діяльність, безпосередньо створює право. Призначення держави — формулювати конкретні правові відносини, звичаї й норми, створені суспільством, в юридичних нормативних документах і охороняти право від порушень із боку окремих громадян. Громадяни володіють невід’ємними природними правами й свободами, які є виразом самообмеження держави [51, с. 183].

Побудова правової держави — це довготривалий і складний процес перетворень у всіх сферах суспільного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності в країні правової держави.

Визначальними чинниками у розбудові правової держави є її функції. Функції держави — це основні напрямки діяльності держави, які розкривають її соціальну сутність і призначення в суспільстві. У сучасній юридичній теорії найпоширенішим є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні. Внутрішні функції — напрямки діяльності держави, що здійснюються в межах її території і в яких конкретизується її внутрішня політика відносно економічних, ідеологічних, культурних та інших сторін життя суспільства. Такими функціями держав сучасних типів є: - гарантування безпеки громадян і суспільства, розвиток законодавства, утвердження режиму законності і правопорядку; - забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку; - створення нормальних умов життя людини, її вільного розвитку, створення рівних можливостей для всіх громадян у досягненні суспільного добробуту, соціальної захищеності; - сприяння у розвитку культури, науки, освіти; - регулювання соціальних конфліктів і класових протистоянь, забезпечення узгодженості інтересів і потреб індивідів, соціальних груп; - регулювання відносин етнічних і національних меншин; - гарантування демографічної та екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів, збереження людей.

Зовнішні функції забезпечують здійснення зовнішньої політики держави за межами її території, відображають основні напрями її діяльності на міжнародній арені, спрямовані на встановлення та підтримання певних відносин з іншими державами і міжнародними організаціями. До них належать наступні: - участь у міжнародному забезпеченні прав людини; - організація, підтримання і розвиток міжнародних договірних відносин; - оборона своєї країни від зовнішнього нападу; - забезпечення миру і підтримка міжнародної безпеки, проведення дипломатичної роботи щодо припинення існуючих та недопущення нових конфліктів; - співробітництво з іншими країнами у вирішенні глобальних проблем; - запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї країни. Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов’язаних із засвоєнням космічного простору, зокрема збереженням його чистоти [53, с. 13].

Схожість, аналогічність, або збіг основних функцій багатьох існуючих нині держав свідчить про зближення їх соціальної сутності, про втілення нового політичного мислення у сучасні міжнародні відносини, про посилення взаємозалежності і взаємозв’язку всіх країн. Людство, таким чином, поступово здійснює поворот до цивілізації нового типу.

Соціально-правовий розвиток, поступове зростання обсягу соціальних функцій держави зумовило появу ще й такого типу держави, як соціальний. Поняття «соціальна держава» виникло в повоєнні роки й означало державу сучасного демократичного типу в умовах відносної стабільності та розвинутої економіки. Підкреслювалася здатність такої держави забезпечувати своєму народові соціальні, політичні, економічні та інші права. Одним із засновників теорії соціальної держави був М. Адлер, який показав взаємозв’язок соціальної держави й громадянського суспільства на принципах рівності, взаємної допомоги, соціального партнерства.

Соціальна держава — це тип організації державного і громадського життя, заснованого на пріоритеті соціальних цінностей, насамперед права людини на гідний рівень життя. Вона будується на принципах волі, рівності, соціальної справедливості, надкласовості. Сприяє в забезпеченні громадського миру і злагоди в суспільстві [54, с. 41].

Результатом розвитку політичних і соціально-економічних процесів майже в усіх розвинутих країнах стало прийняття у жовтні 1961 р. Європейської соціальної хартії, яка набрала чинності у 1965 р. Вона закріпила переважну більшість тих соціально-економічних прав, які у більшості країн набули офіційного статусу, широко застосовувалися у практичному житті. У Хартії підкреслено, що її основним призначенням є максимальне сприяння повній реалізації не тільки громадянських і політичних прав, а й соціальних. Сформульовані найважливіші умови, за яких кожна людина може забезпечити собі та своїй сім’ї нормальні умови для життя та розвитку.

Питання соціальної державності набули розвитку в конституціях багатьох країн, у тому числі тих, які виникли чи розвинулися на новій демократичній основі в останні роки. Наприклад у конституціях Македонії, Польщі, Словенії, Хорватії принципи соціального статусу визначають як спрямованість так і зміст чинного законодавства. Проте, для визнання держави соціальною, зовсім не обов’язково, щоб зазначений статус було офіційно зафіксовано у її конституції. Й нині є багато розвинутих країн, які не мають офіційного статусу своєї «соціальності», але насправді є саме соціальними [55, с. 62].

Хоча на сьогоднішній час поняття правової держави використовується дуже активно в багатьох країнах, однак, не завжди простежується цілковита єдність у поглядах щодо його сутності. У Німеччині і Франції, Англії і Голландії, Росії й Угорщині ці поняття хоча й мають багато спільних ознак, проте не співпадають через своєрідне сприйняття цих категорій. Адже, правова держава має органічний виток із культури народу, суспільних традицій, умов політичного розвитку. Тому, дане поняття видозмінюється в залежності від правових традицій і правових орієнтацій, існуючих в різних правових системах [50, с. 10].

Отже, правові держави можуть формуватися у неоднакових соціально-економічних устроях, системах. Становлення «різнотипних» правових держав саме за сучасних умов пояснюється тим, що всім цим державам притаманні певні спільні, соціально-змістовні ознаки. Наявність таких ознак є результатом того, що в будь-якій сучасній юридичній системі є такі приписи, які відбивають визнання певної самоцінності кожної людини, а також визнання необхідності забезпечити виживання людського роду.

Якщо поняття «правова держава» відображає сутність соціальної свободи, то поняття «соціальна держава» — ще й сутність соціальної справедливості. Соціальна держава й правова держава — єдине ціле в тому розумінні, що соціальна держава розглядається як ознака правової держави. Тому, поширеним є поняття «соціальної правової держави».

Таким чином, можна сказати, що соціальною правовою державою є вільна демократична держава, в якій забезпечується гідне життя людини в плані її матеріального й соціального добробуту, гарантується індивідуальна свобода особи, цивілізованими методами досягається соціальна злагода й вирішуються соціальні конфлікти.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману