Видавничі осередки і друкарні другої половини XVII-XVIII ст.

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 15 из 44Следующая ⇒

На середину XVII ст. друкована книжка стала істотним чинником розвитку української культури. Її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки, і в усіх цих ділянках вплив друкованих видань дедалі зростав. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремились одне від одного.

Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, але й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. В той же час частішими ставали випадки, коли друкарня залишалася технічним виконавцем видання, замовленого автором або меценатом. Книговидання відчутно реагувало на зміни політичної ситуації, еволюцію форм культури.

Цим зумовлені особливості видавничого руху в різні періоди і в різних регіонах України. У другій половині XVII — на початку XVIII ст. істотний вплив на стан друкарства мало існування автономної української державності.

Загальноукраїнське значення мало виникнення у 1674 р. книговидавничого підприємства на Лівобережжі — у Новгороді-Сіверському; з 1679 р. ця друкарня діяла в Чернігові. Від більшості православних друкарень вона відрізнялася тим, що в перший період своєї праці головною метою мала поширення творів власника — чернігівського єпископа (згодом архиєпископа) Лазаря Барановича.

Натомість діяльність приватних друкарень, що належали майстрам-міщанам, в роки Руїни стала майже неможливою. В 1651-1667 рр. в Україні діяло лише чотири друкарні — лаврська в Києві і три (братства, єзуїтського колегіуму та Сльозки) у Львові. Після смерті Сльозки на всю Україну залишилося три друкарні, причому всі належали церковним установам — православним (Лаврі й братству) і католицькому єзуїтському колегіумові.

З 1670 р. запрацювала заснована ще в 1648 р. друкарня при православному в той час Унівському монастирі.

З 1708 до 1773 у Львові виявляла певну активність друкарня католицького братства св. Трійці при катедральному костьолі.

З 1720-х рр. починається новий період в історії українського книговидання. Київській і чернігівській друкарням російський уряд заборонив видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не мали відрізнятись мовою і навіть наголосами від російських.

Приблизно з того часу, коли київське і чернігівське друкарство опинилися під згубним і принизливим контролем російських уряду та церкви, друкарню Львівського братства поставили під контроль папських нунціїв і призначених ними комісарів. Втім, цей нагляд не був таким тотальним, як драконівські заходи щодо друкарень Гетьманщини.

Не дивно, що з 20-х рр. XVIII ст. роль Київської і Чернігівської друкарень обмежилась їхнім внеском у мистецтво оформлення книги та у перевидання богослужбових книг та молитовників. Натомість на Правобережжі поступово зростає кількість католицьких друкарських закладів — монастирських і приватних. Частка наукових та інформаційних видань у продукції більшості друкарень зростала, причому найпопулярнішими між ними стали "польсько-руські" календарі.

Етапними подіями в історії друкарства в Україні стали впровадження гражданського шрифту — вперше в Єлизаветграді 1764 р., а постійно в друкарнях навчальних закладів (Київська академія, Чорноморське штурманське училище) і ряді урядових друкарень у самому кінці століття, в губернських містах (Катеринославі, Харкові, Кам’янці, Житомирі, — а також початок діяльності у Львові друкарів-німців, що обслуговували потреби австрійської адміністрації та освітніх установ (від 1772 р. потужна друкарня Піллера у Львові, від 1795 р. — Ґустава-Вільгельма Віхмана там само). Попри всі відмінності, і німецько-латинсько-польська друкарня Піллера в Галичині, і російськомовні гражданські друкарні в центральних та південних регіонах України мали багато спільного. Вони обслуговували потреби урядів і освітньої системи, яку ті насаджували, їхній вплив на характер освіти створював певні передумови і для майбутнього національно-культурного відродження українців, але у конкретній своїй видавничій програмі вони були набагато віддаленішими від питомо українських культурних традицій, ніж більшість друкарень, що діяли в попередній період.

Отже, розвиток друкарства в Україні, яке протягом тривалого часу більшою чи меншою мірою обслуговувало потреби української культури, не завершився створенням на власному терені хоча б одного національного видавничого осередку. Це трапиться набагато пізніше і стане наслідком свідомих зусиль українських діячів культури, спрямованих на подолання імперської політики викорчовування національних особливостей.

Познавательные статьи:



Формы дистанционного обучения

Передача мяча двумя руками снизу

Значение правильной осанки для жизнедеятельности человека

Основные ошибки при выполнении передач мяча на месте