Справляння враження на інших

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 24 из 32Следующая ⇒

Несправжня скромність. У свій час філософ Ф.Бекон, висловився, що скромність є одним з проявів «мистецтва вихваляння». Яскравими прикладами того, що деколи люди видають себе не за тих, ким вони насправді є – це гординя та неістинна (помилкова) скромність. Соціальні психологи зацікавилися, що примушує людей виявляти неістинну скромність і вихваляти інших. Вони з’ясували, що учасники лабораторного експерименту (студенти Мерілендського університету) завзято вихваляли свого майбутнього опонента, але тільки тоді, коли оцінювали його публічно (Gould, Brounstein & Sigall, 1977). Коли їм запропонували дати характеристику опонентові анонімно, то вона була значно стриманішою. Це пояснюється феноменом впливу групи – групової поляризації. Якщо люди повинні висловитися з приводу важливого для групи питання, публічне обговорення значно посилює їх позицію, що є запобіжником розколу думок всередині групи. Коли людина наодинці, анонімно має виразити своє ставлення, то вона більш чітко  усвідомлює власні здібності, поводиться природніше і не випробовує гострої необхідності в перебільшенні оцінок.

Помилкова скромність виявляється і тоді, коли люди пишуть автобіографії і перераховують власні досягнення. На всіх церемоніях, присвячених врученню премій і призів, нагороджені у вишуканій формі дякують своїм близьким та інколи усім, кого „зустрічали у своєму житті” за підтримку.  

В одному експерименті соціальні психологи попросили студентів описати який-небудь свій успіх, який вони вважають важливим для себе. Досліджувані, яких вони попросили підписати свої твори і які припускали, що їх роботи будуть прочитані вголос, переважно дякували за надану їм допомогу і моральну підтримку. В анонімних роботах слова подяки зустрічалися рідко, їх автори зображали себе одноосібними творцями власних досягнень. Ці результати дозволили припустити, що людям властива «удавана вдячність» – поверхнева подяка, якась маска, яка надягає лише для того, щоб здаватися скромним, хоча «в глибині душі» вони вважають творцями власних успіхів тільки самих себе[20]. Психологи так пояснюють причину „удаваної вдячності”, вона виявляється в тих випадках, коли людина добивається більших успіхів за оточуючих, відтак є невпевненою в їх відчуттях до неї. Якщо людині здається, що успіх може викликати у когось заздрість або недоброзичливе відношення (так звані «небезпеки, що підстерігають переможця»), тоді людина намагається применшити власні досягнення, вихваляючи інших.

Створення бар’єрів самому собі.  Це захист свого образу-Я за допомогоювіднайдення прийнятного оправдовування власної невдачі. У свій часвидатний класик психології В.Джеймс проникливо зауважив, що без спроб немає невдачі, а якщо немає невдачі — немає і приниження.   Якщо власний імідж людини тісно пов'язаний з результативністю дій, серйозні зусилля, що закінчилися невдачею, можуть бути для неї більш травмуючими, ніж створення перешкод „власними руками” з подальшим готовим поясненням причини невдачі. Самостворювані перешкоди захищають власну високу  самооцінку, а також захищають від негативних оцінок з боку інших людей. Це дозволяє особі приписувати свої поразки яким-небудь тимчасовим або зовнішнім чинникам. Цей феномен, відомий як створення перешкод самому собі, був відкритий  Стівеном Бергласом і Эдвардом Джоунсом у 1978 році. Вони провели лабораторний експеримент, мета якого була повідомлена досліджуваним студентам – «вивчення впливу наркотиків на інтелект». Спочатку студентам (університет Дюка) пропонувалося  відповісти на декілька важких запитань з тесту на вимірювання здібностей. Після цього наодинці їх похвалили, запевнивши кожного, що його результат найкращий. Надалі пропонувалося теоретично вибрати якийсь із двох  «наркотиків», один з яких нібито активізує розумову діяльність, а інший гальмує її. Більшість випробовуваних висловились за препарат, що гальмує. Цей вибір був на той випадок, якщо вони не дуже успішно справляться з тестовими завданнями, то у них буде готове пояснення.

Дослідники довели існування й інших способів, за допомогою яких люди самі створюють собі перешкоди. Страх людей перед невдачами виявляється по-різному. Спортсмени (індивідуальні види спорту) можуть перед важливими змаганнями зменшувати інтенсивність тренувань; скаржаться на депресію; перед змаганнями починають погано виконувати завдання, щоб зменшити очікування стосовно них тощо.

Самопрезентація. Люди  намагаються управляють враженнями, щоб вплинути на оточуючих і отримати відповідні (психологічні, матеріальні) девіденти. Самопрезентація – це намір створити сприятливе враження як на «зовнішню аудиторію» (на оточення), так і на «внутрішню аудиторію» (на самих себе). Люди зацікавлені (більш-менш) над створенням власного іміджу. Макс Люшер написав книгу „Сигнали особистості: рольові ігри та їх мотиви”, де розглянув множину обраних людиною „сигналів” – манер поведінки і засобів, за допомогою яких вона добивається від оточення бажаної для себе оцінки її особистості. Він пов’язав ці „сигнали” з кольорами, які символізують певний стиль одягу, прикрашання себе, декорування житлових інтер’єрів. Відтак, згідно Люшеру існують певні типи „імідж-поведінки”, що відображені у манері вдягатися : „синій” тип поведінки (традиційний, національний та форменний одяг), який  підкреслює ідентичність людини та є захистом від ; „червоний” тип (оригінальний, екстравагантний одяг), який підкреслює людську окремішність та захищає від уніфікації; „зелений” тип (класичний одяг), який підкреслює  свій винятковий статус, значущість та захищає від марґіналізованої культури; „жовтий” тип поведінки (модний, заґрунтований на естетичній гармонійності деталей), який підкреслює самобутність та захищає від консерватизму середовища[21].

Американський дослідник Едвард Джонес у праці „Інґраціація”(1964) виокремлює чотири техніки самопрезентації (рис.4): а) конформістська (коли особа створює враження однодумця, у всьому погоджуючись із співрозмовником); б) автодепрезентація (неґативна техніка, коли особа подає себе як хвору, безпомічну, нерішучу тощо); в) позитивна автопрезентація (коли особа подає себе у вигідному світлі як розумну, кмітливу, здібну тощо); г) підвищення вартості співрозмовника (коли особа розхвалює важливі для співрозмовника риси його характеру чи поведінку). Джонс називає такі техніки самопрезентації – інґраціацією (з італ. – вкрадатися, потрапляти в чужі ласки).

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии