Загальна характеристика Литовських статутів та їх застосуваня

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 21Следующая ⇒

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ --- кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в 16 --- першій пол. 19 ст. Протягом 16 ст. було видано три Литовські статути: 1529 («Старий»), 1566 («Волинський») і 1588 («Новий»). Л. с. використали поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське та звичаєве право Литви, Польщі, України тощо. Норми Л.с. спрямовані на захист приватної власності (особливо земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Так, за Л. с. 1529 мисливський собака оцінювався в два рази дорожче за «мужика тяглого». Найрозробленішим був Л. с. 1588, в якому значною мірою зберігались основні засади давньоруського права. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Бращіавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької обл.) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом --- французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 --- які не досягли 14 років, а починаючи з 1580 --- не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню. Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців. Л. с. були використані при складанні «Прав, за якими судиться малоросійський народ».

11.     Загальна характеристика Руської правди як джерела права Київської Русі.

«Руська Правда» - збірка стародавнього руського права, складена в Київській державі у XI-XII ст. на основі звичаєвого права.

Р.П. мала безпосередній вплив на всі правові пам'ятки литовської доби в історії України (наприклад, «Судебник» Казимира IV, 1468); за посередництва Литовських Статутів (1529, 1566, 1588) деякі норми увійшли до українського права гетьманської доби.

Руська Правда - найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з ХІІІ—ХVIII ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена

12. Запорізька Січ, її організація і роль в історії.

З початку 16 ст. у степах за Дніпровими порогами козаки почали засновувати укріплені табори з військовими залогами – січі – як оборонні пункти; королівські урядовці, зокрема старости прикордонних земель, використовували їх для захисту кордонів від татар. З середини 16 ст. вони вже утворили певну організацію - кіш (кош) – як об`єднання січей; козаки, що входили до нього, становили гарнізон. У 1553-1554 рр. неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький остаточно організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові Мала Хортиця форт Запорізька Січ, яка вже з 70-80-х рр. почала виступати як самостійна держава. А на початку 17 ст. козацтво стало могутньою самостійною політичною і військовою силою, яка очолила створення у середині 17 ст. (в роки національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) незалежної Української держави.

Військово Запорізька Січ поділялась на курені (максимально їх було 38; це слово мало два значення: 1. житло і 2. самостійна частина війська; тут йдеться саме про друге значення), а територіально – на паланки (5-8; це слово теж мало два значення: 1. невелика фортеця і 2. певна частина території Запорізької Січі; тут йдеться про друге значення).

Система органів самоуправління Запорізької Січі:

1. Військова Рада (Віче) – в ній брали участь усі козаки з рівним правом голосу. Вона розв`язувала найважливіші питання, зокрема оголошувала війну і укладала мир, оголошувала військові походи, здійснювала судочинство, проводила щорічний перерозподіл між куренями земель, річок, озер, лісів, рибної ловлі, обирала і зміщувала козацьку старшину тощо. Вона скликалась за потреби, але обов`язково 1 січня і 1 жовтня. Також скликались у разі потреби Ради у куренях (“сходки”) для вирішення дрібних справ і таємних чи термінових питань, та Ради у паланках для вирішення дрібних господарських спорів.

2. Військові начальники (військова старшина) – кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, обозний, курінні отамани, військовий отаман (осавул). Більшість з них обирала Військова Рада 1 січня на 1 рік. У мирний час військова старшина займалась адміністративними і судовими справами, а у час війни очолювала козаків, передаючи свої “мирні” повноваження наказній старшині. Військовій Раді був підзвітним кошовий отаман, що мав найвищу військову, адміністративну, судову і духовну владу. У воєнний час кошовий отаман був лише володарем Запорізької Січі і діяв на підставі козацьких звичаїв і традицій; він затверджував обраних Військовою Радою службових осіб та узаконював розподіл за куренями земель, розподіл військової здобичі і військових доходів, прийняття до Запорізької Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних відносин із сусідніми державами. Притому, при усій повноті влади він не був абсолютним диктатором – його влада обмежувалась 3 умовами: звіт перед Військовою Радою по завершенні строку повноважень, річний строк перебування на посаді, безпосередньо сама Військова Рада. Військовий суддя заступав кошового отамана як наказний гетьман, а поза тим, здійснював військові функції і був начальником артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська – надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання. Військовий осавул здійснював нагляд за дотриманням козаками порядку і дисципліни, за виконанням судових рішень Військової Ради і кошового отамана у військових таборах на час військових дій, проводив дізнання за вчинені на території Запорізької Січі правопорушення, а також заготовляв продовольство для війська на випадок війни, видавав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордонів тощо. Курені як адміністративні і військові одиниці очолювали вибрані куренями і підзвітні Військовій Раді курінні отамани, які здійснювали функції інтендантів – забезпечували курінь усім необхідним, зберігали гроші і майно козаків у курінній скарбниці тощо.

3. Військові службовці (військові чиновники) – булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, шафар, чауш, кантаржій, тлумач, канцеляристи та ін. Вони надавали допомогу військовій старшині у виконанні її обов`язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими скликали козаків на Військову Раду, а також був присутнім при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгівельного мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією і військовою в`язницею. Військовий тлумач був перекладачем та іноді здійснював військову розвідку у прикордонній зоні. Військовий кантаржій був охоронцем військових мір і ваг, єдиних для всієї Запорізької Січі. Військові шафарі збирали мито (“перевізне”) на переправах через Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий зберігали, відповідно, булаву, бунчуки як символи влади кошового отамана і військове знамено – хоругву. Військові чауші виконували функції посланців.

4. Похідні і паланкові начальники – полковники, писарі, осавули. Похідна старшина у воєнний час організовувала охорону передової Запорізької Січі; похідний полковник був командиром певної передової частини війська. Паланкова старшина (полковник, писар, осавул, підосавул, підписарій) керувала паланками – козаками, що проживали за межами Запорізької Січі (у слодобах і зимівниках), у паланках.

Отже, організація козацького самоврядування Запорізької Січі свідчить про відродження Української державності, побудованої на засадах військової демократії, оскільки уся система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання внутрішніх і зовнішніх функцій, властивих державі. Правова система Запорізької Січі містила усі правові норми, які діяли на Україні, та звичаєве право козаків як сукупність правових звичаїв, що утверджувались у сфері козацьких суспільних відносин, - воно закріплювало військово-адміністративну організацію козацтва, діяльність судових органів, порядок землекористування, договірних відносин, систему правопорушень і покарань тощо. Завдяки вдалим походам козаків проти татар і турків, зокрема наприкінці 17 ст. проти “бісурман” під проводом П.Конашевича-Сагайдачного, на Запорізьку Січ почали приїздити іноземні посольства задля союзу з козацтвом; і загони козаків воювали у Молдові, Польщі, Семигороді, Франції, брали участь у народних повстаннях на чолі з К.Косинським, Т.Трясилом, С.Наливайком, Г.Лободою та ін.

13. Звичай і князівське законодавство як джерело права Київської Русі

Джерела права. Ними в Київській Русі були як звичай, так і закон. Найдавнішим джерелом права будь-якого народу, у тому числі й українського, був звичай. У IX ст. він набув значення неписаної правової норми. У цей час звичаєве право позначалося такими староруськими термінами як "правда", "покон", "закон". Неписане звичаєве право знайшло своє місце у перших актах князівського законодавства, які скоріше фіксували звичаєві норми, ніж створювали нові. Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русько-візантійського договору 945 року. Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відомі наступні договори:

- договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави (IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу і обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

- міжкнязівські договори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися "хрестовими грамотами";

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведена реальність існування самого договору. Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні. Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу. Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторонні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, а устав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажанням княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі. Серед даного виду джерел збереглися:

- Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

- Устав князя Володимира (церковний) — короткий, конспективний кодекс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIII ст.;Устав князя Ярослава (церковний) — ще одна пам'ятка церковного права, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначає церковну юрисдикцію по справах моралі, сім'ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги. Оригінал тексту не зберігся.

14. Князівське законодавство як джерело права Київської Русі

Першою писаною збіркою права, яка, на жаль, не дійшла до нас, був "Устав і закон руський". На його існування вказує згадка, що міститься у статті 6 русько-візантійського договору 945 року. Писані норми права на Русі зустрічаються також у формі договорів. В історичних та правових пам'ятках того часу вони мають назву "миру", "ряду". Відомі наступні договори:

- договір князя з народом. Укладався в разі обрання князя на віче або в разі самовільного захоплення князівського столу. В період становлення держави (IX — XI ст.) укладалися як усно, так і письмово. З XII ст. договори стали оформлятися лише в письмовій формі. У них зазначалися умови, на яких князь мав здійснювати свою владу. Договір скріплювався взаємною присягою народу і обраного князя. Вона складалася обома сторонами у формі хресного цілування;

- міжкнязівські договори. Відомі з XII ст., мали на меті запобігти чи припинити міжусобні війни, розв'язати існуючі суперечності. Зазвичай називалися "хрестовими грамотами";

- договори Русі з Візантією 911, 945, 971 років. В історико-правовій літературі часто зустрічається згадка про договір 907 року. Проте, за твердженням дослідників руської історії та права, посилання на нього є некоректним, адже не доведена реальність існування самого договору. Договір 911 року містив зобов'язання греків перед Києвом і навпаки. Зобов'язання греків були набагато ширшими, ніж зворотні. Договір 945 року князя Ігоря є додатковим до договору 911 року. Його статті мають характер уточнень та доповнень, спричинених новими обставинами. Невдалий похід Ігоря на Візантію і, як наслідок, звуження зобов'язань греків перед Руссю знайшов відображення в статтях, які забороняють русичам боротися за Корсунську землю, зобов'язують надавати грекам військову допомогу. Договір 971 року року є самостійною угодою князя Святослава після поразки в бою під Доростолем. У чотирьох статтях київський князь бере односторонні зобов'язання не воювати з греками, завжди виступати союзником, мати з ними "мир і міцну дружбу";

- "Устави" та "Уроки" княгині Ольги (X ст.) є першими зразками князівської правотворчості. Урок означає "уректи", тобто проголосити, висловити, а устав — "установити", "постановити". Уроки видавалися за власним бажанням княгині, стосувалися здебільшого фінансових справ держави, носили тимчасовий характер. Устави мали погоджуватися з представниками державної влади, насамперед з князівською Радою і діяли на увесь період перебування князя при владі. Серед даного виду джерел збереглися:

- Устав земляний князя Володимира Святославовича. В ньому визначалися основи державного устрою та правового становища дружинників;

- Устав князя Володимира (церковний) — короткий, конспективний кодекс церковно-судового права, що діяв від часу прийняття християнства аж до XVIII ст.;Устав князя Ярослава (церковний) — ще одна пам'ятка церковного права, яка розвиває ідеї, закладені в Уставі князя Володимира. Він визначає церковну юрисдикцію по справах моралі, сім'ї та шлюбу, а також тих, що стосувалися злочинів священиків, членів їхніх родин, церковної обслуги.

15.     Конституційний розвиток УРСР.

Радянська влада, яка встановлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Згідно з постановами III з'їзду КП (б) У проект першої конституції Української РСР був розроблений Центральним виконавчим комітетом і Радою Народних Комісарів України і схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР.

з ініціативи бюро комуністичної фракції III Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організації.

Друга конституція. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі

- тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік, -на базі першої конституції — Конституції СРСР 1919 року, - на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму.

 Конституція 1929 року, як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга конституція СРСР являли собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.

Третя Конституція. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР

 1 січня 1937 року був опублікований для всенародного обговорення проект нової Конституції УРСР.

30 січня 1937 року Конституція була прийнята. Вона складалася з 127 статей, які було об'єднано в 11 розділів: суспільний і державний устрій, найвищі і місцеві орг. влади та держ управління УРСР, бюджет УРСР, суд і прокуратуру, осн права і обовязки громадян, виборчу систему, герб, прапор, столицю і порядок змін до конституції.

Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 квітня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно доКонституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік».

16. Конституція Пилипа Орлика.,1710 р

Вдень виборів П. Орлика 5 квітня 1710 року в Бендерах було підписано договір під назвою "Конституція прав і свободи Запорозького Війська" (Пакти я конституції законів та вольностей Війська Запорозького). Його зміст свідчив про наміри та впевненість укладачів повернутися з еміграції на батьківщину, де договір отримає юридичну силу для всієї України. На час складання договір був цілком реалістичним, а не теоретичним проектом, яким він став пізніше, коли повернення гетьмана П. Орлика в Україну стало неможливим. Історичне значення договору перш за все в тому, що він був першим конституційним актом в Україні.Договір має чітку систему. Відкривається він релігійною формулою, характерною для важливих державних актів того часу "...во ім'я Отца і Сина і Святого Духа, во ім'я Трої'ці Святої славимої". Далі Йде цікава фраза, яка вказує, що договір мав тимчасове значення: "...нехай станеться на вскопомную Войська Запорожського славу и памятку". Вслід за цим йде вступ і 16 пунктів договору. Перші шість пунктів мають загальнодержавне значення: про релігію (п. 1), про територію та кордони (п. 2), про відносини з Кримом (на які П. Орлик покладав великі надії) (п. 3), про Запорізьку Січ (п.4,5). Пункти з б по 16 говорять виключно про українську державність. Основний їхній зміст — незалежність України від Польщі та Москви. Передбачалося створення козацького парламенту, який мав скликатися тричі нарік. Крім генеральної старшини, до нього мали входити представники від Запорізької Січі та по одному представникові від полків.Наявність козацького парламенту обмежувала гетьманську владу і робила з України конституційну державу. "Конституція" обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками міг користуватися гетьман. "Конституція" приділяла увагу також соціальному становищу міщан, селян та козаків — "людей убогих". У цілому вона свідчила про перемогу старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. Та боротьба, яка почалася ще в роки Визвольної війни між двома течіями в українському державному будівництві — самодержавною та республіканською, закінчилася тріумфом останньої. "Конституція", в якій гармонійно поєднувались інтереси гетьманської влади і козацької старшини як провідної верстви в Україні була в той же час маніфестом державної волі українського народу, пам'яткою української державно-політичної думки. Акт обрання П. Орлика гетьманом і "Конституція" були затверджені шведським королем Карлом XII. У "Конституції" неодноразово згадується про протекторат шведського короля над Україною. Таким чином, цей протекторат не був підданством українського народу Швеції. Він орієнтувався на зовнішню незалежністьУкраїни і міцність її внутрішнього устрою.

17. Конституція УНР 1918 року, її структура, зміст та історичне значення.

Основний Закон Української Народної Республіки, що закріплював суспільний та державний устрій, основи її політики, основні права й обов'язки громадян, систему й принципи організації та діяльності державних органів. Прийнята Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 р. Проект Основного закону був підготовлений спеціальною конституційною комісією на чолі з головою УЦР М. Грушевським, яка вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, насамперед найближчих сусідів України, що мали спільні або подібні з нею історичні, економічні та політичні умови ровитку.

Конституція мала підназву «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». Складалася з 85 статей і 8 розділів: Загальні постанови, Права громадян України, Органи влади Української Народної Республіки, Всенародні Збори Української Народної Республіки, Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки, Суд Української Народної Республіки, Національні союзи, Про тимчасове припинення громад, свобід.

У І-му розділі констатується, що УНР є «державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною»; носієм державного суверенітету є увесь народ України, усі громадяни України, які проживають на її території; реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні Збори України (ст. 3); територія України є єдиною і неподільною (ст. 4). Не порушуючи «єдиної своєї власти, - говориться у ст. 5, - УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування». Відразу за першим, загальним розділом, йшов розділ про громадян, права й свободи, що свідчить про те велике значення, яке надавали в тогочасній Українській державі проблемі проголошення та гарантування прав і свобод громадян. Громадянином УНР вважалася кожна особа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку. Інститут подвійного громадянства не допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова, громадянська, і політична дієздатність наступала в УНР з 20-річного віку. Ст. 2 Конституції підкреслювала, що ніякої різниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою,Використання старих титулів і звань заборонялося. Охоронялася недоторканність особи, житла, таємниця листування. За положеннями Конституції ні громадяни України, ні іноземці не могли бути обмежені на території держави у свободі слова, друку, віросповідання, створенні організацій і союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не носили характеру кримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування. На території УНР скасовувалася як вид покарання смертна кара, тілесні та ображаючі людську гідність і честь покарання. Скасовувалося як покарання і конфіскація майна. Виборче (активне і пасивне) право надавалось тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилось 20 років. Виборче право було загальним, рівним, таємним.

У документі не згадувалося про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої і зовнішньої політики, про порядок обрання місцевих органів влади і управління; органи прокуратури, судову систему та ін. Конституція, очевидно, будучи створеною на перехідний період становлення української державності, мала тимчасовий характер. Вона була доброю правовою базою для всього іншого законодавства України.

18. Кримінальне право за Руською Правдою.

Види злочинів вперше були визначені у договорах Київської Русі з Візантією – вбивство, удар мечем, майнові злочини. Поняття злочину у “Руській Правді” трактувалось як “обида”, тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу (Ст.15 Кр.Пр.).

Об`єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об`єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Суб`єктивною стороною злочину був умисел; так, передбачалась їзда на чужому коні без дозволу (Ст.12 Кр.Пр. і Ст.33 Розш.Пр.), встановлювався значний розмір штрафу за злісне знищення майна; також розрізнялось вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп`яніння тощо (Ст.19, 20 Кр.Пр., Ст.7, 26 Розш.Пр.). Суб`єктом злочину вважався будь-хто, крім раба, що був власністю господаря, який і ніс матеріальну відповідальність за його неправомірні дії та міг застосувати до нього фізичне покарання – міг катувати, страчувати, та після Ярослава Мудрого вбивство раба було заборонено. Не існувало вікового обмеження кримінальної відповідальності. Поняття осудності було ще невідоме, та вже існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки (Ст.40 Кр.Пр., Ст.42, 43 Розш.Пр.), - усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.

Види злочинів:1. проти князя (держави) – посягання на князівську владу (повстання), порушення договорів сюзеренітету-васалітету васалами;2. проти церкви

3. проти сім`ї і моральності 4. проти особи 5. майнові злочини.

19. Мета і система покарань

Мета покарань – відплата і відшкодування збитків. Міра і розмір покарання залежали від соціального статусу потерпілого і винного. Найдавніша форма покарання – кровна помста – вже обмежується (Ст.1 Кр.Пр., Ст.1 Розш.Пр.), а згодом скасовується (Ст.2 Розш.Пр.). Найпоширеніше покарання – грошове стягнення (штраф) з майна злочинця, що складалось з 2 частин: 1. вилучалась на користь князя; 2. як компенсація за заподіяний злочином збиток надходила потерпілому. За вбивство вільної людини на користь князя стягувався грошовий штраф “віра” у розмірі 40 гривень, загалом її розмір залежно від соціального статусу потерпілого становив 5-80 грн. (подвійна віра (80 грн.) стягувалась за вбивство огнищанина, а згодом князівських мужів – Ст.19, 22 Кр.Пр. і Ст.3 Розш.Пр.), а за вбивство зрадливої дружини – 20 грн. (Ст.88 Розш.Пр.). “Дику віру” сплачувала вервь, на території якої було знайдено вбитого, якщо вбивцю не вдалось розшукати. Родичі убитого отримували грошову винагороду “головництво”, розмір якої дорівнював призначеній вірі. За тяжке каліцтво – відрубання ноги, руки, носа, виколювання очей – стягувалось “піввіри” – 20 грн. (Ст.27, 28 Розш.Пр.). “Продаж” стягувався за інші особисті і майнові злочини на користь князя у розмірі 1, 3 і 12 грн.; водночас сплачувалось мито (20% “продажу”) судовим агентам; а потерпілий від цих злочинів отримував грошове відшкодування “урок”; “урок” також отримував господар за свого вбитого раба.

Вищою мірою покарання вважався “потік і пограбування”, тобто конфіскація майна злочинця на користь князя (“пограбування”) та вигнання його разом із сім`єю (дружиною і дітьми) з общини (яке згодом було замінене на позбавлення усіх прав) чи перетворення його із сім`єю у холопів (“потік”). Це покарання: вбивство при розбої (Ст.7 Розш.Пр.), конокрадство (Ст.35 Розш.Пр.), підпал двору (Ст.83 Розш.Пр.).

Смертна кара і членопошкодження були відсутні у кримінальній системі Київської Русі, але застосовувались у практиці церковних судів, які керувались нормами суворого і доволі жорстокого візантійського права. Щоправда, смертна кара згадується у літописах – Володимир Великий за порадою Синоду єпископів замінив віри за поширені розбої на смертну кару, але “со іспитом”, тобто після судового розгляду обставин злочину; та, оскільки страти зовсім не запобігали вчиненню нових розбоїв, згодом знову (за порадою тих же єпископів) відновив віри. Пізніше смертна кара іноді застосовувалась за виступи проти феодальної влади і зраду князя; так, організатори і учасники народного Київського повстання проти князівської влади 1068 р. були страчені через повішання князем Ізяславом. Однак, “Руська Правда” не передбачала смертну кару. Попри те, допускалось вбивство злодія, затриманого на місці вчинення злочину (у дворі, у хаті чи хліві), якщо він чинив опір (Ст.38 Кр.Пр.).

За злочини, які належали до компетенції церковного суду, застосовувались епітімії (покаяння), калічницькі кари – осліплення, відрізання носа, вух тощо, тюремне ув`язнення.

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология