Право- та дієздатність іноземців

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 51 из 64Следующая ⇒

1.2. Право- та дієздатність іноземців…………………………………...7

Актуальність роботи.Серед суб'єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи, правовий статус яких може бути різноманітним. Переважно у доктрині, законодавстві, практиці до цих осіб застосовують поняття «іноземці». Воно вважається широким за змістом і включає вужчі за значенням поняття: «іноземний громадянин», «особа без громадянства» (апатрид), «особа з кількома громадянствами» (біпатрид) та ін. Поняття, що виражаються вказаними термінами, не завжди визначаються у джерелах права та доктрині держав. Якщо ж вони й містять такі визначення, то останні не є однаковими.

Кожна держава визначає у власному законодавстві, осіб, які є її громадянами. Тобто, враховуючи вимоги національного законодавства, можна вирішити питання про те, яка особа не є громадянином цієї держави. Положення про визначення громадянства особи закріплені в Європейській конвенції про громадянство, схваленій Комітетом Міністрів Ради Європи 15 травня 1997 р. та відкритій для підписання з 6 листопада 1997 р. Україна поки що не підписала цієї Конвенції. Концепція, за якою іноземцем вважається особа, що не є громадянином цієї держави, превалює у більшості держав. Тому в них поняття «іноземець» охоплює поняття: «іноземний громадянин» та «особа без громадянства».

Предмет: суспільні відносини пов’язані з фізичними особами у міжнародному приватному праві, з реалізацією їх прав, використанням свобод та заохоченням інтересів.

Об’єкт:права, свободи та інтереси фізичних осіб у міжнародному приватному праві.

Правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, у багатьох державах регулюють норми окремих розділів кодифікованих цивільних актів, як-от: книга І Цивільного кодексу Франції "Про особи", гл. І книги І німецького Цивільного зводу "Загальна частина" та книга IV цього ж зводу "Сімейне право", титул І першої частини Цивільного кодексу Швейцарії "Фізичні особи" та друга частина щойно згаданого кодексу "Сімейне право". У державах "сім'ї загального права" окремі норми, які регулюють правовий статус фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, містяться в небагатьох законах; у Великобританії, скажімо, в законах, які регулюють шлюбно-сімейні відносини, про правову допомогу неповнолітнім, у цивільному процесуальному законодавстві. У США норми про правовий статус фізичних осіб є в законах штатів.

Правосуб'єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкривається через поняття "правоздатність" та "дієздатність", хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означає його здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, що їх допускає об'єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Цивільному кодексі Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії [5. C. 52].

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування, володіють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов'язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. У державах передбачається різний вік особи, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Росії настає з 18 років, Швейцарії та Японії — з 20 років, Аргентини — з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатнoсті може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права.

Національне законодавство поділяє неповнолітніх на різні вікові групи. З досягненням ними певного віку обсяг їх дієздатності збільшується. Наприклад, з 16 років особа, як правило, може самостійно вчиняти значну кількість угод: укладати трудовий договір, розпоряджатися заробітком, складати заповіт і т. ін.

Через розбіжності в законодавстві держав щодо регулювання віку настання дієздатності, в т. ч. повної виникають колізії, які вирішуються наступним чином. У більшості держав "сім'ї континентального права" дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства — за законом їх місцепроживання. Застосування закону доміцилію є характерним для держав "сім'ї загального права". Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи [6. C. 83].

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи у різних варіантах означає, що особа, яка вважається дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших правових системах. Це положення визнається усіма державами. Логічно припустити, що особа, яка є недієздатною за особистим законом, повинна визнаватися недієздатною і в інших правових системах. Проте це не завжди знаходить своє підтвердження в законодавстві та практиці держав.

Загальноприйнятим у всіх правових системах є положення, за яким питання визнання іноземця недієздатним чи обмежено дієздатним вирішується за законодавством тієї держави, де ця особа має постійне місце проживання. Підстави визнання особи обмежено дієздатною в законодавстві держав є різними.

З метою удосконалення чинного законодавства України Верховна Рада прийняла Закон України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (N 3773-VI від 22.09.2011 р.), який більш детально регулює питання правового статусу іноземців та осіб без громадянства, а також порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з України.

Однак, на відміну від Закону (N 3929-XII від 04.02.94 р.), нинідіючий Закон не містить норм, які закріплюють основні права, свободи та обов’язки іноземців, оскільки вони уже закріплені в Конституції України та міжнародних договорах у сфері прав людини, учасницею яких є Україна, і не потребують подвійного регулювання.

Зосередимо свою увагу на основних новаціях нового Закону, в якому:

1) більш детально описані підстави для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства (ст. 4 Закону);

2) додатково визначено підстави для видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (ст. 5 Закону);

3) окремо передбачені підстави для відмови в наданні візи (ст. 11 Закону), підстави для скасування візи (ст. 12 Закону) та підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну. Наразі, в Законі N 3929-XII прописано лише підстави для заборони в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну;

4) з десяти до трьох років скорочено строк, протягом якого іноземцям та особам без громадянства забороняється в'їзд в Україну, у разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску;

5) визначено, які документи необхідні іноземцю, чи особі без громадянства для в'їзду в Україну та виїзду з України в залежності від статусу особи, та мети її перебування в Україні (ст. 15 Закону);

6) врегульовано питання реєстрації іноземців та осіб без громадянства, які в'їжджають в Україну або перебувають на території України, зокрема, передбачено, що таку реєстрацію будуть здійснювати органи охорони державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон України. Крім цього, визначено перелік осіб, які звільняються від реєстрації (ст. 16 Закону);

7) визначено перелік документів, якими може бути підтверджено наявність фінансового забезпечення або гарантію його наявності, необхідного для в'їзду в Україну, перебування на території України та транзитного проїзду через територію України (ст. 21 Закону);

8) уточнено, що іноземцю або особі без громадянства не дозволяється виїзд з України, якщо він є підозрюваним, обвинуваченим у вчиненні на території України злочину чи підсудним за вчинення злочину на території України у разі, якщо до таких осіб прийнято рішення щодо заборони виїзду за межі України;

9) встановлено, що виїзд з України іноземця або особи без громадянства може бути тимчасово відкладено до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні, лише за рішенням суду;

10) кардинально переглянуто порядок скорочення строку тимчасового перебування на території України та видворення за межі України, замість цих двох процедур буде існувати аж чотири:

- скорочення строку тимчасового перебування на території України (ст. 24 Закону) - можливо лише у разі відсутності підстав для тимчасового проживання або для тимчасового перебування на території України. Порядок прийняття рішення та процедуру скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України повинен визначити Кабмін;

- добровільне повернення іноземців та осіб без громадянства (ст. 25 Закону) - визначено перелік осіб, які повинні добровільно повернутися в країну походження або третю країну в установлений строк, та передбачено, що строк здійснення процедури добровільного повернення не повинен перевищувати 60 днів;

- примусове повернення іноземців та осіб без громадянства (ст. 26 Закону) - визначено перелік підстав для прийняття рішення про примусове повернення та встановлено, що у такому рішенні зазначається строк, протягом якого необхідно виїхати з України, та який не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття відповідного рішення. Рішення про примусове повернення іноземців та осіб без громадянства може супроводжуватися забороною щодо подальшого в'їзду в Україну строком на три роки;

- примусове видворення іноземців та осіб без громадянства (ст. 30 Закону) - може бути здійснено лише на підставі рішення адміністративного суду, якщо особа не виконала в установлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що вона ухилятиметься від виконання такого рішення. На підставі рішення суду про примусове видворення без громадянства розміщуються у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України, та перебувають там протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як 12 місяців. Забороняється колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства;

11) встановлено, що особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні і вчинила злочин поза межами України, не може бути видана іншій державі для притягнення до кримінальної відповідальності чи для виконання вироку суду. Що стосується іноземців, які перебувають в Україні і вчинили злочин поза межами України, то питання стосовно їх видачі регулюється законодавчими актами України та міжнародними договорами України;

12) передбачено, що іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них відповідно до законодавчих актів України, можуть бути передані для відбування покарання тим державам, громадянами яких вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України;

13) розширено перелік підстав, за яких забороняється примусове повернення чи примусове видворення або видача чи передача іноземця та особи без громадянства до іншої країни (ст. 31 Закону);

14) Кабміну, серед іншого, надано повноваження щодо встановлення:

- технічного опису, зразка бланків посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, порядку їх оформлення, виготовлення та видачі;

- правил оформлення іноземцям та особам без громадянства візи та переліку документів, необхідних для її отримання;

- порядку підтвердження достатнього фінансового забезпечення та його розмір;

- правил транзитного проїзду через територію України іноземців та осіб без громадянства;

- правил оформлення, видачі та форми посвідчення особи на повернення;

- порядку продовження строку перебування на території України;

- порядку прийняття рішення та процедури скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України;

- порядку провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення;

- порядку виконання рішення про заборону щодо подальшого в'їзду в Україну;

- типового положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства.

Цікавим є те, що в новому Законі відсутні норми, які б уповноважували уряд на затвердження правил в'їзду в Україну іноземців та осіб без громадянства та їх виїзду з України (наразі Законом N 3929-XII Кабміну надано такі повноваження).

Окремо слід звернути увагу на норму, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства під час проходження прикордонного контролю у пунктах пропуску через державний кордон зобов'язані подати свої біометричні дані для їх фіксації. Однак таке нововведення набере чинності лише з початком функціонування національної системи біометричної верифікації та ідентифікації громадян України, іноземців та осіб без громадянства, а коли це буде - достеменно невідомо [7. C. 126].

Також з початком функціонування такої системи наберуть чинності ще декілька норм нового Закону, зокрема, щодо забезпечення проведення дактилоскопії, а в разі потреби - взяття інших біометричних даних іноземців та осіб без громадянства:

- які затримуються за незаконне перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску (відмітимо, що на даний час подібна норма в Законі N 3929-XII діє з 05.05.2011 р.);

- щодо яких прийнято рішення про примусове видворення.

Режим найбільшого сприяння, спеціальний режим є формами виразу взаємності у міжнародному приватному праві. Взаємність у широкому значенні цього поняття означає надання особам іноземної держави певних прав чи покладення на них певних обов'язків за умови, що особи власної держави користуватимуться аналогічними правами в цій іноземній державі. Надання взаємності в договірному порядку має метою забезпечити надання прав власним громадянам, якими користуються іноземці — як громадяни цієї держави. Умовно розрізняють два види взаємності: "формальну" та "матеріальну''. За "формальної" взаємності іноземним особам надаються права, що випливають із місцевого закону; за "матеріальної" — та ж сума прав, якими користуються вітчизняні громадяни у цій державі. Іноді стверджують, що вітчизняні громадяни в іноземній державі мають користуватись усіма правами, що їх мають власні громадяни цієї іноземної держави (мова йде, наприклад, про права громадян Російської Федерації у Франції). Водночас іноземці можуть мати лише ті права, що їх

мають іноземні громадяни інших держав на території певної держави (йдеться про права громадян Франції та інших держав у Російській Федерації)1. Не заперечуючи по суті умовний поділ взаємності, все ж важко погодитися з таким категоричним її тлумаченням (правники Франції не поділяють такого твердження). Адже метою надання прав на основі взаємності є саме двостороннє надання відповідних прав іноземцям двох держав, які домовляються про це [10. C.201].

Прикладів, які демонструють взаємність, є чимало. Одним із таких є Угода між Урядом України і Урядом Республіки Молдова про умови та порядок обміну житловими приміщеннями між громадянами обох держав, укладена 20 березня 1993 р. її положення поширюються на осіб, які переселяються з однієї договірної держави в іншу та обмінюють житлові приміщення у зв'язку з цим. Взаємність виявляється, зокрема, у тому, що видані обмінні документи визнаються обома державами (ст. 4). Особи, які одержали обмінні ордери та інші документи для вселення в житлове приміщення за новим місцем проживання, мають право: вивезти все своє рухоме майно, одержані грошові кошти без сплати державного мита й інших зборів; перевести свої грошові вклади й активи, розміщені в банківських установах держави, з якої особа виїжджає (ст. 6). Сторони визнають винесені судові рішення обов'язковими для подальшого виконання на своїй території (ст. 7).

На основі взаємності можуть бути вирішені й інші питання, скажімо, як це зроблено щодо спрощеного порядку перетинання державного кордону громадянами, які постійно проживають у прикордонних областях: Закарпатській (Україна) та Саболч-Сатмар-Берег, Гайду-Бігар (Угорська Республіка) відповідно до Угоди між Урядом України і Урядом Угорської Республіки, укладеної 26 лютого 1993 р.

Норми про взаємність можуть передбачатися міжнародними договорами, у яких йдеться про визнання еквівалентності атестатів і дипломів, навчальних курсів, кваліфікації, вчених ступенів і звань; про визнання шлюбних контрактів; про визнання окремих документів, які застосовують у зовнішньоекономічній діяльності [11. C. 97].

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология