Людські ресурси у волонтерській роботі

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 68Следующая ⇒

третій сектор називають недержавним, неурядовим, незалежним, некомерційним, неприбутковим, добродійним, сектором добровільної активності (волонтерським, добровольчим), філантропічним або, як називають ці організації в країнах Заходу, – «не для прибутку» (nоt fоr рrоft).

Цей сектор є:

• недержавним, неурядовим, тому що організації, що входять в нього, не мають в своєму розпорядженні в повному об'ємі влади і повноважень уряду, хоча якісь з них можуть через своїх членів мати владний вплив, а деякі навіть виконують функції уряду (приклад – освітні організації США, які володіють повноваженнями по видачі ліцензій); з іншої точки зору, термін «неурядовий» може означати широке залучення населення до суспільного життя, що відображає тенденцію соціальної організованості на всіх рівнях, і зв'язано це з процесом становлення громадянського суспільства, тобто термін «недержавний» означає також те, що створення складових його організацій відбувається спонтанно, як реакція на необхідність вирішення якого-небудь соціального протиріччя або реалізації якої-небудь соціальної потреби.

Багато некомерційних організацій, що діють, не реєструються через різні зовсім не кримінальні причини. Ці структури часом відомі тільки тим, хто в них брав участь і хто з ними взаємодіяв, тому що вони стихійно виникають і зникають в процесі організації і розвитку;

• незалежним, тому що множинність фінансових джерел діяльності робить його відносно незалежним і від держави, і від бізнесу. На певних етапах суспільного розвитку організаціям третього сектора доводиться діяти на противагу іншим суспільним силам, відстоюючи ті права і свободи громадян, які ущемляються бізнесом або державою.

Багато організацій цього сектора є неформальними, тобто, не будучи офіційно зареєстрованими, вони часто користуються свободами і можливостями, недоступними державним організаціям або приватному бізнесу;

• некомерційним, неприбутковим, тому що це найважливіша конституююча ознака, що відрізняє його від комерційних організацій. Третій сектор існує не ради отримання прибутку.

Це не означає, що його організації не можуть отримувати прибуток (наприклад, зароблені надходження складають 23 % від загального об'єму грошових надходжень не комерційних організацій в Угорщині, до 59 % у Франції і 70% в Германії. У Росії ця цифра за різними джерелами складає від 30 до 75 % [17, с. 3].

Але некомерційні організації не мають права розподіляти отриманий прибуток серед засновників, а повинні використовувати її на статутні цілі (виключно для цілей проголошеної місії). Оскільки організації вельми різноманітні (суспільні, політичні, релігійні, добродійні, освітні і т.д.), сам цей сектор вельми об’ємний, неоднорідний і багатоликий.

Ці організації, звичайно, не є альтруїстичними, але економічний інтерес з категорії рушійної сили розвитку суспільства перетворюється на механізм реалізації іншого імперативу – розвитку демократичного суспільства, і некомерційний сектор є істотним елементом його становлення на сучасному етапі;

• сектором добровільної активності (волонтерським, добровольчим), оскільки тут широко використовується добровільна праця волонтерів. Наприклад, 54 % дорослого населення США віддають добровільній роботі близько 4 годин на тиждень, а у Великобританії близько 30 % населення займаються добровільною роботою 3–7 годин на тиждень [5, с. 53]. Причому добровільна оплачувана праця є основою функціонування організацій третього сектора і формою громадянської активності широких мас населення;
• філантропічним, добродійним, оскільки ці визначення відображають стійке історичне коріння виникнення третього сектора добродійної активності, внаслідок чого істотну частину цього сектора складають добродійні організації.

Третій сектор тісно пов'язаний з іншими секторами економіки. Межі між ними вельми прозорі і надзвичайно рухомі.

Держава і некомерційний сектор зацікавлені в розвитку бізнес-сектора в якості джерела фінансових надходжень (державі – у вигляді податків, некомерційному сектору – у вигляді пожертвувань). Комерційні і некомерційні організації розглядають державу як гаранта правової і економічної стабільності і безпеки. Бізнес-сектор зацікавлений в розвитку некомерційного сектора (наприклад, біржа, торгівельно-промислові палати, асоціація підприємців), діяльність якого направлена на обслуговування інтересів бізнесу, хоча у ряді випадків некомерційні організації можуть бути конкурентами бізнес-сектора.

Дослідження третього сектора в 12 країнах, проведені Університетом Джона Хопкинса, показали, що в третьому секторі зайнято більше людей і його діяльність менше залежить від пожертвувань, чим прийнято було думати:

у 10 країнах в неприбутковому секторі зайнята одна людина з 11, що працюють у сфері сервісу. У трьох країнах неурядові організації створили 13 % робочих місць в 80-і рр. (спочатку дослідження проводилися в 6 країнах – Франції, Німеччині, Угорщині, Італії, Японії і Об'єднаному Королівстві Великобританії, а потім ще в 5 країнах – Бразилії, Єгипті, Гані, Індії і Таїланді) [29, с. 107].

Є підстава зробити висновок, що неприбуткові організації є серйозними працедавцями: у третьому секторі працюють 7 млн. чоловік в США, 1,4 млн. чоловік в Японії і по 1 млн. чоловік у Франції, Німеччині і Об'єднаному Королівстві. В середньому це складає 3,4 % робочої сили, починаючи з 1 % в Угорщині до 7 % в США. У Росії, за даними на 1996 р., тільки в громадських організаціях і фондах працює 0,8 % зайнятого населення. Оперативні витрати неприбуткових організацій складають від 1,2 % валового національного продукту (ВНП) в Угорщині до 6,3 % в США, а в середньому – 3,5 % [29, с. 107].

Приватні пожертвування складають невелику частину грошових надходжень неприбуткових організацій – приблизно 10 % від загальної суми надходжень: від 20 % в США і 19 % в Угорщині до 1 % в Японії і 4 % в Німеччині та Італії. У Росії в 1996 р. ця цифра склала 2,09 % ВНП [29, с. 107].

У структурі добровольчого сектора виділяють декілька різних типів організацій. Серед найбільш поширених організаційних форм: фонд, товариство або асоціація, установа.

Перший тип – добродійний фонд. Цьому типу відповідають організації, що збирають кошти і потім розподіляють їх серед нужденних або витрачають їх на реалізацію різних соціальних програм. На початку 1993 р. стали з’являтися фонди, створені при крупних фірмах або приватними особами. Їх призначення – впорядкування благодійної діяльності фірми, поліпшення контролю за витраченням коштів, передача грошей тим, хто безпосередньо має в них потребу. Такі організації найчастіше залучають до своєї роботи волонтерів.

Другий тип – добродійне товариство або асоціація. Воно може мати членську структуру і невеликий штат на чолі з головою.

Робота груп самодопомоги включає спроби допомогти один одному вирішити проблеми здоров'я, зловживання алкоголем або проблеми психічного здоров'я (депресія, фобія та ін.), а також такої гострої соціальної й особистісної проблеми, як самотність. Найбільш відомими є групи анонімних алкоголіків. Є й анонімні групи онкологічних і невротичних хворих, матерів наркоманів, засуджених, а також дітей, що постраждали від сексуального насильства, і багато ін. Всі ці достатньо різні за своїми інтересами групи мають наступні загальні характеристики: всі члени групи рівні в статусі; кожен вступає в групу із-за своїх власних проблем; все, що відбувається в групі, – конфіденційно; членство вільне.

Діяльність таких груп може мати терапевтичну, соціальну, освітню або дослідницьку спрямованість. Самодопомога є альтернативою або доповненням існуючим службам охорони здоров'я і соціальної сфери, необхідною ланкою, що добудовує систему соціальної допомоги людині. Так, асоціації батьків дітей-інвалідів сьогодні істотним чином доповнюють роботу державних установ, що надають допомогу дітям з обмеженими можливостями і їх сім'ям.
Добродійні установи можуть діяти у формі таких організацій, як театри, майстерні, центри реабілітації, клуби здоров'я, які використовують в своїй діяльності нетрадиційні, авторські програми і форми допомоги із залученням волонтерів. Добровільні помічники можуть бути пов'язані з проблемою, якою займається організація лише побічно, або не зв'язані зовсім. Наявність добровольців є ознакою життєздатності добродійної організації, привабливості її програми.

Мотиви для вступу до рядів добровольців можуть бути самими різними: переконання етичного і релігійного характеру; потреба в спілкуванні, активності, реалізації своїх здібностей, суспільному і державному визнанні; бажання придбати нову роботу або професію, добитися поліпшення діяльності соціальної установи. Волонтерами можуть стати студенти під час проходження практики. Їх мотиви – самореалізація, професійна підготовка, написання диплома або наукової роботи. Часто добровільними помічниками стають ті, хто вже отримав допомогу і підтримку від організації і тепер хотів би передати власний досвід подолання критичної ситуації тим, хто цього потребує. Прикладом можуть служити добровільні асоціації батьків, діти яких страждають на хронічні захворювання.
Таким чином, третій сектор є одним із уособлень такого феномену сучасного суспільства як волонтерство.

ВОЛОНТЕРСТВО – діяльність, спрямована на допомогу іншим, яка здійснюється не заради грошової компенсації, матеріальної користі й не ґрунтується на примусі [19, с. 20; 21, с. 11].

Волонтерство – це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у суспільній діяльності в межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізації основних потреб на шляху будівництва більш справедливого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і нових професій.
Волонтерство не має релігійних, етнічних, вікових, політичних і географічних обмежень. Брати участь у добровольчих діях може кожний.
Волонтерський рух стрімко поширюється. Якщо у 1987 р. його учасниками були 80 млн., у 1995 – 93 млн., у 1998 – більше 109 млн., то сьогодні у добровольчому русі задіяні близько 150 мільйонів людей по всьому світу [37].

Добровольчі ініціативи розповсюджуються майже на будь-яку сферу людської діяльності – роботу з соціально незахищеними верствами населення (інвалідами, людьми похилого віку, маргіналами); роботу в рамках неформальної освіти, спрямованої на інкультурне спілкування; розвиток проектів, які зміцнюють дух соціальної терпимості; миротворча діяльність, розв’язання конфліктів; екологічний захист; активізація населення у глибинці тощо.

Добровільний труд – один із самих яскравих феноменів людської цивілізації, який свідчить, що на тлі технічного прогресу здійснюється еволюція людського духу. Спираючись на теорію потреб А. Маслоу, можна зробити висновок, що люди, які виконують добровільну роботу, досягли вершини піраміди потреб, тобто реалізують потребу в самоактуалізації.

ВОЛОНТЕРИ – це люди, які роблять що-небудь по своїй волі, за згодою, а не з примусу. Вони можуть діяти або неформально, працювати безкоштовно як в державних, так і приватних організаціях медичної, освітньої сфери або соціального забезпечення, або бути членами добровольчих організацій.

Слово «волонтер» пішло від французького volontaire, англійського voluntееr, яке, у свою чергу, є похідним від латинського voluntarius, що у дослівному перекладі означає доброволець, бажаючий.

У своєму нинішньому значенні слово починає використовуватися з другої чверті двадцятого століття – після того, як по закінченню першої світової війни у 1920 році був здійснений перший добровольчий проект (відновлення ферм, зруйнованих в місцях найзапекліших боїв) за участю німецької і французької молоді під гаслом, яке стало з часом девізом волонтерського руху: «Краще працювати разом, ніж воювати один проти одного!».

Сьогодні доброволець – людина будь-якої статі, віку, віросповідання, яка:

• бере участь у добровольчій службі у своїй країні чи за її межами на підставі свого свідомого вибору;
• утягує, залучає себе в процес особистої соціальної та (або) культурної освіти шляхом участі у заходах, які пропонують рішення та (або) нові підходи до вже існуючих у суспільстві проблем;
• є часткою процесу змін у суспільстві;
• проявляє активність у проектах, спрямованих на загальне благо;
• проявляє активність на основі волонтерської угоди щодо неоплачуваної діяльності на фіксований обумовлений час з певною приймаючою та (або) направляючою організацією.

Існує десять заповідей волонтерів усього світу [6]:

• Плануючи організацію соціальних проектів, перш за все доцільно визначити, де можуть бути корисними волонтери, а потім добирати необхідних людей.
• Залучаючи до роботи волонтера, необхідно враховувати його інтереси, бажання, можливості, у тому числі й можливості тимчасового навантаження, місце проживання, фізичні можливості, освіту й освіченість.
• Не думати, що волонтери можуть виконувати тільки «чорну» роботу.
• Не варто набирати волонтерів тільки заради волонтерів, робити це потрібно лише у випадку необхідності.
• Поясніть волонтеру програму діяльності організації, введіть його у відповідну «кухню прийняття рішення».
• Чітко визначте персональну функцію волонтера.
• Ставтесь до волонтера як до колеги.
• Забезпечте волонтеру моральну підтримку.
• Забезпечте волонтеру можливість зростання його статусу в організації.
• Використовуйте думки й ідеї волонтера при вирішенні різних питань або проблем організації.

В Україні волонтерський рух, детермінований гуманізацією суспільного життя, є відповіддю на суспільні потреби. Будучи закоріненим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває усе більшої потужності, об’єднує усе більше громадян та залучає значні ресурси. Сьогодні в Україні налічується близько 25490 громадських фондів, 8000 ініціативних груп, основна задача яких – допомога знедоленим: людям похилого віку, дітям-сиротам, інвалідам [37].

Вважається, що роботу волонтерів можна спрямовувати в житлово-комунальну сферу, охорону здоров’я, працевлаштування, соціальний догляд, відродження культури міста, національних, творчих, релігійних традицій.

На думку М. Дейчаківського, волонтери – «найактивніші представники різних груп населення, які бажають своєю працею та участю надати дійову підтримку в становленні демократії в Україні, зробити конкретний внесок у поліпшення становища маргінальних груп чи в розвиток соціальної і культурної сфер» [8, с. 13].

Як відзначається в «Словнику-довіднику соціальної роботи»[27, с. 45], волонтерські (добровольчі) організації – це вільні спілки людей, об’єднаних яким-небудь спеціальним інтересом, який відображений у програмі організації. Така програма в основному спрямована на надання спеціальної допомоги й послуг.

Базовими складовими волонтерської програми є три основні принципи:

• захист спільних інтересів своїх членів;
• вступ в організацію тільки за власним бажанням кожного;
• недержавна сутність організації.

Успішність соціальної роботи на сучасному етапі також залежить від добровільної участі багатьох людей в діяльності по зміні соціальної ситуації. Для виконання деяких завдань соціальному працівникові просто необхідне залучення волонтерів: при організації груп самодопомоги, в роботі з громадою, органами місцевого самоврядування. Невипадково волонтерський рух розглядається як науковцями, так і практиками як ресурс соціальної роботи [5; 15].

Одна з тенденцій розвитку волонтерства – координація на рівні національної моделі: сьогодні 80 країн світу мають мережу волонтерських центрів, причому волонтерські центри в Польщі, Україні й Чехії оцінюються як одні з кращих серед 14 країн Центральної й Східної Європи [32].

Стійкою тенденцією є вихід волонтерства за рамки географічних і навіть політичних меж, організація й координація добровольчої діяльності на міжнародному рівні. Багаточисельні транснаціональні платформи й утворення залучають до своїх проектів та програм більше сотні мільйонів людей щорічно.

До більш вaгомих міжнародних волонтерських об’єднань сьогодні належать:

• Волонтери ООН (UNV (United Nations Volunteers)) – організація безпосередньо підпорядковується ООН, займається підтримкою сталого глобального розвитку на планеті шляхом просування ідей добровольчества й мобілізації добровольців для вирішення конкретних практичних задач. На квітень 2003 року нараховувалось 4000 членів організації, які працювали з біженцями, ВІЛ-інфікованими, дітьми, інвалідами, в галузі освіти дітей і дорослих, охорони здоров’я, міського розвитку, виборчого права й захисту прав виборців, гендерної рівності й прав жінки тощо практично у всіх країнах-учасницях ООН;
• Міжнародна волонтерська організація (SCI (Service Civil International)) – заснована у 1920 році, має 33 відділення по всьому світу. В її задачі входить просування ідей миру, міжнародного взаєморозуміння й солідарності, соціальної справедливості й захисту оточуючого середовища. Основна діяльність зосереджена на організації міжнародних волонтерських проектів, семінарів, волонтерських програм різної тривалості, освітніх тренінгів і міжнародного обміну;
• Молодіжна міжнародна організація (YAP (Youth Action for Peace)) – почала свою діяльність у 1923 році з просування ідей миру й співпраці між країнами, виступів проти воєнних конфліктів. Має відділення у 15 країнах. Об’єднує політично активну молодь, займається організацією волонтерських антивоєнних проектів, пацифістських семінарів і тренінгів, розробкою методів ненасильницького вирішення воєнних конфліктів, роботою з біженцями, соціально незахищеними групами, лобіюванням антивоєнних та миротворчих ідей серед політичних партій і організацій;
• Федерація Міжнародний культурний молодіжний обмін (ICYE (International Cultural Youth Exchange)) – почала свою діяльність у 1949 році, нараховує 30 відділень у країнах Африки, Азії, Європи й Латинської Америки. Місія федерації – у просуванні молодіжної волонтерської активності за міжнародне взаєморозуміння й мир. Глобальна освіта й інтеркультурне виховання – два основних принципи програм федерації по роботі з дітьми, людьми похилого віку й інвалідами, по організації дитячих центрів, екологічних проектів;
• Альянс Європейських волонтерських організацій (Alliance (Alliance of European Voluntary Service Organizations)) заснований у 1982 році, представляє собою центр європейських національних волонтерських організацій, що спеціалізуються на координації коротко- й довгострокових волонтерських робочих таборів, які просувають ідеї міжнародної співпраці, миру й взаємодопомоги;
• Координаційний комітет міжнародних волонтерських організацій (CCIVS (Coordinating Committee for International Voluntary Service)) – створений у 1948 році під егідою ЮНЕСКО. Координує діяльність більш, ніж 250 національних волонтерських організацій у 100 країнах світу;
• Асоціація волонтерських організацій (AVSO (Association of Voluntary Service Organization)) – координує діяльність європейських добровольчих організацій і просуває інтереси волонтерства на рівні урядів, соціальних інститутів і громадських організацій.

Однією з особливостей волонтерства є те, що великі її організації (асоціації) іноді перетворюються в складні об’єднання з сильно розвиненою бюрократією (наприклад, Армія спасіння, Корпус миру, Товариство Червоного Хреста).

При цьому поняття й сутність терміна «бюрократія» із загального значення часто набуває протилежного змісту.

Наприклад, Армія спасіння здійснює соціальну роботу за такими напрямками [15, с. 16–17]:

• надання житла бездомним (30 тис. чоловік, про яких вона піклується);
• їжа для голодних (діє близько 1,5 тис. їдалень);
• піклування про літніх людей (близько 15 тис. літніх людей проживають у 258 притулках для старих під патронажем АС);
• піклування про жінок (50 пологових будинків і клінік, 31 будинок для клінік забезпечують потреби більш ніж 2,2 тис. жінок, які мають у цьому потребу);
• робота з дітьми (224 дитячих будинки, 334 ясел, 27 будинків відпочинку, 133 табори відпочинку, 531 клуб – для 20 тис. дітей щорічно);
• освіта (більше тисячі початкових і середніх шкіл для 280 тис. дітей, 28 домашніх, наукових і торгових шкіл для 3,5 тис. студентів);
• допомога сім’ям (тільки в 1987 р. допомога була надана більш ніж 2 млн. сім’ям);
• лікарні й клініки (у 237 лікарнях і клініках отримують стаціонарне й амбулаторне лікування більш ніж 3 млн. чоловік);
• реабілітаційні центри (20 центрів);
• боротьба з алкоголізмом і наркоманією (105 притулків і центрів);
• допомога сліпим (15 закладів забезпечують житлом і навчають понад 1,3 тис. сліпих);
• допомога інвалідам (28 спеціальних притулків для 1,5 тис. чоловік і 14 – для глухонімих);
• допомога військовослужбовцям (більше 200 їдалень, пересувних підрозділів і гуртожитків);
• пошук зниклих людей (було знайдено більше 9,5 тис. чоловік);
• допомога в’язням (надано допомогу в суді у 224 тис. випадках, під опікою перебувають більше 250 тис. в’язнів); виправні й випробні заклади (124 будинки для 2 тис. молодих правопорушників);
• запобігання суїциду (за рік – 15 тис. чоловік);
• центри (63 тис. чоловік за рік);
• піклування про членів АС (28 будинків відпочинку для діючих членів асоціації й 26 будинків – для відставників).

Сьогодні перед волонтерством постала така надзвичайно важлива проблема як прийняття відповідальності за розвиток співробітництва між різними секторами сучасного суспільства, що, зокрема, проявляється у такому новому явищі як корпоративне волонтерство – участь у добровольчій роботі в різних соціальних програмах при підтримці своєї компанії, – яке охоплює приблизно дві третини волонтерів розвинутих країн.

Термін «корпоративне волонтерство» тісно пов'язаний з поняттям «соціально відповідальний бізнес». Сьогодні для того, щоб підприємство було успішним, уже недостатньо тільки виробляти товари чи послуги, – необхідно стати часткою суспільства. Тому сьогодні благодійні проекти – індикатор розвитку компанії.

Корпоративне волонтерство може здійснюватися у самих різних формах: організація збору пожертвувань на робочому місці, особиста професійна волонтерська діяльність (наприклад, співпрацівники юридичної фірми надають безкоштовні юридичні послуги), допомога у формі «обличчя до обличчя», наприклад, робота з конкретними групами одержувачів допомоги – учнями або неповнолітніми правопорушниками у якості наставника, громадського захисника або тьютора тощо.

Прикладом корпоративного волонтерства є міжнародна корпоративна програма «Avon проти раку молочної залози», що стартувала в Україні у жовтні 2001 року (всього охопила 50 країн світу, на волонтерських умовах у ній беруть участь офісні працівники й представники компанії). На кошти, отримані під час продажу волонтерами спеціальних ручок і брошок «Рожева стрічка» (саме вона є символом програми), відбувається придбання маммографів. З вересня 2002 року збір коштів в Україні підтримали 70 тис. осіб, а в цілому з 1992 року в усьому світі було зібрано більше 250 млн. доларів [36].

Крім того, ведеться просвітницька робота щодо комплексу ранньої діагностики раку молочної залози: зокрема, в Україні розповсюджено більше 2 млн. безкоштовних освітніх буклетів [36], організовано безкоштовну гарячу лінію «Avon проти раку молочної залози», у рамках якої на дзвінки жінок відповідали досвідчені українські лікарі-онкологи.

У розвитку корпоративного волонтерства просліджується тенденція до набуття більшої організованості й плановості. У багатьох західних корпораціях, які мають солідний досвід реалізації волонтерських програм, існують відділи, які такі програми координують. Наприклад, у центральному представництві компанії Lucent Technologies постійно функціонує відділ волонтерства, який щорічно організує «всесвітній день турботи» за участю 10000 співпрацівників компанії з 25 штатів США та 17 країн [36].

У зв’язку з появою проблеми вільного часу як глобальної тенденції в розвитку суспільства сучасного типу волонтерство може розглядатися як технологія соціокультурної анімації, яка забезпечує конструктивне просоціальне наповнення вільного часу.
Про це свідчать наступні дані:

• Канадці присвячують у середньому 191 годину роботі в якості добровольців, що еквівалентно 578000 місць з повною робочою зайнятістю.
• В Ірландії близько 33 % дорослого населення є добровольцями; загальна кількість часу на добровольчу діяльність за рік еквівалентна 96454 місцям з повною робочою зайнятістю.
• У Південній Кореї у 2001 році 3898564 осіб присвятили волонтерству більше 451 млн. годин робочого часу; економічна вартість волонтерства перевищує 2 млрд. доларів за рік.
• 60 % волонтерів Франції регулярно беруть участь у добровольчій роботі, присвячують їй більше 20 годин на місяць.
• У США число волонтерів-добровольців досягло 56–62% у жінок, що присвячують у середньому 3,4 години на тиждень цьому роду діяльності, й 49 % у чоловіків, які займаються волонтерством 3,6 години на тиждень.

Волонтерство як діяльність потребує від добровольців не лише бажання та наявності вільного часу, а й певних знань з психології, соціальної педагогіки, соціальної роботи, соціології. медицини, юриспруденції тощо; волонтери повинні володіти навичками спілкування з різними прошарками населення, знайомитись з кращим, як вітчизняним, так і зарубіжним досвідом роботи. З цієї точки зору волонтерство э ефективним методом неформального навчання.

Волонтерський рух – одна з найефективних форм роботи з молоддю. Він є невичерпним джерелом набуття громадянської освіти, дає можливість реалізувати себе у служінні суспільству. Велика кількість громадських організацій поєднує молодих людей, які на добровільних засадах беруть участь у соціальних програмах щодо попередження негативних явищ у молодіжному середовищі та надання допомоги іншим в їх розвитку, соціальному становленні, інтеграції у суспільство тощо. В Україні протягом останніх чотирьох років кількість громадських об’єднань молоді зросло майже втричі [42].

Міністерство у справах сім’ї, дітей та молоді України запровадило популярну в Європі систему соціального замовлення. Вона передбачає розподіл бюджетних коштів через відкритий конкурс проектів і програм молодіжних організацій у пріоритетних напрямах, окреслених Загальнодержавною програмою підтримки молоді на 2004–2008 роки, в розробці якої активну участь узяли саме молодіжні організації.
Як свідчить європейський досвід, така практика значно активізує діяльність молодіжних організацій й сприяє залученню молодих людей до розробки законодавства й реалізації соціальних програм і заходів, що дозволяє завдяки волонтерській діяльності молоді здійснювати не тільки її соціальний захист чи підтримку, а її соціалізацію шляхом включення в життя суспільства, створення можливостей для її самореалізації.

1.2. Історико-феноменологічний аналіз волонтерства

Сьогодні волонтерський рух поширений у багатьох країнах світу, особливо в розвинутих: у Франції до волонтерства залучено 19 % населення, Німеччині – 34 %, США – майже 56 %, Японії – 26 % [5, с. 62].

Зростання значущості цього явища демонструє той факт, що Генеральна Асамблея ООН проголосила 2001 р. Міжнародним роком волонтерів (МРВ). Основними цілями його проведення були визначені: популяризація ідей та цінностей волонтерства, підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння у її поширенні, створення мережі обміну інформацією та досвідом щодо її організації. Умова виконання поставлених завдань – співпраця таких секторів суспільства як громадські організації, держава, приватні особи.

В Україні волонтерський рух також стрімко поширюється. Зростає кількість громадських об’єднань і організацій, діяльність яких спрямована на надання соціальної допомоги різним верствам населення.

Сьогодні у державі функціонують такі досить потужні Центри волонтерського руху як:

• Координаційна рада з питань розвитку та підтримки волонтерського руху при Міністерстві праці та соціальної політики;
• Всеукраїнський громадський центр «Волонтер»;
• Ресурсний центр розвитку громадських організацій «Гурт»;
• Український державний центр соціальних служб для молоді;
• Волонтерський центр «Пенсіонер» ради Організації ветеранів війни;
• Коаліція громадських організацій та ініціатив за вільну від тютюнового диму Україну та інші.

Ресурсний центр громадських організацій «Гурт» та Головне управління внутрішньої політики зініціювали розробку Положення про проведення конкурсу «Волонтер року», мета якого – публічне визнання праці волонтерів, висловлення подяки людям, які віддають свій час, знання, сили, енергію, вміння, наснагу, працюючи на користь суспільства.

Сьогодні волонтерство набуває масового поширення. Приклади безкорисливої допомоги стосуються екології, соціальної сфери, волонтерський рух поступово проникає в економічну галузь.

Питання доброчинності та волонтерства у вітчизняній науці і практиці досліджували О. Безпалько, О. Брижовата, Р. Вайнола, І. Грига, М. Дейчаківський, Л. Дума, З. Зайцева, А. Зінченко, І. Звєрєва, Н. Заверико, І. Іванова, Н. Івченко, А. Капська, О. Карпенко, Л. Коваль, Н. Комарова, О. Кузьменко, О. Лисенко, В. Назарук, І. Пінчук, Ф. Ступак, С. Толстоухова, І. Трубавіна, О. Шатохіна, О. Яременко.

При цьому вітчизняні дослідники спрямовують свою увагу на змісті волонтерства, принципах та практичному досвіді організації волонтерської діяльності, питаннях практичної підготовки волонтерів до роботи з різними категоріями населення.

Питання ж історії розвитку волонтерства як за кордоном, так й у вітчизняній практиці вивчене, на нашу думку, недостатньо. Тому вважаємо за доцільне здійснити аналіз соціальної діяльності волонтерів у розвинутих країнах світу, а також виділити провідні тенденції її розвитку.

У країнах Західної Європи і США зародження волонтерського руху припадає на початок ХІХ ст. У поняття «волонтер» вкладають наступний зміст – це безкоштовна робота людини або певної групи на благо суспільства. У розвинутих країнах світу волонтер вважається вельми почесною місією і є віддзеркаленням активної життєвої позиції.

Особливе значення має дослідження процесів добровільного залучення фахівців різного профілю у країнах з відносно тривалою історією соціальної роботи.

США.Не секрет, що американська модель організації соціальної роботи, включаючи етапи її становлення, зіграла значну роль у розвитку цієї професії у світовому масштабі.

Сер. XX ст. стала десятиліттям «відкритих дверей» американських університетів, в період якого навчання соціальній роботі, соціології і психології пройшла значна частина європейських фахівців. Завдяки цій школі багато теоретичних підходів, розроблених концепцій і апробованих моделей, технологічних і методичних прийомів, народжених у США, дали потужні результати у більшості європейських країн.

Історія США свідчить, що неоціненну роль у період воєнних дій між Північчю і Півднем зіграли жіночі благодійні комітети, які створювалися при лікарнях і військових шпиталях. У надрах таких благодійних товариств і комітетів почали створюватися перші агенції, які надавали окремі види соціальної допомоги. Сотні жінок, а з ними – молодь, безкорисливо віддавали свої знання і досвід самотнім матерям у питаннях виховання дітей, а також самим дітям, позбавленим, з огляду на різні причини, батьківського тепла.

Завдяки фінансовій підтримці меценатів і особистому внеску волонтерів різного віку і соціального стану, надавалася істотна підтримка знедоленим дітям, сирітським будинкам, лікарням для психічно хворих тощо.

Відмінною рисою розвитку волонтерства в США є децентралізація, яка знаходить своє віддзеркалення в наявності й реалізації різних соціальних програм на всіх рівнях: федеральному, штату, місцевому. Такий програмний підхід має переваги, що дозволяють оперативно реагувати на соціальні потреби різних категорій населення з урахуванням місцевої специфіки.

Активно взаємодіють з громадськими організаціями місцеві органи влади, у компетенції яких знаходиться шефська допомога і робота з добровольцями. У таких штатах як Каліфорнія, Колорадо, Детройт, Новий Орлеан та ін., накопичений вагомий досвід волонтерської роботи з дітьми і батьками: організація спеціальних груп професійного навчання для батьків, забезпечення допомоги по працевлаштуванню; здійснення догляду за дітьми працюючих у денний і вечірній час батьків; створення центрів здоров'я для незаміжніх матерів, робота з прийомними сім'ями; допомога батькам у веденні домашнього господарства тощо.

Таким чином, особливість соціальної роботи в США, пов'язана з децентралізацією, активним залученням волонтерів на місцевому рівні в реалізації конкретних соціальних програм, дає свій позитивний результат.

Європа (Німеччина).Іншим шляхом відбувався розвиток доброчинності в Європі, і, зокрема, у Німеччині. Індустріалізація країни спричинила різке зубожіння сімей робочого класу, а як результат, – зросло число користувачів соціальних послуг. Оскільки церкви й приватні благодійні установи виявилися неспроможними впоратися із ситуацією, у другій половині XIX ст. виникла необхідність у державному регулюванні цього процесу, тобто у державному соціальному забезпеченні.

У 1880 р. за ініціативою Німецького конгресу з доброчинності була створена Німецька доброчинна спілка турботи про бідних, яку у 1919 р. перейменували на Німецьку спілку державної і приватної опіки. Це центральна спілка, яка діє і понині: вона об'єднує державні, приватні, громадські установи, а також окремих фахівців, які визначають стратегію розвитку соціальної роботи в Німеччині.

У 1990 р. після об'єднання НДР і ФРН число її учасників збільшилося до 3 тис. осіб. Держава делегувала до її складу своїх представників на федеральному рівні, рівні федеральних земель, вільних міст і округів. Важлива роль відводиться представникам громадських організацій, куди входять: Об'єднання доброчинності для робітників, католицький «Карітас», Паритетний Союз, Німецький Червоний Хрест, Союз милосердя Євангельської церкви тощо.

Аналіз сучасної європейської моделі соціальної роботи, на прикладі Німеччини, доводить, що у діяльності кожного спеціаліста втілюється соціальна політика держави, «відчувається реальний взаємозв'язок вирішення соціальних і економічних проблем як гарантія існування правової соціальної держави» [20, с. 120].

У тій же Німеччині наприкінці XX – на початку XXI ст. проявилася тенденція все більшого переходу соціальних послуг з приватного незалежного сектора під дах держави.

Це характерно і для волонтерського руху, що дозволяє щорічно економити кілька мільярдів євро. Населення країни висловлює занепокоєння бюрократизацією державного апарату соціального забезпечення, тому безкоштовні послуги добровольців мають попит, особливо серед соціально незахищених верств населення. За активної підтримки волонтерів серед постраждалих все частіше виникають форми взаємодопомоги і самодопомоги.

Сьогодні в Німеччині відбувається активна реформа системи державного і недержавного соціального забезпечення. Вона передбачає й розширення фронту волонтерських робіт. Наприклад, у разі захворювання і пов'язаних з ним особистих обставин клієнти соціальних служб держави можуть звернутися не менше, як до 15 спеціалізованих установ різного профілю (соціально-педагогічних, медичних, психіатричних, психотерапевтичних), а також у соціальні добровільні служби – служби роздачі їжі, служби допомоги вдома, служби з підтримки й допомоги для родичів потерпілих тощо.

Таким чином, у європейській моделі соціальної роботи добровільна допомога населенню входить до загальної державної системи соціальної допомоги і є важливим її елементом, який розширює проблемне поле цієї життєво важливої діяльності.
Одночасно зі становленням національних моделей волонтерської діяльності відбувалося становлення міжнародних волонтерських організацій.

У середині ХІХ століття оформлюється одна з перших і найкрупніших волонтерських організацій світу – Міжнародне товариство Червоного Хреста. Виникнення організації пов’язане з ім’ям швейцарця Анрі Жана Дюнана, який став свідком загибелі людей, залишених без медичної допомоги, їжі й питва на полі битви при Сольферино 25 червня 1859 року.

Результатом втілення його ідеї про створення у всіх європейських країнах товариств з надання допомоги у воєнний час пораненим, незалежно від їх національності, стало виникнення в лютому 1863 року Міжнародного комітету допомоги пораненим, перейменованого у 1876 році у Міжнародний Комітет Червоного Хреста.

З часом Червоний Хрест поширив свою діяльність на полегшення долі постраждалих практично за будь-яких надзвичайних ситуацій, всіх знедолених, стражденних. Сьогодні цей всесвітній гуманістичний рух об’єднує понад 175 національних товариств, а також Міжнародний комітет Червоного Хреста і Міжнародну Федерацію Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця [20, с. 156].

У той же час слід зазначити, що цінності, які лягли в основу так званого гуманітарного права, проголошуються майже одночасно ще на рубежі ХVІІІ–ХІХ століть у декількох країнах внаслідок змін у світосприйнятті європейського суспільства, які намітились ще у період Відродження й отримали своє продовження в епоху Просвітительства.

Цей період позначений затвердженням гуманізму як вищої і раціональної форми милосердя і справедливості: суспільство починає відмовлятися від погляду на страждання як неминуче зло, за всіма людьми визнаються однакові природні й невід’ємні права, а за державою – обов’язок слідкувати за їх дотриманням.

Зокрема, Жан-Жак Руссо відкинув теорію «справедливої війни» і запропонував визнавати суттєву відмінність – між комбатантами і особами, які не беруть участі у бойових діях. За його пропозицією солдати, які втратили боєздатність, і мирне населення не повинні нести відповідальність за злочин, у якому вони не винні, їх життя повинно бути збереженим, а вони самі захищеними від страждань.

У різних країнах з’являються діячі і виникають організації, що ставлять за мету надавати допомогу пораненим і хворим воїнам. Перш за все, це були військові медики, які за своїм фахом змушені були безпосередньо стикатися з людськими стражданнями під час війни. Серед них – російський хірург М. Пирогов, який очолив на початку 50-х років діяльність сестер милосердя Хрестовоздвиженської общини на театрі воєнних дій у Криму, французький медичний інспектор Люсьє Боден, пруський військовий лікар Леффлер та ін.

Вони наполегливо вказували на необхідність суттєвих реформ в організації допомоги пораненим на полі бою, висловлювалися за поширення на поранених до їх одужання принципу нейтралітету (недоторканості), а також за встановлення спеціального розпізнавального знака для персоналу, який надає допомогу.

Серед попередників засновника Міжнародного руху Червоного Хреста Анрі Дюнана були й визначні громадські діячі, зокрема відома своєю філантропічною діяльністю англійська сестра милосердя Флоренс Нантінгейл, американська громадська діячка Клара Бартон та ін.

Передтечею Українського Червоного Хреста вважається засновник української анатомії та хірургії П. Загорський, який наприкінці ХVІІІ сторіччя під час війни з Польщею як військовий лікар надавав допомогу полоненим і цивільному населенню, не поділяючи їх на «своїх» та «чужих».

Російський Червоний Хрест, до якого належала й добре організована українська ланка, надавав значну допомогу військово-медичній службі армії у всіх війнах, які вела імперія.

Активну допомогу Товариство надавало в медичному обслуговуванні цивільного населення. Так, в Україні поліклініка Червоного Хреста функціонувала в Харкові. Тут професором І. Троїцьким у 1902 році було створено дитячу лікарню.

Київський і Подільський філіали Червоного Хреста взяли участь у заснуванні в Києві «Товариства боротьби з інфекційними захворюваннями» і будівництві при ньому Бактеріологічного інституту, лікарні для робочих.

Силами медиків-активістів Червоного хреста була створена філія в Придніпров’ї, активну боротьбу з інфекціями вели працівники Катеринославської філії.

У 1914 році тільки у Києві було відкрито понад 100 шпиталів Червоного Хреста (при університеті Св. Володимира, Політехнічному інституті, Покровському монастирі тощо).

У квітні 1918, після проголошення УНР, пройшов з’їзд з метою організації самостійного Українського товариства Червоного Хреста (був обраний організаційний Комітет на чолі з професором М. Дітеріхсом).

Після встановлення на всій території України Радянської влади починає діяти радянський Український Червоний Хрест, при якому з часом було створено 18 пересувних санітарних загонів, 60 пунктів харчування [20, с. 13].

У 20-х роках силами Червоного Хреста України були створені численні протитуберкульозні і венерологічні диспансери, станції боротьби з малярією, амбулаторії, будинки для безпритульних. За рахунок його коштів працювали 119 медичних, 209 профілактичних і дитячих закладів, було відкрито 400 аптек і магазинів санітарії [20, с. 13].

Тоді ж починається міжнародна діяльність нашого Товариства, його представництва відкриваються в Німеччині, Англії, США, Японії, Франції.

Створення в 1925 році Спілки товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР позбавило Український Червоний Хрест його автономії, а у 1938 році всі його 6111 закладів були відчужені відповідно до постанови ради Народних комісарів СРСР.

Після проголошення незалежності нашої держави Український Червоний Хрест починає своє відродження як національне товариство, у 1992 році визнане Указом Президента України, а у 1993 прийняте в члени Міжнародної Федерації.

Засновником ще одного міжнародного волонтерського руху став англійський офіцер Роберт Баден-Пауелл, який у 1907 році повернувся до Англії з Південної Америки й, використовуючи особистий досвід військового керівника, зібрав групу з двадцяти хлопців, взяв їх з собою на острів Броунсі, де й організував перший в історії дитячий табір.

У 1908 він видав у шести двотижневих серіях свій підручник «Скаутинг для хлопчиків» разом із власними ілюстраціями. Книга мала вражаючий успіх – по всій країні стали виникати скаутські групи (у перекладі з англійської слово «скаут» означає «розвідник»).

На 1909 рік в Англії налічувалось вже 14 000 скаутів [38]. У 1910 році виникла «паралельна» бойскаутам організація дівчат – «герл-гайдів».

У 1928 році була створена Всесвітня організація дівчат-гайдів і дівчат-скаутів, яка в наш час складається з 118 національних організацій чисельністю в 8 млн. oсіб [40; 41].

Сьогодні скаутинг – це всесвітній добровільний недержавний і неполітичний рух, в якому беруть участь більше 25 мільйонів дітей та молодих людей різних соціальних груп, релігій і культур. Головна мета руху – громадянський, духовний, інтелектуальний і фізичний розвиток молодих людей, формування активної цілісної особистості, що досягається шляхом участі скаутів у прогресивних розвиваючих програмах і соціальних проектах (наприклад: екологічні акції (прибирання парків, посадка дерев); благодійні акції (збір продуктів, одягу дитячим будинкам, безкоштовні концерти, трудова допомога церквам і монастирям)).

Національна скаутська організація України – «ПЛАСТ» (у козаків пластунами називали розвідників) – виникає в 1911–1912 рр. у Галичині.

Засновниками стали Іван Чмола, Петро Франко, Олександр Тисовський [39].

Скаутські організації Росії з’явилися під керівництвом військових: полковник О. Пантюхов у Царському Селі та капітан Г. Захарченко у Москві.

У 1914 року виникло «Товариство сприяння хлопцям-розвідникам» – «Російський скаут». Керівником товариства став віце-адмірал І. Бострем, його заступницею – велика княгиня Єлизавета Федорівна, а секретарем – визначний російський скульптор І. Жуков.

Після встановлення Радянської Влади проблема використання системи скаутизму досить довго обмірковувалася представниками різних зацікавлених організацій. Втручання керівників від комсомолу, Наркомпросу та інших закладів сприяло тому, що вже в червні 1922 року було створено об'єднання пролетарських дитячих осередків – піонерська організація імені Спартака.

З 1924 по кінець 1980–х років у СРСР скаутський рух був заборонений (у 1928 р. заборонена легальна діяльність Пласту на Волині, а в 1930 – в Галичині).

Наприкінці 80–х років XX ст., коли у Радянському Союзі змінилася політична ситуація, виникли пластові групи в різних середовищах і в різних місцевостях. Уже в 1990 році вони були в Луцьку, Києві, Донецьку, але найширше Пласт розвинув свою діяльність на теренах Львівщини та Львова зокрема, де Міська рада 22 лютого 1990 року затвердила Статут пластового товариства.

З 1991 року «Пласт» перетворено в Національну скаутську організацію України, яка на сьогоднішній день нараховує близько 10 000 членів.

Піонерський рух, який багато чого взяв від скаутського, створювався як державний, політичний й не сприймаючий свободу віросповідання, що суперечить ідеям скаутинга.

Піонерія як спроба створити стійку систему виховання юнацтва через цікаву гру і суспільно корисну діяльність, демократична на перших етапах свого існування пізніше перетворюється в придаток до командно-адміністративної системи, стає школою виховання «гвинтиків» у великому, чудово налагодженому механізмі соціалістичного суспільства.

Початок піонерського руху – невеликі дитячі формування, які об'єднують дітей навколо тих справ, що були дуже важливими для перемоги комуністичних ідей, – загони юнаків, юних комуністів, «Мурашники», «Юнтрудармії», дитячі посівкоми. Пізніше цей перелік доповнює дитячий комуністичний рух «Юний Спартак».

За часів існування СРСР найпоширенішими формами волонтерської (тоді – шефської) роботи були: шефство старших школярів над молодшими, студентів над школярами, молоді – над «педагогічно занедбаними» підлітками; шефство членів профспілки над «важкими» сім'ями; відвідування хворих; надання допомоги відстаючим школярам, студентам; наставництво досвідчених робітників над молодими спеціалістами; участь у роботі комсомольських загонів та в Добровільній народній дружині та інші.

1922 рік – об'єднання дитячих комуністичних осередків у єдину піонерську організацію. У цей час розповсюджуються загони найрізноманітнішого спрямування. Так, в Україні діють спартаківські клуби, загони спортивного, туристичного, навчального, інтернаціонального спрямування, які стали першими ластівками волонтерського руху.

30-ті роки. В старших класах шкіл розповсюджувалися табори комсомолу, які виступали початківцями цікавих суспільних заходів: організовували трудові суботники, вечори, присвячені святковим дням революційного календаря. Комсомольці та старші піонери брали активну участь у роботі по ліквідації безграмотності населення, проводили масові читання газет, бесіди, ставили спектаклі в Домах робітників, в сільських клубах та читальнях, організовували там громадські кружки, брали шефство над дитячими домами й садками, дитячими вуличними майданчиками.

40-і роки. Це роки випробування на мужність, вірність Батьківщині, відданість ідеалам радянської держави. Саме ці часи стали часами перевірки всіх моральних ідеалів і цінностей волонтерів того часу, в основі яких знайшов своє відображення альтруїзм нашого народу.
Відбудова післявоєнної України – час активізації діяльності піонерів: тимурівські загони, загони юних слідопитів, перші піонерські колгоспи, лісництва, дитячі наукові, творчі самодіяльні об'єднання – основні форми тогочасного волонтерства.

У цей же час у світі виникає багато чисельних рухів борців за мир. Наприклад, «Молодь за мир» або «Міжнародна цивільна служба» пропагують ідеї взаєморозуміння між націями, для чого влаштовують пацифістські семінари, тренінги, працюють з біженцями, впроваджують у практику методи вирішення того чи іншого конфлікту ненасильницьким шляхом й таким чином намагаються напоумити прагнучих крові політиків.

50–60-ті роки. Основними організаційними формами та визначними акціями стали: марш Юних Ленінців «Завжди напоготові!», військово-патріотичні організації, організації ентузіастів і т.п.

Життя радянської людини як громадянина передбачало наявність у неї «суспільного навантаження», причому надання різного виду допомоги було одним з найпоширеніших видів суспільної роботи. Види допомоги диференціювалися в залежності від віку населення: діти допомагають дошкільникам, ровесникам, ветеранам; молодь – молодшим школярам, підліткам, ветеранам, інвалідам, людям, які опинилися в складній життєвій ситуації; дорослі – нужденним сім'ям, «важким підліткам», хворим та інвалідам. Допомога ця була як разовою, так і довготривалою.

70–80-ті роки. Подальша політизація та ідеологізація піонерії триває. Утверджується тоталітарний стиль копіювання діяльності дорослих: розквітає бюрократизм, набуває значного впливу формалізм. Піонерство асоціюється з ідеологічним поняттям «маленьких комуністів», майбутніх керманичів держави.

Піонерська організація ставила своїм основним завданням згуртовувати дружні працездатні дитячі колективи, прищеплювати учням навички громадської роботи, розвивати ініціативу та самодіяльність піонерів. Перебуваючи в піонерській організації, діти мали можливість виконувати різні види робіт для колективу, активно розгортати своє самоврядування, вчитися жити в суспільстві, брати активну участь у підготовці і проведенні різноманітних, а головне корисних заходів [7; 34].

Кінець 80-х років. Республіканською радою Всесоюзної піонерської організації формується тимчасовий творчий колектив по підготовці створення першої в Україні самостійної, самодіяльної, добровільної дитячої організації. Поряд із прагненням створити сучасну дитячу організацію не зникає бажання зберегти Всеукраїнську масову спілку дітей та дорослих.

Крім піонерської, добровільна робота проводилася в рамках конкретних громадських організацій: профспілок, комсомолу, ради ветеранів ВВВ і праці, клубів за інтересами тощо. Тобто, вже в часи СРСР діяла розгалужена система організацій, які надавали безкоштовну допомогу іншим.

Зміна суспільної системи, крах соціалізму в країні призвели не тільки до змін в ідеології, а й в існуючій системи добровільної допомоги, до знехтування самої ідеї й накопиченого досвіду всіх молодіжних, і не тільки, організацій того часу. Проте глибокий аналіз показує, що волонтерство радянських часів, незважаючи на ідеологічне забарвлення, – виважена гуманістична діяльність, притаманна менталітету нашого народу.

І сьогодні гуманізм, як і раніше, залишається не політичною, а загальнолюдською цінністю українського суспільства.

У світовому волонтерстві з 80-х років минулого століття теж сталися чималі зміни. Боротися за уселенську дружбу стало не так модно – добровольці перекинулися в екологічні програми (одна з найкрупніших в Європі – European Youth Forest Action, «Лісовий рух європейської молоді»). Любителі природи саджали дерева, прибирали за звірятками в зоопарку, рятували братів наших менших від промислових катастроф. Паралельно набуває розвитку діяльність організації Camp Amerika, яка все більше займається набором вихователів для дитячих таборів США з 30 країн світу (у тому числі й з України) [35; 39].

В України перші ластівки сучасних зразків волонтерства з’явилися на початку 1990-х років.

21 листопада 1990 року XI зліт піонерів України проголошує створення Спілки піонерських організацій України – СПОУ. В її основі – відмова від політичного замовлення на діяльність об'єднання, відродження справжніх принципів піонерії.

Зміст діяльності – спрямування на об'єднання дітей та дорослих навколо і цікавих, і корисних справ, що допомагають пізнавати світ, розкривати власний творчий потенціал, розумітись у загальнолюдських цінностях, вчитися бути корисним людям. Головними ознаками діяльності стають гра, лідерство, пошук. Піонерські організації нового типу відкриті для всіх дітей незалежно від їх національного, соціального, освітнього, релігійного, територіального статусу [1; 9; 35].

Процеси докорінної перебудови соціально-економічного характеру, зміна політичної ідеології та відсутність будь-якої іншої призвели в нашій країні спочатку до ідеологічного, а пізніше – і морального вакууму. Громадяни України не відразу сприйняли ідею безкоштовної допомоги. Ідеологію безкорисливого служіння людям впроваджувати в нашій країні довелося іноземцям. Ізраїльтяни, американці, французи і німці збирали речі і іграшки для наших сирітських притулків, рятували нашу природу, доглядали за могилами наших солдатів [35].

Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке мас базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства, тому особливої ваги набуває громадський рух. Про те, що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі, свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад 20000. Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами.

У травні 1998 року Україна серед інших країн Центральної та Східної Європи, а також кількох країн Азії, розпочала реалізацію регіональної програми «Ініціативи в роботі на добровільних засадах». Ідея програми належить Нью-Йоркському Інституту Відкритого Суспільства (більш відомого як Фонд Сороса) і впроваджується через мережу національних відділень.

Головна мета програми – відновлення руху волонтерів як запоруки громадянського суспільства та незворотності демократичних перетворень, збільшення частки добровільної праці громадян, спрямованої на розв'язання конкретних суспільних проблем. До своїх цілей і завдань в Україні програма передусім відносить активізацію громадської діяльності шляхом розвитку руху волонтерів, спрямованого на якнайширше залучення населення до суспільно-корисної праці на добровільних засадах у громадських організаціях, службах соціального захисту та медичній сфері, для допомоги у розв'язанні проблем суспільства. У межах цієї програми був створений Центр волонтеріату «Добра Воля», який почав залучати волонтерів і направляти їх у громадські організації.

Крім цього, надзвичайно важливим було і є навчання представників організацій управлінню діяльністю волонтерів, оскільки це одна з найголовніших проблем, через яку не залучають громадськість до співпраці. З 1998 року тренінг з волонтерською менеджменту пройшли представники більш, ніж 40 організацій. Для популяризації волонтерського руху було видано книжку «Доброчинність в Україні: минуле, сучасність, майбутнє», 5 бюлетенів «Добра Воля» (з них 2 – в електронному вигляді) та підручник «Управління діяльністю волонтерів. Як залучити громадськість до вирішення проблем суспільства».

Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й державні теж намагаються розвивати волонтерський рух в Україні. Про це свідчить, зокрема, діяльність Соціальних служб для молоді, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники.

Волонтерські служби при центрах соціальних служб для молоді поступово стали одним із аспектів державної молодіжної політики. На початку членами волонтерських угрупувань були переважно неповнолітні і молодь (старшокласники, студенти), тобто, особи, у яких не було відповідного досвіду чи кваліфікації. Проте, останнім часом все частіше до волонтерських лав вступають і досвідчені фахівці (юристи, лікарі, психологи, педагоги та ін.).

Вивчення складу волонтерських груп при центрах соціальних служб для молоді Українським Інститутом соціальних досліджень у 1998 р. дозволило вченим поділити волонтерів на чотири групи за віковою категорією, основним місцем навчання або роботи, рівнем освіти: підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл та середніх спеціальних закладів; студенти вищих навчальних закладів; батьки проблемних дітей; фахівці-волонтери [4, с. 40–41].

Підлітки та юнаки, учні старших класів шкіл і середніх спеціальних закладів, які становлять актив різних груп при ЦССМ (у клубах молодих інвалідів, творчих об'єднаннях, школах лідерів, групах самодопомоги, молодіжних та дитячих об'єднаннях, тощо). Рівень їхньої готовності до будь-якої добровільної соціальної роботи непрофесійний.

Студенти вищих навчальних закладів (переважно відділень педагогіки, психології, соціальної роботи / соціальної педагогіки), які звертаються до центрів ССМ за практичною допомогою у навчанні за профілем діяльності центрів або проходять у центрах навчальну практику. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи наближений до професійного.

Батьки проблемних дітей та підлітків (дітей-інвалідів, неповнолітніх груп ризику: девіантної, адиктивної поведінки та ін.), які об'єднуються в групи самодопомоги. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи непрофесійний, самоосвітній.

Фахівці-волонтери (психологи, педагоги, соціальні педагоги, соціальні працівники, юристи, лікарі), які надають консультативну допомогу соціальним працівникам, іншим волонтерам або практичну допомогу клієнтам соціальних служб. Рівень готовності до добровільної соціальної роботи професійний.

Сьогодні істотну роль у зміцненні статусу добровольців при центрах соціальних служб для молоді та формуванні позитивного ставлення громадськості до їхньої діяльності відіграє впровадження системи навчання волонтерів. Виходячи із специфіки діяльності та завдань соціальних служб для молоді, використовуються досить різноманітні форми навчання добровольців з метою формування у них знань, умінь та навичок, наприклад: протягом року – школа волонтерів; протягом півріччя – тематичні волонтерські курси; протягом місяця – табір підготовки добровільних помічників; протягом тижня – курси підвищення майстерності, тощо.

Можна виокремити такі головні напрями, за якими здійснюється навчання волонтерів: соціалізація дітей та молоді з функціональними обмеженнями; соціально-рекламна та інформаційна робота з дітьми та молоддю; профілактика негативних явиш в молодіжному середовищі; правова освіта молоді; підготовка до сімейного життя та усвідомленого батьківства.

У лютому – березні 1999 року Українським інститутом соціальних досліджень проведено соціологічне дослідження участі громадських організацій в соціальній роботі з молоддю.

В опитуванні взяли участь представники 183 громадських організацій з 8 регіонів України. Найбільш активно соціальну роботу з дітьми та молоддю проводять волонтери дитячих (19 %), жіночих (12 %), молодіжних (12 %) організацій та організацій, що займаються соціальною роботою з інвалідами (18 %). Вся соціальна робота виконується на волонтерських засадах [4, с. 99; 6].

На ярмарку соціальних проектів та послуг, який був проведений Ресурсним центром «Гурт» разом з Соціальною службою Київської місцевої держадміністрації у листопаді 1999 року, було опитано 75 організацій щодо потреб у волонтерській діяльності.

Всі ці дані говорять про те, що попит на волонтерську працю зростає з кожним роком. З'явилося багато організацій в Україні, які займаються залученням та навчанням волонтерів або тих, хто спеціалізується лише на розвитку волонтерства.

Наприклад, Всеукраїнський громадський центр «Волонтер» був створений 1998 року; він веде активну роботу відразу в трьох напрямах, втілюючи у життя такі програми як «Я і навколишнє середовище» (рішення екологічних проблем, охорона культурних та історичних пам'ятників), «Я і людина» (тренінги по вихованню лідерських якостей, соціальна реабілітація інвалідів, сиріт, ВІЛ-інфікованих, жертв насильства), «Я і міжнародна спільнота» (допомога в інтеграції України в світову спільноту).

Практично тим же займається організація «СВІТ». Є й невеликі волонтерські формування, які виконують одне, конкретне завдання. Взагалі, українські волонтери займаються тим, що впроваджують ідеї волонтерства в життя, надають посильну допомогу нужденним, сприяють інтеграції у суспільство неадаптованих індивідів, проводять безкоштовні семінари з питань гігієни, СНІДу, агітації за здоровий спосіб життя, беруть участь у реалізації екологічних програм і т.п. [34].

Нині, коли Україна зазнає справжньої економічної і духовної кризи, ще більше відчувається цінність безкорисливої добровільної допомоги. Збільшується кількість населення нашої країни, що потребує допомоги, ще більш відчутно визначилися прошарки населення, які потребують її негайно. Передусім це – пенсіонери, безробітні, інваліди, сироти, особи БВМП (без визначеного місця проживання) та інші. Проте допомога їм з боку держави вкрай недостатня, не проголошується як соціально значуща справа, не стимулюється добровільна допомога цим категоріям населення.

Таким чином, наявна суперечність між потребою допомоги окремим групам населення і можливістю її надання, оскільки соціальним працівникам, як людям професійно покликаним надавати допомогу потребуючим, дуже складно охопити всі верстви населення, прагнучих допомоги, вони просто самі не можуть обійтися без підтримки добровольців.

І саме тут дуже важливе значення має волонтерська діяльність як ресурс соціальної роботи, ефективне використання якого можливе на основі вивчення накопиченого розвинутими країнами досвіду, урахування тенденцій розвитку, творчого використання для побудови його вітчизняної моделі.

Двохсотрічний досвід розвитку добровольчої діяльності за рубежем надав світовій спільноті яскраві зразки громадської ініціативності й активності. Крім залучення такого важливого ресурсу як добровільна праця, громадські організації ініціюють участь різних груп населення в суспільному житті, об'єднують їх для вирішення насущних проблем життєдіяльності в конкретному соціумі, виховують соціальну відповідальність. Таким чином, можна дійти висновку, що ініціативність, як уміння висувати саме соціальну ініціативу і пропонувати план по її втіленню в реальне життя, є однією з головних чеснот волонтерської діяльності.

Волонтерський рух відіграє все більш значущу роль у суспільних процесах розвинутих країн світу. Вагомий соціальний і економічний внесок праці волонтерів був підтверджений у ході дослідження некомерційного сектора 22 країн, серед яких країни Західної Європи (Нідерланди, Німеччина, Ірландія, Бельгія, Австрія, Франція, Фінляндія, Великобританія), а також Австралія, США, Ізраїль, Японія, держави Центральної і Східної Європи (Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія), країни Латинської Америки (Аргентина, Перу, Бразилія, Колумбія, Мексика).

Автори цього дослідження А. Саламон і X. Анхайер вважають, що нині у світі відбувається «глобальна суспільна революція», що полягає у «вибуху» організованої приватної волонтерської діяльності, пов'язаної зі зростанням самовизначення особистості в сучасному суспільстві, де в наявності виступають інформаційна революція і криза держави [18, с. 88–89].

Це дослідження засвідчило, що в середньому 28 % населення вказаних 22 країн жертвують чималий час на роботу в третьому секторі, що еквівалентне додатковим 10,6 млн. робочих місць, доводячи тим самим загальне число зайнятих у некомерційному секторі до 29,6 млн. осіб [18, с. 90]. З урахуванням волонтерів некомерційний сектор забезпечує 10,3 % робочих місць у Західній Європі; 9,4 % – у решті розвинутих країн; 3 % – у Латинській Америці і 1,7 % – у Центральній Європі.

Аналіз волонтерської праці по сферах діяльності вказує, що 55 % часу добровольців використовується у сферах відпочинку, спорту і надання соціальних послуг. Окрім цього, волонтери достатньо активно проявляють себе в організаціях по захисту навколишнього середовища, у громадських об'єднаннях і в організаціях розвитку, що мають особливо велике значення для центрально- і східноєвропейських країн по захисту інтересів певних груп населення [18, с. 91–92].

У розвинутих зарубіжних країнах участь населення у волонтерській діяльності давно стала невід'ємною частиною соціальної практики. Жоден президент або сенатор США не обходиться у період передвиборчих кампаній без участі у добровольчих програмах, адресованих найчисленнішим верствам населення.

Аналіз історії розвитку і сучасного стану волонтерства у різних країнах доводить, що основною галуззю діяльності добровольців є соціальна, тобто та важлива сфера діяльності, у якій участь держави визнається недостатньо ефективною.

При організації взаємодії між громадськими організаціями добровольців і державою важливим є дотримання певних принципів. Наприклад, принцип партнерства відповідальності витікає з ідеї трансформації взаємостосунків держави і громадянського суспільства шляхом розширення сфери діяльності так званих вторинних асоціацій, куди включаються організації волонтерів, здатних забезпечити громадянам ефективне самоврядування, тим самим сприяючи зміцненню громадянського суспільства [18, с. 40–41].

Народилася ця ідея у надрах концепції соціальної демократії П. Херста, який вважав, що у держави повинні залишитися лише резервні функції управління, а його кризу у сфері соціальної політики можна подолати, активно розвиваючи структури громадянського суспільства [33, с. 50].

Німецький вчений Тіло Лівальд – один з активних європейських дослідників громадянського суспільства – виділяє серед переваг організацій третього сектора їх горизонтальну ієрархію, меншу бюрократію, гнучкість і швидкість реагування, високу кваліфікацію персоналу, знання проблем, нижчі ціни за рахунок залучення сил волонтерів, економію державних витрат, що виділяються на управління, і плюралізм в ухваленні рішень [16, с. 84]. Німеччина стоїть на перших позиціях в Європі щодо оцінки праці волонтерів, а це, безумовно, позначається на рівні розвитку соціальної сфери в цілому. Наприклад, у земельному правлінні спортивної молоді у Баден-Вюртемберзі на 20 службовців, які одержують за свою роботу заробітну платню, припадає 162 тис. добровольців [10, с. 11].

Аналіз діяльності неурядових організацій у різних країнах і вивчення робіт зарубіжних дослідників третього сектора дозволяють виявити провідні тенденції розвитку діяльності волонтерів за рубежем [5, с. 67–69]:

1. Паритетна основа побудови відносин громадських організацій з державою.
Будь-яка взаємодія об'єднань третього сектора з державними структурами будується на принципах незалежності, обидві сторони працюють як рівні ділові партнери, що стимулює активність як неурядових організацій, так і державних структур.

Як правило, громадські організації є неполітичними об'єднаннями, їх інтереси зосереджуються не у державній, а в соціальній сфері. Вони прагнуть донести до суспільства інформацію про наболілі соціальні проблеми і при цьому самі пропонують шляхи їх вирішення.

Знаходячись поза політикою, ці організації можуть виконувати функції лобіювання, знаходити різні додаткові джерела надходження фінансів з метою більш гнучкої розробки стратегії своєї діяльності, пропонувати владі різні варіанти співпраці, вигідні для обох сторін. Тому ініціативність, здатність ухвалювати самостійні і нестандартні рішення – важлива сторона незалежності зарубіжних громадських організацій, що виражається в результатах соціальної практики.

2. Пріоритетність волонтерської праці для успішного виконання соціально значущих програм.

Питання про людські ресурси є виключно важливим, а у багатьох випадках – навіть визначаючим. До числа добровольців можуть входити як люди, що ініціювали ідею, так і фахівці, зокрема професіонали в області добродійної діяльності. При цьому, хто б вони не були, всі надають свої послуги на безвідплатній основі (2-5 год. на тиждень, рідше – повний робочий день). Таке широке залучення добровольців вносить неоціненний вклад у роботу зарубіжних громадських організацій, сприяє їх розвитку навіть у найважчих для них обставинах.

Проте при цьому необхідний і зворотний зв'язок, коли управлінська ланка, спираючись на сучасні теорії соціального менеджменту, грамотно підбирає і піклується про свої добровольчі кадри, знає, як їх привернути, навчить і зберегти. Волонтерство професіоналів, сімейне волонтерство, волонтерство молоді – все це виходить з самої ідеї волонтерства, що дозволяє оптимізувати і активізувати соціальні процеси в суспільстві, об'єднуючи і підтримуючи соціально активних і відповідальних громадян.

Таким чином, максимальне залучення добровольців всіх соціальних категорій, забезпечення умов їхнього переходу з об'єктів в суб'єкти суспільнокорисної роботи є однією з найважливіших тенденцій діяльності зарубіжних громадських організацій.

3. Інтеграція зусиль волонтерів різних суспільних організацій. Як відомо із світової практики, найчастіше громадські організації створювалися для досягнення однієї мети. Проте реальна практика з року в рік підтверджує ефективність соціальної інтеграції добровольчих зусиль, стійкість горизонтальної комплексної мережі цивільних об'єднань.

За свідченням німецького дослідника Сюзан Штерн, якщо у 1972 р. у Німеччині 58 % всіх ініціатив громадян були ізольованими і не підтримували зв’язків з іншими ініціативами, що діяли в цій же сфері, то нині таких «одинаків» залишилося лише 8 % [5]. Процес поглиблення інтеграції спричинив численні перетворення у сфері добровольчих ініціатив. Головним результатом можна вважати той факт, що збільшилася таким чином тривалість існування будь-якої місцевої ініціативної групи, у тому числі й громадських організацій, оскільки ініціатива, орієнтована на одну єдину мету, стає безглуздою відразу при її досягненні.

Така тенденція вибудовування горизонтально-мережевого рівня громадянського суспільства з року в рік демонструє свою ефективність і створює основну частку побудови міжнародної глобальної мережі добровольчих цивільних ініціатив.

4. Самофінансування діяльності громадських організацій у галузі соціального обслуговування населення за наявності державної підтримки. Це особливо відчутно, коли на державному рівні в країні ухвалюються рішення про скорочення бюджетних асигнувань у соціальну сферу. Наприклад, у США головна організація «Волонтери Америки» входить до сотні провідних некомерційних організацій США, посідаючи серед них 15-е місце по доходах. За даними за 1997 р. її доход становив 430 млн. доларів [5].

На початку 90-х років, за даними В. Якимця, у різних добродійних громадських організаціях, зокрема, у сфері соціального захисту, число зайнятих добровільних помічників дорівнювало 10,4 % від загального числа працюючих у країні [18, с. 56]. Слід зазначити, що в США частка організацій третього сектора в наданні соціальних послуг більша, ніж частка державного або комерційного сектора: на частку громадських організацій припадає 56 % проти 40 % держави і 4 % приватного підприємництва [10, с. 55].

Скорочення державних дотацій у соціальну сферу примушує громадські організації активізувати свою діяльність по виробленню власних засобів, активніше пропонувати свої товари і послуги. На думку міжнародного експерта програми розвитку ООН Гергани Златєвої, «...найяскравіше виражену тенденцію зростання продемонструвала сфера охорони здоров'я і соціального забезпечення. Вона лідирує в забезпеченні і отриманні прибутку» [18, с. 105].

Той факт, що на кінець 90-х років американський некомерційний сектор надав роботу більше 15 млн. громадянам, а на громадських засадах працювали повний робочий день 5,4 млн. осіб [5], свідчить про визнання ефективності діяльності НВО на високому державному рівні.

Аналіз статистичних даних вказує, що в США найбільші потоки фінансової допомоги з боку національного уряду одержують громадські організації, які діють у сфері освіти і дослідної діяльності. Наприклад, за період з 1977 р. по 1992 р. ця допомога виросла з 18 до 20 %, виплати приватних компаній збільшилися з 53 до 57 %, а приватні пожертвування – з 9 до 13 % [5].

На думку Уллі Хаберман, керівника центру добровільної роботи в соціальній сфері Данії, сьогодні спостерігається тенденція зростаючого очікування уряду, що добровільні організації прийдуть на зміну державі або ж візьмуться за вирішення нових соціальних проблем. Але, оскільки добровільні організації в цілому не володіють достатнім фінансовими коштами, щоб замінити допомогу держави, дуже важливо, щоб держава підтримувала їх роботу [30, с. 24]. Таким чином, конструктивна діяльність добровольчих ініціатив у рамках роботи зарубіжних громадських організацій допомагає їм знаходити внутрішні резерви для подальшого розвитку організацій, які при підтримці держави вирішують важливі задачі становлення громадянського суспільства.

5. Створення національних ресурсних центрів для громадських організацій. За сучасних умов за оцінкою експертів Міжнародного валютного фонду (МВФ) у індустріально розвинутих країнах чинна державна система соціальної допомоги потребує докорінної реформи, оскільки втратила ефективність і неспроможна надалі підтримувати режим соціального процвітання [34, с. 17].

У зв'язку з цим державам рекомендується відмовитися від командно-контролюючого підходу і перейти до управління, використовуючи підхід з активним залученням інститутів громадянського суспільства. Ключовий механізм, на думку експертів МВФ, може базуватися тільки на добровільній діяльності людей. Це стосується насамперед освіти, охорони здоров'я, медичного обслуговування, системи соціальної допомоги населенню.

Створювані для цієї мети ресурсні центри покликані стати своєрідним посередником між органами державної влади, структурами громадянського суспільства і міжнародними інтересами. «Вони повинні, на практиці реалізовуючи принципи субсидарності, взаємодії влади і суспільства, сприяти створенню умов для підтримки цивільних ініціатив, активного впливу громадськості на процеси формування і соціальної політики держави і, кінець кінцем, світової спільноти» [10, с. 48].

Такі добровольчі центри створені останніми роками в Європі, Азії, Південній і Північній Америці і успішно проявили себе як управлінські і організаторські структури, які активно розробляють ідеї стратегічного менеджменту, продуктивно взаємодіють з громадськістю і ЗМІ.

Таким чином, створення ресурсних добровольчих центрів є однією з нових тенденцій діяльності зарубіжних громадських організацій, яка знаходить все більш широке розповсюдження у всьому світі.

Узагальнюючи викладене вище, доходимо висновку що практика волонтерського руху за рубежем розвивалася паралельно із становленням соціальної роботи як професії. Вона має загальні та специфічні особливості, характерні для різних країн, а також провідні тенденції, що визначають стратегічні шляхи формування громадянського суспільства.

1.3. Організаційно-нормативно-правові засади волонтерства в Україні

Волонтерський рух існує вже багато сторіч. І хоча в різних країнах це явище має різні назви: у Ботсвані – mephato, в Еквадорі – minga, в Індонезії – gotongroyong, у Руанді – kwitango, у Південній Африці – ubuntu, Південній Азії – shramadana, воно є універсальним людським феноменом, який зустрічається в усіх культурах, на всіх рівнях економічного розвитку, серед представників обох статей і людей різного віку.

Не буде перебільшенням оцінка сучасного волонтерства як світового феномену:

• це підтверджується масштабами його розповсюдження;
• за думкою дослідників «вибух» організованої приватної волонтерської діяльності є проявом «глобальної суспільної революції», пов'язаної зі зростанням самовизначення особистості в сучасному суспільстві;
• все більше проявляється тенденція його організаційного упорядкування від міжнародного до всесвітнього рівня (велика кількість міжнародних асоціацій самих різноманітних волонтерських організацій і рухів; діяльність Міжнародної Асоціації Волонтерів, Європейського волонтерського центру, Волонтерської організації ООН, систематичне проведення міжнародних і всесвітніх волонтерських форумів).

Результатом одного з таких форумів, а саме 11-го Конгресу Міжнародної Асоціації Волонтерів стало прийняття 14 вересня 1990 року Загальної декларації волонтерів – нормативного акту, який на міжнародному рівні дав визначення змісту і меті волонтерства, закріпив його основні принципи, чітко визначив гуманістичне спрямування, творчий і миротворчий характер волонтерської діяльності.

Згідно Декларації зміст волонтерствавизначений наступним чином:– це добровільний вибір, що відбиває особисті погляди і позиції; це активна участь громадянина в житті людських співтовариств; воно сприяє поліпшенню якості життя, особистому процвітанню і поглибленню солідарності; виражається, як правило, у спільній діяльності в рамках різного роду асоціацій; сприяє реалізації основних людських потреб на шляху будівництва більш справедливого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвиткові, створенню нових робочих місць і нових професій.

В якості основних принципів руху були визнані:

• право на об'єднання за всіма чоловіками, жінками, дітьми, незалежно від їхньої расової належності, віросповідання, фізичних особливостей, соціального і матеріального становища;
• повага гідності й культури всіх людей;
• надання взаємної допомоги, безплатних послуг особисто або організовано в дусі партнерства і братерства;
• визнання однакової важливості особистих і колективних потреб, сприяння колективному забезпеченню цих потреб;
• перетворення волонтерства в елемент особистого процвітання, придбання нових знань і навичок, удосконалення здібностей, мобілізація для цього ініціативи й творчості людей, надання кожному можливості бути творцем, а не користувачем;
• стимулювання почуття відповідальності;
• заохочення сімейної, колективної і міжнародної солідарності.

Визнаючи органічну єдність індивідуального й колективного аспектів волонтерства, Декларація нормативно закріпила взаємні обов’язки волонтерів й асоціацій.

Волонтери повинні: сприяти тому, щоб індивідуальна участь перетворювалася в колективну діяльність; активно підтримувати свої асоціації, бути відданим їхнім цілям і обізнаним з питань їхньої політики і діяльності; прагнути, у міру своїх здібностей і наявності вільного часу, доводити до успішного завершення спільно вироблені програми; співпрацювати зі своїми колегами по асоціації в дусі взаєморозуміння і взаємної поваги; не ухилятися від нових знань; не розголошувати конфіденційну інформацію, якщо така передбачається характером діяльності.

Зі свого боку, асоціації повинні:забезпечувати розумну регламентацію волонтерської діяльності, визначати межі добровільного співробітництва, ясно формулювати завдання і шанобливо ставитися до функцій волонтерів; доручати кожному діяльність, яка йому найбільше підходить, забезпечуючи необхідне навчання і допомогу; забезпечувати регулярне підведення підсумків діяльності і їхнє оприлюднення; забезпечувати, у разі потреби, компенсацію ризику, пов'язаного з діяльністю волонтерів, а також збитку, мимоволі нанесеного третім особам у результаті діяльності волонтерів; забезпечувати загальний доступ до волонтерської діяльності, відшкодовуючи, у разі потреби, здійснені виграти; передбачити методи припинення волонтерами своєї діяльності, як з ініціативи асоціації, так і з їх власної.

Декларація чітко визначає гуманістичну спрямованість волонтерського руху:

• на індивідуальному рівні – в ім’я поваги людської гідності, визнання права індивіда на влаштування своєї власної долі і здійснення своїх громадянських прав;
• на соціетальному – для вирішення соціальних і екологічних проблем, з метою створення більш гуманного і справедливого суспільства при сприянні розвиткові міжнародного співробітництва.

Зростання значущості волонтерства як універсального й світового феномену демонструє той факт, що Генеральна Асамблея ООН, приймаючи до уваги рекомендації Економічної і Соціальної Ради, передані в резолюції № 1997/44 від 22 липня 1997 р., на 52 сесії проголосила 2001 р. Міжнародним роком волонтерів (МРВ).

Основними завданнями МРВ були визнані:

1) підвищення рівня визнання. Уряди держав та місцева влада мають бути впевнені щодо механізмів залучення волонтерів до проведення консультацій і вивчення питання з метою визначення якісного внеску всього сектора волонтерів у національне процвітання та розвиток. Вирішення питань повинно ґрунтуватися на кращому досвіді роботи малих груп, місцевих громад, національних неурядових організацій, а також на результатах міжнародної діяльності волонтерів.

2)мотивація. Засоби залучення людей до волонтерської діяльності визначаються залежно від певної ситуації в суспільстві. Держава може запропонувати: свої тренінгові програми для волонтерів за тематикою: техніка, управління, фінанси; допомогу в отриманні офіційно визнаного статусу, страхового та соціального забезпечення для того, щоб вивести волонтерів на рівень фахівців інших сфер діяльності; зниження ставок для платників податків, які підтримують волонтерські ініціативи; за певних обставин враховувати волонтерську діяльність як проходження військової служби; надання частини ресурсів, таких, як підручники, медикаменти, фінансування, та ін. у користування волонтерів.

У такому випадку службовці та працівники громадського і приватного секторів можуть погодитися на співпрацю у волонтерській діяльності без відриву від основного місця роботи. Крім того, система ООН може визначити найкращі шляхи подальшої підтримки волонтерської служби з боку суспільства. Це може бути встановлення національних волонтерських корпусів для вирішення проблем навколишнього середовища, захворювання на СНІД/ВІЛ-інфекцію, питань захисту та пропаганди культурної спадщини.

3) встановлення системи обміну інформацією. Телебачення, радіо, друковані видання та електронні засоби інформації можуть надавати інформацію про досягнення волонтерів, і таким чином сприяти використанню вже існуючої «найкращої практики» та робочих процедур для того, щоб уникнути необхідності кожній громаді «вигадувати колесо». Такий обмін інформацією може здійснюватися на місцевому рівні, на рівні провінцій, сусідніх держав, далекого зарубіжжя за допомогою електронних засобів передачі інформації.

4) пропаганда. Виконання цього завдання спрямоване на виявлення замовлень на послуги волонтерів, пропозицій про бажання надавати послуги в якості волонтерів з урахуванням розширення такого типу діяльності, а також на формування сприятливого загального клімату, громадської та офіційної думок, що підтримували б волонтерські ініціативи. Цей процес також може бути спрямований на визнання статусу волонтерів, використання напрацьованих схем, встановлення систем обміну інформацією. Тут важливо врахувати компетентність і професіоналізм фахівців-волонтерів, а також користь, яку отримає суспільство від їх діяльності (наприклад, кампанії по розробці програм раціонального використання навколишнього середовища та ін.).

Основними цілями проведення МРВ були визначені: популяризація ідей та цінностей волонтерства, підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння у її поширенні, створення мережі обміну інформацією та досвідом щодо її організації. Умова виконання поставлених завдань – співпраця таких секторів суспільства як громадські організації, держава, приватні особи.

Будучи започаткованим у традиції безкорисливої допомоги нужденним, історично притаманній українській національній культурі, і взявши на озброєння досвід ряду передових у цій сфері західних країн, вітчизняний волонтерський рух з кожним роком набуває все більшої потужності, об’єднує більше громадян та залучає значні ресурси, що потребує чіткого законодавчого регулювання.

Держава своєчасно реагує на цей поклик часу, про що переконливо свідчить визначення у законодавчому полі основ державної політики щодо волонтерства, внесення до законодавства основних термінів і понять стосовно цього соціального явища, визначення суб’єктів державного управління і громадського самоврядування, відповідальних за розвиток волонтерського руху.

Так, на сьогодні законодавчо визначений термін «волонтерський рух» як добровільна, доброчинна, неприбуткова та вмотивована діяльність, яка має суспільно корисний характер, задекларовано, що підтримка і сприяння його розвитку є одним із основних напрямів державної політики у сфері соціальної роботи з дітьми та молоддю (Закон України від 21.06.2001 р. № 2558-ІІІ «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю»).

У 2001 році в Україні організовано проведення Міжнародного року волонтерів, в межах якого розроблено низку заходів щодо сприяння розвитку в Україні волонтерського руху (Розпорядження президента України від 22.03.2001 р. № 67/2001-рп «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів»).

Зокрема, було створено Координаційну раду з підготовки і проведення в Україні Міжнародного року волонтерів, а з метою координації та активізації волонтерського руху в Україні загалом було передбачено:

• сприяти розвитку в Україні волонтерського руху, поліпшити надання допомоги громадянам похилого віку, інвалідам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, іншим соціально незахищеним громадянам;
• надавати Всеукраїнській школі волонтерів центрів соціальних служб для молоді, осередкам Всеукраїнського громадського центру «Волонтер», іншим об'єднанням громадян допомогу в роботі, спрямованій на підтримку соціально незахищених верств населення;
• узагальнити кращий вітчизняний досвід роботи волонтерів і вжити заходів до його поширення.

У 2003 році Кабінетом Міністрів України утворено Координаційну раду з питань розвитку та підтримки волонтерського руху (Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.04. 2003 р. № 225-р «Про утворення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерського руху»), визначено термін «волонтер» як фізична особа, яка добровільно здійснює благодійну, неприбуткову та вмотивовану діяльність, що має суспільно-корисний характер, легітимізовано право волонтерів на їх залучення до надання соціальних послуг у відповідності з положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України, яке регулює цю діяльність, передбачено право суб’єктів, які надають соціальні послуги, залучати волонтерів на договірних засадах для виконання цієї роботи (Закон України від 19.06.2003 р. № 966-ІV «Про соціальні послуги»).

Основними напрямами виконання Загальнодержавної програми підтримки молоді на 2004-2008 роки передбачено:

• підтримку трудових та волонтерських загонів молодіжних громадських організацій, діяльність яких спрямована на реставрацію та відновлення об’єктів культурної спадщини, меморіальних комплексів, пам’ятників бойової та трудової слави, допомогу соціально незахищеним верствам населення;
• розвиток громадянської активності молоді, забезпечення постійної співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування з молодіжними та дитячими громадськими організаціями:
• сприяння удосконаленню програм діяльності волонтерів молодіжних і дитячих громадських організацій та запровадженню експертної оцінки їхньої діяльності.

Молодіжні громадські організації, волонтери розглядаються як ресурс поліпшення соціальної роботи з молоддю, зокрема, з молодими сім'ями, молодими інвалідами, сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування, з особами, що повернулися з місць позбавлення волі.

Намічено також сприяння розвитку волонтерського молодіжного громадського руху (Закон України від 18.11. 2003 р. № 1281-ІV «Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004-2008 роки»), визначено термін «волонтерська діяльність у сфері надання соціальних послуг», її основні засади, суб’єкти, які займаються цією діяльністю, напрями й шляхи її проведення, соціальні послуги, до надання яких соціальною службою можуть залучатися волонтери, порядок і механізм співпраці волонтерів (волонтерських організацій, об’єднань) із соціальною службою, координатори волонтерської діяльності у сфері соціальних послуг – Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство України у справах сім’ї, дітей та молоді (Постанова Кабінету Міністрів України від 10.12.2003 р. № 1895 «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг»).

«Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» так трактує зміст цього терміну: «Волонтерська діяльність у сфері соціальних послуг – це добровільна неприбуткова діяльність фізичних осіб, яка спрямована на надання допомоги особам, що перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги, і сприяє самореалізації волонтера».

Згідно з цим документом засадами волонтерської діяльності є:

• добровільність і доброчинність,
• законність,
• гуманність і гідність,
• гласність,
• відповідальність,
• спільність інтересів та рівність прав її учасників,
• конфіденційність.

Згідно цьому нормативному документу волонтерська діяльність провадиться за такими напрямами:

надання соціальних послуг громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах (інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв'язку зі старістю чи станом здоров'я, відсутність житла або роботи, наслідки стихійного лиха, катастроф тощо);

надання соціальних послуг дітям та молоді, що перебувають у складній життєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім'ї.

Волонтерська діяльність провадиться шляхом:
а) надання допомоги особам, які перебувають у складних життєвих обставинах: за місцем проживання особи; у стаціонарних інтернатних установах та закладах; у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закладах денного перебування; у територіальних центрах соціального обслуговування; в установах та закладах тимчасового або постійного перебування та в інших закладах соціальної підтримки (догляду);
б) залучення пенсіонерів, дітей та молоді до участі у волонтерській діяльності;
в) встановлення зв'язків з міжнародними волонтерськими організаціями.
Волонтерські організації (об'єднання), волонтери можуть залучатися соціальними службами до надання таких соціальних послуг:

• придбання і доставка медикаментів, продовольчих, промислових та господарських товарів, книг, газет, журналів, гарячих обідів;
• приготування їжі, годування;
• допомога у проведенні заходів особистої гігієни;
• прибирання приміщення, прання білизни;
• обробіток присадибних ділянок;
• виконання ремонтних робіт;
• відвідування хворих у стаціонарних медичних закладах;
• читання художньої літератури, преси, написання листів;
• організація дозвілля, тощо.

Документ підтверджує договірну основу співпраці волонтерських організацій (об'єднань), окремих волонтерів із соціальною службою та закріплює механізм її реалізації.

Так, договір про співпрацю з надання соціальних послуг укладається не менш, як на 3 місяці. У договорі визначаються права, обов'язки та відповідальність сторін, перелік соціальних послуг, які будуть надаватися.

Договір про співпрацю з надання соціальних послуг може бути розірвано в односторонньому порядку у разі, коли: волонтерська організація (об'єднання), волонтер відмовилися провадити волонтерську діяльність; соціальна служба отримала скарги від осіб, яким волонтери надають допомогу.

Нормативно закріплені й основні права та зобов’язання соціальної служби щодо другої сторони договірних стосунків.
Зокрема, соціальна служба:

• надає волонтерській організації (об'єднанню), волонтерові необхідну інформацію щодо можливої співпраці у сфері надання соціальних послуг;
• у разі необхідності, забезпечує волонтерські організації (об'єднання), волонтерів роботою, що буде відповідати їх бажанням та можливостям;
• надає волонтерській організації (об'єднанню), волонтерам всебічну допомогу і підтримку у провадженні їх діяльності;
• контролює діяльність волонтерських організацій (об'єднань), волонтерів у сфері надання соціальних послуг;
• може застосовувати заходи щодо заохочення діяльності волонтерських організацій (об'єднань), волонтерів.

Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу житія української молоді: стан, проблеми та перспективи» від 3 лютого 2004 року, визнавши одним із пріоритетних напрямків роботу з наркозалежними та ВІЛ-інфікованими визначили необхідним:

• залучення до співпраці щодо профілактики наркоманії та ВІЛ/СНІДу молодіжні громадські організації та об'єднання, у тому числі представників цільових та уразливих груп, які проходили відповідне навчання, для здійснення роботи за методом «рівний-рівному», «соціальна робота на вулиці» та «зменшення шкоди»;
• забезпечення роботи шкіл, семінарів-тренінгів для відповідної підготовки волонтерів.

З урахуванням такої провідної тенденції розвитку волонтерства в розвинутих країнах як створення національних ресурсних центрів для громадських організацій, у 1998 році було створено Всеукраїнський громадський центр «Волонтер».

Статут Центру нормативно закріпив його статус як громадської організації, що діє на засадах добровільності та самоврядування, рівноправності його членів, законності та гласності.

Основним завданням Центру є:

• сприяння розвитку волонтерського руху в Україні:
• здійснення і захист прав і свобод, задоволення соціальних та культурних інтересів громадян – членів Центру;
• сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні;
• створення умов для саморозвитку членів Центру як особистостей, членів суспільства, громадян України;
• вивчення та обробка кращого міжнародного та вітчизняного досвіду з питань волонтерського руху;
• визначення засад волонтерського руху в Україні, участь у розробці нормативно-законодавчої бази з цього питання.

З метою виконання завдань Центр, в установленому порядку:

• апробує та розповсюджує нові форми і методи волонтерської діяльності в Україні;
• співпрацює з державними та громадськими організаціями і установами в галузі соціальної роботи;
• створює громадську «Школу волонтерів» для підготовки та перепідготовки кадрів з питань волонтерської роботи;
• ініціює та проводить громадські волонтерські акції на всеукраїнському, регіональному та місцевих рівнях;
• відкриває спеціалізовані служби («Телефон довіри», «Консультативний пункт», тощо);
• методично забезпечує волонтерські програми та проекти:
• видає інформаційну, методичну, довідкову літературу;
• пропагує принципи волонтерської діяльності в Україні.

Основними напрямами роботи Центру є:

1) «Я і навколишнє середовище» (рішення екологічних проблем, охорона культурних та історичних пам'ятників);

2) «Я і людина» (тренінги по вихованню лідерських якостей, соціальна реабілітація інвалідів, сиріт, ВІЛ-інфікованих, жертв насильства);

3) «Я і міжнародна спільнота» (допомога в інтеграції України в світову спільноту).

Членами Центру можуть бути громадяни України, які досягли 14 років, визнають Статут Центру, беруть участь у роботі Центру і входять до складу одного з місцевих осередків. Місцевий осередок Центру на добровільних засадах об'єднує не менше 3-х громадян України.

Зазначені нормативно-правові акти України забезпечили передумови для поширення волонтерського руху в Україні, його становлення та організаційного оформлення.

Література до розділу 1

• Блемерс В., Виш В.-Г. Побуждай, но не принуждай. – Запорожье: ИПК «Запорожье», 2003. – 312 с.
• Бородкин Ф.М. Третий (неприбыльный) сектор общества / Состояние третьего (неприбыльного) сектора в обществе: экспертные статьи. – Новосибирск, 1996. – 286 с.
• Введення у соціальну роботу: Навч. посібник. – К.: Фенікс, 2001. – 288 с.
• Волонтерство в соціальній роботі / Упоряд.: О. Главник, Н. Романова, Т. Дружченко. – К.: Главник, 2006. – 126 с.
• Волонтерство як ресурс соціальної роботи у громаді: Зб. статей. – К.: Християнський Дитячий Фонд, 2006. – 96 с.
• Волонтерський рух в Україні: тенденції розвитку / Вайнола Р.Х., Капська А.Й., Комарова Н.М. та ін. – К.: Академпрес, 1999. – 112 с.
• Гражданское образование. Пособие для педагогов и работников образования. Сборник материалов, разработанный под эгидой Совета Европы. – К., 1999. – 124 с.
• Дейчаківський М. та ін. Роль громадських організацій в Україні // Громада. – 1995. – С. 10–24.
• Дети ради детей. Программа социальной защиты детей в деятельности детских организаций. – М., 1996. – 85 с.
• Добровольчество в России и в мире в контексте социального партнерства: Сб. ст. / Отв. ред. И.Н. Гаврилова. – М.: Институт сравнительной политологии РАН, 2001. – 284 с.
• Загальна декларація волонтерів. Прийнята 11-м Конгресом Міжнародної Асоціації Волонтерів 14 вересня 1990 року.
• Загальнодержавна програма підтримки молоді на 2004-2008 роки. Затверджена Законом України від 18 листопада 2003 року № 1281-ІV.
• Закон України «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 року № 966-ІV.
• Закон України «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 року № 2558-ІІІ.
• Історія, теорія і практика соціальної роботи в Україні: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Упорядники: С.Я. Харченко, М.С. Кратінов, Л.Ц. Ваховський, О.П. Песоцька, В.О. Кратінова, О.Л. Караман. – Луганськ: Альма-матер, 2005. – 408 с.
• Ливальд Р. Финансирование социальной сферы в Германии. Роль третього сектора. – М., 1998. – 124 с.
• Материалы Центра социального предпринимательства и исследований «Сounterpart» – Кишинев, 1996. – 96 с.
• О взаимодействии организаций третьего сектора с государственными организациями в сфере социальной политики. – М., 1998. – 214 с.
• Основополагающие принципы движения Красного Креста и Красного Полумесяца. – М.: Международный комитет Красного Креста, 1995. – 54 с.
• Основы социальной работы: Учебник / Отв. ред. П.Д. Павленок. – 2-е изд., испр. и доп. М.: ИНФРА-М, 2001. – 395 с.
• Перрюшо Р. Международная ответственность национальных обществ Красного Креста и Красного Полумесяца. – М.: Международный комитет Красного Креста, 1995. – 104 с.
• Постанова Верховної Ради «Рекомендації парламентських слухань про становище молоді в Україні «Формування здорового способу житія української молоді: стан, проблеми та перспективи». від 3 лютого 2004 року № 1425-ІV.
• Постанова Кабінету Міністрів «Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг» від 10 грудня 2003 р. № 1895.
• Поширення знань про Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного півмісяця та міжнародне гуманітарне право. – К.: Нора-прінт, 2000. – 84 с.
• Розпорядження Кабінету Міністрів «Про утворення Координаційної ради з питань розвитку та підтримки волонтерського руху» від 23 квітня 2003 р. № 225-р.
• Розпорядження Президента України «Про організацію проведення в Україні у 2001 році Міжнародного року волонтерів» від 22 березня 2001 року № 67/2001-рп.
• Словарь-справочник по социальной работе / Под ред. Е.И. Холостовой. – М.: Юрист, 2000. – 424 с.
• Социалполитиск Форшлаг. Добровольная работа в Дании. – Дания: 1995. – 73 с.
• Социальная работа: теория и практика: Учеб. пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И. Холостова, д.и.н., проф. А.С.Сорвина. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 427 с.
• Социальное проектирование – ресурс взаимодейтсвия общественности и власти. – М., 1999. – 196 с.
• Статут Всеукраїнського громадського центру «Волонтер».
• inpgo.ru/ Исследования / Аналитические записки
• Ніrst Р. Аsscitive Democracy New Forms of Economis and Social Govermance Cambridg, 1994. – 124 р.
• http// unv. Org
• http// www. Ivr. org. uk.
• http//www companion ua/Articles/Content/ Forprint/?ld=2349&Callback=0
• http//www/sdpuo/com/rus/news/actialarticle/40dd899e4dab3/view print/
• http://moscow-scout.chat.ru/rsbp.htm

Розділ 2.

2.1. Шляхи залучення добровільних помічників до соціальної діяльності

Система волонтерського руху функціонує завдяки її людським ресурсам. В широкому розумінні ресурси розглядаються як запаси чого-небудь, що можна використовувати в разі потреби. В іншій інтерпретації вони трактуються як джерело та арсенал засобів і можливостей, до яких можна вдаватися по мірі необхідності з метою виконання певних завдань чи вдосконалення діяльності.

Взагалі, в соціально-педагогічній роботі під ресурсами розуміють все, що може бути задіяне для вирішення проблем клієнтів, соціальної групи чи розв’язання певних соціальних завдань.

Серед ресурсів волонтерського руху перш за все можна виокремити людські ресурси, оскільки волонтерами є люди, які на засадах добровільності беруть участь в роботі державних та громадських організацій.

Причини, які заважають вступу до волонтерського руху, можуть бути різними. По-перше, психологічні – не секрет, що всі прагнуть одержувати безкоштовну допомогу, але не люблять безкоштовну допомогу надавати. Тим часом допомагати іншим у наш час навіть вигідно. Волонтер набуває професійних навичок, купу друзів і можливість зробити кар'єру.

По-друге, заважають організаційні труднощі: в нашій країні ще недостатньо розвинена діяльність шкіл волонтерів та існує мало фахівців, які навчають добровольців азам спілкування і роботи.

По-третє, державна підтримка волонтерського руху загалом незначна, хоча й намітилися деякі зрушення.

Ресурсна система руху зумовлена тим, що вона залежить від визначення тієї частини суспільства, де цей рух можливий. Будь яке суспільство може бути поділене на три сектора:

• Держава. Вона піклується про всіх членів суспільства в цілому, не звертаючи уваги на проблеми окремого громадянина .
• Бізнес. Він забезпечує громадян товарами та послугами. Цей сектор піклується про всіх за їхні ж гроші.
• Некомерційні організації – це організації, які об’єдналися разом для того, щоб допомогти собі та іншим, не маючи перед собою цілі отримання користі; різноманітні об’єднання, які не мають статусу державних організацій і не розподіляють прибуток. Організації цього сектору не складають єдине ціле, не мають жорсткої структури, не отримують бюджетних коштів, не чекають милості природи, а прагнуть самостійно щось змінити в цьому житті [2; 12].

Саме ці організації є основним ресурсом волонтерського руху, при цьому вони використовують ті людські ресурси, які представлені добровольцями – людьми, які працюють у некомерційній організації безкоштовно та безкорисливо.

Традиційною типовою класифікацією добровільних помічників в Україні є поділ їх на три умовні групи в залежності від їх причетності до певної організаційної структури:

1) волонтери, які працюють при Центрах соціальних служб для молоді;
2) волонтери, які є членами різних громадських організацій;
3) волонтери, які представлені іншими категоріями населення (Див. табл. 1).

Таблиця 1.
Людські ресурси волонтерського руху

Людські ресурси волонтерського руху

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности