Книговидання Радянської України після ІІ світової війни

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 27 из 44Следующая ⇒

Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновано газетні видавництва в центрах областей.

Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у "Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі".

Так, "Держлітвидав України" став "Дніпром", "Дитвидав ЦК ЛКСМУ" — "Веселкою", обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: "Маяк" в Одесі", "Таврія" в Сімферополі, "Каменяр" у Львові, "Карпати" в Ужгороді.

Втім, реформа проводилася чисто бюрократичними методами і тільки тому, що відповідну постанову прийняв "Держкомпрес" СРСР щодо видавництв усього СРСР.

Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК.

Отже — в ім’я дальшої централізації та регламентації, при цьому, для України й інших "соціалістичних" республік встановлювалися далеко гірші умови, ніж для "центральних" московських видавництв. Наприклад, для "республіканських" наукових видавництв визначено вдвічі менший максимальний обсяг монографій, ніж для "центральних".

Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було лише з дозволу Політбюро ЦК КПРС. У зв’язку з відсутністю такої санкції закрито (під тим приводом, що це періодичні видання) кілька серійних видань галузевих інститутів Академії наук.

І в столиці України, і в обласних містах вирішальний голос у питаннях контролю за змістом і навіть оформленням видань належав органам партії та КДБ, виконавцем їхніх вказівок був так званий Держліт — превентивна цензура, яку для замаскування її справжньої суті назвали "Управлінням по охороні державних і військових таємниць у пресі".

Під контролем цензури були й книгозбірні: у нечисленних великих бібліотеках недозволені книжки ув’язнювались у спецфондах, у малих — вилучалися й знищувалися.

Характерно, що "Записки НТШ" та "Історія України-Руси" Грушевського запроторили до спецфондів уже за правління Брежнєва. Звичайно, в цензурній політиці, як і в попередні часи, були коливання. З часу "відлиги" кінця 50-х — початку 60-х рр. трохи розширився випуск спеціалізованої технічної, економічної, наукової літератури, з художньої друкувалася в основному класика (часто з цензурними купюрами) і офіційно визнані твори українських радянських письменників, переклади з російської літератури. Після реабілітації частини розстріляних письменників почали друкувати і їхні твори (але далеко не всі).

В 1960-1980-х рр. з’явилися й енциклопедичні видання, досить нечисленні, як на потреби України: "Українська радянська енциклопедія" за редакцією М.Бажана, перша в світі "Енциклопедія кібернетики", "Шевченківський словник", багатотомні інформаційно-наукові видання "Історія міст і сіл Української РСР" та "Історія українського мистецтва"

Академічним інститутом мовознавства видано тлумачний словник української мови в 11 -ти томах, започатковано серію "Пам’ятки української мови", Інститут суспільних наук підготував і видав словник української актової мови XIV-XV ст.

Зберігають значення найповніші дотепер, хоч покалічені цензурою, зібрання творів Івана Франка, Лесі Українки.

Почато повне академічне видання творів Шевченка і розраховану на 200 томів серію "Бібліотека української літератури".

1972 р. у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито — з санкції П. Шелеста — Державний музей книги і друкарства. Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х рр. неухильно зменшувалася.

Познавательные статьи:



Техника нижней прямой подачи мяча

Комплекс физических упражнений для развития мышц плечевого пояса

Стандарт Порядок надевания противочумного костюма

Общеразвивающие упражнения без предметов