Філософські і правові доктрини і конституції держав.

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 38Следующая ⇒

Сьогодні конституційний розвиток держави взагалі немислимий без таких фундаментальних правових учень (доктрин): "права та свободи людини", "правова держава", "верховенство права", "розподіл влади", "парламентаризм", "місцеве самоврядування". Вони складають своєрідну теоретичну серцевину останнього. Конституційно-правова система будь-якої сучасної демократичної держави не може існувати без інститутів: парламенту, омбудсмена, органів місцевого самоврядування, конституційного суду, судів загальної юрисдикції, виборів, референдумів і т.д.

В основу перших конституцій їхні творці поклали ряд ідей, положень, учень, теорій політичного характеру, які напрацювали мислителі попередніх часів (теорія народного суверенітету, розподілу влади, ідея прав та свобод людини і т.д.). Ці вчення, ідеї, теорії на довгі роки стали певними визначальними векторами розвитку держави і суспільства на шляху до демократії. Разом із розвитком держави в умовах конституційно-правового режиму, розвитком самої конституції, утвердженням конституціоналізму як системного політико-правового явища вищезгадані ідеї, положення, теорії еволюціонували і на ХХ століття склалися як фундаментальні правові доктрини (від лат. "doctrina" – вчення).

 В Україну, як і в інші постсоціалістичні держави, які виникли чи відновили свою державність на межі 80-90-х років після зникнення з політичної карти світу СРСР та соцтабору, дані категорії ввійшли в повноцінний науковий обіг та практику державного будівництва як нові (раніше невідомі) або такі, що перебували в довготривалому незаслуженому забутті з політичних чи ідеологічних міркувань. Однак без цих правових доктрин, без їхньої реалізації в практиці державного будівництва поступ вищезгаданих нових держав до демократії та побудови громадянського суспільства – неможливий. Коротко розглянемо окремі із них, без яких втрачає зміст існування самої конституції як такої.

 Права та свободи людини і громадянина. Права та свободи людини і громадянина є одним із найважливіших конституційно-правових інститутів та одним із центральних елементів сучасного конституціоналізму. В другій половині ХХ ст. права та свободи людини і громадянина виступили на перший план як у сфері внутрішньодержавного, так і міжнародного права; вони належать до одного із найбільших досягнень правового розвитку людства взагалі та обов’язкових атрибутів демократичної, правової держави зокрема. Основним призначенням даного інституту є забезпечення гідного і безпечного життя людини, створення можливостей для її самореалізації в різних сферах суспільного життя. Реальний стан щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина в державі є добрим показником відповідності політичної і правової системи міжнародно-правовим стандартам.

 Як конституційно-правовий інститут та невід’ємна складова сучасного конституціоналізму, права та свободи людини і громадянина від початків конституції (в даному випадку – від французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.) пройшли декілька етапів свого розвитку: спочатку чітко проявилась і закріпилась на конституційному рівні група громадянських та політичних прав, згодом – економічні та соціальні права та свободи, а із середини ХХ ст. – так звана "нова хвиля" прав та свобод – "права третього покоління" (право на мир, на безпечне навколишнє середовище, на достовірну і своєчасну інформацію і т.д.). Одночасно, в другій половині ХХ ст. триває процес суттєвого розширення і змістовного поглиблення як громадянських, так і соціально-економічних прав та свобод; у цей же період провідної ролі у розвитку прав та свобод людини і громадянина набуває міжнародне право. Появляються Загальна декларація прав людини 1948 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права та Пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Заключний Акт Гельсінської наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 року та ряд інших міжнародно-правових документів. Всі вони разом, а також документи, прийняті для практичної реалізації положень вищеперерахованих актів, створили певний "міжнародний стандарт каталогу прав людини і громадянина та гарантії забезпечення цих прав".

 В основі сучасної доктрини прав та свобод людини і громадянина лежить ряд фундаментальних положень та принципів: усi люди є вiльнi i рiвнi у своїй гiдностi та правах; вони є рiвними перед законом; не може бути привiлеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкiри, полiтичних, релiгiйних та iнших переконань, статi, етнiчного та соцiального походження, майнового стану, мiсця проживання, за мовними або iншими ознаками; права і свободи людини і громадянина є невiдчужуваними та непорушними; кожна людина має право на вiльний розвиток своєї особистостi, не порушуючи при цьому прав i свобод iнших людей. Людину, її життя i здоров’я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпеку проголошується найвищою соцiальною цiннiстю держави, при цьому права i свободи людини, їх гарантiї мали б визначати змiст i спрямованiсть дiяльностi самої держави.

 В українській політико-правовій думці значний внесок у теорію прав людини свого часу зробив визначний вчений і мислитель Михайло Драгоманов (1841-1895). Це про нього Петро Струве в 1905 році писав, що саме він, М. Драгоманов, був першим серед вітчизняних (в оригінальному тексті – "русских") публіцистів, який "/.../ відкрив вітчизняному громадянству сутність європейського конституціоналізму, особливо щодо прав особи /.../"69. Своєрідним вінцем праці М. Драгоманова над проблемою "прав людини" без перебільшення можна вважати його конституційний проект "Вольный союз – Вільна спілка. Проект основания Устава украинского общества", який побачив світ у 1884 році в Женеві (Швейцарія). До прав "людини і громадянина" автор конституційного проекту зараховує недоторканність "тіла для ганьблячих покарань" і смертної кари, недоторканність особи, недоторканність житла, таємницю листування і телеграфних повідомлень, свободу вибору місця проживання та роду занять, свободу зборів, право на об’єднання громадян, право на носіння зброї, право на опір незаконним діям чиновників, рівність усіх перед законом (в тому числі в обов’язках) недоторканість національної мови у приватному та суспільному житті тощо. При цьому М. Драгоманов вважав, що права людини не можуть бути скасовані чи обмежені жодною постановою чи законом, окрім випадків обмежень, "/.../ які можуть бути встановлені в законодавчому порядку на час зовнішньої війни. Але, навіть і в цьому випадку, особи, які не належать до армії і флоту, не можуть бути засуджені військовим судом"70.

Правова держава. Із найбільш загальних підходів, у конституційному праві правовою державою прийнято називати демократичну державу, організація і діяльність якої, всіх її органів, посадових осіб ґрунтується на праві і пов’язана з ним. Учення про правову державу відоме з античних часів. Ще Платон і Арістотель у своїх працях розмірковували про потребу створення "справедливої держави". Однак, сама ідея правової держави в її сьогоднішньому розумінні сформувалась (викристалізувалась) значно пізніше – на межі пізнього середньовіччя і епохи Великої французької революції. Погляди Гуго Гроція, Шарля-Луї де Монтеск’є, Жан-Жака Руссо, Джона Локка заклали основу сучасної теорії правової держави. Згодом окремі положення цих учень були закріплені в актах Французької революції та Конституції США 1787 року. На межі ХІХ-ХХ ст. над проблемою "правової держави" активно працювали й теоретики права в Україні: Богдан Кістяківський (1868-1920), Федір Тарановський (1874-1936), Станіслав Дністрянський (1870-1935), Микола Палієнко (1869-1937). Зокрема, Б. О. Кістяківський у 1906 році у своїй роботі "Держава правова і соціалістична" аргументовано доводив, що саме правова держава є найвищою формою держави і, що саме вона є "школою та лабораторією", в якій виробляються засади майбутнього суспільного ладу71.

Положення про правову державу закріплено на рівні конституційного принципу вже у першій чверті ХХ ст. (друга хвиля конституцій – група так званих "нових конституцій"). Особливої ваги конституційні положення про правову державу набувають після Другої світової війни.

Правова держава – це держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, в якій публічна (державна) влада побудована за принципом її поділу на окремі гілки з чітко продуманим механізмом “стримувань і противаг”, держава, в якій реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина та має місце висока правова культура населення. Правова держава визначається як публічно-правовий союз народу, заснований на праві як легітимованих суспільством нормах та політичній відповідальності держави перед народом за свою діяльність, державна влада в якому здійснюється за принципами дотримання прав і свобод людини та громадянина, верховенства права, поділу влади, інституціоналізації та юридичної форми діяльності органів державної влади, їх посадових та службових осіб. Найбільш загальними характерними ознаками сучасної держави як правової є: 1) гарантованість прав людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів; 2) взаємна відповідальність держави і громадянина; 3) верховенство права і закону; 4) демократична форма правління; 5) розподіл влади; 6) незалежність і високозначущість судів у суспільстві та державі; 7) політичний та ідеологічний плюралізм72.

Розподіл влади. Як доктринальне вчення, як теорія, ідея розподілу влади є не тільки одним із перших, за часом появи (одним із найдавніших), елементів сучасного конституціоналізму, а й фундаментальним принципом конституційного права взагалі. Біля її витоків лежать праці відомих мислителів Дж. Локка і Ш. Монтеск’є, які власне і сформували первинно цю ідею у вигляді необхідності розподілу (відділення) законодавчої, виконавчої і судової влади як гарантію проти концентрації та зловживання владою.

 Відомо, що вже перші конституції (перші реально створені конституційно-правові системи) тією чи іншою мірою намагалися втілити ідею розподілу влади з метою якомога ефективнішого здійснення головної функції держави – охорони свободи і прав людини. Пізніше, в ХІХ-ХХ ст., розподіл влади знаходив все більше і більше прихильників, був доповнений системою “стримувань і противаг” (США). Він із часом перетворився у загальновизнаний принцип цивілізації і демократії.

У найзагальніших підходах, за класичною або жорсткою моделлю теорії розподілу влади, державна влада поділяється на окремі гілки, кожна з яких повинна виконувати виключно свої повноваження: законодавча влада творить закони, виконавча влада їх виконує, а судова – має за мету здійснювати правосуддя в державі шляхом застосування норм права до конкретних життєвих ситуацій (як правило, конфліктних) і цим самим забезпечити захист порушених прав і законних інтересів суб’єктів правовідносин. Тільки в єдності всі вони творять єдину державну владу. При цьому, в жодному разі не повинна допускатися підміна владних повноважень між гілками влади. Крім того, між різними державними органами (органами законодавчої, виконавчої та судової влади), які репрезентують на практичному рівні відповідні гілки влади, має бути створено реально діючий механізм “стримувань і противаг”, при якому кожна гілка влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно “стежить” за діяльністю інших гілок влади, може реальними засобами стримувати дії інших гілок влади, що скеровані на узурпацію невластивих їм владних повноважень.

У сучасних конституційних системах починає переважати так звана “м’яка” модель поділу влади, за якою зміст конституційних положень щодо реалізації доктрини розподілу влади в державі полягає, як правило, в такому: закони мають найвищу юридичну силу і приймає їх виключно законодавчий (представницький) орган; виконавча влада займається виконанням законів і лише обмеженою підзаконною нормотворчістю; виконавча влада підзвітна главі держави чи парламенту; між законодавчою і виконавчою гілками влади забезпечується баланс владних повноважень; судові органи – незалежні, і в рамках своєї компетенції діють самостійно; спірні питання між гілками влади щодо компетенції вирішуються виключно правовим шляхом, як правило, органом конституційного контролю.

 Парламентаризм. Своєрідним продовженням, певною деталізацією доктрини розподілу в сучасній системі конституціоналізму виступає теорія парламентаризму. Термін "парламентаризм" є прямопохідним від "парламент" (франц. "parler" – говорити, місце де говорять), як правило, повністю або частково виборного і колегіального вищого представницького органу держави, який має своїми головними повноваженнями – повноваження у сфері законотворчості. Витоки парламентаризму – у середньовічній Англії.

Під парламентаризмом розуміють систему взаємодії держави і суспільства, для якої історично характерним є визнання особливої ролі вищого і постійнодіючого представницького органу в здійсненні державно-владних функцій73. Парламентаризм виступає однією з особливостей організації державного життя, яке, власне, і характеризується існуванням постійнодіючого парламенту як органу авторитетного і впливового у владних відносинах, у житті держави і суспільства загалом. До характерних особливостей парламентаризму сьогодні зараховують таке: по-перше, наявність самого парламенту як органу: виборного (органу, який обирається всіма виборцями держави); представницького (органу, який реально представляє своїх виборців – народ ); колегіального (органу, який складається із багатьох членів – колегії, і, відповідно, в основі організації своєї діяльності застосовує колегіальні форми роботи); законотворчого (органу, для якого основним повноваженням, призначенням, є законотворча діяльність); по-друге, наявність у парламенту, крім законотворчих повноважень, ще й інших, специфічних: обговорення і затвердження бюджету держави; встановлення податків, участь у формуванні і реалізації державної зовнішньої і внутрішньої політики, участь у формуванні окремих державних органів і призначенні вищих посадових осіб держави, виконання функції парламентського контролю тощо.

Переваги (суспільно-політичну цінність) парламентаризму чи не вперше українці мали можливість короткочасно пізнати в Австрії під час революції 1848-49 рр. (утворення у Львові Головної Руської Ради, обрання та діяльність першого австрійського парламенту, серед депутатів якого було 39 українців, обраних від Галичини та Буковини)74. Однак, реально (наближено до сучасних форм функціонування інститутів парламентської демократії) українці змогли скористатися перевагами парламентського режиму після запровадження у 1907 році в Австрії загальних, рівних і безпосередніх виборів до нижньої палати австрійського парламенту (Палати Послів). На виборах 1907 р. до австрійського парламенту було обрано 32 депутати-українці, які майже всі об’єднались в Український парламентський клуб. Останній став першою своєрідною організаційною формою діяльності українських парламентаріїв, що послідовно проводила політику захисту національних інтересів українців Австро-Угорщини. Серед українців-членів австрійського парламенту двох його останніх каденцій (після 1907 р.) – відомі вчені, адвокати, громадсько-політичні та церковні діячі: Володимир та Лев Бачинські, Вячеслав Будзиновський, Микола Василько, Сидір Голобович, Антін Горбачевський, Станіслав Дністрянський, Олександр Колесса, Кость Левицький, Євген Петрушевич, Володимир Сінгалевич, Степан Смаль-Стоцький, Кирило Трильовський, Лонгин Цегельський, Андрей Шептицький та інші75. Старійшиною українських парламентаріїв, довголітнім представником українців у австрійському парламенті, яскравим поборником їхніх прав та законних інтересів по праву вважався проф. Юліан Романчук (1842-1932).

Місцеве самоврядування. Місцеве самоврядування почало розвиватись у Європі ще в середні віки. Революційні події в Америці і Франції в ХVІІІ ст. суттєво підсилили загальний процес розвитку цього державно-правового явища, надали йому функцію вираження й охорони прав та свобод людини і громадянина. Ідеї самоврядування громад у цей час отримали також значний розвиток в Англії, Бельгії, Німеччині та в інших європейських країнах. При цьому стало зрозумілим, що між місцевими інтересами і державою об’єктивно існують певні протиріччя, а також те, що саме місцева громада, як міні-суспільство є основною ланкою (складовою) вільного громадянського суспільства. Саме тому наявність місцевого самоврядування є обов'язковою умовою існування сучасної демократичної держави. Місцеве (територіальне) самоврядування виступає сьогодні невід’ємною складовою демократії взагалі, й конституціоналізму зокрема. Європейська хартія місцевого самоврядування 1985 року встановлює, що місцеве самоврядування як інститут має мати законодавче і навіть конституційне закріплення в кожній державі76.

Під місцевим (територіальним) самоврядуванням сьогодні, як правило, розуміють таку систему організації публічної влади на місцях (насамперед, у населених пунктах та в найменших адміністративно-територіальних одиницях), за якої місцеві громади – об'єднання жителів села, міста, територіальної одиниці – мають реальну можливість через різні форми, самостійно від держави, вирішувати місцеві проблеми, пов'язані з організацією життя села, міста чи територіальної одиниці. Однією із об'єктивних причин необхідності існування в сучасній державі інституту місцевого самоврядування й надалі залишається теоретична ймовірність існування неузгодженості на місцях (наприклад у конкретному населеному пункті) інтересів держави (загальнонаціональних інтересів) та інтересів конкретної громади (місцевих інтересів). Для подолання останніх сьогодні в світі створено і успішно функціонує декілька різновидів систем місцевого самоврядування.

Серед українських учених-правників проблеми місцевого самоврядування досліджували: Лука Бич (1875-1944), Отто Ейхельман (1854-1943), Юрій Панейко (1886-1973) та інші77. Зокрема останній, як яскравий представник державної теорії місцевого самоврядування, багато уваги надавав генезі інституту місцевого самоврядування, розкриттю його сутності та змісту, співвідношенню з явищем державного управління тощо. Юрій Панейко визначав місцеве самоврядування "як оперту на приписи закону децентралізовану державну адміністрацію, виконуючу місцевими органами, які ієрархічно не підлягають іншим органам і є самостійними в межах, визначених законом, і загальноправового порядку"78.

Усі вищезгадані правові доктрини – як певна сукупність ідей, поглядів, учень політико-правового характеру про форми та можливості державноорганізованого життя суспільства, – в тій чи іншій формі (в тому чи іншому викладі, з огляду на рівень суспільно-політичного розвитку людства) безпосередньо стояли біля витоків конституції, виникнення та утвердження цивілізованої демократичної держави.

Натомість, розміщення провідних положень вищеназваних правових доктрин у текстах основних законів держави, надання їм сили нормативних приписів найвищого юридичного рівня (рівня конституційних норм) дало положенням цих доктрин значний поштовх у їхньому подальшому розвитку як на загальнотеоретичному рівні, так і на рівні практичної реалізації. Тісна “співпраця” конституції держави з правовими доктринами згодом призвела також до появи в теорії і практиці сучасного конституційного права таких нових понять: “доктрини в конституційному праві”, “конституційно-правові доктрини”, “конституційно-правова доктрина держави”.

1. Конституція і держава. Конституційно-правова доктрина держави.

Конституція - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили держави чи державно-територіального утворення (у федеративній державі), що закріплює основи політичної, правової та економічної систем даної держави або освіти, основи правового статусу особистості.

Конституція відрізняється від інших нормативно-правових актів тим, що вона:

· Закріплює державний устрій, основні права і свободи, визначає форму держави і систему вищих органів державної влади.

· Є джерелом права.

· Має вищу юридичну силу.

· Відрізняється відносною стабільністю.

· Є базою для поточного законодавства.

· Відрізняється особливим порядком прийняття та зміни постулатів.

Конституція виконує у державі наступні функції:

- юридична

- політична

- ідеологічна

Юридична функція полягає в тому, що конституція являє собою головне джерело національної правової системи держави, нормативно-юридичний акт, норми якого мають вищу юридичну силу і лежать в основі всієї системи правового регулювання. Ця функція характеризує власне службову роль конституції у національній правовій системі держави.

Політична функція виявляється в тому, що конституція є політичний документ (свого роду договір суспільної згоди), що робить регулюючий вплив на політичний процес і політичні відносини. Виконання конституцією цієї функції можливо лише в тому випадку, якщо заснована нею система влади функціонує в демократичному політичному режимі. Політична функція відображає роль конституції в закріпленні та розвитку основ державної політики забезпеченні взаємодії політичних інститутів суспільства в процесі функціонування всієї політичної системи.

Світоглядна (ідеологічна) функція полягає в тому, що конституція є елементом філософії організації державної влади, вона проголошує і захищає найважливіші цінності - права і свободи людини і громадянина, політичний плюралізм, різноманіття і рівноправність форм власності, обмеження влади правом і інші загальновизнані демократичні цінності. Конституція в цьому сенсі являє собою певну ідеологію - систему ідей, поглядів на державний і суспільний устрій.

Конституційно-правова доктрина держави – це сукупність філософських і правових ідей концептуального рівня, які втілені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають спрямованість розвитку держави і суспільства, а також національної правової системи. Офіційна конституційно-правова доктрина знаходить своє закріплення в актах органів установчої влади, зокрема конституціях.

За загальним правилом будь-яка доктрина ділиться на офіційну, що створюється на національному рівні і наукову, створювану в університетах та інших професорських об'єднаннях.

Спочатку доктрина була єдиним джерелом міжнародного публічного права, вона виражалася в працях Гуго Гроція та інших юристів, які обґрунтовують існування міжнародного права з точки зору природно-правової школи. Розвиток позитивізму призвів в кінцевому підсумку до занепаду доктрини, а потім - до переосмислення ролі доктрини у праві. В даний час в міжнародному публічному праві доктрина є субсидіарні джерелом права, застосування якого можливе лише в особливих обставинах.

Міжнародне приватне право також визнає доктрину як джерело права.

У національному праві роль доктрини залежить від особливостей правової системи, та національної культури.

Роль правової доктрини виявляється у створенні конструкцій, понять, визначень, якими користується правотворчий орган. Судді вищих або міжнародних судів, висловлюючи свою особливу думку, часто посилаються на праці відомих правознавців. А в судові засідання запрошують вчених-юристів для надання експертних висновків.

Традиційно в державах доктрина складається з професійних уявлень визнаних авторитетів у галузі національного права і, як правило, формується протягом багатьох десятиліть.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров