Пропедевтика порушень мовлення в разі природжених незрощень губи та піднебіння

З перших місяців життя потрібно розвивати зір та слух дитини, які мають велике значення для розвитку голосу як важливого компонента мовотворення, оскільки він забезпечує чутність мовлення та його інтонаційну виразність. Розмаїтості інтонацій досягають зміною основних характеристик голосу — висоти, сили і тембру. З перших місяців у дитини слід розвивати вміння прислухатися до різних звуків, до мовлення дорослого, який має часто і лагідно розмовляти з дитиною. На 3-мумісяці життя у дитини з'являються перші короткі звуки:а-а-а, а-гу, бу та інші. Це період гудіння, успішний перебіг якого потребує від оточення дитини підвищеної уваги до звучання й артикулювання дорослого. Завдання батьків і логопеда — допомогти дитині «відчути» артикуляцію звука і слова, звернути на неї увагу.

Ще до року з дитиною можна гратися, імітуючи різні голоси природи, голоси тварин і пташок, наспівуючи улюблені мелодії тошо. Корисною грою для розвитку голосових можливостей є укладання ляльки спати з характерним чергуванням більш високого і низького звучання звука а. Для мимовільного підвищення сили голосу корисно відходити від дитини на більшу відстань, гратися в піжмурки, кликати когось до себе тошо. Корисно в роботі з розвитку голосу використовувати фонозаписи звуків природи, записи улюблених дітьми пісень і мелодій.

Усі окреслені вище напрями корекційно-профілактичноїроботи закладають підвалини для розвитку нормального мовотворення. З цієї точки зору періоддвох-трьохроків є надзвичайно відповідальним. Відстежуючи перебіг домовленнєвого розвитку дитини з ВНГП, логопед разом з батьками продовжують роботу з розвитку мовлення і запобігання ускладненням. У цей час потрібно підготувати м'яке піднебіння до піднебін-

но-глотковогозмикання, за можливості запобігти дистрофії м'язів глотки і піднебіння, прагнути до переміщення язика вперед, опускання його кореня й укріплення кінчика, активізувати рухи губ і щік, відпрацювати діафрагмальне дихання, нормальний повітряний потік, запобігти зміщуванню звуків в усному мовленні.

Переміщення язика вперед значною мірою визначає ефект усіх занять, створюючи умови для постановки правильних звуків, пониження носового відтінку, нормалізації мовленнєвого дихання. Одночасно переходять до вправ для активізації всього артикуляційного апарату: губ, щік, нижньої щелепи, м'якого піднебіння; проводять масаж у разі м'язового напруження в ділянці рота, носа, щічно-вилицевій.

Ідеальним варіантом є формування мовленнєвої функції на основі відновленого піднебіння. Проте, якщо з низки причин уранопластику проводять після трьох років, логопед має обо- в'язково втрутитися в процес засвоєння звукової сторони мовлення, застосовуючи систему логопедичних прийомів і вправ. Завдяки активізації здорових відділів мовленнєвого апарату, вироблення фізіологічного і фонаційного дихання, розвитку природних голосових даних за допомогою вокальних вправ поступово формуються правильні артикуляційні уклади і за можливості підключаються голос і слуховий контроль за власною вимовою.

 Послідовність роботи над звуками визначається підготовленістю артикуляційної бази звука. Профілактично-підго-говча логопедична робота, навіть якщо вона буде проведена частково, є вкрай важливою, базисною для формування правильного мовлення в післяопераційний період.

У доопераційній логопедичній роботі крім забезпечення артикуляційної бази і максимально можливого (з урахуванням віку і соматичного статусу дитини) формування звуковимовної сторони мовлення значну увагу слід приділяти гармонійному розвитку дитини.

Первинна профілактика мовленнєвих порушень за ВНГП не буде повноцінною й ефективною, якщо не будуть відновлені анатомічні і функціональні можливості органів, що забезпечують мовленнєвий акт. З цієї"точки зору насамперед слід вирішити проблему годування дитини.

2.5. Профілактика заїкання

Запобігання появі заїкуватості в дітей пов'язане переважно із освітньою роботою серед батьків і працівників дошкільних закладів.

У профілактиці заїкуватості виділяють три основні напрями, зокрема, запобігання:

1)виникненню заїкуватості у дітей;

2)хроніфікації і рецидивам заїкуватості;

3)порушенням соціальної адаптації.

Виділяють кілька груп дітей із чинником ризику із заїкуватості.

Перша группа - це діти з ознаками тривожності. Зазвичай вони дуже прив'язані до матері, реагують на зміни її настрою. Іноді у таких дітей у відповідь на різку зміну навколишнього середовища (перебування в яслах, дитячому садку, тривала відсутність матері тощо) виникають реакції у вигляді порушення сну, апетиту, дратівливості, плаксивості.

Друга группа - це діти з раннім мовленнєвим розвитком, у яких перші слова з'являються до 1-го року а у 1,6—1,8 року формується фразове мовлення. У 2—2,5 року діти починають говорити розгорнутими фразами, їхня мовленнєва активність має високий рівень. У мовленні дітей цієї групи з'являються множинні ітерації. Мовлення виникає у період інспіраторної фази дихання.

Третя группа - це діти з незначною затримкою мовленнєвого розвитку. Слова у таких дітей з'являються після1-гороку, найчастіше до 1,3—1,5 року. Фразове мовлення формується після З років, фаза її інтенсивного розвитку припадає на вік 3,6 року. Мовлення таких дітей здебільшого невиразне з істотним порушенням його звукової сторони.

Четверта группа - це діти з генетичними чинниками ризику; тобто з ознаками ліворукості, наявністю у родині осіб із заїкуватістю (виявляється генетична зумовленість мовленнєвої патології).

Діти, що виховуються у родинах із двомовністю, також перебувають у ситуації ризику заїкуватості. Виникнення заїкуватості у дітей цієї категорії спричинює зниження адаптивних можливостей їхньої центральної нервової системи.

Упросвітницькій діяльності логопеда велику увагу слід приділяти роботі з батьками. У родині з чинниками ризику заїкуватості мають бути створені умови для нормального соматичного і нервово-психічногорозвитку дитини. Сюди належать: дотримання режимних моментів, що відповідають віку дитини; правильне харчування; запобігання соматичним і психічним перевантаженням; створення сприятливого емоційного клімату в родині; погоджені однакові виховні впливи.

Удітей дошкільного віку, особливо із тривожними рисами характеру, легко виникають страхи. Вони можуть з'являтися внаслідок залякування, читання книг або перегляду фільмів застрашливого змісту тощо. Часто діти бояться залишитися наодинці у темряві і просять не гасити світло перед засинанням. Не слід наполягати на тому, щоб дитина обов'язково була в темряві перед засинанням, оскільки це може посилити страх і зафіксувати його. Можна залишити приглушене світло у кімнаті дитини, яка засинає, посидіти з нею. За розумного поводження батьків страх дитини поступово минає. Якщо страх спостерігається тривалий час, слід звернутися до психоневролога.

Варто звернути увагу батьків нате, що для дітей у віці від 1 до 7 років мовлення батьків є зразком. Загальними правилами мовленнєвого спілкування батьків є такі:

- мовлення має бути плавним, емоційно-виразним, темп помірний;

- бажано, щоб мовлення батьків було чітким;

- не можна розмовляти з дітьми інфантильним мовленням або спотворювати звуковимову;

- мовлення дорослих не має бути перевантажене складними для дітей словами;

- дорослі не повинні включати в мовлення під час спілкування з дитиною складні лексико-граматичнізвороти, фрази за конструкцією мають бути досить простими;

- під час спілкування з дитиною варто задавати тільки конкретні запитання, не квапити з відповіддю;

- дитину не можна карати за погрішності у мовленні, перекривлювати або роздратовано виправляти.

Корисно читати дітям віршовані тексти, шо відповідають їхньому віку. Діти легко запам'ятовують їх, а римоване мовлення сприяє виробленню правильних автоматизмів.

Випадки раннього мовленнєвого розвитку не слід оцінювати як позитивне явище. Таку дитину небезпечно перевантажувати мовленнєвим спілкуванням: вводити нові слова і мовні звороти в повсякденне мовлення, заохочувати мовленнєву активність. Навпаки, потрібно максимально знизити рівень інтенсивності інформації. Таким дітям протипоказані видовищні масові заходи, що можуть призвести до психічного перевантаження.

 Мовлення дорослих має бути спокійним і неквапливим, з чіткою вимовою слів і речень. Для таких дітей корисні ігри з ритмічними рухами, ритмічною вимовою окремих слів і коротких фраз. Дуже важливо звернути увагу на процес становлення у них мовленнєвого дихання.

Отже, для дітей з раннім мовленнєвим розвитком профілактичні заходи насамперед пов'язані з охоронним мовленнєвим режимом, ритмізацією мовлення і формуванням мовленнєвого дихання. Уразі, коли ітерації і мовлення на вдиху спостерігаються більше ніж півроку без тенденції до зниження (потім до зникнення цих феноменів), потрібно починати корекційну педагогічну роботу з метою запобігання заїкуватості.

Удітей із деякою затримкою мовленнєвого розвиткуіноді під час ретельного обстеження їх психоневрологом виявляють ті чи інші симптоми церебрастенічного синдрому (підвищення внутрішньочерепного тиску, рухове розгальмування, зниження уваги тощо). Такі діти мають потребу у стимуляції мовленнєвого розвитку, однак цю стимуляцію слід здійснювати обережно і помірно. Передусім потрібно формувати звуковимову і мовленнєве дихання (базові рівні мовнорухового акту).

Уперіод інтенсивного накопичення словника і розвитку фразового мовлення у цих дітей особливу увагу слід приділяти появі ітерацій. Якщо впродовж 3—4міс. кількість ітерацій не знижується, доцільно переходити до корекційних впливів, спрямованих на вироблення плавності мовлення.

Удітей із сімейною ліворукістю корисно вчасно виявляти симптоми порушення формування нормальних міжпівкульних відношень. У дошкільному віці у частини дітей не відразу встановлюють домінантність однієї з рук. Діти можуть однаково вільно використовувати то праву, то ліву руку у своїх діях. У цьому разі треба організовувати діяльність дитини так, щоб максимально активізувати праву руку. По грібно послідовно, проте не силоміць, вкладати ложку перед їжею (олівець перед матюванням та ін.) у праву руку. Під час прогулянок намагатися тримати дитину за праву руку.

Відомо, що діти-лівшіемоційно лабільні, тривожні, мають низький рівень адаптаційних можливостей центральної нервової системи. Для них особливо важлива емоційна стабільність у сімейних стосунках і шкідлива різка зміна навколишнього ото чення (наприклад, приміщення в дитячому садку без періоду адаптації).

Наявність заїкуватих у родині може мати патогенне значення для мовлення дитини. Насамперед слід значно обмежити мовленнєве спілкування заїкуватого з маленькою дитиною, особливо в період формування фразового мовлення. їхнє спілкування може відбуватися тільки за використання таких видів мовлення, коли у дорослого заїкуватого не виявляється заїкуватості (наприклад, читання віршів, односкладове запитальновідповідне мовлення тощо).

Заїкуватим батькам рекомендують пройти курс лікувальнокорекційного впливу для усунення заїкуватості.

Для дітей, мовлення яких формується в умовах родини з двомовністю (тобто, де розмовляють двома або більше мовами), мають бути створені особливі умови. Нервова система дітей у період розвитку мовлення значно напружена. Воно зростає у разі, коли формуються одночасно дві мовні системи. Іноді за цієї ситуації з'являються ті або інші симптоми мовленнєвої патології або виникають відхилення від норми. В одних випадках — це затримка розвитку кожної з мовних систем, які дитина опановує одночасно, невідповідний вікові малий словниковий запас, затримка формування граматичних структур, використання різних мов у побудові однієї фрази тощо; в ін ших — може розвинутися й заїкуватість.

Для того щоб уникнути розвитку патологіїмовлення, потрібно створити умови для формування лексико-граматичноїоснови спочатку однієї мовної системи. Це відбувається в нормі зазвичай до 4 років. Після цього оволодіння іншою мовною системою не призводить до відхилень у мовленнєвому розвитку, і дитина вільно опановує іншу мову.

Профілактика хроніфікації заїкуватості. В разі гострого початку заїкуватості, що відбувається зазвичай після переляку, слід терміново створити умови для нормалізації емоційного стану дитини, особливо, якщо після переляку спостерігався мутизм. Такими умовами можуть бути зміна обстановки, за якої виникала психічна травма, на нейтральну; створення спеціального охоронного режиму з пролонгованим сном і зниженням рівня інформації, що надходить. Бажана консультація логопеда і психоневролога.

Із появою судомних заїкань батьки не повинні зовні виявляти свого занепокоєння, робити зауважень із приводу мовлення дитини. Неприпустимі передражнювання і глузування. В ініціальний період заїкуватості варто обмежити мовленнєве спілкування з дитиною і розмовляти з нею лише за потреби. Мовлення дорослих має бути неголосним і спокійним.

Не можна забороняти дитині говорити, якщо у неї виникає така потреба. В цьому разі потрібно переводити форму мовної активності дитини з монологічної в діалогічну, для того щоб спростити як форму спілкування з нею, так і лексико-грама-тичне оформлення висловлювань.

Логопед може рекомендувати батькам використовувати як ритмізоване мовлення, так і спів у спілкуванні з дитиною, розучувати з нею вірші, шо мають короткий рядок, чіткий ритм і відповідний'віку дитини зміст. Корисно дитині виконувати ритмічні рухи під музику (марширувати, плескати у долоні тощо.) При цьому ритм виконання рухів має бути таким, щоб дитина виконувала їх без напруження, із задоволенням.

Усі дисциплінарні вимоги потрібно висловлювати спокійним тоном, так, щоб вони не мали характеру безапеляційних наказів. Логопед має пояснити батькам, що заїкуватість у дитини можна усунути, правильно виконуючи рекомендації.

Запобігання рецидивам заїкуватості. Незважаючи на ефективність корекційно-педагогічної роботи із заїкуватими дітьми в дошкільному та шкільному віці в них можуть бути рецидиви заїкуватості. Варто враховувати, що навіть зподоланням судомних заїкань, утаких дітей залишається низький рівень адаптивних можливостей центральної нервової системи. У зв'язку з цим посилення емоційного, психічного і фізичного навантажень може спричинити рецидив заїкуватості. Найчастіше перший рецидив настає зі вступом дитини до школи.

У зв'язку з тим що в період шкільного навчання активно формується зв'язне контекстне мовлення, перехід заїкуватого учня на письмову форму відповідей негативно позначається на формуванні монологічного висловлювання загалом.

Крім того, відсутність мовленнєвої практики в умовах навчальної діяльності негативно позначається на всіх сторонах усного мовлення, а основне — на мовленнєвому спілкуванні.

Для того шоб запобігти рецидиву заїкуватості, батьки мають підготувати дитину до школи. Ще до 1 вересня дитина повинна відвідати школу і клас, у якому навчатиметься; походити по класу, посидіти за партою, дізнатися, де туалет.

Потрібно заздалегідь познайомити дитину з учителем, який має знати про те, що вона в минулому заїкалася і тому потребує особливого ставлення до себе. Таку дитину не можна запитувати першою, наполягати навідповіді, якшо вона мовчить,жадати від неї розгорнутих усних відповідей. При цьому слід максимально заохочувати активність дитини. Рекомендовано спочатку спонукати її до відповідей перед класом тільки з читанням віршів.

Якщо в учня будуть судомні заїкання, не слід квапити його з відповіддю. В разі виникнення рецидиву заїкуватості не слід відстороняти заїкуватого від усних відповідей перед класом. Логопед має порадити батькам і вчителеві, як організувати взаємини з цією дитиною та її стосунки з однокласниками. Водночас дитина не повинна відчувати жалості з боку вчителя, а також мати будь-якіпривілеї порівняно з однокласниками. Заїкуватий має відчувати, що він такий самий, як усі.

Можна рекомендувати батькам, щоб дитина готувала домашні завдання вголос. У разі ослаблення дитини після соматичних або інфекційних захворювань вдаються до загального і мовленнєвого режиму. Бажано, щоб дитина, яка хворіла на заїкання, перебувала під наглядом логопеда і психоневролога упродовж 1—1,5року.

Небезпечним для рецидиву заїкуватості є пре- і пубертатний вік. У цей період психосоматичного розвитку ускладнюються форми спілкування, підвищуються вимоги до власного мовлення, у підлітка зростає емоційне напруження, пов'язане з ендокринною перебудовою організму. Іноді у нього спостерігаються переживання, пов'язані з його соціальним статусом серед однолітків. У цей період можуть бути рецидиви заїкуватості.

Заїкуваті мають переважно судомні заїкання під час відповіді на запитання вчителя у класі, тоді як на перерві вони можуть вільно розмовляти з однокласниками. Може створюватися враження, шо заїкуватий не знає відповіді і починає заїкатися, щоб уникнути поганої оцінки. Одні вчителі часом не можуть приховати свого роздратування і ставлять погані оцінки, інші, навпаки, боячись спровокувати заїкуватість, перестають запитувати усно. Все це створює психологічне навантаження на підлітка, не дає йому змоги повноцінно вчитися і позначається на формуванні особистості. У цьому разі потрібно відразу звернутися за ліку- вально-педагогічноюдопомогою.

Для того щоб уникнути можливих рецидивів заїкуватості, потрібні тривале диспансерне спостереження логопедом і психоневрологом (психологом), а також періодичне психолого-пе-дагогічне підтримання у вигляді логопедичних занять і психотерапії.

Запобігання порушенням соціальної адаптації заїкуватих починається у дошкільному віці. Невпевнені, тривожні за характером діти (частіше невротична форма заїкання) потребують психологічного підтримання батьків, вихователів і вчителів.

Спеціальні виховні заходи спрямовані на вироблення таких рис характеру, як впевненість у собі, активність, самостійність у виборі рішень і в діях. Заїкуватість не повинна впливати на вибір професії, проте в разі хронічного її перебігу не рекомендуються професії зі значним мовленнєвим і психічним навантаженням.

Профілактика порушень голосу та мовлення у дітей. Проголошення звуків мови являє собою складний фізіологічний акт, для здійснення якого потрібні нормальну будову і координована функція центрального мовного апарату і периферичних органів голосоутворення та артикуляції. Природно, що всякі дефекти розвитку, захворювання і пошкодження будь-якої частини мовного апарату можуть бути причиною порушення голосоі речеобразования.

Недоліки голосу і произносительной сторони мови можуть виникати, наприклад, при хронічних захворюваннях гортані, при вузликах, фібромах і папіломах голосових зв'язок, при ущелинах верхньої губи та піднебіння, при неправильності будови щелеп і зубів, при дефектах мови, при порушеннях носового дихання, при нервово -м'язових порушеннях в порожнині рота, в глотці і гортані і при інших дефектах периферичного мовного апарату. А також і при мозкових ураженнях, які можуть виникати, наприклад, внаслідок крововиливу в мозок (у дітей зазвичай в результаті родової травми або забитих місць при падінні), інфекційних захворювань, пухлин.
Для попередження хронічних хвороб голосового апарату дуже важливо оберігати дітей від частого нежитю, ангіни, гострого ларингіту та інших простудних захворювань.

 Тут велику роль відіграє загартовування дитячого організму. Не слід привчати дітей до зайвого тепла, не треба їх закутувати, так як при цьому організм втрачає здатність пристосовуватися до змін зовнішньої температури, стає чутливим навіть до невеликих її коливань, і дитина легко застуджується при найменшому охолодженні або протязі. Зрозуміло, при загартовування необхідно проявляти обережність: привчати тіло до охолодження слід поступово, процедури по загартуванню треба починати влітку, привчаючи дітей ходити босоніж, купатися у прохолодній воді.

При будь-якому захворюванні загартовування треба припиняти і починати його знову лише після повного одужання. Головну роль у зміцненні здоров'я і загартовування організму грають фізкультура і доступні дітям види спорту. У походження хронічного запалення слизової оболонки гортані (хронічного ларингіту) велике значення має вплив шкідливих домішок до вдихуваному повітрю, зокрема тютюнового диму. Всім відомо, як часто у звичних курців голос стає грубим і хрипким.

Особливо шкідливий вплив надає тютюновий дим на ніжну слизову оболонку дитячої гортані. Тому боротьбу з курінням серед дітей слід проводити особливо наполегливо й енергійно; вести її не тільки за допомогою заборонних заходів, а й шляхом роз'яснювальної роботи, використовуючи для цього всякий відповідний випадок під час класних занять і позакласних заходів. Як вже було сказано, при носовому диханні повітря очищається від механічних домішок, зігрівається і зволожується.

Якщо дихання відбувається через рот, то усунення шкідливих властивостей вдихуваного повітря здійснюється у меншій мірі. Тому видалення перешкод, що заважають нормальному носовому диханню, має значення не тільки для усунення закритою гугнявості, але і для відновлення захисної функції слизової оболонки носа. Однак і за наявності вільної прохідності носової порожнини дихання в ряді випадків здійснюється через рот, наприклад, під час промови, співу, а також при швидкій ходьбі і бігу. Тому не можна виходити розпаленим (після лазні, після рухливих ігор) на холодне повітря і при цьому розмовляти. З тієї ж причини в холодну і сиру погоду не слід співати на вулиці, швидко ходити і бігати, так як у всіх цих випадках дихання відбувається через рот.

Для усунення дефектів голосу і мови, викликаних анатомічними порушеннями в органах голосоутворення та артикуляції, потрібні зазвичай медичні заходи у вигляді активного втручання лікарів (оториноларинголога, стоматолога, психоневролога), а також спеціальна логопедична робота.
Однак такі органічні дефекти мовного апарату зустрічаються досить рідко. Крім того, далеко не всяке порушення будови мовних органів обов'язково веде до порушення вимови. Якщо анатомічний дефект виражений не дуже різко, то мова може виявитися нормальною.

Значно частіше у дітей зустрічаються функціональні порушення мови, що виникають за відсутності будь-яких помітних анатомічних змін в мовному апараті. У більшості таких дітей порушення мови обумовлені неправильним вихованням. У зв'язку з цим стає очевидною величезна роль правильного виховання мови в сім'ї і в дошкільних установах в тому саме періоді, коли промови відбувається найбільш інтенсивно і коли виникли з якихось причин її дефекти ще не встигли закріпитися.

Дуже важливо, щоб дитина ясельного та молодшого дошкільного віку розвивався в обстановці нормального «мовного оточення». Мова батьків і вихователів повинна бути ясною, чіткою і граматично правильною. Слід вважати неприпустимим практикується багатьма батьками і деякими вихователями подлаживание під дитячу мова («сюсюкання»), тому що це може шкідливо відбитися на розвитку мови дитини.

Велике значення з погляду попередження та усунення порушень розвитку мовлення у дітей має раннє виявлення вад слуху.
Поряд з правильним і своєчасним лікуванням органів слуху (у тих випадках, коли це можливо) таким дітям необхідна і своєчасна систематична допомога у розвитку у них мови. Цю допомогу повинні надавати їм всі навколишні, і в першу чергу батьки.

Нерідко в школи для глухих дітей вступають неговорячі діти, які втратили слух в 3-4-річному віці, коли у них вже розвивалася мова, яку потрібно було зберігати і розвивати. У школах для тугоухих дітей можна зустріти дітей з порівняно невеликим зниженням слуху, але зі значним порушенням мовного розвитку. У той же час відомо чимало й таких випадків, коли батьки, користуючись порадами і допомогою сурдопедагога або логопеда, добиваються великих успіхів у розвитку мови в глухих і плохослишащіх дітей.

Для нормального і самостійного розвитку мови у дитини повинна бути висока ступінь збереження слуху. Навіть невелике зниження слуху, залишаючись непоміченим, може повести до дефектів вимови і до порушення граматичної будови мови. Своєчасне виявлення таких дефектів слуху має велике значення для профілактики мовленнєвих розладів, так як, знаючи про те, що слух у дитини знижений, батьки будуть намагатися говорити особливо ясно, чітко і правильно, забезпечуючи тим самим нормальний мовленнєвий розвиток дитини.

У попередженні і усуненні дефектів мовлення у дітей дуже велику роль відіграють вихователі дитячих садів і вчителя молодших класів школи. Пам'ятаючи про те, що їх мова є зразком, за яким діти вчаться говорити, якому вони наслідують, вихователі та вчителі повинні перш за все дбати про вдосконалення своєї мови. Крім того, слід активно втручатися в процес розвитку мови у дитини, вчити його чітко вимовляти звуки мови, слова і фрази, граматично правильно висловлювати свої думки.Велика роль вчителя і в прищепленні учням навичок вмілого користування своїм мовним апаратом. Учитель повинен привчати дітей правильно дихати під час промови, говорити не поспішаючи, чітко, досить голосно, але без крикливості.

Зайва гучність голосу веде до перенапруження голосових зв'язок, внаслідок чого можуть виникнути хрипота, слабкість голосу і навіть афонія. Тому вчитель не повинен вимагати від учнів занадто гучного мовлення, особливо на перших роках навчання. При нежиті і при найменших ознаках захриплості діти повинні говорити якомога менше і тихіше, у цих випадках дітей треба звільняти від уроків співу і від участі в шкільній самодіяльності.

За наявності в учнів того чи іншого дефекту вимови вчитель повинен спробувати сам усунути цей дефект шляхом пояснення і показу правильної артикуляції. Там, де це не вдається, а також за наявності анатомічних дефектів у мовному апараті до виправлення дефекту мають бути залучені логопед і лікар-фахівець. [24, 145с.]

Висновки до розділу

Отже, тільки застосовуючи всі методи в комплексі, можна домогтися успіхів у розвитку мови дітей. Для того, щоб дошкільники успішно засвоювали граматичну будову рідної мови, необхідна систематична кропітка робота вихователя, щоденна активна практика говоріння дітей, використання в мовленні численних синтаксичних конструкцій. У міру вдосконалення граматично правильного мовлення в процесі занять діти починають застосовувати набуті вміння у власній мові й побуті: вони більше прагнуть до спілкування з дорослими, виявляють бажання повідомити про якусь подію, про щось побачене вдома, у групі, на прогулянці.
    Головна особливість дошкільного віку – поява регулятивної (регуляції і диференційованого впливу), плануючої функції мовлення. Рольова гра, що потребує узгодженого виконання правил, без сумніву, сприяє становленню плануючої функції мовлення. Якщо номінативне мовлення складається в дитини до двох років, то мовлення, що передує дії й організовує її, складається між 4 і 5 роками (О.Р.Лурія).
     Плануюча функція полягає в тому, що протягом дошкільного віку мовлення дитини перетворюється в засіб планування й регуляції її практичної поведінки. Мислення дитини в ранньому дитинстві включено в його практичну предметну діяльність. Що стосується мовлення, то воно в процесі вирішення завдань виступає у вигляді звертань до дорослого за допомогою. До кінця раннього дитинства в мовленні дітей, які взялися за виконання будь-якого завдання, з'являється багато слів, які начебто нікому не адресовані. Частково це вигуки, що виражають ставлення дитини до того, що відбувається, частково - слова, що позначають.

На етапі розвитку знакової функції в дошкільному віці дитина інтенсивно просувається в простір знакових заміщень об'єктивних природних і власне людських реалій. Знакова функція мовлення - ключ для входження в світ людського соціально-психологічного простору, засіб для розуміння людьми один одного.
Через оволодіння знаками дитина починає відповідати рівню знакового розвитку цивілізації.

У дошкільному віці, особливо у віці трьох-чотирьох років, почуття панують над всіма сторонами життя дитини, надаючи їм особливого забарвлення й виразності. Маленька дитина ще не вміє керувати своїми ємоціями і майже завжди виявляється в полоні почуття, яке її захопило.

Спілкуючись із іншими людьми, дитина в мовленні виявляє своє емоційне ставлення до того, про що вона прагне розповісти, або до самих учасників спілкування. Експресивна функція пронизує не тільки невербальні форми спілкуванння, але й впливає на побудову мовлення дитини. Ця особливість дитячого мовлення робить його досить виразним. Емоційна безпосередність дитячого мовлення приязно приймається оточуючими дитину дорослими.

Психолого - педагогічна класифікація відкрила широкі можливості для впровадження для впровадження в логопедичну практику науково обгрунтованих фронтальних методів корекційного впливу на порушення мовлення й інші психічні функції дітей дошкільного та шкільного віку. Під кутом зору психолого-педагогічної класифікації назначнішим є питання про те, як саме компоненти мовленнєвої системи недорозвинені або порушені. дотримуючись цього підходу, логопед може чітко спланувати напрям корекційного навчання за відповідної категорії мовленнєвого розладу: загальне недорозвинення мовлення, фонетико-фонематичного недорозвинення, в разі недоліків вимовляння звуків.

Отже, розвиток дитячого мовлення - це складний і різнобічний процес. діти не відразу оволодівають лексико-граматичним складом, словозміною, звуковимовою і складовою структурою. засвоєння фонетики тісно повязане з загальним поступальним процесом формування лексико-граматичного складу української мови.

Список використаної літератури:

1. Логопедія. Підручник. За ред. М.К.Шеремет. - К.: Видавничий Дім "Слово", 2010. - 376 с.

2. Учеб. пособие для студентов пед. институтов по специальности Дефектология. — Под ред. Л.С. Волковой. — М.: Просвещение, 1989. — 528 с.

3. Выготский Л.С. Вопросы детской психологии. – СПб.: Союз, 2004.

4. Возрастная психология: Детство, отрочество, юность: Хрестоматия / Сост. В.С. Мухина, А.А. Хвостов: Учебное пособие для студентов вузов. –М.: Академия, 2003.

5. Лурия А.Р. Язык и сознание / Под ред. Е.Д. Хомской. – М., 1979.

6. Пенькова О. Розвиток мовлення у дітей // Психолог. – 2005. -№42.

7. Дитяча психологія Р.В. Павелків, О.П. Цигипало

8. Клапаред Е. Психологія дитини і експериментальна педагогіка. - СПб., 1991.- 380 с.

9. Кулагіна І.Ю., Колюцький В.М. Вікова психологія: повний життєвий цикл розвитку людини. - М., 2001. - 292 с.

10. Обухова Л.Ф. Вікова психологія. - М., 1996. - 290 с.

11. Хрестоматія по віковій психології / Під ред. Д.І. Фельдштейна. - М., 1996

12. Ушакова О. С. Развитие связной речи / О. С. Ушакова // Психолого-педагогические вопросы развития речи в детском саду / под ред. О. С. Ушаковой. - М., 1987. - С. 22-39.

13. Ніколенко Д. Ф. Засвоєння дітьми раннього віку граматичної будови мови Д. Ф. Ніколенко // Дошкільна педагогіка і психологія : респ. наук.-метод. зб. - К., 1967. - Вип. 3. - С. 3-11

14. 3. Ушинский К. Д. Об изучении грамматики в связи с общими задачами обучения языку / К. Д. Ушинский // Избр. пед. соч. - М., 1954. - Т. 2. - С. 554-578.

15. Крутій К. Л. Врахування нейро-психологічних факторів у процесі подолання аграматизмів у мовленні дітей дошкільного віку / К. Л. Крутій // Наука і освіта. - 2002. - № 6. - С. 104-108

16. 5. Дошкільна лінгводидактика : хрестоматія / упоряд. Богуш А. М. - К. : Видав. дім „Слово”, 2005. - 720 с

17. 6. Тихеева Е. И. Развитие речи детей (раннего и дошкольного возраста) / Е. И. Тихеева.- М. : Просвещение, 1981. – 159 с.

18. Гаркуша Ю.Ф. Педагогическое обследование дошкольников. – М.: Секачев В.Ю., 1992. – С. 16 – 29.

19.  Коррекционно-педагогическая работа в дошкольных учреждениях для детей с нарушениями речи / Под ред. Ю.Ф.Гаркуши – М.: Секачев В.Ю., ООО “Центр Гуманитарной литературы РОН”, 2001. – С. 75 – 110.

20.  Лубовский В.И. Основне проблемы ранней диагностики и ранней коррекции нарушений развития // Дефектология. – 1994. – № 4. – С. 4-9.

21. . Мастюкова Е.М. Лечебная педагогика (ранний и дошкольный возраст). – М.: ВЛАДОС, 1997. – С. 31-50.

22. Батуев А.С. и др. Психофизиологические аспекты формирования речи в онтогенезе. Вопросы и предложения // Мир психологии– 2003. - №2.

23. Нейман Л.В., Богомильский М.Р. «Анатомія, фізіологія і патологія органів слуху та мовлення.

24. Беккер К. П., Совак М. Логопедия: Пер. с нем. – М.,1981.

25. Выготский Л. С. .Педагогическая психология // Под ред. Давыдова В. В., – М.; 1991.

26. Дмитриев Л. Б., Телеляева Л. М., Таптапова С. Л., Ермакова И. И. Фониатрия и фонопедия. – М., «Медицина», 1990.

27. Белобрыкина О. А. Речь и общение. Пособие для родителей и педагогов. – Ярославль: Академия развития, 1998 – 240с

28.