Прислівник. Службові слова. Прийменники,

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 11 из 14Следующая ⇒

сполучники. Частки, вигуки

Давньоруська мова успадкувала від спільнослов’янської мови невелику кількість прислівників. В основному це були так звані первинні, походження яких встановити важко: ~ще, ужє, нынh, тамо, ~гда.

У давньоруській мові існували і постійно утворювалися вторинні похідні прислівники, що виникали з інших частин мови способом адвербіалізації.

Найдавніша група – це відзайменникові прислівники: тамъ, туда, инъгда, къгда, къдє, куда.

Відіменні прислівники: оп"ть, верхи, беспрhстани, въдосвhта, заутра, съпозаранку.

Відприкметникові: льгъко, розьно, твьрдо.

Відчислівникові: пьрво~, дъвашьды, двоичи, въторицею.

Віддієслівні: здря, бігма, лігма.

Прийменники розвинулися з прислівників чи прислівникових слів.

Давньоруські пам’ятки засвідчують такі первинні прийменники, успадковані з праслов’янської мови: без(ъ), въ, въз(ъ), до, за, из(ъ), къ, на, надъ, о/об(ъ), от(ъ), перед(ъ), по, подъ, при, про, съ, у.

Найдавніші похідні прийменники генетично пов’язані з різними частинами мови.

Давньоруській мові були притаманні такі найраніше вторинні прийменники: дhля, межи/межю, ради, сквозh(сквозь), чересъ, через, округъ, прhже, противу, развh.

Давньоруська мова мала вже розвинену систему прийменників для точного вираження різних відношень об’єктивного світу, особливо просторових і часових.

Українська мова великою мірою успадкувала цю розвинену систему прийменників з певними фонетичними та функціональними змінами.

Сполучники

Кількість сполучників у праслов’янській мові і в давньоруській, які і в сучасних східнослов’янських мовах, порівняно обмежена.

Найбільш уживаними сполучниками сурядності в давньоруській мові були сполучники: и, да, а, но, ли, или, та, чи, любо; підрядні: бо, ибо, яко, оже, аже, занh, потоль, поколь.

Похідні: али, либо, аже, или, даже, не тъкъмо…нъ(но), или … или.

В українській мові збереглися давньоруські первинні сполучники: і, та, чи, а, бо; похідні: що, як, де, коли, куди (< д-р чьто, "ко, къдє, коли, куду).

Вийшли з ужитку: иже, hже, къгда, поколь.

Частки

Походження більшості праіндоєвропейських часток темне. Вони подібні до основ без закінчення. Деякі частки виникли з займенникових слів. Найдавніші слов’янські частки омонімічні зі сполучниками.

До найдавніших індоєвропейських часток належить заперечна *ne (первісно вона означала вигук огиди).

До давніх слов’янських часток належить частка *da, яку пов’язують із індоєвропейським вказівним займенником *do. Найраніше слов’янські пам’ятки фіксують її у функції “нехай”, однак, можливо, вона вживалася і як ствердна (рос. Да).

Найпоширенішими частками в давньоруській мові були: бо, жє, нє, ни, нh, ли, пакъ, чи(ци), сє, да, атъ(ать).

Стверджувальною була давньоруська частка ~и: и ~му ~и.

Для звичайного заперечення вживалася частка не, для підсиленого – ни.

Із питальних часток зустрічається частка ли: чадо видиши ли печеру сию.

Виразною питальною часткою була чи/ци. Специфічна давньоруська форма ци зустрічається в текстах частіше, ніж праслов’янська чи: брат Володимире ци давно еси хр(с)тъ цhловалъ ко мн~.

Давньоруська форма ци споріднена етимологічно зі старослов’янською цh “хоча, однак”.

Модальні частки: дhти, дhяти (із значенням “говорити”)

Вказівні: сь-се, ото, то.

Видільні: оли, оли же, ноли.

Підсильні: же, и, бо, пакы/пакъ.

Кількісні: нh (вказувала на приблизність), "ко.

Формотворчі: е", ать, да, бы.

Словотворчі: нє (нєлюби~ “ворожнеча), нh(нhкъто)”.

Сучасна українська мова засвоїла більшість давньоруських часток, зокрема заперечні не, ні, ані; підсилювальні же(ж), бо; питальну чи; вказівну це (се); видільну тільки.

В українській мові виникло чимало нових часток (-будь-, -небудь-, хай, нехай).

Вигуки

Вигуки виникли на ґрунті мимовільних, інстинктивних окликів. Це первинні вигуки.

Звуконаслідування формувалося на ґрунті імітації людиною звуків навколишнього світу.

Отже, вигуки і звуконаслідувальних – давній клас слів, які мають чимало подібного в споріднених і неспоріднених мовах світу.

Характер найдавніших східнослов’янських пам’яток сприяв фіксації на письмі вигуків і звуконаслідування слів. Але з розвитком оригінального світського письменства в текстах виступає дедалі більша кількість слів цього класу. Неповна фіксація їх у найдавніших пам’ятках, отже, не означає, що вигуків було мало в мові східних слов’ян.

Порівняно часто в давньоруських пам’ятках фіксуються первинні вигуки: о, охъ, ахъ, олє, волє, увы: О жено! Вhра твоя спасе тя.

Для вираження жалю, подиву виступає вигук ОЛЕ!, що іноді посилюється займенниковим елементом тh: и ре(ч) але тh нhкто м¤ оудареи за плече.

Вважається, що це слово виникло від поєднання первісного вигук О та частки – ле, пор. ст.–сл: алє, болг. о леле! укр. о леле!

Досить часто в текстах релігійного змісту, зрідка – у світських давньоруських пам’ятках зустрічається вигук для вираження горя увы! з наступною займенниковою формою мънh:

О увы мнh свhте очию мо~ю.

В релігійних текстах знаходимо й похідні вигуки: горе (мънh), о горе (мънh), лютh (мънh).

Немає сумніву, що більшість первинних вигуків українська мова успадкувала з давньоруської.

Художні тексти XVI-XVIII ст.., які повніше відбивають живу мову, досить широко фіксують як первинні, так і вторинні вигуки, навіть вигукові фрази.

Склад вигуків української мови поступово змінювався, поповнюючись новотвореннями.

Література

1. Безпалько О.П., Бойчук М.К., Жовтобрюх М.А., Cамійленко С.П., Тараненко І.Й. Історична граматика української мови. – К., 1962.- §89-95.

2. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична граматика української мови. – К., 1980.- §43-50.

3. Чапля І.К. Прислівники в українській мові. –Х., 1960.

Для закріплення і перевірки знань з курсу “Історична граматика ” рекомендуємо плани практичних занять і завдання до них.

***

Заняття №1

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии