Урбанізація як соціальний процес та її особливості в Україні.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 6 из 9Следующая ⇒

▷ Похожие статьи

Урбанізація (лат. urbanus — МІСЬКИЙ) — соціально-економічний процес зростання міст, міського населення, поширення міського способу життя на все суспільство. Згідно з поглядами представника чиказької соціологічної школи Л. Вірта урбанізм є головною рисою сучасного суспільства, яскравішою, ніж індустріалізм або капіталізм. Раніше термін «урбанізувати» означав «робити ввічливим», «перетворювати щось на витончене». Сучасний смисл його закладено у другій половині XIX ст., коли місто стало спеціальним об'єктом дослідження. Соціологія визначає урбанізацію за такими ознаками: — частка міського населення в загальній чисельності населення регіону, всієї країни; — щільність і ступінь рівномірності розташування по країні мережі міст; — транспортна та інша доступність великих міст для населення країни; — різноманітність галузей народного господарства; — різноманітність видів трудової, дозвільної діяльності населення; — поширення міських форм життя як на населення міст, так і на жителів села. Побутує думка, що процес урбанізації пройшов три стадії: 1. Від виникнення міст до XVIII ст. (лише деякі міські зони мали понад 100 тис. мешканців). 2. Кінець XVIII — початок XX ст. (швидке зростання розмірів і чисельності міст). 3. Метрополізація (їй властиве зосередження людей, багатств, політичних, економічних, культурних установ у містах протягом XX ст.). Інколи виділяють і четверту стадію — дезурбанізацію, тобто зростання передмість, міграцію у сільські райони, планування нових міст тощо. Стадіальна концепція урбанізації (Дж. Джіббса) виділяє такі її стадії: — зародження міст, темпи зростання яких нижчі, ніж у селах; — випереджаюче зростання міського населення; — абсолютне скорочення сільського населення внаслідок міграції з села до міста та зростання міських агломерацій за рахунок міграції з малих міст до великих; — досягнення найвищої концентрації населення з одночасним уповільненням збільшення його чисельності; — початок деконцентрації переселення міських мешканців у передмістя та міста-супутники; занепад історичних міських «ядер». Урбанізація є соціальним процесом, який характеризує сучасну дійсність. Вона має як позитивні, так і негативні наслідки. Загальні їх тенденції простежуються і в Україні. Водночас помітні й певні специфічні риси «української урбанізації». Головна з них — зростання міст і поширення міського способу життя на всі форми життєдіяльності. Якщо, наприклад, перед початком Другої світової війни питома вага міського населення України складала лише 34%, то у післявоєнний час вона почала помітно збільшуватися, досягнувши у 1992 р. 68%. Загалом кількість міського населення з 1960 по 1997 рік зросла у 1,7 раза. Але це відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села. На сучасному етапі в Україні почали розвиватися і дезурбанізаційні процеси, найпомітнішими з яких є: — зниження ролі міста як центру концентрації передових виробничих технологій, виробничих науково-дослідних установ, високопродуктивних підприємств; — декваліфікація кадрового потенціалу, втрата досвіду висококваліфікованої праці; — руйнування міських особливостей зайнятості населення, деформація міського способу життя; — скорочення кількості міського населення (депо-пуляційні процеси), зворотна міграція у сільську місцевість, скорочення міських територій за рахунок адміністративно-територіальних реорганізацій.

Соціальна структура.

Соціальна структура - це сукупність взаємопов'язаних та взаємодіючих між собою упорядкованих соціальних спільнот, груп, а також відносин між ними. Суспільство складається з різних соціальних спільнот, груп, які займають різні місця у системі соціальної нерівності.

Диференціація населення суспільства за такими ознаками, як влада, власність, доход та інше спричинена політичними, культурними і економічними відносинами.

Соціальні спільноти - це такіоб'єднання людей, які виникають та формуються на основі:

1. культурно-історичної самобутності (народи, нації);

2. родинних зв’язків та схожості стадії життя (сімейні, статево-вікові та ін.).

Соціальні спільноти також розрізняються за професійно-кваліфікаційними, територіально-регіональними ознаками.

Основні види соціальних спільностей:

· За ступенем стійкості:

1. тимчасові, нестійкі (туристична група, пасажири вагона, мі­тингова група);

2. середньостійкі (тру­довий колектив за­воду, шкільний клас, бригада будівель­ників);

3. стійкі (клас, нація)

· За розмірами:

1. великі (класи, соціальні прошарки, верстви населення, нації);

2. середні (мешканці міста, робітники підприємства-гіганта);

3. малі (сім'я, екіпаж космічного корабля, колектив малого підприємства)

· За змістом:

1. соціально-класові (класи, соціальні групи);

2. соціально-етнічні (нації, народності та ін.);

3. соціально-демогра­фічні (жінки, чоло­віки, діти, молодь, пенсіонери);

4. соціально-професійні (лікарі, викладачі, шахтарі та ін.);

5. соціально-територі­альні (мешканці міс­та, села, району, об­ласті, країни)

Соціальні інститути - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Види (економічні (власність, ринок, гроші, з\п), політичні (держава, суд, армія, пп), духовно-культурні (наука, освіта, виховання), інститути у сфері сім’ї(сім’я, материнство, шлюб, батьківство))

Поняття "індивід" характеризує людину як відособ­леного, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформа­цію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктив­ного характеру.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його складових і зв'язків між ними. Існують різні підходи до визна­чення цих складових. Відомий російський соціолог А. І. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функ­ціонально зв'язаних між собою. Провідні українські політологи В. П. Андрущенко, Н. І. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошар­ків, груп, а також відносин між ними.

Функції та форми вияву культури в житті людини і суспільства.

Основні функції культури у суспільстві: людино творча, гуманістична, цивілізаційна; пізнавальна (гносеологічна); інтерактивна (комунікативна); регулятивно-нормативна; ціннісно-орієнтаційна; освітньо-виховна.

1 .пізнавально-освітня: Засвоєння надбань матеріальної і духов­ної культури, Оволодіння рідною мовою і вивченняіноземних мов, Вивчення літера­тури і мистецтва, їх розуміння, Набугтя досвіду са­мостійної творчості

2. творення і відтво­рення культури, пе­редача соціальної спадковості:

3 .регулятивно-аксеологічна: Формування пра­вильного розуміння цінностей і моралі, Забезпечення від­повідності особи со­ціальним нормам та ідеалам, Регулювання пов­сякденної поведінки людини в усіх сферах соціального життя

4 .об'еднувальна (соборна): Забезпечення ціліс­ності суспільства.

Функції культури тісно пов'язані між собою, реалізація тієї або іншої функції можлива тільки у взаємодії з усіма функціями культури як єдиної системи. В реальному житті всі функції куль­тури здійснюються водночас, більшою або меншою мірою допо­внюючи змістовно одна одну.

1. Пізнавально-евристична функція.

Функції передачі соціальної спадщини.

3. Регулятивно-аксіологічна, ціннісна функція. ( підтримується суспільною думкою, мораллю, правом.)

Форми

Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріальної діяльності і її результати (знаряддя праці, житла, засобу транспорту, предмети побуту), духовна культура. Соці­ологія виходить з того, що духовне виробництво розвивається ра­зом з матеріальним, що в антагоністичних суспільствах культур­ний розвиток відбиває боротьбу класів і що в індустріальних, постіндустріальних, соціально-інтегрованих суспільствах форму­ється зовсім нова загальнолюдська культура, ядром якої стають загальнолюдські інтереси і цінності. Якщо матеріальна культура переважно представляє досягнення в оволодінні силами природи, то духовна культура характеризує рівень і глибину пізнання при­роди і суспільства.

Познавательные статьи:



Где возникла философия и почему?

Относительная высота сжатой зоны бетона

Сущность проекции Гаусса-Крюгера и использование ее в геодезии

Тарифы на перевозку пассажиров