Соціально-територіальні структури.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5

Соціально-територіальна структура суспільства виникає внаслідок розподілу населення на специфічні групи за ознакою місця проживан­ня. Існують дві вісі диференціації соціального простору за ознакою місця проживання: 1) поділ на сільські й міські спільності; 2) розподіл населення на регіональні групи.

7.1. Місто і село.

Важливою характеристикою суспільства є рівень урбанізації: наявність міського населення і його співвідношення з сільським. В традиційних, аграрних суспільствах домінує сільське населення. Англійське прислів'я мовить: "Бог створив село, людина – побудувала місто". Невпинний процес індустріалізації, що охопив країни світу у ХІХ-ХХ сторіччях, призводить до швидкої урбанізації та перерозподілу населення на користь міста. Це в повній мірі стосується України, де на протязі останнього сторіччя розгорталися бурхливі процеси індустріалізації й урбанізації. Як наслідок, в сучасній Україні на початку 90-х років населення міст становило 67,3%, сіл – 32,7%. До другої світової війни співвідношення міського й сільського населення визначалося майже такими ж числами, але з тією різницею, що 2/3 населення було не міським, а сільським.

Умови життя, характер праці, форми дозвілля в місті й селі знач­но різняться. Городяни відзначаються соціальною активністю, вони більш мобільні, частіше змінюють місце праці й професію, беруть участь у суспільно-політичному житті. В містах зосереджені політичні, освітні, культурні, бізнесові установи; соціальний простір міста має більший обсяг, розгалужену мережу позицій, соціальних ролей, що створює кращі умови для мобільності й самовираження індивідів. Одночасно велике місто породжує відчуженість людини. Міський житель має багато випадкових соціальних контактів, суто функціональних зв'язків, які є поверховими та знеособленими. Коло первинних соціальних груп, неформальних зв'язків звужується. Соціологи встановили, що в багатоквартирному державному будинку пересічно знають один одного в обличчя 5 осіб, відомі за прізвищем, ім'ям – 3 особи. Убільшостівипадків первинне соціальне середовище звужується до сімейного кола. Особливий тягар відчуженості у великому місті несуть одинокі люди, які не мають родинних зв'язків. Такі умови існування відбиваються на психіці та рисах поведінки міських жителів; вони стають замкнені, не реагують на зміни й зовнішні обставини. Г.Зіммель порівнював місто з великим театром, де обличчя ховається за маскою, а холодність є вимушеною рисою. Сільське життя має свої переваги й особливості, які рельєфно проглядаються на фоні загострення екологічної кризи, що охоплює, перш за все, великі міста. Сільські спільності зберігають традиції общинного життя, в них поширені неформальні зв'язки та засоби соціального контролю. Особа не відчуває себе відчуженою від людей і природного середовища, її життя більш виміряне, ритмічне, підпорядковується змінам пори року. Політично й економічно місто завжди домінувало над селом; міські жителі часто-густо зверхньо ставилися до селян, а останні – з підозрою й осудом до міста. Свого часу більшовики навіть проголосили гасло "змички міста й села", а в перспективі вони обіцяли повну ліквідацію розбіжностей між містом і селом. Це – утопічний проект, що не базується на реальному стані речей і тенденціях розвитку сучасних суспільств.

Процес урбанізації продовжується, швидко виникають нові надвеликі міста мегаполіси. Наприклад, населення великих міст України порівня­но з довоєнним часом зросло приблизно в три рази. В сучасному Києві мешкає близько 2600 тис. чоловік, ще чотири міста (Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса) мають населення понад 1 мли.; у шести містах мешкає від 500 тис. до 1 мільйона осіб: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ; а загальна кількість міст з населенням понад 50 тис. становить 106.

Специфіка міських і сільських спільностей полягає в різниці їх соціальних структур. У містах зосереджена промисловість, мешкають люди, що оволоділи індустріальними професіями; тут існують наукові й вищі освітні установи, і, як наслідок, – велика концентрація людей розумової праці. Нарешті, у містах розміщаються вищі прошарки суспільства; політична й фінансова еліта, видатні митці тощо. Це є загальною закономірністю й характерно для усіх суспільств. Але особ­ливий відтінок у стосунках міста й села з'являється в тому випадку, коли міські та сільські спільності мають різну етнічну структуру. Така ситуація складається в колоніях, коли автохтонне, корінне населення залишається на землі, займається сільським господарством, а в політичних, бізнесових, торгових сферах, що зосереджені у містах, переважають чужинці, вихідці з метрополії. Яскравим прикладом є структура міського й сільського населення України ХІХ – початку XX сторіч. 1897 року міське населення мало такий склад: 34% – росіяни, 30% – українці, 27% – євреї (решта – поляки, греки й інші етнічні групи). В найбільших містах (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав) частка українців була ще меншою. Рівень урбанізації українців був занадто малим – тільки 5,5% корінного населення мешкало у містах. Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85% всіх зайнятих. В окремих губерніях (Полтавській, Кам'янець-Подільській) українці-селяни взагалі становили близько 100%. Майже у всіх інших галузях фахової діяльності та со­ціальних верствах українці становили меншість.

Ситуація принципово змінилася у радянський період внаслідок трагічних подій, пов'язаних зі сталінською колективізацією та штучним голодомором 32-33 років. Мільйони українських селян почали шукати порятунку на великих будівлях, шахтах, в містах, що врешті-решт до деякої міри збалансувало етнічну структуру села й міста. Але і сьогодні показник урбанізації та зайнятості інтелектуальною працею українців дещо нижчий від аналогічних пересічних показників росіян і євреїв (див. таблицю 7).

Історія розвитку міських і сільських спільностей пояснює ще одну важливу реальність українського буття – поділ на україномовне село й переважно російськомовне місто (Схід і Південь України). Хвилі українських селян, що наповнювали міста у період індустріалізації, мусили пристосовуватися до міських умов; російська мова була ознакою "цивілізованості", перепусткою до учбових закладів, державної служби. Таким чином, міграція селян до великих промислових міст не українізувала останніх, а навпаки – русифікувала етнічних українців, що цілковито влаштовувало існуючу владу, і було часткою загальної національної політики СРСР.

Табл. 7.

Розподіл зайнятого населення України залежно від типу

Поселення і питомої ваги розумової праці в етнічних групах

Регіональні структури.

Вони є наслідком історичного або адміністративного поділу населення на землі, графства, губернії, штати, області, регіони і т.п. Регіональні спільності відрізняються за характером внутрішньої соціальної структури, що пов'язано з розташуванням промислових об'єктів, копалень, сільськогосподарських районів, а також обумовлено історичним розселенням етносів. В Україні існу­ють значні соціально-професійні, мовні, етнічні розбіжності в різних регіонах. Традиційними для України є поділ на Лівобережжя та Правобережжя, але це занадто умовній і збільшений поділ. Існують історичні регіони: Галичина, Полісся, Слобожанщина, Донеччина, Подніпров'я, Буковина, Закарпаття, Таврія. Їх кордони також досить умовні, вони не співпадають з адміністративним поділом України. Україна складається з 24 областей і автономної республіки Крим (див. табл. 8). Розподіл на області досить непропорційний: Донецька область "містить" майже шість таких спільностей, як населення Чернівецької області.

Табл. 8.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?