Статті про Хмельницького та Мазепу

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

8.Вбивство на вулиці Морг

 Вбивство на вулиці Морг» (The Murders in the Rue Morgue) — розповідь американського письменника-романтика Едгара Аллана По, яке прийнято вважати першим детективним твором в історії літератури. Вперше розповідь була опублікована в філадельфійському Graham’s Magazine 1841 році. Огюст Дюпен, молода людина, що володіє неабиякими аналітичними здібностями, розслідує жорстоке і загадкове вбивство двох жінок, вчинене в Парижі, в будинку на вулиці Морг. Для розкриття образу Дюпена, першого оформленого героя-детектива, і в описах його пригод Едгар По задіяв чимало прийомів, пізніше взятих на озброєння творцями таких популярних персонажів, як Шерлок Холмс і Еркюль Пуаро. «Вбивство на вулиці Морг» скорочено У 18 … році в Парижі оповідач — безіменний герой, від імені якого ведеться розповідь, — знайомиться з месьє С. Огюстом Дюпеном. Це ще молода людина, нащадок знатного роду, по неназваним обставинам втратив практично все сімейне багатство і тепер вимушений жити в суворої економії. Оповідачеві сподобалося суспільство Дюпена, і він на час свого перебування в Парижі знімає будинок, де вони обидва поселяються. Більш близьке знайомство з Дюпеном відкриває, що той володіє видатними аналітичними здібностями. У газетах починають писати про подвійне вбивство в будинку на вулиці Морг вдови мадам Л’Еспане і її дочки Камілли Л’Еспане. З повідомлень преси оповідачеві і Дюпену стає відомо, що вбивства відбулися в закритій кімнаті на п’ятому поверсі будівлі. Жителі кварталу почули крики з вулиці, зламали двері в будинок, потім знайшли кімнату, з якої кричали, але жінки вже були мертві. Понівечене тіло мадам Л’Еспане викинули з вікна, але перед цим з такою силою перерізали горло бритвою, що при спробі підняти труп голова відвалилася. Дочку мадам задушили, а тіло сховали в камінну трубу. Майже всі меблі в кімнаті була зламана, на вцілілому стільці лежала закривавлена бритва. Крім того, свідки стверджують, що, перебуваючи на сходах, чули через замкнені двері сперечавшіся голоси, і запевняють, що вбивць було двоє. Один — француз, мови іншого ніхто не зрозумів; свідки були різних національностей, але всі стверджували, що другий вбивця говорив мовою, відмінному від їх рідної. Незабаром поліція заарештовує Адольфа Лебона, який вів справи з мадам Л’Еспане і в день вбивства проводжав її до будинку. Дюпен вкрай незадоволений діями поліції, критикуючи її за відсутність системи і схильність вдаватися в деталі при нездатності охопити всю картину цілком. Використовуючи зв’язки з поліцейським префектом, він домагається дозволу відвідати місце злочину. Дюпен з’ясовує, що злочинці втекли через одне з вікон спальні по проходить уздовж стіни громовідводу. Грунтуючись на трьох обставинах справи — своєрідному голосі, надзвичайної спритності і відсутності мотивів у такому винятковому за своєю жорстокістю злочині — Дюпен приходить до висновку про причетність до вбивств орангутанга. Як підкріплення своєї теорії Дюпен показує оповідачеві знайдене ним на місці злочину темне волосся, не схоже на людське, і промальовування відмітин з горла задушеної жінки, які також доводять, що їх залишила НЕ рука людини. Потім Дюпен пропонує оповідачеві прочитати статтю зоолога Кюв’є про анатомічний і загальний опис тварини. Дюпен дає оголошення в газету про упіймання орангутанга. За цим оголошенню до нього приходить матрос. Дюпен вимагає від відвідувача розповісти все, що йому відомо про вбивства на вулиці Морг. Матрос пояснює, що орангутанг довгий час сидів замкненим у клітці і спостерігав за своїм господарем, запам’ятовуючи всі його дії. Одного разу мавпа зламала клітку, вибралася з неї і, повторюючи побачене, вирішила поголитися. Матрос спробував відібрати в звіра бритву, але орангутанг втік на вулицю і, видершись по ланцюгу громовідводу, проник в будинок до вдови і її дочки через відкрите вікно. Матрос переслідував мавпу, підійнявся слідом за нею по громовідводу і став свідком вбивства. У паніці матрос зник з місця події, забувши про орангутанга. Дюпен відпускає матроса, оскільки той не може бути притягнутий до відповідальності. Через деякий час матрос зловив орангутанга і продав його. Адольф Лебон був звільнений після того, як Дюпен і оповідач про все повідали префекту.

9.Викрадений лист

Викрадений лист» (англ. The Purloined Letter), іноді Украдений лист — розповідь американського письменника Едгара Аллана По, вперше опублікована в 1844 році. Розповідь є третім з трьох творів По про вигаданого детектива Огюсте Дюпен, що послідував за «Вбивством на вулиці Морг» і «Таємницею Марі Роже». Всі три оповідання визнані найважливішими творами, зароджувавшогося детективного жанру. У XX столітті розповідь стала предметом двох знаменитих текстів Жака Лакана і Жака Дерріда про природу бажання. «Викрадений лист» Едгар По скорочено Неназваний оповідач, від імені якого ведеться розповідь, обговорює з паризьким детективом-аматором Огюстом Дюпеном його найдивовижніші розслідування. У цей момент до них приєднується Жіске, префект поліції, у якого справа до Дюпену. У вітальні якоїсь молодої леді викрадено лист, що містить компрометуючі дані. Відомо, що лист викрав якийсь міністр Д. Він був у кімнаті, бачив листа і підмінив його іншим малозначимим листом. Д. шантажує листом свою жертву. Префект зробив два основоположні виведення, з якими, в свою чергу, погодився і Дюпен: Лист досі в руках міністра, бо власне володіння, а не вживання листа дає владу. Можливість представити лист негайно і в дану мить — це така ж важлива умова, як і саме володіння листомом. Префект зізнається, що поліцейські здійснили обшук у будинку міністра, але нічого не знайшли. Вони дивилися навіть за шпалерами і під килимами. Люди префекта оглянули всі столи і стільці з мікроскопами, перевірили оббивку голками, але не виявили ніяких слідів того, що хтось порушував їх цілісність. Дюпен попросив префекта дати докладний опис листаа. Давши опис, Жіске прощається з Дюпеном. При його відсутності Дюпен і оповідач обговорюють методи поліції по веденню обшуків. Вони зустрічаються знову через місяць у тому ж складі. На цей раз Жіске повідомляє про готовність виплатити 50 тисяч франків тому, хто дістане лист і виплутає його з усієї цієї історії. Дюпен охоче відгукується. Він просить виписати йому вексель на цю суму і обіцяє негайно повернути Жіске лист. Вражений Жіске виписує йому вексель і дійсно отримує лист з рук Дюпена. Не ставлячи більш ніяких питань він спішно покидає кабінет Дюпена, а Дюпен розповідає, як саме йому вдалося знайти лист.

10. Золотий жук

 «Золотий жук» скорочено Це історія про скарби, ключ до місце знаходження яких був зашифрований. Один з героїв зумів розгадати його, використовуючи чудову систему підрахунку знаків шифру і зіставлення з частотою використання літер в англійській мові. Дія оповідання відбувається в Південній Кароліні. Нащадок старовинного аристократичного роду Вільям Легран, переслідуваний невдачами і банкрутством, біжить зНового Орлеана і поселяється на пустельному острівці поблизу атлантичного узбережжя зі своєю собакою — ньюфаундлендом і старим слугою. Одного разу під час прогулянки було знайдено «золотого» жука, якого вони загорнули у шматок знайденого поблизу пергаменту. Прийшовши додому, Легран зовсім випадково виявляє на пергаменті зображення черепа, намальоване прихованими чорнилом, які проявилися від дії тепла — каміна в будинку Леграна. Розпитуючи про подробиці, Оповідач зауважує, що Легран сприймає цю знахідку як щасливе знамення. Негр Юпітер турбується, чи не захворів господар — Легран весь час щось рахує і надовго зникає з дому. Через якийсь час Оповідач отримує від Леграна записку з проханням відвідати його з якоїсь важливої справи. Інтонація листа змушує Оповідача поквапитися, і він того ж дня опиняться у друга. Легран очікує його з нетерпінням і пропонує всім відразу відправитися в дорогу — на материк, у гори — в кінці експедиції вони зрозуміють, що він має на увазі. Через кілька годин товариші дістаються дерева, яке і шукав Легран. Він змушує лізти слугу на дерево раз у раз направляючи його. Юпітер знаходить прибитий до суку череп і отримує вказівку пропустити золотого жука на шнурі крізь ліву очну ямку. Забивши кілочок туди, де опустився жук, Легран відміряє відстань і всі починають копати. Через деякий час виявляється, що негр переплутав очниці і їхні зусилля виявилися марними. Легран переміряє все заново і вони відновлюють розкопки. Їх працю перериває відчайдушний гавкіт ньюфаундленда. Собака рветься в яму і знаходить два скелети. Через кілька секунд компаньйони виявляють скриню, в якій знаходиться справжній скарб — купи золота і дорогоцінного каміння. Подолавши насилу зворотний шлях, нарешті, бачачи, що друг згорає від цікавості, Легран розповідає, що привело його до знахідки і розгадки шифру, який дозволив знайти скарби. Розгадування криптограмми—чудовий приклад застосування дедукції. Текст криптограми складався з 203 символів:

11.Маятники провалля

 Едгар Аллан По
Провалля і Маятник

Оповідання

Impia tortorum longas hie turba furores
Sanguinis innocui, non satiata, alluit.
Sospite nunc patria, frac to nunc funeris antro
Mors ubi dira fuit, vita salusque patent.

Чотиривірш, скомпонований для воріт ринку,
що має бути споруджений на місці якобінського клубу в Парижі.

Я знемігся, смертельно знемігся від цих нескінченних мук і, коли мене, врешті, розв'язали й дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок - моторошний смертний вирок - то було останнє, що я ще розчув. А потім голоси інквізиторів неначе злилися в невиразний гул. Він навіяв мені думку про якийсь обертовий рух - може, тим, що нагадав гуркотіння млинового колеса. Проте це тільки на хвильку, бо невдовзі я вже нічого не Чув. Бачити, однак, я ще бачив, і то до жаху виразно.
Я бачив уста суддів у чорних мантіях. Ті уста видавалися мені білими, білішими за аркуш паперу, на якому я пишу оці слова, і потворно тонкими - бо проступала в них безжальна твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мук.
Я бачив, як з їхніх уст ще сходили слова, що були для мене присудом Долі. Я бачив, як ті уста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім'я, і здригався, бо не чув жодного звуку. І бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі.
Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся. І тоді, наче розкішна музична фраза, закралася до мене думка, який-то любий має бути могильний спокій.
Вона прийшла тихо й поволі і ніби задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її і примирився з нею, постаті суддів, мовби яким чаром, щезли з-перед моїх очей, високі свічки розтанули, вогонь їхній погас і залягла чорна темінь. Усі почування мої геть поглинув дикий безодній потік, як той, що ввергає душу у саме пекло. І запанували безгоміння, нерухомість і ніч.
Я, отже, знепритомнів,- хоч не можу сказати, щоб повністю. Тих решток свідомості я й не пробуватиму ані визначити, ані бодай описати,- досить того, що не цілком вона зникла. У найглибшому сні... ні! в маренні... ні! в непритомності... ні! у смерті... навіть у могилі не цілком вона зникає. Інакше б і безсмертя людського не існувало. Пробуджуючись із найміцнішого сну, ми розриваємо павутинчастий серпанок якогось сновидіння. Але вже наступної секунди (такий благенький цей серпанок!) ми не пам'ятаємо, що нам снилося. Опритомніючи, людина проходить через дві стадії: перша-це стадія інтелектуального чи духовного існування; друга - фізичного. Якби ми, досягши другої стадії, могли оживити враження з першої, то вони, можлива річ, вельми промовисто розповіли б нам про прірву потойбічності.
Але що воно таке, ця прірва? Як хоча б відрізнити її тіні від тіней могили? Але якщо вражень з того, що я назвав першою стадією, ми не здатні оживити своєю волею, то все-таки хіба ці враження через довший час не повертаються самохіть, примушуючи нас дивуватись, відкіля вони? Хто ніколи не був у непритомності, той не бачить у розжареному вугіллі ані дивовижних палаців, ані до болю знайомих облич, перед тим не пропливуть у повітрі сумовиті образи, невидимі багатьом, той не задумається, вдихнувши пахощі якоїсь нової квітки - голова йому не піде обертом, коли він почує якийсь музичний ритм, що раніш ніколи не привертав його уваги.
Серед частих і втомливих спроб пригадати, серед напружених зусиль воскресити хоча б якісь окрушини напівнебуття, в якому опинилась тоді моя душа, траплялися хвилини, коли мені здавалось, ніби я досяг успіху: у спогадах моїх були короткі, дуже короткі прогалини, що їх пізніше, прояснілим уже розумом, я міг віднести лише до тодішнього стану напівнепритомності. Ці тіні споминів невиразно мовлять про якісь високі постаті, що мовчки підняли мене й понесли вниз, вниз, усе вниз, аж доки голова мені затьмарилася на саму лише думку, що цьому огидному спускові кінця-краю не буде. Ці тіні мовлять також, який сліпий жах посів тоді моє серце від того, що воно, серце, завмерло в такому неприродному спокої. Далі раптом приходить відчуття непорушності всього на світі - немовби ті, хто ніс мене (о, ця моторошна дорога!), у своєму спускові перетяли межі безмежного і зупинились відпочити з перевтоми. Після цього спадає на мене гнітюча байдужість, і нарешті божевілля покриває все це - божевілля пам'яті, що дозволила собі сягнути в заборонену царину.
І от нараз оживають рух і звук - хапливе биття серця, що луною віддає мені у вухах. А потім - провал і суцільна порожнеча. Потім знову звук, і рух, і доторк, і тремтіння проймає всю мою істоту. Потім надовго приходить просте, без усякої думки, відчуття того, що я існую. І зненацька - думка, пекучий жах, шалений порив збагнути, де ж це я. Потім - гостре бажання забутись у непам'яті. Потім - навальне воскресання свідомості і вдала спроба поворухнутись. І тоді - повний спогад про суд, і суддів, і чорні закони, і вирок, і млість, і непритомність. А потім - цілковите забуття всього подальшого, того, що лише опісля і то коштом важких зусиль пощастило мені бодай тьмяно пригадати.
Я лежав, усе не розплющуючи очей. Я відчував, що лежу горілиць і що мене розв'язано. Коли я простяг руку, вона важко впала на щось вологе й тверде. Так пролежала вона довший час, поки я силкувався збагнути, де я і що зі мною діється. Попри все своє бажання я не наважувався розплющити очі, жахаючись першого погляду на довколишнє. Не те, щоб я боявся побачити щось відворотне, ні,- мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу геть нічого! Нарешті у відчайдушному пориві, я хутко розплющив очі. Найгірші мої побоювання таки справдились! Мене облягала чорнота вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що аж гнітив, аж душив мене. Повітря було страшенно затхле.
Я лежав усе так само непорушно й силкувався спромогтись на думку. Я воскрешав у пам'яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись із цього з'ясувати своє нинішнє становище. Вирок уже оголосили, і то дуже давно, як мені здавалося. Але я й на хвильку не припускав думки, що я мертвий. Таке припущення, хоч би що ми там читали в романах, зовсім не сумісне з реальною дійсністю. Але ж де я і що зі мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно страчують на аутодафе, і одне з них було призначено на вечір того дня, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в'язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливе. Виконання вироку не заведено надовго відкладати. Та й те сказати, що моя в'язниця, як і всі камери смертників у Толедо, мала кам'яну підлогу й трохи світла до неї таки просочувалося.
Раптом страшна думка примусила всю кров шугнути мені до серця, і я знову,- цим разом ненадовго,- знепритомнів. Прийшовши до пам'яті, я відразу схопився за ноги, дарма що кожна моя жилка тремтіла. Я став несамовито нишпорити руками круг себе. Нічого не намацуючи, я, одначе, боявся крок ступити, щоб не впертись у стіну могильного склепу. Мене заливав піт, холодні великі краплі зросили моє чоло. Кінець кінцем ця невпевненість стала просто нестерпною і я обережно рушив з місця, простягши наперед руки, а очі мої, аби вловити бодай промічник світла, аж мало з орбіт не вилазили. Я ступав знов і знов, але довкола були все ті самі чорнота й порожнеча. Дихати стало легше. В мені повнішала думка, що моя доля, в усякому разі, не найстрашніша з можливих.
Я обережно ступав далі, а тим часом мені пригадувалися тисячі глухих чуток про страхіття Толедо. Про тутешні підземелля розповідали неймовірні історії; як на мене, то все були вигадки, а проте вигадки такі дивовижні й до того моторошні, що їх переказувано лише пошепки. Чи судилося мені загинути з голоду в цьому підземному світі мороку? А чи мені готують якусь іншу, ще страхітливішу долю? Що скінчитись мало моєю смертю, і то смертю надзвичайно лютою - в цьому я й не міг сумніватись, добре знаючи вдачу своїх суддів. Єдине, що мене бентежило, чи то пак непокоїло,- це коли і як.
Простягнені мої руки нарешті вперлися в якусь тверду перепону. То була стіна, видимо мурована з каменю - дуже гладенька, ослизла й холодна. Я рушив далі попід стіною, обережно ступаючи кожен крок - декотрі з давніх розповідей доброго нагнали на мене страху! Але в такий спосіб мені ще пощастило б визначити розмір підземелля: я міг обійти його навколо й повернутися до того місця, звідки розпочав, зовсім цього й не помітивши - такою-бо майже ідеально рівною здавалася стіна. Тоді я кинувся шукати ножа, що мав у кишені, коли мене вели на суд,- але ніж зник, та й на мені була тепер інша одежа - халат із цупкого полотна. Я гадав устромити ножа в шпарку між камінням, щоб таким чином позначити початок дороги.
Однак тепер ось постало ускладнення - начебто й нікчемне, за тодішнього хаосу в моїх думках воно спершу видалося просто неподоланним. Я відірвав стяжку з окрайки халата й розтяг її на підлозі на всю довжину під прямим кутом до стіни.
Коли я напомацки обстежуватиму свою в'язницю, то, обійшовши коло, неодмінно повернуся до цієї стяжки. Так принаймні снувалися мої думки; але ж я не зважив ані на розміри підземелля, ані на своє власне знесилення. Підлога під ногами була волога й ковзка. Якийсь час я ще шкутильгав уперед, а потім спіткнувся й упав. Украй виснажений, я так і лишився лежати долі, і незабаром мене зморив сон.
Прокинувшись і простягши руку, я знайшов обіч себе невеличку хлібину й глечик з водою. Занадто слабосилий, щоб задуматися, звідки вони тут узялися, я, одначе, пожадливо з'їв хліб і випив воду. Невдовзі по тому я знов почав обходити в'язницю і, хоч тяжко втомився, а все-таки добрів до полотняної стяжки. Перед тим, як упасти, я нарахував п'ятдесят два кроки; тепер я пройшов ще сорок вісім,- разом, отже, сто кроків. Беручи два кроки за ярд, я виснував, що в'язниця має десь так п'ятдесят ярдів у обводі. Стіна, одначе, мала чимало виступів і заглибин, через що годі було встановити, якої форми цей склеп,- я-бо майже певен був, що це склеп.
У своїх обстеженнях я ледве чи мав мету і все ж, безперечно,- не мав ніякої надії; а проте дивна цікавість підохочувала мене не кидати пошуків. Відійшовши від стіни, я вирішив перейти по діагоналі через усю в'язницю. Спочатку я ступав вельми сторожко, бо підлога, хоч і тверда, все-таки була підступно слизувата.
Врешті я набрався духу й став ступати вже певніше, намагаючись іти по змозі прямою лінією. Я вже пройшов так із десять - дванадцять кроків, коли це раптом перечепився через надірвану окрайку халата і важко гепнувся долілиць.
Ошелешений падінням, я лише за кілька секунд помітив одну разючу обставину, що спершу була не привернула моєї уваги. Я лежав, підборіддям доторкаючись підлоги, але ось що дивувало: мої губи й верхня частина голови зависли в повітрі, дарма що опустилися неначебто нижче від підборіддя. І водночас чоло мені зволожили липучі випари, а в ніздрі вдарив своєрідний запах плісняви. Я простяг руку вперед, і аж здригнувся, пересвідчившись, що має тілолежить на самому краєчку клуглого провалля, глибини якою я, звісно, не міг і приблизно визначити в ту хвилину. Обмацуючи мурування на його стіні, я спромігся відломити грудочку тиньку й кинув її у прірву. Чимало секунд я слухав, як вона лунко відскакує від Стіни ями, все нижче й нижче, аж нарешті дочувся глухий сплеск води, повторений гучною луною. Ту саму мить десь угорі наді мною хутко так неначе відчинились і зразу ж зачинились якісь двері, слабкий промінчик світла розтяв морок і тут-таки й погас.
Я виразно побачив, яку долю мені вготовано, і поздоровив себе, що так (вчасно спіткнувся й упав. Ще один крок - і я попрощався б зі світом. Це була б саме та смерть, розповіді про яку раніше мені здавалися брехливими й недотепними вигадками на карб інквізиції. Жертви її тиранії мали на свій вибір або загибель у моторошних фізичних муках, або ж загибель у найжахливіших душевних стражданнях. Мені, очевидно, судилося друге. Від тривалих мук нерви мої розхиталися до того, що я здригався навіть на звук власного голосу, і взагалі відповіднішого за мене об'єкта для таких тортур годі було й знайти.
Тремтячи всім тілом, я відповз назад до стіни: краще вже смерть на місці, аніж ризикувати можливістю опинитися в одному з цих страхітливих проваль, що їх уява малювала мені мало не на кожному кроці в моїй в'язниці. Бувши в інакшому стані, я, можливо, наважився б ураз покінчити з усім своїм лихом та й кинувся б сторчголов у прірву, але тепер з мене зробився страшенний боягуз. Не забув же я й колись читаного про ці жахітливі провалля: споруджено їх аж ніяк не для того, щоб відразу позбавляти людину життя.
У своєму збудженні я багато довгих годин не міг склепити очей, але кінець кінцем таки задрімав. Прокинувшись, обік себе я знайшов, як і попереднього разу, хлібинку й глечик з водою. Мене доймала пекуча спрага, і я вихилив глечик одним духом. До води, певно, домішали щось снодійне, бо тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном - непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав - цього я, звичайно, не міг знати; проте коли я знову розплющив очі, довкола мене розвиднилося. В неприродному жовто-зеленому світлі я побачив розмір і обриси в'язниці.
Щодо величини її, то я дуже був помилився: обвід стін простягався всього на двадцять п'ять ярдів, не більше. Помилка в моїх розрахунках завдала мені марного клопоту на добру часину - марного й справді, як подумати, що я перебував у таких страхітливих обставинах, а от сушив собі голову розмірами темниці. Але мені страх закортіло з'ясувати всі деталі, і я заходився розмірковувати, де ж саме схибив. Кінець кінцем мені проясніло. Вперше спробувавши дослідити в'язницю, я пройшов до того моменту, як упав, п'ятдесят два кроки і стяжка полотна була від мене тоді, певно, за якийсь крок чи два, тобто я вже, власне, майже обійшов склеп по обводу. Потім я впав і заснув, а прокинувшись, очевидячки, рушив у зворотному напрямку,- тим-то мені обвід склепу й видався мало не вдвічі довшим, аніж він був насправді. А сум'яття в думках не дало змоги завважити, що на початку стіна була ліворуч від мене, а під кінець - уже праворуч.
Так само хибний висновок я був зробив і щодо форми в'язниці. Обходячи її навпомацки, я знаходив чимало кутів, через що й подумав, що вона дуже неправильна формою - оце так разюче суцільний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами чи то нішами. Загалом же в'язниця була квадратова формою. Стіни, начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося,- насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина - всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя. Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли й потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам'яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути; але провалля було тільки одне.
Усе це я розгледів нечітко й то з великою натугою, бо тепер моє тіло лежало вже не так, як до сну. Тепер я був простягнений горілиць на весь зріст на низькій дерев'яній лаві, прив'язаний до неї довгою ремінякою, що скидалася на попругу.
Ремінь багатьма звивами обсновував мої руки, ноги й усе тіло, залишаючи вільною саму тільки голову та почасти ліву руку, щоб я міг на превелику силу дотягтись до глиняної миски з їжею, яка стояла збоку на підлозі. Але глечика, на лихо мені, не стало. Кажу "на лихо", бо мене пекла нестерпна спрага. А наміри моїх катів, здається, були спрямовані на те, щоб ще й посилити цю спрагу, бо м'ясо в мисці вони присмачили гострою приправою.
Глянувши вгору, я побачив стелю своєї в'язниці. Вона була футів на тридцять - сорок від підлоги і будовою не дуже відрізнялася від стін. На одній з її плит увагу мою привернуло своєрідне зображення. То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала,- чи то мені так видалося при побіжному погляді,- довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, одначе, придивитись до нього пильніше. Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я переконався в цьому. Вимахи маятника були короткі і, звісна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пройнятий страхом, але ще більше - подивом. Утомившись нарешті спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік.
Нараз легкий шемріт привернув мою увагу, і, зиркнувши на підлогу, я побачив кількох здоровенних щурів, що повиповзали з провалля, розташованого в полі мого зору, праворуч від мене. Вони надбігали просто на очах у мене, і то цілою ордою - пожадливі, хапливі, приваблені запахом м'яса. Відтоді мені доводилось докладати чимало зусиль і уважливості, щоб вони не допалися до миски.
Минуло з півгодини, а може, й ціла година (адже уявлення мої про біг часу були дуже приблизні), поки я знову звів очі. Те, що я побачив, ошелешило мене і вразило. Вимахи маятника подовшали мало не на ярд. Як наслідок цього, і швидкість набагато зросла. Але найдужче занепокоїла мене думка, що він помітно спустився. Я тепер завважив - годі й казати, з яким жахом! - що нижня його частина становила лискучий сталевий півмісяць, десь так із фут завдовжки від ріжка до ріжка; самі ріжки були задерті вгору, а спід півмісяця здавався гострим, немов лезо бритви. Це півколо, масивне й важке з вигляду, грубшало догори, подібно до леза бритви, і трималося на товстому мідяному пруті.
Коливаючись, маятник зі свистом розтинав повітря.
Тепер я вже не сумнівався, яку саме страхітливу долю приготувала мені чернецька вимисливість. Інквізитори довідалися, що я розгадав таємницю провалля - провалля, що його жахіття призначалися саме для таких запеклих єретиків, як я, провалля, що було втіленням пекла, найдовершенішим, як свідчив поголос, з усіх їхніх тортур. Не впав я в провалля зовсім випадково, а мені ж було відомо, що муки в цій катівні обов'язково повинні захоплювати своїх жертв зненацька, несподівано. А що я спіткнувся, не дійшовши до провалля, то тим самим порушився їхній диявольський план скинути мене в безодню, і тепер мені лишалося сподіватись - вибору-бо не було - інакшої, лагіднішої загибелі. Лагіднішої! Хоч як мені було тяжко, я аж посміхнувся, що от таке слово вжив у такій ситуації.
Чи варто розповідати про довгі, довгі години більш ніж смертельного жаху, коли я безперестанку рахував енергійні вимахи леза? Дюйм за дюймом, дрібка за дрібкою,- так повільно, що, здавалося, віки збігають, поки це завважиш,- маятник спускався все нижче й нижче. Минуло скількись днів - можливо, чимало їх,-1 він уже вигойдувався так близько наді мною, що Ідучий його подих віяв мені в саме лице.
Запах гострої сталі дражнив мої ніздрі. Я благав, я завзято молив небо, щоб маятник швидше вже розтяв мені тіло. У дикій знетямі я поривався підскочити вгору, назустріч вимахам страхітливої шаблюки. А тоді раптом падав назад і спокійно лежав та всміхався до цієї блискітливої смерті, немов дитина до якоїсь рідкісної цяцьки.
І знову я впав у цілковиту непритомність,- ненадовго, очевидно, бо, прийшовши до тями, я не завважив, щоб маятник був тепер нижче. А проте - може, й надовго, бо ж мої кати стежили за мною і, отже, могли навмисне зупинити рух маятника, коли я зомлів. Опритомнівши, я відчув себе дуже, просто невимовне слабосилим і виснаженим, ніби після тривалого недоїдання. Хоч яких я тоді зазнав мук, людська природа моя потребувала їжі. Болісно напружившись, я простягліву руку, наскільки
дозволяв ремінь, і дістав ті мізерні рештки м'яса, що залишилися після щурів.
Коли я поклав у рот перший шматочок недоїдків, мене раптом осяйнула якась напівсформована думка, сповнена радості чи то, може, надії. Але що спільного я міг мати з надією?! Кажу ж бо, то була думка напівсформована, з тих, що ото так і не встигають до кінця сформуватись у свідомості. Я відчув тільки, що в ній була радість чи то надія, і що вона в зародку й померла. Марно я силкувався повернути її, прояснити. Тривалі страждання майже дощенту знесилили мій розум. Я став недоумком, ідіотом.
Площина, в якій коливався маятник, була під прямим кутом до мого тіла. Я бачив, що півмісяць має перетяти мене саме по грудях. Маятник черкне полотно, повернеться і черкне ще раз, тоді ще і ще. Дарма, що вимахи його страшенно 'широкі (десь так із тридцять футів чи й більше), а сила, з якою він свистячи розтинає повітря, така, що проти неї й ці залізні стіни ніщо,- півмісяць кілька хвилин лише те й робитиме, що буде розрізувати мій халат. На цій думці я зупинився. Далі я не наважився рушати. Я вперто зосереджував на ній усю увагу, немовби міг тим затримати опускання сталі. Я намагався думати про те, який звук буде, коли півмісяць прорізатиме одяг, про те, який своєрідний дрож викликає в людині тертя матерії об тіло. Я міркував про всі ці дрібниці, аж поки вони мені геть набридли.
Вниз і вниз розмірене сповзав маятник. Швидкість його вимахів я протиставив повільності спускання і знаходив у цьому якусь неприродну втіху. Мах праворуч, мах ліворуч, туди й сюди, повискуючи, немов грішна душа в пеклі,- отак скрадливо тигрячою ходою він підступав усе ближче до мого серця. Я то сміявся, то вив - залежно від того, яка думка брала гору.
Вниз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник коливався вже за три дюйми від моїх грудей! У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись вивільнити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Натужуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі й до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б ухопив рукою маятник і спробував його зупинити. То було б усе одно, що лавину зупинити!
Вниз, безупинно й нестримно вниз! Я задихався і шарпався'при кожному вимахові маятника. Пройнятий марним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає донизу й злітає угору, і щоразу, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі заплющував очі, хоч смерть дарувала б мені визволення,- о так, справжнє визволення! І все-таки кожен нерв у мені тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все тіло скулюватись. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під тортурами, що нашіптує слова втіхи навіть рокованому на смерть у катівнях інквізиції.
Я побачив, що яких десять - дванадцять вимахів, і сталь торкнеться халата; і водночас із цим спостереженням мій розум раптом прояснився і зосередився, підвладний цілковитому спокоєві розпачу. Вперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Нараз я здогадався, що пута чи то попруга, якою мене перев'язано, з одноцільного ременя. Досить лише в одному місці гострому, наче лезо, півмісяцеві черкнути по ременю, як він трісне, і я лівою рукою зможу розсунути з себе решту пут. Але ж яка небезпечна буде близькість сталі у ту мить! Найменший хибний порух - і тобі смерть! Тож хіба ймовірно, щоб мої мучителі не передбачили такої змоги й не вбезпечилися перед нею? І чи можна сподіватися, що місяць пройде саме там, де пута обвивають мені тіло? Боячися зневіритись у своїй мізерній і, здається, останній надії, я трохи підвів голову, щоб глянути собі на груди. Попруга обсновувала мої кінцівки й тулуб в усіх напрямках, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця.
Та ледве встиг я покласти голову, як мене осяйнула - інакше й не скажеш,- друга половина тієї самої недокінченої ідеї визволення, що тьмяно промайнула у мене в мозку, коли я був підніс шматочок їжі до своїх зашерхлих уст. Тепер переді мною була вся думка - хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка,- але таки вся повністю. І я відразу з гарячковим завзяттям розпачу заходився її здійснювати.
Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, кишма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся їхньою здобиччю. "І що вони там їдять у цьому колодязі?" - подумалось мені.
Як я не відганяв їх, вони зжерли мою їжу мало не всю до крихти. Я безнастанно вимахував рукою над мискою, але неминуче одноманітні, ці рухи кінець кінцем стали зовсім ні до чого. Ненатлі хижаки дедалі частіше вгороджували гострі зуби в мої пальці. Рештками жирного й пряного їстива я щедро змастив ременя, куди лише здужав дістати, а тоді відвів руку від миски й завмер.
Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони па-нічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненатлість. Завваживши, що я лежу без ніякого руху, один-два сміливіші з них скочили на лавку й обнюшили ременя. То було наче гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щури тислися один на одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої й слова нема в людській мові, наповнювала мені груди і чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пути помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено.
Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати нелорушно.
Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів недаремно! Нарешті я відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розірвав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливе сипонули врозтіч.
Сторожким рухом - обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад - я вислизнув з обіймів ременя і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний} Вільний - і в лабетах інквізиції! Ледве-но я ступив на кам'яну підлогу зі свого дерев'яного ложа тортур, як рух пекельної машини зупинився і якась невидима сила підняла її вгору, через стелю. Це було для мене наукою, що вкинула моє серце в розпач. За кожним моїм рухом, безперечно, стежать. Вільний! Я уник однієї мученицької смерті, щоб потрапити в пащеку до іншої, ще жахливішої. Подумавши це, я зміряв тривожним поглядом залізні стіни, що в них замикався мій світ. У приміщенні діялося щось незвичайне, заходила якась зміна, хоч я й не міг спершу зрозуміти, яка саме. Я став сушити собі голову уривчастими непевними здогадами, на багато хвилин поринувши у напівдрімотне забуття. Тремтячи зі збудження, я вперше за весь час збагнув, звідки береться те жовто-зелене світло, що осяває в'язницю. Воно ллялося зі щілини у півдюйма завширшки, яка тяглась низом попід усіма стінами в'язниці. Виглядало, отже, на те - певніше сказати, так і було,- що стіни лише прилягають до підлоги. Я спробував зазирнути у щілину, але намарне.
Підвівшись на ноги, я раптом зрозумів причину тих таємничих змін, що відбувалися в приміщенні. Раніш я помітив, що хоча обриси зображень на стінах і були досить чіткі, барви здавались бляклими й потьмянілими. Але тепер ці барви почали яснішати, щомить дужче й дужче, і їхній пекельно яскравий блиск надавав примарним диявольським постатям такого вигляду, що примусив би здригатись і міцніші нерви, ніж у мене. Очі демонів, до моторошного живі й страхітливі, втуплювались у мене з.усіх куточків в'язниці, навіть і звідти, де раніш нічого не було видно, і ряхтіли зловісним вогнем, що моїй збудженій уяві ніяк не міг здатися нереальним.
Де ж пак,- нереальним! Навіть коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в'язницю. Щохвилі жаркіше пломеніли очі, що стежили за моїми стражданнями. Дедалі густіший багрець розливався по жахітних почварах на'стінах. Я задихався! Мені дух забивало! Тепер мені стало ясно, що надумали мої мучителі, ці безжальні кати, демони з демонів. Я відступав від розпашілого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя наче бальзамом зцілила мені душу,- мені, загроженому з усіх боків огненною смертю. Я кинувся до смертедайного краю провалля. Мій зморений зір заглянув униз. Сяйво від розжареної покрівлі освітлювало найглибші закутини колодязя. І все-таки якусь хвильку нестями дух мій не годен був збагнути суть того, що я побачив. Та.
нарешті вона силою пробилась... проклала собі шлях до моєї свідомості.. вогнем опекла мій трепетний мозок! О! язик мій німіє! о! жахіття! о! будь-яке жахіття, лиш не це! З пронизливим криком я відсахнувся від краю колодязя і, закривши лице долонями, гірко заридав.
Жарота швидко посилювалась, і я, трясучись, немов у гарячці, знову підвів очі. В камері знов заходили зміни - цим разом інакшою ставала її форма. Як і попереднього разу, я спочатку марно силкувався зрозуміти те, що відбувалося, чи бодай хоч добрати в ньому ладу. Але непевність тривала недовго. Двічі я уник судженої мені долі, тим самим розпалившії мстивість інквізиторів, і Владар Жахіть вирішив більше не зволікати зі мною. В'язниця раніш була квадратова.
Тепер же я побачив, що два її залізні кути зробилися гострими, а решта два, відповідно,- тупими. Ця страхітлива зміна наставала хутко, з якимось приглушеним гуркотом чи стогоном. В одну мить приміщення набрало форми ромба. Але воно змінювалось і далі - я вже не мав надії, та й бажання, щоб ту зміну спинити. Я ладен був пригорнути до своїх грудей ці червоні стіни, ці шати вічного супокою.
"Смерть,- казав я собі,- будь-яка смерть, аби лиш не в колодязі!" Ото я був дурень! Не втямив одразу, що саме в колодязь і мало загнати мене розжарене залізо! Чи ж міг я витримати таку гарячінь? Та навіть якби й міг, то чи ж не мусив би відступити під натиском стін? А ромб усе вужчав, дедалі швидше, не полишаючи мені часу на міркування. Центр його, тобто там, де було найширше,
містився прямо над розчахнутим проваллям. Я точився назад, але стіни, зсовуючись, невблаганно підпихали мене вперед, до колодязя. -Кінець кінцем для мого попеченого й скорченого тіла не лишилося й дюйма опори на твердій підлозі в'язниці. Я вже не змагався. Останній предсмертний зойк розпачу, голосний і довгий, вирвався з моїх уст. Я відчував, що вже ледь тримаюся на самому крайчику... Я відвів погляд...
Аж раптом - незграйний гул людських голосів! Гучний рик, неначе безлічі сурм!
Різкий скрегітливий гуркіт, неначе тисячі громів! Вогненні стіни раптом оступилися назад. Чиясь простягнена рука схопила мене за плече в ту саму мить, коли я вже падав, непритомніючи, у прірву. То був генерал Лассаль .
Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція опинилася в руках своїх ворогів.

12. Звіробій

 Здолавши ледь прохідну лісову хащу, двоє молодих людей вийшли до берега сліпуче сяючого гірського озера. Перший з подорожан — рослий силач і хвалько Гарри Марч, — помітивши замилування свого товариша, сказав, що в порівнянні з Великими озерами Канади це, мол, так, озерце. Але для вирослі в лісах Натти Бампо, прозваного Звіробоя, величезне водне дзеркало виявляло небачене видовище. Любуватися, однак, часу не було. Особливо Гарри Марчу (по влучному прізвиську колоністів — Непосиді), Його, як сподівався велетень, чекає не дочекається красуня Джудит — дочка давним — давно, що оселився на озері Томаса, Хаттера.

Відшукавши приховану пірогу, приятелі незабаром досягли «замка» — побудованого на вбиті на мілководдя палях житла пустельника Тома. Будинок пустував. По припущенню Гарри, старий з дочками відправився на полювання. Молоді люди пливуть на їхні пошуки. Спочатку вони зауважують осматривающего капкани Хаттера й тільки потім прекрасно замаскований «ковчег» — більшу плоскодонну баржу. Про начавшейся між англійцями й французами війні Том уже одержав звістку, але те, що воїни дружнього французам індійського плем’я мингов бродять на околицях озера, він ще не знає. За допомогою знову прибулих він квапиться вивести «ковчег» на відкриту воду.

Безпосередня небезпека минула, але на березі озера заховані два пироги — Хаттер, Гарри й Звіробій не без підстави припускають, що індіанці незабаром відшукають їх. Тому — під прикриттям ночі — вирішено опанувати пирогами. Гарри доглядає за Джудит, але дівчині він не подобається.

У темряві чоловіка відправляються в небезпечне плавання. Підприємство вдається — пироги захоплені. Гарри з Хаттером вирішуються напасти на покинуте чоловіками індійське стійбище. Знаючи, що на таку мерзенність Звіробій не погодиться, його відсилають. Авантюристи, однак же, прорахувалися — жінки підняли лемент, і колишні неподалік воїни встигли на допомогу. Невдачливі мисливці за скальпами самі попадають у полон. Прокинувшись на світанку, Звіробій бачить, що залишена їм пирога наближається до берега. Мисливець пускається в погоню. Коли до човна — і до землі — залишилося зовсім небагато, з кущів лунає постріл. Індіанець. Звіробій вистрибує на берег і ховається за дерево. Він пропонує індіанцеві мир — той погоджується. Але, заволодівши пірогою й збираючись відплисти, парубок зауважує, що воїн у нього прицілився. Звіробій миттєво направляє рушниця в, що ховається за кущами супротивника — два постріли злилися в один. Юнак не постраждав — ірокезький воїн смертельно поранений. Умираючи, індіанець називає мисливця Соколиним Оком.

Звіробій вертається в «замок». Від дочок Тома він не приховує, у яку серйозну переробку потрапив їхній батько. Але й обнадіює: сьогодні ввечері, на заході, у нього призначена зустріч із делаварским воїном Чингачгуком — вони що — небудь так придумають. Тим більше що Великий Змій — так з делаварского переводиться Чингачгук — з’явився сюди за викраденою в нього нареченою.

Усі переходять на «ковчег», і, лавіруючи цілий день, щоб утруднити ворожих воїнів, точно на заході Звіробій підводить баржу до призначеного місця — з невисокої скелі на судно зстрибує індіанець. На березі з’являються переслідувачі, але пізно — ковчег уже поза досяжністю.

Порадившись, Звіробій із Чингачгуком радять сестрам викупити бранців. Дівчини без коливання пропонують кращі свої вбрання — але чи вистачить цього? Небагато подумавши, Джудит вирішує розкрити заповітна скриня батька. Серед дорогих платтів і різної дивини знаходять мистецьки виточені шахові фігурки. Ні Джудит, ні Звіробоя не знають, що це таке, але лучники, осідлані коні, а особливо слони вражають уяву. індіанці, Що З’явилися для переговорів, попросту зачаровані. Для пристойності ледве поторгувавшись, вони з радістю обмінюють бранців на двох дивовижних звірів — шахових слонів.

И звільнені й визволителі вирішують: «замок» — місце ненадійне. «Ковчег» — безпечніше. Усі перебираються на баржу й відпливають. Уночі Чингачгук зі Звіробоєм пробираються у ворожий табір — за Уа — Та — Уа, нареченою Великого Змія. Дівчину стережуть. На щастя, один з вождів мингов наказує бабі — охоронниці принести води. Та, захопивши юну делаварку, відправляється до джерела. Звіробій нападає на бабу, затискає їй рот — Чингачгук з Уа — Та — Уа біжать до піроги. Гуронке вдається видати пронизливий крик — Звіробій отшвыривает бабу й пускається навтьоки. У самої води один з індіанців наздоганяє Звіробоя. Зав’язується боротьба. Підбігають ще кілька воїнів — Соколине Око в полоні.

Хаттера й Непосиду не хвилює доля Звіробоя. Джудит — інша справа. Всю тривожну ніч вона — разом з молодшою сестрою Хетти — проводить у човні, сподіваючись довідатися, що чекає мисливця, що сподобався їй.

Хаттер і Непосида направляють «ковчег» до «замка»; їм здається — він не захоплений. Чингачгук застерігає, нагадуючи про підступництво мингов, — його не слухають. Безтурботна парочка, побачивши недоторкані запори, без побоювання заходить у будинок. Тріск, гуркіт, прокльони — боротьба не на життя, а на смерть. Із дверей, обліплений розлютованими воїнами, вивалюється Гарри Марч. Завдяки величезній фізичній силі він було розметав численних супротивників, але спритно кинуті мотузки обплутують велетня й валять його на поміст. Марч не здається, скачується у воду й за допомогою Уа — Та — Уа забирається на керовану Чингачгуком баржу. Гуронские воїни не зважуються на переслідування в невигідні для себе умовах і залишають «замок».

Сестри першими виявляються на місці недавньої сутички. Джудит і Хетти чують болісний стогін, вони відкривають ставні й виявляють оскальпованого батька. До того ж смертельний удар, що одержав, ножем. Зворушливе прощання — Томас Хаттер устигає відкрити дівчинам, що він не батько їм, і вмирає.

На наступний вечір — на диво рятуються на «ковчегу» — вони бачать прямуючого до них Звіробоя. Юнак як парламентер відпущений під слово честі зі свідомо неприйнятними умовами. Але, чим би не завершилися переговори, завтра вже йому слід вернутися до ворогів. І як би не закінчилася взята їм на себе місія, хороброго, цілком ймовірно, не чекає нічого гарного. Джудит намагається відговорити мисливця від безрозсудного повернення — Звіробій переконує дівчину в неможливості для нього порушити свою обіцянку.

Після повернення гуроны, цінуючи відвагу й чесність Соколиного Ока, пропонують йому женитися на вдові вбитого їм індіанця. Перспектива виявитися чоловіком обтяженої численним потомством і вкрай сварливої «матрони» лякає Звіробоя більше, ніж смерть і самі витончені катування, — він відмовляється. Розлютований брат відкинутої жінки запускає в мисливця томагавк, той ухиляється, перехоплює зброю й відповідний кидок убиває що напали.

Звіробоя прив’язують до дерева й, прагнучи залякати, метають ножі, томагавки, стріляють із рушниць — так, щоб не нанести серйозних ран. Мисливець не тільки не відвертає голову, але й не закриває око. Це приводить гуронов у сказ — вони розкладають багаття. З’являється Хетти — неї вважають недоумкуватої й дозволяють ходити всюди. Вона ціпком розшпурює палаючий хмиз. Індіанці відводять дівчину убік, збираючись продовжити катування, але втручається Чингачгук. Він вискакує із заростей, із блискавичною швидкістю перетинає галявину, розріже мотузки й передає Звіробою рушниця. Замішання. Однак ворогів з надлишком. Друзі неминуче повинні загинути, але… Важка, ритмічна хода солдатських ніг, барабанний дріб, відрізані гуроны в паніці мечуться по піщаній косі, штикова атака — майже все чоловіки й жінки знаходять смерть.

У числі поранених — Хетти: очманіла куля потрапила в дівчину. Рана важка, і хоч Хетти мужньо переносить страждання, дивуючи військового доктори, — життя її вгасає. Джудит плаче поруч сестри — Друзі прощаються з умираючої. Хетти ховають на дні озера.

Після похорону сестри осиротіла Джудит усамітнюється зі Звіробоєм. Прямодушний мисливець їй дуже подобається, але все достаточно відверті її натяки він дотепер залишав без уваги. Тепер, розуміючи, — зараз або ніколи — Джудит, переборовши соромливість, пропонує Звіробою взяти її в дружин. Мисливець мовчить і, намагаючись не скривдити дівчину, відповідає їй, що шлюб без взаємної любові навряд чи буде вдалим. Почуття його, однак, суперечливіше й складніше, ніж висловлені вголос. Джудит притягає мисливця, але й відштовхує його: чимсь глибинним. І не в чи незрозумілі словах умираючої Хетти укладена розгадка: «Я почуваю, Звіробій, хоча не можу сказати чому, що ви і я розстаємося не назавжди. Це дивне почуття. Я ніколи не випробовувала його колись…»

13. Баллади

14. Світязь

 Балада

Михайлові Верещаку

Хто, в Новогрудськім мандруючи краї,
Прагне на все надивитись,
Хай у Плужинськім бору побуває,
Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води -
Ясна і чиста рівнина,
Пуща їх тінню густою обводить,
Озеро - ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою -
Станеш, затримавши подих:
Зорі побачиш вгорі й під собою,
Місяць у небі і в водах.

Чи то із небом злилися безодні,
Водяна дика пустеля,
А чи склепіння у сяйві холоднім
Небо, ввігнувшися, стеле?

Ген береги, мов розтали поволі,
Сяєвом срібним повиті,
Наче ти в синім пливеш видноколі,
В тихій бездонній блакиті.

Вабить це озеро, тихе й погоже,
В пітьмі чаруючи очі;
Та лиш сміливець нечуваний може
Їхать туди опівночі.

Кажуть, там сила нечиста гуляє,
Бенкети в озері править.
Хто проти ночі про це повідає -
Страшно і слухати навіть.

Часом пори там почуєш нічної
Поклики й грім під водою,
Стогін жіночий і брязкання зброї,
Вигуки дикого бою.

Гамір цей грізний вщуха за хвилину,
Бір прибережний шепоче,
Тільки молитва над озером лине,
Тужне благання дівоче.

Що воно значить? I хто відгадає?
Хто ту безодню прогляне?
Різне про теє народ повідає,
Правди ж не знають селяни.

Дідичів Світязі славних нащадок,
Пан у Плужинах багатий,
Ці таємниці діставши у спадок,
Вирішив їх розгадати.

Тож повелів він у ближньому місці
Довгі човни будувати,
Невід завглибшки аршинів на двісті
Кращим рибалкам в'язати.

Я остеріг, що тут божої волі
Спершу спитатися треба,-
Дзвони гудуть не в одному костьолі,
Линуть молитви до неба.

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту,
Благословення складає,
Ловлю за пановим гаслом почато,
Невід у воду пірнає.

Тоне, потяг поплавці за собою,
Вглиб - нескінченна дорога.
Стелиться слід за ним пінний стягою...
Певне, не зловлять нічого!

Ось підтягають до берега крила,
Мокрі зближаються сіті...
Що за страховище хвиля укрила?
Хто б то повірив у світі!

Ні, не страховище - жінку впіймали
Десь у підводній яскині:
Кучері білі, уста мов корали,
Очі великі та сині.

Плине до берега дивна істота.
Люди стоять остовпілі,
Дехто й тікати лаштується потай,-
Жінка підводиться з хвилі,

Каже: "Чи знаєте ви, що донині
Всіх, хто тут плавав зухвало,
Озеро, знявши вали білопінні,
В прірві підводній ховало?

Тож за цікавість пусту в нагороду
Всім вам загинути б нині,-
Тільки ж бо нашого, пане, ти роду,
Славного в рідній країні!

Тим, що цей розшук почавши без тями,
Бога ви все ж не забули,
Бог вам сьогодні моїми устами
Давнє повіда минуле.

Тут, де сумні простягаються піски,
Аїр росте та купава,
Місто колись було, сповнене блиску,
Пишна Туганів держава.

Світязь, ясною багата красою,
Мужньою силою воїв,
Під можновладних державців рукою
Квітла у славі й спокої.

Там, де цей ліс простягнувся похмурий,
Ниви стелилися здавна,
Ген Новгрудок здіймав свої мури,
Древня столиця преславна.

Раз по Литві покотилась тривога:
Цар із Русі наступає,
Військо його оточило Мендога,
Сили ж у князя немає.

З дальніх кордонів він кличе дружину,
Пише до князя Тугана:
"Княже, рятуй! Поможи, бо загину!
Сила іде нездоланна".

Батько мій, те прочитавши послання,
Кличе: "Збирайтеся, вої!"
От і зійшлися вони на світанні,
Всяк при коні та при зброї.

Гримнули сурми, дружина рушає,
Князь виїжджає в діброву.
Раптом стає він і руки ламає,
В замок звертаючи знову.

Каже до мене: "Як власних підданців
Сам на поталу я кину?
Світязь не має ні мурів, ні шанців,
Тільки-но смілу дружину.

Як розділю своє військо надвоє,
Князю не дам оборони,
А коли всі ми підемо до бою,-
Як будуть діти і жони?"

"Батьку,- кажу я,- снагою і хистом
Допоможи батьківщині!
Бог захистить нас. Вночі я над містом
Ангела бачила нині.

Світязь мечем він укрив на хвилину,
Мовив, прекрасний, як сонце:
"Поки мужі захищають країну,
Я буду вам оборонцем!"

Батько послухав, рушає до бою,
Ніч наступає в тривозі.
Раптом ми чуємо брязкання зброї,
Крики "ура" на дорозі.

Гримнув таран, завалилися брами,
Сиплються градом уламки,
Сиві діди і жіноцтво з дітками
Товпляться з плачем до замку.

"Леле! - гукають.- Он сунеться військо!
Русь за ворітьми лютує!
Вбиймо себе, бо загибель вже близько.
Смерть від ганьби урятує!"

Лють погасила тремтіння тривоги!
Люди жалю вже не просять,
Золото, шати жбурляють під ноги
I смолоскипи приносять.

"Хто не умре - буде проклят назавше!"
Бачу, рятунку немає:
Той занімів, до порога припавши,
Той же сокиру здіймає.

Що нам - неволю ганебну прийняти,
Військо впустивши вороже?
А як у себе життя відібрати?
"Боже,- гукнула я,- боже!

Як не втекти нам від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари
Чи заховай під землею!"

Ледве останнє я мовила слово -
Біле нас щось огортає.
Очі втопила я в землю раптово -
Бачу: землі вже немає.

Так врятувався народ безборонний,
Так ми уникли неслави.
Бачиш квітки? То дівчата і жони,
Змінені в білі купави.

Мов сніжно-білі метелики, линуть
Скрізь над водою німою,
В листі зеленім, як віття ялини,
Всипане снігом зимою.

Образ чарівний дівочої цноти
Барви квіток затаїли,
Тут їх життя обминають турботи,
Смерті незборної сили.

Царські війська, розпалившись у битві,
Владу їх встигли спізнати.
Тут зупинились вони по гонитві,
Цвітом квітчаючи лати.

Хто лиш сягнув там рукою у воду,
Вирвав вологі стеблини,
Раптом, хворобою вбитий страшною,
Згинув тієї-ж хвилини.

Давню подію забуто, здається,
Є тільки відгомін кари:
Цвіт цей "цар-зілля" в народі зоветься,
Так його вславлено чари"

Мовила й зникла княжна під водою,
З нею човни всі та сіті,
З плескотом враз розійшлися надвоє
Води, туманом повиті.

Клекотом хвиля стрясає діброву,
З хвилі ніхто не зринає.
Води розгойдані сходяться знову,
Дівчини й сліду немає.

15. Світязянка

Що то за легінь стрункий та красивий,
Дівчина гарної вроди,
Ходять у парі, ледь місяць тужливий
Гляне у Світязі води?

Хлопець приносить квітки на віночок,
Дівчина - кошик малини;
Певне, коханці зійшлись серед ночі,
В місячні світлі години.

Завжди вони, тільки місяць засяє,
В парі блукають по гаю.
Хлопець - мисливець в тутешньому краї,
Дівчина хто - я не знаю.

Звідки вона - не вгадати нікому.
Хто вона? Де пропадає?
Квіткою сходить в болоті глухому,
Вогником тьмяним зникає.

"Доки нам критись, кохана, скажи-но?
Доки у лісі блукати?
Де до оселі твоєї стежина?
Де-бо твій дім, твоя мати?

Літо минуло. Осиплеться листя,
Дощик поллється із неба...
Чом на поляні цій, дикій та млистій,
Нам зустрічатися треба?

Знов ти, мов сарна прудка й легконога,
Стежкою зникнеш вузькою.
Серце моє спопеляє тривога...
Мила, зостанься зі мною!

Звідси моя недалеко садиба,
В хащах ліщини рясної.
Є там доволі городини, й хліба,
I дичини лісової!"

"Стій, зупинися, зухвалий юначе!
Марно мене запевняєш!
Голос твій - спів солов'їний неначе,
Лисячу думку ховаєш!

Знаю: в лукавій принаді кохання
Схована зрада незмірна.
Може б, твої прийняла я благання,
Тільки чи ж любиш ти вірно?"

Хлопець уклякнув і силу нечисту
З пекла за свідки волає,
Дівчині клятву дає урочисту,
Та чи ж її не зламає?!

"Ой, не зламай! Пам'ятай мою раду!
Остерегти тебе мушу:
Клятву хто стопче, загине за зраду,
Занапастить свою душу".

Мовила, злегка махнула рукою,
Глянула хлопцеві в очі
I, залишивши його над водою,
Зникла у мороці ночі.

Марно стрілець зупиняє кохану,
Кличе, шукає даремно.
Зникла, як повів легкого туману,
В лісі розтала таємно.

Хлопець стежиною рушив глухою,
Скрізь навкруги - трясовина.
Тиша стоїть, часом лиш під ногою
Хрусне засохла стеблина,

От він на берег звертає раптово,
В морок уп'явся очима,
Повниться громом могутнім діброва,
Світязь клекоче незрима.

З плескотом вгору здіймаються води,
Хвиля кипуча зринає!
Дівчина раптом чудової вроди
В хвилі шумкій випливає.

Личко її - наче квітка лілеї
В сяйві зорі молодої,
Легко й прозоро в'ються круг неї
Білих серпанків завої.

Мовить знадливо йому чарівниця:
"Легіню, що-то з тобою?
Чом ти, ледь місяць вгорі заіскриться,
Бродиш отут над водою?

Нащо, пустій вітрогонці на втіху,
В хащі блукаєш тужливо?
Звабить тебе вона й кине потиху,
Ще й насміється зрадливо.

Швидше до мене! Забудь свої муки,
Жалощі кинь і зітхання.
Будем з тобою, узявшись за руки,
Плавати вдвох до світання.

Схочеш - як ластівка будеш грайлива
Крилами хвилю торкати,
Схочеш - зі мною, як рибка щаслива,
Будеш у хвилю пірнати.

На ніч з тобою в сріблястій купелі,
Збувши свій час у забавах,
Ми на чарівній дзеркальній постелі
В білих заснемо купавах".

Блиснули перса в туманнім серпанку,
Солодко й млосно стрільцеві,
Кличе красуня: "До мене, коханку!"-
Руки простягши рожеві.

В'ється веселкою в місячній смузі,
Водяні крає глибини,
Легка й вигиниста в місячній смузі,
Сипле сріблясті краплини.

Легінь біжить і стає у знесиллі:
Кинутись хоче й не хоче;
Чує він дотик шовкової хвилі,
Що йому ноги лоскоче.

Вабить та хвиля, чарує, шепоче,
Серце у парубка в'яне,
Наче в коханця, коли йому в очі
Вперше кохана загляне.

Ах, він забув свою дівчину любу,
Зрадив недавню присягу,
В хвилю ту звабну він кинувсь на згубу,
Дивну вчуваючи спрагу.

Плине стрілець і красуню шукає,
Ту, що його полонила.
В млі узбережжя далеко зникає.
Ні, зупинитись несила!

От вже стискає він білі долоні,
Щось тій русалці шепоче,
Поруч уста її бачить червоні,
В очі заглянути хоче.

Свиснув тут вітер і воду розбризкав,
Млисту розвіяв завісу...
Ах, він пізнав її,
глянувши зблизька,
Ту, свою дівчину з лісу!

"Де ж твоя клятва?
Згадав ти пораду?
Той, хто присягу порушить,
Згине він, згине за чорну ту зраду,
Занапастить свою душу.

Ні, не тобі засинати в лілеях,
Гратись зо мною на хвилі.
Вкриється тіло сирою землею,
Очі загаснуть в могилі.

Грішна душа хай за зраду довіку
Стогне при цім осокорі,
Терпить хай муки пекельні без ліку!
Горе зрадливому, горе!"

Чує стрілець і від жаху німіє.
Серце йому похололо.
Збурена Світязь клекоче і виє,
Грім покотився навколо!

Важко здіймаються хвилі холодні,
Хвиля за хвилею лине.
Вир закипів... У підводній безодні
Дівчина з легінем гине.

Досі те озеро дике клекоче
В місячнім срібнім промінні,
Досі блукають отам серед ночі
Парубка й дівчини тіні.

Дівчина в хвилю пірнає прозору,
Хлопець рида серед гаю.
Хто він?
Мисливець з тутешнього бору.
Дівчина хто? Я не знаю.

16. Рибка

Гаєм від панського дому
Дівчина йде, поспішає,
Сльози на личку сумному,
Вітер їй косами грає.

Там, де ріка через луки
В озеро ллється шумливо,
Білі лама вона руки
I промовляє тужливо:

"Сестри-русалки, несила
Далі терпіти страждання!
Той, кого вірно любила,
Зрадив дівоче кохання.

Пан, що поклявся зо мною
Стати до чесного шлюбу,
Нині вінчаться з княжною
Піде, Катрусі на згубу.

Що ж! Хай живуть, веселяться,
Любить нехай він дружину,-
Тільки хай з мене знущаться
В цю не приходить долину.

В світі не жалко нічого,
Зараз до вас я прилину!
Ах, та на кого ж, на кого
Бідну лишаю дитину?"

Гірко нещасна ридає,
Очі руками закрила,
З берега в річку стрибає -
Тільки вода закипіла.

Ясними сяє вогнями
Панська садиба велика.
Гості спішать за гостями,
Вигуки, танці, музика.

Але крізь гомін той лине
Жалібний голос дитячий,
Вірний слуга до ліщини
Йде з немовлятком, що плаче.

Бистрою йде він ходою.
В'ється затока зелена,
Вкрито рясною лозою
Річки широкі рамена.

Став він між віття густого,
Плаче, гукаючи в скрусі:
"Хто ж нагодує малого?
Де ти, ой, де ти, Катрусю?"

Враз серед темного зілля
Чиста вода замутилась,
Заколихалася хвиля,
Рибка над нею з'явилась.

Боки їй золотом грають,
В'ються червоні пір'їнки,
Срібну голівку скрашають
Очі - дрібні намистинки.

Раптом з-під срібної плівки
Блиснула оком людина:
В'ється коса круг голівки,
Шийка росте лебедина.

Перса - мов чисті лілеї,
Личко - мов квітка рожева,
Риб'ячий хвіст лиш у неї...
Плине вона під дерева.

Ніжно дитя пригортає,
Тулить до лона швиденько.
"Люлі,- співа-промовляє,-
Люленьки-люлі, маленьке!"

Змовкла, не плаче дитина -
Спати вона її вклала.
Лиш проминула хвилина -
Дівчина рибкою стала,

Вкрилася знову лускою,
В пір'я червоне прибралась.
Хлюп! - і лише над водою
Срібні жмурки загойдались.

I відтоді, як смеркає,
Як починає світати,
Мати з ріки випливає
Сина свого годувати.

Вечора тільки одного
Трапились дивні відміни:
Плине русалка - нікого!
Ані слуги, ні дитини!

Треба їм тою порою
Трохи заждати у лісі:
Саме-бо пан із жоною
Вийшли над річку пройтися.

Скоро вже зробиться темно...
Вірний слуга дожидає,
Та дожидає даремно:
З річки ніхто не вертає.

Дивиться він з-під долоні:
Сонце заходить рум'яне,
Маєва гаснуть червоні,
Сірі надходять тумани.

Ніч опустилась над долом.
Зорями небо квітує.
Йде він до річки прокволом,
Оком здалека пильнує.

Що ж то за диво, на бога!
Чи не пекельна то сила?
Голий пісок - більш нічого
В лісі, де річка шуміла.

Бачить слуга - у тумані
Панські розкидано шати,
Тільки ж ні пана, ні пані
Ані сліда не видати.

Лиш піднеслася з долини
Скеля будови чудної,-
Зовсім немов дві людини
Стали й завмерли обоє.

Вірний слуга сам не знає,
Що йому думать-гадати.
Часу чимало минає,
Врешті здолав проказати:

"Катре, Катрусю!.." - Те слово
Чуйно луна підхопила.
"Катре, Катрусю!.." - I знову
Тиша німа, як могила.

Став він під скелею тою,
Піт із чола витирає,
Далі кивнув головою,
Начеб сказав: "А, вже знаю!"

Взяв немовлятко на руки,
Сміхом страшним засміявся -
I до села через луки
Із молитвами подався.

17. Поезії

18. Кримські сонети

 Літо 1825 року для польського поета Адама Міцкевича було незабутнім завдяки подорожі до Криму. Він був вражений місцевою красою: контрастом моря та гір, дивовижною флорою та фауною. Під впливом побаченого поет вирішує написати збірку «Кримські сонети».

Сонети Міцкевича вражають досконалістю форми та змістовою емоційністю. Недарма сам Пушкін відзначав їх та ставив в один ряд з сонетами Данте, Шекспіра та Петрарки.

Адам Міцкевич вважав, що за допомогою сонетної форми вірша можливо глибоко розкрити внутрішній світ людини.

«Кримські сонети» є циклом, що складається з 18 творів. Сонети дуже мелодійні, глибоколіричні та проникливі. В кожному з них відчутний дух Півдня. Вони є своєрідним ліричним щоденником відвертого поета.

Однією з головних тем є природа, яка розкривається Міцкевичем надзвичайно поетично. Її красу поет передає за допомогою метафор, вдалих епітетів. Читаючи збірку, ми ніби бачимо величні гори, бурхливе море, казкові кримські ландшафти. Особливо чарівно описує поет кримські ночі. Читач підпадає під вплив цих чарів, відчуває єдність людини і природи, вловлює звуки та запахи ночі. Природа в сонетах Міцкевича нерозривна з душею людини. Проводиться паралель між морем та думкам, між рішучим духом і вітрилом. Своєрідна природа півострова та місця з історичною цінністю надихали поета на глибокі філософські роздуми.

У відомому сонеті «Бахчисарай» Міцкевич пише про свої враження після прогулянки по давньому палацу кримського хана. Бахчисарай – колишня столиця кримських ханів. Це місце було окрасою всієї могутньої імперії. А зараз залишився лишень фонтан, що є символом вічності вільного духу людини від тиранії владарів та навіть від часу. Поет робить висновок, що ні слава, ні влада, ні навіть любов не є вічними під місяцем. Єдине, що залишається – це першооснова духовності: «Немає вас, а джерело дзвенить».

В збірці також наявна тема подорожей. Важливим образом в сонетах часто виступає пілігрим. Таким чином «Кримські сонети» - це шлях самотнього мандрівника, який ділиться враженнями від прекрасного але чужого краю.

Головним мотивом циклу є сум людини, яка відірвана від своєї Батьківщини. Туга за рідною землею відчувається майже в кожному сонеті збірки. Міцкевич зазначає, що навіть трясовини рідної Литви йому миліші за кримські шовковиці. Такий сум поета пояснюється тим, що царський уряд вислав його з Литви з політичних причин.

Вся збірка пройнята ідеєю відданості своїй Батьківщині та ідеєю гармонії людини та природи. Сонети мають цікаву композицію: фоном слугує прекрасна природа Криму, а підтекстом є туга за Батьківщиною, глибокі філософські роздуми про життя.

Дуже цікавим є сонет «Пілігрим». В ньому ліричний герой ділиться своїми враженнями від подорожі по Криму. Він порівнює півострів із «країною розкоші», високо оцінює красу тутешніх жителів, говорячи про них «тут - лиця чарівні». Але все одно герой невимовно сумує за Батьківщиною, говорячи «Чому ж у дальній край так хочеться мені». Пілігрим розумом сприймає красу Криму, але серцем завжди з Литвою. Він більше радів би навіть рідній «трясовині» , ніж «цим шовковицям з їх ніжною красою».

Сонети збірки пройняті не тільки пафосом боротьби та свободи, але й об’єднані образом самотнього мандрівника – пілігрима. Ліричний герой позбавлений можливості жити на Батьківщині, втратив товаришів та кохання жінки. Він відчуває себе приреченим на постійні мандри по далеким країнам. Герой прагне осмислити, чому йому випала така трагічна доля, віднайти свій шлях у житті. У нього надзвичайно багато душевних поривань, які хочуть знайти втілення. Пілігрим шукає в природі Криму співзвуччя своїм почуттям. В буремному морі чи у високих горах він бачить себе. В духовних пошуках героєві допомагає наставник Мірза. Він розкриває пілігриму символічний зміст мови, якою природа звертається до людини.

В сонеті «Буря» перед нами постають картини розбурханого моря. А в завершенні проголошується думка, що «щастя той у світі міг найти, хто друзів має ще, хто може ще молиться». Цей сонет можна вважати знаковим, адже він найбільш виразно передає романтичний мотив бурі, яка для поетів-романтиків символізувала боротьбу за свободу. Образ морської стихії присутній і в творчості багатьох інших поетів романтичного напрямку – Пушкіна, Лермонтова, Байрона.

В основі сонета «Байдари» - згадка про чудову долину, яка веде до південної частини Криму. Поет розповідає про вершника, який мчить через ліси, гори та долини цілу ніч, аби дістатися до жаданого моря. Доїхавши, він з насолодою пірнає в обійми морської стихії. Таке єднання з природою призводить до миттєвого запаморочення головного героя.

Сонет «Аю-Даг» присвячено поетові Г. Олізару, відважністю якого захоплювався Міцкевич. Сила віршів молодого поета нагадувала йому міць хвиль, що штурмують берег. Тільки такі вірші, на думку Адама Міцкевича, могли зворушити читача, спонукати до дій.

Дуже яскравим є сонет про яструба. Він показує почуття поета у часи перебування у чужому оточенні. Автор порівнює себе з гордим, але підбитим яструбом, який відчуває небезпеку перебуваючи на чужині. Відчуття птаха – це почуття поета, якого вислано з Батьківщини: «Нещасний яструб! Бурі його збили з небес, у чужі закинувши краї».

«Кримські сонети» мають довершену художню форму. Міцкевич вніс новаторські зміни у жанр сонета, які відобразилися не тільки на польській, але й на всій слов’янській літературі. Поет писав тринадцятискладовим віршем, поширив можливості рими, увів у польську мову нові слова. Новим було й те, що Міцкевич ввів у літературу пейзажну лірику у поєднанні з глибокими філософськими роздумами, розкриттям душевних терзань людини. Дещо новим був і ліричний герой – пілігрим, що подорожує чужими країнами і постійно сумує за Батьківщиною. Окрасою збірки є колорит екзотичного Криму.

«Кримські сонети» після видання відразу дістали широке визнання у читачів. Творчість автора стала зразковою для наступних поколінь поетів.

19. Мазепа (Словацький)

 Юліуш Словацький створив дві драми, в основі яких історія Мазепи: першу — 1834 року, яку сам потім знищив, а другу — 1839 року, і то був єдиний твір поета, поставлений за його життя на сцені. Драма Ю. Словацького «Мазепа» заснована на історичних реаліях. Його герой, шляхетний, хоч дещо необачний, був утягнений у похмуру драму, в якій рушійними силами є боягузтво короля, злочинна любов Збігнєва та сліпа ненависть воєводи. Честь не дозволяє Мазепі, який не був сам закоханий, а став свідком кохання, розкрити всі обставини «забороненного кохання», що наражає його на жорстоку помсту магната. У кульмінаційній сцені його за розпорядженням ревнивого воєводи замуровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його випробування смертю. Але на героя чекає ще одне тяжке випробування — скачка зв’язаним на дикому коні степами України, яка в метафоричномусенсі є його Голгофою. З сюжетно-композиційного погляду ця сцена видається зайвою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для остаточного зображення міфічності Мазепи.

20.Батько Горио

 Головні події відбуваються в пансіоні «мамаши» Воке. Наприкінці листопада 1819 р. тут знаходиться сім постійних «нахлібників»: на другому поверсі – юна панянка Вікторина Тайфер з далекою родичкою мадам Кутюр; на третьому – відставний чиновник Пуаре й загадковий пан середнього років по ім’ю Вотрен; на четвертому – стара діва мадемуазель Мишоно, що була хліботорговець Горио й студент Эжен де Растиньяк, що приїхав у Париж з Ангулема. Всі мешканці дружно нехтують папашу Горио, якого ніколи йменували «паном»: оселившись у пані Воке в 1813 р., він зайняв кращу кімнату на другому поверсі – тоді в нього явно водилися деньжата, і господарка набула надію покінчити зі своїм овдовілим існуванням. Вона навіть увійшла в деякі витрати на спільне харчування, але «вермишельщик» не оцінив її зусиль. Розчарована мамаша Воке стала косо на нього поглядати, і він повністю виправдав дурні очікування: через два роки з’їхав на третій поверх і перестав палити взимку. Про причину такого падіння зіркі слуги й мешканці догадалися дуже незабаром: до папаше Горио зрідка заходили тайкома чарівні молоді дами – очевидно, старий розпусник промотував стан на коханок. Правда, він намагався видати їх за своїх дочок – нерозумна неправда, що усіх тільки побавила. До кінця третього року Горио перебрався на четвертий поверх і став ходити вобносках.

Тим часом розміряне життя будинку Воке починає мінятися. Молодий Растиньяк, сп’янений блиском Парижа, вирішує проникнути у вище світло. Із всієї багатої рідні Эжен може розраховувати лише на віконтесу де Босеан. Пославши їй рекомендаційний лист своєї старої тіточки, він одержує запрошення на бал. Юнак жадає зблизитися з якою-небудь знатною дамою, і увага його залучає блискуча графиня Анастази де Ресто. Наступного дня він розповідає про неї своїм співтрапезникам за сніданком, і довідається дивні речі: виявляється, старий Горио знаком із графинею й, за словами Вотрена, недавно оплатив її прострочені векселі лихвареві Гобсеку. Із цього дня Вотрен починає пильно стежити за всіма діями парубка

Перша спроба зав’язати світське знайомство обертається для Растиньяка приниженням: він з’явився до графині пішки, викликавши презирливі усмішки слуг, не зумів відразу знайти вітальню, а господарка будинку ясно дала йому зрозуміти, що хоче залишитися наодинці із графом Максимом де Трай. Розлютований Растиньяк переймається дикою ненавистю до зарозумілого красеня й клянеться восторжествувати над ним. На довершення всіх лих, Эжен робить помилку, згадавши ім’я папаши Горио, якого випадково побачив у дворі графського будинку. Пригноблений юнак відправляється з візитом до віконтеси де Босеан, але вибирає для цього самий невідповідний момент: його кузину чекає важкий удар – маркіз д’ажуда-пинто, якого вона жагуче любить, має намір розстатися з нею заради вигідного одруження. Герцогиня де Ланже із задоволенням повідомляє цю новину своїй «кращій подрузі». Віконтеса квапливо міняє тему розмови, і що мучила Растиньяка загадка негайно дозволяється: Анастази де Ресто в дівоцтві носила прізвище Горио. У цієї жалюгідної людини є й друга дочка, Дельфіна – дружина банкіра де Нусингена. Обидві красуні фактично відреклися від старого батька, що віддав їм усе. Віконтеса радить Растиньяку скористатися суперництвом двох сестер: на відміну від графині Анастази баронесу Дельфінові не приймають у вищому світлі – за запрошення в будинок віконтеси де Босеан ця жінка вилиже весь бруд на прилягаючих вулицях

Повернувшись у пансіон, Растиньяк повідомляє, що відтепер бере папашу Горио під свій захист. Він пише лист рідним, благаючи надіслати йому тисячу двісті франків – це майже непосильний тягар для сім’ї, але юному честолюбцеві необхідно обзавестися модним гардеробом. Вотрен, що розгадав задуми Растиньяка, пропонує парубкові звернути увагу на Вікторину Тайфер. Дівчина животіє в пансіоні, тому що її не бажає знати батько – найбагатший банкір. У неї є брат: досить забрати його зі сцени, щоб ситуація перемінилася – Вікторина стане єдиною спадкоємицею. Усунення молодого Тайфера Вотрен бере на себе, а Растиньяк повинен буде заплатити йому двісті тисяч – суща дрібниця в порівнянні з мільйонним приданим. Юнак змушений визнати, що ця страшна людина в грубій формі сказав те ж саме, що говорила віконтеса де Босеан. Інстинктивно почуваючи небезпеку угоди з Вотреном, він вирішує домогтися прихильності Дельфіни де Нусинген. У цьому йому всіляко допомагає папаша Горио, що ненавидить обох зятів і винить їх у нещастях своїх дочок. Эжен знайомиться з Дельфиной і закохується в неї. Вона відповідає йому взаємністю, тому що він зробив їй коштовну послугу, вигравши сім тисяч франків: дружина банкіра не може розплатитися з боргом – чоловік, привласнивши придане в сімсот тисяч, залишив її практично без гроша

Растиньяк починає вести життя світського денді, хоча грошей у нього як і раніше ні, а спокусник-вотрен постійно нагадує йому про майбутні мільйони Вікторії. Однак над самим Вотреном згущаються хмари: поліція підозрює, що під цим ім’ям ховається випадний каторжник Жак Коллен на прізвисько Обдури-Смерть – для його викриття необхідна допомога кого-небудь із «нахлібників» пансіону Воке. За солідну винагороду роль детективів погоджуються виконати Пуаре й Мишоно: вони повинні з’ясувати, є чи у Вотрена клеймо на плечі

За день до фатальної розв’язки Вотрен повідомляє Растиньяку, що його приятель полковник Франкессини викликав Тайфера-Сина на дуель. Одночасно юнак довідається, що папаша Горио не втрачав часу даром: зняв для Эжена з Дельфиной чарівну квартирку й доручив стряпчому Дервилю покласти кінець бешкетуванням Нусингена – відтепер дочка буде мати тридцять шість тисяч франків річного доходу. Ця звістка кладе кінець коливанням Растиньяка – він хоче попередити батька й сина Тайферов, але завбачливий Вотрен підпоює його вином з домішкою снотворного. Ранком такий же трюк проробляють із ним самим: Мишоно підмішує йому в кава зілля, що викликає приплив крові до голови, – байдужого Вотрена роздягають, і клеймо виступає на плечі після бавовни долонею

Подальші події відбуваються стрімко, і мамаша Воке відразу втрачає всіх своїх постояльців. Спочатку приїжджають за Вікториною Тайфер: батько викликає дівчину до себе, тому що брат її смертельно поранений на дуелі. Потім у пансіон уриваються жандарми: їм даний наказ убити Вотрена при найменшій спробі до опору, але той демонструє найбільша холоднокровність і спокійно здається поліції. Перейнявшись мимовільним замилуванням до цьому «генієві каторги», що обідають у пансіоні студенти виганяють добровільних шпиків – Мишоно й Пуаре. А папаша Горио показує Растиньяку нову квартиру, благаючи про одному – дозволити йому жити поверхом вище, поруч зі своєї ненаглядної Дельфиной. Але всі мрії старого валять. Притиснутий до стіни Дервилем, барон де Нусинген зізнається, що придане дружини вкладене у фінансові махінації. Горио в жаху: його дочка виявилася в повній владі безчесного банкіра. Однак положення Анастази ще гірше: рятуючи Максима де Трай від боргової в’язниці, вона закладає Гобсеку фамільні діаманти, і про це довідається граф де Ресто. Їй потрібно ще дванадцять тисяч, а батько витратив останні гроші на квартиру для Растиньяка. Сестри починають обсипати один одного образами, і в розпал їхньої сварки старий падає як підкошений – його вистачив удар

Папаша Горио вмирає в той день, коли віконтеса де Босеан дає свій останній бал – не в силах пережити розлуку з маркізом д’ажуда, вона назавжди залишає світло. Попрощавшись із цією дивною жінкою, Растиньяк поспішає до старого, що марне призиває до себе дочок. Нещасного батька ховають на останні гроші злиденні студенти – Растиньяк і Бьяншон. Дві порожні карети з гербами проводжають труну з тілом на цвинтар Пер-Лашез. З вершини пагорба Растиньяк дивиться на Париж і дає клятву превстигнути за всяку ціну – і для початку відправляється обідати до Дельфіні де Нусинген.

21.Ежені Гранде

 Євгенія Гранде вважалася найбільш завидною нареченою в Сомюре. Батько її, простий бондарі, розбагатів за часів Революції, скупивши за безцінь конфісковані церковні володіння - кращі в Сомюрском окрузі виноградники і кілька ферм. При Консульстві він був обраний мером, а за часів Імперії його вже іменували тільки паном Гранде - втім, за очі фамільярно звали «батьком». Ніхто не знав у точності, якими капіталами має колишній бондарі, однак люди кмітливі подейкували, що у татуся Гранде вірних шість-сім мільйонів франків. Тільки дві людини могли б це підтвердити, але нотаріус Крюшо і банкір де Грассе вміли тримати язик за зубами. Однак обидва так відверто підлабузнювався перед Гранде, що місто Сомюр сповнився до старого найглибшою повагою. Нотаріус за підтримки численної рідні домагався руки Євгенії для племінника - голови суду першої інстанції. У свою чергу, дружина банкіра де Грасса спритно інтригувала, сподіваючись одружити на багатій спадкоємиці сина Адольфа.
Сомюрци з інтересом стежили за битвою титанів і ворожили, кому ж дістанеться ласий шматок. Деякі, щоправда, стверджували, ніби старий збирається видати дочку за племінника - сина Гійома Гранде, нажившего мільйонний статок на оптовій торгівлі вином і влаштувався в Парижі. Крюшотінци і грассеністи дружно це спростовували, заявляючи, що паризький Гранде мітить для сина куди вище і цілком може поріднитися з яким-небудь «герцогом милістю Наполеона». На початку 1819 папаша Гранде за допомогою сімейства Крюшо придбав чудове маєток маркіза де Фруафона. Але ця обставина аж ніяк не змінило звичний спосіб життя старого: він як і раніше у своєму старому будинку разом з дружиною, дочкою і єдиною служницею Нанетой, яку прозвали Громадін за високий зріст і мужоподібні зовнішність . Тридцять п'ять років тому тато Гранде пригрів злиденну селянську дівчину, яку гнали від всіх дверей, - і з тієї пори Нанета за крихітне платню виконувала будь-яку роботу, невпинно благословляючи господаря за доброту. Втім, і Євгенія з матір'ю цілими днями просиджували за рукоділлям, і старий скнара видавав їм свічки за рахунком.
Подія, перевернуло життя Євгенії Гранде, відбулося у першій половині жовтня 1819 р., в день її народження. З нагоди свята татусь Гранде дозволив затопити камін, хоча листопада ще не настав, і підніс дочки звичайний подарунок - золоту монету. На пам'ятний всім сомюрцам вечерю з'явилися готові до рішучого бою Крюшо і де Грассі. У розпал партії в лото пролунав стукіт у двері, і перед здивованими провінціалами постав син паризького мільйонера Шарль Гранде. Вручивши дядькові листа від батька, він став оглядатися, явно вражений убогістю столу і обстановки. Всі переконувало молодої людини в тому, що сомюрская рідня животіє в бідності - помилка, яка стане для Євгенії фатальною. У двадцять три роки ця боязка чиста дівчина не відала ні про багатство свій, ні про красу. Чарівний витончений кузен здався їй прибульцем з іншого світу. У серці її прокинулося ще неясне відчуття, і вона сильно просила Нанету затопити камін в спальні Шарля - нечувана в цьому будинку розкіш.
Паризький Гранде в передсмертному листі сповістив брата про своє банкрутство і намір застрелитися, благаючи тільки про одне - подбати про Шарля. Бідний хлопчик розпещений любов'ю рідних і обласканий увагою світла - він не знесе ганьби і злиднів. Вранці в Сомюре вже всі знали про самогубство Гійома Гранде. Старий скнара з грубою прямотою повідомив племіннику страшну звістку, і ніжний юнак не зміг утриматися від ридань. Євгенія перейнялася до нього таким співчуттям, що навіть лагідна пані Гранде вважала за потрібне застерегти дочку, бо від жалості до любові тільки один крок. А Шарля до глибини душі зворушило щире участь тітки і кузини - він добре знав, з яким байдужим презирством зустрівся б у Парижі.
Наслухавшись розмов про банкрутство дядька і прочитавши крадькома листи Шарля, Євгенія вперше задумалася про гроші. Вона зрозуміла, що батько міг би допомогти кузена, але старий скнара прийшов в лють при одному лише припущенні, що доведеться розщедритися заради жалюгідного хлопчаки. Однак незабаром татусь Гранде пом'якшав: все-таки тут було порушено добре ім'я сім'ї, та й з зарозумілими парижанами слід було поквитатися. Банкір де Грассе вирушив до столиці, щоб зайнятися ліквідацією прогоріла фірми, а заодно вкласти заощадження старого в державну ренту. Сомюрци до небес звеличували татуся Гранде - такого великодушності від нього ніхто не чекав.
Тим часом Євгена впросила Шарля прийняти в дар її заощадження - золоті монети на суму приблизно в шість тисяч франків. У свою чергу Шарль вручив їй на збереження золотої несесер з портретами батька і матері. Для обох молодих людей наступила весна кохання: вони присягнулися один одному у вірності до гробу і скріпили свою обітницю цнотливим поцілунком.Незабаром Шарль відправився в Ост-Індію в надії знайти багатство. А мати з дочкою з трепетом стали чекати Нового року: старий мав звичку милуватися у свята золотими монетами Євгенії.Сталася жахлива сцена: папа Гранде ледь не прокляв дочку і наказав тримати її в ув'язненні на хлібі і воді. Цього не могла знести навіть забита пані Гранде: вперше в житті вона наважилася перечити чоловікові, а потім злягла з горя. Євгенія стоїчно переносила батьківську немилість, знаходячи розраду у своїй любові. Лише коли дружині стало зовсім погано, папаша Гранде змінив гнів на милість - нотаріус Крюшо пояснив йому, що Євгена може зажадати розділу спадщини після смерті матері. До великої радості хворий, батько урочисто пробачив дочка. Але тут на очі йому попався скриньку Шарля, і старий скнара вирішив віддерти золоті пластинки на переплавку - лише загроза Євгенії покінчити з собою зупинила його. Для вмираючої це виявилося останнім ударом - вона згасла в жовтні 1822 р., жалкуючи тільки про дочку, залишеної на розтерзання жорстокому світу. Після її смерті Євгена покірливо підписала відмову від спадщини.
Наступні п'ять років нічим не змінили одноманітного існування Євгенії. Правда, партія грассеністов зазнала повного краху; приїхавши в Париж у справах Гранде, банкір пустився в розгул, і його дружині довелося відмовитися від планів одружити Адольфа на Євгенії. Папаша Гранде шляхом спритних махінацій з векселями брата зменшив суму боргу з чотирьох мільйонів до мільйона двохсот тисяч. Відчуваючи наближення смерті, старий почав знайомити дочку з справами і прищепив їй свої поняття про скупість. У наприкінці 1827 р. він помер у віці вісімдесяти двох років. До цього моменту Шарль Гранде вже повернувся до Франції. Чутливий юнак перетворився в пропаленого ділка, який розбагатів на работоргівлі. Про Євгенія він майже не згадував. Лише в серпні 1828 вона отримала від нього перший лист, до якого був прикладений чек. Відтепер Шарль вважав себе вільним від усіх дитячих клятв і сповіщав кузину про те, що хоче одружитися з мадемуазель д'0бріон, яка набагато більше підходить йому за віком і положенню.
Вже цього листа було досить, щоб зруйнувати всі надії Євгенії. Масла у вогонь підлила палає жагою помсти пані де Грассе: Євгенія дізналася від неї, що кузен давно в Парижі, але до весілля ще далеко - маркіз д'Обріон ніколи не віддасть дочку за сина неспроможного боржника, а Шарль виявився настільки дурний, що не побажав розлучитися з трьома тисячами франків, які цілком задовольнили б залишилися кредиторів. Увечері того ж дня Євгенія погодилася вийти за голову Крюшо і попросила його негайно виїхати до Парижа - вона бажала розплатитися по всіх боргових зобов'язаннях дядька разом з відсотками і асигнувала на ці цілі два мільйони. Вручивши Шарлю акт про задоволення фінансових претензій, голова не відмовив собі в задоволенні клацнути по носі дурного честолюбця: він повідомив, що одружується на мадемуазель Гранде - власниці сімнадцяти мільйонів.
Пам'ятаючи про умови шлюбного контракту, пан Крюшо завжди виявляв найбільшу повагу дружині, хоча в душі гаряче бажав її смерті. Але всевидючий Господь незабаром прибрав його самого - Євгена овдовіла в тридцять шість років. Незважаючи на своє величезне багатство, вона живе за розпорядком, заведеним батьком, хоча, на відміну від нього, щедро жертвує на богоугодні справи. У Сомюре подейкують про новий її заміжжя - багату вдову всіляко улещує маркіз де Фруафон.

22. Червоне і чорне

 Хроніка XIX століття

Щоб не чіпати приватне життя, автор вигадав містечко Вер'єр. А коли йому знадобився єпископ, суддя, присяжні й судова процедура, він переніс усе це в Безансон, де він сам ніколи не бував.

Частина перша

Містечко Вер'єр, мабуть, одне з наймальовничіших в усьому Франш-Конте. Білі будиночки з гостроверхими дахами з червоної черепиці розкинулися схилом пагорба, де потужні каштани піднімаються з кожної лощинки. В околиці багато лісопилок, які сприяють зростанню добробуту більшості мешканців, скоріше схожих па селян, ніж на міських жителів. Є в місті і чудова цвяхарня фабрика, що належить меру.

Мер міста Верь'єра, пан де Реналь, кавалер декількох орденів, виглядав вельми статечно: волосся з сивиною, орлиний ніс, одягнений в усе чорне. Водночас у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалась якась обмеженість. Здавалося, що всі таланти цієї людини зводилися до того, щоб примусити будь-кого, хто йому був винний, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якомога довше. Меру належав збудований на прибутки від цвяхарні великий і красивий будинок з чудовим садом, оточеним чавунною решіткою.

На схилі пагорба, на висоті сотні футів над річкою Ду розкинувся чудовий міський бульвар, звідки відкривався вид па один з наймальовничіших куточків Франції. Місцеві мешканці вельми цінували красу свого краю: вона приваблювала іноземців, чиї гроші збагачували власників готелів і приносили,прибуток усьому місту.

Вер'єрський кюре пан Шелан, що зберіг у свої вісімдесят років залізне здоров'я і залізний характер, проживав тут уже п'ятдесят шість років. Він хрестив майже всіх мешканців цього міста, кожного дня вінчав молодих людей, як колись вінчав їхніх дідів.

Зараз же він переживав не найкращі свої дні. Справа в тім, що, незважаючи па незгоду міського мера і директора будинку піклування, місцевого багача папа Вально, кюре сприяв відвіданню тюрми, лікарні й будинку піклування приїжджим із Парижа паном Аппером, чиї ліберальні погляди вельми турбували багатих власників будинків міста. Перш за все вони турбували нападе Реналя, який був переконаний, що з усіх боків його оточують ліберали і заздрісники. Щоб протиставити себе цим мануфактурникам, які прокралися в товстосуми, він вирішив узяти своїм дітям гувернера, хоча особливої потреби в цьому і не бачив. Мер зупинив свій вибір на молодшому синові лісопильника Сореля. Це був молодий богослов, майже священик, який чудово знав латину, до того ж його рекомендував сам кюре. Хоча деякі сумніви відносно його добропорядності у папа де Реналя все ж таки лишалися, бо молодий Жульєн Сорель був улюбленцем старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, теж, скоріш за все, таємного агента лібералів, оскільки був учасником наполеонівських походів.

Про своє рішення мер повідомив дружину. Пані де Реналь, висока, статурна жінка, вважалася першою красунею. У її вигляді, у манері триматися було щось простодушне і юне. її наївна грація, якась прихована пристрасність могли б, мабуть, полонити серце парижанина. Але якщо б папі де Реналь дізналася, що здатна справити враження, то згоріла б від сорому. Гучну славу її доброчесності принесли безплідні залицяння папа де Вально. А позаяк вона уникала у Вер'єрі будь-яких розваг, то про неї стали говорити, що вона надто хизується своїм походженням. Пані де Реналь же хотілося лише одного — щоб піхто не заважав їй блукати її чудовим садом. Це була проста душа: вона ніколи не засуджувала свого чоловіка і не могла зізнатися самій собі, що їй з ним нудно, адже не уявляла, що між подружжям можуть бути інші, більш ніжні стосунки. Батько Сорель надзвичайно здивувався, а ще більше зрадів пропозиції папа де Реналя відносно Жульєна. він ніяк не міг зрозуміти, заради чого такій поважній людині могло спасти па думку взяти до себе його дармоїда-сина та ще запропонувати триста франків на рік зі столом й одягом.

Підійшовши до своєї майстерні, батько Сорель не знайшов Жульєна біля пили, де йому належало бути. Син сидів верхи па кроквах і читав книжку. Нічого більш ненависного для старого Сореля не було. Він ще міг вибачити Жульєну його миршаву будову, яка була малопридатною для фізичної роботи, але ця пристрасть до читання виводила його з себе: сам він читати не вмів. Потужний удар вибив книжку з рук Жульєна, а другий удар обрушився йому па голову. Увесь у крові, Жульєн зіскочив па землю; його щоки палали. Це був невисокий юнак років вісімнадцяти, доволі тендітний, з неправильними, але топкими рисами обличчя і каштановим волоссям. Великі чорні очі, які в хвилину спокою блищали розумом і вогнем, зараз горіли найлютішою ненавистю. Стрункий і гнучкий стан юнака свідчив скоріше про спритність, ніж про силу. З найраніших років його замислений вигляд і надмірна блідість наводили батька на думку, що його син не жилець і:а білому світі, а якщо й виживе, то стане для родини тягарем. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька.

Жульєн піде не вчився. Відставний лікар, до якого він прив'язався всім серцем, навчив його латині й історії. Помираючи, старий заповідав хлопчику свій хрест Почесного легіону, рештки маленької пенсії і тридцять — сорок томів книжок.

Наступного дня старий Сорель відправився в дім мера. Побачивши, що пайові меру прямо-таки кортить здобути його сина, хитрий старий домігся того, щоб утримання Жульєна було підвищено до чотирьохсот франків на рік.

Тим часом Жульєн, дізнавшись, що його очікує посада вихователя, ще вночі пішов з дому, вирішивши сховати в надійне місце свої книжки і хрест Почесного легіону. Він відніс усе це до свого приятеля Фуке, молодого лісоторговця, що мешкав високо в горах.

Слід сказати, що рішення стати священиком він прийняв не дуже давно. З самого дитинства Жульєн марив військовою службою. Потім, уже підлітком, він із завмиранням серця слухав оповіді старого полкового лікаря про битви, в яких той брав участь. Але коли Жульєну виповнилося чотирнадцять років, він побачив, яку роль в оточуючому його світі відіграє церква.

Він припинив говорити про Наполеона і заявив, що збирається стати священиком. Його постійно бачили з Біблією в руках; він заучував її напам'ять. Перед добрим старим кюре, що наставляв його в богослов'ї, Жульєн не дозволяв собі виказувати інших почуттів, окрім благочестя. Хто б міг подумати, що в цьому юнакові з лагідним дівочим обличчям наїлася непохитна рішучість витерпіти все, щоб пробити собі дорогу, а це перш за все означало вирватися з Вер'єра; батьківщину свою Жульєн ненавидів.

Він повторював собі, що Бонапарт, невідомий і бідний поручик, став володарем світу за допомогою своєї шпаги. За часів Наполеона військова доблесть була необхідною, але тепер усе змінилося. Тепер священику сорок років отримує платню втричі більшу, ніж найвідоміші наполеонівські генерали.

Але одного разу він все ж таки видав себе раптовим спалахом того вогню, що томив його душу. Якось на обіді, у колі священиків, де його відрекомендували як справжнє диво премудрості. Жульєн раптом почав палко звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за необачність, він прив'язав до грудей праву руку, удавши, немовби вивихнув її, і ходив так цілих дна місяці. Після цієї, ним же самим вигаданої, кари він пробачив себе.

Пані де Реналь не подобалася ідея чоловіка. (Зона уявляла собі грубого нечепуру, що буде кричати па її коханих хлопчиків, а може, навіть сікти. Але вона була приємно здивована, побачивши селянського переляканого парубка, зовсім ще хлопчика, з блідим обличчям. Жульєн же, побачивши, що красива й нарядна папі називає його «добродій», ласкаво розмовляє з ним і просить не сікти її дітей, якщо вони не будуть знати уроків, просто розтанув.

Коли весь її страх за дітей остаточно розсіявся, папі де Реналь із здивуванням помітила, що Жульєн надзвичайно красивий. Її старшому сину було одинадцять, і вони з Жульєном могли стати товаришами. Юнак зізнався, що вперше входить до чужого дому і тому потребує її протегування. «Пані, я ніколи не буду бити ваших дітей, присягаюся вам перед Богом»,— вимовив він і насмілився поцілувати їй руку. Її дуже здивував цей жест, і тільки потім, подумавши, вона обурилася.

Мер видав Жульєну тридцять шість франків за перший місяць, узявши з нього слово, що з цих грошей старий Сорель не отримає жодного су і що відтепер юнак не буде бачитися з рідними, чиї манери не підходять для дітей де Реналя.

Жульєну пошили повий чорний одяг, і він постав перед дітьми, немов утілена поважність. Топ, яким він звернувся до дітей, уразив папі де Реналь. Жульєн сказав їм, що буде навчати їх латині, і продемонстрував свою дивовижну здатність читати напам'ять цілі сторінки із Священного Писання, причому з такою легкістю, немовби він говорив рідною мовою.

Незабаром титул «добродій» закріпився за Жульєном — віднині навіть слуги не насмілювалися заперечувати його право на це. Не минуло й місяця після появи в домі нового вихователя, як уже сам пан де Реналь почав ставитися до нього з повагою. Старий кюре, який знав про захоплення юнака Наполеоном, не підтримував жодних відносин з паном де Реналем, тому вже піхто не міг видати їм давню пристрасть Жульєна до Бонапарта; сам же він говорив про нього не інакше як з огидністю.

Діти обожнювали Жульєна; він же не відчував до них ніякої любові. Холодний, справедливий, безпристрасний, але тем не менш любимий, бо його поява розсіяла сум в домі, він був добрим вихователем. Сам же він відчував лише ненависть і відразу до цього вищого світу, куди його допустили до самого краєчку столу.

Свою пані юний гувернер вважав красунею і разом з тим ненавидів за її вроду, вбачаючи в цьому перешкоду на своєму шляху до процвітання. Пані де Реналь належала до числа тих провінціалок, які попервах можуть здаватися дурненькими. Вона не мала жодного життєвого досвіду, не намагалася блиснути в розмові. Наділена тонкою і гордою душею, у своєму несвідомому прагненні до щастя вона часто-густо просто не помічала того, що робили ці брутальні люди, якими оточила її доля. Вона не виявляла жодної цікавості до того, що говорив або робив її чоловік. Єдиним, на що, по суті, вона звертала увагу, були її діти.

Брутальний сміх, знизування плечима та яка-небудь заяложена фраза щодо жіночих примх — ось усе, то вона отримувала у відповідь, коли в перші роки шлюбу намагалася поділитися своїми почуттями з чоловіком. І пані де Реналь була впевнена, що всі чоловіки є такими, як її чоловік і пан Вально. Але навіть після стількох років вона все ж таки не могла звикнути до цих товстосумів, серед яких їй доводилося жити. Це й стало причиною успіху юного Жульєна. У симпатії до цієї шляхетної і гордої душі вона відчула якусь живу радість, сяючу чарівністю новизни. Незабаром їй стало здаватися, що великодушність, душевна шляхетність — це все притаманне тільки цьому молоденькому богослову.

Пані де Реналь, багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вихована в єзуїтському монастирі й віддана заміж шістнадцяти років за немолодого дворянина, за все своє життя ніколи не відчувала і не бачила нічого, що хоча б трохи було схоже на кохання. А те, про що вона дізналася з кількох романів, які випадково потрапили їй до рук, здавалося їй чимось зовсім винятковим. Завдяки цьому невіданню пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, перебувала в повному блаженстві, і їй навіть не спадало на думку докоряти собі за щось.

Сталося так, що покоївка пані де Реналь, Еліза, закохалася в Жульєна. На сповіді вона зізналася в цьому абатові Шелану і сказала, що отримала спадок і тепер хотіла б одружитися з Жульєном. Кюре щиро порадів за Елізу, але, на його подив, Жульєн рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що вирішив стати священиком.

Влітку родина де Реналів переїхала до свого маєтку у Вержі, і тепер Жульєн цілі дні проводив з пані де Реналь, яка вже починала розуміти, що кохає його. Але чи кохав її Жульєн? Усе, що він робив для зближення з цією жінкою, яка, безумовно, йому подобалася, він робив зовсім не через справжнє кохання, якого, на жаль, не відчував, а через фальшиве уявлення про те, що саме так він може виграти героїчну битву з тим класом, який він так ненавидів.

Щоб утвердитися у своїй перемозі над ворогом, у той час, коли пан де Реналь сварив і проклинав «цих шахраїв і якобінців, що набивали собі гаманці», Жульєн осипав пристрасними поцілунками руку його дружини. Бідна пані де Реналь запитувала себе: «Невже я кохаю? Адже ніколи в житті я не відчувала до чоловіка нічого схожого на цю жахливу мару!» Жодне удавання ще не заплямувало чистоти цієї невинної душі, що була введена в оману пристрастю, якої ніколи не зазнавала.

За декілька днів Жульєн, свідомо здійснюючи свій план, освідчився їй. «Я ще тому маю досягнути успіху в цієї жінки,— продовжувало нашіптувати йому його мілке марнославство,— що, коли потім кому-небудь спаде на думку дорікнути мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що мене на це штовхнуло кохання».

Жульєн домігся свого, вони стали коханцями. Вночі, перед першим побаченням, коли він сказав пані де Реналь, що прийде до неї, Жульєн не пам'ятав себе від страху. Але, побачивши пані де Реналь, таку прекрасну, він забув усі свої марнославні розрахунки. Спочатку він побоювався, що до нього ставляться як до коханця-слуги, але потім його побоювання розсіялися, і він сам зі всім запалом юності закохався до нестями.

Пані де Реналь страждала через те, що на десять років старша за Жульєна, що не зустріла його раніше, коли була молодшою. Жульєну, звичайно, подібні думки в голову не приходили. Кохання його значною мірою все ще було скоріше марнославством: Жульєн радів, що він, убогий, нікчемне, жалюгідне створіння, володіє такою красунею. Високе становище його коханої мимоволі підвищувало його у власних очах. Пані де Реналь, у свою чергу, знаходила духовну насолоду в тому, що мала змогу наставляти у будь-яких дрібницях цього обдарованого юнака, який, як усі вважали, далеко піде. Проте докори сумління і страх перед викриттям щогодинно краяли душу бідної жінки.

Раптово захворів молодший син пані де Реналь, і їй стало здаватися, що це Божа кара за гріх. «Пекло,— казала вона,— пекло — адже це було б милістю для мене: значить, мені було б подаровано ще кілька днів на землі, з ним... Але пекло в цьому житті, смерть моїх дітей... 1 проте, можливо, цією ціною мій гріх був би спокутуваний... О Боже великий, не дай мені прощення такою жахливою ціною! Ці нещасні діти, хіба ж вони винні перед тобою! Я, одна я винна! Я согрішила, я кохаю людину, що не чоловік мені». На щастя, хлопчик одужав.

Їх роман не міг довго лишатися таємницею для прислуги, проте сам пан де Реналь нічого не знав. Покоївка Еліза, зустрівши пана Вально, поділилася з ним новиною: у її господині роман з молодим гувернером. Того ж вечора пан де Реналь одержав анонімного листа, де його повідомляли про зраду дружини. Коханці здогадувалися, хто є автором листа, і виробили свій план. Вирізавши із книжки літери, вони склали свого анонімного листа, використавши папір, подарований паном Вально: «Пані. Усі ваші пригоди є відомі, а особи, зацікавлені в тому, щоб покласти їм край, попереджені. Керуючись добрими почуттями до вас, які в мене ще не зовсім зникли, пропоную вам раз і назавжди порвати з цим хлопчиськом. Якщо ви настільки розсудливі, що скористаєтеся цією порадою, ваш чоловік буде вважати, що повідомлення, яке він одержав, неправдиве, і його так і залишать у цій омані. Знайте, таємниця ваша в моїх руках: тремтіть, нещасна! Настав час, коли ви повинні схилитися перед моєю волею».

Пані де Реналь сама передала чоловікові листа, одержаного немовби від якогось підозрілого суб'єкта, і поставила вимогу негайно звільнити Жульєна. Сцена була розіграна блискуче — пап де Реналь їй повірив. Він швидко зрозумів, що, відмовивши Жульєну, спричинить тим самим скандали і поговори в місті, і всі вирішать, що гувернер насправді є коханцем його дружини. Пані де Реналь допомагала чоловіку утвердитися в думці, що всі оточуючі попросту заздрять їм.

Цікавість до Жульєна, злегка підігріта розмовами про його роман з Пані де Реналь, посилювалася. Юного богослова запрошували вдома багатих мешканців міста, а пан Вально навіть запропонував йому перейти гувернером до його дітей, збільшивши утримання до вісімсот франків. Усе місто жваво обговорювало нову любовну історію. Заради власної безпеки і щоб уникнути подальших підозр, Жульєн і пані де Реналь вирішили розстатися.

Тим часом пап де Реналь погрожував публічно викрити підступи «цього негідника Вально» і навіть викликати його па дуель. Папі де Реналь розуміла, до чого це може призвести, і за якихось дві години зуміла перекопати чоловіка, що йому слід триматися зараз якомога приязніше з Вально. Нарешті пап де Реналь уже власним розумом дійшов до надзвичайно тяжкої для нього думки відносно грошей: для них є занадто невигідним, щоб зараз, у самий розпал міських пліток, Жульєн лишився в місті і пішов па службу до папа Вально. Для перемоги де Реналя над його супротивником необхідно, щоб Жульєн поїхав із Вер'єра і вступив до семінарії в Безансоні, як радив наставник юнака, абат Шелан. Але в Безансоні треба було па щось жити, і Пані де Реналь благала Жульєна прийняти гроші від її чоловіка. Юнак потішав свою пиху надією на те, що візьме цю суму лише в борг і сплатить його з відсотками протягом п'яти років. Проте останньої миті він навідріз відмовився від грошей, па велику радість папа де Реналя.

Напередодні від'їзду Жульєну вдалося попрощатися з пані де Реналь: він потай прокрався до її кімнати. Але побачення їх було гірким: обом здавалося, що вони розлучаються назавжди.

Приїхавши до Безансона, він підійшов до воріт семінарії, побачив залізний позолочений хрест і подумав: «Ось воно, це пекло па землі, з якого мені вже не вийти!» Його ноги підломлювалися.

Ректор семінарії пан Пірар одержав від вер'єрського кюре Шелана листа, у якому той вихваляв тямущість, пам'ять і чудові здібності Жульєна і просив для нього стипендії, якщо той складе необхідні іспити. Абат Пірар три години екзаменував юнака і настільки був уражений його знаннями в латині й теології, що прийняв до семінарії хоча й па невелику стипендію, і навіть виявив велику милість, поселивши в окремій келії. Новому семінаристу треба було вибрати собі духівника, і він зупинився на абаті Пірарі, але незабаром довідався, що в ректора багато ворогів серед єзуїтів, і подумав, що вчинив необачно, не підозрюючи, що буде значити для нього пізніше цей вибір.

Усі перші кроки Жульєна, переконаного, що він діє обережно, виявилися, як і вибір духівника, занадто нерозважливими. Уведений в оману тією самовпевненістю, що притаманна людям з уявою, він сприймав свої наміри за факти, які здійснилися, і вважав себе неперевершеним лицеміром. «На жаль! Це єдина моя зброя! — розмірковував він. — Якби зараз були інші часи, я б заробляв свій хліб справами, які говорили б самі за себе перед лицем неприятеля».

Приблизно десять семінаристів були оточені ореолом святості: вони бачили видіння. Бідні юнаки майже не виходили з лазарету. Ще в сотні семінаристів міцна віра поєднувалася з невтомною старанністю. Воші працювали так, що ледве тягали йоги, але корнеті було мало. Решта були просто темними невігласами, що навряд чи були здатні пояснити, що означають латинські слова, які вони визуджували з ранку до ночі. Цим. простим селянським хлопцям здавалося, що заробляти па хліб, вивчивши кілька слів латиною, набагато легше, ніж порпатися в землі. З перших же днів Жульєн вирішив, що швидко досягне успіху. «У будь-якій роботі потрібні люди з головою,— розмірковував вій. — У Наполеона я став би сержантом; а посеред цих майбутніх попів я буду старшим вікарієм».

Жульєн не знав одного: бути першим вважалося в семінарії гріхом гордовитості. З часів Вольтера французька церква зрозуміла, що її справжні вороги — це книжки. Великі успіхи в науках, і навіть у священних науках, здавалися їй підозрілими, і не безпідставно, тому що ніхто не зможе заважати освіченій людині перейти па бік ворога! Жульєн багато працював і швидко опанував знання, вельми корисні для служителя церкви, хоча, на його думку, вони були цілком неправдивими і не викликали в нього ніякого інтересу. Він думав, що про нього всі забули, не підозрюючи, що пан Пірар отримав і спалив багато листів від пані де Реналь.

На шкоду собі, після багатьох місяців навчання Жульєн усе ще зберігав вигляд людини мислячої, що давало семінаристам підстави дружно його ненавидіти. Усе щастя його співтоваришів полягало переважно у тривному обіді, усі вони відчували благоговіння перед людьми в одежі з топкого сукна, а освіта полягала в безмежній і беззаперечній повазі до грошей. Спочатку Жульєн ледве не задихався від почуття презирства до них. Але врешті-решт у ньому ворухнулася жалість до цих людей, перекопаних, що духовний сап надасть їм можливість довго і постійно насолоджуватися цим великим щастям — ситно обідати й тепло одягатися. Його красномовство, його білі руки, його надмірна охайність — усе викликало ненависть до нього.

Абат Пірар призначив його репетитором з Нового і Старого завіту. Жульєн не тямив себе від радощів: це було його перше підвищення. Він міг обідати сам, і в нього був ключ від саду, де він прогулювався, коли там нікого не було.

На свій великий подив, Жульєн зрозумів, що його стали менше ненавидіти. Його небажання вдаватися до розмов, його відлюдність тепер розцінювалися як почуття власної гідності. Його приятель Фуке від імені рідних Жульєна прислав до семінарії оленя й кабана. Цей дар, який значив, що родина Жульєна належить до тієї верстви суспільства, до якого слід ставитися з повагою, завдав смертельного удару заздрісникам. Жульєн отримав право па перевагу, освячену заможністю.

У цей час проходив рекрутський набір, але Жульєн, як семінарист, не підлягав призову. Пін був глибоко вражений цим: «Ось і прийшла для мене мить, яка двадцять років тому дозволила б мені вступити па шлях героїв!»

У перший день іспитів панове екзаменатори були вельми розгнівані тим, що їм доводилося постійно ставити па перше місце у своєму списку Жульєна Сореля — улюбленця абата Пірара. Але на останньому іспиті один спритний екзаменатор спровокував Жульєна читати Горація, тут же звинуватив його в цьому як у цілком нечестивому занятті, й одвічний ворог абата Пірара абат Фрілер поставив напроти імені Жульєна номер 198.

Ось уже цілих десять років Фрілер усіма засобами намагався прибрати свого супротивника з посади ректора семінарії. Абат Пірар не займався інтригами і ревно викопував свої обов'язки. Але Господь наділив його жовчним темпераментом, а такі натури глибоко відчувають образу. Він вже сто разів подав би у відставку, коли б не був перекопаний, що дійсно приносить користь па своїй посаді.

За кілька тижнів Жульєн одержав листа від якогось Поля Сореля, який назвав себе його родичем, з чеком па п'ятсот франків. У листі говорилося, що якщо Жульєн має намір і падалі з такою ж ретельністю вивчати славетних авторів-латинян, він буде щороку отримувати таку ж суму.

Таємним благодійником Жульєна був маркіз де Ла-Моль, якому вже багато років доводилося вести позов з абатом Фрілером щодо одного маєтку. У цьому позові йому допомагав абат Пірар, що взявся за справу з усією пристрасністю своєї натури. Пан де Фрілер був надзвичайно ображений подібним нахабством. Постійно листуючись з абатом Піраром щодо однієї справи, маркіз не міг не оцінити абата, і мало-помалу їхнє листування набуло дружнього характеру. Тепер абат Пірар розповів своєму заступнику історію з Жульєном і те, як його, абата, хочуть примусити піти у відставку.

Маркіз не був скупим, але досі йому ніколи не вдавалося примусити абата прийняти від нього хоч якусь суму. Тоді йому спало па думку відіслати п'ятсот франків улюбленому учню абата. Незабаром Пірар одержав від маркіза де Ла-Моля листа: той запрошував його до столиці й обіцяв одну з найкращих парафій неподалік від Парижа. Лист примусив абата врешті-решт прийняти рішення. У посланні до єпископа він детально виклав причини, які змусили його покинути єпархію, і довірив віднести листа Жульєну. Його преосвященство прийняв молодого абата вельми люб'язно і навіть подарував йому вісім томів Тацита. Сам цей факт, на величезний подив Жульєна, викликав незвичайну реакцію оточуючих: перед ним стали запобігати.

Незабаром із Парижа прийшло повідомлення, що абата Пірара призначено в чудову парафію за чотири льє від столиці. Маркіз де Ла-Моль прийняв абата Пірара у своєму паризькому особняку і згадав у бесіді, що шукає кмітливого юнака, який би зайнявся його листуванням. Абат запропонував йому взяти Жульєна Сореля, похваливши його енергію, розум і високу душу. Отже, мрія Жульєна потрапити до Парижа ставала реальністю.

Перш ніж відправитися до столиці, Жульєн вирішив таємно побачитися з пані де Реналь. Вони не бачилися вже чотирнадцять місяців. Це було побачення, повне згадок про минулі щасливі дні кохання і розповідей про тяжке семінарське життя.

Незважаючи па те,- що Пані де Реналь цілий рік провела в благочесті і страху перед карою Божою за свій гріх, вона не змогла встояти перед коханням Жульєна. Він провів у її кімнаті не лише піч, а й день і пішов тільки наступної ночі.

Частина друга

Маркіз де Ла-Моль, маленький худий чоловік, з гострим поглядом, прийнявши нового секретаря, велів йому замовити повий гардероб, включаючи дві дюжини сорочок, запропонував брати уроки танців і видав платню за першу чверть року. Побувавши у всіх майстрів, Жульєн помітив, що всі вони ставилися до нього вельми поважливо, а швець, записуючи його ім'я в книжку, вивів: «Пап Жульєн де Сорель». «Ви, мабуть, ще перетворитеся па фата»,— суворо зазначив абат Пірар.

Увечері у вітальні маркіза зібралось вишукане товариство. Були тут також молодий граф Норбер де Ла-Моль і його сестра Матильда, молода, струнка білявка з дуже красивими очима. Жульєн мимоволі порівняв її з Пані де Реналь, і дівчина йому не сподобалася. Проте граф Норбер здався йому чарівним з усіх поглядів.

Жульєн приступив до виконання своїх обов'язків — вів листування маркіза, учився їздити верхи, відвідував лекції з богослов'я. Незважаючи на зовнішню люб'язність і доброзичливість оточуючих, він почував себе в цій родині цілком самотнім.

Абат Пірар поїхав у свою парафію. «Якщо Жульєн є тільки очеретом хитким, то нехай гине, а якщо це людина мужня, нехай пробивається сам»,— розсудив він.

Новий секретар маркіза — цей блідий юнак у чорному костюмі — справляв дивне враження, і папі де Ла-Моль запропонувала навіть своєму чоловікові відсилати його куди-небудь, коли в них будуть збиратися особливо поважні особи. «Я хочу довести дослід до завершення,— відповів маркіз. — Абат Пірар вважає, що ми чинимо неправильно, пригноблюючи самолюбство людей, яких ми наближуємо до себе. Спиратися можна лише па те, що завдає опору». Господарі дому, як помітив Жульєн, занадто звикли принижувати людей просто заради розваги, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів.

У розмовах, що велись у вітальні маркіза, не дозволялося жодних жартів щодо Господа Бога, стосовно духовенства, людей певного стану, артистів, яким протегує двір,— тобто щодо чогось такого, що вважалося раз і назавжди встановленим; жодним чином не заохочувалося схвально говорити про Беранже, Вольтера і Руссо — словом, про те, що хоча б трохи віддавало вільнодумством. Найголовніше ж — заборонялося говорити про політику; про решту можна було розмовляти цілком вільно. Незважаючи па гарний топ, на відмінну ввічливість, па бажання бути приємним, па всіх обличчях читалася нудьга. У цій атмосфері пишноти і нудьги Жульєна приваблював лише пан де Ла-Моль, що мав великий вплив при дворі.

Одного разу юнак навіть запитав у абата Пірара, чи обов'язково для нього обідати щодня за столом маркіза. «Це є рідкісна честь!» — вигукнув з обуренням абат, скромний буржуа за походженням, який надзвичайно цінував обід за одним столом з вельможею. Жульєн же зізнався йому, що це найтяжчий з його обов'язків, він навіть боїться заснути від нудьги. Легкий шум примусив їх обернутися. Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, що стояла і слухала їхню розмову. Розмова відбувалася в бібліотеці, і Матильда прийшла сюди за книжкою. «Цей не народився, щоб повзати навколішки»,— подумала вона з повагою про секретаря батька.

Минуло кілька місяців. За цей час новий секретар настільки призвичаївся, що маркіз доручив йому найскладніші справи: слідкувати за управлінням його землями у Бретані і Нормандії, а також вести листування щодо горезвісного позову з абатом де Фрілером. Маркіз вважав Жульєна цілком годящою для себе людиною, бо Сорель працював завзято, був мовчазним і толковим.

Одного разу в кафе, куди Жульєна загнала злива, юнак зіткнувся з якимсь високим на зріст молодиком у товстому суконному сюртуці, що похмуро і пильно розглядав його. Жульєн зажадав пояснень. У відповідь чоловік у сюртуці вибухнув брутальною лайкою. Жульєн викликав його на дуель. Чоловік жбурнув йому з півдюжини візитних карток і пішов, погрожуючи кулаком.

Разом із секундантом, товаришем по вправах па рапірах. Жульєн відправився за адресою, що була вказана на візитівках, щоб знайти пана Шарля де Бовуазі. їх зустрів високий юнак, одягнений наче лялька. Але, на жаль, це не був учорашній зневажник. Вийшовши з будинку кавалера де Бовуазі в препоганому гуморі, Жульєн побачив учорашнього нахабу — це був фурман, який, мабуть, украв у хазяїна візитні картки. Жульєн обсипав його ударами хлиста, а у лакеїв, що кинулися на допомогу товаришеві, кілька разів вистрелив.

Кавалер де Бовуазі, що з'явився на шум, з'ясувавши, у чому справа, із жартівливою холоднокровністю заявив, що тепер і в нього є підстави для дуелі. Дуель закінчилася в одну хвилину: Жульєн отримав кулю в руку. Йому зробили перев'язку і доставили додому. «Боже мій! Так ось це і є дуель? Тільки і всього?» — думав юнак.

Ледве вони розсталися, кавалер де Бовуазі довідався про Жульєна, щоб вирішити, чи буде пристойним зробити йому візит. На свій жаль, він дізнався, що бився з простим секретарем пана де Ла-Моля, та ще через фурмана. Можна не сумніватися, що в товаристві це справить враження!

Того ж вечора кавалер і його друг поквапились розповісти всім, що пан Сорель, «до речі, дуже люб'язний юнак»,— побічний син близького друга маркіза де Ла-Моля. Цій історії усі повірили. Маркіз, у свою чергу, не спростував легенду, що народилася.

... Маркіз де Ла-Моль уже півтора місяця не виходив із дому — у нього загострилася подагра. Тепер він більшу частину часу проводив разом зі своїм секретарем. Він примушував його читати вголос газети, перекладати з латині давніх авторів. Жульєн говорив з маркізом про все, замовчавши лише дві речі: своє фанатичне обожнювання Наполеона, ім'я якого розлючувало маркіза, і свою цілковиту невіру, бо це не дуже личило образу майбутнього кюре.

Пана де Ла-Моля зацікавив цей своєрідний характер. Він бачив, що Жульєн відрізняється від інших провінціалів, які заполонили Париж, і поводився з ним як із сином, навіть прив'язався до нього.

За дорученням патрона Жульєн поїхав на два місяці до Лондона. Там він зблизився з молодими російськими та англійськими сановниками і раз на тиждень обідав у посла його величності.

Після Лондона маркіз вручив Жульєну орден, який заспокоїв врешті-решт гордість юнака; він став більш говірким, не так часто відчував себе ображеним і не сприймав па свій рахунок різні слівця, якщо розібратися, дійсно не зовсім чемні, але ж у жвавій розмові вони можуть вирватися у будь-кого!

Завдяки цьому ордену Жульєн удостоївся честі вельми незвичайного відвідання: до нього прийшов з візитом пап барон де Вально, який приїхав до Парижа подякувати міністру за свій титул. Тенор Вально націлювався на посаду мера міста Вер'єра замість де Реналя і прохав Жульєна представити його папу де Ла-Молю. Жульєн розповів маркізу про Вально і всі його витівки і фокуси. «Ви не лише представите мені завтра ж цього нового барона,— сказав йому де Ла-Моль,— але й запросите його обідати. Це буде один з наших нових префектів». — «У такому випадку,— холодію вимовив Жульєн,— я прошу у вас місце директора будинку піклування для мого батька». — «Чудово,— відповів маркіз, раптово розвеселившись,— згоден. Бачу, що ви виправляєтеся».

Одного разу, зайшовши до їдальні, Жульєн побачив Матильду де Ла-Моль у глибокій жалобі, хоча піхто з родини не був у чорному. Ось що розповіли Жульєну про «манію мадемуазель де Ла-Моль'».

30 квітня 1574 року найвродливішого юнака того часу, Боніфаса де Ла-Моля, коханого королеви Маргарити Наваррської, було обезголовлено на Гревській площі в Парижі. Легенда говорить, що Маргарита Наваррська потай забрала голову свого страченого коханця, опівночі відправилася до підніжжя Монмартрського пагорба і власноруч поховала її у каплиці.

Мадемуазель де Ла-Моль, яку, до речі, звали Матильда-Маргарита, щороку 30 квітня одягалася в жалобу на честь предка своєї родини. Жульєн був вражений і розчулений цією романтичною історією. Звикнувши до цілковитої природності Пані де Реналь, він не знаходив у паризьких жінках ані чого, окрім манірності, і не знав, про що розмовляти з ними. Мадемуазель де Ла-Моль виявилася винятком.

Тепер він довго розмовляв з нею, гуляючи ясними весняними днями садом. Та й сама Матильда, яка крутила всіма в домі, ставилася поблажливо до розмов з ним, майже в дружньому топі. Він з'ясував, що вона є вельми начитаною, думки, які Матильда виголошувала під час прогулянок, дуже відрізнялися від того, що вона говорила у вітальні. Іноді вона так запалювалася і говорила з такою щирістю, що зовсім не нагадувала колишню зарозумілу й холодну Матильду.

Минув місяць. Жульєн став думати, що він подобається цій вродливій гордячці. «Ось було б забавним, коли б вона закохалася в мене! Чим холодніше і поважніше я з нею поводжуся, тим сильніше вона домагається моєї дружби. У неї відразу спалахують очі, як тільки я з'являюся. Боже мій, до чого ж вона гарна!» — думав він.

У своїх мріях він намагався оволодіти нею, а потім піти. І горе тому, хто спробував би його затримати!

Матильда де Ла-Моль була найпринаднішою нареченою в усьому Сен-Жерменському передмісті. Вона мала все: багатство, знатність, високе походження, розум, вроду. Дівчина її віку, вродлива, розумна — де ще вона могла знайти сильні відчуття, як не в коханні? Але її шляхетні кавалери були занадто нудними! Прогулянки ж із Жульєном приносили їй задоволення, її захоплювали його гордість, тонкий розум. І раптом Матильді спало на думку, що їй випало щастя покохати цього простолюдина.

Кохання з'являється їй лише як героїчне почуття,— те, що зустрічалося у Франції за часів Генріха III. Таке кохання не здатне боягузливо відступати перед перешкодами, воно штовхає па великі справи. Насмілитися покохати людину, що є такою далекою від неї за своїм суспільним становищем,— уже в цьому є велич і завзяття. Побачимо, чи буде її обранець і надалі гідним її!

Жахлива підозра, що мадемуазель де Ла-Моль лише робить вигляд, ніби небайдужа до нього, з єдиною метою виставити його посміховиськом перед своїми кавалерами, різко змінила ставлення Жульєна до Матильди. Тепер він похмурим, крижаним поглядом відповідав на її погляди, з уїдливою іронією відкидаючи запевнення в дружбі, і твердо вирішив, що в жодному випадку не дасть обманути себе будь-якими знаками уваги, які робила йому Матильда.

Boнa прислала йому листа — освідчення. Жульєн відчув хвилини тріумфу — він, плебей, отримав освідчення від дочки вельможі! Син теслі переміг!

Мадемуазель де Ла-Моль прислала йому ще два листи, написавши, що чекає його в себе у кімнаті о першій після півночі. Підозрюючи, то це може бути пастка, Жульєн вагався. Але потім, щоб не виглядати боягузом, рішився. Приставивши драбину до вікна Матильди, він тихесенько піднявся, тримаючи в руці пістолет і дивуючись тому, що його досі не схопили. Жульєн не знав, як поводитися, і спробував обійняти дівчину, але вона, відштовхнувши його, наказала перш за все спустити донизу драбину. «І це закохана жінка! — подумав Жульєн. — І вона ще насмілюється говорити, що кохає! Така холоднокровність, така розсудливість!»

Матильду охопило тяжке почуття сорому: вона жахнулася того, що затіяла. «Ти маєш мужнє серце,— сказала вона йому. — Я зізнаюся тобі: мені хотілося перевірити твою хоробрість». Жульєн відчув гордість, але це зовсім не нагадувало те душевне блаженство, якого він зазнавав від зустрічі з пані де Реналь. У його відчуттях зараз не було нічого ніжного — лише бурхливий захват честолюбства, а Жульєн перш за все був честолюбним.

Цієї ночі Матильда стала його коханкою. Її любовні поривання були трохи нарочитими. Пристрасне кохання було для неї скоріше якимось зразком, який потрібно було наслідувати, а не тим, що виникає само по собі. Мадемуазель де Ла-Моль вважала, що вона виконує обов'язок відносно самої себе і свого коханця, і тому в її душі не прокинулося жодної гідності. «Бідолашний виявив цілком бездоганну хоробрість,— говорила вона собі,— він має бути ощасливленим, інакше це буде легкодухістю з мого боку».

Вранці, вибравшись з кімнати Матильди, Жульєн відправився верхи до Медонського лісу. Він відчував себе скоріше здивованим, ніж щасливим. Усе, що напередодні стояло високо над ним, тепер опинилося поряд або навіть значно нижче. Для Матильди ж у подіях цієї ночі не було нічого несподіваного, окрім горя і сорому, які охопили їх, замість того п'янкого блаженства, про яке розповідається в романах. «Чи не помилилася я? Чи кохаю я його?» — говорила вона собі.

У наступні дні Жульєн був дуже здивований незвичайною холодністю Матильди. Спроба поговорити з нею закінчилася шаленими докорами в тому, що він немовби уявив, ніби отримав на неї якісь особливі права. Тепер коханці запалали один до одного шаленою ненавистю і заявили, що між ними все скінчилося. Жульєн запевнив Матильду, що все назавжди лишиться непохитною таємницею.

Через день після їх освідчення і розриву Жульєн був вимушений зізнатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль. Минув тиждень. Він спробував ще раз заговорити з нею про кохання. Вона образила його, сказавши, що не може дійти тями від жаху, що віддалася першому зустрічному. «Першому зустрічному?» — вигукнув Жульєн і кинувся до старовинної шпаги, що зберігалася в бібліотеці. Він відчував, що міг би вбити її тут же на місці. Потім, задумливо подивившись на лезо старої шпаги, Жульєн уклав її знову в піхви і з незворушним спокоєм повісив на те саме місце. Між тим мадемуазель де Ла-Моль тепер із захопленістю згадувала про ту дивовижну хвилину, коли її майже не вбили, думаючи при цьому: «Він гідний бути моїм господарем... Скільки знадобилося би сплавити разом цих чудових юнаків з вищого товариства, щоб досягти такого вибуху пристрасті!»

Після обіду Матильда сама заговорила з Жульєном і дала йому зрозуміти, що не має нічого проти прогулянки садом. її знову тягнуло до нього. Вона з дружньою відвертістю розповідала йому про свої сердечні переживання, описувала короткочасні захоплення іншими чоловіками. Жульєн зазнавав жахливих ревнощів.

Ця безжальна відвертість тривала цілий тиждень. Тема розмов, до якої вона постійно поверталася з якоюсь жорстокою захопленістю, була тією самою — описування почуттів, які Матильда відчувала до інших. Страждання коханця приносили їй задоволення. Після однієї з таких прогулянок, збожеволівши від кохання і горя, Жульєн не витримав. «Ви мене зовсім не кохаєте? А я молитися на вас готовий!» — вигукнув він. Ці щирі і настільки необачливі слова миттєво змінили все. Матильда, переконавшись, що її кохають, відразу відчула до нього цілковите презирство.

І все ж мадемуазель де Ла-Моль подумки оцінювала перспективи своїх стосунків з Жульєном. Вона бачила, що перед нею людина з піднесеною душею, що думка його не прямує уторованою стежкою, яку проклала посередність. «Якщо я стану подругою такої людини, як Жульєн, якому бракує лише статку,— а він у мене є,— я буду постійно привертати до себе загальну увагу. Життя моє не пройде непоміченим,— думала вона. — Я не тільки не буду відчувати постійного страху перед революцією, як мої кузини, які так тремтять перед черню, що не наважуються прикрикнути на фурмана, я, безумовно, буду відігравати якусь велику роль, адже людина, яку я обрала,— людина із залізним характером і безмежним честолюбством. Чого йому бракує? Друзів, грошей? Я дам йому і те, й друге».

Жульєн був занадто нещасливим і занадто враженим, щоб розгадати настільки складні любовні маневри. Він вирішив, що треба ризикнути і ще раз проникнути до кімнати своєї коханої: «Я поцілую її в останній раз і застрелюся!». Жульєн одним духом злетів приставною драбиною, і Матильда впала в його обійми. Вона була щасливою, лаяла себе за жахливу гордість і називала його своїм господарем. За сніданком дівчина поводилася вельми необачливо. Можна було подумати, що їй хотілося усьому світу повідати про свої почуття. Але за кілька годин їй уже набридло кохати і робити безумства, і вона знову стала сама собою. Такою була ця своєрідна натура.

Маркіз де Ла-Моль відправив Жульєна з надзвичайно таємним дорученням до Страсбурга, і там він зустрів свого знайомого по Лон-дону російського князя Коразова. Князь був у захваті від Жульєна. Не знаючи, як виразити йому свою раптову прихильність, він запропонував юнакові руку однієї зі своїх кузин, багатої московської спадкоємиці. Від такої блискучої перспективи Жульєн відмовився, але вирішив скористатися іншою порадою князя: викликати ревнощі у своєї коханої і, повернувшись до Парижа, почати залицятися до світської красуні пані де Фервак.

За обідом у домі де Ла-Молів він сів поряд з маршальшею де Фервак, а потім довго і надто просторікувато розмовляв з нею. Матильда ще до приїзду Жульєна дала зрозуміти своїм знайомим, що шлюбний контракт з головним претендентом па її руку — маркізом де Круазнуа — можна вважати справою вирішеною. Але всі її наміри миттєво змінилися, тільки-по вона побачила Жульєна. Вона чекала, коли колишній коханий заговорить з нею, але той не зробив жодної спроби.

Усі наступні дні Жульєн чітко дотримувався порад князя Коразова. Його російський друг подарував йому п'ятдесят три любовних листи.

Прийшов час відправляти перший пані де Фервак. Лист містив усілякі пишномовні слова про доброчесність — переписуючи його, Жульєн заснув на другій сторінці.

Матильда, з'ясувавши, що Жульєн не тільки сам пише, але й одержує листи від папі де Фервак, вчинила йому бурхливу сцену. Жульєн докладав усіх зусиль, щоб не здатися. він пам'ятав поради князя Коразова про те, що жінку треба тримати в страху, і хоча бачив, що Матильда є глибоко нещаслива, постійно повторював собі: «Тримати її в страху. Тільки тоді вона не буде ставитися до мене з презирством». І продовжував переписувати і відправляти листи пані де Фервак.

... Один англійський мандрівник розповідав про те, як він дружив з тигром: він виростив його, пестив, але завжди тримав у себе па столі заряджений пістолет. Жульєн віддавався своєму безмежному щастю лише в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати вираз цього щастя в його очах. Він незмінно дотримувався приписаного собі правила і розмовляв з нею сухо й холодно. Лагідна і майже покірлива з ним, вона стала тепер ще більш зарозумілою з домашніми. Увечері у вітальні вона підкликала до себе Жульєна і, не звертаючи уваги па решту гостей, довго розмовляла з ним.

Незабаром Матильда з радістю повідомила Жульєну, що вагітна і почувається тепер його дружиною назавжди. Ця звістка вразила Жульєна; необхідно було повідомити про те, що сталося, маркіза де Ла-Моля. Який удар очікував людину, що бажала бачити свою дочку герцогинею!

Па запитання Матильди, чи не боїться він помсти маркіза, Жульєн відповів: «Я можу жаліти людину, яка зробила для мене стільки благодіянь, тужити за тим, що завдав їй лиха, але я не боюся, і мене ніхто ніколи не злякає».

Відбулася майже безумна розмова з батьком Матильди. Жульєн запропонував маркізу, щоб той убив його, і лишив навіть передсмертну записку. Розлючений де Ла-Моль вигнав його.

Між тим Матильда божеволіла з відчаю. Батько показав їй записку Жульєна, і з того моменту її переслідувала жахлива думка: чи не вирішив Жульєн накласти па себе руки? «Якщо він помре, я помру теж,— заявила вона. — І це ви будете винні в його смерті. Клянуся, що тут же надіну жалобу і повідомлю всім, що я вдова Сорель... Майте це па увазі... Ні боятися, пі ховатися я не стану». Кохання її сягало божевілля. Тепер уже сам маркіз розгубився і вирішив подивитися на те, що сталося, більш тверезо.

Маркіз розмірковував кілька тижнів. Увесь цей час Жульєн мешкав в абата Пірара. Нарешті після довгих розмірковувань маркіз вирішив, щоб не знеславитися, дати майбутньому подружжю землі в Лангедоці і створити Жульєну певне становище в суспільстві. Він виклопотав для нього патент гусарського поручика на ім'я Жульєна Сореля де Ла-Верне, після чого той мав відправитися до свого полку.

Радість Жульєна була безмежною. «Отже,— сказав він собі,— роман мій врешті-решт закінчився, і я маю дякувати тільки самому собі. Я зумів примусити покохати себе цю жахливу гордячку... батько її не може жити без неї, а вона без мене».

Маркіз не бажав бачити Жульєна, але через абата Пірара передав йому двадцять тисяч франків, додавши: пап де Ла-Верне повинен вважати, що одержав ці гроші від свого батька, називати якого немає необхідності. Пан де Ла-Верне, можливо, визнає доречним зробити подарунок папу Сорелю, теслі у Вер'єрі, який турбувався про нього в дитинстві.

За кілька днів кавалер де Ла-Верне гарцював па чудовому ельзаському жеребці, який коштував йому шість тисяч франків. Його зарахували в полк у чині поручика, хоча він ніколи не був підпоручиком. Його безпристрасний вигляд, суворий і майже злий погляд, блідість і постійна холоднокровність — усе це змусило заговорити про нього з першого ж дня. Дуже швидко його бездоганна і дуже стримана ввічливість, спритність у стрільбі і фехтуванні відбили бажання в дотепників голосно жартувати з нього. Жульєн відправив своєму вихователю, колишньому вер'єрському кюре, пану Шелану, п'ятсот франків і попросив роздати їх біднякам.

І ось у розпал його честолюбних мрій спалахнула гроза. До Жульєна прибув посланець з листом від Матильди: вона вимагала його негайного повернення до Парижа. Коли вони зустрілися, Матильда показала йому лист від батька: той звинувачував Жульєна в користолюбстві і повідомляв, що ніколи не погодиться на цей шлюб. З'ясувалося, що маркіз звернувся до пані де Реналь з проханням написати будь-які відомості про колишнього вихователя її дітей. Лист-відповідь був жахливим. Пані де Реналь вельми докладно, посилаючись на свій моральний обов'язок, писала, що бідність і жадібність спонукали цього юнака, здатного па надзвичайне лицемірство, звести слабку і нещасну жінку, і таким чином створити собі становище і вийти в люди. Жульєн не визнає жодних законів релігії, а одним із способів досягти успіху для нього є зваблення жінки.

«Я не смію засуджувати папа де Ла-Моля,— вимовив Жульєн, дочитавши до кінця. — Він учинив правильно і розумію. Який батько погодиться віддати свою кохану доньку такій людині? Прощавайте!» Сівши в поштову карету, Жульєн помчав до Вер'єра. Там у крамниці зброяра він купив пістолет і увійшов до церкви.

Пролупав благовіст церковного дзвону. Усі високі вікна храму були затягнуті темно-червоними завісами. Жульєн зупинився позаду лавки Пані де Реналь. При погляді на цю жінку, яка його так кохала, рука Жульєна здригнулася, і він схибив. Тоді він стрелив те раз — вона впала. Жульєна схопили, наділи наручники й ув'язнили. Усе сталося так швидко, що він нічого не відчув і вже за кілька секунд спав мертвим сном.

Пані де Реналь не було поранено смертельно. Одна куля пробила її капелюх, друга влучила в плече і — дивна річ! — відскочила від плечової кістки, ударившись об стіну. Пані де Реналь уже давно всім серцем бажала померти. Лист папу де Ла-Молю, якого її примусив написати теперішній духівник, був останнім відчаєм її душі. Померти від руки Жульєна вона вважала для себе за блаженство. Ледве прийшовши до тями, вона послала покоївку Елізу до тюремника Жульєна з декількома луїдорами і проханням заради Бога не поводитися з ним жорстоко.

До тюрми явився слідчий. «Я здійснив убивство із заздалегідь обміркованими намірами,— заявив Жульєн. — Я заслуговую на смерть і чекаю на неї».

Потім він написав мадемуазель де Ла-Моль: «Я помстився за себе... Па жаль, ім'я моє потрапить у газети, і мені не вдасться щезнути з цього світу непомітно. Прошу вибачити мене за це. За два місяці я помру... Не говоріть про мене ніколи, навіть моєму сипові: мовчання — це єдиний спосіб вшанувати мою пам'ять. Ви мене забудете... виявіть же за цих обставин гідну твердість. Нехай те, що має статися, відбудеться потайки, не знеславивши Вас... Через рік після моєї смерті одружитесь з паном де Круазнуа, я Вам наказую як ваш чоловік. До Вас звернені мої останні слова, як і мої останні палкі почуття».

Він став думати про каяття: «А в чому, власне, я повинен каятися? Мене образили найжорстокішим чином, я вбив, я заслуговую па смерть, але це й усе. Я помираю після того, як звів рахунки з людством. Мені нічого більше робити на землі!» Через деякий час він довідався, що пані де Реналь лишилася жива. І тільки тепер Жульєн відчув каяття у здійсненому злочині: «Значить, вона буде жити! — повторював він. — Вона буде жити, і вибачить, і буде кохати мене...»

До Вер'єра прибула Матильда де Ла-Моль, з паспортом на ім'я пані Мішле у вбранні простолюдинки. Вона цілком серйозно запропонувала Жульєну здійснити подвійне самогубство. Їй здавалося, що вона бачить у Жульєні воскреслого Боніфаса де Ла-Моля, але тільки ще більш героїчного.

Матильда бігала по адвокатах, і нарешті після тижневих клопотань їй вдалося добитися прийому в пана де Фрілера. Йому знадобилося усього кілька секунд, щоб примусити Матильду зізнатися, що вона дочка його могутнього супротивника, маркіза де Ла-Моля. Обміркувавши користь, яку можна було отримати з цієї історії, абат вирішив, що тримає Матильду в руках. Він дав їй зрозуміти (звичайно, він брехав), що в нього є можливість вплинути на прокурора і присяжних з тим, щоб пом'якшити вирок.

Жульєн відчував себе негідним такої самовідданої прив'язаності Матильди. І, правду кажучи, йому було не по собі від усього її героїзму: він розпізнав у ньому таємну потребу вразити світ своїм незвичайним коханням. «Як дивно,— говорив собі Жульєн,— що подібне палке кохання залишає мене до такої міри байдужим». Честолюбство померло в його серці, і з праху з'явилося нове почуття; він називав його каяттям. Він знову був до нестями закоханий у пані де Реналь і ніколи не згадував про свої успіхи в Парижі.

Вій навіть попросив Матильду віддати їхню майбутню дитину якій-небудь годувальниці у Вер'єрі, щоб пані де Реналь могла наглядати за нею. «Мине п'ятнадцять років, і це кохання, яке ви зараз відчуваєте до мене, буде здаватися вам навіженством»,— сказав він їй і подумав, що через п'ятнадцять років пані де Реналь буде обожнювати його сина, а Матильда його забуде.

Пані де Реналь, ледве встигши приїхати до Безансона, відразу ж власноруч написала кожному з тридцяти шести присяжних листи, благаючи їх виправдати Жульєна. Вона писала, що не зможе жити, якщо безвинну людину засудять па смерть. Адже всі у Вер'єрі знали, що на цього нещасного юнака і раніше находило якесь затьмарення. Вона відмічала благочестя Жульєна, чудове знання Священного Писання і благала присяжних не проливати безвинну кров.

Удень суду до Безансона зійшлося населення всієї провінції. Уже за кілька днів у готелях не залишилося жодного вільного кутка. Спочатку Жульєн не хотів виступати в суді, але потім здався на умовляння Матильди. Побачивши Жульєна, зал співчутливо зашумів. Йому сьогодні не можна було дати й двадцяти років; одягнений він був дуже просто, але з великою витонченістю. Усі вирішили, що він набагато вродливіший, ніж на портреті.

У своїй останній промові Жульєн сказав, що не просить жодної поблажливості в суду; злочин його є жахливим і він заслуговує на смерть. Він також розуміє, що головний його злочин полягає в тому, що він, людина низького походження, якій пощастило дістати освіту, насмілився ввійти в так зване добірне товариство.

За кілька годин йому винесли вирок — страту.

Сидячи в казематі для засуджених па смерть, Жульєн згадував оповідь про те, як Дантон напередодні смерті говорив, що дієслово «гільйотинувати» не можна відмінювати в усіх часах. Можна сказати: мене буде гільйотиновано, але не можна: мене було гільйотиновано. Жульєн відмовився підписати апеляцію, відчуваючи в собі зараз достатньо мужності, щоб гідно померти.

За годину, коли він міцно спав, його розбудили чиїсь сльози, які капали йому па руку,— це прийшла пані де Реналь. Він кинувся до її ніг, благаючи вибачити за все. Пригорнувшись одне до одного, вони довго плакали... Пані де Реналь зізналася йому, що того фатального листа склав її духівник, а вона лише переписала його, але Жульєн уже давно вибачив їй.

Через деякий час хтось повідомив пану де Реналю про візит його дружини до тюрми, і він зажадав, щоб вона негайно повернулася додому. Прийшла Матильда, але її присутність тільки дратувала Жульєна.

Жульєн усе гостріше відчував свою самотність і дійшов висновку, що це спричинене тим, що поряд з ним немає Пані де Реналь: «Ось звідки моя самотність, а зовсім не від того, що у світі немає Бога справедливого, доброго, всемогутнього, чужого для злостивості і лестивості! О, коли б він тільки існував! Я б упав до його ніг. «Я заслужив смерть,— сказав би я йому,— але, великий Боже, добрий милосердний Боже, віддай мені ту, яку я кохаю!»

Пані де Реналь, наче почувши його мольбу, утекла з дому і домоглася дозволу бачитися з Жульєном двічі на день. Він узяв з неї клятвену обіцянку, що вона буде жити і візьме під своє опікування сина Матильди. Удень страти Жульєна Сореля світило сонце, заливаючи все своїм благодатним світлом. Жульєн почувався бадьорим і спокійним.

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі обрав. Трупу супроводжувала велика процесія священиків. Матильда ж потай від усіх, у наглухо завішеній кареті, везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала. Пізно вночі процесія добралася до вершини, і тут, у маленькій печері, яскраво освітленій великою кількістю свічок, відслужили заупокійну месу. Матильда власноруч поховала голову свого коханого. Завдяки її турботам печеру було прикрашено мармуровими статуями, замовленими за великі гроші в Італії. А пані де Реналь не порушила своєї обіцянки. Вона не наклала на себе руки, але за три дні після страти Жульєна померла, обіймаючи своїх дітей.

23. Різдв’яна пісня

«Різдвяна пісня в прозі» переказ Цитата: Марлей помер. Скрудж зоставив Марлеве йменна на вивісці. І після Марлевої смерті над дверима при вході в контору було написано: Скрудж і Марлей. Всі знали торгову спілку, що звалася «Скрудж і Марлей». Якось, перед одним з найкращих днів року, перед Різдвом, старий Скрудж сидів і працював у своїй конторі. Година була холодна, похмура. — Будьте здорові, зі Святим вечором, з веселим Різдвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька радісний голос. То говорив Скруджів племінник, хутко ввійшовши в кімнату. — Що за дурниці! — відказав Скрудж. — Ну, та не гнівайтеся ж, дядечку! — сказав племінник. — Як же мені не гніватися, — бурчав дядько, — коли той світ, де я живу, заселений Такими дурнями, як ти! «Радісне Різдво»! Не говори мені такого. На Різдво платять борги без грошей; воно показує, що чоловік став на рік старший і ні на одну годину Не став багатший; це той час, коли треба лічити по книгах і бачити, що кожна стаття за всі дванадцять місяців була проти нас. — Коли б я міг робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж з лютістю, — то я б кожного дурня, що шляється та славить Христа, зварив разом з його різдвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце! — Дядечку! — благав племінник. — Племіннику, — одказав суворо дядько, — святкуй собі Різдво по-своєму і не заважай мені святкувати його, як я хочу. — Прощавай, — сказав ще раз Скрудж. — І щасливого Нового року бажаю вам! — Прощавай, — знов промовив Скрудж. Але, незважаючи на все це, племінник вийшов із хати, не промовивши жодного гнівного слова. Він зупинився коло вхідних дверей, щоб побажати й Писареві щасливих свят, той, хоч уже мало не зовсім замерз, але був тепліший від Скруджа, від щирого серця відповів на привітання. Переказ: Так само Скрудж не відповів на щирість джентельменів, що збирали гроші для бідних, і різдвяну пісню хлопчика, що колядував під вікнами. Коли Скрудж повернувся додому, то замість молотка-колотушки побачив обличчя колишнього компаньйона — Марлі. Цитата: — Дурниці! — сказав знов Скрудж. — Не хочу цьому вірити. Але він таки змінився в лиці, як привид, не спиняючися, перейшов крізь двері, увійшов у кімнату і встав перед ним. Коли він входив, згасаюче полум’я спалахнуло, немов хотіло сказати: «Я знаю, це — Марлеєва тінь!» — і знов померкло. То була, справді, Марлеєва тінь у його звичайному каптані, у вузьких штанях і високих чоботях з китицями, що ворушилися так само, як кіска, поли від каптана і волосся на голові. Ланцюг, що тяг Марлей за собою, був прив’язаний йому до стану. Ланцюг той був дуже довгий і звивався як хвіст. Він був зроблений (Скрудж це добре запримітив) із скриньок на гроші, з ключів, із замків, з конторських книг, паперів і з важких мішків з грошима. Все це було зроблене із заліза. Тіло в привида було таке прозоре, що Скрудж, дивлячися на нього спереду, міг бачити два ґудзики на каптані ззаду. — Ви сковані, — промовив Скрудж тремтячим голосом. —Чому? — Я ношу ланцюг, який сам собі викував за життя, — відповів привид. — Може, ти хочеш знати вагу й довжину свого ланцюга? Він великий і важкий! Скрудж глянув додолу, немов сподівався побачити навкруги себе довгий залізний ланцюг, але не побачив нічого. — Якове, — почав він благати, — старий Якове Марлею, скажи мені що-небудь. Заспокой мене, Якове. — Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, — одказала мара. — Заспокоєння приходить із других володінь, його приносять інші посланці і дають іншим людям. Я навіть не можу Тобі всього сказати, що хотів би. Мені дозволено говорити з тобою дуже мало. Я ніде не можу затриматися. Я ніде не можу відпочити або забаритися. Моя душа за життя ніколи не переступала за поріг нашої контори, — слухай мене уважно, — ніколи не виходила на вузькі межі нашої грошової ями, через це мені тепер треба відбути багато тяжких мандрівок. — У цю пору року я найбільше страждаю, — казав він далі. — О, нащо я ходив, заплющивши очі, між своїми близькими; чому я ні разу не підвів очей до тієї зірки, що завела волхвів до убогої печери! Хіба мало тут бідних домівок, що сяйво тої зірки завело б мене до них! Од цих речей Скруджеве серце боляче стислося, він почав тремтіти. — Слухай мене! — скрикнув привид. — Бо я скоро муситиму тебе лишити. Сьогодні я прийшов для того, щоб сказати, що ти ще можеш мати надію минути моєї долі. Я допоможу тобі. — Ти завжди був моїм добрим другом, — промовив Скрудж, — дякую тобі! — До тебе прийдуть три Духи, — закінчив привид. У Скруджа був тепер такий нещасний вигляд, як у привида, коли у нього звисли щелепи. — Хіба в цьому та можливість і надія, що ти говорив, Якове? — Саме в тому. — Я думаю… що того… Мені не хотілось би того!.. — мовив Скрудж. — Без їх візиту ти матимеш таку саму долю, як я. Строфа II Перший із трьох духів Цитата: Цей гість був чудна істота: він мав дитячу постать, однак був більше схожий на діда; але якийсь дивний простір одсовував його від очей і зменшував у дитину. Волосся спадало йому на плечі й було зовсім біле, як у діда, але на його свіжому обличчі не було жодної зморшки. — Хто ви, і що ви таке? — спитав Скрудж. — Я Дух Минулого Різдва. — Давно минулого? — жваво спитав Скрудж, придивляючись до малесенької істоти. — Ні, твого останнього Різдва. Потім Скрудж насмілився спитати, чого прийшов Дух. По тій мові вони пройшли крізь стіну й опинилися на сільській дорозі. З обох боків простягайся поля, місто зовсім зникло, не було видно й знаку. Зникли туман і темрява; був ясний холодний зимовий день, і земля була вкрита снігом. Скрудж озирнувся і, сплеснувши руками, скрикнув: — Боже мій, та я ж тут ріс, я був тут дитиною! Дух ласкаво глянув на нього. Його делікатне доторкання, хоч дуже легеньке та коротке, здавалося, все ще впливало на почуття старого чоловіка. — Школа ще не зовсім порожня, — сказав Дух. — Там ще до цієї пори сидить самотній хлопчик, покинутий своїми близькими. Скрудж сказав, що він знає те, і заплакав. — Подивимося на друге Різдво. При тій мові давніший маленький Скрудж став більший, кімната потемнішала і стала ще брудніша. Двері покосилися, вікна потріскалися. І ось хлопець знов тут сам, бо всі хлопці пороз’їздилися додому на веселі святки… Він тепер не читав, ходив сумний по кімнаті сюди та туди. Скрудж глянув на Духа, смутно покивав головою й боязко глянув на двері. Вони одчинилися, і маленька дівчинка, Значно менша за хлопця, вбігла і кинулася до нього, почала його обіймати, цілувати, мовлячи: — Любий, любий братику мій! Я приїхала по тебе, любий! — Та й почала плескати щупленькими рученятами й сердечно сміятися. — Я приїхала’ по тебе, щоб одвезти тебе додому, додому, додому! — Додому, моя маленька Фанні? — спитав здивований хлопчик. — Еге ж! — одповіла дівчинка, сяючи од втіхи. — Додому, зовсім і назавжди! Тато став такий добрий, що в нас дома тепер просто рай! Він так ласкаво зі мною розмовляв одного вечора, як я йшла спати, що я не побоялася у нього спитати ще раз, чи можна тобі вернутися додому. Він відповів, що можна, і послав мене з повозом по тебе. Ти будеш дорослим чоловіком, — провадила дівчинка, широко розчиняючи очі, — і вже ніколи не вернешся, сюди; ми святкуватимемо усі свята вкупі й будемо веселитися більше всіх у світі! — Дівчинка була завжди таким тендітним створінням і могла зів’янути од найменшого подиху вітру, — зауважив Дух, — але серце в неї було добре. — О! — скрикнув Скрудж. — Твоя правда! Я не буду казати, що ні. — Боже мене борони. — Вона потім умерла, вже бувши заміжньою, і в неї, здається, зосталися діти? — спитав Дух. — Одна дитина, — відповів Скрудж. — Твій племінник? Скруджеві стало ніяково, він відповів коротко: — Еге… — Часу мені зосталося мало, — мовив Дух. — Швидше! Знову Скрудж побачив себе. Тепер він був старший — уже чоловік зрілого віку. Обличчя його ще не вражало грубими та неприємними рисами, як це було пізніше, але вже мало ознаки наклопотаності та скупості. В очах у нього був якийсь неспокійний заздрий вираз, і той вираз виявляв, які почуття пустили в Скруджеві коріння, маючи розростися страшенно. Колишній Скрудж був не сам: коло нього сиділа молода гарна дівчина в жалобі; сльози стояли у неї в очах і блищали од світла, що йшло від Духа. — Нічого, — говорила дівчина тихим, ніжним голосом, — нам усе одно; другий божок став вам за мене, і коли він може вас веселити й підтримувати так само, як я, то мені нема чого журитися дуже… — Який божок став мені за вас? — спитав Скрудж. — Золотий. — Того потребує світ, — сказав Скрудж. — Світ найбільше буває суворий до бідності, дарма що так ганить тих, що женуться за багатством. — Ви занадто боїтеся світу, — лагідно одповіла дівчина. — Всі наші надії та наміри пожерло одне бажання: минути нікчемних докорів світу. Всі ваші величні почуття потроху пожерла охота наживати гроші, вона зовсім опанувала вами. Хіба ж не правда? Він хотів щось сказати, але вона, відвернувшись від нього, говорила далі: — Може бути (згадка про те, що минуло, дає мені цю надію), може бути, що ви який час будете журитися за мною, але дуже недовго, а потім з охотою одженете од себе всі згадки минулого, як безкорисний сон, прокинувшись. Дай, Боже, щоб були щасливі в тому житті, що ви тепер собі вибрали! Вона вийшла, і вони розлучилися. Переказ: Дух Минулого Різдва показав цю ж дівчину вже щасливою матір’ю багатодітного сімейства, та без Скруджа: у нього навіть навернулися сльози, бо таким щасливим могло бути і його сімейне життя. Строфа ІІІ Другий із трьох духів Переказ: Скрудж прокинувся, почуваючи, що зараз зустріне другого Духа, посланого Марлеєм. Цитата: — Увійди! — гукнув чоловік, — увійди, познайомся зі мною. Скрудж боязко увійшов і нахилив голову перед Духом. Скрудж уже не був давнім упертим Скруджем, і хоч Духів погляд був дуже ясний та ласкавий, однак Скруджеві не хотілося його зустріти. — Я Дух Теперішнього Різдва, — промовив здоровань, — подивися на мене! Скрудж покірно глянув. Дух був убраний у просту зелену кирею1, облямовану білим хутром, Кирея була накинута вільно, і було видно широкі Духові груди; з-під широких пол видно було босі ноги. На голові в Духа був вінок, зроблений із зимового зілля, прикрашений де-не-де блискучими льодинками. Його темно-каштанові кучері були довгі й розпущені по плечах; обличчя було добре, очі блищали, голос був веселий. Взагалі від нього віяло радістю та щирістю. — Духу, — промовив Скрудж, — веди мене, куди хочеш! Останньої ночі я ходив по неволі, і та наука багато вдіяла… Коли ти хочеш учити мене, то я хочу скористатися з твоєї науки. Може, втіха виявляти тую снагу, а може, просто Духове ласкаве, великодушне серце та прихильність до вбогих людей привели його до домівки Скруджевого писаря, і Дух пішов просто туди разом зі Скруджем, що міцно тримався за Духову кирею. На порозі Дух затримався, усміхнувся, поблагословив оселю Боба Кретчита і покропив кількома краплями зі свого каганця. Подумайте собі тільки! Боб брав усього п’ятнадцять шилінгів на тиждень, і, незважаючи на це, Дух Різдва поблагословив його маленьку домівку. Переказ: У домівці Кретчитів сім’я готувалася до свята: серед усіх дітей був і Тайні Тім. Побачивши за допомогою Духа Теперішнього Різдва можливу смерть хворого хлопчика, Скруджу стало ніяково за свої слова, сказані раніше: «Поменше трохи людей, а то вже дуже багато їх наплодилося». Вразило Скруджа й те, що Боб Кретчит у Різдвяний вечір підняв тост за нього, Скруджа, хоча інші бачили в ньому, лише скупого господаря, що жаліє підвищити платню панові Кретчиту. Скрудж хотів би, щоб майбутнє змінилося на користь життя і здоров’я Тайні Тіма. Далі Дух і Скрудж подалися до оселі племінника Скруджа, в якій почули веселий сміх Фреда. Племінник Скруджа розповідав про дядька: Цитата: — Він сказав, що Різдво — дурниця! — вигукнув племінник. — Та ще й сам тому вірить! — Я тільки хотів сказати, — вимовив племінник нарешті, — що, сварячися з нами та не хочучи разом з нами повеселитися, він сам од себе відбирає втіху, що не зробила б йому жодної шкоди. Замість того, щоб побути у веселім товаристві, сидить собі сам зі своїми думками у вільготній конторі або в своїх кімнатах, повних пилу. Я наважився запрошувати його до себе щороку; нехай він приймає це, як хоче, а мені його шкода!.. Строфа IV Останній дух Цитата: Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона підійшла близько, Скрудж упав на коліна. Навіть повітря навкруг Духа немов випромінювало тьму й невідомість. Дух був покритий чорною шатою — вона закривала йому голову, обличчя й тіло; видно було тільки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одрізнити Духову постать серед ночі й темноти, що його обступала. Скрудж бачив тільки, що Дух був величезного зросту; коли він наближався, Скрудж почував, що таємнича присутність Духа сповняє його душу жахом. Більше Скрудж нічого не знав, бо Дух не озивався й не ворушився. — Чи я бачу перед собою Духа Прийдешнього Різдва? — спитав Скрудж. Дух не відповів, а тільки показав рукою вперед… — Духу Прийдешнього! — скрикнув Скрудж. — Я боюся тебе більше, ніж всіх тих Духів, що я бачив… Але я знаю, що ти хочеш робити мені добро, а я вирішив стати іншим чоловіком; через те я готовий терпіти твоє товариство з подякою. Чи будеш ти говорити зі мною? Дух нічого не відповів. Його рука була простягнута просто вперед. — Веди мене! — промовив Скрудж. — Веди! Ніч хутко йде, а цей час дорогий для мене, я знаю… Веди ж мене! Переказ: Дух Прийдешнього Різдва дав можливість Скруджеві підслухати розмову з майбутнього, побачити те, що чекає на Скруджа, якщо він не зміниться. Цитата: — Чули? — спитав перший. — А старий скнара таки добувся свого, сконав. Га? — Еге, кажуть, нібито. — Духу! — скрикнув Скрудж, увесь тремтячи. — Я бачу, бачу: моя доля могла бути подібна до долі того нещасливого чоловіка; моє життя йшло до того… Боже милосердний! Що це таке?! Скрудж глянув на Духа. Його тверда рука показувала в голови ліжка. Покривало було так недбало накинуте на покійника, що коли б Скрудж тільки доторкнувся пальцем, то все обличчя відкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, і хотів це зробити, але він не мав сили відгорнути покривало, так само як не міг віддалити від себе Духа. Переказ: Потім Дух показав Скруджеві могилу. Цитата: Скрудж наблизився до Духа, увесь тремтячи, і, дивлячись в напрямку його пальця, прочитав на всіма покинутій могилі своє власне ймення: «Ебенезер Скрудж!» — Невже?! — скрикнув Скрудж, упавши на коліна. — Невже той чоловік, що лежав на ліжку, — це я?.. Дух показав пальцем на нього, а тоді знов на могилу. — Ні, Духу! О ні, ні! Але палець не ворушився. — Духу! — скрикнув Скрудж, міцно тримаючися за Духів одяг. — Слухай, що я казатиму! Я вже не той чоловік, що був раніше. Після твоєї науки я вже не хочу бути тим, чим я був. Нащо ж би мені показувати все не, коли нема надії, що я виправлюся? Уперше Духова рука немов затремтіла. — Добрий Духу, — казав Скрудж, все стоячи на колінах, — ти жалієш мене; запевни мене, що я можу змінити ті тіні, що ти мені показував, коли зміню своє життя. Добра рука затремтіла. — Я шануватиму в своєму серці Різдво і думатиму про нього цілий рік! Я спокутую минуле теперішнім і майбутнім. Усі три Духи будуть завжди зі мною. Я не забуду їхньої науки. О, скажи мені, що я можу стерти напис з цього могильного каменю. Переклад О. Кривинюк Строфа V Закінчення Переказ: Відтоді Скрудж змінився: у день Різдва він нагородив хлопчика, якого перед тим вигнав, послав своєму писареві Бобу Кретчиту різдвяну індичку, надав щедру допомогу бідним дітям через пана, що збирав пожертви, навідався в гості до племінника Фреда і поновив сімейні зв’язки, став Тайні Тіму, що видужав, другим батьком. Цитата: Після тієї пригоди Скрудж не бачився більше з Духами; але все життя він поводився, як наказує любов до людей, відривав від себе й допомагав іншим, і про нього казали, що вже хто-хто, а Скрудж уміє шанувати Різдво. 2

24. Пані Боварі

 У житті Шарля Боварі навіть у дитячі роки не було нічого особливого. До дванадцяти років він тинявся селом: бігав за орачами в поле, ганяв грудками граків, рвав понад ровами шовковицю, пас із хворостиною індиків, ворушив сіно, лазив по лісах.

Батько його служив колись військовим фельдшером, але, прошпетившись у призовних справах, змушений був залишити службу. Скориставшись своєю вродою, він підчепив з льоту посаг у шістдесят тисяч франків, який давав за своєю дочкою торгівець головними уборами. Дівчина була без пам’яті від його статури. Одружившись, пан Боварі жив два чи три роки на жінчині кошти, добре обідав, пізно вставав, бував щовечора як не в театрах, то в кав’ярнях. Потім тесть помер, лишивши їм у спадок якусь мізерію. Боварі обурився й узявся сам до фабричного виробництва, та мало не вилетів у трубу і виїхав на село, але й на землеробстві знався не краще. Похазяйнувавши деякий час, він махнув рукою на свою господарську діяльність, найняв задвісті франків річної плати садибу і, досадуючи на свої невдачі, заздрячи всім на світі, вирішив доживати віку у спокої, мавши лише сорок п’ять літ од роду. Жінка його колись душі в ньому не чула. Змолоду привітна і жвава, під старість вона стала дражливою і нервовою. Бачачи, як чоловік бігає за сільськими дівками, приходить додому із якихось вертепів, гидко сопучи з перепою, вона спочатку страждала без скарг, без докорів. Але потім у ній заговорила гордість. Вона вже не плакала, гнітила лють на серці, замкнулась в німому стоїцизмі. Завжди вона кудись бігала, про щось клопотала. Коли в неї знайшовся хлопчик, вона пестила його, мов королевича. Усупереч материним турботам, батько висував свій ідеал мужнього дитинства. Бажаючи загартовувати сина по-спартанському, він клав хлопця спати в нетопленій кімнаті, привчав хлистати ром. Пан Боварі мало дбав про науку. Мати ж в думці бачила сина розумним, освіченим. Вона навчила його читати. Коли Шарлю виповнилося дванадцять років, мати домоглася, щоб його почав учити місцевий кюре. Згодом хлопця віддали до руанського колежу. Завдяки своїй старанності він завжди був у числі середніх учнів. Через три роки батьки забрали його з колежу, щоб він студіював медицину.

Мати найняла йому квартиру, придбала меблі, чавунну грубку з запасом дров, суворо наказала шануватися і поїхала додому. Ознайомившись із програмою занять, Шарль довго ходив, як очманілий. Він не тямив нічогісінько, хоч як уважно слухав викладачів. Проте намагався працювати — позаводив загальні зошити з усіх дисциплін, відвідував усі лекції, не пропускав жодного клінічного заняття. Та через деякий час він поволі забув свої добрі наміри, унадився до шинку, став грати у доміно. Не дивно, що з такою підготовкою Шарль провалився на екзаменах на звання санітарного лікаря. Мати простила його, батько ж довідався про це лише на п’ятий рік. Шарль знову засів за науку, визубрив напам’ять усі питання і склав іспит цілком пристойно.

Практику у містечку Тост влаштувала Шарлю мати. Вона ж знайшла йому дружину — вдову судового пристава з Дьєппа, що мала сорок п’ять років і тисячу двісті ліврів річного доходу. Шарль сподівався, що одруження поліпшить його становище, гадав, що буде порядкувати сам собою і своїми грішми. Але жінка взяла його в шори: він мусив говорити на людях так, а не отак, постувати щоп’ятниці, одягатися, як веліла дружина, правити за її наказом гонорар із пацієнтів. Вона стежила за кожним його кроком, щохвилини треба було з нею панькатися. Вічно вона ахала та охала, завжди просила якихось солодких ліків і хоч трошечки більше ласки.

Емму Руо Шарль побачив уперше, коли його викликали на ферму її батька, який зламав ногу. Перелом був простісінький. Шарль швидко впорався з перев’язкою, обіцяв заглянути до хворого через три дні, натомість заявився вже другого дня, потім навідувався регулярно двічі на тиждень. Він навіть не замислився над тим, чого це йому так полюбилося їздити на ферму Берто. Зате сяючий вигляд Шарля, коли він виряджався до добродія Руо і звістка про те, що у старого є донька, яка дістала прекрасну освіту в монастирі урсулинок, спричинили напад ревнощів у лікарші. Вона інстинктивно зненавиділа Емму. Після нескінченних сліз дружини Шарль заприсягся на молитовнику, що більше не буватиме у Руо. Та незабаром дружина Шарля несподівано померла. Дядько Руо привіз Шарлю плату за вилікувану ногу, поспівчував горю лікаря і запросив до себе на ферму. Шарль знову почав часто бувати у Берто. Поступово він дедалі рідше й рідше згадував про покійну дружину, приємне відчуття незалежності допомагало йому забувати про самітність. Тепер він міг робити все, що йому заманеться, бувати на фермі добродія Руо скільки захоче. У ньому ворушилась якась невиразна надія, якесь передчуття щастя. Відбувши жалобу, Боварі одружився з панною Руо. Весілля відгуляли добре: гостей було аж сорок три особи, за столом сиділи шістнадцять годин, наступного ранку все почалося спочатку; догулювали ще й кілька днів по тому. За два дні по весіллі молоді поїхали до Тоста.

З перших же днів Емма Боварі заходилася переробляти в домі все по-своєму. Шарль був щасливий, адже до цього у нього не було нічого хорошого в житті. Тепер він навіть оволодів чарівною істотою, яку палко кохав. Увесь світ обмежувався для нього тепер шовковистим кругом її спідниць, він картав себе, що не досить любить її, завжди скучав за нею, поспішав повернутися додому, і серце його калатало, коли він збігав нагору сходами. Шарль і гадки не мав, що коїться в душі дружини.

До шлюбу Еммі здавалося, що вона кохає, але кохання має давати щастя, а щастя не було: виходить, вона помилилася. У монастирі дівчина читала багато романів, і їй хотілося бути схожою на чудових героїнь, що віддаються жагучим пристрастям. Вона горнулася душею до бурхливих явищ. Натура в Неї була більш емоційна, ніж артистична, вона прагнула хвилюючого, а не мальовничого. Коли в Емми померла мати, вона перші дні дуже плакала, замовила медальйон для волосся небіжчиці. В душі вона відчувала певне задоволення тим, що одразу піднеслась до вишуканого ідеалу безрадісного існування, який є недосяжним для пересічних сердець. Черниці вже пророкували їй релігійне покликання, але Еммі були неприйнятні таїнства віри і дисципліна. Батько забрав її з пансіону. Повернувшись додому, Емма перші дні з задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло їй. Вона вважала себе вкрай розчарованою істотою, нездатною навчитися чогось нового чи зазнати якихось почуттів. Поява Шарля у Берто надала їй віри, ніби до неї зійшла, нарешті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяєві поетичних небес. Проте заміжжя не принесло Еммі вимріяного блаженства. Шарль був відданий їй, добрим, працелюбним, але в ньому не відчувалося й тіні героїчного. Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета. Розмови Шарля були пласкі, як вуличні тротуари. Емму дратували його благодушний спокій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувала йому. Оскільки Емма виросла з мрією про сильні й палкі пристрасті, життя в провінції здавалось їй прозаїчним, якимось несправжнім. Їй здавалося, ніби в деяких кутках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного ґрунту й не приймаються ні в якому іншому місці. І щоб зазнати від життя повної втіхи, треба було, мабуть, поїхати в екзотичні краї з гучними назвами. Може, їй хотілося розповісти комусь про всі свої химери. Але вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги. Якби Шарль схотів, якби він здогадався, підхопив її думку, — серце її прорвалося б раптовою щедрістю, як падають з дерева достиглі плоди, коли його труснути рукою. Але що тісніше спліталося їхнє інтимне життя, то глибше ставало внутрішнє відчуження Емми.

Пані Боварі-мати якось зразу незлюбила невістку через її «великопанські» замашки. Коли мати приїздила до сина, то увесь день тільки й чути було, що «доню» та «мамо». Обидві говорили, підібравши губи, вимовляли пестливі слова, а голос аж тремтів од притамованої люті.

Емма намагалася розпалити в собі кохання до чоловіка, проте ці спроби були марними. Вона незабаром переконалася, що в почуттях Шарля немає нічого Особливого. Він милував її у певні години, і це стало ніби якоюсь звичкою, подібною до заздалегідь замовленого десерту по одноманітному обіді. Лісник, якого Шарль вилікував од запалення легенів, подарував Еммі маленьку італійську левретку, яка стала вірною супутницею у самітніх прогулянках пані Боварі.

Проте одного разу в життя Емми увірвалась надзвичайна подія: подружжя Боварі було запрошено до родового маєтку маркіза д’Андервільє, якого Шарль порятував, вчасно розітнувши ланцетом пухлину у горлі. Прекрасні зали, знатні гості, вишукані страви й вина, сяйво коштовностей на дамах, звуки вальсу — це було те розкішне життя, про яке мріяла Емма. Спогади про цей бал стали для неї своєрідним заняттям. З часом всі обличчя змішалися в її пам’яті, призабулись мелодії контрдансів, деякі подробиці вивітрилися, але жаль лишився. Емма придбала план Парижа і, водячи пальцем по карті, мандрувала столицею. Вона передплатила дамський журнал і жадібно поглинала все, що писали про великосвітське життя. Знала останні моди сезону, розклад спектаклів у опері. Стежила за романами. Читаючи книжки, Емма весь час згадувала віконта, з яким танцювала вальс, порівнювала його з літературними героями. Париж, безбережний, як океан, мерехтів перед Емминими очима в рожевій імлі.

А Шарль — під дощ, під сніг — знай роз’їжджав верхи околишніми путівцями, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров, розглядав, що було у нічних горшках, зате щовечора знаходив дома веселий вогонь і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і пашіло свіжістю. Вона чарувала чоловіка своєї тонкою вигадливістю, з якою прикрашала свій дім на зразок того, про що читала в журналах. Репутація Шарля остаточно встановилась, пацієнти любили його. Бажаючи йти в ногу з наукою, Шарль передплатив медичний журнал, який пробував читати після обіду, але, зморений, засинав за п’ять хвилин. Емма дивилась та тільки плечима знизувала. Їй хотілося б, щоб прізвище Боварі — це ж і її прізвище! — стало славнозвісним, фігурувало в газетах і журналах, гриміло на всю Францію. Але Шарль не відзначався честолюбством.

У глибині душі Емма сподівалась на якусь переміну. Настала весна. Коли зацвіли груші, у Емми з’явилася астма. З початку липня вона стала рахувати, скільки тижнів залишилося до жовтня: можливо, маркіз д’Андервільє дасть ще один бал. Але і вересень уже минув, а не було ані листів, ані візитів.

Після цього гіркого розчарування серце знову спустіло, знову потяглись нудні, одноманітні дні. Вона занедбала музику. Шиття дратувало її. Читати не хотілось. Господарчі справи вона зовсім занехаяла. Емма зробилась вередлива, їй важко було догодити. Вона ставала щораз блідішою, у неї почалось серцебиття. Шарль прописав їй валер’янку і камфорні ванни, але всякі спроби лікування ще дужче дратували її. Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль вирішив, що її хвороба викликана місцевим кліматом. Шарлю нелегко було покидати Тост саме в такий момент, коли він починав ставати на ноги, та заради здоров’я дружини він вирішив перебратися до Йонвіля, неподалік від Руана. У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.

ЧАСТИНА ДРУГА

Йонвіль-л’Аббеї — містечко, розташоване за вісім льє від Руана. Його видно здалеку: лежить собі, розкинувшись на березі, мов чередник, що спочиває над річкою. Будинок нотаріуса, церква, критий ринок, аптека пана Оме, трактир «Золотий лев» — більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна — і єдина — вулиця тягнеться не більше як на рушничний постріл. Коли з Руана прибував диліжанс «Ластівка», йонвільці збігалися на площу; кучер Івер виконував в Руані всі їхні доручення: ходив по крамницях, привозив чоботарю шкури, ковалю залізо, своїй хазяйці — оселедці, жінкам — капелюшки від модистки й накладне волосся від перукаря.

Аптекар Оме взяв під свою опіку прибуле в Йонвіль подружжя Боварі. Він зустрів їх у «Золотому леві» і під час обіду познайомив лікаря з особливостями медичної практики в цих краях. Пані Боварі під час цього ж обіду звернула увагу на білявого нерішучого і сором’язливого юнака Леона Дюпюї, який служив клерком у місцевого нотаріуса. З першої бесіди вони відчули спорідненість душ. Леон любив книги, музику, мав романтичну вдачу, часто поринав у мрії, рятуючись від нудьги йонвільського життя. Емма Боварі вразила його уяву, до зустрічі з нею йому ще ніколи не доводилось розмовляти дві години підряд з дамою.

Подружжя Боварі оселилося в домі, залишеному попереднім лікарем. Шарль був захоплений очікуванням дитини. Що більше наближався час пологів, то дужче він любив дружину. Емма була спочатку дуже здивована, а потім їй захотілося швидше родити, щоб узнати, що значить бути матір’ю. Їй хотілося хлопчика, але народилася дівчинка. Емма довго думала над тим, як назвати дочку, і нарешті спинилась на імені Берта — так назвала на балу одну молоду жінку маркіза. Дядько Руо не міг приїхати на хрестини, і в куми запросили пана Оме. Дівчинці знайшли годувальницю.

Життя Емми в Йонвілі не відзначалось різноманітністю. Обід, на який завжди приходив пан Оме, з яким Шарль вів бесіди про пацієнтів, гонорари, газетні новини. Вечірки у пана Оме, де гості спочатку грали в карти, потім в доміно. Одноманітність і нудьгу цього життя скрашувало товариство Леона. Між ним і Еммою встановилась ніби якась угода, постійний обмін книжками й романсами. Леон закохався в молоду лікаршу, але не насмілювався освідчитися їй. Вона здавалась йому такою цнотливою і неприступною, що у нього не залишилось жодної надії. Леон і гадки не мав, що Емма також була закохана в нього, але прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Емма і жалкувала, що своєю неприступністю відштовхувала від себе молодого клерка, але разом з тим раділа й пишалася, що може сказати собі: «Я чесна». Що більше вона мріяла про Леона, то сильніше її дратував Шарль. Вона відчувала себе дуже нещасною, а тим часом їй треба було вдавати перед усіма, що вона щаслива. Це лицемірство було їй огидне. Лише служниця Фелісіте була свідком її ридань. Втомлений безплідним коханням, Леон від’їхав до Парижа продовжити навчання. Емма впала у похмуру меланхолію, в якусь тоскну безнадію. Образ Леона весь час вставав перед її уявою. Вона кляла себе за те, що не кохала його. І знов, як у Тості, почалися погані часи. Тепер Емма вважала себе ще нещаснішою, ніж раніше, бо вона пізнала горе і була пересвідчена, що йому не буде краю. З нею стали траплятися напади, під час яких вона була здатна на всякі безрозсудства. Часто на неї нападали млості. Одного дня сталося навіть кровохаркання. Стривожений Шарль викликав до Йонвіля свою матір і подовгу радився з нею щодо Емми, бо вона й слухати не хоче про лікування. Свекруха вважала, що її невістці треба справи хорошої, роботи руками, що від неробства і лізуть у голову різні химери. Шарль з матір’ю вирішили не давати Еммі читати романів.

Та ось якось на прийом до Шарля з’явився пан Родольф Буланже де ла Юшетт. Він привіз до лікаря свого конюха: той хотів, щоб йому пустили кров. Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око. Він одразу зрозумів, що Еммі дуже нудно в Йонвілі, що душа в неї аж бринить за коханням, і вирішивши, що вона буде його коханкою, негайно став обмірковувати, де б з нею зустрітися.

Невдовзі в Йонвілі відкрилася сільськогосподарська виставка. Родольф зустрів там Емму. Він скаржився їй на самотність, на провінційну обмеженість, яка занапащає життя, губить мрії. Потім завів мову про спорідненість душ, які з’єднаються в коханні, попри всі перешкоди і дрібну умовну мораль. Коли ж Родольф сказав Еммі, що ніколи, ні в чийому товаристві він не знаходив такого всевладного зачарування, і стиснув її руку, то відчув, що долоня її горить і тріпонеться, як спіймана горлиця.

Після виставки Родольф не з’являвся півтора місяця, розраховуючи, що від нетерпіння побачитися з ним любов Емми ще більше розгориться. Його розрахунок був правильним. Вони стали коханцями під час першої ж прогулянки верхи, яку запропонував Родольф для покращення Емминого здоров’я, а Шарль гаряче підтримав. Ввечері після прогулянки, глянувши на себе в дзеркало, Емма була вражена своїм виглядом. Ніколи ще очі в неї не були такі великі, такі чорні, такі глибокі. Щось невловно тонке світилося на її обличчі, одухотворяючи й змінюючи його. Від думки, що в неї є коханець, вона відчувала невимовну насолоду. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Емма настільки була захоплена цим почуттям, що наважувалася приходити в дім Родольфа рано-вранці, коли її чоловік виїздив до хворих. Згодом вони відмовились від цих нерозважливих відвідин. Родольф став приходити ночами в садок, викликав Емму, кидаючи у віконницю жменю піску. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена. Це кохання без розпусти було для Родольфа цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Проте, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став байдужим. Для Емми ж з часом її почуття стало не душевною прихильністю, а якоюсь ненастанною спокусою. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась. Проте зовні все йшло гладенько. Родольфові вдалося врегулювати їхні взаємини за своєю уподобою, і за півроку коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє вогнище. Емма навіть почала питати себе, чому це вона так ненавидить Шарля і чи не краще було б спробувати полюбити його. Тут дуже до речі з’явився аптекар і дав їй для цього певну нагоду.

Пан Оме прочитав хвалебну статтю про новий метод лікування викривленої ступні і, будучи прихильником прогресу, висловив патріотичну думку, що Йонвіль мусить іти в ногу з життям, а для цього необхідно виконати в ньому операцію стрефоподії. Він став переконувати Шарля допомогти Іполитові з «Золотого лева», зробивши тому таку операцію. Емма не бачила жодних підстав вважати свого чоловіка за нездару, — а яка б це втіха була для неї, якби вона спонукала Шарля до цього вчинку, що спричинився б до зростання його репутації і його прибутків, їй так хотілося знайти собі якусь опору, міцнішу за любов. Шарль послухався умовлянь аптекаря й дружини. Іполита ж вдалося переконати погодитися на операцію лише завдяки тому, що це йому нічогісінько не коштуватиме. Після операції схвильована Емма зустріла Шарля на порозі й кинулась йому на шию. Вечір пройшов в розмовах і спільних мріях. Проте через п’ять днів у конюха почалася гангрена. Довелось послати в Нефшатель по тамтешнє медичне світило, пана Каніве. Той оглянув хворого і заявив, що тут рада одна — ампутація. Шарль був у відчаї. Емма не відчувала жалю до чоловіка, її гнітила інша думка: як могла вона уявити собі, ніби ця людина на щось здатна? І Емма згадала всі свої поривання до розкошів, всі свої сердечні поневіряння, убозтво свого шлюбу, свої мрії, що попадали в болото, як підбиті ластівки. Коли увечері в садок прийшов Родольф, вони обнялись, і вся їхня досада розтала, як сніжинка, в палкому поцілунку.

Вони почали любитися знову. Емма часто говорила Родольфу, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила. Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше. Її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Що повніше вона віддавалась одному, то дужче ненавиділа другого. Граючи роль доброчесної дружини, вона водночас аж уся палала від згадки про коханця. Для нього вона обвішувалась браслетами, перснями, коралами. Коли він мав прийти, вона ставила троянди у великі вази синього скла, оздоблювала свою кімнату і себе, як куртизанка, що чекає на відвідини принца. Вона робила йому дорогі подарунки, куплені у Лере: гарапник з позолоченою головкою, печатку з девізом «Amor nel соr», елегантне кашне, портсигар, достоту такий, як віконтів. Їй хотілось завжди бути поруч з Родольфом.

Після чергової сварки зі свекрухою Емма вибігла до Родольфа надзвичайно збентежена і стала благати його виїхати разом з Йонвіля. Очі її, повні сліз, блищали, наче вогонь під водою; груди високо здіймались від переривчастих зітхань. Ніколи вона не була йому такою милою, як зараз; забувши все, він погодився.

Емма стала жити солодкими мріями про близьке щастя. Разом з Родольфом вони детально продумали план втечі. Емма приготувала речі для подорожі. Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішнім обставинами. Проте на неї чекав страшенний удар. Родольф, який весь час відкладав від’їзд, в останній день відмовився від цього задуму. Він вирішив порвати з Еммою і написав їй листа, якого вранці надіслав у кошику з абрикосами.

Родольф часто вдавався до такого способу листування, посилаючи фрукти або дичину, як до пори року. Але цього разу якесь недобре передчуття охопило Емму. Знайшовши листа на дні кошика, піднялась на горище, щоб ніхто не бачив, що вона читає. Що напруженіше вона вдумувалася у зміст листа, то дужче мішалось їй усе в голові. Погляд її нестямно блукав, їй хотілось, щоб уся земля запалася. З розчиненого вікна вона подивилась на брук і готова була зробити останній крок, але тут Шарль голосно Покликав її обідати. І довелось зійти вниз. Довелося сісти до столу. В той час, коли Шарль марно намагався вмовити Емму скуштувати абрикосів, по площі швидкою риссю промайнуло синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва. Річ у тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з його маєтку до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву.

Протягом сорока трьох днів Шарль не відходив від Емми, рятуючи її від запалення мозку. Він кинув усю практику і жодної хвилини не спав. Найдужче його лякала цілковита апатія дружини: вона нічого не говорила, нічого не чула і навіть, здавалось, зовсім не страждала, ніби її тіло й душа знайшли нарешті спокій по всіх тривогах і муках.

Одного разу, в самому розпалі хвороби, Еммі здалося, що вже починається агонія, і вона забажала причаститися. Під час цього таїнства вона відчула, ніби її осіняє якась могутня сила, що визволяє її від усіх болів, усіх вражень і почуттів. Серед інших оманливих надій Еммі відкрився стан непорочної чистоти, коли душа витає над землею, зливаючись з небом. Емма теж прагнула до цього, їй хотілося стати святою. А пам’ять про Родольфа сховалася в неї десь у глибині серця і спочивала там. Від цього набальзамованого великого кохання точився ніжний аромат, що проникав усюди і проймав собою ту атмосферу непорочності, у якій хотіла тепер жити Емма. Стаючи навколішки до молитви, вона посилала до Господа ті самі голубливі слова, які шепотіла колись коханцеві в запалі гріховної пристрасті. Вона хотіла запалитися поривом віри, але втіха так і не сходила з небес, і вона підводилась, стомлена фізично і з щемливим відчуттям якоїсь величезної облуди.

Тоді вона віддалась вся надмірній доброчинності. Вона шила одіж для убогих, посилала дрова породіллям, годувала юшкою жебраків. Вона знову забрала додому дочку, — під час її хвороби Шарль віддав був дитину до мамки. Вона вирішила сама навчити її читати, і хоча як вередувала Берта, мати не гнівалась. Про що б Емма не говорила, вона вдавалась до молитовних виразів. Пані Боварі-старша тепер уже не знала, до чого й прискіпатися, — от хіба що не похваляла тієї манії возитися з кофтами для сиріток, коли в домі і своя білизна не латана.

Якось навесні пан Оме порадив Шарлю повезти жінку для розваги в руанський театр послухати славнозвісного тенора Лагарді. Шарль поділився цією думкою з жінкою. Та спочатку відмовлялась, посилаючись на клопіт, втому, витрати. Але Шарль, всупереч звичаєві, стояв на своєму, бо був переконаний, що ця розвага вийде на користь Емі, яка була після хвороби до всього байдужою.

Слухаючи оперу, Емма знову потрапила в казковий світ читаних у дівоцтві книжок. Вона віддавалась колисанню мелодій, вона відчувала, як вібрує вся її істота, неначе смички скрипалів ходили по її нервах. У почуттях головної героїні Емма впізнавала все те сп’яніння, всі ті страждання, від яких мало не вмерла сама. Голос співачки здавався їй тільки відлунням власних думок, а вся ця чарівлива ілюзія — якоюсь часткою її життя. Слухаючи славнозвісного тенора і прагнучи крізь ілюзію вигадки до живої людини, Емма намагалася уявити собі те життя — те гучне, незвичайне, блискуче життя, якого б і вона могла зазнати, якби так судилося долею. В антракті до їхньої ложі зайшов Леон, якого Шарль несподівано зустрів в буфеті. Він приїхав до Руана на два роки попрацювати у великій конторі. З цього моменту Емма вже не слухала опери. Вона згадувала своє спілкування з Леоном в Йонвілі три роки тому, те бідне кохання, таке тихе й довге, таке скромне й ніжне. Гра акторів здавалася їй тепер неприродною. Вистава ще не скінчилася, а Леон та подружжя Боварі залишили театр, вийшли на набережну й сіли в холодочку перед кав’ярнею. Розмова швидко урвалася, бо в присутності чоловіка Еммі з Леоном, власне, не було про що говорити. Коли Шарль пожалкував, що не дослухав останньої дії, Леон почав вмовляти залишитися ще на один день, аби знову послухати Лагарді. Та Шарль ніяк не міг затримуватися в Руані і запропонував Еммі лишитися в Руані самій.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Коли Леон зустрів Емму після трилітньої розлуки, в ньому знову заговорила жага. Попрощавшись ввечері з подружжям Боварі, Леон пішов за ними назирці, щоб подивитися, де вони зупинилися. Другого дня, близько п’ятої години, він прийшов у «Червоний хрест». Емма нітрохи не збентежилась, коли він увійшов. Між ними зав’язалась бесіда, в якій обоє почали визначати причини своїх страждань, і що більше говорили, то дужче запалювались дедалі більшою взаємодовірою. Часом вони замовкали, ніби не наважуючись висловити думку до кінця, і тоді вдавались до багатозначних натяків. Емма не призналась, що кохала іншого, а Леон не сказав, що забув її. Обоє вони малювали себе такими, якими бажали б бути, і підганяли своє минуле життя під творені нині ідеали. Леон гаряче доводив Еммі, що рідко хто може оцінити ідеальну натуру. От він — він полюбив її з першого погляду, він просто впадав у розпач на думку про те, якого щастя вони могли б зазнати, якби ласкава доля звела була їх раніше і поєднала навіки. Емма почала переконувати його, що кохання між ними неможливе, що вони повинні, як і досі, не переступати межі братньої дружби. Емма й сама не знала, чи серйозно це говорилось: вона упивалась чаром спокуси і водночас намагалася встояти проти неї. Вони проговорили допізна, забувши навіть про оперу, заради якої Емма залишилась в Руані. Прощаючись, Леон виблагав у Емми згоду побачитися ще раз завтра. Вона призначила побачення вранці в соборі. Коли Леон пішов, Емма написала йому довжелезного листа, у якому відмовлялась від побачення. Але, запечатавши листа, вона раптом згадала, що не знає Леонової адреси. Тоді вона вирішила, що віддасть його завтра сама.

Вони зустрілися в соборі. Емма довго молилася, сподіваючись, що небо пошле їй якесь знамення, але на душі їй ставало щодалі бентежніше. Вийшовши з собору, Леон послав хлопчика, який бавився на паперті, покликати візника. Емма була запротестувала, сказавши, що це непристойно. Леон відказав, що так роблять у Парижі. Цей непохитний аргумент переконав її. Вони сіли в екіпаж, кучер отримав дивний наказ їхати куди хоче. І в порту, серед візків і бочок, і в місті — на вулицях і перехрестях — обивателі широко розплющували очі, дивуючись із цієї небаченої в провінції картини: карета з опущеними шторами весь час показується то тут, то там, закрита, як домовина; і розгойдана, як корабель під бурею.

Повернувшись до Йонвіля, Емма довідалася, що помер свекор. Бачачи мовчазність дружини, Шарль вирішив, що вона дуже засмучена, і намагався нічого не говорити, щоб не додавати їй жалю; він був зворушений її, як йому здавалося, співчуттям. А Емма була в цей час думками в Руані. Вона знайшла привід поїхати туди знову — необхідно було порадитися з паном Леоном щодо того, як обачливо оформити справи про спадщину.

То були захоплюючі, розкішні, неповторні три дні — справжній медовий місяць. Вони оселились біля набережної, в готелі «Булонь». Жили, зачинивши віконниці й замкнувши двері. Надвечір брали човна і їхали обідати на острів. Прощання було дуже сумне. Леон мав адресувати свої листи тітці Ролле; Емма дала йому такі докладні вказівки щодо подвійних конвертів, що він неабияк здивувався її спритності в любовних справах.

Незабаром Емма домоглась у чоловіка дозволу їздити до міста раз на тиждень начебто для занять музикою, а насправді ж — щоб бачитися з коханцем. І з того часу все її життя перетворилось на суцільний обман. Вона, мов покривалом, огортала ним своє кохання, щоб його ніхто не побачив. Брехня стала для неї потребою, манією, насолодою.

Знову в дім Боварі під різними приводами став приходити торговець Лере. Тепер Емма зовсім не могла жити без його послуг. Двадцять разів на день вона посилала по нього, і він, покинувши печене й варене, летів до неї і робив усе без ніяких нарікань. З двох підписаних Шарлем векселів під час хвороби дружини Емма сплатила тільки По одному. Що ж до другого, торговець замінив його на її прохання двома новими, виписаними на дуже далекий термін. Лере ж надоумив Емму продати мізерну халупу в Барневілі, яка належала старому Боварі. Маючи від Шарля загальну довіреність, Емма без відома чоловіка за допомогою того ж таки Лере продала те нерухоме майно.

Одного вечора Емма не повернулась з Руана в Йонвіль. Шарль був не при собі, а маленька Берта не хотіла лягати спати без мами і ридала до повної знемоги. Шарль не витримав, запріг свого шарабанчика і о другій годині ночі добрався до заїзду «Червоний хрест». Емми там не було. Шарль кинувся шукати Леона, але не достукався до нього. Тоді він в «Адрес-календарі» відшукав адресу вчительки музики мадемуазель Ламперер. Коли він звернув на вулицю, де мешкала вчителька, на другому кінці її з’явилася Емма. На гнівне питання чоловіка, чому вона вчора не приїхала, та спокійно відповіла, що була хвора. І попросила надалі не турбуватися так, бо вона не може почувати себе вільною, коли знає, що його Хвилює найменше її спізнення. Таким чином вона встановила для себе своєрідне право не обмежувати себе в своїх походеньках і стала користатися з нього досить часто. Коли їй хотілось бачити Леона, вона завжди знаходила привід поїхати до Руана і заходила до нього прямо в контору, бо він же не чекав її того дня. Іноді Леон приїжджав у Йонвіль, щоб побачитися з Еммою. Від кожного побачення Емма сподівалась якогось неймовірного щастя, а потім признавалась у душі, що нічого надзвичайного вона не відчула. Кохання Леона також почало потроху згасати. Те, що колись у Еммі зачаровувало, тепер ніби аж лякало його. Одного дня після побачення з Леоном Емма йшла бульваром повз стіни монастиря, де колись виховувалась. Вона пригадала роки, проведені там. Як заздрила вона тим невловним любовним почуттям, що їх вона намагалась тоді уявити собі з книжок! Перші місяці подружнього життя, лісові прогулянки верхи, вальс із віконтом, спів Лагарді — все пройшло перед її очима... І раптом перед нею з’явилась постать Леона — така ж далека, як і всі інші. Вона відчула неповноту життя, нетривкість всього, на що вона намагалася спиратись. Все тлін, все омана! За кожною усмішкою криється позіх нудоти, за кожною радістю — прокляття, за насолодою — пересит, і навіть від найпалкіших поцілунків на губах лишається тільки невтоленна жадоба якогось вищого блаженства.

Емма цілком поринула в свої переживання і турбувалася про гроші не більше від якоїсь ерцгерцогині. Тим часом хитрий Лере став настійливо вимагати сплати боргів. За підписаними Еммою векселями накопичилась чимала сума. Боварі загрожував опис майна. Жахливість такого становища важко було навіть уявити. Аби здобути гроші, Емма почала продавати свої старі речі і торгувалася завзято: в бажанні заробити якнайбільше відчувалась її селянська кров. Тепер у їхній господі було сумно і тоскно. Кредитори виходили звідти злющі-презлющі. Де попало валялася по кімнатах білизна, а маленька Берта ходила в дірявих панчішках. Якщо Шарль дозволяв собі якесь бодай несміливе зауваження, Емма різко відповідала, що вона не винна. Але дні побачень були для неї святими. Емма хотіла, щоб ці дні були розкішні! Якщо Леон не міг покрити всіх видатків, вона витрачала, не рахуючи, свої гроші. Він намагався довести їй, що їм жилося б незгірше і в якомусь дешевому готелі, але вона завжди знаходила безліч заперечень. Одного разу Емма вийняла з ридикюля півдюжини позолочених ложечок (то був весільний подарунок дядька Руо) і попросила Леона понести їх негайно в ломбард; він послухався її, хоча Це доручення було йому не до смаку. Він боявся скомпрометувати себе. Поміркувавши гаразд на дозвіллі, він вирішив, що його коханка починає поводитися якось дивно і що не так уже погано було б спекатися її. До того ж його мати вже встигла одержати анонімного листа, в якому її попереджували, що син її губить себе із заміжньою жінкою. Старенька попросила синового патрона, метра Дюбокажа, вплинути на Леона. Той чудово провів усю справу, і Леон дав слово, що не зустрічатиметься з Еммою.

Емма настільки ж переситилась Леоном, наскільки він втомився нею. І хоч як гостро відчувала вона всю принизливість такого жалюгідного щастя, проте міцно чіплялась за нього; пориваючись до якогось вищого блаженства, вона розгублювала останні рештки втіхи. Тепер вона завжди і скрізь почувала себе розбитою, виснаженою. Одержуючи повістки в суд, гербові папери, вона ледве дивилася на них. Вона воліла б не жити або спати безпробудним сном.

На масницю Емма не повернулась у Йойвіль, а пішла увечері на маскарад. Всю ніч вона танцювала під шалений рев тромбонів у компанії приятелів Леона. Схаменулась вранці, опинившись у поганенькому портовому ресторанчику, де чоловіки шушукалися, жінки ж були певного ґатунку. Емма зомліла, а отямившись, згадала про Берту, заквапилась їхати в Йонвіль.

Вдома на неї чекав новий удар — постанова суду, за якою у термін двадцяти чотирьох годин треба було сплатити борг у вісім тисяч франків. Вона кинулась до Лере, але той був невблаганним. Наступного дня судовий пристав прийшов описувати майно. Емма виявила твердість духу. Їй вдалося приховати все від чоловіка, а сторожа, приставленого до майна, сховати на горищі. Другого дня Емма поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, просила грошей у всіх знайомих, але всі відмовили. Тоді вона кинулась до Леона, але той нічим не міг зарадити. Емма натякнула, що він міг би взяти грошей у своїй конторі. Леон злякався настійливості цієї жінки, яка штовхала його на злочин. Посилаючись на невідкладні справи, він залишив коханку. Емма повернулась в Йонвіль.

Служниця Фелісіте показала Еммі оголошення про призначений судом розпродаж їхнього майна. Пані Боварі зробила ще одну спробу дістати грошей: вона пішла до нотаріуса Гійомена і спробувала розчулити його. Той обіцяв гроші за умови, що Емма віддасться йому. Вона в страшному гніві скрикнула, що вона нещасна, але не продажна. Емма повернулась додому. Вона уявила собі, як розкаже все Шарлю, як він поплаче, а потім примириться з долею і простить їй усе, а вона б йому ні за які мільйони не простила, що він зустрівся з нею. Думка про душевну перевагу Боварі доводила її до розпачу. Зачувши кроки чоловіка, вона кинулась з дому. Дружина мера бачила, як Емма увійшла в помешкання акцизника. Разом із подругою дружина мера вилізли на горище, звідки було добре видно, що відбувається у мансарді акцизника Біне: спочатку Емма схвильовано говорила, потім наче зніяковіла і взяла акцизника за руку, потім запропонувала йому щось жахливе, бо той аж відсахнувся, мов перед ним гадюка, і закричав. Емма вискочила на вулицю і побігла до тітки Ролле, впала на ліжко і заридала. Потім вона послала мамку до себе додому, сподіваючись, що Леон роздобув грошей і привіз їх. Тітки Ролле довго не було, та нарешті вона повернулась і сказала, що Леона немає, пан плаче і всі шукають Емму. Задихаючись, Емма дивилась навкруги безтямними очима. Зненацька, наче блискавка глупої ночі, сяйнула в неї в душі згадка про Родольфа. І вона подалась до Лa Юшетт. Родольф дуже здивувався, почав наводити якісь заплутані виправдання, навіть сказав, що любить її. Проте коли Емма попросила грошей, рішуче відмовив.

Емма вийшла на вулицю. Вона знову усвідомила своє становище — мов прірва розступилася перед нею. Вона дихала так важко, що груди її ходили ходором. Тоді в якомусь героїчному пориві, майже радісно, спустилася вниз із косогору, минула ринок і опинилася перед аптекою, стуком у шибку викликала Жюстена, племінника пана Оме, який допомагав аптекарю, попросила в нього ключ від фармакотеки. Емма добре пам’ятала, як колись пан Оме говорив, що там у нього є миш’як. Жюслену зона сказала, що хоче вивести пацюків, та, зайшовши до комірчини з ліками, схопила синій слоїк, відіткнула корок, встромила всередину руку й, витягши жменю білого порошку, Тут же почала його їсти, а потім пішла, раптово заспокоївшись, ніби виконала якийсь обов’язок, що тяжів їй на совісті.

Вдома Шарль зажадав від Емми пояснень, як сталося, що у них описали майно. Вона написала листа, поставила число, день, годину і запечатала. Потім урочисто сказала, щоб він прочитав цього листа завтра, а доти не ставив їй жодного питання. Після цього пішла у свою кімнату і лягла.

Її розбудив терпкий смак у роті. Потім її потягло на блювоту. Шарль помітив на дні таза білі крупинки якогось порошку, почав розпитувати. Вона спочатку відмовчувалась, а потім, коли на неї напали корчі, махнула рукою у бік бюрка. Він схопив листа, прочитав і нічого не спромігся сказати, окрім: «Отруїлась, отруїлась!» Потім викликав пана Каніве й доктора Ларів’є. Прибіг аптекар. Шарль ридав. Емма тихенько погладила його по голові. Скінчились, думала вона, всі зради, всі мерзоти, всі незліченні жадання, що мучили її. Тепер вона не відчувала ні до кого ненависті; імлистий присмерк оповив її думки, і з усіх земних шумів вона чула тільки переривчасте, тихе, жалібне лебедіння свого бідного серця, мов останній відлунок завмираючої симфонії.

Емма помирала у страшних муках. Прибулі лікарі вже нічим не могли їй допомогти. Пан Оме, щоб приховати самогубство, вигадав історію, як Емма, готуючи ванільний крем, переплутала миш’як із цукром, і всі йонвільці до останнього вислухали цю брехню.

Після похорону Шарль із матір’ю, незважаючи на втому, сиділи й гомоніли до пізнього вечора. Вони говорили про минуле й майбутнє. Тепер вона переїде в Йонвіль, вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі, що до неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов.

Невдовзі знову почалися грошові неприємності. Шарль заліз у страшні борги: він ні за що на світі не згоджувався продати хоч що-небудь із Емминих речей. Це надзвичайно дратувало матір. Але він розгнівався на неї ще дужче; він зовсім не той став. Вона поїхала. Тоді всі почали гріти руки: мадемуазель Ламперер правила плату за ненадані уроки, бібліотекар — абонементну плату за три роки; тітка Ролле — гроші за те, що віднесла двадцять листів. Виплачуючи кожен борг, Шарль думав, що це вже останній. Але де й бралися дедалі нові й нові. На зелену неділю Фелісіте, вкравши Еммині сукні, утекла з Йонвіля. Якраз у цей час вдова Дюпюї мала честь сповістити про одруження свого сина Леона. Шарль відповів вітальним листом.

Одного разу він випадково знайшов на горищі того самого прощального листа від Родольфа і подумав, що всі мусили обожнювати його дружину, усі мужчини, безперечно, жадали її. І від цього вона почала здаватися ще прекраснішою. Для того, щоб їй подобатися — ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він купив лаковані черевики, став носити білі краватки, напахчував парфумами вуса і підписував, як Емма, векселі. Вона розбещувала його з могили.

Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, взута в черевички без шнурків. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою. Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік в Руан, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме врахував різницю в їхньому суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків.

Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому ніяк не щастило розрахуватися зі старими боргами. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона, просила в нього шаль. Шарль відмовив. Вони посварились. Перший крок до примирення зробила мати: вона запропонувала взяти до себе дівчинку. Шарль погодився. Але в хвилину розлуки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив.

Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості Шарль довго не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка. Та ось одного дня він повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Леонові листи. Він жадібно перечитав їх усі; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Сусіди здивувались з його пригніченого стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть іти до хворих. Коли ж, бувало, хтось цікавий зазирав через огорожу в садок, він бачив там здичавілого, неохайного, зарослого чоловіка, що ходив доріжками і голосно плакав. Влітку, надвечір, він брав із собою дівчинку і йшов із нею на кладовище. Вертались вони, коли на площі було зовсім темно. Але насолода, що її давала йому скорбота, була неповною: йому ні з ким було поділитися нею.

Одного дня Боварі подався на базар продати коня — останній засіб існування, і зустрівся з Родольфом. Вони навіть зайшли у шинок випити пляшку пива, і Шарль сказав, що не має зла на Родольфа, що в усьому винна доля. Родольф, який сам цю долю скерував, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний.

Другого дня Берта знайшла батька в альтанці мертвим. Він сидів на лавочці, притулившись головою до стіни, в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся.

Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п’ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчинку взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику.

25. Матео Фальконе

 На північний захід від Порто-Веккьо розкинулися зарості маки. Маки - батьківщина корсиканських пастухів і всіх, хто не в ладах з правосуддям їм. Виникли ці зарості на випалених ділянках лісу. Коріння дерев, що залишилися недоторканими, пускають часті пагони, через кілька років досягають висоти в сім-вісім футів. Ця густа, майже непрохідна поросль і називається маки. Сюди, в маки, біжать ті, хто боїться правосуддя, знаючи, що тут їм ніщо не загрожує.

Будинок Маттео Фальконе, досить багатого корсиканці, знаходився в півмилі від цього маки. Уявіть собі невисокого людини, сильного, міцного, з кучерявими чорними волоссям, орлиним носом, великими живими очима. Влучність, з якою він стріляв з рушниці, була незвичайною навіть для цього краю. Вночі він володів зброєю так само вільно, як і вдень. Маттео був широко відомий, його вважали таким же гарним другом, як і небезпечним ворогом. Жив він у мирі з усіма в окрузі Порто-Веккьо. Його дружина Джузеппе народила йому спочатку трьох дочок, що приводило його в лють, і нарешті сина, якому він дав ім’я Фортунато, - надію сім’ї і продовжувача роду. Одного разу раннім осіннім ранком Маттео з дружиною вирушили до маки подивитися на свої стада. Маленький Фортунато хотів йти з ними, але пасовищі було занадто далеко, і кому-небудь треба було залишитися стерегти будинок. Батько не взяв сина з собою. Як гірко буде він каятися в цьому!

Батьки пішли. Хлопчик лежав на сонці, думаючи про те, що в майбутнє неділю піде обідати в місто до свого дядька капрала.

Раптом почулися рушничні постріли, все ближче, ближче … Нарешті на стежці здався людина, Покритий лахміттям. Він насилу пересував ноги, спираючись на рушницю. Щойно його поранили в стегно. Це був злочинець, що сховався в маки. Вночі йому довелося відправитися в місто за порохом, і от … Потрапивши в засідку, він люто відстрілювався і зумів сховатися від погоні, але рана заважала дійти до маки. Солдати йшли за ним попитом.

• Побачивши Фортунато, чоловік запитав: «Ти син Маттео Фальконе? »-« Так ».-« Я Джаннетт Санпьеро. Сховай мене. Я не можу більше йти ».

Фортунато вагався, не знаючи, що скаже батько. Справа вирішила п’яти-Франкове монета, подарована хлопчикові незнайомцем. Фортунато зробив поглиблення в копиці сіна, що стояла у дворі. Джан-нетто згорнувся клубком, а хлопчик прикрив його сіном. Фортунато придумав ще одну хитрість: він поклав на сіно кішку з кошенятами, щоб здавалося, що копицю давно вже не ворушити. Закінчивши роботу, він знову розтягнувся на осонні.

Кілька хвилин по тому шестеро стрільців під командою сержанта, далекого родича Фальконе, вже стояли переддомом.

Сержант наполегливо допитувався, Не проходив чи тут хто-небудь. Хлопчик хитрував, повторюючи питання, заводячи розмову в бік. Загрози сержанта теж не допомогли. Стрілки обшукали будинок. Нікого. А маленький Фортунато, не втрачаючи присутності духу, гладив кішку. Один солдат, недбало тицьнув багнетом в сіно. Ніщо не ворухнулось. Обличчя хлопчика залишалося спокійним. Втрачаючи терпіння, сержант, впевнений, що злочинець десь поруч, зробив останню спробу привернути Фортунато на свою сторону, використовуючи ласку і підкуп. Він витягнув з кишені срібний годинник - мрію всіх хлопчаків.

• «Хочеш отримати ці години, небоже?» - «Навіщо ви смієтеся наді мною?» - «Їй-Богу, не сміюся. Скажи тільки, де Джаннетт, і годинник твої ».

Фортунато не витримав. У його душі йшла боротьба між пристрасним бажанням отримати годинник і боргом гостинності. Але спокуса була занадто велика. Хлопчик підняв руку і показав пальцем на копицю сіна. Сержант одразу зрозумів його. Через хвилину закривавлений чоловік з ножем в руці здався з копи. Рана заважала йому встати на ноги. Сержант кинувся на нього і вирвав кинджал. Бранця зараз же зв’язали по руках і ногах. Фортунато кинув йому срібну монету, усвідомлюючи, що тепер не має на неї права. Злочинець презирливо глянув на дитину і зажадав, щоб його несли на носилках. Поки солдати укладали його, на стежці, що веде в маки, з’явилися Маттео і його дружина. Побачивши солдатів, Фальконе, хоча йому і не було чого боятися, взяв рушницю на приціл і повільно попрямував до будинку. Сержанту стало якось не по собі, коли він побачив господаря будинку з рушницею напоготові. Але він прийняв сміливе рішення піти назустріч Маттео і вітати його як свого родича. Привітавшись з хазяїном, він похвалився, що тільки що піймав Джаннетт Санпьеро.

• «Якби не мій племінник Фортунато, я ніколи б його не знайшов», - додав сержант. «Фортуна-то? - Вигукнув Джузеппе … - Прокляття! »
• А Джаннетт, побачивши Маттео поруч із сержантом, повернувся обличчям до будинку, плюнув і сказав: «Будинок зрадника!»

Фальконе підніс руку до чола, Як людина, убитий горем. Солдати з полоненим пішли, а Маттео усе мовчав, гнівно дивлячись на сина. «Добре починаєш!» - «Батько», - вигукнув хлопчик, готовий заплакати. «Геть!» Підійшла мати і побачила годинник. Фортунато довелося зізнатися, що отримав їх від сержанта. Маттео вихопив годинник з рук сина і вщент розбив їх об камінь.

• «Значить, ця дитина перший в нашому роду став зрадником».

Фортунато ридав. Та ні його сльози, ні благання Джузеппе не могли пом’якшити Маттео. Він скинув рушницю на плече і попрямував в маки, наказавши синові слідувати за ним. Пройшовши кроків двісті, вони спустилися в яр.

• «Фортунато, стань у того великого каменя». - Хлопчик впав на коліна .- «Батько, пощади! .. Я ніколи більше не буду! »-« Молися! »
• Фортунато белькотів ще щось. Але Маттео скинув рушницю і, прицілившись, сказав: «Хай вибачить тебе Бог!»

Пролунав постріл. Фортунато впав мертвим. Навіть не глянувши на труп сина, Маттео пішов кдому за лопатою, щоб закопати його. Дзужеппа бігла йому назустріч.

• «Що ти зробив?» - Скрикнула вона. «Здійсниться правосуддя … Він помер християнином. Я замовлю по ньому панахиду. Треба сказати зятеві, Теодору Б’янки, щоб він переїхав до нас жити ».

26. Таманго

 «Таманго» Проспера Мериме – це оповідання не тільки про те, як хитр, жорстокі й безсердечн білі купували й тайкома перевозили рабів, але й про те, як залякані, безправні, беззбройні негри зуміли захопити корабель работоргівців, не знаючи, щоправда, що з ним робити далі. Дістаючи величезний прибуток від продажу «чорного дерева», білі мало піклувалися про комфорт живого товару. Прагнучи придбати рабів побільше й подешевше, вони набивали трюми чорношкірими – чоловіками, жінками й дітьми, багато хто з яких умирали під час важкої подорожі. У новелі П. Мериме відбулося щось незвичайне: на корабель серед звичайних заляканих і охлялих негрів потрапив і чорний работоргівець Таманго – колишній знаменитий воїн. За цього рослого гарного африканця капітан сподівався виручити багато грошей. Але вийшло інакше. Таманго задумав умовити інших невільників збунтуватися. Граючи на забобонності негрів, він обіцяв, що зуміє повернути їх на батьківщину

Переконливі доводи, «престиж оратора, звичка невільників боятися й слухатися Таманго чудово допомогли його красномовству». Вибравши момент, чорношкірі по умовному сигналі обеззброїли й убили вартових, а потім всіх білих на кораблі. Влада на кораблі повністю перейшла в руки колишніх рабів. Але що вони могли з нею поробити? Вести корабель не міг жоден з них, а в показаннях компаса не розбирався навіть Таманго. Жах і розпач охопили людей, що зрозуміли всю безвихідність свого положення. Неосвічені й залякані, навіть за межами своєї батьківщини вони залишалися рабами, хоча поруч не було білої людини

Я вважаю, що бунт чорношкірих був заздалегідь приречений на невдачу. Не знаючи, що робити, вони намагалися заглушити свій страх горілкою, знайденої в трюмі. Навряд чи найшлася б яка-небудь сила, що зуміла повернути їх на батьківщину. Навіть ті негри, про долю яких ми нічого не знаємо (вони спливли в невідомість на перевантаженому човні), швидше за все загинули

Смерть у цьому випадку – кращий вихід для безправних, неосвічених, оказавшихся вдалині від батьківщини блукачів. Тільки вона змогла покласти кінець їх стражданням

Работоргівля – одне із самих більших нещасть і лих, які принесла цивілізація людству, а точніше – тим народам і племенам, які ще не знали вогнепальної зброї, не вміли будувати більші швидкохідні кораблі, не знали, що людини можна використовувати, як річ. Проти нелюдської торгівлі людьми спрямована новела П. Мериме «Таманго».

Таманго – це африканський воїн, що довідався владу грошей і швидко звиклий до «благ» цивілізації – спиртному, зброї, зрадництву. Таманго такий же чорношкірий, як і ті, кого він продає білим. Але воїн вірить, що репутація гарного постачальника «чорного дерева» зможе захистити його від будь-якого лиха. Ми знаємо, що він помилявся: репутація мало допомогла Таманго. А от знання, упевненість у собі, уміння керувати врятували йому життя

З жахливими речами зіштовхуємося ми, читаючи новелу П. Мериме. Работоргівля, заборонена владою, приносила хитрим судновласникам величезні гроші, тому вони йшли на всі, щоб обдурити французьких митників і англійські крейсери. На кораблі капітана Леду було шість більших залізних ящиків, наповнених металевими нашийниками, ланцюгами й кайданами – для майбутніх рабів. Куплені негри, потрапивши на корабель, навіть не мали можливості встати, так мало була відстань між палубами. Не ворушачись, вони сиділи впритул друг до друга. У вузькому проході теж лежали чорношкірі. «Гуманний» капітан уважав, що на кожного негра цілком достатньо буде місця, рівним п’яти фунтам у довжину й двом фунтам завширшки. Це був простір, необхідне дорогоцінному товару для виживання протягом шестинедельного плавання

Однак капітан був не тільки гуманним, але й розумною людиною. Використовуючи принцип «стискальності» людських тіл, він купив на кілька десятків рабів більше, ніж планував, тому що Таманго зажадав за них зовсім вуж смішну ціну – пляшку або навіть склянка горілки

Трагедія, случившаяся в море, здається мені справедливою відплатою за жорстокість, аморальність і бездуховність білих. Негри загинули, тому що були приречені із самого початку. А капітан і його команда одержали по заслугах, зустрівши смерть від руки скривджених і принижених, насильно вивезених з батьківщини людей

Таманго – головний герой, ім’ям якого названа новела. Знайомлячись із ним, ми довідаємося, що Таманго – знаменитий торговець людьми. Спілкування з білими зробило його хитрим, заповзятливим, діловитим, а сила, мужність, гордість, цілеспрямованість і вміння наполягти на своєму характеризують Таманго як гарного воїна

Я вважаю Таманго зрадником, тому що він торгує людьми, однаковими з ним по кольорі шкіри й за духом. Його впевненість, що работоргівля поставила його урівень із білими, оманна, тому що капітани, з якими він укладає угоди, сміються над ним, обманюють і дивляться на цього рослого могутнього африканця, як на товар. Не знаючи, яку прибуток одержить за куплених невільників капітан Леду, Таманго продає йому сто шістдесят негрів в обмін на «погані бавовняні тканини, порох, кремені, три барила горілки, п’ятдесят погано зібраних рушниць». Ми бачимо, що він не занадто церемониться з товаром, що вважає негідним, тому що на нього не найшлося покупця. Тих, кого Таманго не може продати навіть за склянку горілки, вона готовий убити. От чому я вважаю справедливим те, що работоргівець сам потрапив на судно як раб

Однак, переставши бути торговцем, Таманго на наших очах перетворився у воїна – далекоглядного, обережного й хитрого. Його влада над неграми дуже сильна, тому що невільниками керує страх. Марновірні й залякані, чорношкірі готові підкорятися Таманго, що обіцяє їм звільнення й повернення на батьківщину. Таманго домігся свого. У результаті бунту були перебиті всі білі на кораблі. Однак самому проводиреві явно не вистачало знань, щоб керувати ходом корабля. І все-таки Таманго вірить у свою долю. Він не віддається пияцтву, як інші негри, а шанується, запасається їжею й водою. Йому вдається вижити – єдиному із всіх людей на кораблі. Однак теперішньої волі Таманго так і не одержав ніколи й умер удалині від батьківщини

27. Коломба

 Коломба делла Реббиа — дочь корсиканского дворянина, наполеоновского полковника, который после падения Наполеона вернулся на Корсику и был там убит при неясных обстоятельствах. К. уверена, что виновник преступления — враг ее семьи и адвокат Баррачини, ставший местным мэром после реставрации Бурбонов.

Не сумев доказать свою правоту в суде, она побуждает своего брата Орсо, в недавнем прошлом также офицера наполеоновской армии, отомстить за отца. Орсо долго колеблется, не будучи убежден в справедливости подозрений сестры, а та между тем всеми средствами, вплоть до прямых провокаций, разжигает вражду между двумя семействами.

Наконец, Орсо, возмущенный вызывающим поведением Баррачини, вызывает на поединок двух сыновей адвоката; те, по корсиканскому обычаю, предпочитают устроить ему засаду в лесу, однако в стычке оба погибают от его руки. В последней сцене повести адвокат Баррачини, сошедший с ума от горя, признается К. в своем преступлении; дело происходит уже в Италии, куда уехали с Корсики Орсо с сестрой и молодой женой-англичанкой, познакомившейся с ним в разгар вендетты. Рядом со своим отважным, но слишком рассудительным братом не ведающая сомнений К. выступает как воплощение деятельности и решительности.

Орсо, которому годы службы во французской армии привили понятия европейской правовой культуры, для мщения нуждается в доказательствах вины своего врага; К. же не имеет вполне надежных улик, зато твердо знает корсиканские обычаи. В сельском доме делла Реббиа она создает атмосферу ненависти, и это сказывается даже в содержании песен, которые она сочиняет .на Народный лад; с помощью живущих в лесах бандитов она срывает попытки местных властей примирить ее брата с семьей Баррачини, организует вооруженное противостояние с врагами, а после гибели его сыновей помогает Орсо спастись от преследования.

В конечном счете она устраивает и его свадьбу с попавшей на Корсику молодой англичанкой. К. — двигатель сюжета повести, ее действенное начало, но одушевлена она злой, дикой энергией мести; ее облик отмечен этой ненавистью даже в эпилоге, когда, покончив с врагами семьи, она пытается жить в европейском светском обществе и перенимать его манеры. К. — одно из впечатляющих воплощений романтического образа «дикаря», не добродетельно-рассудочного, как в сочинениях просветителей, а неистово-страстного, до конца отстаивающего свои варварские понятия о справедливости.

28 Ентурська ваза

Огюста Сен-Клера не любили в так называемом «большом свете»; главная причина заключалась в том, что он старался нравиться только тем, кто приходился ему по сердцу. Он шёл навстречу одним и тщательно избегал других. К тому же он был беспечен и рассеян.

Он был горд и самолюбив. Он дорожил чужим мнением. Он призвал все свои силы, стараясь научиться скрывать все то, что считалось унизительною слабостью.

В свете приобрёл он вскоре печальную известность человека равнодушного и неотзывчивого. Сен-Клер не верил в дружбу.

Сен Клер был, однако ж, человек приятный в общении. Его недостатки вредили только ему лично. Редко бывало с ним скучно.

Сен-Клер отличался большой внимательностью к женщинам; он предпочитал их беседу мужской. Если такой наружно холодный человек любил кого-нибудь, предметом его страсти могла быть только — это все знали — хорошенькая графиня Матильда де Курси. Это была молодая вдова, которую посещал он с редким постоянством.

Графиня поехала на лечебные воды, а Сен-Клер вскоре отправился за ней.

После одного из свиданий он был необычайно счастлив, восторгался де Курси, радовался, что она предпочла его множеству других поклонников.

В этот же вечер Сен-Клер приходит на встречу молодых холостяков, где присутствует его знакомый Альфонс де Темин. Молодые люди обсуждают, как добиться любви хорошеньких женщин. Стараются вывести общую формулу оригинальности, чтобы, следуя ей, нравиться всем. Сен-Клер рассказал, как бы он завоёвывал красоток, будь даже горбатым: околдовал бы жалобных или эксцентричных особ.

Темин же сказал, что основным оружием он считает приятную наружность и умение со вкусом одеваться. В качестве примера он начал говорить о той самой графине де Курси, которую когда-то охмурил некий Масиньи: «Глупейший и пустейший из людей вскружил голову умнейшей из женщин. Скажете ли вы после этого, что с горбом можно достигнуть такого успеха? Поверьте: требуется лишь приятная наружность, хороший портной и смелость.»

Сен-Клер был взбешён. Он вспомнил об Этрусской вазе — подарке Масиньи, который де Курси бережно хранила и даже забрала с собой на воды. И каждый вечер, откалывая свою бутоньерку, графиня ставила ее в этрусскую вазу.

Беседа прерывается прибытием из Египта Теодора Невиля. Он рассказывает о тамошних обычаях. Сен-Клер потихоньку ушёл домой, где стал сильно переживать по поводу того, что графиня оказалась такой же женщиной, как все, а он-то думал, что она за всю жизнь любила только его одного. Ей, думает наш герой, все равно: Масиньи или Сен-Клер. Он мучается, но все-таки снова идёт к де Курси на свидание.

Она с ним невероятно ласкова, потакает ему во всех мелочах. Дарит отремонтированные часы с собственным портретом. Сен-Клер смягчается: теперь он верит, что она любит его.

Утром его радость снова омрачена. Он снова видит вазу, и она дорога де Курси. А ее портрет на его починенных часах выполнил художник, с которым ее когда-то познакомил Масиньи.

Сен-Клер уже начинает думать, стоит ли венчаться с ней или нет по истечении ее годичного траура. Погружён в мрачные мысли, едет на лошади и встречает другого всадника — де Темина. Сен-Клер настолько раздражён, что затевает пустяковую ссору, и Темин вызывавет его на дуэль.

Вечером с графиней Сен-Клер деланно весел, чем вызывает ее недовольство, ей кажется, что он злой.

Они начинают говорить о том, кто чаще попадается в ловушку ложной любви — мужчины или женщины. Графиня рассказывает ему о том, как однажды подшутила над Масиньи, который был в неё влюблён: он прислал ей признание в любви, а она тем же вечером попросила прочитать его вслух свою кузину, не называя имён. Все смеялись над его глупым и неумелым стилем, а Масиньи был повержен.

Сен-Клер понимает, что был одурачен, и графиня никогда не была влюблена в Масиньи. Он рассказывает все ей, и они счастливые обнимаются. Потом графиня разбивает этрусскую вазу.

На следующий день Темин убивает Сен-Клера на дуэли.

Три года графиня не хочет никого видеть. Потом из странствий возвращается ее кузина Жюли и увозит ее на острова. Но де Курси уже погубила себя — она протянула на курорте три-четыре месяца, а потом умерла от грудной болезни.

29. Кармен

Ранньою восени 1830 р. допитливий учений (в ньому вгадується сам Меріме) наймає в Кордові провідника і їде на пошуки стародавньої Мунди, де відбулося останнє переможне іспанське бій Юлія Цезаря. Полуденну спеку змушує його шукати притулку в тінистому ущелині. Але місце у струмка вже зайнято. Назустріч оповідачеві насторожено піднімається спритний і сильний малий з похмурим гордим поглядом і світлим волоссям. Мандрівник обеззброює його пропозицією розділити з ним сигару і трапезу, і далі вони продовжують шлях разом, незважаючи на красномовні знаки провідника.Вони зупиняються на нічліг у віддаленій Венте. Супутник кладе поруч мушкетон і засинає сном праведника, а вченому не спиться. Він виходить з дому і бачить скрадливого провідника, який збирається попередити уланський пост, що в Венте зупинився розбійник Хосе Наварро, за упіймання якого обіцяні двісті дукатів. Мандрівник попереджає супутника про небезпеку. Тепер вони пов'язані узами дружби.
Вчений продовжує свої розшуки в бібліотеці домініканського монастиря в Кордові. Після заходу сонця він зазвичай гуляє по берегу Гвадалкивир.Одного разу ввечері на набережній до нього підходить жінка, одягнена як Гризетка, і з пучком жасмину у волоссі. Вона невисока, молода, добре складена, і в неї величезні косоокі очі. Вченої вражає її дивна, дика краса і особливо погляд, одночасно чуттєвий і дикий. Він пригощає її сигаретами, дізнається, що її звуть Кармен, що вона циганка і вміє ворожити. Він просить дозволу проводити її додому і показати йому своє мистецтво. Але ворожіння перервано на самому початку - відчиняються двері, і в кімнату з лайками вривається закутаний у плащ чоловік. Вчений впізнає в ньому свого друга Хосе. Після запеклої перестрілки з Кармен чужою мовою Хосе виводить гостя з дому і вказує дорогу до готелю. Вчений виявляє, що в нього тим часом зникли золоті годинники з боєм, які так сподобалися Кармен. Засмучений і присоромлений вчений залишає місто. Через кілька місяців він знову опиняється в Кордові і дізнається, що розбійник Хосе Наварро арештований і чекає страти у в'язниці. Цікавість дослідника місцевих звичаїв спонукає вченого відвідати розбійника і вислухати його сповідь.
Хосе Аісаррабенгоа розповідає йому, що він баск, народився в Елісондо і належить до старовинного дворянського роду. Після кривавої бійки біжить з рідного краю, вступає у драгунський полк, служить ретельно і стає бригадиром. Але одного разу, на його нещастя, його призначають в караул на севільський тютюнову фабрику. У ту п'ятницю він вперше бачить Кармен - свою любов, борошно і погибель. Разом з іншими дівчатами вона йде на роботу. В роті у неї квітка акації, і йде вона, поводячи стегнами, як молода кордовська кобилиця. Через дві години викликають наряд, щоб припинити криваву сварку на фабриці. Хосе повинен відвести до в'язниці призвідницею сварки Кармен, яка спотворила ножем обличчя однієї з працівниць. По дорозі вона розповідає Хосе зворушливу історію про те, що вона теж з країни басків, в Севільї зовсім одна, її цькують як чужу, тому вона й взялася за ніж. Вона бреше, як брехала все життя, але Хосе вірить їй і допомагає втекти. За це він розжалуваний і на місяць відправлений у в'язницю. Там він отримує подарунок Кармен - хлібець із напилком, золотою монетою і двома піастрами.Але Хосе не хоче бігти - військова честь утримує його. Тепер він служить простим солдатом. Одного разу він стоїть на варті біля будинку свого полковника. Під'їжджає екіпаж з циганами, запрошеними для звеселяння гостей. Серед них Кармен. Вона призначає Хосе зустріч, вони проводять разом безоглядно щасливий день і ніч. При прощанні Кармен каже: «Ми квити. Прощавай ... Знаєш, сину, мені здається, я трошки тебе полюбила. Але [...] вовку з собакою не ужитися », Марно намагається Хосе знайти Кармен.Вона з'являється тільки тоді, коли потрібно провести контрабандистів через пролом у стіні міського муру, який охороняє Хосе. Так, за обіцянку Кармен подарувати йому ніч він порушує військову присягу. Потім він вбиває лейтенанта, якого призводить до себе Кармен. Він стає контрабандистом.Якийсь час він майже щасливий, так як Кармен іноді ласкава з ним - до того дня, коли в загоні контрабандистів з'являється Гарсіа Кривий, огидний урод.Це чоловік Кармен, якого їй нарешті вдається визволити з в'язниці. Хосе і його «соратники» займаються контрабандою, грабують і інколи вбивають мандрівників. Кармен служить їм зв'язковою і наводчиц. Рідкі зустрічі приносять короткий щастя і нестерпний біль. Одного разу Кармен натякає Хосе, що під час чергового «справи» можна було б підставити кривого чоловіка під ворожі кулі. Хосе воліє вбити суперника в чесному поєдинку і стає ромомпо-циганськи чоловіком) Кармен, але вона все більше тяготиться його нав'язливою любов'ю. Він пропонує їй змінити життя, виїхати у Новий Світ. Вона ж піднімає його на сміх: «Ми не створені для того, щоб садити капусту». Через деякий час Хосе дізнається, що Кармен захоплена матадором Лукасом. Хосе несамовито ревнує і знову пропонує Кармен виїхати до Америки. Вона відповідає, що їй і в Іспанії добре, а жити з ним вона все одно не буде. Хосе везе Кармен у відокремлене ущелину і знову і знову питає, чи послідує вона за ним. «Любити тебе - не можу. Жити з тобою - не хочу », - відповідає Кармен і зриває з пальця подароване ним перстень. У люті Хосе двічі встромляє в неї ніж. Він ховає її у лісі - вона завжди хотіла знайти вічний спокій у лісі - і кладе в могилу кільце і маленький хрестик.
У четвертій і останній главі новели оповідач самозабутньо ділиться з читачами своїми спостереженнями над звичаями і мовою іспанських циган.Під кінець він наводить багатозначну циганську прислів'я: «У наглухо закритий рот мусі замовлений хід».

31. Книга пісень

"Книга пісень" - лірична сповідь Генріха Гейне
Справжнього поета можна порівняти з натягнутою струною на скрипці буття. Дотик - і заспіває, заплаче душа поета. А людям залишаються вірші...
Генріх Гейне стояв біля витоків романтизму, був його фундатором разом із Байроном, Міцкевичем, Пушкіним, Шевченко. У кожного з цих поетів була своя книга, що принесла світову славу. Для Гейне це була збірка поезій "Книга пісень". До збірки увійшли вірші, створені протягом 1816-1827 років. Переважна їх більшість написана в дусі народних пісень, про що і свідчить назва.
"Книга пісень" складається з п'яти частин: "Страждання юності", "Ліричне інтермецо", "Знову на батьківщині", "З подорожі на Гару" і "Північне море".
Більша частина віршів присвячена коханню. Сімнадцятирічним юнаком Гейне закохується у доньку свого багатого дядька Амалію. Але горда дівчина не звертала уваги на юного кузена, не бачила в ньому і поета. Юнак страждає, віршує, серце його шалено б'ється, і на світ з'являється шедевр світової лірики, який потім ввійшов до "Ліричного інтермецо":
Самотній кедр на стромині
В північній стоїть стороні,
І кригою й снігом укритий,
Дрімає і мріє вві сні.
І бачить він сон про пальму,
Що десь у південній землі
Сумує в німій самотині
На спаленій сонцем землі.
(пер. Л. Первомайського)
Саме цей вірш можна розглянути як зразок романтичної поезії. Через образи природи автор передає свої почуття. Ніколи не зустрітися кедру і пальмі, ніколи не бути поету зі своєю коханою.
Коли я вперше почув цей вірш, мені пригадалася російська пісня, яку дуже любить і часто співає моя бабуся:
Но нельзя рябине к дубу перебраться,
Знать, судьба такая - век одной качаться...
А через сім років Генріх закохується в молодшу сестру Амалії - Терезу. Але й ця дівчина не відповіла поету взаємністю. І знову - нещасне кохання, душевні страждання і - нові вірші, які пізніше увійдуть до циклу "Знову на батьківщині". Взагалі, нещасне кохання - не новина для поетів, але твори Гейне відрізняються тим, що в них простежується не тільки душевний біль, але й соціальний протест - ніколи б багатий дядько Соломон не погодився на шлюб своєї доньки з бідним небожем.
Поет страждає від невизнання себе як особистості. Він значно краще почувається серед простих, щирих людей, ніж серед "золотої молоді". Гейне, як і всі поети, страждає від своєї самотності, але його ліричний герой не мовчазний і не покірний. Гейнівський герой не хоче миритися з дійсністю, його не приваблює зустріч з коханою на небесах, він хоче простого людського щастя на землі.
Особливістю збірки "Книга пісень" можна вважати і пейзажні замальовки, де природа виступає як жива істота: разом з героєм вона сумує і радіє.
Чому троянди, немов неживі,
Кохана, скажи мені?
Чому, скажи, в зеленій, траві
Фіалки такі мовчазні?
Віршам Гейне властиві глибока задушевність, щирість, прозорість і простота. Але романтична відвертість не завжди знаходить розуміння, нерідко вона викликає сміх. Ліричний герой найромантичнішої збірки "Книги пісень" іноді сам не розуміє, "де кінчається небо і починається іронія"
Знову, наче в лабіринті,
Думи сплутані снуються,
І з закоханого дурня
У кущах птахи сміються.
Ось такий він, ліричний герой збірки "Книга пісень".

32. Подорожні картини

«Подорожні картини» складаються з чотирьох томів: «Подорож на Гарц», «Ідеї. Книга Ле Гран», «Італія», «Англійські фрагменти». «Подорож на Гарц» — це опис подорожі в гори, яку здійснив у 1824 р. Гейне. Автор змальовує сатиричні картини провінційних німецьких містечок, висміює міщанський побут, псевдонауку, що процвітає в університетах, протиставляє сірому існуванню обивателів величність природи і трудове життя скромних мешканців гірських селищ. Проза тут чергується з віршами, написаними у формі народних пісень, сказань, балад. Другий том — «Ідеї. Книга Ле Гран» — оповідь про французьку революцію і наполеонівські походи, що має форму розмови поета з коханою жінкою. Центром розповіді є спогад про 1806 р., коли Дюссельдорф перейшов під юрисдикцію Наполеона. Образ Наполеона постає в романтичному ореолі, проте головним героєм є не він, а простий французький барабанщик Ле Гран, образ якого сприймається як символ Великої Французької революції. Цикл «Італія» містить розповіді про сучасну Генріхові Гейне Італію, її політичній устрій, архітектуру, мистецтво, народне життя. Гейне вводить у текст і історичні спостереження, і філософські роздуми про визначні події свого часу, і різку полеміку з політичними та літературними супротивниками. В «Англійських фрагментах» (4-й том) Гейне дає реалістичні замальовки англійської дійсності: картини життя аристократії, середнього класу, пролетаріату, показує різкий контраст між світом злиденності і багатства.

33. Хатина Дядька Тома

«Хатина дядька Тома» скорочено читати Дія роману відбувається на початку 1850-х рр. в США. Починається він розмовою «доброго» плантатора Шелбі з работорговцем Гейлі, якому він хоче продати свого кращого негра дядька Тома на сплату боргів. Говорячи про гуманізм, який розуміє вельми своєрідно, Гейлі висловлює точку зору багатьох работорговців: не слід, вважає він, продавати дитину на очах у матері, щоб не було зайвих сліз і, таким чином, не псувався товар. Не варто також сильно їх пороти, але і носитися особливо не варто — «доброта їм боком виходить». На додачу до Тома Гейлі просить продати йому Гаррі, сина квартеронкі Елізи, покоївки господині. Чоловік Елізи Джордж Гарріс — раб сусіднього плантатора. Колись він працював на фабриці, де дуже добре себе зарекомендував, але господар не побажав терпіти незалежності негра і поставив його на найважчу роботу. Двоє дітей Елізи і Джорджа померли в дитинстві, тому Еліза була особливо прив’язана до свого малюка. В той же день Джордж приходить до Елізи і повідомляє їй про свій намір бігти до Канади, оскільки господар змушує його одружитися з іншою, хоча їх з Елізою вінчав священик. Підписавши купчі на Тома і Гаррі, містер Шелбі розповідає про все дружині. Еліза чує їх розмову і вирішує бігти, щоб зберегти дитину. Вона кличе з собою дядька Тома, але той готовий скоритися долі. Про втечу стає відомо тільки вранці. За утікачкою організована погоня, але їй вдається по крижинах перебратися в штат Огайо, де рабство заборонено. Упустивший утікачку Гейлі випадково зустрічає Тома Локкера і його супутника по імені Меркс, мисливців за біглими рабами, які погоджуються йому допомогти. Еліза потрапляє в будинок сенатора Берда, який не поділяє ідей работоргівлі і допомагає їй сховатися у надійних людей. Тим часом Гейлі відвозить Тома з маєтку Шелбі, закувавши його в кайдани. Старший син господарів Джордж дає Тому на пам’ять срібний долар і клянеться, що, коли виросте, не буде ні продавати, ні купувати рабів. Приїхавши в місто, Гейлі купує на аукціоні ще кілька рабів, розлучаючи дітей з матерями. Потім негрів вантажать на пароплав — їх потрібно переправити в південні штати. Закутих у кайдани рабів везуть на нижній палубі, а на верхній привільно їдуть білі, розмірковуючи про работоргівлю. Одні вважають, що неграм на плантаціях живеться краще, ніж на волі, інші вважають, що найстрашніше в рабстві — «наруга над людськими почуттями, симпатіями», треті впевнені, що сам бог судив африканцям бути рабами і задовольнятися своїм становищем. Під час однієї із стоянок Гейлі повертається з молодою негритянкою, яка няньчить десятимісячного малюка. Він тут же продає дитину за 45 доларів, і його потайки забирають у матері. У відчаї та кидається в воду. На тому ж пароплаві подорожує багатий і знатний джентльмен з Нового Орлеана по імені Сен-Клер з шестирічною дочкою і немолодою родичкою. «Том з цікавістю спостерігав за дівчинкою, бо негри з властивою їм добротою і вразливістю завжди тягнуться до всього чистого, дитячого». Якось дівчинка, перехилившись через борт, падає у воду, і Том рятує її. Вдячний батько купує Тома у Гейлі. Огюстен Сен-Клер, син багатого луїзіанського плантатора, повертається додому, в Новий Орлеан. Немолода родичка — його кузина міс Офелія, втілення точності і порядку. Основний життєвий принцип її — почуття обов’язку. У будинку Огюстена вона стане керувати господарством, так як дружина кузена слабка здоров’ям. Дружина Сен-Клера Марі виявляється навіженою, егоїстичною істотою, що схвалює рабство. У Сен-Клера відношення до рабства суто прагматичне — він розуміє, що його не знищиш, поки білим воно вигідне. Дивлячись на Офелію, він відзначає подвійне ставлення до негрів сіверян: «Ви ставитеся до них з гидливістю <…> і в той же час заступаєтесь за них». Тим часом Еліза і Джордж, укриті громадою квакерів, готуються бігти до Канади. Разом з ними їде негр Джим. Він вже давно живе в Канаді, але повернувся в США, щоб забрати з собою престарілу матінку. Раптово вони дізнаються, що за ними організована погоня, в якій беруть участь Том Локкер, двоє поліцейських і місцевий набрід. Під час перестрілки Джордж ранить Тома Локкер. Спільники кидають його, а втікачі підбирають і відвозять в будинок, де за ним організований хороший догляд. Дія знову переноситься в будинок Сен-Клерів Його мешканці напружено обговорюють проблему рабства. Огюстен засуджує рабство, але не може протистояти йому поодинці. Щоб щогодини не стикатися з найбільш грубими його проявами, він відмовився від володіння плантацією. Він упевнений, що в кінці кінців негри, як і народні маси в усьому світі, самі завоюють собі свободу. Одного разу він приводить у подарунок Офелії негритянку років восьми по імені Топси, яку колишній господар дуже бив. Дівчинка виявляється дуже розумна. Вона описується як пустухка і злодійка, але добра і чуйна в душі. Минає два роки. З’ясовується, що дочка Сен-Клера Євангеліна (скорочено Єва) страждає на сухоти. Це дуже ніжна і чуйна дівчинка. Її мрія — відпустити всіх негрів на волю і дати їм освіту. Але найбільше вона прив’язується до дядька Тома. Якось, розмовляючи з батьком, вона каже йому, що скоро помре, і просить після її смерті відпустити дядька Тома на свободу. Сен-Клер обіцяє їй це, але його обіцянці не судилося здійснитися: невдовзі після смерті дочки він трагічно гине в п’яній бійці. Добре хоч міс Офелії вдається отримати від нього дарчу на Топси. Після смерті Сен-Клера справи бере в свої руки деспотична Марі. Вона збирається продати будинок і всіх рабів чоловіка і виїхати на батьківську плантацію. Для Тома це означає вічне рабство. Господиня і чути не хоче, щоб йому, на виконання волі її покійної дочки, дали свободу, і разом з іншими неграми відправляє його в невільничий барак, де збирають партію негрів для аукціону. Невільничий барак — те ж, що торговий склад: перед ним в якості зразків товару виставлено кілька негрів, жінок і чоловіків. Важко описати страждання негрів перед аукціоном — вони морально готуються до того, що їх розлучать з сім’ями, відірвуть від звичної, знайомої обстановки, віддадуть в руки злих людей. «Одна з найстрашніших обставин, пов’язаних з рабством, є те, що негр <…> в будь-яку хвилину може потрапити в руки жорстокого і грубого тирана». Том потрапляє до Саймона Легрі. Той негайно змушує його переодягнутися в грубий одяг невільника, а його речі продає матросам пароплава, на якому їде додому. На плантації Легрі нових рабів селять в жалюгідних халупах, де так тісно, ​​що яблуку ніде впасти. Сплять тут прямо на землі, підстеливши трохи соломи. Раціон вкрай убогий: після виснажливої ​​праці на зборі бавовни — всього один коржик з кукурудзяної муки. Одного разу на збір бавовни виходить красива, ставна квартеронка Кассі, коханка господаря. Вона працює дуже швидко, допомагає слабким і відстаючим. Том теж ділиться зібраною бавовною — з Люсі, хворою мулаткою. Увечері господар, бачачи хорошу роботу Тома, вирішує призначити його наглядачем і для початку хоче змусити його відшмагати Люсі і ще декількох рабів. Том рішуче відмовляється, за що сам отримує побої. Увечері до нього приходить Кассі, змащує йому рани і розповідає про себе. Батько її був багатим плантатором, і вона отримала гарну освіту. Проте батько раптово помер і не встиг дати їй вільну. Її купив молодий чоловік, якого вона дуже любила і від якого народила двох дітей, але той, наробивши боргів, теж продав її. Дітей у неї відняли, і вона стала переходити від одного господаря до іншого. Кассі має великий вплив на Легрі і вмовляє його залишити Тома в спокої — хоча б на час польових робіт. Для Елізи з Джорджем наближається час довгоочікуваної свободи. Вражений їх благородством, Том Локкер (одужавши, він вирішив відмовитися від полювання на людей і зайнятися полюванням на ведмедів) попереджає їх, що у пароплава, на якому вони збираються переправитися до Канади, їх можуть чекати сищики. Тоді Еліза переодягається в чоловічий костюм; Гаррі наряджають дівчинкою і на час віддають місіс Сміт, білій канадці, яка повертається на батьківщину. Їм вдається благополучно перебратися через прикордонне озеро Ері в містечко Амхерстберг, де вони зупиняються в будинку місцевого священика. А в садибі Легри Том марно чекає вісточки від старих господарів. Кассі пропонує йому вбити господаря, але він не хоче брати гріх на душу. Бігти він теж відмовляється, а от Кассі з новою коханкою Легри юної Еммелін замишляють втечу. Роблячи вигляд, що побігли до боліт, жінки ховаються на горищі, викликаючи у всіх мешканців маєтку, включаючи Легри, забобонний страх. У спробі з’ясувати, куди поділися Кассі з Еммелін, він наказує своїм підручним побити Тома. Ті досить наполегливо виконують наказ. Раптово в маєток приїжджає Джордж Шелбі, що дивом розшукав дядька Тома, але не може відвезти негра з собою — той помирає у нього на руках. На могилі Тома Джордж, який після смерті батька став власником маєтку, клянеться, що у нього ніколи не буде рабів. Скориставшись ситуацією, Кассі і Еммелін біжать з горища. На пароплаві вони знайомляться з Джорджем Шелбі і якоюсь мадам де Ту, яка подорожує з дочкою. З’ясовується, що вона сестра Джорджа Гарріса. Молодий Шелбі починає розповідати їй про долю Джорджа, і Кассі, що випадково почула їх розмову розуміє, що його дружина Еліза — її дочка. Разом з мадам де Ту Кассі відправляється до Канади, де і знаходить дочку. Возз’єднавшись сім’я вирішує переїхати до Франції. На пароплаві Еммелін виходить заміж за 1-го помічника капітана. У Франції Джордж Гарріс отримує гарну освіту і переїжджає до Ліберії, яку вважає своєю батьківщиною. Мадам де Ту знаходить сина Кассі, який теж збирається в Африку. Дізнавшись про кончину чоловіка, тітонька Хлоя, спеціально відправилася на заробітки, щоб викупити його, не знаходить собі місця від горя, а Джордж Шелбі виконує клятву, дану на могилі дядька Тома, і дає вільну всім своїм рабам.

34. Пісня про Гайябату

«Пісня про Гайавату» скорочено читати У вступі автор згадує музиканта Навадагу, колись у стародавні часи певшего пісню про Гайавате: О его рожденье дивном, О его великой жизни: Как постился и молился, Как трудился Гайавата, Чтоб народ его был счастлив, Чтоб он шёл к добру и правде Верховне божество індіанців, Гитчи Манито — Владика Життя, який створив всі народи, накреслив пальцем русла рік по долинах, зліпив із глини трубку й закурив її. Побачивши дим, що піднімався до неба, Трубки Миру, зібралися вожді всіх племен: Шли Чоктосы и Команчи, Шли Шошоны и Омоги, Шли Гуроны и Мэндэны, Делавэры и Могоки, Черноногие и Поны, Оджибвеи и Дакоты. Гитчи Манито призиває ворогуючі племена примиритися й жити «як брати» і пророкує появу пророка, що вкаже їм шлях до порятунку. Корячись Владиці Життя, індіанці поринають у води ріки, змивають бойову фарбу, закурюють трубки й пускаються в дорогу назад. Перемігши величезного ведмедя Мише — Мокву, Меджекивис стає Владарем Західного вітру, інші ж вітри віддає дітям: Східний — Вебону, Південний — Шавондази, Північний — злому Кабибонокке. «У незапам’ятні роки, У незапам’ятний час» прямо з місяця впала на квітучу долину прекрасна Нокомис, дочка нічних світил. Там, у долині, Нокомис народила дочку й назвала її Веноной. Коли дочка виросла, Нокомис не раз застерігала її від чарів Меджекивиса, але Венона не послухалася матері. И родился сын печали, Нежной страсти и печали, Дивной тайны — Гайавата. Підступний Меджекивис незабаром залишив Венону, і та вмерла від горя. Гайавату виростила й виховала бабка. Ставши дорослим, Гайавата надягає чарівні мокасини, бере чарівні рукавиці й відправляється на пошуки батька, палаючи бажанням помститися йому за загибель матері. Гайавата починає бій з Меджекивисом і змушує його відступати. Після триденного бою батько просить Гайавату припинити бій. Меджекивис безсмертний, його не можна здолати. Він призиває сина повернутися до свого народу, розчистити ріки, зробити землю плодоносною, умертвити чудовиська й обіцяє зробити його після смерті владикою Північно — Західного вітру. У лісовій глухомані Гайавата поститься cемь днів і ночей. Він звертається до Гитчи Манито з молитвами про благо й щастя всіх племен і народів, і як би у відповідь у його вігвама з’являється юнак Мандамин із золотавими кучерями й у зелено-жовтому одязі. Три дні Гайавата бореться з посланником Владики Життя. На третій день він перемагає Мандамина, ховає його й потім не перестає відвідувати його могилу. Над могилою один за іншим виростають зелені стебла, це інше втілення Мандамина — кукурудза, їжа, послана людям Гитчи Манито. Гайавата будує пирогу з березової кори, скріплюючи її коріннями тэмрака — модрини, роблячи раму з галузей кедра, прикрашає голками їжака, офарблює соком ягід. Потім разом зі своїм другом силачем Квазиндом Гайавата поплив по ріці Таквамино й очистив її від корчів і мілій. Гайавата знаходить собі дружину, прекрасну Міннегагу із плем’я дакотов. На весільному бенкеті на честь нареченого й нареченої танцює красень і насмішник По — Пок — Кивис, музикант Чайбайабос співає ніжну пісню, а старий Ягу розповідає дивну легенду про чарівника Оссэо, що зійшов з Вечернею Зірки Щоб уберегти посіви від псування, Гайавата велить Міннегазі в мороці ночі обійти поля оголеною, і вона слухняно, «без зніяковілості й без страху» кориться. Гайавата ж ловить Царя — Ворона, Кагаги, який відважився привести зграю птахів на посіви, і для острашки прив’язує його на покрівлі свого вігвама. Гайавата придумує письмена,«чтоб грядущим поколеньям / Было можно различать их». Страшачись шляхетних прагнень Гайавати, злі парфуми укладають проти нього союз і палять у водах Гитчи — Гюми його найближчого друга музиканта Чайбайабоса. Гайавата від горя занедужує, і його зціляють за допомогою заклинань і магічних танців Зухвалий красень По — Пок — Кивис учить чоловіків свого плем’я грати в кості й безжалісно їх обіграє. Потім, розохотившись і знаючи до того ж, що Гайавата відсутній, По — Пок — Кивис розоряє його вігвам. Повернувшись додому, Гайавата пускається в погоню за По — Пок — Кивисом, а той, тікаючи, виявляється на бобровій греблі й просить бобрів перетворити його в одного з них, тільки більше й вище всіх інших. Бобри погоджуються й навіть обирають його своїм вождем, і Гайаваті вдається впоратися зі своїм ворогом, тільки викликавши на допомогу блискавку й грім. Гайавата втрачає ще одного свого друга — силача Квазинда, якого погубили пігмеї, що потрапили йому в тім’я «блакитною ялиновою шишкою», у той час як він плив у пирозі по ріці. Наступає сувора зима, і у вігвамі Гайаваты з’являються примари — дві жінки. Вони похмуро сидять у куті вігвама, не говорячи ні слова, лише вистачають кращі шматки їжі У селищах індіанців починається голод. Гайавата відправляється на полювання, але безуспішно, а Миннегага слабшає з кожним днем і вмирає. Гайавата, виконаний уболівай, ховає дружину й чотири ночі палить похоронне багаття. Прощаючись із Міннегагой, Гайавата обіцяє незабаром зустрітися з нею «у царстві світлого Понима, Нескінченного, вічного життя». У селище вертається з далекого походу Ягу й розповідає, що бачив Велике Море й крилату пірогу «більше цілого гаю сосон». У цьому човні Ягу бачив сто воїнів, особи яких були пофарбовані білою фарбою, а підборіддя покриті волоссями. Індіанці сміються, уважаючи розповідь Ягу черговою небилицею. Не сміється тільки Гайавата. Гайавата розповідає, що Владика Життя відкрив йому майбутнє: він бачив «густі раті» народів, що переселяються на Захід. Разны были их наречья, Но одно в них билось сердце, И кипела неустанно Их весёлая работа: Топоры в лесах звенели, Города в лугах дымились, На реках и на озёрах Плыли с молнией и громом Окрылённые пироги. Але майбутнє, що бачить Гайавата не завжди осяйно: він бачить і індійські племена, що гинуть у боротьбі друг сдругом. Гайавата, а за ним і іншими індіанцями привітно зустрічають блідолицих, що приплили на човнах, і прилучаються до істин, які проголошує наставник блідолицих, «їхній пророк в одязі чорному», — до початків християнської релігії, розповідям «про Святу Марію — Діву, Про її Сина». Гості Гайаваты засипають у його вігвамі, стомлені жарою, а сам він, попрощавшись із Нокомис і зі своїм народом і заповідаючи слухати мудрим наставлянням присланих із царств світла гостей, спливає у своїй пірозі на Захід, у Країну Понима, «до Островів Блаженних — у царство Нескінченного, вічного життя!».

35. Поезія

36. Листя трави

Збірка Уолта Уїтмена "Листя трави" посіла важливе місце серед поетичних надбань світової літератури. Творчий доробок поета приваблював читачів різноманітністю тематики, оригінальністю стилю, широким жанровим діапазоном.

Вірші, поеми, які ввійшли до збірки, не мали традиційного сюжету. Л. Герасимчук слушно зазначив: "...Циклічність (народження - праця - смерть - безсмертя) властива і всій книжці в цілому, і найголовнішим її складникам.... Поза увагою поета не залишилися ні звичайнісінькі картини американських буднів, ні соціальна трагедія расової нерівноправності, жодна з найважливіших подій у європейській історії XIX ст."

"Листя трави" - збірка, яка прославила ім'я письменника. За життя поета вийшло дев'ять видань цієї книги. Перше її видання (1855) він набрав власноруч. Воно було здійснене за кошти автора, без вказівки на його ім'я. Книга містила 12 віршів і поем без назви. Але тут був його портрет і згадувалося про те, що права на видання мав Уолт Уїтмен. На обкладинці домінував зелений колір. "...Це прапор моїх почуттів, зітканий із зеленої тканини - кольору надії", - пояснював поет. "Листя трави" - це переважно спроба передати мою власну емоційну та особистісну природу...спроба деталізовано від початку до кінця відтворити Особу, людське єство (мене самого в другій половині XIX сторіччя в Америці) і зробити це вільно, вичерпно і правдиво", - писав Уітмен

У Леся Герасимчука читаємо: "...Якщо спробуємо визначити суть книжки "Листя трави", то можна сказати: її тема - це сам Уолт Уїтмен, сюжет - людина і Всесвіт, ідея - вічне і неухильне торжество людини. Може, це звучить надто узагальнено, але ж саме таким був задум автора".

Упродовж усього життя з кожним черговим виданням поет поповнював збірку, залишаючи символічну назву "Leaves of Grass", яка могла перекладатися по-різному - "листя", "стебла", "паростки", "аркуші" трави. Третє видання (1860) налічувало вже майже 100 віршів. Дев'яте (1892) - 400 поезій різного обсягу.

Твори, які ввійшли до збірки, автор поділив на 15 циклів. До кожного ввійшли поезії, об'єднані за певними темами. Цикли мали відповідні назви: "Присвяти" (оспівування простої окремої особистості, людей різних професій; розкриття очевидних істин життя), "Діти Адама" (показ гармонії фізіологічного і духовного в людині; оспівування краси людського тіла, фізичного і платонічного кохання), "Аїр благовонний" (розкриття ідей демократії; тема дружби, братерства, любові), "Перелітні птахи" (оспівування сили, можливостей молодого покоління; заклик до нового життя; сподівання на зміни в суспільстві), "Морські течії" (філософсько-пейзажна лірика), "При дорозі" (антирабовласницькі мотиви; незмінні картини життя), "Барабанний бій" (події Громадянської війни в США 1861-1865 p.p.; роль поета і поезії в роки війни), "Пам'яті президента Лінкольна" (вірші, присвячені президенту Лінкольну), "Осінні ручаї" (тема свободи, життя і смерті; проблема екології; мотиви повстання), "Шепіт божественної смерті" (безсмертя після смерті),"Від полудня до зіркової ночі" (музика кохання; негаразди життя; революція в Іспанії; "ніч, сон, смерть і зірки"), "Пісні розставань" (щасливе майбуття; схід і захід життя), "Дні семи десятиліття" (сенс щастя; підведення підсумків життя; мотиви самогубства; тема справжніх переможців), "Прощавай, моє Натхнення!" (оспівування сили поета, смерті в ім'я свободи, безсмертя і добра), "Ехо минулих літ" (відречення від небажаних фактів; визнання й оспівування життя, в якому люди стали рівноправними).

У збірці "Листя трави" наявні наскрізні теми й образи. Виділимо такі наскрізні теми: Людина - Особистість - Жінка - Чоловік; життя і смерть; Тіло і Душа; війна; Демократія; Природа; щастя. Серед наскрізних образів можемо виділити такі: Життя, Смерть, Сонце, Море, Повітря, Земля, Кохання.

У поезіях "Одне я співаю", "Коли я міркував у тиші", "На кораблях в океані", "Історику" (цикл "Присвяти") Уолт Уїтмен визначив зміст збірки, вдався до визначення образів "Листя трави": "пою я войну", "жизнь, безмерную в страсти", "Человека Новых Времен", "войну, куда более долгую и великую, чем любая другая", "изменчивое счастье", "песню битвы", "Тело и вечную Душу". Свою книгу автор назвав "поемою", порівняв її з кораблем - "одиноким парусником, рассекающим эфир, бегущим к неизвестной цели, но всегда уверенным".

Спеши, спеши, моя книга! Раскрой свои паруса, утлое судёнышко, над величественными волнами. Плыви всё дальше и пой, во все моря, через безграничную синь, неси мою песню...

У поезіях "Штатам", "Народжений на Поманоці" (вірші 3,4,14,18), "Чую, співає Америка" (цикл "Присвяти"),"Для тебе, Демократія", "Пісня різних професій", "Наснилося мені місто", "Я бачив дуб у Луїзіані" (цикл "Аїр благовонний"), "Піонери! Піонери!" (цикл "Перелітні птахи"), "Європа", "Бостонська балада", "Нашим штатам" (цикл "При дорозі") відчутні політичні мотиви (підтримка ідей демократії, мрії про утопічне місто, сподівання на нове життя, в якому всі будуть рівноправними, ототожнення сили й величі Штатів із впливом релігії). Автор розкрив проблему культурного й економічного розвитку Америки, її становища на міжнародній арені.

Ліричний герой Уїтмена закликав до боротьби, до зміни життя на краще, пропонував брати приклад з країн, які прийняли ідеї демократії, беззаперечно вірить у свободу, проголошуючи:

Свобода! Пусть другие не верят в тебя, но я верю в тебя до конца.

Поет критично ставився до керівництва Америки, прагнув довести думку, що віра мали велике значення для досягнення успіху в будь-якій сфері життя, а особливо - для перемоги.

Я стою в стороне и смотрю, и меня глубоко изумляет,

Что тысячи людей идут за такими людьми, которые не верят в людей.

Оспівуючи просту окрему особистість, змальовуючи людей різних професій, розкриваючи очевидні істини життя, Уїтмен залишив за читачем право вибору:

Ты уже не будешь брать все явления мира из вторых или третьих рук,

Ты перестанешь смотреть глазами давно умерших или питаться книжными

призраками,

И моими глазами ты не станешь смотреть, ты не возьмёшь у меня ничего, Ты выслушаешь и тех и других и профильтруешь всё через себя.

Погляд на людське тіло в поезії письменника-трансценденталіста нагадував ставлення до нього древніх греків, що не було характерним для літературної традиції XIX ст. Не випадково пуританська Америка не сприйняла його. Романтики оспівували людську душу, Уїтмен оспівав гармонію душі і тіла. Найбільш яскраве вираження ця тема знайшла у циклі "Діти Адама".

Поезії "Про тіло електричне я співаю", "Час безумству и щастю", "Одного разу, коли я проходив містом", "Коли я, як Адам" оспівали красу людського тіла, вільного кохання, фізичних стосунків між чоловіком і жінкою.

У поезії "Про тіло електричне я співаю" Уїтмен намагався дати відповідь на запитання:

Иль тело значит меньше души?

И если душа не тело, то что же душа?

Перед читачем постала проблема краси чоловічого і жіночого тіла, співіснування тіла і душі. Автор намагався показати довершеність і чоловічого, і жіночого тіла шляхом зіставлення: основна якість чоловічого тіла - сила ("умелые сухожилья и нервы", "слои грудных мускулов", "упругое мясо", жіночого - ніжність (якщо відчуваєш "божественный нимб" жіночого тіла, то "все книги, искусство, религия, время, страх ада - всё исчезает"). Жінка мала перевагу, бо вона - мати, початок інших начал.

Своєрідне трактування природи, ставлення до стихії води, вітру, землі становило найголовнішу прикмету мистецько-філософського світогляду Уолта Уїтмена.

Цикли "Морські течії", "Осінні ручаї", цикл "Від полудня до зіркової ночі" - ніби чарівні казки, які оспівали красу справжнього кохання, музику природи.

Розповівши історію двох закоханих пташок, ліричний герой Уїтмена розумів, що все в природі сповнене коханням: море, місяць, ніч, земля, зірки, нічні пісні, темрява, безодня, місяць, ліс, поле. Але ці привабливі картини втратили сенс без коханої, бо не могли її ні повернути, ні замінити.

Вернись, любимая! Слышишь, я здесь! Этой созревшей песней я говорю тебе, где я. Этот ласковый зов обращаю к тебе, к тебе.

Ліричний герой, який став випадковим свідком втрати самотнього птаха, "одиноким слушателем" його благань, усвідомив своє призначення в житті. Після цієї події його слова почали перетворюватися на вірші, пісні.

Уїтмен оспівав музику Природи, уміння відчувати цю музику. Автор упевнений: якщо людина здатна відчувати "мерцанье холодных вод", "тающий мартовский снег", "бегущий ручей", "запах сирени", чути всі ці звуки, то на світ вона дивилася іншими очима, сама прагнула по-іншому розмовляти, цінувала "звучность, размеренность, стройность и божественный дар говорить слова". Музика Природи - "первозданная песня Земли", тільки після неї з'явилися інші пісні, які співала і створювала людина. Музика здатна була зробити все: підняти на боротьбу, заспокоїти, змусити плакати і сміятися, пізнати світ. Ліричний герой Уїтмена завжди знаходився у пошуках нових пісень, нової музики, звуків, а головне - у пошуках музики душі.

Хрестоматійними стали вірші Уїтмена, присвячені пам'яті президента Лінкольна, убитого найманцем. Для поета він був символом демократії, улюбленим президентом. Вірші "Біля берегів голубого Онтаріо", "О Капітан! Мій Капітан!" пронизані мотивами жалю і туги. Уїтмен, передавши почуття всіх американців, сумував, але не докоряв смерті:

Я плакал и всегда буду плакать - всякий раз, как вернётся весна...

У поезіях цього циклу втілені елементи романтичного світобачення з властивим Уїтменові космізмом. Важливу роль у структурі віршів відіграли образи-символи: Америка - корабель, Лінкольн - Капітан і батько.

О Капитан! мой Капитан! сквозь бурю мы прошли, Изведан каждый ураган, и клад мы обрели, И гавань ждёт, бурлит народ, колокола трезвонят, И все глядят на твой фрегат, отчаянный и грозный!

Тема війни знайшла відображення у циклі "Барабанний бій", циклі "Дні семи десятиліття". Автор оспівав людей, які надавали медичну допомогу пораненим, лікували не лише тіло, а й душу; розкрив проблему смерті.

Зазначимо, що у поезіях інших циклів Уїтмен захоплювався смертю, яка приносить "уверенность и душевный покой". Але у віршах цього циклу поет розумів її безглуздість, непотрібність - під час Громадянської війни помирали юнаки.

Не забуду, как солнце взошло, как я поднялся с холодной земли и одеялом плотно укрытое тело солдата Схоронили там, где он пал..

У поезіях останніх циклів Уолт Уїтмен намагався підвести підсумки життя, критично поглянути на прожиті роки. Вкотре він висловив думку, що земля - це чудо, саме життя - чудо, Природа - жива істота, яка мала душу, а все, що існувало - ідеальне: "Не вижу я несовершенства вселенной".

У поезіях "Багато, багато часу пізніше", "Осцеола" (цикл "Прощавай, моє Натхнення!") поет прощається зі своїм Натхненням:

Я ухожу, а куда - и сам не знаю,

Не знаю, что ждёт меня впереди, не знаю,

встретимся ли мы с тобою.

Для нього ніч - це смерть, день - життя. Ліричний герой Уїтмена сподівався, що Натхнення, пройшовши з ним пліч-о-пліч упродовж життя, залишиться з ним і після смерті. Вони разом підуть у Безсмертя.

Як бачимо, проблематика збірки "Листя трави" досить широка. У поезіях постали такі проблеми: культурного й економічного розвитку Америки; братерства народів, націй; значення війни, повстання для змін у житті суспільства; науки і релігії; еволюції життя; смерті і безсмертя; рівності чоловіка і жінки; краси людського тіла; гармонії фізичного і духовного в людині; взаємозв'язку, взаємодії людини і Природи; розуміння читачами віршів, думок автора.

37.Пісня про себе

Ключове місце у книзі належало поемі "Пісня про себе", що, за словами В. Мацапури, стала своєрідним маніфестом автора.

"Пісня про себе" не мала сюжету в загальноприйнятому значенні цього терміна. Але вона, як і книга в цілому, мала ліричний центр: рух думок, почуттів об'єднав образ ліричного героя. Суб'єкт оповіді - "Я" - близький постаті творця книги, але не тотожний йому. "У мене є лише один центральний образ - узагальнена людська особистість, типізована через самого себе, - писав Уїтмен. - Але моя книга примушує мене, навіть робить абсолютно необхідним для кожного читача поставити себе на головне місце, зробитися живим джерелом, головною діючою особою, яка переживає кожну сторінку, кожне почуття, кожен рядок."

Поетичне "Я" Уїтмена постійно перевтілювалося в інших людей, явища природи, було представником "усіх епох і всіх земель", мало узагальнений філософський характер: "лоцман играет в кегли", "охотник крадётся за дичью", "дьяконы стоят пред алтарём", "прядильщица ходит взад и вперёд", "фермер выходит пройтись в воскресенье", "тело калеки привязано к столу хирурга", "девушку - квартеронку продают с молотка", "полисмен обходит участок", "юнец управляет фургоном", "негры машут мотыгами на сахарном поле", "подросток слушает музыку дождя", "знаток озирает картины на выставке", "дирижер отбивает такт в оркестре", "разносчик потеет под тяжестью короба", "невеста оправляет белое платье", "проститутка волочит шаль по земле", "президент ведёт заседание совета", "плотники настилают полы"... - "и все они льются в меня, и я вливаюсь в них, и все они - я, из них изо всех и из каждого я тку эту песню о себе".

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности