Мазепа. Айвенго. Малюк Цахес. Житейська філософія кота мура

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 3Следующая ⇒

2.Мазепа

Розділи 1—4. Поема починається згадкою про нищівну поразку, якої зазнали шведи під час Полтавської битви: Полтавський бій відгомонів, Не пощастило королеві, Серед скривавлених шляхів Лягли полки його сталеві. Невеличкий загін шведів, у якому перебувають король Карл XII і Мазепа, рятується від переслідування ворогів і зупиняється посеред лісу для перепочинку. Автор змальовує Мазепу, який ретельно оглядає свою зброю та обмундирування, дістає припаси їжі, ділиться ними з королем. Увагу короля привернула та особлива турбота,-з якою Мазепа ставиться до свого коня: Він обійняв свого коня За шию, наче той рідня, І, не зважаючи на втому, Підкинув листя вороному, Обтер на спині вогкий пил. Звільнив з оброті і вудил, І неприховано радів, Що їв годованець степів… Задовольняючи цікавість короля, а також намагаючись розрадити його Похмурий настрій, Мазепа розповідає історію зі свого життя, пов’язану з конем: Охоче в пам’яті моїй Вернуся я в давнезні дні, Коли доводилось мені Ходити пажем в царський двір, Де був король Ян Казимир. Розділи 4—8. Мазепа розповідає, що в юні роки, під час своєї служби пажем при польському королі, він був справжнім красе-нем. І хоча багато жінок не оминали його своєю увагою, до душі самого Мазепи припала одна — красуня на ім’я Тереза: Терези азіатські очі Були чорніш цієї ночі, Але у їхній глибині Яскріли світла неземні. Як сяйво східньої зорі. Я так любив її тоді, Я так люблю її й тепер — В нещасті й радості, в біді Вогонь безсмертний не помер! І в гніві ми усе життя Кохаємо до забуття, І тінь минулого бліда До смерті нас не покида… Попри те, що Тереза одружена з польським графом, Мазепа шукає зустрічі та нагоди познайомитися з нею, і зрештою це йому вдається. Вони починають потайки зустрічатися, та недовго: Ми і незчулися, коли Нас гайдуки підстерегли — Я шпагу вихопив свою, Але я був один в бою… Розділи 9—20. Розлючений граф вигадав для Мазепи страшну кару: прив’язаний до спини коня, він був приречений на мученицьку загибель, що мала розтягнутися на кілька днів. Коня випускають на волю, і він стрімко мчить уперед, спричиняючи героєві неймовірні муки: Я іноді хотів, щоб він Сповільнив трохи свій розгін, Ба ні — від зв’язаного тіла В нім наростала гнівна сила І ще прискорювала біг, І кожний рух, який я міг Зробити, щоб мій біль пом’як. Будив у ньому переляк. […] І він стрибав, і швидко біг. Тим часом гострі ланцюги Врізались більше від ваги, Кривавим потом промокрілі, Який стікав по всьому тілі, А спрага пражила язик, Вогонь — і той би так не пік! Поля, ліси, річка, яку переплив кінь, степ… Герой втратив лік дням, які стали схожими йому на вічність від того болю, що завдавав йому шалений біг коня. Зрештою знесилів кінь і, впавши, сконав. Готуючись до смерті, знепритомнів і Мазепа, а коли відкрив очі — зрозумів, що врятований козаками. Розділ 20. Захоплений і розчулений розповіддю свого бойового соратника, король непомітно заснув. Тоді й сам Мазепа ліг на спочинок з надією на те, що завтра їх загін досягне турецького берега і тим врятується від загибелі.

3.Королева Маб

У 1813 р. вийшла друком його поема «Королева Мав», котра, попри всю свою недосконалість, мала великий вплив на політичних поетів наступних десятиліть. Недосконалість «Королеви Маб» полягала не лише в тому, що у неї нема стрункої структури, вона безсюжетна, а образи персонажів розпливчасті і невиразні. Це поетизована публіцистика, щоправда не позбавлена численних яскравих метафор і символів, пройнята високим романтичним пафосом, пристрасним, емоційно сильним запереченням зла, несправедливості, утиску. Зміст поеми такий: королева фей забирає у свій замок, що знаходиться далеко над землею, Дух дівчини Іанти під час її сну. З позаземної височини обидві дивляться на маленьку планету, що майже губиться у круговерті всесвіту, і Королева розповідає Духу про історію людства, його сучасний стан і розкриває світлу візію майбутнього. Королева гнівно говорить про тиранів-королів і пасивність людей-рабів, котрі не наважуються піднятися проти своїх поневолювачів.

В такому ж повчальному дусі розмова точиться й далі. Вони розмірковують про війни і їх причини, про людський егоїзм, що породжує гроші, торгівлю, експлуатацію і все зло сучасного світу, про релігії, які позбавляють людину волі. Нарешті Королева малює прегарну картину майбутнього, коли підкоривши собі природу й усі сили землі, людство перетворить свою планету на райський сад.

В наші дні і критичні тиради Шеллі, і його утопічні візії майбутнього вражають спрощеністю і банальністю, як наївними здаються сподівання, що людство схаменеться й зуміє подолати свої хиби і вади, обновитися духовно для безгрішного і радісного існування. Та не так було в той час, коли поет створював свій революційно-просвітницький за ідеями і романтичний за формою твір. Радикальна критика сприйняла його із захопленням, та й значно пізніше «Королева Маб» була своєрідною енциклопедією політичних і соціально-критичних думок для багатьох суспільно ангажованих романтиків різних країн, її образи, поетичні формули тиражувалися багато десятиліть.

Однак самШеллі швидко зрозумів, що його повчальний пафос не досягає мети - стати поетом-пророком, пробудити душі співвітчизників і сучасників, які заплуталися у пасивності і духовній темряві, йому не вдалося. Все подальше творче життя автор «Королеви Маб» шукатиме такі художні форми висловлення своїх ідей, які б могли дійти до найширшого читацького загалу. На шляху цих пошуків у.нього були здобутки, про що свідчить, наприклад, популярність поезії «Мужам Англії», яка стала в 30-40-х роках масовою чартистською піснею.

Нащо, люди, лан орать Для панів, що вас гнітять? Нащо, люди, пишні шати Для тиранів гордих ткати?…

Посіви ваші інші жнуть, Багатства інші дістають, Не вам шовки, що ви наткали, Не вам клинки, що ви скували.

Оріть, та інші хай не жнуть, Робіть, та інші хай не ждуть! Тчіть, але інших не вдягайте І зброю при собі тримайте!…

Оріть же глибше, орачі, З нитками кваптеся, ткачі, Щоб вийшло всім на покривала, Щоб Англія вам гробоЯ стала

Переклад В. Мисика

«Мужам Англії» було написано в 1819 p., через 25 років ця поезія відгукнулася в уславлених «Ткачах» Генріха Гейне, які здаються своєрідним переспівом твору Шеллі.

Критична сила «Королеви Маб» і багатьох творів з подібною до цієї поеми спрямованістю набагато переважає і її позитивну програму і те, як поет уявляє собі шлях до здійснення цієї програми. Це взагалі характерне для всіх соціальних утопій XIX ст. Однак на відміну від ряду інших утопістів Шеллі не поділяв думки про необхідність революційного насильства. «Майбутня історія уявляється як грандіозне перевиховання людини шляхом морального і розумового переконання… Тирани і попи настільки розбестили народи, що насильницька влада, котра виникає з перемоги пригноблених над гнобителями, у моральному відношенні така ж брудна, як і старе насильство тиранів» (Д. Мірський).

Більшість радянських дослідників підкреслювала, що на відміну від таких англійських романтиків, як Вордсворд і Колрідж, їх молодший колега приймав Французьку революцію без застережень, цілком. Та це не відповідає реальності. Те, що Шеллі постійно й послідовно шукав розв’язання проблеми будівництва нового кращого світу без застосування методів кривавого революційного терору, свідчить, що він слідом за своїм наставником Годвіном дуже грунтовно вивчав досвід 1789-1793 pp. у Франції, зокрема якобінської диктатури, і того, що прийшло після поразки революції у вигляді панування Наполеона Бонапарта, якого Шеллі сприймав цілком негативно. І це вивчення свіжого досвіду історії відштовхувало поета від збройної революційної боротьби з її численними жертвами. Поет розумів причини, які спонукали народ на криваве насильство, але вважав, що його треба уникнути.

В «Королеві Маб», яка багато в чому окреслила коло ідей Шеллі, що проходять крізь весь його поетичний доробок, розгорнуті в поетичній формі і положення фатальної для перебування поета в Оксфорді брошури «Необхідність атеїзму». Однак, які б богоборчі думки не висловлював автор поеми в ній і в інших творах, послідовним атеїстом назвати його важко. «Атеїзм Шеллі дуже далекий від того, - пише той же Мірський, - що називаємо атеїзмом ми: це був «атеїзм» ідеалістичний і містичний. Заперечуючи християнського Бога і кожного схожого на нього «царя» і «батька небесного», Шеллї обожнював природу, населяв її цілим сонмом духовних істот і стихійних духів». Автор «Королеви Маб», або таких пізніших творів, як «Ода до західного вітру», «Хмара» і багато інших, може бути визначений як пантеїст. У його явищах і картинах природи розлите божественне начало, вони наділені людськими якостями, почуттями, пристрастями так, що можна твердити про язичницький характер шеллівського пантеїзму, про примхливу романтичну непослідовність його запозичених у просвітителів атеїстичних поглядів. Значно послідовніший поет у критиці служителів церкви, що по-справжньому споріднює його з Вольтером або Дідро.

Певні стабільні риси поетики Шеллі також яскраво втілилися у його першій великій поемі. Вони зазнають з бігом часу певної трансформації; образна мова художника стане прозорішою; він намагатиметься спрямувати нестримний потік своєї фантазії, своїх нескінченних метафор, порівнянь, епітетів, часто суперечливих і дуже індивідуальних, в якесь сюжетне річище, в якісь логічні рамки. Однак своєрідність його поетичної мови сильніша за будь-які авторські настанови, в ній виявляється абсолютно оригінальна вдача поета, увесь комплекс його романтичного світобачення і світовідчуття. Він схильний до алегорій космічною характеру, до великих узагальнень, до титанічних постатей, як у Мільтона або Блейка. Його приваблюють суперечливі трагічні фігури, й одночасно, він прагне ясної, прозорої гармонії, нічим незатьмареної одвічної краси. Важливо, що його образність загалом позбавлена предметної точності, пластичної виписаності, такої характерної для Вордсворта або ще більше Кітса. Влучно відзначає- С. Павличко: «У каскадах символів, алегорій, ускладнених філософських метафор поет шукає не точності змалювання, а чіткого діалектичного, історичного розуміння суспільної дійсності. Реальне життя відображене не прямо, в очевидних, легко впізнаваних картинах та формах, - воно ніби цілком перебудоване уявою митця».

Не завжди читач може зрозуміти глибоко індивідуальну метафоричність образного мислення поета, примхливість і складність його порівнянь. Весь час накочуються все нові й нові образи і картини, змиваючи, мов хвилі на піску, сліди попередніх. Ритм заколисує і треба неабияких зусиль уваги, самодисципліни, щоб не втратити нитку авторської думки, щоб створити у власній уяві зоровий, звуковий, відчутний образ, адекватний чи хоча б приблизно адекватний тому, що хотів сказати, відтворити поет. Така складність, ідейна і формальна, обумовила те, що Шеллі не був за життя і не став після смерті тим, кого називають популярним поетом. Він лишився, як це не парадоксально звучить щодо такого демократа і гуманіста, поетом елітарним, звичайно мається на увазі інтелектуальна еліта. Лише деякі твори майстра набули широкого розголосу, зокрема певні політичні, любовні поезії, вірші про природу і рядки сповідного характеру.

Шеллі тяжів до крупних форм, передусім йому імпонувала поема, в цьому він не був оригінальним. І Ворд-сворт, і Колрідж, і Байрон і багато інших митців часто зверталися до цієї поетичної форми. Вона була популярною і у романтиків, і у їхніх попередників-класицистів. Серед поем Шеллі особливо значними є «Повстання Ісламу» (інша назва «Лаон і Цитна», 1818) і один з останніх великих за обсягом творів поета «Адонаїс» (1821).

Між виходом у світ «Королеви Маб» (1813) і завершенням «Повстання Ісламу» минуло п’ять років, насичених у житті Шеллі безліччю вельми важливих, часто сумних, а часто щасливих і напрочуд значущих подій. Саме в цей час він зблизився з Годвіном і його родиною, закохався в шістнадцятилітню Мері Годвін і втік разом з нею на континент, де вони влітку 1814 р. здійснили подорож по Швейцарії. Про цю подорож захоплено, наївно, жартівливо вони розповіли у спільному щоденнику, який є ще одним свідченням їхньої духовної близькості, характерного для обох романтичного культу природи і життєвої непристосованості. Після повернення в Англію Шеллі і його нешлюбна дружина жили в Лондоні у важкій матеріальній скруті. Не лише родичі і знайомі поета, а й колишній вільнодумець Годвін різко засудили цей незаконний зв’язок. Поету весь час доводилося уникати кредиторів, ховатися від них. Він бачився з Мері лише потай. Наклала на себе руки старша сестра Мері. Немовлям померла дитина молодого подружжя. У річці в Гайд-парку утопилася перша дружина Шеллі Гаррієт. Канцелярський суд позбавив поета як аморальну і невіруючу людину права виховувати двох дітей від першого шлюбу.

4.Айвенго

Переказ:

Після смерті свого батька та втрати старшого брата Річард І посів королівський престол, а пізніше взяв участь у Третьому Хрестовому поході. Під час походу Річард І призначив правителем Англії принца Джона, який, отримавши тимчасову владу, почав робити все, щоб стати повноправним монархом. У поході Річард не порозумівся з королем Франції Філіпом-Августом. Королі не мали єдності, тому взяти Єрусалим їм не вдалося.

Після несподіваної поразки Річард повертався додому. Але по дорозі Річарда взяв у полон герцог Австрійський. Підступний принц Джон докладає усіх зусиль, щоб його брат пробув якнайдовше у полоні.

Сплативши величезний викуп, прихильники Річарда І визволили короля з полону. Річард вирішив таємно повернутися до Англії.

Ці події кінця XII століття і є історичною основою роману "Айвенго".

У той час англійське селянство поділялося на три групи: фермери — йомени, напіввільні селяни — орендарі та раби. Але права, в першу чергу, селян-йоменів з появою принца Джона почали пригнічуватися.

Його закони передбачали заборону вирубки лісів і полювання на приватних територіях, де раніше міг це робити кожний. Оскільки ці території займали дуже великі площі та щільно прилягали до великих сіл, занепадали цілі містечка, і люди кидали домівки. Таким чином утворилася могутня сила розбійників на чолі з Робіном Гудом (у романі "Айвенго" він змальований під ім’ям Локслі), які займалися браконьєрством та "вільним лісним промислом".

Коли Англія втратила незалежність, саксонські землевласники (тани і Франкліни), стали зазнавати сильних утисків зі сторони норманів. Танами називали багатих землевласників, які належали до саксонської аристократії, а франкіанами — невеликих землевласників незнатного походження.

Підкоривши Англію, нормани почали називати всіх саксонських землевласників Франклінами, що принижувало гідність місцевої аристократії.

На лісовій галявині двоє людей намагалися зібрати стадо свиней. Вони мали похмурий і дикий вигляд, у старшого з них був нашийник із написом "Ґурт, раб Седріка Ротервудського", — інший зі срібним нашийником з розміткою "Уомба, раб Седріка Ротервудського". Рятуючись від зливи, свинарів наздогнала кавалькада на чолі з пріором Еймером і дивним супутником з дуже бурхливим характером.

Наїзники зупинилися біля рабів і запитали дорогу до Ротервуду, замку Седрика-Саксонця. З недовірою Ґурт і Уомба вказали шлях подорожнім.

Дорогою Еймер розмовляв із храмовником про Седріка Ротервудського, про його гордовитий характер, упертість. Це свідчило, що Седрік вигнав із своїх володінь єдиного сина через закоханість юнака у леді Ровену. Він мав інші плани щодо леді Ровени. Хитрий володар хотів, щоб Ровена одружилась із Ательстаном Конінгсбургським; на думку Седріка, цей шлюб зможе відновити саксонський престол.

Захопившись розмовою, Еймер не помітив, що кавалькада зійшла з дороги і загубилася. Але на щастя вони натрапили на пілігрима, який вивів їх до замку Седріка. Виявилося, Вамба вказав вершникам невірну дорогу. Діставшись до замку, супутник Еймера, храмовник Бріан де Буагільбер, затрубив у ріг, щоб кавалькаду впустили до замку.

Тим часом, зібравшись у бенкетній залі та дочекавшись свого володаря, зайняли місця слуги і члени сім’ї. Седрік Саксонський був роздратований, бо на вечерю запізнювалася леді Ровена і Ґурт з Уомбою. Та раптом задзвеніли дзвони, що сповіщали про нечуваних гостей. Згодом сторож звітував, що прибули пріор Еймер та храмовник Бріан де Буагільбер, які просили тана дати їм можливість переночувати в його замку.

Седрік прийняв неочікуваних гостей. Та раптом з’явився Ґурт, що трохи заспокоїло короля. Тільки-но збиралися починати вечерю, як з’явилася леді Ровена і зайняла своє місце за столом.

Храмовник не відводив очей від леді Ровени, вона побачила його палкий погляд і дала знак, що не допустить фамільярностей. Седрік зрозумів ці погляди і незадоволеним тоном намагався перевести тему розмови, як несподівано зайшов сторож і сказав, що якийсь подорожній теж просить притулку. Король, не зволікаючи, дав згоду впустити його. Коли сторож повернувся, він зазначив, що гість — єврей, Ісак із Йорку. Еймер і храмовник загаласували, що ізраїльські племена були одвічними ворогами саксонців і норманів. Але Седрік, незважаючи на репетування гостей, все одно прийняв незнайомця. Це ще більше обурило залу, але тан знайшов тему, щоб заспокоїти оточуючих. Він підняв келих вина за відважних лицарів, які взяли фортецю Сен-Жан-Акр у Сирії.

Пілігрим-паломник почав згадувати імена шести найвідважніших лицарів: першим був Річард, король Англії, другим — Граф Лестер, сер Томас Моултон — третім, четвертим — сер Фолк Дойлі, п’ятим — Едвін Торнхем.

Ім’я шостого назвав храмовник, бо знав його добре. Про це свідчила поразка Бріана у лицарському турнірі Вілфріду. Айвенго, так звали останнього бійця, але храмовник не міг змиритися із своєю поразкою в поєдинку і хотів реваншу. Паломник, швидко зреагувавши, сказав, що виклик прийнятий.

Бріан з подивом відповів, що пілігрим самовпевнений у своєму твердженні і вимагав заставу на знак того, що коли Айвенго прибуде з Палестини, він обов’язково проведе з ним двобій. Співбесідник запропонував у заставу дуже цінну реліквію — частинку Хреста Господнього.

Угода була прийнята, але Ровена сказала, що матеріальні цінності тут ні до чого, вона заклала своє ім’я та гідність, стверджуючи, що Айвенго прийме виклик цього гордого лицаря. Після вечері пілігрим потайки зустрівся з Ровеною, яка йому повідомила, що буде змушена одружитися з Ательстаном, якщо той переможе у турнірі, який відбудеться дуже скоро.

На світанку паломник попередив Ісака, що підступний храмовник хоче захопити єврея, як-тільки той покине стіни замку. Згодом паломник зізнався, що він насправді той самий Айвенго, і він дійсно хоче прийняти участь у турнірі.

Вибратися із замку до відкриття воріт допоміг Ґурт, якому Айвенго теж зізнався і попросив допомогти у турнірі. Він хотів, щоб свинопас став на турнірі зброєносцем.

Дорогою Айвенго розповів євреєві свою історію, як батько Седрік Саксонський вигнав сина зі своїх володінь через те, що юнак насмілився закохатися у Ровену. Діставшись до Шефілда, Ісак нагородив свого спасителя. Він дав Айвенго листа до його знайомого друга, торгівця зброєю, щоб той дав коня та обладунки, але не в подарунок, а тільки в оренду.

У цей час принц Джон, впливаючи своїм авторитетом на герцога австрійського, переконує того якнайдовше утримувати у полоні Річарда І. Але він прекрасно розуміє, що довго утримувати старшого брата не вдасться, тому й починає набирати прихильників, однодумців.

Коли турнір почався, на арену викликали двох перших лицарів. Під звуки першим виїхав лицар у золотих обладунках, на його щиті був зображений вирваний з корінням дуб, а нижче іспанською мовою було написано "Desdichado", що перекладалося як "Позбавлений спадку".

Айвенго, наступаючи на Бріана, гострим кінцем списа вдарив по його щиту: це означало виклик на смертний бій. Неодноразово під час битви в обох суперників ламалися списи. Але влучним ударом у забрало Айвенго вразив противника, зваливши його з коня.

Поєдинок був виграний. Коли лицаря "Desdichado" попросили вибрати Королеву Кохання і Краси, Айвенго, звичайно ж, вибрав Ровену. Після того лицар викликав решту противників на бій і з такою ж легкістю їх усіх переміг.

Коли ввечері переможені лицарі прийшли до Айвенго, як вимагали правила, віддати свої обладунки та коня, той повівся шляхетно: повернув усім усе назад за невеличку платню, окрім Бріана, який категорично відмовився забирати обладунки, бо вважав що бій ще не закінчений — він його смертельний ворог.

Виручені гроші Айвенго віддав Ісаку як орендну платню, але згодом гроші йому назад повернула дочка єврея Ребекка, бо вважала, що кращою платнею було збереження життя її батька.

Настав другий день лицарського турніру. У цьому поєдинку змагалися всі лицарі саксонців і норманів, наприкінці турніру мали визначити найвідважнішого та найдоблеснішого лицаря.

Поєдинок розпочався. На арені швидко зменшувалася кількість лицарів. Айвенго, поборовши багато воїнів, все одно опинився у величезному натовпі лицарів, та серед цього сум’яття він запізно побачив, що зліва на нього наступає Фрон-де-Беф, справа — Ательстан, ззаду—Моріс де Брасі, а спереду — Бріан де Буагільбер. Здавалося б, що поразки не уникнути, але зненацька на допомогу з’явився таємничий Чорний Лицар, який знешкодив трьох нападників, окрім Бріана, якого на себе взяв Айвенго, у двобої "Desdichado" отримав тяжку рану, але злив з коня храмовника. Будучи норманом, принц Джон лютував, що три найсильніших лицарі-нормани Моріс де Брасі, Фрон-де-Деф, Бріан де Буагільбер переможені, він ледь стримував свій гнів.

Турнір закінчився. Принц Джон неохоче проголосив Лицаря, Позбавленого Спадку, переможцем. Коли відважного воїна попросили зняти шолом, щоб вручити тіару чемпіона, Седрік побачив обличчя переможця: він дуже здивувався, бо впізнав у ньому свого сина Айвенго. Ровена теж зойкнула, але повинна була вийти, щоб вручити тіару, бо за правилами Королева Кохання і Краси повинна вручати переможцеві дарунок.

Цитата:

Я нагороджую тебе цим вінком на відзнаку доблесті переможця турніру, і ніколи ця тіара лицарства не була покладена на більш гідне чоло, — сказала Ровена лицареві. Після цих слів Айвенго поцілував руку принцесі.

Переказ:

Айвенго втратив свідомість і впав до ніг, Ровени. Як з’ясувалося, тяжка рана, отримана у турнірі, дала про себе знати.

Ребекка побачила страждання Айвенго і вмовила свого батька Ісака забрати лицаря на лікування.

У той час принц Джон отримав листа від французького короля, у якому говорилося:

Цитата:

Диявол зірвався з ланцюгів, стережіться!..

Переказ:

Принц Джон повністю зрозумів зміст послання: "Король Річард на волі...".

Але підступний принц так просто не здавався. Незважаючи на тривожну звістку, Джон зі своїми найкращими лицарями — Бріаном де Буагільбером та Морісом де Брасі — продумали напад, у якому Бріан з деякими охоронцями ордену повинні були зіграти роль нападників на леді Ровену, яка з батьком через два дні відправлялася до Ротервуду. А Моріс де Брасі мусив зіграти роль рятівника і "врятувати" принцесу з полону так званих розбійників. Так вони хотіли добитися симпатії Ровени, щоб потім підступно забрати в неї усі землі, які їй належали по праву.

Коли Ровена з Седріком і лицарем Ательстаном збиралися в дорогу, на них уже чекав у засідці Бріан. А тим часом Ребекка, дізнавшись про відбуття Седріка, зрозуміла, що в дорозі з батьком та пораненим Айвенго вони наражаються на небезпеку нападу розбійників, тому, не зволікаючи, сховала і Айвенго у заширмовані ноші та відправилася з Ісаком навздогін за Седріком, щоб бути під охороною.

Коли нарешті вони наздогнали Ротервудських, Ребекка почала благати Ровену:

Цитата:

Я не для себе благаю вас про таку милість і навіть не заради цього бідного старого. Але я звертаюся до вас заради того, хто і для вас є дорогим, і благаю вас дозволити, щоб ця хвора людина продовжувала шлях під вашим заступництвом. Якщо з ним трапиться нещастя, ви все життя будете шкодувати про це.

Переказ:

Таким чином, Айвенго був під захистом лицарів Седріка. Але спокій тривав недовго...

Раптом злодії у зелених плащах швидко накинулись на проїжджих, вмить схопили наїзників і почали їх зв’язувати. Під час нападу ніхто не помітив, як зник Уомба, що чудом урятувався. Але він хотів дізнатися, куди й навіщо везуть його хазяїна. На щастя, блазень почув, як один з чужинців сказав: "Швидше до замку Фрон-де-Бефа, поки ще не сутеніло!" Наляканий Уомба в лісі зустрів Гурта, який встиг під час турніру познайомитися з Локслі, ватажком розбійників. Розповівши, що з ним сталося і куди відвезли полонених, Локслі сказав, що для нього буде ділом честі допомогти визволити Седріка з полону, бо стрільця обурило, що хтось у такому ж зеленому вбранні, як і його люди, здійснили на його території самочинство. Локслі швидко зібрав велику армію бійців. Також до них приєднався Чорний Лицар, який проїжджав поряд.

Тим часом, прибувши до фортеці Фрон-де-Бефа, норманські лицарі взялися ділити між собою здобич: Фрон-де-Беф Брасі спустився до підземелля, щоб познущатися з Ісака, Моріс де Брасі пішов спокушати у панські покої леді Ровену, а Бріан де Буагільбер піднявся у найвищу вежу замку — до єврейки Ребекки.

Цитата:

...Бідного єврея вкинули у підземну темницю замку, що знаходилася глибоко під землею, тому в ній було дуже вогко і майже темно. Лише через дві невеличкі бійниці під самою стелею пробивалося тьмяне світло. На стінах висіли заіржавлені кайдани і ланцюги, якими колись приковували полонених, щоб вони не змогли втекти. В кільцях одного з них стирчали залишки кісток, що, вірогідно, колись належали людині, яка не тільки померла тім, але й перетворилася на прах. В одному кінці цього гнітючого підземелля знаходився великий камін з решіткою, закиданою іржавими залізними прутами.

Барон зупинився за три кроки від кутка, у якому, "зіщулившись, сидів Ісак, і зробив знак одному із слуг підійти ближче. Чорний слуга наблизився, дістав із свого кошика вагу та гирі і поклав їх до ніг Фрон-де-Бефа. Потім він знову зайняв своє місце біля дверей, де нерухомо стояв його товариш. Фрон-де-Беф заговорив до нещасного в’язня:

— Проклятий собако з проклятої раси, — сказав він голосом, відлуння якого зловісно обізвалося з-під склепіння темниці, — чи ти бачиш цю вагу? — Переляканий Ісак ствердно хитнув головою. — На цій вазі ти відважиш мені тисячу фунтів срібла, точно за міркою.

— Святий Аврааме! — вигукнув Ісак, до якого від почутого повернувся голос. — Чи хтось колись чув таку вимогу? Чи чув хтось про тисячу фунтів срібла, навіть у баладах менестрелів? Кому пощастило хоч би побачити такий скарб? У всьому Йорку, навіть якщо ви обшукаєте мій будинок і будинки всіх людей мого племені, не знайдете такої величезної суми!

— Я людина розсудлива, — відповів Фрон-де-Беф, — якщо в тебе немає срібла, я не відмовлюся від золота з розрахунку — один золотий за шість фунтів срібла. Так ти звільнишся від кари, якої ти собі навіть уявити не можеш.

— Змилуйся, благородний рицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Перемога наді мною не принесе тобі слави. Роздавити черв’яка — невеликий подвиг.

— Може, ти й старий, — відповів рицар. — Що ж, нехай буде соромно тим, хто дозволив тобі посивіти, займаючись лихварством і шахрайством. Може, й слабий, хіба ж хтось колись бачив сильного і хороброго жида? Але ти багатий, це відомо всім.

— Клянуся тобі, благородний рицарю, — сказав Ісак, — своєю вірою, усім, у що ми всі віримо...

— Не віроломствуй, — сказав норман, перебиваючи його, — і не прирікай себе через свою впертість на муки, яких ти собі навіть уявити не можеш. Не думай, що я просто хочу тебе залякати, знаючи про боягузтво людей твоєї раси. Присягаюся тобі тим, у що ти не віриш — святим Євангелієм і всім, чому вчить наша свята Церква, що я маю тверді й непохитні наміри. У цій темниці не жартують. У ній помирали люди у десять тисяч разів шанованіші від тебе, і про їхню долю ніхто нічого не знає. А на тебе чекає страшна і повільна смерть, незрівнянно страшніша за їхню.

Він знову зробив знак слугам і щось наказав їм їхньою мовою. Сарацини дістали із своїх кошиків трохи вугілля, ручні міхи і пляшку оливи. Поки один з них висікав вогонь за допомогою кременю, другий розклав на великій іржавій решітці вугілля і почав роздмухувати міхи, поки паливо не почервоніло.

— Бачиш, Ісаку, — сказав Фрон-де-Беф, — як розігрівається вугілля на цій решітці? На цьому ложі ти лежатимеш роздягнений, як на пуховій перині. А тепер вибирай між цим ліжком і тисячею фунтів срібла. Тому що, клянуся головою свого батька, у тебе немає іншого вибору.

— Неможливо! — вигукнув нещасний. — Неможливо, щоб ти був здатний на це. Бог не міг сотворити людини, здатної на таку жорстокість!

— Не сподівайся на це, Ісаку, — відповів Фрон-де-Беф, — це було б фатальною помилкою. Невже ти думаєш, що людина, яка бачила міста, в яких від меча та вогню гинули тисячі моїх братів християн, здригнеться, почувши стогін і крики одного нещасного жида? Будь мудрим, старий! Віддай частку свого багатства, поділися з християнином своїми скарбами, накопиченими лихварством за рахунок його братів по релігії. Своїми хитрощами ти скоро знову заповниш свій схудлий гаманець. Інакше – жоден лікар не відновить твоєї шкіри після того, як ти полежиш у цьому ліжку. Отже, відрахуй свій викуп і радій, що таким чином ти визволишся з темниці, про таємниці якої мало хто з живих може розповісти. Я більше не збираюся витрачати на тебе слів — вибирай між своїм багатством і тілом. Як скажеш, так і буде.

— Якби навіть мені допомогли Авраам, Іаків і всі батьки мого народу, я не зміг би цього зробити, — відповів Ісак. — Я не можу вибирати, тому що не маю чим задовольнити твоїх надмірних вимог.

— Схопіть і роздягніть його, — наказав рицар слугам, — і нехай йому допомагають батьки його народу, якщо можуть.

— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — сказав він. — Тобто я зроблю це з допомогою своїх братів, тому що змушений буду жебрачити біля входу до синагоги, аби зібрати таку нечувану суму. Де і коли ти хочеш її отримати?

— Тут, — відповів Фрон-де-Беф, — саме тут ти віддаси срібло, і зважиш його на підлозі цієї темниці. Чи ти вважаєш, що я відпущу тебе, не отримавши викупу?

— А яка запорука того, що, отримавши гроші, ти відпустиш мене?

— Слово норманського барона, поганий лихварю, — відповів Фрон-де-Беф. — Честь норманського дворянина чистіша від золота й срібла усього твого племені. Ти не маєш іншого виходу. Я встановлюю правила і не збираюся повторювати своїх умов.

Ісак голосно застогнав.

— Отже, ти звільниш мене і мого пораненого друга?

— Не сунь носа у справи інших! Ти зробив свій вибір і маєш заплатити викуп якомога швидше.

— Але спершу відпусти мою доньку Ребекку до Йорку, — відповів Ісак, — з надійним охоронцем, славний рицарю, і як тільки вершник із грошима повернеться, — тут він знову голосно застогнав, а через кілька секунд додав, — ви зможете відрахувати і зважити їх тут, на цій підлозі.

— Твою доньку? — промовив Фрон-де-Беф, вдавши здивування. — Присягаюся небом, Ісаку, я цього не знав. Я думав, що ця чорноока красуня твоя коханка і віддав її прислуговувати серу Бріану де Буа-Гільберові.

Після цих слів Ісак закричав так голосно, що, здавалося, здригнулося склепіння, і вражені сарацини відпустили його руки. Скориставшись цим, старий єврей впав на підлогу й обхопив руками коліна Фрон-де-Бефа.

— Бери все, чого вимагаєш, — промовив він. — Візьми ще в десять разів більше, забери в мене все, якщо хочеш! Ні! Заколи мене своїм кинджалом, засмаж на вогні, але помилуй мою доньку, захисти її життя і честь. Заклинаю тебе ім’ям твоєї матері, врятуй честь беззахисної дівчини! Вона — копія моєї померлої Рахелі, остання з наших шести дітей. Чи ж ти позбавиш бідного вдівця його єдиної втіхи? Чи заставиш батька пошкодувати, що його єдина дитина не лежить в могилі поряд із матір’ю?

— Я шкодую, — відповів норман, — що не знав цього раніше. Мені здавалося, що ваше плем’я не любить нічого, окрім мішків з грошима.

— Не думай про нас так погано, хоч ми й євреї, — сказав Ісак, використовуючи миттєвий спалах співчуття. — Навіть загнана лисиця і підстрелена дика кішка люблять своїх малят. Тож люди племені Авраама, до яких усі ставляться з презирством, люблять своїх дітей.

— Хай буде й так, — відповів Фрон-де-Беф, — колись я, може, й повірю в це, але зараз мова не про це. Я вже нічого не можу змінити. Я дав слово своєму товаришеві по зброї. До того ж, з чого ти взяв, що з дівчиною станеться щось зле, якщо вона належатиме Буа-Гільберу? 1

— О, Боже! — вигукнув Ісак. — Коли це храмовники жаліли людей і берегли честь жінок?

— Невірний собако! — гнівно крикнув Фрон-де-Беф. — Не оскверняй священного ордену Храму Господнього! Краще поспішися з викупом, як ми й домовилися, щоб не було гірше!

— Злодію, негіднику! — пристрасно закричав Ісак, не в змозі далі стримувати свої почуття. — Я нічого не заплачу тобі, поки не приведеш до мене доньку, живу і незбезчещену!

— Чи ти сповна розуму, ізраїльтянине? — суворо запитав норман. — Чи, може, маєш чари проти розпеченого заліза і гарячої олії?

— Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю, керований тільки батьківською любов’ю. — Роби, що хочеш! Донька мені дорожча, ніж власне тіло, яке ти загрожуєш спалити. Я не дам тобі срібла! Хіба що розтоплю його і виллю у твою зажерливу горлянку. Ні, я не дам тоді жодного пенні, назарею. Вбивай мене, якщо хочеш, але розкажи усім, що жид під тортурами не схилився перед християнином.

Переказ:

— Присягаюся святим розп’яттям, якого так боїться твоє прокляте плем’я, — сказав Фрон-де-Беф, — ти відчуєш, що таке вогонь!

Поки у різних частинах вежі відбувалися різні Події, Ребекка у найвищій вежі сиділа засмучена наодинці, та раптом двері відчинилися й зайшов незнайомець. Капюшон ховав його обличчя, але Ребекку це не лякало. Єврейка зняла з себе прикраси, надіючись, що цей чоловік, облишить її, не скривдивши. Незнайомець коштовності не прийняв, але натомість сказав:

Цитата:

— О, прекрасна квітко Палестини, — відповів розбійник, — ці східні перли не можуть зрівнятися з білизною твоїх зубів. Ці діаманти виблискують, але вони бліднуть при світлі твоїх очей. З того часу, як я зайнявся цим ремеслом, я поклявся цінувати красу більше, ніж багатство.

— Не бери на душу такого гріха, — сказала Ребекка, — візьми викуп і змилуйся. За золото ти можеш розважатися, а якщо скривдиш нас — тебе мучитиме совість. Мій батько дасть тобі усе, що завгодно. І, якщо ти діятимеш розумно, за цей викуп зможеш відновити свої права в суспільстві, отримати прошення за скоєні помилки і не матимеш потреби робити їх в майбутньому.

— Ти гарно говориш, — відповів розбійник французькою, напевно відчувши, що Не зможе продовжувати розмову саксонською, якою звернулася до нього Ребекка, — але знай, ліліє з долини Бака, що твій батько знаходиться в руках могутнього алхіміка, що вміє обертати на золото й срібло навіть іржаві тюремні Грати. Шановного Ісака оброблять так, що він віддасть усе, що має, без моєї допомоги. Твій викуп — твоя краса і кохання, і я не прошу нічого іншого.

— Ти не розбійник, — відповіла Ребекка, теж перейшовши на французьку, — жоден розбійник не відмовився б від такого викупу. Розбійники у цих краях не говорять мовою, якою розмовляєш ти. Ти не розбійник, а норман, норман може навіть високого роду. Тож поводься відповідно до свого походження, скинь цю огидну маску!

— А ти добре вмієш вгадувати, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, відкривши обличчя. Я не розбійник, прекрасна трояндо Шарона, і я волію прикрашати твою шию і руки перлами й діамантами, які так тобі до лиця, радше ніж відбирати в тебе ці прикраси.

— Що ж тобі треба від мене, — запитала Ребекка, — якщо не мої коштовності? Між нами не може бути нічого спільного: ти — християнин, а я — єврейка. Наш союз був би незаконним і перед церквою, і перед синагогою.

— Цілком справедливо, — сміючись, відповів храмовник. — Одружитися на жидівці? Ні, чорт забери! Навіть якби вона була царицею Савською. До того ж, прекрасна донько Сіону, якщо б навіть один з християнських королів запропонував мені одружитися з його донькою, я б не міг зробити цього. Я поклявся не пов’язувати своє життя з жодною з жінок і кохати їх тільки вільним коханням. Я храмовник. Бачиш цей хрест святого ордену?

— І ти смієш показувати його за таких обставин? — гнівно запитала Ребекка. — Яка ж твоя віра, якщо ти без вагання звертаєшся до того, що вважаєш святим, збираючись порушити свою урочисту клятву рицаря і храмовника?

— Це сказано суворо й красномовно, — відповів храмовник. — Але, моя прекрасна проповіднице, твої єврейські забобони роблять тебе сліпою до наших особливих привілеїв. Шлюб для храмовника був би гріхом, а мої маленькі фішки відпустяться мені в найближчій сповідальні нашого ордену. Навіть того часу я був жорстокий з жінками, але не з такими, як ти. Ще жоден рицар не брав у руки свій спис з такою відданістю жінці, яку він кохає, як це робив Бріан де Буа-Гільбер. Вона була донькою збіднілого барона, у якого не залишилося нічого, крім напівзруйнованої башти, неродючого виноградника й кількох акрів землі коло Бордо. Я прославляв її ім’я славними подвигами, і її знали краще, ніж багатьох багатих спадкоємиць. Так, — продовжував він, ходячи по кімнаті, ніби забувши про присутність Ребекки, — так, мої подвиги, мій кинджал, моя кров прославляли ім’я Аделаїди де-Монтемар від королівського двору Кастилії і до Візантії. І що я отримав? Повернувшись зі славою, за яку дорого заплатив, я дізнався, що вона вийшла заміж за гасконського дворянина, про якого, далі його власних володінь, ніхто нічого не чув. Я палко кохав її і жорстоко помстився за зраду. Але моя помста повернулася проти мене. З того дня я не живу. Я не маю власного будинку, мене не втішає любляча дружина, я не гріюся біля домашнього вогнища. Ніхто не прийде до моєї могили, після мене не залишиться нащадків, щоб продовжувати старовинний рід Буа-Гільберів. Я склав свої права до ніг глави нашого ордену, втративши незалежність. Храмовник не має жодних прав, все його життя підкорене іншому.

— Боже! — вигукнула Ребекка. — А які ж переваги дають такі жертви?

— Право помсти, Ребекко, — відповів храмовник, — і задоволення власного честолюбства.

— Це скупа нагорода, — сказала Ребекка, — за втрату найдорожчих людських цінностей.

— Не говори цього! — відповів храмовник. — Помста — величезне задоволення. А честолюбство? Це спокуса, яка може порушити спокій навіть найщасливішої людини.

Він на якусь мить зупинився і додав:

— Ребекко! Та, що була готова вмерти, аби не зазнати безчестя, має горде і сильне серце. Ти мусиш бути моєю. Це має бути з твоєї згоди й відповідно до твоїх умов. Ти мусиш погодитися розділити мої мрії, які сягають дуже далеко. Подумай, перш ніж відповісти. Храмовник втрачає, як ти справедливо зауважила, свої права, можливість діяти незалежно, але він стає членом могутнього товариства, перед яким здригаються трони. У цьому ордені я не залишився рядовим членом — я один із його провідних командирів і можу з часом навіть стати на чолі всього ордену. Я шукав споріднену душу, яка могла б розділити зі мною мої честолюбні мрії, і я знайшов її.

— І це ти говориш мені, знаючи, до якого народу я належу...

— Тільки не кажи, — перебив її храмовник, — що у нас різні віросповідання. В душі ми не віримо у ці дитячі казочки... Я чую звуки рогу. Напевно, там необхідна присутність моя. Подумай над тим, що я сказав. Прощай! Я не прошу пробачення за свою жорстокість. Завдяки їй я взнав тебе. Золото розпізнають, тільки перевіривши його пробним каменем. Я скоро повернуся, і ми продовжимо нашу розмову.

Переказ:

Після розмови з Ребеккою Бріан де Буагільбер пішов ділитися враженнями з Фрон-де-Бефом та Морісом де Брасі.

Але несподівано Фрон-де-Беф приніс лист:

Цитата:

— Подивимось, що це за диявольський виклик, — сказав Фрон-де-Беф. — Тут є лист і, якщо я не помиляюся, він написаний саксонською.

Барон покрутив у руках папірець, ніби сподіваючись таким чином зрозуміти зміст, а потім передав його Морісу де Брасі.

— Для мене це магічна грамота, — сказав де Брас, котрий, як всі аристократи того часу, зневажав освіту. — Наш капелан намагався навчити мене писати, але в нього нічого не вийшло.

— Дайте мені, — сказав храмовник. — Ми хоч тим схожі на монахів, що трохи вчимося, щоб освітити знаннями нашу доблесть.

То ж що там написано? — спитав де Брасі.

— Це формальний виклик, — відповів храмовник, але, присягаюся, — це виглядає, як дивний жарт. Ще ніхто й ніколи не посилав такого незвичного виклику через підйомний міст у замок барона.

Жарт! — вигукнув Фрон-де-Беф. — Хотів би я знати, хто насмілюється жартувати зі мною таким чином! Прочитайте, Бріане! Храмовник прочитав:

"Я, Уомба, син Уітлеса, блазень благородного, народженого вільним Седріка Ротервудського, якого ще називають Саксонським, і я, Ґурт, син Беовульфа, свинопас..."

— Ти сказився! — перебив його Фрон-де-Беф.

— Присягаюся святим Лукою,, тут так написано, — відповів храмовник і продовжував читати: — "...Я, Ґурт, син Беовульфа, свинопас згаданого Седріка, за допомогою наших друзів і однодумців, які підтримують нас у цій справі, а саме: доблесного рицаря, якого в народі звуть Чорним Рицарем, і хороброго йомена на ім’я Локслі, — заявляємо: ви, Реджінальде Фрон-де-Бефе, і ваші спільники, ким би вони не були, без жодної причини і попередження злочинно захопили нашого лорда й господаря, згаданого Седріка, а також благородну, народжену вільною леді Ровену та сера Ательстана Конінгсбургського та їхніх коней і мулів, а також їхніх вільних слуг і ще кріпаків, що належать їм від народження, а також єврея на ім’я Ісак з Йорку з донькою. Усі ці чесні люди зі слугами, кіньми й мулами та згаданими вище євреєм з донькою і всіма речами, що їм належать, — вірні піддані його королівської величності — подорожували королівським шляхом. Тому ми вимагаємо, щоб усі згадані особи, а саме: Седрік Ротервудський, леді Ровена, Ательстан Конінгсбургський разом зі слугами і рабами, кіньми і мулами, а також згаданий єврей з донькою й речами, що їм належать, були протягом години після отримання цього повідомлення звільнені й передані нам або нашим уповноваженим цілими й неушкодженими. У протилежному випадку ми оголошуємо вас розбійниками і зрадниками, будемо битися з вами різними засобами і докладемо усіх зусиль, щоб знищити вас. Хай Бог не покидає вас! Підписано нами у переддень свята святого Вітольда під великим дубом на Хартхільському шляху. Написано святим чоловіком, вірним Богові, Богородиці й святому Дунстану у Копмакхерстській каплиці".

Під цим документом стояли підписи. Першим — малюнок півнячої голови з гребенем, а під ним написано, що ці каракулі є підписом Уомби, сина Уітлеса. Під цією поважною емблемою стояв хрест, знак Гурта, сина Беовульфа. Потім великими жирними літерами були написані слова "Чорний Рицар", на завершення була акуратно намальована стріла як підпис йомена Локслі.

Рицарі здивовано мовчки перезирнулися, абсолютно не розуміючи, що все це мало означати. Першим порушив мовчанку де Брасі, голосно розреготавшись, потім до нього приєднався храмовник. Але Фрон-де-Беф був роздратований їхнім недоречним сміхом.

— Я попереджаю вас, — сказав він, — ваші веселощі невчасні, краще подумайте, як поводитися за даних обставин.

— Фрон-де-Беф ще не прийшов до тями після недавньої поразки, — сказав де Брасі, — він злякався виклику, хоч прислали його блазень і свинопас.

— Присягаюся святим Миколаєм, — відповів Фрон-де-Беф, — хотів би я, щоб лише ти відповідав за цю пригоду, де Брасі. Ці нахаби не наважились би діяти так відверто зухвало, якби за ними не стояла якась вагома підтримка. Тут у лісах досить розбійників, які невдоволені тим, що я суворо охороняю королівських оленів. Варто мені було одного разу впійманого на гарячому браконьєра прив’язати до рогів дикого оленя, який за декілька хвилин роздер його на шматки, як на мене посипалося більше стріл, ніж в мішень на вчорашньому турнірі в Ешбі... Послухай-но, хлопче, — додав він, звертаючись до одного із слуг, — ти послав когось взнати, скільки їх?

— В лісі зібралося десь близько двохсот людей, — відповів слуга.

— Оце так справи! — вигукнув Фрон-де-Беф. — От що вийшло з того, що я дозволив скористатися моїм замком людям, які не вміють тихцем залагоджувати свої справи. Дуже потрібно було ворушити це осине гніздо.

— Осиного? — запитав де Брасі. — Та вони швидше трутні без жала, банда лінивих негідників, що повтікали в ліс і крадуть оленів замість того, щоб чесно заробляти свій хліб.

— Трутні, що не мають жала? — заперечив Фрон-де-Беф. — Та вони озброєні довжелезними гострими списами і стріляють дуже влучно.

— Як вам не соромно, рицарю! — вигукнув храмовник. — Давайте зберемо своїх людей і нападемо на них першими. Один рицар, навіть один озброєний воїн подолає двадцятьох селюків.

— Навіть більше! — додав де Брасі. — Просто шкода витрачати на них списи.

— Це так, — відповів Фрон-де-Беф. — Краще б це були турки чи маври, храмовнику, або боягузливі французькі селяни, доблесний де Брасі, але це всього лише англійські йомени, проти яких ми не маємо переваг, хіба що зброю і коней, які не дуже допоможуть нам у лісі. Нападати кажеш? Та в нас ледве вистачить людей, щоб захистити замок. Мої кращі люди в Йорку, ваші також, де Брасі, отже, маємо не більше двадцяти, не рахуючи тих, що брали участь у цій безглуздій витівці.

— Ти не боїшся, — запитав храмовник, — що вони наважаться атакувати замок?

— Ні, Бріане, — відповів барон. — У цих,розбійників дійсно сміливий ватажок. Але без машин для облоги, драбин і досвідчених командирів замок вони не візьмуть.

— Розішли гінців по сусідах, — сказав храмовник, — нехай зберуть своїх людей і йдуть на допомогу трьом рицарям, яких блазень, свинопас і їхні друзі оточили в замку Фрон-де-Бефа.

— Жартуєте, рицарю, — відповів барон. — До кого я можу послати? Мальвуазен зі своїми людьми в Йорку, інші мої союзники також там. Я б теж був там, якби не ця клята вигадка.

— Тоді відклич наших людей з Йорку, — сказав де Брасі. — Якщо ці бандити встоять, побачивши моє знамено і моїх воїнів, я визнаю їх найхоробрішими розбійниками зі всіх, які коли-небудь водилися у цих лісах.

— А хто туди поїде? — запитав Фрон-де-Беф. — Адже вони поставлять засідки на всіх стежках і відберуть у посланця наше повідомлення. Ось що я надумав, — додав він. — Храмовнику, ти вмієш писати... Я спробую знайти письмове приладдя мого капелана; він вмер минулого року на Різдво. А ти, храмовнику, даси відповідь на цей нахабний виклик.

— Я волів би зробити це мечем, а не пером, — сказав Буа-Гільбер, — та нехай буде так.

Отже, він сів за стіл і склав таку відповідь французькою мовою: "Сер Релжінальд Фрон-де-Беф та його благородні союзники і спільники не приймають виклику від рабів, кріпаків і розбійників. Якщо ж трй, хто називає себе Чорним Рицарем, дійсно має честь бути рицарем, то, принизивши себе зв’язком із цими людьми, він її втратив, а тому не має права кидати виклик людям благородним. Ми дійсно захопили полонених і з християнської любові просимо прислати священика, щоб ті могли висповідатися перед смертю. Ці полонені будуть страчені ще сьогодні до полудня, а їхні голови виставлені на мурах замку, щоб ті, хто збирається їх врятувати, знали, як ми мало зважаємо на них".

Цього листа слуга передав гінцю, який чекав за воротами.

Йомен, що виконував цю почесну місію, повернувся до штабу союзників, розташованого під великим дубом на відстані трьох польотів стріли від замку. Тут Уомба, Ґурт та їхні спільники: Чорний Рицар, Локслі і веселий монах-пустельник — з нетерпінням чекали на відповідь. Неподалік від них розташувалося багато сміливих лісових хлопців, зелений одяг і обвітрені обличчя яких говорили самі за себе. їх зібралося уже більше двохсот, а допомога ще прибувала. Ватажки відрізнялися від рядових воїнів тільки пером у капелюсі, а одяг, зброя і оснащення були у всіх однакові.

Окрім цих загонів, на допомогу поспішали сакси з навколишніх селищ, а також кріпаки та слуги Седріка, щоб врятувати господаря. Тільки дехто з них мав зброю, решта збиралася послуговуватися рогатинами, косами, ланцюгами та іншим знаряддям, оскільки нормани, як і всі завойовники, забороняли переможеним саксонцям тримати в себе мечі і списи. Тому мешканці замку боялися не стільки зброї, скільки великої чисельності й завзяття цих помічників, сповнених рішучості довести до переможного кінця справедливу справу.

Відповідь, написану храмовником, віддали монахові, щоб він роз’яснив її зміст.

— Присягаюся святим Дунстаном, — сказав достойний церковник, я не можу пояснити вам, що тут написано. Навіть не знаю, чи це французька, чи арабська, я з ними однаково незнайомий.

Він передав листа Гуртові, який також сумно похитав головою і віддав його Уомбі. Той подивився на всі чотири кутки папірця, вдаючи ніби розумів зміст, і протягнув його Локслі.

— Якби довгі літери означали лук, а короткі — стріли, я б щось зрозумів, — відповів той, — а так зміст для мене такий же недосяжний, як олень на відстані двадцяти миль.

— Тоді доведеться мені бути читцем, — сказав Чорний Рицар і, взявши листа з рук Локслі, спершу прочитав його мовчки, а потім передав зміст саксонською.

— Стратити благородного Седріка! — вигукнув Уомба. — Ти, помиляєшся, рицарю!

— Ні, мій достойний друже, — відповів рицар. — Я передав слово в слово все, що тут написано.

— Тоді, присягаюся святим Томасом Кентерберійським, — вигукнув Гурт, — ми захопимо замок, навіть якщо нам доведеться валити його голими руками!

— А ми й не маємо іншого знаряддя, — відповів Уомба, — але навряд чи мої руки зможуть валити мур.

— Вони пишуть це, щоб виграти час, — сказав Локслі, — але не насміляться вчинити злочин, який суворо карається.

— Добре було б, — сказав Чорний Рицар, — якби хтось примудрився пробратися в замок і дізнатися, що там відбувається. Мені здається, що, оскільки вони вимагають священика, це міг би зробити святий отець пустельник. Він виконав би свій священний обов’язок, і одночасно дістав для нас важливі відомості.

— Хай чума здолає тебе і твою пораду! — вигукнув благочестивий монах. — Я ж казав тобі, Лінивий Рицарю, що, коли знімаю рясу, я скидаю разом з нею свою святість, свій чин і навіть свою латину. У зеленому камзолі мені легше вбити двадцять оленів, ніж вислухати одну сповідь.

— Тоді боюсь, — сказав Чорний Рицар, — що між нами немає більше нікого, хто міг би на цей час взяти на себе місію сповідника. Всі подивились один на одного і промовчали.

— Бачу, — сказав Уомба, — що дурень і тепер має бути дурнем, підставити свою шию там, де розумні утримуються. Мусите знати, друзі, що до того, як надягнути костюм блазня, я носив грубий сільський одяг, навіть готувався стати монахом, доки щось не вдарило мені в голову і я не став дурнем! Сподіваюся, що, вдягнувши чернечу рясу, я перейму разом з нею чин, святість і знання, сховані у її капюшоні, і переконливо зіграю перед нашим достойним господарем і його друзями у нещасті роль священика.

— Ти думаєш він здатний це зробити? — запитав Чорний Рицар у Ґурта. — Не знаю, — відповів Ґурт. — Але якщо виявиться нездатним, то це перший випадок, коли його розум не поспішить на допомогу його дурості.

— Тоді вдягни рясу, друже, — промовив рицар, — і нехай твій господар повідомить нам все, що знає про ситуацію в замку. Там, ймовірно, незначна кількість людей, тому швидкий і несподіваний напад може бути успішним. Отже, час летить. Поспішай!

— А тим часом, — сказав Локслі, — ми оточимо замок, щоб і муха не могла вилетіти з нього непомітно. Тож, друже, — додав він, звертаючись до Уомби. — можеш запевнити цих злодіїв, що за страждання, заподіяні їхнім в’язням, вони заплатять Ціною власної крові.

— Pax vobiscum1! — сказав Уомба, вживаючись в образ. Сказавши це, він прибрав урочистого й статечного вигляду і поважною ходою рушив виконувати свою місію.

Коли блазень, одягнений в рясу священика, підперезану мотузкою, прийшов до воріт замку Реджінальда Фрон-де-Бефа, вартовий запитав його ім’я і в якій справі він прийшов.

— Pax vobiscum! — відповів блазень. — Я бідний монах з ордену святого Франциска і прийшов втішити нещасних в’язнів, яких утримують у замку.

— Ти сміливий монах, — відповів вартовий, — оскільки наважився прийти сюди. За останні двадцять років сюди не сунув носа жоден святоша з вашої братії, за винятком нашого п’яного сповідника.

— Тож прошу тебе, сповісти про мене господареві замку, — відповів прибулий. — Запевняю, що він сприйме це повідомлення приязно.

— Дай Боже, — сказав вартовий, — але, якщо ти зробиш хоча б крок у час моєї відсутності, то переконаєшся, що твоя сіра ряса — поганий захист від стріл, якими полюють на сірих гусей".

Після цієї загрози він вийшов зі сторожової башти і пішов до головної зали замку з повідомленням про те, що за воротами стоїть якийсь монах і вимагає, щоб його впустили. Дуже здивувавшись, він почув у відповідь наказ негайно пропустити прибулого. Виконуючи волю господаря, вартовий без зайвих запитань впустив Уомбу.

Легковажна самовпевненість, з якою Уомба погодився виконати таку небезпечну місію, полишила його, коли він опинився віч-на-віч з грізним Реджінальдом Фрон-де-Бефом, і його "Pax vobiscum" прозвучало далеко не так голосно Й переконливо, як раніше. Але Фрон-де-Беф звик до того, що люди будь-якого стану тремтіли в його присутності, тому несміливість монаха не викликала у нього підозри.

— Хто ти і звідки прийшов, отче? — запитав він.

— Pax vobiscum! — повторив блазень. — Я смиренний слуга святого Франциска, проходив цими лісами і потрапив до рук розбійників, вони й прислали мене сюди в замок, щоб я виконав свій священний обов’язок, вислухавши останню волю двох людей, засуджених вашим справедливим судом.

— Добре, — відповів Фрон-де-Беф. — А скажи мені, отче, скільки тих бандитів зібралося біля замку?

— Вельмишановний бароне, — відповів блазень, — ім’я їм легіон.

— Скажи мені простою людською мовою, скільки їх, інакше твоя ряса не захистить тебе від мого гніву.

— На жаль, — відповів удаваний монах, — я перелякався. Але думаю, що їх всього, йоменів і мужиків, найменше п’ятсот.

— Що? — вигукнув храмовник, який увійшов до зали. — Так багато ос? Час знищити цю шкідливу зграю. — І, відвівши Фрон-де-Бефа вбік, запитав:

— Ти знаєш цього священика?

— Він тут чужинець із якогось віддаленого монастиря, — сказав Фрон-де-Беф. — Я його не знаю.

— Тоді не говори при ньому надто багато, — сказав храмовник. — Відішли його з письмовим наказом до загону де Брасі, щоб негайно вирушали на допомогу своєму командирові. Тим часом, щоб цей монах нічого не запідозрив, нехай іде до тих саксонських свиней і готує їх до смерті.

— Хай буде так, — сказав Фрон-де-Беф, і наказав одному із слуг відвести Уомбу до приміщення, де утримувались Седрік і Ательстан.

Під час перебування у полоні гнів Седріка не зменшився, а ще більше розпалився. Він ходив взад і вперед з виглядом людини, готової кинутися на ворога або взяти штурмом оточене місто, іноді щось вигукуючи до себе, часом звертаючись до Ательстана, який досить спокійно очікував вирішення їхньої долі, переварюючи щедрий обід, що їм принесли, і не дуже цікавлячись тим, чи довго продовжуватиметься ув’язнення, оскільки він був певен, що все колись закінчується.

— Pax vobiscum, — сказав блазень, увійшовши до зали. — Нехай благословлять вас святий Дунстан, святий Денис і всі інші можливі святі.

— Заходь, — відповів Седрік. — З яким наміром ти прийшов сюди?

— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів Уомба.

— Неможливо! — вигукнув Седрік. — Хоч які вони зухвалі й жорстокі, вони не наважаться на такий відвертий злочин!

— На жаль, це так, — сказав блазень, — стримати їх, звертаючись до їхньої гуманності, однаково, що намагатися зупинити дикого коня шовковою вуздечкою. Тому згадай, благородний Седріку, і ти також, відважний Ательстану.

— Благородний Седріку, — сказав Ательстан, — не втрачай цієї нагоди. Звільнившись, ти зможеш підняти друзів, щоб врятувати нас, якщо ж залишишся тут, ми всі загинемо.

— А чи є якась можливість організувати порятунок за мурами? — запитав Седрік, дивлячись на Уомбу.

— Чи є можливість! — вигукнув той. — Знай, що одягнувши мою рясу, ти станеш майже генералом. За мурами цього замку чекають біля п’ятисот воїнів, і ще сьогодні вранці я був одним із командирів. Мій ковпак був шоломом, а палиця — жезлом. Тож подивимось, як вони скористаються тим, що виміняли мудру людину на дурня. Боюся, щоб вони не втратили хоробрості, ставши надто розсудливими. Отже, прощавай, господарю, та не ображай бідного Гурта і його Фенгса, а в майбутньому повісь мій блазенський ковпак у холі Ротервуду в пам’ять про те, що я віддав життя за господаря, як вірний... дурень!

Останні слова він виголосив напівжартома, напівсерйозно. На очах у Седріка блищали сльози.

Переказ:

Обмінявшись одягом з Уомбою, Седрік непомітно вибрався із замку.

Зустрівши Чорного Лицаря і Локслі, Седрік сказав, що помітив слабке місце в обороні замку. Це були північні ворота, які погано охоронялися. Локслі вирішив наступати на замок. За допомогою драбини найвправніші серед розбійників Локслі перебралися через мури замку, відкрили ворота. Таким чином, нижній рівень замку був узятий.

Але Фрон-де-Беф не хотів потерпіти поразку.

Під час спроби підло напасти на Чорного Рицаря він був смертельно поранений.

Під час битви підпалили замок, вогонь швидко поширювався, і барон Реджінальд Фрон-де-Беф, опинившись у вогняній пастці, загинув у передсмертній агонії. Пізніше і Моріс де Брасі здався на користь лицаря-переможця.

Бріан де Буа-Гільбер бачив, що замок довго не протримається, тому, забравши Ребекку, ганебно втік до монастиря Святого Храму.

Замок був взятий. Як палаючий смолоскип, він згоряв на тлі вечора...

Нещасний батько Ісак вирушає до монастиря Святого Храму, маючи надію викупити доньку Ребекку, але на щастя, до монастиря прибуває гросмейстер, голова Ордену Храму, який випадково перехоплює листа Ісака, в якому той пропонує храмовникові викуп. Розлючений зрадою чернечим обітницям Тріана де Буа-Гільбера, гросмейстер починає судовий процес. Але друзі-ченці вигороджують храмовника, стверджуючи, що єврейка-чаклунка причарувала Тріана де Буа-Гільбера. Реберці загрожує смерть. Останній раз Бріан де Буа-Гільбер пропонує дівчині втечу з ним, але Ребекка відмовляється.

Тим часом Чорний Рицар та Уомба відправилися на похорон Ательстана, який загинув у битві з сером Бріаном.

Але, насправді, Ательстан дивом уцілів, бо удар противника він заблокував палицею, а розвернувшись, отримав по голові ще удар, тільки не лезом, а плазом, тому й лише втратив свідомість.

Настав день суду Верховного Храму. Всі очікували виходу гросмейстера2...

Цитата:

Нарешті підйомний міст опустився, ворота відчинилися, і з замку виїхав рицар із прапором ордену. Перед ним їхало шестеро трубачів, два рицарі-прецептори й останнім — гросмейстер на чудовому коні. За ним їхав Бріан де Буа-Гільбер у повному спорядженні, але без списа, щита і меча, їх несли услід за Ним два зброєносці. Його обличчя, частково прикрите величезним пером, що спускалося з шолома, відображало шалену боротьбу між пристрастю і нерішучістю. Він був дуже блідий, ніби не спав кілька ночей. Однак сидів на коні вправно, як і належало кращому рицареві ордену храмовників. Загалом вигляд у нього був величний і урочистий. Але щось у його смаглявому обличчі змушувало тих, хто уважно слідкував за подіями, відвертати очі від його постаті.

За ним їхали інші рицарі-храмовники у супроводі зброєносців і пажів, усі вони були в чорному. Потім ішла охорона, також у чорному одязі, а між ними повільно, але без жодних ознак страху, йшла Ребекка. З неї познімали усі прикраси, щоб вона не приховала в них якогось сатанинського амулета, з допомогою якого диявол позбавляє свої жертви можливості визнати провину навіть під тортурами. Проста біла сукня з грубої тканини замінила її східний одяг. Але трималася вона так спокійно і з такою гідністю, що, дивлячись на неї, навіть найзапекліші фанатики не могли не жалкувати, що така прекрасна істота стала вмістилищем зла, найманкою самого диявола.

Досягнувши арени, ця урочиста процесія обійшла її по колу справа наліво і зупинилася. Гросмейстер і ті, хто його супроводжував, за винятком Бріана де Буа Гільбера, спішилися. Нещасну Ребекку відвели до чорного крісла, що стояло поруч з купою хмизу. Побачивши місце, де вона мала померти страшною смертю, дівчина здригнулася і на мить заплющила очі. Губи її рухалися, хоч жодного слова не було чути. За хвилину вона розплющила очі, ще раз подивилася на купу хмизу, ніби хотіла звикнути до неї, і відвернулася.

Тим часом гросмейстер зайняв своє місце. Коли всі інші рицарі посідали, під гучні звуки сурм було оголошено про початок суду. Мальвуазен вийшов наперед і поклав рукавичку Ребекки, як знак виклику, до ніг гросмейстера.

— Доблесний владико і преподобний отче, — промовив він. — Ось тут ви бачите славного рицаря Бріана де Буа-Гільбера, прецегітора ордену святого Храму. Отримавши знак виклику, який я кладу до ваших ніг, він готовий виконати свій обов’язок і зробити все можливе, аби в битві довести, що дівчина-єврейка на ім’я Ребекка — дійсно заслуговує на кару, визначену для неї в статусі нашого священного ордену, і мусить померти як чаклунка. Він готовий до бою, якщо буде ваша воля розпочати його.

— Чи поклявся він, — запитав гросмейстер, — що захищатиме справедливу і почесну справу? Принесіть розп’яття й аналой.

— Преподобний отче, — сказав Мальвуазен, — наш брат вже поклявся. До того ж, він міг і не робити цього, оскільки звинувачена не християнка.

Це пояснення цілком задовольнило гросмейстера на радість Мальвуазена, оскільки той передбачав, що Бріан де Буа-Гільбер міг відмовитися виголошувати цю клятву перед присутніми. Тож, коли всі формальності було виконано, гросмейстер наказав герольдові вийти наперед і почати виконувати свої обов’язки. Зазвучали сурми і, виступивши вперед, герольд голосно оголосив:

— Слухайте, слухайте, слухайте! Ось тут перед вами доблесний рицар, сер Бріан де Буа-Гільбер, готовий битися з будь-яким вільнонародженим рицарем, що захищатиме присутню тут Ребекку за наданим їй правом виставити замість себе воїна-захисника. Якщо такий рицар з’явиться, гросмейстер гарантує йому справедливе суддівство, неупереджений вибір позиції відносно сонця й вітру і всі інші умови, що сприятимуть чесному перебігові двобою.

Знову протрубили сурми, і кілька хвилин тривала тиша.

—Ніхто не з’явився захищати звинувачену, — промовив гросмейстер. Герольде, підійди і запитай, чи вона чекає когось, хто вийде на бій.

Герольд підійшов до крісла, в якому сиділа Ребекка, але раптом Буа-Гільбер також повернув коня і, незважаючи на відчайдушні намагання Мальвуазена затримати його, опинився поруч з нею одночасно з герольдом.

Герольд звернувся до Ребекки зі словами:

— Дівчино, преподобний гросмейстер хоче почути, чи ти чекаєш захисника, який згоден відстоювати твою справу в чесному бою, чи погоджуєшся з висунутим тобі звинуваченням і готова прийняти заслужену кару.

— Скажи гросмейстерові, — відповіла Ребекка, — що я наполягаю на своїй безвинності і не погоджуюся зі звинуваченням. Скажи йому також, що прошу його відкласти час покарання, на скільки це дозволяють правила. Можливо, Бог, який все може, пошле мені визволителя. Коли ж пройде цей час, збудеться його священна воля.

Герольд пішов передати гросмейстерові її слова.

— Боже борони, — промовив Лукас Бомануар, — щоб хтось, будь-то жид чи язичник, міг звинуватити нас у несправедливості. Почекаємо, поки сонце поверне на захід, можливо, з’явиться захисник цієї нещасної жінки. Коли скінчиться день, нехай готується до смерті.

Герольд передав слова гросмейстера Ребецці, вона хитнула головою, схрестила руки на грудях і подивилася на небо, ніби дійсно чекаючи допомоги звідти, оскільки вже не сподівалася отримати її на землі. Раптом просто над вухом вона почула голос Буа-Гільбера. Він говорив пошепки, але дівчина добре чула його слова.

— Ребекко, ти чуєш мене?

— Я не хочу слухати тебе, жорстокий, безсердечний рицарю, — відповіла нещасна.

— Але ти розумієш мої слова? — наполягав він. — Тому що я сам боюся свого голосу. Не розумію, навіщо вони привели нас сюди, і що на нас чекає. Ця арена, це крісло, цей хмиз... Я знаю, для чого вони, але не вірю, що це реальність, — це якесь страшне марення, якого не сприймає мій розум.

— А я все бачу і розумію, — відповіла Ребекка, — знай, що цей хмиз спалахне і спалить моє земне тіло перед тим, як я перейду у кращий світ.

— Усе це, Ребекко, пусті примари. Послухай мене, ти ще можеш бути щасливою тут, на землі. Сідай позад мене на коня, він ще ніколи не зраджував свого вершника. Сідай, за годину ці звинувачення і переслідування залишаться далеко позаду нас, перед нами відкриється новий світ, для тебе — розваг, для мене — слави. Нехай звинувачують, нехай викреслять ім’я Буа-Гільбера зі списку рабів Церкви, мені байдуже, я зневажаю їх. Я кров’ю змию будь-які плями на моєму гербовому щиті!

— Храмовнику, — зупинила його Ребекка, — ти не можеш ні на волосок відкласти те, що чекає на мене. Мене оточують ненависники, а ти — один з найбільших моїх ворогів. Залиш мене, заради Бога!

Цієї миті до них підійшов Альберт Мальвуазен, занепокоєний їхньою надто довгою розмовою.

— Вона визнала свою провину, — запитав він Буа-Гільбера, — чи все ще рішуче заперечує?

— Вона дійсно рішуча, — відповів Буа-Гільбер.

— Тоді, — сказав Мальвуазен, — ти мусиш від’їхати на своє місце. Тіні стають довшими. Ходімо, доблесний Буа-Гільбере, надіє нашого ордену, в недалекому майбутньому його голова.

Говорячи це, він поклав руку на повід коня Буа-Гільбера, ніби бажаючи відпровадити його на належне місце.

— Віроломний негіднику, зніми руку! — вигукнув Буа-Гільбер і, вирвавши повід з руки Мальвуазена, поїхав на другий кінець арени.

Пройшло вже дві години, а судді все ще дозволяли звинуваченій чекати на свого рятівника. Однак ніхто вже не сподівався, що хтось з’явиться захищати жидівку, звинувачену в чаклунстві. І підбурені Мальвуазеном рицарі почали перешіптуватися, вважаючи, що час, відведений Ребецці, минув. Та цієї миті на полі з’явився вершник, який швидко наближався до арени. Сотні голосів вигукнули: "Захисник! Захисник!" Незважаючи на упередженість і забобони, натовп одноголосно вітав рицаря, який виїхав на арену. Однак, придивившись уважніше, присутні розчаровано зітхнули. Кінь, проскакавши далеку відстань, здавалось, був готовий впасти від втоми, і сам вершник, який сміливо виїхав на арену, ледве тримався в сідлі.

На запитання герольда щодо його звання, імені й мети приїзду невідомий рицар рішуче відповів:

— Я рицар благородного походження і приїхав сюди, щоб виправдати і списом і мечем цю дівчину, Ребекку, доньку Ісака з Йорку, і переконати присутніх, що звинувачення проти неї безпідставне і облудне, а також прилюдно заявити, що Бріан де Буа-Гільбер — зрадник, вбивця і брехун. Тут, на цій арені, я доведу це мечем. Бог, Свята Марія і святий Георгій, захисник усіх рицарів, допоможуть мені.

— Незнайомець повинен спочатку довести, що він справжній рицар з почесної родини, — сказав Мальвуазен. — Рицарі нашого ордену не змагаються з невідомими.

— Моє ім’я, — сказав рицар, знімаючи шолом, — добре відоме, моє походження, Мальвуазене, не гірше від твого. Я — Уілфрід Айвенго.

— Я не буду битися з тобою зараз, — сказав храмовник глухим голосом. — Нехай загояться твої рани, знайди собі кращого коня і тоді я вважатиму за можливе зустрітися з тобою, щоб вибити з тебе хлоп’яче зухвальство і удавану хоробрість.

— Гордий храмовнику, — відповів Айвенго, — може ти забув, що двічі падав на землю від ударів мого списа? Згадай арену в Акрі. Згадай турнір в Ешбі, пригадай, як вихвалявся в Ротервуді, як заклав свій золотий ланцюг, обіцяючи зустрітися з Уілфрідом Айвенго, щоб повернути собі честь, заплямовану ним. Якщо ти не будеш битися зі мною зараз, я оголошу тебе, храмовнику боягузом, це почують не тільки члени твого ордену, це буде знати вся Європа.

Буа-Гільбер нерішуче глянув на Ребекку, а потім, повернувшись до Айвенго, гнівно вигукнув:

— Саксонський собако! Бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам накликав на себе.

— Чи гросмейстер дозволяє розпочати бій? — запитав Айвенго.

— Я не можу відмовити тобі, — сказав Бомануар, — якщо дівчина не заперечує визнати тебе своїм захисником. Але хотілося б, щоб ти був у кращому стані. Ти завжди був ворогом нашого ордену, та було б більш справедливо, щоб це був чесний поєдинок.

— Ні, зараз і не інакше, — відповів Айвенго. — Це Божий суд, і я віддаю себе на його волю, Ребекко, — звернувся він, під’їхавши до неї, — чи визнаєш мене своїм захисником?

— Так, — сказала вона, — так, я визнаю тебе захисником, якого мені послало Небо. Але ж ні — ні! Твої рани ще не загоїлися. Не бийся з тим зухвалим чоловіком, навіщо тобі тепер помирати?

Але Айвенго уже зайняв свою позицію, опустив шолом і підняв спис. Буа-Гільбер зробив те саме. Застібаючи шолом, його зброєносець зауважив, що смертельно бліде обличчя рицаря раптом спалахнуло.

Герольд, переконавшись, що суперники готові до бою, двічі голосно повторив французькою мовою: "Виконуйте свій обов’язок, доблесні рицарі!" Виголосивши слова, він від’їхав набік і нагадав, що ніхто з присутніх під загрозою смерті не повинен ні словом, ні дією втручатися у поєдинок. Гросмейстер, тримаючи в руці рукавичку Ребекки, вимовив по-французьки: "Починайте!" — і кинув її на арену.

Протрубили сурми, і рицарі на великій швидкості кинулися назустріч один одному. Стомлений кінь Айвенго і його не менш стомлений вершник, як і слід було очікувати, впали після першої сутички. Усі передбачали такий кінець поєдинку, але, хоч спис Айвенго лише торкнувся щита Буа-Гільбера, той, на подив усіх присутніх, захитався в сідлі і теж впав на землю.

Айвенго, визволившись з-під лежачого коня, скочив на ноги і підняв меч. Та його противник не піднімався. Поставивши ногу йому на груди і приклавши меч до його шиї, Айвенго наказав рицареві здатися або готуватися до смерті. Буа-Гільбер мовчав.

— Не вбивай його, рицарю, — вигукнув гросмейстер, — без сповіді і без відпущення гріхів, не вбивай тіло і душу. Ми визнаємо його переможеним.

Потім він спустився на арену й наказав зняти шолом з переможеного рицаря, який лежав із заплющеними очима. Його обличчя все ще було темно-багряним. Потім очі лежачого раптом розплющилися, хоч погляд залишився тьмяним і нерухомим, рум’янець поволі зійшов з обличчя, і воно вкрилося блідою пеленою смерті. Він помер не від меча суперника, а став жертвою власних суперечливих пристрастей.

— Це, дійсно, Божа воля, — промовив гросмейстер, підвівши очі до неба. — Хай же буде воля Твоя!"

Переказ:

Загін вершників на чолі з Річардом І поспішає придушити заколот принца Джона та вбити Буа-Гільбера, але пізно: душа ворога покинула своє тіло.

Король Англії пробачає свого брата Джона. Седрік-саксонець втрачає сподівання на відновлення саксонської королівської династії, проте король Річард завдяки щирості завойовує прихильність Седріка. Норманські та саксонські знаті також знаходять шлях до примирення.

Айвенго невдовзі одружується з Ровеною, а Ребекка разом із батьком Ісаком кидають Англію в пошуках інших земель, більш прихильних до євреїв.

Айвенго — вірний васал короля Ричарда, може досягнути високих вершин влади, але передчасна загибель Річарда у Франції перекреслила сподівання лицаря.

[1] Pax vobiscum (лат.) ("пакс вобіскум") – Мир вам!

[2] Гросмейстер — у даному випадку — верховний суддя, Магістр Ордену.

Переклад І. Муращик

Коментар

Своєрідність історичних романів В. Скотта, у тому числі "Айвенго", полягає:

• у сюжеті: історія зображується через долі окремих людей, а історичні факти поєднуються з вигаданими;

• у героях: діють історичні особи та вигадані персонажі, представники різних соціальних класів, вищих і нижчих верств суспільства. Відсутній поділ на позитивних і негативних героїв;

• у конфліктах: історичні конфлікти поєднуються із соціальними, національними, моральними;

• в історичному підході: відображення ходу історичного процесу в русі; зумовленість подій і характерів соціально-історичними умовами;

• в авторській позиції: автор прагне об’єктивного відображення подій, але висловлює свої думки устами ідеалізованих героїв (поєднання реалізму та романтизму);

• у мові: стиль наближено до історичної епохи, проте мова сучасна, але без новітніх зворотів і слів.

5. Собор

Дія роману розгортається в Парижі 1482 року. Велике свято на Гревській площі. Приїздить сам кардинал. Розігрують повчальну п’єсу молодого поета Гренгуара, але вона успіху не має. Тоді влаштовують конкурс гримас. Найбільш відразливого вирішили оголосити Папою блазнів. Це «почесне» звання одержав Квазімодо — дзвонар собору Паризької Богоматері. Нещасний був дуже страшний на вигляд: одноокий, горбатий та ще й глухий. Справжнє чудовисько! Але цей горбань був дуже сильний.

На площі серед багать танцює циганка Есмеральда. Вона така тендітна та красива, що здається поету схожою на ельфа. Разом з циганкою виступає її кізка Джалі. Дівчина добре навчила її передражнювати вельможних панів міста. Біла кізка така розумна, що навіть може, вдаривши по бубну копитом, вкритим позолотою, показати, котра година.

Вистава циганки усіх захоплює, їй сиплють у бубон гроші.

— Усе це чаклунство! — бурмотить суворий лисий чоловік, архідиякон Клод Фролло.

Він ненавидить красу та веселощі. Побачивши Квазімодо, щасливого з того, що він — Папа блазнів, Фролло жорстоко сварить нещасного каліку. Велетень підкоряється Клодові.

Поет Гренгуар, вражений красою циганки, йде за нею. Він бачить, як два чоловіки схопили дівчину, і викликає охорону. Один із нападників — Квазімодо. Він ударив Гренгуара, але з’явився нічний дозор. Глухого дзвонаря схопили та зв’язали. Капітан королівських стрільців, що врятували дівчину, — красень Феб де Шатопер. Дівчина подивилася на нього дуже ніжно та втекла.

Гренгуар, вражений усім, що сталося, плутав вулицями міста та несподівано опинився у дворі Див, де мешкали злодії, розбійники, жебраки. Це було страшне місце. Король жебраків звелів повісити бідолашного поета. Ось тому вже накинули мотузку на шию. Раптом король згадав: «Якщо якась жінка захоче взяти приреченого до страти за чоловіка, то життя його буде врятовано!»

Але огидні, старі та неохайні жінки двору Див не мали бажання рятувати бідного поета. Невже гинути?

Та раптом усі мерзенні ниці істоти розступилися. З’явилася Есмеральда. Її чарівність має дивну владу навіть над цими жорстокими серцями.

Циганка погодилася взяти поета за чоловіка. Кинули на землю глиняний кухоль, він розколовся на чотири частини. Отож було оголошено, що Есмеральда та Гренгуар — чоловік і жінка. На чотири роки.

Дівчина привела врятованого поета до своєї досить затишної кімнатки. Коли Гренгуар спробував обійняти Есмеральду, вона вихопила гострий кинджал. Кізка наставила на нахабу свої не менш гострі ріжки. Гренгуар зрозумів, що дівчина зовсім не хоче, щоб він був її чоловіком або коханцем. Вона врятувала його, бо мала добре серце. Циганка погоджується, щоб поет став її другом. А покохати вона може тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе захистити її.

У бесіді з’ясовується, що Есмеральді шістнадцять років, що вона не знає, хто її батько та матір. На шиї циганка носить амулет із зеленою бусинкою, схожою на смарагд. Може, тому її звуть Есмеральдою, бо іспанською це означає якраз «смарагд».

— А що означає ім’я «Феб»? — питає циганка в поета.

— Сонце! — пояснює той.— Так звали прекрасного бога, який дуже гарно вмів стріляти.

Циганка замріяно повторила його слова. Феб — це ж було ім’я капітана, що врятував її.

Розповівши про потішний «шлюб» поета й циганки, автор роману переходить до докладного опису собору Паризької Богоматері та самого середньовічного Парижа. Потім Гюго переходить до розповіді про Квазімодо.

Шістнадцять років тому його підкинули до собору у ясла для підкидьок. Він був уже не маленький, із кривими зубами, і такий потворний, що монахині навіть гадали, чи є це чудовисько дитиною. Несподівано для монахинь потвору всиновив Клод Фролло, молодий священик.

Він змалечку готував себе до церковної діяльності, багато читав теологічних книжок, вивчав медицину, латинську, давньогрецьку та давньоєврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети університету.

Він гадав, що у житті існує тільки одна мета — наука.

Але від чуми померли його мати та батько, залишивши немовля — Жеака, брата Клода. Священик знайшов братикові годувальницю.

Коли він побачив маленького сироту-потвору, то згадав свого братика та, сповнений жалю до дитини-знайди, вирішив піклуватися про нього. Клод назвав каліку Квазімодо — тобто, «майже Фома». Це тому, що знайдено було малюка у день святого Фоми.

Квазімодо виріс у соборі Паризької Богоматері, немов курча у яйці. Він вороже ставився до людей, бо вони сміялися над його бідою. Він любив собор, його статуї, його химер, що були такі схожі на нього. Більше за все вія любив великий дзвін, у який шалено дзвонив. Він був немов душею собору.

Єдина людина, яку Квазімодо любив, немов відданий собака, був Клод Фролло.

Священик став суворим та похмурим, усюди шукав крамолу, ненавидів циганок та все, що здавалося йому схожим на чаклунство.

Його брат Жеак виріс веселил розпусником. Це дуже засмучує Фролло, але він втішається алхімією. Його погляди дуже далекі від справжньої науки, як її розуміють зараз. Але за часів середньовіччя і хімія, і медицина були сповнені забобонів.

Гюго показує читачеві вбоге приміщення біля собору — так звану Пацюкову нору. Там за ґратами мешкає божевільна жінка. Усі звуть її сестрою Гудулою. Колись мати навчила її шити золотом, а потім на красу дівчини стали зазіхати безчесні чоловіки. У чотирнадцять років її звабив якийсь граф, а потім вона стала розпусницею та дуже швидко втратила красу. Великим щастям для неї було те, що вона народила донечку — справжнє янголятко. Та малу вкрали цигани. Бідолашна мати вже п’ятнадцять років живе у норі, боса та напівгола навіть узимку. Вона кається, оплакує свою загиблу донечку. Як побачить циган або циганок (особливо Есмеральду), проклинає це диявольське плем’я.

Від дитини у затворниці залишився тільки рожевий черевичок, який вона колись сама гаптувала для свого коханого немовлятка.

А поряд на площі закованого у колодки Квазімодо б’ють батогами та виставляють на сміх натовпу. Квазімодо просить пити. Але всі тільки знущаються з нього.

Та ось з’являється Есмеральда. За напад на неї Квазімодо й карають. Добра дівчина дістає флягу та дає нещасному пити. І він плаче — певне, перший раз у житті. І весь натовп почав волати: «Слава! Слава!», бо це немов саме милосердя прийшло до грішного потвори.

А що ж робить Феб, який урятував колись циганку та запав їй у серце? Цей капітан і справді красень, але смаки в нього були досить низькопробні. Його наречена, шляхетна Флер-де-JIic, небагато знайшла би почуттів у його душі. Невибагливі красуні з веселої корчми, вино та вульгарні солдатські розваги — ось і все, чим жив капітан Феб.

Якось він розмовляв з поважними панночками. Вони почули спів циганки та запросили її до себе. У панночок, хоч вони й вважалися шляхетними, не було такої благородної риси, як у Есмеральди. Вони не мали милосердя. Почали знущатися з яскравого одягу вуличної артистки. Але вона не ображалася, бо дивилася на Феба — на своє сонце. Циганка закохалася у Феба. Навіть навчила свою білу кізку Джалі складати з окремих літер його ім’я. Цей фокус випадково побачили панянки та виголосили свій вирок: «Чаклунство!»

Есмеральда навіть не підозрює, як багато очей спостерігають за нею. Священик Клод прискіпливо розпитує Гренгуара про юну циганку. Гренгуар каже, що його дружина — незаймана, адже її талісман допомагатиме їй, тільки доки вона буде берегти свою цноту.

Священик закохався в Есмеральду. Він вважає, що це його прокляття, рок. Але Клод ніяк не може позбутися пристрасті.

Випадково ця сувора людина дізнається, що у капітана Феба побачення. З ким? Феб сміючись відповідає, що ніяк не може запам’ятати це бусурманське ім’я.

Священик здогадався, що зустріч буде саме з Есмеральдою. Безсоромний капітан погоджується, щоб Фролло спостерігав за побаченням із сусідньої кімнати. За це священик дає капітану монету, щоб той міг заплатити за приміщення хазяйці якось підозрілого кубла.

На побаченні, куди вона прийшла зі своєю вірною кізкою, Есмеральда чує від капітана слова кохання, які він каже кожній привабливій дівчині. Вона вірить йому. Невинна, як дитина, Есмеральда навіть думає, що Феб одружиться з нею. Але почувши, що цього не може бути, вона не чинить опору обіймам та поцілункам капітана. Вона ж кохає! Вона згодна стати коханкою, іграшкою, навіть рабою...

Раптом у кімнаті з’являється обурений священик. У руці його кинджал. Дівчина від жаху знепритомніла. На своїх вустах вона відчула поцілунок — жагучий, мов вогонь. Це був поцілунок Клода Фролло.

Коли циганка опам’яталася, усе було залито кров’ю. Вона почула слова: «Чаклунка вбила капітана!»

У дворі Див усі були збентежені. Есмеральда зникла. Кізки Джалі теж ніхто не бачив. Гренгуар, що оселився серед злодіїв та жебраків, не вірив, коли йому казали, що бачили його «дружину» з якимось офіцером. Він знав, що Есмеральда береже свою цноту.

Випадково Гренгуар разом із розбишакою Жеаком, братом Клода Фролло, опинився на відкритому судовому засіданні. Звинувачували якусь жінку, що вбила офіцера. Вбивство було якось пов’язано з чаклунством. Гренгуар вирішив посміятися — дурість судів його завжди розважала.

Підсудною виявилася Есмеральда. Вона не виправдовувалася. Коли їй сказали, що капітан при смерті, вона зробилася байдужою до всього.

Стара, що впустила у свої огидні кімнати пару коханців, розповіла й про священика. Вона щось бурмотіла про те, що капітан дав їй екю, але монета обернулася на сухий лист. Бідненьку кізку називали «козлом», а кожному відомо, що козел — це втілення самого Сатани. Отож і Джалі була звинувачена. Миле розумне створіння показувало свої фокуси, а люди бачили в усьому сатанинські підступи.

Коли Есмеральда нарешті відповіла, що вона невинна, а страшне вбивство вчинив священик, який переслідував її, судді вирішили застосувати тортури.

«Іспанський чобіт» стиснув маленьку гарну ніжку. Есмеральда зізналася в усьому: і в тому, що вбила, і в тому, що чаклувала, і в тому, що бідна Джалі насправді — сам Диявол.

Судді винесли вирок: повісити Есмеральду. І кізку теж.

До темниці, де чекає на страту бідна дівчина, приходить Клод Фролло. Він розкриває перед нею свою грішну душу, спалену пристрастю. Він пропонує їй утекти. Але дівчина тільки промовляє:

— О мій Феб!

Та нещасна, що колись втратила свою доньку, яку вкрали цигани, радіє, що буде страчено ту, яку вона вважає своїм ворогом. Маленька дитинка, від якої залишився тільки черевичок, загинула, а ця красуня танцює та співає! Ще й чаклує! Нехай вона теж загине!

Та ось повезли Есмеральду до шибениці. Вона була зовсім байдужа, бо Клод сказав їй, що її коханий Феб помер. Але капітан одужав. Так сталося, що коли циганку везли до місця страти, Феб зі своєю нареченою вийшов на балкон. Капітан не хотів згадувати Есмеральду, вона була тільки епізодом у його житті — та ще й неприємним епізодом.

Священик умовляє бідолашну дівчину, щоб вона погодилася втекти з ним. Але вона відмовляється: Феб помер, і для неї немає сенсу жити. Та ось вона раптово бачить капітана на балконі. Дівчина спалахує щастям: її коханий живий! Живий!

Священик, обурений її щирою радістю, дає наказ до страти. Усе це бачить Квазімодо. На канаті він спускається просто на площу, хапає дівчину та несе її до собору Паризької Богоматері. Він кричить: «Притулок! Притулок!»

Це правда: у соборі нікого не можуть схопити та вбити або відвезти на страту. Це старовинний статут.

У цю мить потворний Квазімодо був прекрасним.

Есмеральда живе у соборі у келії Квазімодо. Повертається до неї кізка Джалі. Дзвонар попереджує, що дівчині не можна виходити з собору, бо тоді на неї чекає смерть.

Есмеральда співчуває нещасному потворі, але його мучить, що серце її віддане красивому Фебові. Дзвонар обіцяє дівчині привести до неї капітана, але той відштовхує Квазімодо. Навіть б’є його. Нещасний каже, що не міг діждатися капітана, і дівчина ображається на нього, перестає з ким спілкуватися.

Квазімодо дає її металевий свищик: якщо вона захоче його побачити, нехай свисне. Цей звук глухий спроможний почути. І свищик став у пригоді. Клод Фролло дізнався, де знаходиться Есмеральда, і якось уночі прийшов до неї знов молити про кохання. Він уже був готовий вдатися до насильства, та Есмеральда встигла свиснути. Квазімодо прибіг вчасно і був готовий вбити насильника, якого не впізнав у темряві. Але свого названого батька він пощадив. Навіть подав тесак: «Вбийте спочатку мене. А потім робіть, що завгодно!» І Клод убив би його, але Есмеральда дістала свій кинджал, після чого Клод відступився.

Священик почав ревнувати дівчину не тільки до Феба, але й до Квазімодо. Підступний Клод підмовляє Гренгуара, її фальшивого чоловіка, але справжнього друга, визволити циганку з собору. Мовляв, уже підписано наказ забрати чаклунку з собору та стратити. Гренгуар кличе натовп із двору Див піти на приступ собору, щоб визволити Есмеральду. Квазімодо не розуміє, що діється, він боронить собор та у боротьбі вбиває Жеака — брата Клода Фролло.

Гюго змальовує жадібного, безжалісного та примхливого короля Людовіка XI. Він віддає наказ знищити натовп, а чаклунку-циганку повісити. Армію поведе капітан Феб де Шатопер.

Гренгуар та Клод Фролло, який закрив обличчя плащем, умовляють Есмеральду втекти з собору. Але священик, зрозумівши, що циганка ніколи не покохає його, віддає бідолашну в руки ката.

Уже наприкінці роману жінка, що сиділа в норі за ґратами біля собору, впізнає у Есмеральді свою доньку. Вона намагається врятувати її, але пізно. Невинну, чисту, чарівну, люблячу юну дівчину повісили.

Клод Фролло дивився на страту з даху собору, і Квазімодо зіштовхнув його вниз. Підступний священик загинув.

В епілозі Гюго стисло повідомляє про долю інших персонажів.

Поету Гренгуару вдалося врятувати кізку Джалі. Феб оженився й у шлюбі йому було дуже погано. Квазімодо помер, обіймаючи мертве тіло Есмеральди.

6.Малюк Цахес

 Розділ перший

Маленький виродок. Як князь Пафнутій запроваджував у своїй країні освіту, а фея Рожабельверде попала до притулку благородних дівчат

На шляху впала змучена голодом і спрагою обідрана селянка. За плечима у неї був короб із хмизом. Вона нарікала на свою нещасну долю, на жебрацьке життя, на ганьбу, яку принесла її сім'ї дитина-виродок, народжена нею ж самою. Найбільше вона кляла дитину, якій було вже два з половиною роки, а вона ще навіть не зіп'ялася на свої кволі ноги і не навчилася розмовляти. її син багато їв, як восьмирічний хлопчик, але не було надії, що він колись працюватиме. У коробі жінка несла разом із хмизом і свого виродка: «голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку». Ця проява мала довгий гострий ніс, чорне кошлате волосся, а на зморщеному, як у старого, обличчі виблискувала «пара чорних очиць».

Жінку зморив глибокий сон, а хлопчик, вилізши з короба, вовтузився біля неї. У цей час лісом прогулювалась патронеса притулку. Побачивши цю картину, вона засмутилась, бо не могла зарадити горю цієї жінки.

Панна приголубила хлопчика, розчесала розкуйовджене волосся і вирішила по-своєму допомогти його горю, окропивши дитину пахучою водою.

Коли селянка прокинулась, то відчула себе відпочилою і бадьорою, похвалила кучерики свого маленького Цахеса, здивувалась, бо він міг ходити і розмовляти.

Дорогою додому вона, на прохання пастора, зупинилась відпочити біля його дому. Панотець вихваляв її маленького сина, який здався йому розумним і гарненьким хлопчиком. Пастор просив Лізу залишити Цахеса йому на виховання і, розізлившись на селянку за її переконання в юродивості свого ж таки сина, забрав потвору і клацнув дверима.

Поверталася додому Ліза з легким серцем і коробом, який тепер без Цахеса здавався майже невагомим.

Як розуміє наш читач, вся таємниця полягала в чарах патронеси. Дійсно, це була незвичайна жінка. Всі, хто її знав, казали, що з того часу, як патронеса з'явилась у цій місцевості, вона анітрохи не змінилась, не постаріла. Тому ходили чутки, що ця панна — відьма. Люди розповідали всякі небилиці: то хтось бачив, як вона в лісі розмовляла із звірами та птахами, то як літала на мітлі — навіть хотіли її вкинути у воду для підтвердження своїх думок. Дізнавшись про такі наміри, патронеса пожалілась князеві, який за неї заступився. Тоді селяни, схаменувшись, потроху почали забувати всілякі небилиці і більше не чіпали її.

Цю шановану даму владної вдачі звали панна фон Рожа-Гожа, або, як вона сама про себе казала, Рожа-Гожа-Зеленова. У неї був привітний погляд, особливо гарною здавалась вона в час, коли цвіли рожі.

Панну Рожа-Гожа призначив патронесою притулку сам князь, тому барон Претекстатус не міг нічого вдіяти, хоч жінка ця йому не подобалась, бо в жодній хроніці він не знайшов прізвище Рожа-Гожа-Зеленова і не міг нічого сказати про цей родовід.

У князевому ж кабінеті знали, що панна — це славетна, на весь світ відома фея Рожабельверде.

Ось як все трапилось.

У красивій, теплій, затишній і безтурботній країні князя Деметрія оселилися феї, що любили свободу і теплий клімат. Мешканці сіл — бо у князівстві не було жодного міста — вірили в чудеса. Після смерті Деметрія став правити його син Пафнутій, якого мучила одна думка: чому народ занедбаний і темний. Він по-справжньому почав керувати країною, призначивши першим міністром свого камердинера Андреса, який колись йому зробив послугу, позичивши шість дукатів.

Андрес порадив Пафнутію запровадити освіту. Але щоб прийом краще діяв, треба було багато чого ще зробити: полагодити школи, відбудувати дороги, вирубати ліси, зробити судноплавною річку, понасаджувати тополь і акацій, розвести картоплю, навчити молодь співати вечірніх і вранішніх пісень у два голоси, прищепити віспу й вигнати з країни людей, що заважають своїми небезпечними настроями. Такими людьми міністр вважав фей, бо вони творили дива і робили людей нездатними для слугування освіті. Тому було вирішено оточити замки фей, зруйнувати їх, конфіскувати майно, а самих фей виселити в їхню країну Джінністан, про яку відомо з «Тисячі й одної ночі».

Князь Пафнутій підписав указ про запровадження освіти. Та одну фею вирішили залишити, щоб виконувала якусь корисну роботу поміж людей, тоді селяни й забудуть про фей. Таким чином «одомашнити» вирішили не тільки фею, зробивши її корисним членом суспільства, а й тварин і птахів, конфіскованих у цих посестер.

Фея Рожабельверде за кілька годин до запровадження освіти встигла випустити на волю своїх лебедів та приховати свої магічні троянди і різні коштовності.

Пафнутій поселив Рожабельверде до притулку благородних дівчат, де вона назвалася Рожа-Гожа-Зеленова і стала там порядкувати.

Розділ другий

Університет у Керепесі. Як Мош Терпін запросив студента Бальтазара на чай

Всесвітньовидатний вчений Птоломеус, перебуваючи у мандрах, писав листи своєму другу Руфіну:

«Любий Руфіне, я боюсь виснажливого сонячного проміння, тому вирішив удень відпочивати, а вночі мандрувати.

Ночі тут темні, і мій візник збився з гладенької дороги на бруківку. Моя голова вкрилася гулями, а від поштовху вилетів з карети, колесо якої зламалося. Я добрів до міста, де зустрів дивно вдягнених людей. У їхньому вбранні було щось східне, що поєднувалось із західним. Вони з трубок пускали штучні хмарки. Вони оточили мене з усіх боків і кричали: "Філістер! Філістер!". Мене це образило, тому звернувся до поліції. Цей варварський народ зчинив галас, а мій візник порадив їхати з цього міста. Зараз я знаходжусь в одному з найближчих до цього міста сіл, де й пишу тобі, мій любий Руфіне. Я хочу дізнатись про звичаї і норов цього дивного народу і т. д.».

Мій любий читачу, великий учений Птоломеус Філадельфус не знав, що знаходиться Поблизу Керепеського університету, а цей дивний варварський народ — студенти. Який би страх охопив його, якби годину тому він опинився б біля будинку Моша Терпіна, професора природничих наук. Студенти найбільше полюбляли саме його лекції, бо Мош Терпін міг пояснити, чому йде дощ, чому блискає і гримить, чому вдень світить сонце, а вночі — місяць. І пояснює він так, що зрозуміла б кожна дитина. Дозволь же, ласкавий читачу, відправити тебе у Керепес до будинку цього вченого. Серед студентів професора твою увагу приверне один юнак, років двадцяти трьох чи чотирьох. У нього майже сміливий погляд, але на блідому обличчі жагуче проміння очей пригасила мрійна туга. Цей юнак, вдягнений у давньонімецький сюртук, не хто інший, як студент Бальтазар син порядних заможних батьків, скромний і розумний.

Усі студенти пішли на фехтувальний майданчик, а замислений Бальтазар подався прогулятись гаєм.

Його товариш Фабіан пропонував повправлятись у «шляхетному мистецтві фехтування», а не меланхолійно вештатись лісом, бо це — погана звичка.

Фабіан пішов прогулятись зі студентом-товаришем і завів розмову про пана Моша Терпіна та його лекції. Бальтазар репетував, що професорові лекції і досліди природничі — це «огидний глум з божественного єства». «Частенько я хотів потрощити його склянки і колби. Після його лекцій мені здається, що будівлі заваляться мені на голову, і гнітючий жах гонить мене з міста. Але не ходити на Терпінові лекції не можу, якась дивна сила мене туди тягне,» — пояснював Бальтазар товаришеві.

Фабіан викрив цю дивну силу, назвавши ім'я Кандіди, професорської дочки, в яку й закохався Бальтазар.

Хлопці помітили вдалині коня без вершника, подумавши, що скакун скинув свого хазяїна. Вони зупинили коня, з боків якого «теліпалися» ботфорти, щоб знайти їздця. Але раптом щось маленьке покотилося під ноги коня. Це був горбатий малюк, що нагадував настромлене на виделку яблуко. Фабіан зареготав, а карлик грубим голосом розпитав дорогу на Керепес.

Малюк намагався взутися у свої ботфорти. Раз у раз він спотикався і падав у пісок, аж поки Бальтазар не встромив його тонкі ніжки у чоботи, піднявши малюка вгору і опустивши в ботфорти.

Потім дивний вершник намагався сісти в сідло, і знову марно: він перекинувся і впав. Знову йому допоміг Бальтазар.

Цей незнайомець образився на Фабіанів сміх і заявив, що він «студіозус», тому хлопець мусить з ним битися.

Бальтазар присоромив товариша за його поведінку, але Фабіана це не цікавило, він хотів швидше повернутись у місто, щоб поглянути на реакцію оточуючих. Сміх буде, коли побачать цього малого бридкого вершника. Фабіан і сам хотів поглузувати, тому через ліс подався до міста.

Бальтазар, прогулюючись цим часом у лісі, зустрів Кандіду з батьком. Мош Терпін запросив його на чай, розважитись приємною розмовою. Повинен приїхати якийсь розумний юнак.

Розділ третій

Літературне чаювання у Моша Терпіна. Юний принц

Фабіан розпитував усіх перехожих, чи не бачили вони чудернацького малюка верхи. Але ніхто нічого такого не міг сказати, і глузливих посмішок на обличчях хлопець не помічав. Люди лише розповідали, що проїжджало двоє струнких вершників, один з них був маленький на зріст, гарний та приємний на зовнішність. Бальтазар з Фабіаном намагались переконати всіх, що малюк бридкий і зовсім не гарний, але їм не щастило. Фабіан нагадав другові, що вони завтра побачать «ніжну мамзель Кандіду».

Кандіда була гарна, як намальована, з променистими очима. Це була струнка й рухлива дівчина, але руки й ноги в неї могли б бути й більш витонченими, якби вона їла менше тістечок. Кандіда любила веселе товариство: грала на фортепіано, підспівувала, танцювала.

Але поети можуть у кожній жінці знайти недоліки. їхній ідеал: дівчина повинна впадати за поезією, за їхніми віршами, співати їм пісень.

Кандіда — сама веселість і безжурність, їй подобались розмови і гумор. Але в ній було почуття, що ніколи не переходило в «банальну чулість». Тому Фабіан і вирішив, що Бальтазарові вона не підходить.

Фабіан, зайшовши до Бальтазара, посміхнувся, бо його товариш сидів такий причепурений. Хлопцеві хотілось вразити серце коханої дівчини.

У Терпіновому домі Кандіда пригощала гостей ромом, сухарями і коржиками. Студент просто милувався нею й не міг знайти потрібних слів. Професор відрекомендував товариству пана Ціннобера, який мав студіювати право в Керепеському університеті.

Фабіан тихо пожартував Бальтазарові: «Мабуть мені доведеться битися з цією поторочею на сопілках чи, може, на шилах! Бо іншої зброї я не можу вжити проти такого жахливого супротивника».

Товарищ знову його присоромив. Бальтазар спитав у малюка, чи нічого поганого з ним не сталося через невдалу їзду на коні. Та пан Ціннобер й не пам'ятав, що упав з коня, бо він, виявляється, «найкращий їздець» і навіть навчав у манежі офіцерів та солдатів верхової їзди.

Раптом малюк полетів шкереберть, коли у нього з рук вислизнула палиця, на яку він опирався. Карлик занявчав. Усі вирішили, що в залі знаходиться величезний кіт, а потім сказали, що це Бальтазар так жартує. Студент розгубився, а Кандіда заспокоювала його.

У залі вляглася метушня, всі повсідались і вели якісь бесіди. Це був зручний час, щоб читати новий, свіжий твір. І Бальтазар, оговтавшись, прочитав свою поему про соловейка та пурпурову рожу. Він палко читав, виливаючи всю пристрасть свого закоханого серця. Хлопець тремтів від радощів, коли чув зітхання або слова: «Чудово... Надзвичайно... Божественно!» Поема всіх захопила.

Але тільки-но він закінчив читати, як слухачі кинулися до карлика зі своїми похвалами і вигуками про його талановитість. Бальтазар розгубився. Навіть Фабіан був переконаний, що вірші написав і читав Ціннобер. Найвродливіша дівчина, Кандіда, на прохання присутніх, подарувала виродку свій поцілунок. Бальтазар розлютився, а Фабіан сказав, що його товариш ревнує Кандіду, і запропонував йому потоваришувати з цим юнаком, бо той, дійсно, заслуговує на похвалу.

Тепер у залі Мош Терпін зі своїми фізичними приладдям показав усім дослід, і знову глядачі хвалили і аплодували «найдорожчому пану Цінноберу». Його намагалися взяти на руки або потиснути йому руку, а він «поводився вкрай непристойно»: махав маленькими ніжками, гомселив ними в товсте професорове черево й щось квакав огидним голосом, рипів, надувшись, «як малий індик».

Серед товариства був також юний принц Грегор, що вчився в університеті. Він дуже вродливий, шляхетної і невимушеної поведінки, що виявляло його високе походження.

Тепер принц Грегор не відходив від Ціннобера, вихваляючи того як найкращого поета та фізика.

Мош Терпін висував версії, що, можливо, його протеже пан Ціннобер князівської, навіть королівської крові: він талановитий, благородної поведінки. Таким його рекомендував пастор, що його виховував.

Тієї миті сповістили, що вечеря готова. Ціннобер пришкандибав до Кандіди, незграбно схопив ії за руку і повів у їдальню. Як несамовитий кинувся Бальтазар у темну ніч, крізь бурю й дощ, додому.

Розділ четвертий

Як скрипаль-італієць Сбіока нахвалився запроторити пана Ціннобера в контрабас, а референдарій Пульхер не міг дістати посади в міністерстві закордонних справ. Як Бальтазара було зачаровано за допомогою головки ціпка

Бальтазар сидів на камені в лісовій глушині, думаючи про Кандіду. Він зрозумів, проаналізувавши останні події, що малюка зачаровано, і це відьомство треба припинити.

Повертаючись до Керепеса, Бальтазар зустрів синьйора Вінченцо Сбіоку, віртуоза скрипаля, відомого на весь світ, у якого навчався грати два роки. Сбіока розповів про свій концерт, де всі аплодисменти й похвали дісталися пану Цінноберу, а його, музиканта, ледь не побили. Синьйора Брагаці лежить у гарячці, бо всі похвалили спів Ціннобера, а співала ж арію вона. Ображений усім цим, Вінченцо Сбіока нахвалявся запхнути Ціннобера в контрабас.

Ледве Бальтазар провів скрипаля, як побачив свого товариша референдарія Пульхера, що намагався застрелитися. Пульхер розповів про свій усний іспит на посаду таємного експедитора у міністерстві закордонних справ. Радник посольства підбадьорював його, бо праці, подані до міністерства, одобрив сам міністр.

— Радник приймав іспит у мене і в маленького карлика. Я відповідав на всі запитання, а потвора щось мимрила. Малюк непристойно поводився, кілька разів падав з високого стільця, і мені доводилося його садовити. Радник люб'язно посміхався йому, на роботу взяли його, а мене вилаяли, буцімто я прийшов п'яний, падав зі стільця, поводився непристойно і нічого не знав.

Бальтазар поділився з референдарієм своїми думками про відьмацтво, і вони вирішили вивести малюка на чисту воду.

Товариші почули музику гармонії. Лісом їхав чоловік, одягнений по-китайськи, на голові у нього пишний берет. Карета з кришталю і колеса також. Білі єдинороги везли карету, замість візника золотий фазан, а ззаду сидів золотий жук. Чоловік привітався з друзями, і з блискучої головки довгого ціпка, що тримав незнайомець, на Бальтазара упав яскравий промінь. Юнака немовби хто вколов у груди. Цієї миті він вирішив, що цей чоловік врятує їх від «нечестивих Цінноберових чар».

Розділ п'ятий

Як князь Барсануф зробив таємного експедитора Ціннобера таємним радником в особливих справах. Книжка з малюнками доктора Проспера Альпануса. Бальтазарова втеча

Міністр закордонних справ, при якому пан Ціннобер обійняв свою нову посаду, був нащадком барона Протекстатуса фон Мондшайна, який у хроніках шукав родовід феї Рожабельверде. Звали його як предка, Протекстатус фон Мондшайн, і він мав найкращу освіту.

Наступник великого Пафнутія, князь Барсануф любив його, бо той на кожне запитання мав відповідь, добре танцював і розумівся на грошових справах.

Барон запросив князя на сніданок із лейпцизьких жайворонків та на чарку гданської золотої горілки. Запросили й Ціннобера. Князь похвалив малюка, думаючи, що тепер папери так гарно й правильно заповнює саме він. У цей час малюк запихався жайворонками, нікчемно шамкаючи й плямкаючи, посадив масляну пляму на кашемірові штани князя.

Підійшов один юнак, повідомивши, що це він складає доповіді. Та князь визвірився на нього, звинувативши хлопця в брехні, ще й зауважив, що це він плямкає і посадив пляму на штани.

Під час сніданку князь назначив пана Ціннобера таємним радником в особливих справах, зазначивши: «Справжній англієць!»

Фабіан розповів Бальтазару про кар'єру Ціннобера, як Кандіда у нього закохалась і заручилась. Та Бальтазара це не стурбувало. Він повідомив друга про почуте й побачене в лісі, про відьомство карлика.

Фабіан запевняв, що цей незнайомець не чарівник, а доктор Проспер Альпанус^ який хоче ним здаватись. Щоб переконатись у цьому, товариші пішли до вілли доктора.

Вони постукали молотком у ґратчасту браму, почувся підземний гуркіт, і брама потихеньку відчинилась. Хлопці йшли широкою алеєю, а обабіч них стрибали дві величезні жаби. Фабіан в одну кинув камень, та раптом вона перетворилась на жінку, бридку й стару, а інша — на чоловіка, що ретельно копав город.

На моріжку, як здалось Бальтазарові, паслись білі єдинороги; а Фабіан у них бачив тільки коней.

Замість швейцара там був золотий, схожий на страуса, блискучий птах. Фабіан і тут не вірив своїм очам, запевнюючи, що це перевдягнений хлопець.

Гостей зустрів доктор Альпанус. Бальтазар йому розповів усе, що думає про Ціннобера. У своїй бібліотеці господар узяв книгу про домовиків-коренячків, де вони були намальовані. Коли доктор до них доторкався, вони оживали, потім він знову запихував їх у книжку. Ні серед домовиків-коренячків, ні серед рудих гномів Бальтазар не виявив малого Ціннобера.

Тоді доктор Альпанус вирішив провести іншу операцію. Вони пройшли в другу залу, де Проспер Альпанус вимагав від Бальтазара побажати, щоб з'явилась Кандіда.

Знявся блакитний дим. З'явилась Кандіда, а поряд бридкий Ціннобер, якого вона пестила. Проспер дав Бальтазару кийок, щоб побити потвору.

Після цього досліду доктор зробив висновок: Ціннобер — людина, але якісь сили йому допомагають. Він запросив Бальтазара прийти ще раз. Фабіан репетував, що не вірить у ці бабські казки. Проспер Альпанус заспокоїв його, погладивши по руці, від плеча до зап'ястків.

Дорогою до Керепесу Бальтазар помітив, що у друга дивний сюртук: поли довгі, а рукава короткі.

Сам Фабіан нічого не розумів. Дійшовши до брами, він розгледів, що його рукава коротшають, а поли довшають і волочаться за ним по землі. Перехожі сміялися з нього, а діти смикали і рвали сюртук. Тільки-но він ускочив в якийсь будинок, як поли щезли і з'явились рукава.

У цей час Бальтазара затяг у якийсь провулок Пульхер. Він розповів, що Бальтазара шукають, бо його звинувачено у порушенні хатнього права: він вдерся в будинок Моша Терпіна і відлупцював до смерті потворного малюка. Референдарій обіцяв хлопцеві свою допомогу, а зараз відправив його в село Гох-Якобсгайм, де знаменитий учений Птоломеус Філадельфус писав свою книгу про невідоме студентське плем'я.

Розділ шостий

Як таємний радник Ціннобер причісувався у своєму саду і приймав росяну ванну. Орден Зелено-плямистого Тигра. Як панна Рожа-Гожа завітала до Проспера Альпануса

Професор Мош Терпін радів з приводу, що його донька виходить заміж за таємного радника. Тепер він зможе піднятися вгору по службовій драбині, як і його зять.

На світанку за Ціннобером ходив секретар Адріан, той юнак, який мало не позбувся свого місця в канцелярії міністерства. Він повернув собі прихильність князя лише тим, що здобув для нього чудовий засіб виводити плями. Таємний радник Ціннобер мешкав у прегарному будинку з іще кращим садом. Через кожні дев'ять днів на світанку він сам, без служника, хоч йому було дуже важко, вдягався і йшов у сад.

Пульхер і Адріан відчували якусь таємницю і, довідавшись у камердинера, якої ночі пан мав іти в сад, проникли у маєток.

Вони побачили, що до малюка прилетіла якась жінка з крильми за плечима, розчесала золотим гребінцем його довгі кучері. Вона побажала йому бути розумним. А курдупель відповів, що він і так найрозумніший.

Коли жінка щезла, Пульхер і Адріан вискочили з кущів, зазначивши, що його гарно причесали.

Ціннобер хотів утекти, та його підвели кволі ніжки. Він упав, заплутався у квітах, які його заросили.

З цього приводу Пульхер написав Бальтазарові лист. Ціннобер, засмучений цією пригодою, заліг у постіль і стогнав. Чутка про його хворобу дійшла до князя, який прислав йому свого лейб-медика.

Лейб-медик визначив, що таємний радник себе не шкодує заради вітчизни. Він, мабуть, помітив червону смугу на голові Ціннобера і ненароком торкнувся її. Ціннобер зловіснів від люті, дав ляпаса лікареві, аж луна пішла по кімнаті:

— Я здоровий, чого ви від мене хочете? Я зараз вдягнусь і піду в міністерство на конференцію.

Претекстатус фон Мондшайн попросив малого Ціннобера прочитати записку, яку нібито склав сам. Сподіваючись на талант таємного радника, Претекстатус хотів виграти на цій доповіді.

А насправді записку склав не міністр Мондшайн, а секретар Адріан.

Малюк щось мимрив і шамкав нерозбірливо, тому князь сам взявся читати доповідь. Задоволений, він назначив Ціннобера міністром, а Мондшайна відправив на відпочинок. Князь також нагородив малюка орденом Зелено-плямистого Тигра, хотів повісити орденську стрічку, та вона не висіла, як слід, за правилами, на Цінноберові — горб заважав.

Та у князя зібралася орденська рада, якій він наказав придумати, як закріпити цю стрічку на тілі нового міністра. Часу їм дав вісім днів. Тут були і філософи, і природознавець...

Всі думали. Щоб краще думалось, створили умови повної тиші: у палаці ходили у м'яких капцях, говорили пошепки; біля палацу вулиці вслали товстим шаром соломи; заборонили бити в барабани й грати на музичних інструментах поблизу палацу.

На раду запросили театрального кравця Кеса, спритного й хитрого чоловіка. Він швидко придумав, що стрічку можна закріпити ґудзиками.

Князь схвалив постанову орденської ради: запровадити кілька ступенів ордена Зелено-плямистого Тигра, залежно від кількості ґудзиків. Міністр Ціннобер отримав особливу нагороду: орден із двадцятьма діамантовими ґудзиками, бо саме стільки потрібно їх до його чудернацької фігури.

Незважаючи на мудру вигадку, князь не любив кравця Кеса, та все ж нагородив його орденом із двома золотими ґудзиками.

Доктор Альпанус цілісіньку ніч складав Бальтазарів гороскоп, довідався дещо й про малого Ціннобера. Він хотів поїхати у Гох-Якобсгайм, та до нього завітала панна фон Рожа-Гожа.

Вона'була в довгій чорній сукні й чорному серпанку. Спрямувавши промінь ціпка на неї, Проспер побачив патронесу у білому вбранні, з прозорими крильми за спиною, з білими й червоними трояндами у волоссі.

Він сховав ціпок і запросив даму на каву. Цього дня богато чудес трапилося: дама пролила каву, розбила золотий гребінець, ставала метеликом і мишкою, а доктор перекинувся жуком, потім котом.

Проспер Альпанус розповів пані Рожа-Гожа, що це він попередив її про введення освіти, це він зберіг нетронутим свій парк, своє чарівницьке приладдя.

Панна просила доктора змилуватись над її вихованцем, тоді мудрець показав Бальтазарів гороскоп. І панна Рожа-Гожа поступилася цій вищій силі. Таким чином, патронеса і чарівник затоваришували.

Розділ сьомий

Як професор Мош Терпін у князівській винарні досліджував природу. «Mycetes Beelzebub» (1). Розпач студента Бальтазара. Подарунок Проспера Альпануса

Бальтазар отримав листа від референдарія Пульхера: «Справи наші, любий друже Бальтазаре, йдуть щораз гірше. Огидний Ціннобер тепер уже міністр закордонних справ і отримав орден Зелено-плямистого Тигра із двадцятьма ґудзиками. Професор Мош Терпін пиндючиться, через свого майбутнього зятя отримав посаду генерал-директора всіх природничих справ. Він цензурує і ревізує сонячні й місячні затемнення, а також передбачення погоди в дозволених у державі календарях, а особливо досліджує природу в резиденції та околицях. Він отримує найрідкісніших птахів, найкращих звірів і, щоб дослідити їхню природу, велить засмажити їх, а потім з'їдає. Ціннобер поклопотався, щоб Мош Терпін міг студіювати свій новий трактат про вино в князівській винарні. Він таким чином простудіював багато вина і шампанського.

Міністр обіцяє тобі помститися. А моя кожна зустріч з ним стає фатальною. У зоологічному кабінеті, коли він стояв перед скляною шафою з рідкісними американськими мавпами, чужинці переплутали його з мавпою, назвавши мавпою Ревун-Вельзевул. Я так реготав, не міг утриматись. Ціннобер майже не луснув, йому відмовили ноги, і камердинер відніс його в карету. Він навіть відмовився від послуг князевого лейб-медика. Прощавай, Бальтазаре, не втрачай надії, ховайся краще».

Бальтазар сидів так у роздумах у гущавині лісу, нарікаючи на свою долю і марні обіцянки Проспера Альпануса. Раптом щось дивно блиснуло, хлопець побачив доктора, що летів до нього на комасі, схожій на польового коника.

Проспер вибачив юнакові його думки і розповів про своє кохання. В Індії у нього є кохана, від якої йому передав вітання друг Лотос. Баль-заміна, так звали індійську принцесу, кличе його до себе. Розповів і про панну фон Рожа-Гожа і її вихованця малюка Цахеса.

Його дивні чари сховані у трьох вогненно-блискучих волосках, які повинен вирвати саме Бальтазар і негайно спалити, щоб не трапилось лиха. Для того щоб краще роздивитись волоски, Альпанус подарував хлопцеві лорнет, а для його покараного товариша Фабіана — черепахову табакерку, яка позбавить того чар. Проспер оформить формальний дарчий запис, де назветься дядьком Бальтазара і подарує йому свій чудовий маєток. Там після весілля юнак мешкатиме зі своєю молодою дружиною. У цій садибі є найкраща городина для салатів, найкраща погода для білизни, найкращі килими, що не псуються і не заплямовуються.

А сам Проспер Альпанус поїде до своєї Бальзаміни.

(1) Mycetes Beelzebub (лат.) — мавпа Вельзевул.

Розділ восьмий

Як Фабіана через довгі поли почали вважати за сектанта й бунтівника. Про скасування посади генерального директора в природних справах. Втеча Ціннобера з Терпінового дому

Бальтазар рано-вранці прокрався в Керепес у будинок свого друга Фабіана. Фабіан блідий лежав у ліжку. Тепер він уже вірив в усякі чари, бо який би костюм, якого кравця не був би, у ньому все одно коротшають рукава і довшають поли. У його домі зараз висіло багато костюмів. Фабіан розповів своєму товаришеві, що богослови вважають його за сектанта, а дипломати — за бунтівника. Його визивав ректор, і студент ї з'явився у жилеті без сюртука. Пан ректор страшенно розсердився, наказав з'явитися у пристойному вигляді через тиждень. Цей строк завершувався сьогодні. Бальтазар передав Фабіанові табакерку. Коли хлопці її відкрили, то з неї випав чудово пошитий фрак із найтоншого сукна. Цей фрак дуже личив юнакові. Чари зникли. Потім Бальтазар розповів другові про розмову з дядечком Проспером Альпанусом. Фабіан обіцяв свою підтримку і допомогу.

Тієї миті по вулиці йшов референдарій Пульхер, дуже засмучений. І Фабіан його гукнув, а сам пійшов на прийом до ректора.

Пульхер вислухав розповідь Бальтазара, висловившись про сумну годину, бо саме сьогодні огидний карлик урочисто святкуватиме свої заручини. Мош Терпін запросив навіть князя. В освітленій сотнями свічок залі стояв прибраний малий Ціннобер, тримаючи за руку молоду Кандіду, він огидно шкірився та всміхався. Коли настав час мінятися обручками, до зали увірвався Бальтазар, а за ним Пульхер і Фабіан. Всі почали репетувати і скаржитися на це ) неподобство. Бальтазар через скельце розглядів чарівне пасмо волосся. Ухопив його, та Ціннобер почав відбрикуватись ніжками, дряпатись, кусатись. Тоді Фабіан і Пульхер взялися тримати малюка. Після цього ні князь, ні оточуючі вже не бачили в ньому того міністра Ціннобера; всі почали сміятися з карлика-курдупеля, огидного потвори.

Князь розгнівався на Моша Терпіна, відібрав у нього посаду генерального директора природничих справ, бо на заручинах не знайшов свого міністра.

Мош Терпін з люті хотів викинути карлика у вікно, а доглядач зоологічного кабінету переплутав малюка з мавпою. Під глузливий регіт потвора вибігла і, рохкаючи, побігла додому, не помічена навіть своїми слугами.

Бальтазар розповів усе Кандіді, яку заморочили Цінноберові чари. А дівчина зізналася йому в коханні. Мош Терпін лементував, ламаючи руки. Його також запевнили в чарах потворного курдупеля, отриманих від феї Рожабельверде.

— Еге ж,— сказав Мош Терпін,— еге ж, мене зачарував потворний чаклун... я вже більше не стою на ногах... я ширяю під стелею... Проспер Альпанус прийде по мене... я полечу на метеликові... мене причеше фея | Рожабельверде... патронеса Рожа-Гожа... я стану міністром! Королем! Імператором!

Кандіда і Бальтазар повідомили професора про своє рішення одружитись. Батько дозволив: «...Одружуйтесь, кохайтесь, голодуйте вкупі, бо я це дам Кандіді ані гроша посагу».

Бальтазар хотів його переконати, що вони не голодуватимуть, та відклали це на завтра, бо пан професор дуже-дуже стомився.

Розділ дев'ятий

Як стара Ліза зчинила бунт, а міністр Ціннобер, тікаючи, підсковзнувся. Як зажурився князь Барсануф, як він їв цибулю, і як ніхто не міг заступити йому Ціннобера

Карета міністра Ціннобера майже всю ніч даремно стояла біля Терпінового дому. Візник довго не вірив, що Ціннобер пішов додому пішки і тут його нема.

Приїхавши додому, він розпитав у камердинера, чи господар вдома. Слуга розповів, що пан повернувся зі свята невдоволений, то рохкаючи, то по-котячому нявкаючи, проліз попід ногами камердинера. А зараз вони сплять, хропучи так, як завжди по великих справах.

Служники пішли перевірити, чи й зараз Ціннобер хропе. Малюк хропів, вигравав, свистів у найхимерніший спосіб.

Рано-вранці у міністровім домі вчинився гвалт. Якась стара селянка, одягнута в давно вилинялу, убогу святкову сукню, просилася до свого синочка, до малого Цахеса. Швейцар сказав, що це будинок міністра Ціннобера, а серед служників такого немає. Жінку прогнали.

Тоді вона сіла на кам'яних сходах будинку з другого боку вулиці. Люди почали збиратись навколо неї. Вони не знали, чи вона божевільна, чи в її словах є правда. Жінка дивилась на Цінноберові вікна. А потім посміхнулась:

— Онде він, мій малюк Цахес.

Всі глянули туди і почали реготати, побачивши малюка Ціннобера, що в гаптованих яскраво-червоних шатах, перевішений орденською стрічкою, стояв біля вікна, яке досягало самої підлоги.

Глядачі, сміючись, кричали:

— Малюк Цахес! Малюк Цахес!

Слуги реготали завзятіше від усіх, побачивши свого пана.

Міністр, зрозумівши, що сміються з нього, почав погрожувати поліцією, вартою, тюрмою. Але чим більше міністр навіснів, тим дужчий здіймався регіт. У нього почали жбурляти каміння, овочі.

Між тим, пішла чутка, що це справді малюк Цахес, що ганебною брехнею і ошуканством проліз нагору, прибравши собі горде ім'я Ціннобер.

Люди ринули у міністрів будинок, камердинер заламав руки. Він не міг знайти свого господаря, не знайшли його і люди.

Коли заколот вщух, Ціннобер не вийшов зі свого сховку. Камердинер помітив, «що з однієї гарної срібної посудини з вушками, яка завжди стояла біли туалету, бо міністр дуже цінував її, як коштовний подарунок самого князя, стирчать маленькі, тоненькі ніжки». Коли служник його звідти витяг, його вельможність були мертві — камердинер заплакав; витерши його, поклав у ліжко і викликав лейб-медика.

До кімнати ввійшла панна фон Рожа-Гожа. Вона заспокоїла людей, а слідом за нею увійшла Ліза, рідна мати маленького Цахеса. Мертвий Ціннобер здавався тепер кращим, ніж будь-коли в житті. На вустах застигла лагідна легенька посмішка. Волосся знову спадало на плечі кучерями, а не куйовдилося. Панна погладила малюка по голові, і миттю в чубі заблищала червона смужечка.

Ліза почала плакати і нарікати: краще б він залишився вдома, я б його носила в кошику, і мені давали б коли-ніколи монетки.

Ліза думала, що весь цей будинок і гроші, які нажив її син, залишаться їй. Але ні. Жінка ще більше розрюмсалась. Вона хотіла забрати свого маленького Цахеса, щоб священик зробив з нього опудало. Фея розгнівалась, випровадила жінку, наказала зачекати її, бо хотіла чимось розрадити і допомогти.

Рожабельверде дякувала Просперу Альпанусу, що повернув малюкові його вигляд, що потвору поховають з почестями.

Князь Барсануф дуже плакав, побачивши свого міністра мертвого. Лейб-медик, оглянувши небіжчика, визначив причину смерті — не фізична, а психічна. Він вважав, що міністр багато займався державними справами, а також тиск орденської стрічки заважав діяльності мозкової та вузлової системи.

Князь ще трохи поплакав і пішов. Виходячи з будинку, він побачив стару Лізу з вінком золотої цибулі. Він з нею лагідно порозмовляв, покуштував її золотої солодкої цибулі, наказав їй постачати цибулю на князівську кухню. Князь куштував солодку, міцну, пекучу цибулю, а перед собою бачив небіжчика Ціннобера, який йому шепотів: «Купуйте, їжте цю цибулю, князю, на благо державі!» Князь дав Лізі декілька золотих, отак вона вибилась із злиднів за допомогою таємних чар Рожі-Гожі.

Похорон міністра Ціннобера був одним із найпишніших: його поховали із пошаною, пам'ятаючи всі заслуги його розуму перед державою.

Розділ останній

Покірне прохання автора.

Як професор Мош Терпін заспокоївся, а Кандіда вже ніколи не дратувалась. Як золотий жук продзижчав щось на вухо докторові Просперу Альпанасу, що попрощався й поїхав, а Бальтазар щасливо зажив з дружиною

Тепер, любий читачу, я хочу з тобою попрощатись. Той, хто списує для тебе ці аркуші, багато знає про славетні діла Ціннобера і залюбки розповів би тобі ще. Та ба! Озираючись на події чудернацькі, нагромадивши їх, він боїться втратити твою довіру, любий читачу. Написавши «Розділ останній», він просить невимушено дивитися на ці образи, навіть заприятелювати з ними.

Історію можна було б завершити смертю Ціннобера, та краще поставити на кінці радісне весілля.

Бальтазар заспокоїв Мош Терпіна, показавши через лорнет міністра Ціннобера; здивував, познайомивши його із своїм дядьком Проспером Альпанусом, що дарував молодятам свій маєток з навколишніми лісами, полями, луками. Тут професор міг студіювати свої нові досліди.

Хлопець познайомив батька Кандіди з просторою пивницею, яка була не гірша князівської винарні.

На цьому професор і заспокоївся.

Бальтазарове весілля святкували у приміській віллі. Наречену вбирала фея Рожабельверде, яка оточила дівчину своїми чарами. Кандіда була надзвичайно чарівна. Крім того, Рожа-Гожа подарувала їй чудесне магічне намисто, і відколи вона його наділа, то вже ніколи не дратувалась через дрібниці.

Молодий і молода були щасливі.

Чарівник і чарівниця оздобили весілля дивами: солодкі пісні про кохання, з-під землі підіймалися столи з наїдками і кришталевими пляшками.

Вночі спустився золотий жук, і Проспер, попрощавшись з усіма, полетів до Індії.

Бальтазар, пам'ятаючи поради Проспера Альпануса, розумно користувався чудовим приміським маєтком, став добрим поетом. Кандіда ніколи не дратувалась, бо не знімала намиста. Молодим нічого не бракувало, вони зажили найщасливішим родинним життям.

Отож, казка про малюка Цахеса, прозваного Ціннобером, тепер справді має цілком щасливий кінець.

 При подготовке к печати записок Мурра, потомка прославленного Гинца фон Гинценфельда (более известного миру как Кот в сапогах), издатели обратили внимание на присутствие в рукописи явно посторонних фрагментов — отрывков из опубликованного ранее повествования о капельмейстере Иоганнесе Крейслере и его друге маэстро Абрагаме. Страницы эти оказались в рукописи Мурра по той простой причине, что Кот использовал их — распотрошив книгу из библиотеки своего хозяина Абрагама — в качестве промокательной бумаги. По странному совпадению, многие эпизоды жизнеописания Крейслеpa дополняют события, изложенные Котом Мурром, — но это сущая случайность, поскольку Мурр придерживался строгой хронологии, а страницы из книги вырывались им произвольно. Тем не менее издатель оставил все как есть — на том основании, что именно Крейслеру маэстро Абрагам вверил заботу о Коте Мурре, удаляясь от двора князя Иринея.

Князь имел некогда пусть миниатюрное, но собственное княжество, потерянное им после роспуска Бонапартом прусской администрации в Польше (кое-кто, впрочем, полагал, что княжество попросту выпало из его кармана на прогулке). Наиболее влиятельными лицами при дворе были советница вдова Бенцон (в молодые годы фаворитка князя) и маэстро Абрагам, слывущий магом и алхимиком. Органный мастер и настройщик роялей, он снискал славу иллюзиониста и устроителя фейерверков и парковых аллегорий, был обласкан старым князем, после его смерти странствовал по Европе, но затем снова призван служить при дворе поселившегося в Зигхартсвейлере Иринея.

Ещё одно влиятельное — но совершенно в ином роде — лицо при дворе, возбуждающее в свите самые противоречивые чувства, это капельмейстер Иоганнес Крейслер, дающий уроки музыки дочери князя принцессе Гедвиге и её подруге Юлии, дочери вдовы Бенцон. Рано осиротевший, Крейслер был воспитан и обучен нотной грамоте маэстро Абрагамом, который на всю жизнь стал его лучшим другом.

Жизнью и душевными устремленьями обязан Абрагаму и Кот Мурр. Он полагает, что родился в доме маэстро, причём не иначе как на чердаке (откуда ещё могла взяться возвышенность его ума и духа); между тем слепым котёнком, вкупе с братьями и сёстрами, он был подвергнут утоплению в реке и, чудом не захлебнувшись, вытащен из воды за шкирку проходившим по мосту Абрагамом. Воспитание в традициях Руссо, наряду с тягой к письменному столу маэстро и книгам на столе, привело к тому, что Мурр очень скоро выучился читать (сравнивая читаемое хозяином вслух со словами в книге), а затем и писать. Первыми литературными опытами Кота были дидактический роман «Мысль и чутье, или Кот и Пёс» (созданный не без влияния пуделя Понто), политический трактат «К вопросу о мышеловках» и трагедия «Кавдаллор — король крысиный». Увы, тетрадь со стихами Мурра, данная на прочтение Понто, попала в руки хозяину пуделя профессору эстетики Логарио, и тот (очевидно, что из зависти) наябедничал на феноменально одарённого Кота маэстро Абрагаму. Маэстро обеспокоен тем, что киска более озабочена изящной словесностью, нежели мышами, и закрывает Мурру доступ к чтению, «Что может причинить гению большую боль, чем видеть себя непризнанным и даже осмеянным!» — сетует Мурр, но утешается тем, что ещё вольнее в результате стал творить его собственный разум.

Похожие переживания испытывает и капельмейстер Крейслер. Он тяготится своей ролью при дворе, светским этикетом и лицемерием. «В жилах этого молодого человека струится одна только музыка», — перефразирует он описание некоего старинного инструмента в музыкальном лексиконе. Утешением служит Крейслеру общество милой фрейлейн Юлии, чья душа, как и его, открыта божественным звукам. К их уединённым занятиям музыкой присоединяется и принцесса Гедвига, питавшая поначалу к капельмейстеру, как ему казалось, неприязнь. Принцесса признается Крейслеру в причине своего смятения от появления его при дворе: сердце её терзается воспоминанием о придворном живописце, сошедшем с ума от любви к её покойной матери; множество дивных портретов княгини украшают стены замка до сих пор, внушая Гедвиге мысль о том, что человек рождён для жизни лучшей, чем та, которую ведёт она. «Любовь артиста! — восклицает Гедвига. — О, это прекрасный, небесный сон — но только сон, только тщетная мечта!..»

История, рассказанная принцессой Гедвигой, глубоко взволновала Крейслера. Неземная музыка и неземная любовь — вот и все, что имеет истинную ценность, не подвержено сомнениям и насмешкам, с коими он взирает на все кругом. Доверительно беседуя с маэстро Абрагамом, он находит в нем полного союзника. В жизни маэстро было две минуты счастья: когда он внимал звукам старинного органа в удалённом от мирской суеты аббатстве и когда с ним была его Кьера, его юная ассистентка в фокусе с Невидимой Девушкой, а затем и жена. Благодаря её пророческому дару и магнетическому воздействию на людей, даже на большом расстоянии, фокусник и механик Абрагам и был приближён ко двору старого князя. Недолго длилось блаженство: вскоре после смерти князя Кьера бесследно исчезла. Эта сердечная рана поныне не зажила.

...Час любви пробил и для Кота Мурра: наступили мартовские иды — и на одной из ночных прогулок по крыше он встречает очаровательную кошечку по кличке Мисмис. Первое любовное свидание прерывают и омрачают два её отвратительных кузена: они жестоко избивают Мурра и сбрасывают его в сточную канаву. Образ Мисмис преследует его, он слагает в её честь гимны и мадригалы. Плоды его вдохновения оплачены сполна! Мурр и Мисмис вновь встречаются под луной, никто им не препятствует петь дуэтом (она — на редкость музыкальна). Кот решается применить радикальное средство от последующих амурных терзаний: предлагает своей Прекрасной Даме лапу и сердце. О Боги! Она — согласна!.. Однако в жизни всякого поэта часы блаженства скоротечны: Мисмис изменяет Мурру с пёстрым котом-ловеласом. Объяснение супругов протекает на диво спокойно; оба признаются друг Другу в сердечном охлаждении — и решают идти далее каждый своим путём. Мурр возвращается к наукам и изящным искусствам с ещё большим рвением, чем до встречи с Мисмис...

Тем временем в Зигхартсвейлер приезжает из Италии принц Гектор, потомок знатного и богатого рода, за которого князь Ириней задумал выдать дочь. На балу Гедвига ведёт себя более чем странно, шокируя весь двор: она три раза кряду пляшет с принцем лихой итальянский танец, совсем не свойственный её природе. Принц ей совсем не мил — но оказывает на неё какое-то демоническое воздействие. Сильное впечатление производит принц и на Юлию: она в беседе с матерью уподобляет его взгляд огненному взору василиска. Советница Бенцон смеётся: сразу двум девицам милый принц кажется чудовищем — что за глупости! Нет, это голос сердца, уверяет мать Юлии. После бала ей снился принц, под видом капельмейстера Крейслера заключивший её в объятья со словами: «Ты уже убита — и отныне должна быть моей!» От этих посягательств её избавляет во сне истинный, а не мнимый Крейслер — благодетельный дух замка, призванный оградить и её и принцессу Гедвигу от злых чар. Советница Бенцон толкует этот сон на свой лад: Иоганнес Крейслер — человек, вносящий разлад в жизнь при дворе князя. Мало ей маэстро Абрагама — теперь ещё и этот музыкант! Она обязана вмешаться в развитие событий!..

Нечего говорить, что неприязнь к принцу Гектору питает и Крейслер. Абрагам согласен: это сущий змей-искуситель. Брак с Гедвигой он готов заключить лишь по расчёту, в действительности у него виды на Юлию. Разумеется, Крейслер должен вступиться за её честь, но обычное оружие здесь неуместно. Маэстро Абрагам вручает другу миниатюрный портрет некоего лица, взгляд на которое повергнет Гектора в ужас и обратит его в бегство. Предсказание сбывается в точности. Но и капельмейстер внезапно исчезает из замка. В парке находят его шляпу со следами крови. Ясно, что кто-то — скорее всего, адъютант Гектора — пытался его убить. Но убил ли? Ответа нет: адъютанта в эту ночь тоже след простыл...

Новый приятель Мурра чёрный кот Муций упрекает его: «Вы бросились из одной крайности в другую, вы вот-вот превратитесь в отвратительного филистера, чьи действия зависят от привходящих обстоятельств, а не от голоса чести. Ваше уединение вас не утешит, но ещё больше вам навредит!» Муций рекомендует Мурра своим друзьям — кошачим буршам, принимающим его как собрата, распевая «Gaudeamus igitur» и прочие гимны. Их кружок распадается после нескольких спевок на крыше: обитатели дома травят буршей гнусными собаками, вследствие чего отдаёт Богу душу славный Муций. На тризне Мурр знакомится с прелестной маленькой кошечкой Миной. Он готов ринуться на штурм её сердца — и вдруг видит поодаль Мисмис, о которой и думать позабыл. Мисмис останавливает Мурра: «Мина — твоя дочь!» Кот возвращается к себе под печку, дивясь причудам и превратностям судьбы...

Крейслер — о чем он извещает в письме маэстро Абрагама — нашёл приют в монастыре. В то время как в Зигхартсвейлере происходят в его отсутствие бурные события (болезнь и чудесное исцеление Гедвиги, тайное возвращение принца Гектора, обнаружение трупа его адъютанта, наконец, въезд гусарского полка из столицы — там прошёл слух, что в замке князя Иринея заговор и чуть ли не революция), виновник всего этого впервые испытывает душевное равновесие и посвящает себя музыке. Во сне ему видится Юлия — ангельская дева, поющая неслыханной красоты «Agnus Dei»; проснувшись, Крейслер записывает эту музыку, сам до конца не веря в то, что он — её автор. Он готовится принять монашеские обеты — но тут в аббатство приезжает из Италии новый настоятель отец Киприан, назначенный самим римским папой. Мрачный аскет, он решительно меняет уклад жизни в монастыре. Крейслер ясно видит: в новых обстоятельствах музыка в его душе заглохнет. Ночью в аббатстве совершается отпевание — в покойнике Крейслер узнает адъютанта принца Гектора, которого он убил, защищаясь от его нападения в Зигхартсвейлерском парке... Капельмейстер догадывается, что оказался вовлечён в некую страшную тайну, к которой имеет прямое отношение отец Киприан, — о чем без обиняков и объявляет новому аббату. Суровый монах мгновенно преображается и, преисполненный духа кротости и любви, рассказывает Крейслеру повесть своей жизни, проливающую свет и на многое, касающееся обитателей замка, где ещё недавно искал вдохновения наш музыкант.

В молодости отец Киприан, наследник могущественного государя, и его младший брат были на военной службе в Неаполе. Будущий аббат вёл образ жизни самый распутный, не пропуская ни одной красотки.

Однажды на улице какая-то старуха цыганка предложила ему познакомиться с дамой не только прекраснейшей, но и равной принцу по происхождению. Антонио (так его звали тогда) счёл старуху за обыкновенную сводню. Каково было изумление принца, когда, спустя несколько дней, он встретил старуху в обществе самой чудесной из виденных им дам. Молодую даму звали Анджела Бенцони, она родилась от внебрачной связи двух весьма знатных особ и — плод преступной любви — определена была жить вдали от дома, до особых распоряжений, под присмотром своей заботливой няни-цыганки, принятой принцем за сводню. Анджела ответила взаимностью на чувства Антонио, и их тайно обвенчали в капелле Сан-Филиппо. Раскрыв эту тайну и увидев жену старшего брата, принц Гектор воспылал к ней страстью. Вскоре Антонио застиг его в покоях Анджелы. Произошло бурное объяснение; в бокал Анджелы Антонио всыпал яд, но и сам пал замертво от кинжала Гектора. Чудесным образом исцелённый, Антонио дал обет замаливать свой грех в монастыре. В ту пору в Италии оказался маэстро Абрагам, под видом фокусника Северина искавший милую Кьяру. Старуха цыганка вручила ему миниатюрный двойной портрет, где, между изображениями Антонио и Анджелы, хранилось письменное свидетельство о двойном убийстве. Все изложенное, как мы видим, объясняет и трепет принца Гектора в ту минуту, когда Крейслер показал ему сие неотразимое оружие, полученное из рук маэстро Абрагама; и влияние, коим пользовалась при дворе князя советница Бенцон, мать внебрачной его дочери; и её догадки на тот счёт, что старый фокусник знает о ней нечто важное... и ещё многое, многое иное.

Именно теперь, когда, казалось бы, должно произойти в повести все самое главное, она неожиданно обрывается. Неожиданно — как решение принцессы Гедвиги выйти замуж за немилого ей Гектора. Неожиданно — как возвращение капельмейстера Крейслера в замок, его отказ от служения Богу и музыке ради любви Юлии. Неожиданно — как отъезд маэстро Абрагама за границу, похоже, на новые поиски «Невидимой Девушки»...

Неожиданно — как и смерть Кота Мурра, только вступавшего на порог славы и ещё более поразительных свершений.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману