Становлення поглядів щодо типології держави в історичному контексті

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 26 из 27Следующая ⇒

Особливості держави конкретного історичного періоду визначаються станом і рівнем розвитку суспільства. З розвитком суспільства змінюються зміст та методи управління, цілі, завдання й соціальна спрямованість. На характер і устрій держави впливають національний склад населення, своєрідність його культури, розмір території, географічне розташування, звичаї й традиції народу, релігійні переконання та інші фактори. Особливості історичних періодів у розвитку державно-організованого суспільства в різних народів у різний історичний час дозволяють виявити суттєві загальні ознаки, які притаманні всім  державам даного періоду.

Так, перші спроби типізації держав були здійснені ще античними мислителями (Сократ, Платон, Арістотель), які поділяли держави на дві групи: правильні та неправильні. До групи правильних держав вони відносили ті з них, де влада здійснювалася на основі законів та на користь загальних інтересів, а до неправильних держав — ті, де влада не спирається на закони і служить інтересам лише правителів [8, с. 236].

Сократ використовував принцип законності як базисний критерій у власній класифікації різних форм державного устрою і правління. Владу, основану на волі народу і на державних законах, він називав царством. Ту ж владу, що йшла всупереч волі народу й ґрунтувалася не на законах, а на свавіллі правителя іменував тиранією. Державний лад, за яким правління здійснювалося освіченими представниками родової знаті, які виконували закони, Сократ називав аристократією, якщо ж влада походила від найбагатших представників панівного класу — плутократією, якщо від волі всіх — демократією [9, с. 57].

Взявши за основу цей самий підхід, Платон виділяє три правильних форми держави: законну монархію — царську владу, тобто правління однієї особи на основі закону, аристократію — законну владу небагатьох, законну демократію — владу народу на основі законів. А також чотири неправильні форми: тиранію — незаконну владу однієї особи над усіма, олігархію — незаконне панування купки багатіїв, беззаконну демократію — владу народу не на основі законів (коли народ захоплює насильно владу), тимократію — панування користолюбців, які прагнуть до збагачення.

Арістотель вважав, що основними критеріями розмежування держав є, по-перше, кількість осіб, пануючих у державі і, по-друге, мета, яку здійснює держава. Він розрізняв правління одного, правління небагатьох, правління більшості. А форми держави поділяв також на правильні та неправильні. У правильних державах правителі мають за мету загальне благо, у неправильних — тільки своє особисте благо. До правильних форм держави відносить монархію (царську владу), аристократію і політію (правління на основі законів), а відповідними неправильними формами є тиранія, олігархія і демократія (правління народу незаконним шляхом) [10, с. 109]. Велике значення Арістотель приділяв тому, яке місце в цьому поділі займає людина, а саме — якою мірою держава забезпечує свободу та особисті інтереси кожного. Тому, переваги філософа були на стороні політії як змішаної форми управління державою, що поєднує в собі найкращі елементи аристократії та демократії.

На думку Полібія, розвиток держави, зміна її типів — це природно обумовлений процес. Держава розвивається по нескінченному колу, котре включає фази зародження, становлення, розквіту, занепаду й зникнення, які поступово переходять одна в іншу й цикл повторюється знову. Полібій вважав, що розвиток держави, її зміни та оновлення — це замкнуте коло. Історія підтверджує, що циклічність у розвитку державно-організованого суспільства є закономірним процесом. Багато держав проходили фази зародження, становлення, розквіту й занепаду, а потім відроджувалися в новій, більш досконалій державності, інші держави випали із замкнутого кола розвитку й стали надбанням історії (Вавилон, Спарта, Афіни, Рим та ін.). Філософ виділяв шість основних форм держави, які в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають наступні місця в рамках їхнього повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія (вироджена форма демократії, заснована на мінливих примхах натовпу). Але головним у поглядах Полібія було те, що за основу зміни циклів у розвитку держав він приймав зміни в співвідношенні державної влади й людини [11, с. 68-69].

На основі вищезазначеного можна наголосити, що античні філософи для характеристики держав, вживали різні поняття, наприклад, форма державного устрою, форма державного правління, форма держави, але слід пам’ятати, що кожен із них кваліфікував не певну державну форму у сучасному розумінні, а державу загалом, як таку з відповідним соціальним змістом, що заснована на соціальній рівності (є правильною) або ж нерівності (є неправильною). Відповідна традиція тривала до другої половини ХVІІІ ст., моменту юридичного закріплення республіки як однієї з форм правління у Конституції США 1787 р. Після чого у вченні про державу відбулося змішування елементів різних понятійних категорій — форми держави та соціальної сутності держави [12, с. 105].

Узагальнюючи типологізаційну характеристику держав періоду античності можна стверджувати, що античні філософи здійснили перші класифікації держав, засновані на критерії законності та протиставленні законного правління беззаконню. Даний критерій у певному сенсі безперечно зберіг своє значення і до тепер (наприклад, вітчизняний теоретик держави і права В. Ткаченко, використовуючи як критерій принцип законності, поділяє держави на дві групи — держави до громадянського і держави громадянського типу [13, с. 879] ) та у тій чи іншій формі широко використовувався у подальшій політико-правовій думці.

Щодо поглядів епохи Середньовіччя (V–XV ст.) — періоду панування релігії і церкви, то її яскравим представником є засновник християнської державно-правової концепції, теолог Фома Аквінський. Він належить до когорти геніальних еклектиків, систематизаторів християнської теології на основі вчення Арістотеля, класиків-інтерпретаторів, які особисто нових наукових істин не відкривали. Доктрини держави у його творчості виходять з ідей праці Арістотеля «Політика» про те, що держава являє собою певну частину універсального порядку, який утворений та керований Богом. Форму влади та способи її використання поділяв на правильні і дурні. З п’яти форм правління (чотири простих — аристократія, олігархія, демократія, монархія і одна змішана — аристократія з демократією) найкращою називав монархію, оскільки принцип її побудови схожий з принципом миростворення, керованого Богом [14, с. 216].

В епоху Нового часу (XVI – кінець XIХ ст.), яку пов’язують з переходом культури від релігійної сфери у сферу світську, набув поширення історико-формаційний підхід Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля — концепція духовної формації. За нею проблема типології держав трактувалась з позицій всесвітнього історичного процесу, розвитку духу свободи і його об’єктивізації у різних формах держави. Він виділяв чотири «всесвітньо-історичних царства»: східне, грецьке, римське, германське. Відповідні царства, за Гегелем, являли собою об’єктивно-історичні формації (формоутворення) світового духу, тобто розвитку ідей розуму і свободи у всесвітній історії. Із зміною цих «всесвітньо-історичних царств» відбувається і зміна відповідних форм держави: східному царству відповідає східна теократія (свобода одного, верховенство правителя), грецькому — афінська демократія, римському царству — римська республіка або аристократія (свобода деяких, тобто частини населення), германському царству — представницька монархія у германських народів Нового часу (свобода духу) [15, с. 370].

Отже, гегелівська типологія держав ґрунтується на його вченні про розвиток і зміну у всесвітній історії відмінних суспільно-духовних формацій (царств, світів), що являють собою прогресуючі етапи проявлення розуму і свободи, яким відповідають певні типи (форми) держави — теократія, демократія або аристократія, конституційна монархія. Та все ж, подібна абсолютизація ролі окремих народів та надання типологічного значення їхнім державним формам є доктринальним перебільшенням Гегеля. До того ж, така типологія через форми держави викликає заперечення ще й тому, що деякі із цих форм (наприклад, республіка, демократія) існували не тільки у період античності, але й існують до тепер. А найвища та остання, за Гегелем, форма держави — представницька монархія, була замінена після буржуазних революцій у багатьох країнах Європи республіканською формою.

Але у свій час філософія Гегеля була кульмінаційною точкою розвитку німецької філософії та світової загалом. Наприкінці XIX століття провідні академічні філософи як в Америці, так і у Великобританії переважно були його прибічниками. А одним із його учнів був німецький філософ Карл Маркс, який зберіг у своїй системі, в її остаточному вигляді деякі істотні гегельянські риси, хоча на відміну від ідеалістичної діалектики Гегеля марксистська діалектика є матеріалістичною.

Досить відомим є формаційний підхід К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна, в якому головним критерієм виступають соціально-економічні чинники. Згідно цього виокремлюють рабовласницький, феодальний, буржуазний і соціалістичний типи держави.

У межах цивілізаційного підходу О. Шпенглера, А. Тойнбі основними критеріями типологізації держав виступають культурні, релігійні, національні, психологічні та геополітичні ознаки. Залежно від яких держави ототожнюються з осередками цивілізацій: єгипетської, китайської, західної, православної тощо.

Георг Еллінек підкреслював, що, незважаючи на постійний розвиток і перетворення, можна встановити певні характерні ознаки, які надають тій чи іншій державі або групі держав упродовж їх історії відповідні риси певного типу. Він виділяє ідеальний та емпіричний типи держав, де ідеальний тип — це поміркована держава, якої в реальному житті не існує. Емпіричний тип визначають у результаті порівняння реальних держав між собою: давньосхідна, грецька, римська, середньовічна і сучасна [16, с. 218-219].

Австрійський та американський юрист і філософ Ганс Кельзен, вважав, що в основу типізації сучасних держав покладена ідея політичної свободи, тобто місце індивіда у створені правопорядку. Тому виділяє два типи держав: демократію — якщо індивід активно бере участь у створені правопорядку, та автократію — якщо не бере участі. Подібну типологізацію держав пропонує американський соціолог, політолог Роберт Моррісон Макайвер, поділяючи усі держави на два типи: 1) династичні (або аристократичні), де державна влада не виражає волі більшості населення. До них відносять імперії та псевдодемократичні держави, у яких уряд утворює привілейовану частину суспільства; 2) демократичні, де державна влада виражає волю усього суспільства або більшості його членів, а народ активно підтримує діяльність уряду (сучасні держави розвиненої демократії).

Німецький політолог Ральф Густав Дарендорф, поділяв усі держави на демократичні та антидемократичні . Він стверджував, що в результаті поступової демократизації суспільство класової боротьби стає суспільством громадян, у якому створена загальна для всіх основа, яка і робить можливим цивілізоване суспільне буття [17, с. 141].

Також заслуговують уваги і деякі теорії виникнення держав. Видатний англійський економіст Дж. Кейнс є засновником теорії держави загального добробуту, яка набула поширення в 40-х роках ХХ століття. Вона заснована на ідеях соціології та містить в собі наступні принципи: 1) сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Держава використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту, таким чином, впливає на приватний сектор, пристосовуючи його для загального добробуту; 2) держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної плати й пенсій, поліпшення житлових умов, охорона здоров’я, освіта), забезпечує більш високий рівень життя населення всієї країни; 3) поступове відмирання репресивно-каральної функції держави.

Автор робить висновок, що розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції держави перетворює її з класово-антагоністичної на державу загального добробуту.

Теорія плюралістичної демократії також ґрунтується на положеннях і висновках соціології, але виходить не з економічної чи соціальної діяльності держави, а з її політичної системи. Представниками цієї теорії є Г. Ласкі, М. Дюверже, Р. Дарендорф, Р. Ален, які стверджують, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникли внаслідок тих чи інших інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють об’єднання громадян, які через свої «групи інтересів» чи «групи тиску» впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів і потреб [18, с. 280].

Таким чином, соціальні групи й прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує й узгоджує можливості всіх об’єднань громадян у реалізації державної влади.

Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. поширилася теорія еліт, засновниками якої були італійські політологи Г. Моска і В. Парето. За нею в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. Парето стверджував, що політичне життя — це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильство. Еліта виникає у трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються з середовища інших людей.

У сучасних умовах поширилася теорія неоелітаризму або елітарної демократії. Представниками її є Х. Ласуел, Д. Сарторі, Х. Зейґлер. Сутність її зводиться до того, що в сучасному суспільстві діє не одна, а кілька еліт, між якими існує конкуренція. Еліти контролюються народними масами шляхом загального виборчого права, а доступ до них залишається відкритим для всіх. Поповнюється еліта за рахунок вихідців із народу.

В 50-х - 60-х роках ХХ ст. виникла теорія конвергенції, засновниками якої є Р. Арон, Д. Гелберейт, П. Сорокін, Я. Тінберґен та ін. Сутність її полягає в тому, що у світі існують дві протилежні системи — капіталізм і соціалізм, які поступово зближуються, різниця між ними з часом зникає і на певному етапі розвитку вони зливаються, утворюючи постіндустріальне суспільство. Фактично, зазначена теорія втілюється в життя в незалежних державах, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу.

Із посиленням впливу науки й техніки на політичне життя в різних країнах, зростає місце та роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі виникають різні теорії технократії, зміст яких зводиться до того, що інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки й виробництва повинні займатися політичною діяльністю. Представниками цієї теорії є Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, З. Бжезинський та інші [19, с. 209].

Отже, з розвитком державно-організованого суспільства в різні історичні періоди здійснювалися спроби класифікації держав на підставі різноманітних критеріїв. Це дозволяло виявити суттєві загальні ознаки, які притаманні всім державам даного періоду.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману