amp; Використана і рекомендована література

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 23 из 65Следующая ⇒

? Питання для самоперевірки

1. Що таке соціальний контроль?

2. Хто є суб’єктом соціального контролю?

3. Критерії і види соціального контролю.

4. Що таке соціальна санкція?

5. Охарактеризуйте принципи застосування санкцій.

6. Що таке соціальні норми, яких видів вони бувають?

7. Дайте визначення поняття «громадська думка». Які функції вона виконує?

8. Роль звичаїв і традицій у життєдіяльності суспільства.

?Теми рефератів

1. Соціальний контроль — механізм додержання суспільного порядку.

2. Громадська думка — дієвий елемент соціального контролю.

3. Соціальні норми як регулятори поведінки людини.

& Використана і рекомендована література

Войтович С. О. Світ соціальних відносин в українській культурі: Історико-соціологічне дослідження. — К., 1994.

Соціологія / За заг. ред. проф. В. П. Андрущенка, М. І. Горлача. — К.; Х., 1998.

Смелзер Н. Социология. — М., 1994.

Современная западная социология: Словарь. — М., 1990.

Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій. — Львів, 1966.

Якуба О. Социология. — Харьков, 1995.

Розділ VІІ

соціологіЯ КУЛЬТУРИ

§ 22. Соціологічна сутність культури

Соціологія вивчає суспільство крізь призму діяльності людей. Коли суспільство — це сукупність людей, які поєдналися соціальними зв’язками й відносинами, утворюючи соціальні спільноти і створюючи соціальні інститути, то культура — продукт їхньої діяльності, умова дальшого їхнього існування. Це:

¨ сукупність матеріальних і духовних цінностей, що відбивають певний рівень історичного розвитку даного суспільства і людини;

¨ рівень опанування того чи того виду знань або діяльності;

¨ сфера духовної життєдіяльності суспільства (система освіти, виховання, релігії, творчого творіння тощо);

¨ форми соціальної поведінки людини, зумовлені рівнем її виховання й освіти.

Термін «культура» (лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. До цього він використовувався тільки в словосполученнях, означаючи функцію чогось — здобуття знань (cultura scientiae), удосконалення мови (cultura literatum), вироблення правил поведінки (cultura juris) тощо. Згодом цим терміном почали позначати всі ті зміни в навколишньому середовищі, що здійснюються, матеріальні й моральні цінності, що створюються не природою, а людьми (знаряддя праці, соціальні форми життя, звичаї, взірці, норми, соціальний контроль тощо), те, що відрізняє людину від тварин, — людські якості, які не регулюються біологічними інстинктами, не успадковуються від природи, не передаються генетично, а формуються (під впливом досвіду, набутого людством) конкретною людиною в собі, в інших людях, у суспільстві в результаті соціальної взаємодії.

До культури належать також і ті явища, що поєднують природ­ний інстинкт людини і соціальний контроль над ним. Наприклад, здатність людини силою захистити особисту позицію в конфліктній ситуації і вміння стримати себе від насильницьких дій.

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо.
У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в пред­метно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

Однозначне тлумачення культури неможливе, бо вона пронизує всі сфери життєдіяльності суспільства, набуваючи різних відтінків. Немає іншого терміна в соціології, котрий би так часто вживався і був таким значущим, як культура. Ще на початку століття Е. Тайлор визначив культуру (цивілізацію) як комплекс знань, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною—членом су-
спільства.

Поняття «культура» і «цивілізація» Е. Тайлор уживав як синоніми. Проте згодом чітко виявилися «виразки» цивілізації — термоядерна і біологічна зброя, екологічні кризи, Чорнобильська катастрофа, урбанізація з її крайнощами, наркоманія тощо. Усе, що в цивілізації спрямоване проти людини, її життя, фізичного й морального здоров’я, не може утворювати культуру. До неї належить лише те, що має розумні засади.

Н. Смелзер визначає культуру як систему цінностей, уявлень про світ і правила поведінки, однакові для людей, поєднаних певним способом життя. При цьому він наголошує, що культура створюється людьми і що культури навчаються. Отже, вона має відтворюватися кожним поколінням і передаватися від поперед­нього покоління до наступного.

О. Якуба вважає, що культура є якісною характеристикою окремих індивідів, спільнот, суспільства в цілому, вона відтворює міру їх прогресу, панування над силами природи і власними соціальними зв’язками й відносинами.

Н. Черниш наголошує, що культура — це складне динамічне утворення, яке має соціальну природу і знаходить свій вираз у соціальних відносинах, скерованих на створення, засвоєння, збереження й розповсюдження матеріальних предметів, поширення засобів дій, ідей, ціннісних уявлень, які забезпечують взаємодію і взаєморозуміння в різних соціальних ситуаціях.

«Філософська енциклопедія» (1983 р.) дає, на нашу думку, найзмістовніше визначення культури як специфічного способу організації та розвитку людської життєдіяльності, відображеного в продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установок, у духовних цінностях.

Отже, нині фіксуються три основні сфери прояву людської культури — ставлення людей до природи, ставлення людей один до одного і ставлення людини до самої себе.

Як складне й багатогранне явище культура вивчається багатьма науками. Політологія вивчає політичну культуру, економіка — культуру виробничої діяльності, праці тощо. Соціологія має свій об’єкт і предмет вивчення (див. рис.). Її цікавить культура як система явищ, процесів, відносин, що є результатом соціальної взаємодії і якісно відрізняє людину від іншого живого світу; культура як соціальний механізм взаємодії особистостей, соціальних груп і суспільства з навколишнім середовищем, механізм, що допомагає їм співіснувати, зберігати свою цілісність, притаманні їм цінності, переконання, традиції, норми поведінки, спосіб життя.

У вітчизняній соціології сформувалося кілька підходів до вивчення культури. Предметом соціологічного дослідження культури може бути:

· уся система культури як єдине ціле чи будь-який її вид, що розглядається у взаємодії з іншими суспільними системами;

· кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, що вивчаються у співвідношенні з іншими елементами культури чи з іншими суспільними системами.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

¨ культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;

¨ культура завжди зв’язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв’язанні насущних проблем;

Соціальна сутність культури

¨ культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

¨ культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

¨ культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.

Оскільки культура є складовою будь-якої суспільної праці, то її можна сприймати як:

· міру суспільного прогресу;

· ступінь втілення гуманістичних цілей;

· особливу форму поєднання багатства, нагромадженого в минулому, і цінностей сьогодення.

Засаднича ідея соціологічного вивчення культури полягає у визначенні її місця і функцій у життєдіяльності індивіда, окремих спільнот, суспільства, у суспільних перетвореннях.

Як уже зазначалося, поняття культури так само широке, як і поняття суспільства, бо культурне пронизує суспільне в усіх його формах і протягом усієї історії людства. У всіх сферах соціуму є обов’язковою наявність компонентів культури, а отже, культура є надзвичайно різноманітною.

Термін «культура» використовується соціологією в різних аспектах. У широкому розумінні термін «культура» вживається на позначення системи взаємодії (методи, форми, взірці, засоби, орієнтири) окремих людей, соціальних груп, суспільства в цілому із середовищем існування (природним і соціальним), яку вони генетично не успадковують, а створюють у соціальному житті, засвоюють як досвід попередніх поколінь і використовують для підтримки певних структур соціальної діяльності.

У вузькому розумінні культура —це система цінностей, переконань, зразків та норм поведінки,визнаних певною людиною, соціальною групою, суспільством. Останнє визначення не суперечить попередньому, а доповнює його, бо культурою є не самі норми, цінності, а саме норми й цінності як засоби, що забезпечують підтримку соціальної діяльності, її розвиток.

Як стверджує М. Вебер, у цінностях у концентрованому вигляді відбивається сенс культури (не в результатах творчої діяльності, навіть не в її процесі, а саме в цінностях).

М. Лапін гадає, що система цінностей утворює внутрішній стрижень культури, моральну квінтесенцію потреб і інтересів індивіда і соціальних спільнот. Культура у свою чергу справляє зворотний вплив на соціальні інтереси і потреби, стаючи одним з найважливіших мотиваторів соціальної дії, поведінки індивідів.

Учені виокремлюють такі три складові предмета вивчення соціології культури:

1) суспільство як соціокультурна система (рівень сукупної людини) і субкультури спільнот, що належать до неї;

2) культура соціальної організації (уся сукупність організацій, в яких діє сукупний працівник);

3) культура людини-індивіда, що включає такі сфери, як наука, мистецтво, освіта й виховання.

Для більш чіткого окреслення предмета вивчення соціології культури, потрібно визначитися із соціальними функціями, що їх виконує культура. Зі сказаного раніше випливає, що культура самодетермінується знаннями, цінностями, нормами і взірцями як основними соціальними утвореннями, що орієнтують людину в її поведінці, діяльності, взаємодії з іншими людьми. За Я. Щепанським, взірець — це культурне утворення, що визначає, як індивід має реагувати на ситуацію, важливу для нього самого та інших членів групи, щоб поводитися відповідно до очікувань і не потрапити в конфлікт. Орієнтуюча засада культури є водночас упорядковуючою, організуючою засадою, бо будь-яка організація намагається звільнитися від хаосу, підвищуючи тим самим ефективність людської діяльності й поведінки. Отже, основною функцією культури на рівні суспільства є забезпечення взаєморозуміння людей на основі спільних цінностей і пропонування ефективних способів організації множини соціальних взаємодій (діяльності, поведінки).

На рівні соціальної організації головна функція культури — підвищення ефективності діяльності, трудової поведінки людей у межах організації.

На рівні індивіда основною функцією культури є уникнення суперечностей і забезпечення соціалізації особистості, залучення її за допомогою відповідних механізмів до цінностей, знань, норм, соціальних взірців поведінки, що є актуальними на даний момент.

Культура своїми механізмами встановлює цінності та їх основ­ні критерії. Такі цінності зв’язані з культурною орієнтацією, цілеспрямованістю дій людини. Вони стосуються уявлень, взірців поведінки, предметів культури, традицій у процесі особистого та групового вибору і є базовими елементами культури особистості, певної спільноти, суспільства.

Проте людина орієнтується на цінності та норми одночасно. Норми — це схвалені в суспільстві моделі відносин і поведінки людей у певних сферах діяльності й ситуаціях. За Н. Смелзером, норми — це правила поведінки, очікування та стандарти, що регулюють взаємодії людей. Вони (разом із цінностями) як складові культури впливають на стиль поведінки індивідів, організацію різ­них видів соціальної діяльності і принципи їх оцінки, у чому й виявляється ціннісно-нормативне регулювання культури.

Культура як певна система ціннісних комплексів здатна бути регулятором індивідуальної та групової поведінки. Вивчаючи це питання, Е. Дюркгейм наголошував, що суспільство існує лише там, де є спільна система цінностей і норм, що її як загальнообов’язкову визнає більшість громадян, тобто уявлення про цінності та їх втілення в моральних відносинах є колективним.

Дещо інший підхід демонструє М. Вебер, який на перший план висуває не колективні уявлення, а ціннісні орієнтації особистості в системі соціальних дій, сенс, який соціальна дія має для її суб’єкта. Він додержувався думки, що типовими зразками орієнтацій у різних сферах життя є етичні вчення головних світових релігій.

Ідеї М. Вебера розвинули американський соціолог Т. Парсонс та його учні. Т. Парсонс розглядав культуру як у певний спосіб організовану систему цінностей, що відповідає потребам, без якої не можуть бути реалізовані соціальні дії; як комплекс ідеальних зразків (норм, традицій тощо), що обмежують і спрямовують вибір, надають йому сенсу. Культурні зв’язки відтворюють історич­ний досвід як цінність, котра засвоюється індивідом, стає здобутком його духовного світу і спрямовує його соціальні дії.

Через цінності культура спрямовує соціальні дії, поведінку людини, впливає на всі соціальні процеси в суспільстві, виконує регулятивну функцію. Окрім того, культура зберігає і передає з минулого в сучасне, із сучасного в майбутнє соціальні цінності, людський досвід, врізці поведінки, тобто виконує трансляційну функцію. Разом з тим вона добирає з успадкованих складових елементів необхідні для розв’язання завдань наступних етапів розвитку суспільства, відбраковує морально застарілі й цим виконує селекційну функцію. Динаміка елементів певної культури, взаємодія її з іншими культурами сприяє оновленню соціальних цінностей та норм, їх прогресивним змінам, що є підґрунтям для реалізації інноваційної функції. Набуття й засвоєння культури є соціалізацією особистості людини. Саме опанування культури робить людину людиною, а отже, реалізує освітньо-виховну функцію. Окрім того, саме культура допомагає спілкуватися людям, ліпше пізнавати один одного, ті соціальні явища і процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто виконує комунікативну й пізнавальну функції.

Особливого значення нині набуває інтегративна функція, бо саме культурні заходи об’єднують людей, створюють умови для їхнього знайомства, ліпшого порозуміння. На думку Я. Шепансь­кого, культура справляє надзвичайний вплив на життєдіяльність суспільства через соціалізацію й формування особистості людини, створення й упровадження цінностей, формування взірців діяльності та поведінки, створення моделей інститутів та соціальних систем.

У загальній соціалізації особистості, інтегруванні її в соціальне життя провідну роль відіграє соціалізація саме засобами культури, що означає не тільки навчання розуміння культури, а й уміння жити у світі культури, володіти механізмами і засобами впливу на свою долю і на майбутнє суспільства.

Соціалізація — кумулятивний процес засвоєння людиною культури, соціальних ролей і норм, накопичення соціальних навичок, що починається з народження людини і закінчується лише зі смертю. Протягом усього життя людині доводиться, просуваючись соціальними та професійними щаблями, міняти соціальні ролі, свої погляди на життя, правила поведінки, смаки тощо. Завдяки соціалізації людина з біологічної істоти перетворюється на соціальну, досягає соціальної зрілості, тобто інтерналізує (засвоює) соціальні цінності та взірці поведінки й адекватно виконує ролі дорослого члена суспільства.

Усе необхідне для соціалізації людини закладається в її генах, проте для реалізації цього процесу потрібні відповідні соціальні умови, належне соціальне середовище. Якщо такі не створюються, потенційні можливості людини залишаються нереалізованими, вона не може перетворитися з біологічної істоти на соціальну. Прикладом цього є так звані феральні люди — істоти, що були виховані в ізоляції від нормального соціального середовища. Цей термін запровадив шведський учений Карл Лінней, а вперше життя людських дітей, вихованих дикими звірами, почав вивчати 1940 року американський соціолог Кингслі Девіс.

Феральні люди не можуть стати повноцінними членами суспільства, бо процес соціалізації настав у них дуже пізно. Соціалізація має починатися в ранньому дитинстві, коли на 70% формується особистість людини. У дитячі роки закладаються підвалини соціалізації, а на наступних етапах життя вона тільки триває. Дитина, що потрапила в ізоляцію від інших людей, соціально гине, хоч доросла людина за такої ізоляції може соціально розвиватися ще успішніше.

Отже, початок соціалізації та її продовження — це якісно різні етапи. Діти й дорослі перебувають на різних полюсах процесу соціалізації, і їх відрізняє опанування соціальних ролей.

Агентами соціалізації є як індивіди, так і установи, які відповідають за засвоєння культурних норм і соціальних ролей.

Оскільки соціалізація поділяється на первинну, що стосується безпосереднього оточення людини, і вторинну, що стосується опосередкованого чи формального оточення, то відповідно різняться й агенти.

Агенти первинної соціалізації — це такі, хто підтримує з людиною тісні особистісні стосунки (батьки, родичі, друзі). Агенти вторинної соціалізації зв’язані з людиною формально-діловими стосунками. Агенти первинної соціалізації справляють широкий, багатофункціональний вплив на особистість, вторинної — виконують лише одну-дві функції. Вторинними агентами можуть бути як установи в цілому, так і окремі представники цих установ (лікар, учитель, міліціонер тощо). Сім’я — єдиний агент, який справляє вплив на людину протягом усього її життя.

У молодіжному віці (від 13 до 19—27 років) соціалізація набуває активного характеру, але вона часто ускладнюється через невідповідність високого рівня прагнень і низького соціального статусу, суперечність між орієнтацією на самостійність і залежністю від думки й поведінки однолітків.

Ролевий діапазон у молоді дуже обмежений, у неї менший обсяг прав і обов’язків проти дорослих, і розв’язання проблем, які постають перед молоддю, уможливлюється переважно в зрілому віці, тобто йдеться про так зване ролеве безправ’я, або ролевий конфлікт. Соціологічним критерієм зрілого віку є економічна, політична й соціальна незалежність, яка полягає в тому, що людина сподівається лише на власні сили і не шукає підтримки в оточення.

Молода людина вважається самостійною, якщо вона може:

ü сама себе забезпечити засобами до існування;

ü розпоряджатися грошима незалежно від інших;

ü самостійно обирати спосіб життя;

ü проживати окремо від батьків.

У зрілому віці соціалізація є найбільш активною, бо саме в цей період засвоюється найбільша кількість соціальних ролей, остаточно визначаються права та обов’язки, потреби й засоби їх задоволення.

Завершується активний період соціалізації з виходом на пенсію. У цей час людина втрачає свою основну роль — виробника матеріальних і моральних цінностей — і перетворюється на пасивного споживача.

Літня людина так само безсила, беззахисна і нездатна до актив­них дій, як і дитина, але на відміну від дитини не є головним об’єктом турботи для інших членів сім’ї. Вихід на пенсію лишає особу можливості активного й вільного пошуку засобів до існування, хоч люди похилого віку ще певний час можуть бути гідними партнерами чи конкурентами представникам інших соціальних груп на ринку праці, у системі культури й освіти, веде­нні домашнього господарства, міжособистісному спілкуванні. Однак у всіх цих сферах їхня роль стає мінімальною: на роботі літніх звільняють першими, а наймають останніми; у домашньому господарстві їм залишають найпростіші функції (замітати підлогу, мити посуд), вирішення всіх принципових питань сімейного життя молоді люди залишають за собою. Між іншим, як це не парадоксально, у примітивних суспільствах старі люди є дуже шанованими, бо їх цінують як носіїв знань і життєвого досвіду. В індустріальному і постіндустріальному суспільствах — усе навпаки.

Перехід з фази зрілості у фазу старості супроводжується звуженням соціального статусу, зниженням працездатності, зміною соціального оточення. Нова роль вимагає від літньої людини нового процесу адаптації, а біологічне старіння організму значно зменшує резерви такої адаптації. Через це виникає почуття не-
впевненості й недоцільності власного існування.

Психологічний дискомфорт загострює й фізичні недуги.

Трагічність становища людей похилого віку в сучасному українському суспільстві посилюється ще й тим, що за своє довге трудове життя кожний з них дав суспільству незрівнянно більше ніж отримав нині від нього у вигляді мізерної пенсії.

Отже, вихід на пенсію породжує ще й відчуття соціальної неповноцінності, матеріальної залежності від дітей, родичів, від благодійних «подачок», що морально принижує людину. Як-то кажуть, «стара людина — це ніби дерево, яке вже не цвістиме і не даватиме плодів, а тому нікому більше не потрібне». Тож, проблеми, зв’язані із соціальним захистом літніх людей (як і інших знедолених соціальних груп), є також предметом вивчення соціології і якоюсь мірою соціології культури.

Важливими функціями соціології культури є соціальна оцінка якісного становища суспільства через визначення місця даної країни у світовій культурі, а також здійснення соціологічного виміру культури, тобто окреслення реальних меж її існування в різних сферах соціуму, міри її впливу на всі складові суспільства.

З’ясування цих функцій дає змогу сформулювати чіткіше сам предмет соціології культури, закономірності й механізми функціонування та розвитку культури як ознаки соціальної системи.

Соціологія культури досліджує місце й роль культури в суспіль­ній системі, культурну діяльність та культурний рівень різних соціальних груп, становище і функціонування соціальних інститутів і організацій культури, різні форми поширення стійких соціальних відносин індивідів, груп, суспільства в цілому з природним та соціальним оточенням, динаміку розвитку цих відносин, що дає змогу визначити рівень культури тих чи тих суб’єктів і робити висновки щодо їх прогресу або регресу.

§ 23. Форми
та види культури

Залежно від масштабів і форм взаємодії різних суб’єктів з оточенням розрізняютьформи і видикультури. Соціологи виокремлюють насамперед дві особливі форми культури:

1) матеріальну — сукупність опредмечених результатів людської діяльності, що включає як фізичні об’єкти, створені в результаті діяльності людей (житлові будинки, знаряддя праці, книжки, продукти, одяг, прикраси тощо), так і природні об’єкти, що використовуються людьми. Перші називають артефактами. Артефакти завжди мають певну цінність для людини, певне символічне значення, виконують певні функції.

2) духовну — cукупність результатів діяльності, що включає нематеріальні об’єкти, створені розумом і почуттями людини (мова, знання, традиції, міфи, символи тощо). Вони існують у свідомості людини, підтримуються людським спілкуванням, але до них не можна доторкнутися, фізично відчути. Нематеріальні об’єкти потребують матеріальних посередників: знання містяться в книжках, традиція привітання втілюється в рукостисканні тощо.

Залежно від того, хто створює культуру і яким є її рівень, розрізняють її види.

Так, загальнолюдська культура — це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості тощо. У межах окремого суспільства виокремлюють такі форми культури, як елітарна, народна й масова.

Елітарна культура — сукупність артефактів, які завдяки своїй вишуканості доступні в основному вузькому колу людей, культурній еліті.

До елітарної, чи високої, культури належить класична музика, високоінтелектуальна література, витончене мистецтво, що вони призначені для високоосвічених людей. Створюється елітарна культура фахівцями високого класу.

Народна культура (її ще називають аматорською, чи фольклором) — це примітивна культура. Вона створюється аматорами-творцями, що не мають професійної підготовки, і зв’язана з життям широких народних мас. Її репрезентують казки, легенди, міфи, пісні, танці, живопис. За формою вияву елементи народної культури можуть бути індивідуальними, груповими, масовими.

У сучасному суспільстві під впливом засобів масової інформації виникла ще одна, так звана масова культура, що апелює до всіх і розрахована на масове вживання. Вона поширюється засобами масової інформації і з’явилась у середині ХХ ст., коли засоби масової інформації стали доступними всім верствам населення. Масова культура витісняє і елітарну, і народну. Їй притаманна поверховість, стандартизація, уніфікація. Вона має меншу худож­ню цінність і значно менше збагачує особистість духовно, ніж елітарна чи народна культура. Ясна річ, бувають і винятки.

Кожне суспільство має деяку сукупність культурних взірців, які сприймаються всіма членами суспільства. Така сукупність називається домінуючою культурою.

Водночас окремі групи суспільства розвивають певні культурні комплекси, що не сприймаються всіма членами суспільства, тобто формують свою культуру, яка відрізняється від домінуючої і називається субкультурою. Це самостійне цілісне утворення в межах домінючої культури (цінностей, норм, переконань, взірців поведінки тощо), модифікованих відповідно до вікових, професійних, класових, територіальних та інших особливостей певної соціальної групи, спільноти. Наприклад, етнічна чи професійна субкультура, субкультура організації тощо Професійна культура тісно зв’язана зі змістом професійної діяльності, роллю, яку вона відіграє в суспільстві, організацією робочого місця представників даної професії. На неї справляє великий вплив професійна освіта та підготовка.. Субкультури відзначаються від домінуючої культури певними специфічними особливостями, що відповідають умовам життєдіяльності спільноти, групи. У субкультурі зберігаються засади домі­нуючої культури, її шкала цінностей, але виникають додаткові елементи, наприклад норми, які забезпечують регулювання зв’яз­ків у відповідних соціальних інститутах — військова, лікарська, освітня, сімейна субкультури тощо.

Є субкультури, в яких зосереджується увага на специфічних особливостях життєдіяльності їх суб’єктів: міська й сільська субкультури, субкультура гуцулів, галичан, поліщуків. Можуть виникати субкультури на засадах різного розуміння шляхів розвитку суспільства тощо. Різновидом субкультури є девіантна культура. Наприклад, стиль життя і поведінка наркоманів, алкоголіків, повій, сатаністів. Представники різних субкультур орієнтуються на різні цінності, по-різному організують своє дозвілля, читають різ­ні книжки тощо.

Субкультура може дуже відрізнятися від домінуючої культури суспільства, але не може їй протистояти. Коли це трапляється, то йдеться вже про контркультуру. Контркультура є в кожному цивілізованому суспільстві. Прикладом контркультури можуть бути субкультури груп злочинного світу, терористів, різних молодіжних угруповань (панків, хіпі, неофашистів), які не визнають правових норм суспільства, ігнорують суспільну мораль, традиції, правила поведінки, активно заперечують офіційну, «державну» культуру і часто намагаються її зруйнувати.

Отже, до складу культури суспільства входить значна кількість позитивних та негативних субкультур, і це свідчить про її багатство, динамічність, можливість адаптації до нових соціальних умов.

Завданням соціології є аналіз співіснування всіх цих видів культур, виявлення суперечностей між ними, вивчення їх сприйняття різними соціальними спільнотами. Соціологи мають знати: чи мирно співіснують різні культури, чи виникають між ними культурні конфлікти — ситуації, коли цінності однієї культури (контркультури чи субкультури) вступають у суперечність із цінностями іншої (домінуючої). Їх цікавить, які наслідки матиме культурний конфлікт, чи сприятиме він позитивним змінам у домінуючій культурі, появі в ній нових, ліпших взірців, складових елементів.

Найбільшого значення науковці надають вивченню національної культури.

Національна культура — це сукупність символів, цінностей, норм, взірців поведінки, вірувань, що характеризують конкретну спільноту (народність, націю) певної держави, країни. Одна націо­нальна культура може бути лише в тій державі, в якій панує лінгвістична та етнічна єдність. Більшість сучасних держав мають кілька, а то й багато національних культур — субкультури національної більшості та субкультури національних меншин.

Завданням соціології є вивчення можливого збочення субкультур, механізму державної культурної політики.

Як правило, національним меншинам потрібно докладати чимало зусиль, щоб зберегти свою самобутність, захистити свої національні цінності в середовищі, де проживає національна більшість, культура якої справляє на решту культур суттєвий тиск. Така ситуація спостерігалася в колишньому СРСР, коли народам, що входили до його складу, зокрема українському народові, було дуже важко зберегти свої національні надбання і свою національну культуру.

Правильна культурна політика уряду, держави справляє неабиякий вплив на інші аспекти суспільного життя, наприклад, на економіку, загальний добробут і соціальний спокій у державі.

Особливе значення для соціального спокою держави має конфесійна культура, яка формується на спільних віруваннях, належ­ності до однієї конфесії, церкви. Це породжує спільність символів, цінностей, ідеалів і взірців поведінки.

Найбільш поширеними у світі є християнська, мусульманська, буддійська конфесійні культури. Кожна з них має відгалуження — субкультури. Наприклад, християнська культура має такі субкультури, як православна, католицька,протестантська.
У свою чергу ці субкультури мають власні субкультури.

В Україні маємо кілька християнських і багато інших конфесійних субкультур. На жаль, не всі вони знаходять між собою спільну мову.

Соціологія має вивчати співвідношення домінуючих культур, субкультур, контркультур, суперечності між ними, їх оцінку різними соціальними групами. Важливою соціологічною проблемою є властивість етнічної самосвідомості сприймати й оцінювати інші культури крізь призму стандартів власної етнічної групи, робити судження про них з позицій вищості власної культури. Таке явище дістало назви етноцентризму.

Як стверджує американський соціолог У. Саммер, за етноцентризму певна група в суспільстві вважається центральною, а всі інші співвимірюються і співвідносяться з нею, як з якімсь усезагальним етелоном.

Певною мірою етноцентризм притаманний усім суспільствам і народам, він їх згуртовує. Етноцентризм є необхідною умовою появи національної самосвідомості. Без етноцентризму неможливий патріотизм.

Однак трапляються і крайні прояви етноцентризму, наприклад націоналізм, зневага до інших культур. Ці явища, на жаль, є нині дуже поширеними і проявляються в нав’язуванні комусь своєї системи цінностей, свого способу життя. Яскравим прикладом цього є США, Росія.

Однак здебільшого етноцентризм виявляється в більш лояльних формах, і його основна настанова така: я віддаю перевагу своїм звичаям, хоча розумію, що певні звичаї інших культур можуть бути в чомусь ліпшими. Явища етноцентризму спостерігаються скрізь і завжди, коли людина порівнює себе з людьми іншої статі, віку, пред­ставниками іншої організації чи іншого регіону. Щоразу вона ставить себе в центр культури і розглядає інші її прояви, постійно порів­нюючи їх зі взірцями свого культурного середовища.

Коли йдеться про значну роль етноцентризму в процесі згуртування індивідів навколо певних культурних взірців, слід наголосити і на його консервативній ролі. Він може стримувати розвиток культури. Дійсно, якщо культура вважається кращою у світі, то для чого в ній щось змінювати, удосконалювати?

Протилежним за значенням є культурний релятивізм, що проголошує абсолютну самобутність будь-якої культури. Згідно з цим принципом будь-яка культура може бути зрозумілою лише у власному контексті і тільки тоді, коли оцінювати її за її власними стандартами в усій цілісності. Цю тезу вперше сформулював
Г. Самнер і згодом розвинув Р. Бенедикт.

На наш погляд, слід виходити з того, що будь-яка культура
є здобутком загальної цивілізації, і її слід розглядати в системі
всіх культур з орієнтацією на тенденції розвитку загальнолюдської культури. А це є поєднанням рис етноцентризму і культурного релятивізму в сприйнятті культури. За такого підходу індивід не тільки відчуває гордість за культуру своєї групи чи суспільства, є прихильником її основних взірців, а й здатний зрозуміти інші культури, поведінку членів інших суспільних груп і визнає їхнє право на існування.

§ 24. Культурна
статика
та динаміка

Соціологія розглядає культуру як складне й динамічне утворення, причому у двох аспектах: культурна статика, що описує культуру в спокої, і культурна динаміка, що описує її в русі. До культур­ної статики належить внутрішня будова культури, тобто сукупність базисних елементів, рис і форм, характерні конфігурації їх поєднань. Динаміка культури — це ті засоби, механізми та процеси, які відбивають трансформацію культури, її зміни. Культура перебуває в постійному русі, вона зароджується, розвивається, поширюється, утверджується, руйнується і т. д.

Вивчати структуру культури почав у 1949 р. американський дослідник Е. Хобель, який виділяв найменшу частку культури — культурний елемент. За визначенням Е. Хобеля, культурним еле­ментом є поведінковий взірець чи матеріальний продукт, що більше не ділиться. Наприклад, елементами матеріальної культури є ложка, сокира, замок, нематеріальної — потиск руки як форма привітання, перехід вулиці на зелене світло та ін. Кожна культура формується з безлічі елементів. Кожний із цих елементів може бути часткою багатьох культур, тобто культур різних суспільств і часів.

Сукупність окремих культурних елементів, які є відгалуженням певних засадничих елементів і зв’язані з ними функціонально, утворює культурний комплекс. Прикладом може бути на­вчальний процес (головний елемент) і цілий навчальний комплекс, зв’язаний з ним: аудиторії, студенти, методичні розробки, підруч­ники, лекції, семінарські та практичні заняття, іспити, оцінки успішності тощо.

Культурний комплекс є проміжним між культурним елементом і інститутом культури. Інститут культури є серією культурних комплексів, що визначають найбільш важливі види людської діяльності. Наприклад, до інституту праці входить культурний комплекс вибору професії, навчання цієї професії, організації трудового процесу тощо.

Елементи культурної статики розмежовуються в часі і просторі. Географічний район, на теренах якого у різних культур виявляється спільність головних рис, називається культурним ареалом. Таким ареалом, наприклад, є поселення слов’янських наро­дів. Спільну слов’янську культуру утворюють українська, білоруська, російська, словацька, болгарська, чеська, польська та інші слов’янські національні культури.

Та частина матеріальної й духовної культури, яка створена минулими поколіннями, випробувана часом і передається іншим поколінням як щось цінне, що заслуговує на пошанування, називається культурною спадщиною. Культурна спадщина є чинником згуртованості націй, об’єднання людей у періоди криз, соціальних напружень.

У масштабах усього суспільства культурна спадщина полягає в уже згадуваних нами культурних універсаліях. Це ті елементи культури, які притаманні всім культурам незалежно від суспільного устрою, географічного місця, історичного часу. Культурні універсалії виникають, тому що всі люди мають однакові фізіологічні потреби і постійно змушені розв’язувати дуже схожі проблеми.

Найважливішим елементом культури є знання — вірогідні відомості про будь-що. Вони є результатом осягнення дійсності, пізнавальної діяльності спеціально підготовлених людей і виражаються мовою. Зрештою, сутність усіх елементів культури може бути виражена мовою. Це відбувається за допомогою слів, системи понять. Засвоюючи в процесі соціалізації сенс певних понять, люди розуміють зміст написаного чи сказаного.

Поняття — це думки, знання, що віддзеркалюють через фіксацію ознак предмети і явища соціальної реальності. Вони ґрунтуються на соціокультурних уявленнях.

Соціокультурні уявлення — це первинні (засадничі) елементи культури соціальної групи, спільноти чи суспільства в цілому.

Н. Смелзер надзвичайного значення в системі культури надає мові. Насамперед він підкреслює те, що мова — соціальне явище. Нею не можна оволодіти поза соціальною взаємодією, без спілкування з іншими людьми. Мова бере участь у процесі надбання та організації людського досвіду, виробляє загальновизнані в системі культури визначення. Спільна мова згуртовує соціальні групи, спільноти, суспільство, сприяє формуванню єдності, почуття соціальної ідентифікації.

Проте мова здатна і розділяти людей. Прикладом цього є сучасна мовна ситуація в Україні. Реалізація державного Закону про мови набула політичного присмаку. Це зв’язано з активним паралельним функціонуванням в Україні російськомовної та україномовної субкультур.

Іще німецький культуролог Й. Гердернаголошував на тому, що людська цивілізація існує не в загальноуніверсальних, а в конкретно-національних проявах. Кожний конкретний прояв є неповторним, і ця неповторність полягає у своєрідності національної спільноти й національної мови.

Однак кожна держава, під владу якої протягом своєї історії потрапляла Україна, не сприяла, а то й забороняла українцям користуватися рідною мовою. Освіта здійснювалася чужими мовами, заборонялися українські публікації.

Після здобуття Україною незалежності (1991 р.) для україномовної культури чи не вперше з’явилася перспектива вільного розвитку, для російськомовної — виникло певне обмеження мож­ливостей ужитку російської мови. Русифіковані структури чинять запеклий опір такій перспективі, практичній реалізації Закону про мови. Отже, мова є важливим політичним чинником.

Але насамперед мова — це засіб спілкування, розумової діяльності, спосіб вираження самосвідомості, форма накопичення, збереження і трансляції людських відчуттів.

Ті частини культури, що зумовлюються сьогоденням, харак­теризують спосіб життя індивідів, груп, спільнот, суспільства загалом. Спосіб життя — це мова, установки, цінності, норми, традиції, звички, манери поведінки, етикет, мода, якість житла, умови праці, вірування, характер використання вільного часу тощо.

Марксистська соціологія розглядає спосіб життя як самостійну й дуже важливу категорію, а культуру вважає однією з її складових. У зарубіжній соціології, навпаки, спосіб життя є лише одним з елементів культури.

Спосіб життя створюється насамперед звичками — стереотипами поведінки в певних ситуаціях. Ці стереотипи людина засвоює в процесі соціалізації. Вони можуть бути індивідуальними, груповими чи колективними. Звички виникають на основі навичок і закріплюються внаслідок регулярного повторення. Звички бувають корисні і шкідливі.

Манери — це прийоми, способи діяння, зовнішні форми поведінки людини, які отримують позитивну чи негативну оцінку оточення. Гарні манери відрізняють виховану людину від нечеми. Гарні манери (на відміну від звичок) не з’являються стихійно, їх треба виховувати.

Окремі манери є елементами культури, а разом вони утворюють культурний комплекс, систему правил поведінки, що називається етикетом. Етикет — це зовнішній вияв внутрішнього ставлення до людей.

Етикет, як і манери, ґрунтується на звичках, але являє собою традиційно встановлений порядок поведінки, притаманний не окремій людині, а певній людській сукупності (групі, спільноті, суспільству). Це схвалені суспільством взірці поведінки, яких рекомендується дотримувати. Етикет є формою регуляції дій і відносин, неписаними правилами поведінки певних людських сукуп­ностей. До тих, хто його порушує, застосовуються неформальні санкції — бойкот, осуд тощо.

Ті звички, які передаються з покоління в покоління, усе те, що успадковується від попередників, утворює традиції, котрі служать для загальної орієнтації людей. М. Вебер уважав, що такими найчастіше є етичні релігійні вчення.

Різновидом традицій є обряд — сукупність символічних масових дій, що породжують відповідні почуття та емоції. Обрядовість, як правило, стосується всього населення і виражає його релігійні ідеї чи побутові традиції. Обряди супроводжують усі важливі моменти в житті людини — від народження до поховання.

Ритуал — детально розпланована сукупність дій, жестів і слів, виконуваних особами, що спеціально вибрані й підготовлені для такого виконання. Ритуали мають символічне значення і поширені в побутовій, релігійній та політичній сферах.

Моральне значення мають звичаї, тобто певні правила поведінки людей. Особливою формою їх прояву є табу — абсолютна заборона певних дій, уживання певних слів, користування певними предметами.

Різновидом звичаїв є закони. Закони — це норми поведінки, які обов’язкові для виконання. Є звичаєві закони, тобто неписані правила поведінки, які не санкціонуються державою, і є юридичні закони, що виникли зі звичаєвих правил і закріплені конституцією — головним політичним законом країни. Невиконання цих законів є каральним.

Найбільшим покаранням є кара на смерть (у тих країнах, де її передбачено законодавством). Законами кожна країна захищає свої цінності. Більшість соціологів упевнена, що цінності й норми є ядром культури.

Культурні цінності — це вихована у свідомості людей значимість тих чи тих дій, предметів, людських якостей, явищ, процесів тощо, і сприйняття їх як мети життя. Це абстрактне поняття про те, що таке добре й погане, правильне й неправильне, потрібне й непотрібне, позитивне й негативне тощо. Цінності є еталоном, ідеалом.

Жодне суспільство не може обійтися без цінностей, і кожний суспільний устрій установлює, що саме для нього є цінністю. Різ­ні культури можуть віддавати перевагу різним цінностям. Індивіди теж вибирають для себе найважливіші цінності. У соціології це називається ціннісною орієнтацією. Для одних найбільшою цінністю є сім’я, для інших — службова кар’єра тощо.

Визнання певних цінностей означає не лише наявність певних переконань щодо мети життя, а й сприйняття (несприйняття) відповідних способів та заходів для досягнення цієї мети. Отже, цінності здатні бути регуляторами поведінки людини.

Серед цінностей вітчизняні соціологи виокремлюють:

· сенсожиттєві (сенс життя, щастя, добро і зло);

· вітальні (життя, здоров’я, особиста безпека, сім’я, добробут);

· суспільного визнання й покликання (авторитет, статус, працелюбство);

· міжособистісного спілкування (порядність, безкорисливість, щедрість, доброта);

· демократичні (справедливість, суверенітет, рівноправність, плюралізм, свобода);

· партикулярні (вірність сім’ї, своїй «малій» батьківщині, віра в Бога).

Аналізуючи цінності в контексті суспільної свідомості і поведінки людей, соціологи здобувають досить точне уявлення про ступінь розвитку індивіда, рівень засвоєння ним усього багатства людської історії. При цьому розрізняють традиційні цінності, що орієнтуються на збереження і відтворення цілей і норм життя, які вже склалися, і сучасні цінності, що виникли під впливом змін у суспільному житті й у головних його сферах. Порівняльний аналіз цих цінностей допомагає зрозуміти напруження і конфлікти між старим і молодим поколіннями.

Соціологи часто користуються поняттям базові цінності, які характеризують основні орієнтації людей як у житті в цілому, так і в основних сферах їхньої діяльності — праці, навчанні, політиці, побуті тощо. Тому ті базові цінності, що мають предметний зміст, можуть бути основою для типологізації поведінки людини і характеризувати її інтелект. Ж. Тощенко до базових цінностей, що формують особистість, відносить:

Ø здоровий спосіб життя, оснований не на пануванні над природою, а на єднанні, партнерстві, взаємодії, гармонії з нею;

Ø нову «якість життя», до якої входить зміна характеру праці і її змісту, інший розподіл часу між працею і відпочинком — нова культура відпочинку тощо;

Ø гуманістичну культуру спілкування між людьми, коли інша людина — не засіб для досягнення утилітарних цілей, а мета, самоціль, що стимулює особистий інтерес;

Ø зростаючу потребу в самореалізації особистості, у творчості, у розвитку здібностей, у духовному збагаченні.

Теоретичну альтернативу між «речовими» і суто людськими цінностями сформулював Е. Фромм: мета людини — бути з багатьма, а не володіти багатьма.

Ціннісні установки кардинально змінюються, коли людина змінює одні форми збагачення на інші. Проте якась одним-єдина форма багатства не гарантує соціальної стабільності людини. Так, щодо соціально-ціннісних орієнтацій, зв’язаних з утилітарною формою збагачення, то вона може підвищувати соціальний статус, але не поліпшувати соціального настрою. Орієнтація на духовно-моральні цінності не забезпечує мінімального добробуту, а отже, негативно впливає на соціальний настрій людей.

Дослідження цінностей у вітчизняній соціології зв’язується з вивченням потреб, бо прагнення до культури виявляється саме в потребах. Це зумовило поділ потреб на матеріальні і духовні, які у свою чергу можуть класифікуватися за різними критеріями. Так, А. Маслоу виділяє п’ять видів потреб-цінностей, Ф. Херцберг — 16 чинників-мотиваторів.

Похідними від цінностей є соціальні норми. Під соціальними нормами розуміють приписи щодо поведінки, яка схвалюється суспільством. Це стандарти, що регулюють поведінку й суспільне життя відповідно до цінностей певної культури.

Як уже зазначалося, культура — дуже динамічне явище, вона постійно змінюється. Підґрунтям культурних змін стають відкриття й винаходи. Відкриття — це здобуття нових знань про світ і забезпечення ними людства. Винаходи — це нова комбінація культурних елементів, нові способи виготовлення речей (технології), нові форми державного управління.

Відкриття й винаходи є різновидами інновацій. Інновації — це створення чи визнання нових елементів у культурі. Інновації залежать від нагромаджених знань, які заново інтерпретуються й застосовуються на практиці.

Відкриття й винаходи можуть поширюватися на інші культури цілеспрямованим запозиченням, дифузією (стихійним проникненням, культурним контактом) і незалежними одне від одного одночасними відкриттями в різних країнах. Найчастіше культурні елементи розповсюджуються за допомогою дифузії. Каналами дифузії можуть бути туризм, торгівля, міграції, війни тощо.

Будь-яка культура намагається не лише запозичити необхідні їй елементи, а й захиститися від проникнення небажаних. Вибіркове ставлення до перенесення елементів однієї культури в іншу називається селекцією. Селекція може бути усвідомленою, ціле-
спрямованою або відбуватися стихійно.

Причинами селекції є ситуації, якщо:

· нові винаходи загрожують культурі, що сформувалася;

· члени суспільства не вважають за потрібне впроваджувати їх у свою практику;

· культура ще не готова для їх запозичення;

· ідеологія забороняє їх запозичення як «ворожих», «поганих» або «чужих».

З розвитком культури не всі її елементи змінюються однаково. За законом культурного відставання У. Огборна, зміни у сфері матеріальної культури відбуваються швидшими темпами, ніж у матеріальній сфері. Порушення рівноваги в розвитку культури призводить до соціальної дезорганізації, конфліктів, руйнації екологічної сфери тощо. Як правило, ціннісний світ людини не встигає пристосуватися до матеріальних змін, духовний світ молоді відстає від її матеріального стану. Це явище У. Огборн назвав культурним лагом.

Передавання культури одними поколіннями іншим через на-
вчання називається культурною трансмісією. Культурна трансмісія забезпечує неперервність культури, її спадкоємність. Від покоління до покоління мають передаватися насамперед базисні елементи культури. Спадкоємність забезпечується безпосереднім контактом живих носіїв культури, що виступають у ролі вчителів та учнів. Трапляється, що під час історичних катаклізмів (конфліктів, революцій, війн) гинуть хранителі культурних цінностей (окремі верстви, великі групи, цілі народи), тоді культурні зв’язки розриваються.

Завдяки культурній трансмісії кожне наступне покоління має можливість розпочинати з того, на чому спинилося попереднє, відкидаючи віджиле й додаючи нові знання до нагромадженого багатства. Якщо нових елементів культури додається більше ніж відкидається старих, — відбувається культурна акумуляція. Протилежне явище називають культурним виснаженням.

Взаємозв’язок різних частин чи елементів культури, що утворює певну цілісність, називається культурною інтеграцією. Культурна інтеграція відбувається завдяки схожості базисних елементів. Коли базисні елементи зазнають різноспрямованого впливу, то єдина культура може розпастися на багато культур, що називається диверсифікацією культури. Прикладом диверсифікації є поява множини субкультур.

Культурні відмінності можуть перетворитися на суперечності. Тоді виникає культурний конфлікт. Прикладом культурного конфлікту є аномія — порушення культурної єдності суспільства, що виникає за браком чітко встановлених соціальних норм. Як відомо, термін «аномія» був запроваджений у 90-ті роки ХІХ ст. Е. Дюркгеймом і означав розпад міцної системи моральних цінностей. Зростання в той час злочинності, кількості самогубств, розлучень було наслідком краху тієї частини культурної єдності, яка стосувалася культурних та сімейних цінностей.

Матеріали численних соціологічних досліджень культури дають змогу усунути суперечності, здійснити реальне програмування соціально-культурних процесів. В Україні розробляються такі програми, як «Молодь і дозвілля», «Комплексна програма естетичного виховання населення України», «Модернізація культурно-дозвільної мережі». Отже, соціологія сприяє культурним перетворенням суспільства.

Культурні зміни в матеріальній та духовній сферах зумовлюють перебудову інших сфер життєдіяльності суспільства. Так, поява сільськогосподарських і промислових технологій не тільки згуртувує, а й спричинює, на думку Н. Смелзера, глибокі зміни у сферах:

ü політичній — від простих племенних чи сільських владних систем до складних систем виборчого права, політичних партій, представницької і громадянської бюрократії;

ü освіти — зниження безграмотності і виховання економічно продуктивних навичок і вмінь;

ü релігійній — відокремлення релігії від освіти, початок змін традиційних вірувань;

ü сімейній — припинення утворення родинних і кланових об’єднань;

ü стратифікації — посилення географічної та соціальної мобільності, що привело до розпаду фіксованих, жорстко приписуваних ієрархічних систем.

Проте, за У. Огборном, діє закон культуного відставання, згідно з яким зміни в матеріальній культурі відбуваються швидше ніж у нематеріальній. Порушення рівноваги в розвитку культури спричинюється до соціальної дезорганізації, конф­ліктів тощо.

У соціологічній науці існує кілька теорій пояснення характеру і рушійних сил розвитку культури суспільства. Так, основними принципами теорії еволюційного розвитку культури є постійна зміна культурних елементів і культурних комплексів до їх повного перетворення. При цьому зміни відбуваються від простого до складного, від однорідного до різнорідного. Перетворення культурних комплексів у соціальних інститутах веде до того, що з часом змінюється культурний зміст інститутів, а також їх ознаки і функції, що обов’язково зумовлює зміни в соціальній структурі суспільства.

Теорія еволюційного розвитку найбільш поширеною була в XIX ст. Її вперше систематизував Ч. Дарвін у праці «Походження видів…» (1859). Еволюційний метод широко використовувався О. КонтоміГ. Спенсером у вивченні питань культури і соціального життя. У праці «Курс позитивної філософії» О. Конт описав три стадії, через які, на його думку, проходить людство: теологічну, метафізичну та позитивну (наукову). Г. Спенсер процес соціальної еволюції розглядав як певну послідовність стадій, через які все суспільство рухається від прос­того до складного і від однорідного до різнорідного. Цим соціологам притаманний соціальний оптимізм, бо вони вбачали в суспільному розвитку лише процес просування до щастя і розвитку.

Серед сучасних учених домінує думка, що лінійного прогресу культури не існує. Так, О. Шпенглер, А. Тойнбі стверджують, що розвиток суспільства відбувається за циклами, в яких демократія і диктатура змінюють одна одну, і кожний культурний розквіт поглинає хвиля варварства.

Діалектичний підхід до проблем розвитку культури було започатковано І. КантоміГ. Гегелем. Найбільш відомими їхніми послідовниками в соціології були представники франкфуртської школи —К. Маркс, Г. Маркузе та ін. Згідно з діалектичним підходом кожна культурна цінність і норма недовговічні, уже з моменту свого виникнення вони приречені на загибель, і їх розвиток має кілька стадій:

· зростання значущості і поширення;

· досягнення певної межі і початок конфлікту;

· закінчення існування, що означає не просто зникнення, а перехід у новий якісний стан.

Прибічники діалектичного підходу не визнають поступового розвитку культури по висхідній. Вони вважають, що розвиток культури відбувається стрибками з частими переходами від однорідності до різнорідності, від високих взірців — до примітивних і навпаки.

Познавательные статьи:



Как правильно слушать собеседника

Типичные ошибки при выполнении бросков в баскетболе

Принятие христианства на Руси и его значение

Средства массовой информации США