Карацу» — керамічні вироби з міста Карацу і його околиці.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 5

Подвійна зірка

І

Цитата:

До Кікудзі завітала Тікако й повідомила: «І Фуміко, і донька Інамурів повиходили заміж».

— Кікудзі-сан, як же так? Ви кажете, що Юкіко гарна дівчина, і самі ж випускаєте її з рук. Такої, як вона, не знайдете на цілому світі, хоч би все життя шукали... Як це ви не розумієте такої простої речі? — докоряла Тікако. — Ви молодий, недосвідчений, і ніщо вас не обходить. Та зрозумійте, що один необачний крок змінив долю двох людей — вашу і Юкіко-сан! Вона відчувала до вас прихильність. А ви... Якщо вона буде нещасною за іншим, то в цьому й ваша провина.

Кікудзі промовчав.

— Та поки ви вилежувались в темряві й милувались світлячками, і Фуміко вискочила заміж.

— Коли?

Ця звістка приголомшила Кікудзі більше, ніж заміжжя Юкіко. Йому здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Кікудзі заскочили зненацька. Тікако, певне, на це й розраховувала.

— Я теж довго не могла отямитися, коли дізналась. От тобі й маєш! Наче змовились обидві. Та від молоді всього можна сподіватися... Правду кажучи, я рада за Фуміко — хоч не стоятиме вам на заваді. Та от біда — Юкіко-сан теж віддалася заміж. Я ходила як опльована... І все ваша нерішучість.

Кікудзі все ще не вірив в заміжжя Фуміко.

— Оота-сан весь час стояла вам поперек дороги. Навіть після смерті... Може, хоч тепер її чари покинуть ваш дім. — Тікако поглянула на сад. — Заспокойтесь і візьміться до саду. Навіть у темряві видно, як порозросталися дерева, як там душно й похмуро!

По батьковій смерті минуло вже чотири роки, а Кікудзі жодного разу не запрошував садівника. Справді, дерева розрослися, навіть увечері в саду було так душно, ніби під листям збереглася полуднева спека.

— Мабуть, служниця не поливає? Ви могли б їй сказати, щоб вона пильнувала своїх обов’язків.

— Чого це вас обходить?

Кікудзі невдоволено кривився на кожне слово Тікако, і водночас дозволяв їй теревенити про що завгодно. І так бувало завжди.

Вичитуючи йому, Тікако намагалася втертися в довіру і вивідати, що в нього на душі. Кікудзі давно розгадав ці хитрощі. Він відверто опирався їй і остерігався, щоб ненароком не обмовитися. Тікако здогадувалась про це, але вдавала, ніби нічого не помічає, лише іноді давала відчути, що бачить Кікудзі наскрізь.

Вона рідко докоряла йому чимось несподіваним, а зачіпала в його серці ті струни, які викликали огиду до самого себе.

От і цього вечора, сповістивши про одруження Юкіко й Фуміко, вона стежила, як Кікудзі сприйме новину. «Навіщо воно їй?» — подумав Кікудзі й вирішив пильнуватися. Якщо Тікако раніше хотіла поєднати його з Юкіко, а Фуміко відсторонити, то чого вона лізе йому в душу тепер, коли дівчата повиходили заміж?..

II

Цитата:

Наприкінці робочого дня, коли Кікудзі збирався виходити з контори, його затримав телефонний дзвінок. Це я, Фуміко, — почувся у трубці тихий голос.

— Алло... Мітані слухає...

— Це я, Фуміко.

— А-а, це ви...

— Пробачте, що потурбувала вас на роботі,.. Інакше я не встигла б...

— А що таке?

— Я послала вам листа, та, здається, забула наклеїти марку...

— Он як? Я ще не мав приємності його одержати.

— Я купила на пошті десять марок, послала листа, а коли повернулася додому, дивлюсь — аж усі марки при мені. Бачите, яка я неуважна. Думаю, треба попросити вибачення, поки лист не дійшов...

— Та чи варто зважати на таку дрібницю! — відповів Кікудзі й подумав, що той лист, певно, сповіщав про шлюб. — Лист з приводу радісної події?

— Що?.. Я завжди розмовляла з вами по телефону, а оце вперше написала листа... Довго вагалася — посилати чи ні... От і забула наклеїти марку.

— Звідки ви дзвоните?

— З автомата біля токійського вокзалу. Тут черга, люди ждуть.

— З автомата? — здивувався Кікудзі. — А вас можна поздоровити?

— Ага... нарешті... Від кого ви довідались?

— Курімото сказала.

— Курімото-сан? А вона від кого?.. Жахлива людина!..

— Тепер вам навряд чи доведеться зустрічатись з нею... Пригадуєте, коли ми востаннє говорили по телефону, в трубці було чути шум дощу?..

— Так, ви вже казали... Я тоді саме перебралася до подруги й вагалася, сповістити вас чи ні... Як і тепер.

— От добре, що ви самі дали про себе знати! Я теж вагався — поздоровляти чи ні, — коли Тікако принесла цю звістку...

— Знаєте, сумно, коли тебе вважають пропалою безвісти.

На останніх словах голос Фуміко стих, як у матері. В Кікудзі перехопило дух.      

— Та було б краще, якби я таки зникла... — Фуміко на мить примовкла, а потім додала: — Я живу тепер у нужденній кімнатці на шість татамі. Знайшла одночасно з роботою.

— Ого!..

— Розпочала працювати в саму спеку, отож так стомлююсь...

— Авжеж... а ще відразу після одруження...

— Що?.. Якого одруження?

— Я вас вітаю!

— Ну що ви!.. Глузуєте?..

— Ви ж нібито вийшли заміж...

— Я?

— Хіба ні?

— Та що ви!.. Як я могла б... у такому стані?.. Щойно мама померла, а я...

— Воно так, але...

— Це вам Курімото-сан сказала?

— Ага.

— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили? Фуміко наче питала саму себе.

Кікудзі раптом рішуче сказав:

— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?

— А чого ж...

— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.

— Так, але...

— Ви хочете десь-інде?

— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.

— Може, разом поїдемо?

— Тоді доведеться чекати вас на вулиці.

— А ви б не зайшли до мене... на роботу? .

— Ні... Я приїду до вас додому.

— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні.

Якщо Фуміко сяде на електричку, то прибуде раніше за нього. Кікудзі подумав, що дівчина могла їхати в тому самому вагоні, й узявся шукати її очима на пероні, коли вийшов з вагона.

Фуміко справді приїхала раніше.

Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра.

— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.

Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:

— Вибачте, що подзвонила вам на роботу...

Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.

— Ви по телефону таке сказали... От я й прийшла, щоб спростувати ваші слова...

— Ви про одруження? Щиро кажучи, я теж був здивований...

— Чим? — Фуміко опустила очі.

— Спершу — тим, що ви вийшли заміж, а вдруге — що й гадки такої не мали. Виходить, що я був здивований двічі.

— Двічі?

— Атож.

Кікудзі рушив по кам’яних плитах садової доріжки.

— Зайдемо звідси в дім. Чого ж ви не чекали мене у вітальні? — Він сів на галереї. — Недавно, коли я тут відпочивав після далекої дороги, пізно ввечері з’явилася Тікако.

З кімнати гукнула служниця. Мабуть, хотіла запитати щодо вечері, про яку Кікудзі казав по телефону, коли виходив з контори. Він зайшов у дім і невдовзі повернувся у білому бавовняному кімоно.

Тим часом Фуміко встигла підпудрити щоки. Коли Кікудзі сів, вона спитала:

— А що, власне, сказала Курімото-сан?

— Просто сказала: «Фуміко-сан вийшла заміж».

— І ви, Мітані-сан, повірили?..

— Такій брехні важко не повірити.

— У вас не закралося жодного сумніву? В чорних очах Фуміко забриніли сльози.

— Та невже б я могла тепер вийти заміж? Чи ви вважаєте, що я здатна на таке?.. І мама, і я стільки настраждалися, стільки намучилися... Цим стражданням і досі не видно...

Кікудзі чомусь здалося, ніби мати Фуміко й досі жива.

— Ми звикли покладатися на людей і вірили, що нас зрозуміють... Та невже так здавалось? А може, то власне відображення в дзеркалі своєї душі?..

Фуміко ладна була заплакати.

Кікудзі трохи помовчав, а потім сказав:

— Фуміко-сан, пригадуєте, я вас запитав: «Ви вважаєте, я міг би тепер оженитися?» Того дня ще була злива...

— Коли гриміло?

— Так. А сьогодні ви питаєте мене те саме.

— Ні, не зовсім те...

— Ви мені не раз казали, що я одружусь.

— Між вами, Мітані-сан, і мною велика різниця... — Фуміко не спускала очей, повних сліз, з Кікудзі. — Так, так, істотна різниця...

— У чому?

— Та хоч би у суспільному становищі...

— У суспільному становищі?

— Так. У нас різне становище. Можу сказати, якщо хочете, що в нас різні долі... Моя така похмура...

— Ви хочете сказати, що вас мучить відчуття провини?.. Але ж у всьому винен я.

— Ні! — Фуміко рішуче захитала головою, а з її лівого ока раптом викотилася сльоза й поповзла вниз по скроні. — Мама весь гріх узяла на себе й померла. А втім, я не вважаю, що то був гріх. То було її горе. Гріх ніколи не змиєш, а горе минає.

Кікудзі опустив очі.            

— Але ж ви, Фуміко-сан, своїми словами про нещасну долю кидаєте тінь на вашу матір.

— Можливо, я не так висловилася — не нещасна доля, а глибоке горе.

— Глибоке горе...

Він хотів сказати: «Глибоке горе — де те ж саме, що й глибока любов», — але стримався.

— А крім того, у вас є на прикметі дівчина, Юкіко-сан. Це теж нас відрізняє. — Фуміко ніби хотіла перевести розмову на інше. — Курімото-сан, певне, вважала, що мама стоїть на заваді вашому шлюбу. Вона сказала, що я вийшла заміж, отже, й про мене вона такої ж думки. Інакше як же все пояснити.

— Але ж вона сказала, що й Інамура-сан вийшла заміж.

Фуміко розгубилася.

— Як?.. Не може бути... Напевне, брехня! — Фуміко захитала головою. — Коли ж це сталося?

— Одруження Інамура-сан?.. Мабуть, нещодавно.

— Чистісінька брехня!

— Вона сказала, що Юкіко і ви — обидві вийшли заміж, та я не хотів у це вірити. — Кікудзі стишив голос — Що ж до Юкіко, то, може, Тікако казала правду...

— Все це брехня! Хто ж улаштовує весілля за такої спеки? Тепер навіть у літньому кімоно сходиш потом... А то ще у весільному вбранні.

— То влітку хіба ніхто не справляє весілля?

— Майже... Хіба тільки іноді. Шлюбну церемонію здебільшого відкладають на осінь... — З очей Фуміко раптом закапали сльози, вона дивилася, як вони розпливаються на колінах плямкою. — А все-таки навіщо Курімото-сан сказала неправду?

— Спритно вона мене обдурила, — сказав Кікудзі.

«Але чого Фуміко заплакала?.. Зате можна бути певним, що її одруження — вигадка. А може, Юкіко справді вийшла заміж, і Тікако, щоб відсторонити Фуміко, набрехала про неї?..» — мучився здогадами Кікудзі.

А втім, таке пояснення його не задовольняло. Йому все-таки здавалося, що й одруження Юкіко — неправда.

— В кожному разі, поки ми не дізнаємось, чи сказала Курімото правду про Юкіко, її жарту не збагнемо.

— Жарту?..

— Вважаймо, що це жарт...

— Дивний жарт! Якби я сьогодні вам не подзвонила, ви повірили б, що я замужем.

Служниця знову покликала Кікудзі.

За хвилину він повернувся на галерею з листом.

— Фуміко-сан, ваш лист прибув. Без марки... Кікудзі взявся розкривати конверт.

— Ні-ні, не треба!

— Чому?

— Не хочу. Віддайте назад, прошу! — Фуміко простягла руку. — Віддайте!

Кікудзі заховав його за спину.

Намагаючись схопити листа, Фуміко однією рукою мимоволі сперлася об його коліна. Її руки потяглися в різні боки, і Фуміко втратила рівновагу. Щоб не впасти на Кікудзі, вона відхилила ліву руку назад, а правого вчепилася в лист за його спиною. І все-таки здавалось, що вона от-от упаде. Її голова майже торкалася грудей Кікудзі. Та дівчина не впала, спритно вивернулась, її ліва рука знову зіперлась на його коліна. Дивно! Як це вона зуміла підтриматися тією рукою?

Яка спритність! Яка гнучкість! Кікудзі мало не ахнув — з такою силою він відчув жінку, пані Оота.

І як Фуміко встигла вивернутись?.. Звідки взялася така гнучкість?.. Незбагненна таємниця жіночого єства.

Тієї миті, коли Кікудзі готувався відчути на собі тягар її тіла, Фуміко промайнула біля нього теплом і запахом жінки.

Це був сильний запах. Запах жінки, що зранку до вечора була на роботі. Так пахла ласка пані Оота.

— Ну віддайте!

Кікудзі не опирався.

— Я його порву.

Одвернувшись, Фуміко на клаптики пошматувала листа, її шия і руки були вологі.

Намагаючись не впасти на Кікудзі, вона спочатку зблідла, а потім зашарілася. Напевно, їй стало душно.

III

Цитата:

Звичайна вечеря, замовлена в близькому ресторані, була несмачною.

Перед Кікудзі стояло циліндричне «сіно». Як завжди, його принесла служниця.

Він одразу звернув на нього увагу. Погляд Фуміко теж зупинився на чашці.

— Ви п’єте з неї чай?

— Так.

— От негаразд вийшло... — В голосі Фуміко було менше ніяковості, ніж відчував зараз Кікудзі. — Тільки-но я вам її подарувала, як одразу пожалкувала. І в листі про це написала...

— Про що?

— Звісно, про «сіно»... Просила вибачити за такий нікудишній подарунок...

— Та що ви!.. Це не погана річ.

— А я от не бачу в ній нічого гарного. Інакше мама не користувалася б нею щодня.

— Я не великий знавець, та, як на мене, це «сіно» чудове. — Кікудзі взяв чашку у руки й покрутив перед очима.

— Але ж є скільки завгодно кращіх. Ви будете пити з неї, і мимоволі згадаєте, що таки є...

У Кікудзі защеміло серце.

Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам’ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов’ю згадував її саму і матір.

І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.

Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому — глечик «сіно».

Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.

Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.

Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що «сіно» викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше «сіно» й принесла Кікудзі чашку.

Чашка «карацу»1 була проста, без жодного малюнка. Крізь синяву її поверхні з жовтавим відтінком проступав легкий багрянець. Унизу вона була сильно випуклою.

— Напевне, це була улюблена чашка вашого батька, і він брав її з собою в подорож... Вона в його стилі. Здавалось, Фуміко не помічала, що грається з вогнем. Кікудзі не вистачило духу сказати, що «сіно» нагадує йому про її матір. Дві чашки стояли перед ним, як дві душі — батькова і пані Оота.

Стародавні чашки... їм, певне, років триста-чотириста, а скільки в них свіжості!.. Здавалось, життя б’ється під їхньою гладенькою поверхнею.

Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні.

На восьмий день після смерті пані Оота Кікудзі признався, що йому страшно залишатись наодинці з Фуміко.

А от зараз відчуття провини наче й не було. Невже воно вивітрилося лід впливом чудової кераміки?

— Яка краса... — промовив Кікудзі ніби сам до себе. — Батько возився з чашками, хоч таке заняття і не в його вдачі... Мабуть, хотів заглушити цим докори сумління...

— Докори сумління?..

— Бо дивишся на чашку і забуваєш, що в її колишнього власника могли бути гріхи... А батько прожив лише часточку того, що випало на долю цієї чашки.

— Смерть іде за нами по п’ятах. Який жах!.. Чого я тільки не робила, щоб забути про мамину смерть! А вона все стоїть за кожним із нас...

— Правду кажете... Коли весь час думаєш про мертвих, то здається, ніби й сам неживий, — сказав Кікудзі.

Служниця принесла чайник. Вона, певно, подумала, що їм потрібен окріп для чайної церемонії — Кікудзі й Фуміко вже давненько сиділи в павільйоні.

Кікудзі запропонував Фуміко приготувати чай у «карацу» і «сіно» так, наче вони в дорозі.

Дівчина згідливо кивнула.

— Тоді я зможу ще раз випити з маминої чашки перед тим, як її розбити...

Вона вийняла зі скриньки бамбукову колотівку і вийшла її помити.

Літнє сонце ще не зайшло.

— Наче в дорозі... — проказала Фуміко, збиваючи чай у маленькій чашці.

— Нехай у дорозі. А де ж ми тоді зупинимось? У готелі?

— Не обов’язково в готелі. Можна на березі річки або в горах. Треба було взяти холодної води, ніби з гірської річки...

Виймаючи колотівку, Фуміко глянула своїми чорними очима на Кікудзі, а потім звернула погляд на «карацу», яку подавала йому на долоні.

І погляд Фуміко, і чашка опинилися в Кікудзі перед коліньми.

Кікудзі відчув, як Фуміко напливає на нього хвилями тепла...

Коли вона поставила перед собою мамину чашку й заходилась розмішувати чай, бамбукова колотівка зашурхотіла об край, і Фуміко опустила руку.

— Важко!

— Мабуть, тому, що чашка маленька, — сказав Кікудзі. Руки її тремтіли.

Фуміко випустила з пальців колотівку й більше за неї не бралася.

Вона похнюпилась.

— Мама не дає мішати...

— Що?...

Кікудзі миттю підвівся й схопив Фуміко за плечі, немов хотів її вирвати з тенет закляття.

Фуміко не опиралася.

IV

Цитата:

Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.

У саду, на плиті перед кам’яним умивальником, валялись уламки «сіно». Кікудзі склав докупи чотири великих черепки і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її війцях бракувало шматочка.

Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.

Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.

«Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!» — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.

Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.

«Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», — майнуло в голові Кікудзі. Він кинув уламки на землю.

Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.

Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:

— О-о-о!

Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.

— У вас є гарніше «сіно»... — прошепотіла вона. Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою...

Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.

Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.

Однак угледів зірку і кинув черепки на землю...

Кікудзі знову підвів погляд вгору й аж ойкнув.

Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.

Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.

Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.

— Як же їх тут залишати... — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.

Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.

«Фуміко вмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?» — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.

«Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це «сіно»?.. Звідки в неї той острах?» — мучився здогадами Кікудзі.

Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.

Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.

Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.

Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.

Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..

Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.

Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, зажита у великій кількості, вилікувала хворого.

З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.

Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. «А може через сором не може поткнутися з дому?» — подумав Кікудзі.

Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.

В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.

За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?

Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.

На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:

— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож...

— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?

Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з’явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала:

— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома... У дівчинки були ріденькі брови.

За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.

Кікудзі згадав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього задерев’яніли ноги.

Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.

— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.

Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..

А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?

А може, ту свою слабкість, як і мати, Фуміко вважала непоправним гріхом?

— Зосталася на мою голову тільки Курімото... — ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.

Коментар

Сльоза, упавши на пісок,

Всотала в себе

Тисячу піщинок.

Яка вона важка,

Ця намистинка — моя сльоза!

Ісікава Такубоку

Лауреат Нобелівської премії 1968 р., Кавабата Ясунарі відтворив у своєму романі суто японську естетичну традицію в змалюванні людини и природи, в трактуванні вічних тем — кохання і розлуки, життя і смерті, смутку й радості. «Тисяча журавлів» несе читачеві «письменницьке мистецтво, що виражає сутність японського мислення».

У чому ж вона, ця сутність, виражається?

Для того, щоб зрозуміти своєрідність творчості Я. Кавабата, треба пам’ятати про 4 мірила краси у японців, три з яких — сабі, вабі, силуй — кореняться в стародавній релігії синто, а четверте — юген — навіяне буддійською філософією.

«Сабі» — це краса й природність як нероздільні поняття. Вважається, що ознаки віку сприяють виявленню сутності речей. «Сабі» — буквально «іржа», чарівність старовини, відбиток часу, невмолимої долі.

Якщо сабі — втілення зв’язку між мистецтвом і природою, то «вабі» — своєрідний місток між мистецтвом і повсякденним життям. У вабі втілена! мудра краса простоти, пов’язана з будь-яким побутовим предметом.

Від цих старих слів — «сабі» й «вабі» — що стали вживатися разом, виникло й нове поняття — «сибуй», яке набуло значно ширшого значення.

Сибуй — це одночасно краса простоти і краса природності: кожен предмет ідеальний тоді, коли сполучає в собі такі якості, як максимальна практичність виробу при мінімальній обробці.

Згідно з ученням буддійської школи «дзен», до якої належав Кавабата, непостійність світу, що закладена в природі непередбачених стихійних лих, передбачає цілісне сприйняття світу, тобто погляд на речі «ззовні» и «зсередини» одночасно, відчуття єдності із Всесвітом, де маленьке «я» розчиняється в атмосфері дійсності і стає частиною безкрайнього світу.

Інтуїція, внутрішнє пробудження, відмова від традиційної логіки — ось основні «постулати» поетики японського мистецтва, тому й центральне місце в будь-якому творі японського майстра є прийом натяку (йодзю).

Згадайте хоку Мацуо Басьо, танка Ісікави Такубоку: спокій, пізнання істини через споглядання, ненав’язливість авторів зі своїми ідейними настановами, запрошення читача до самостійних роздумів над твором.

Не все можна побачити зором і осягнути знаннями, є речі й поняття, які зрозумілі лише серцю.

«Юген» — це та краса, яка може бути осягнута глибинними почуттями. Недосказане, недописане, недовершене, те, що лежить у глибині, не прагнучи вийти на поверхню, — ось що для японця достойне милування.

Японці, на відміну від європейців, уміють бачити прекрасне в буденному. Поєднання мистецтва з повсякденністю закріпилося в чайній церемонії, яку обожнюють японці і яка є основою роману.

Тядо (чайна церемонія) — давній звичай, доведений японською естетикою до рівня високого мистецтва, — на фоні якої розгортаються події твору Я. Кавабата, дає змогу замислитися над, швидкоплинністю життя як героям роману, так і читачам.

Своєрідність твору, відображення японської етики й естетики, пошук гармонії людини і природи відбилися й на формі твору, який літературознавці визначають і як роман, і як повість.

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Тактические действия в защите

История Олимпийских игр

История развития права интеллектуальной собственности