В Японії площу кімнат вимірюють на татамі. Одне татамі — 1,5 кв. М.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 5Следующая ⇒

[2] В Японії площу кімнат вимірюють на татамі. Одне татамі — 1,5 кв. м.

[3] «Орібе» — чашка в стилі Орібе Фуруга, відомого майстра чайної церемонії XVI століття.

[4] Сен-но Рікю (1521-1591) — видатний майстер чайної церемонії; епоха Момояма — 1574-1602 рр.

Вечірня заграва над лісом

І

Цитата:

Тікако подзвонила Кікудзі в контору:

— Ви з роботи йтимете додому?

Власне, він нікуди заходити не збирався, та цього разу скривився.

— Не знаю...

— Прошу вас, прийдіть сьогодні раніше. Заради пам’яті вашого батька. Саме цього дня він щороку влаштовував чайну церемонію. Коли я про це згадала, то вже не могла всидіти на місці...

Кікудзі мовчав.

— Алло!.. Алло!.. Поки я прибирала, мені захотілося хоч щось приготувати...

— А де ви зараз?

— У вас, у вас дома... Пробачте, забула відразу сказати.

Ця новина приголомшила Кікудзі.

— Я собі пригадала той день і вже не могла всидіти... І побачила, що не заспокоюсь, поки не приберу в чайному павільйоні. Треба було подзвонити раніше, та я боялась, що ви будете проти...

Після батькової смерті чайний павільйон запустів.

Коли він повернувся додому, Тікако вибігла зустрічати його в передпокій.

— Ви самі?

Кікудзі кивнув.

— От і добре, що самі! Вас уже чекають.

Немов згадуючи, Тікако розповідала:

— Так от, коли я подзвонила, Юкіко спитала: прийти з мамою? А я кажу: будь ласка, вдвох було б іще краще... Та матір затримали якісь справи, отож ми вирішили, що Юкіко прийде сама.

— Хто — ми? Це ви все вирішуєте на свій розсуд! Невже чемно запрошувати в гості без попередження?

— Я розумію... Але дівчина вже тут, і забудьмо про мою нечемність.

— Чому?

— А от чому! Дівчина прийшла, значить, ви її цікавите. І хай вас не обходить, як я цього досягла. Коли все втрясеться, ви будете сміятися: от, мовляв, Курімото — дивна жінка! Я по собі знаю, що важливо залагодити справу, а як — неістотно.

Тікако говорила самовпевнено, мовби читала думки Кікудзі.

— А з її батьками ви розмовляли?

— Аякже! Звичайно.

Вона ніби хотіла сказати: «Чого ж ти зволікаєш! Вирішуй!»

Кікудзі вийшов на галерею і попростував до вітальні. Проходячи мимо гранатового дерева, спробував перемінити вираз обличчя. Бо ж не годиться показувати дівчині, що ти не радий її приходу.

Темна тінь гранатового дерева викликала в уяві родиму пляму на грудях Тікако. Кікудзі труснув головою, немов проганяючи це видиво. На кам’яну доріжку перед вітальнею тягли останні відблиски надвечірнього сонця.

Сьодзі у вітальні були широко розсунуті, Юкіко сиділа майже на порозі кімнати.

Здавалося, від неї струменить якесь сяйво й освічує тьмяні закутки просторої вітальні.

У токонома в плоскій вазі стояли жовті болотяні півники.

А на обі дівчини були вибиті білі борові півники. Випадковість?.. Навряд, бо півники — поширений символ раннього літа.

В токонома стояли не білі півники, а жовті болотяні, з високими стеблами й довгим шпичастим листям. Було видно, що Тікако їх щойно поставила.

У Кікудзі було таке враження, ніби дівчина одержала європейське виховання і тільки на один вечір, для годиться, наділа кімоно.

— Мабуть, Курімото завдала вам клопоту, що так несподівано послала запрошення? Та й думка провести вечір у павільйоні теж її, — сказав Кікудзі вчора юній гості.

— Від пані вчительки я довідалася, що саме цього дня ваш батько влаштовував чайну церемонію.

— Начебто... Мені це зовсім вилетіло з голови.

— А я от такого урочистого дня одержала запрошення... Невже пані вчителька з мене глузує? Я ж іще так слабо розбираюсь у чайній церемонії... Та ще й останнім часом я пропустила кілька уроків.

— А мені здається, що сама Курімото лише сьогодні згадала про цей день, тому й кинулась прибирати павільйон. Тому й пліснявою й досі тхне. — Кікудзі на мить запнувся.— А взагалі було б краще, якби наше знайомство почалося без її посередництва, Інамура-сан, тому я навіть почуваю себе винним перед вами.

Юкіко здивовано глянула на Кікудзі.

— Чому? Якби не пані вчителька, хто б нас познайомив?

Просте, але доречне зауваження. Справді, якби не Тікако, то вони навряд чи й зустрілися б.

Кікудзі наче хто вперіщив батогом.

Із слів дівчини було видно, що вона згодна вийти заміж за Кікудзі, принаймні так йому здавалося.

Тому її запитливий погляд був для нього блискучим, як сонце.

Цікаво, як Юкіко дивиться на те, що він називає вчительку чайної церемонії панібратськи — Курімото? Невже знає, що Тікако якийсь час була батьковою коханкою?

— З Курімото в мене пов’язані неприємні спогади... — Голос у Кікудзі мало не затремтів. — Ось чому я не хотів би, щоб вона мала хоч найменший вплив на мою долю... Мені навіть не віриться, що це їй я завдячую знайомством із вами.

Тікако підійшла із своїм столиком, і розмова урвалася.

— Дозвольте й мені приєднатися до вас.

Тікако сіла на татамі. Щоб віддихатись після недавніх клопотів, вона нахилилася вперед і глянула на Юкіко.

— Кікудзі-сан, мабуть, нашій гості сумно в такому вузькому колі. Та ваш батько був би їй дуже радий.

Юкіко скромно опустила голову.

— Ну що ви! Я не заслужила честі бути в чайному павільйоні покійного Мітані-сана.

Тікако пропустила повз вуха ці слова, а взялася пригадувати, як за батька відбувалися тут чайні церемонії.

Справу про одруження Кікудзі та Юкіко вона, певно, вважала вирішеною.

Згодом у передпокої, коли жінки збиралися додому, Тікако мовила:

— І вам, Кікудзі-сан, не завадило б коли-небудь завітати до Інамурів... Тільки про відвідини треба домовитися заздалегідь

Юкіко кивнула. Видно, хотіла щось сказати, але слова застрягли їй у горлі. Вона тільки засоромилась.

Кікудзі не сподівався такої переміни. Він наче відчув тепло її тіла.

Однак його сковувало щось огидне й брудне.

Навіть зараз у тиші чайного павільйону він не міг позбутися цього відчуття.

Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам.

Кікудзі раптом привиділась химера: ніби його батько нечищеними зубами припав до родимої плями на грудях Тікако. Батьків образ мав з ним самим багато спільного.

Обід закінчився, і Тікако пішла готувати чай.    

— Доля немов послала нам Курімото, — сказав Кікудзі. — Та, здається, щодо цього в нас різні думки.

Його слова прозвучали як виправдання.

Знадвору гукнула служниця:

— Прийшла Оота-сан!

— Оота-сан? Панночка?

— Ні, пані Оота. Вона так схудла, наче хвора... Кікудзі миттю підвівся, але завмер на місці.

— Куди її провести?

— Можна сюди.

— Гаразд.

Зайшла пані Оота, без парасольки. Мабуть, залишила її на порозі будинку.

Обличчя в неї було мокре. «Напевне, від дощу», — подумав Кікудзі. Та ні, то були сльози — вони без упину котилися по щоках.

Який він неуважний: подумав, що це краплини дощу!..

— Що з вами? — скрикнув Кікудзі й кинувся їй назустріч.

Пані Оота безсило сіла на веранду. Вона скоріше не сіла, а впала, нахилившись до Кікудзі.

Підлога навколо неї була мокра.

Сльози текли й текли, і Кікудзі знову подумав: а може, це все-таки дощ?

Пані Оота не спускала з нього очей, ніби шукала в ньому опори, щоб остаточно не впасти. «Як тільки я відвернуся, станеться непоправне лихо», — подумав Кікудзі.

Глибоко запалі очі з синцями внизу, навколо зморшки. Хворобливо зів’ялі повіки, а в гарячому погляді — мука й благання. І невимовна ніжність.

— Пробачте!.. Я так хотіла вас побачити, що не могла всидіти дома... — лагідно сказала вона.

Ніжність бриніла не тільки в голосі — вона проглядала у всій її постаті.

Коли б не ця ніжність, Кікудзі було б нестерпно на неї дивитися — настільки пані Оота була виснажена.

Її страждання озвалося болем у нього в грудях. Усвідомлюючи, що він — його причина, Кікудзі піддався цій ніжності й відчув, ніби в грудях трохи одлягло.

— Заходьте швидше!.. Ви ж змокли!

Кікудзі підхопив її і завів у кімнату. В його рухах було щось жорстоке.

Жінка намагалась підвестися.

— Пустіть!.. Я сама... Бачите, яка я легка?..

— Справді...

— Я така легка... Страшенно змарніла... останнім часом.

Кікудзі аж сам здивувався — як це він її підняв...

— А донька не буде хвилюватися?

— Фуміко?

Вона запитала так, ніби Фуміко була десь поблизу.

— Вона з вами?

— Я від неї крадькома... — Пані Оота захлипала. — Вона з мене ока не спускає. Навіть уночі прокидається, коли я ворухнусь... Через мене вона мало не збожеволіла... Просто жах! Якось сказала мені: «Мамо, а чому ви не народили ще однієї дитини?.. От хоч би від Мітані-сана».

За розмовою вона трохи опам’яталася.

З її слів Кікудзі збагнув, як тяжко страждає Фуміко. Страждає тому, що не може спокійно дивитися на материне горе.

Однак її слова — «от хоч би від Мітані-сана» — кольнули його в серце.

Пані Оота пильно дивилася на Кікудзі.

— Можливо, й сьогодні вона побіжить за мною... Я вискочила з дому, коли вона кудись пішла. Мабуть, думала, що в дощ я не посмію вийти...

— Тільки тому, що дощ?

— Так... Вона думала, що мені не вистачить сили вийти в дощ...

Кікудзі тільки кивнув.

— Цими днями Фуміко була у вас?

— Була. Просила, щоб я вам пробачив. А що я міг їй відповісти?

— Я її розумію... І все-таки я прийшла... Який жах!..

— Ну що ви! Я вам дуже вдячний!

— Спасибі на доброму слові... Мені й цього досить... Я так мучилася... Пробачте мені!

— Чого ви так переживаєте? Ви ні перед ким не завинили. Невже вас тривожить тінь мого батька?

Її обличчя було незворушне, наче вона нічого не чула. Слова Кікудзі мовби канули в порожнечу.

— Забудьмо про все... — сказала пані Оота. — І чого це я так розхвилювалася, коли Курімото-сан подзвонила?.. Мені соромно...

— Вона вам дзвонила?

— Так, сьогодні вранці. Сказала, що між вами і Юкіко-сан усе вже залагоджено... Чому вона мене про це сповістила?

Її очі знов наповнились слізьми, та за мить вона всміхнулася. Не сумною усмішкою, а щирою, простодушною.

— Нічого ще не вирішено! — заперечив Кікудзі. — Може, вона щось пронюхала?.. Ви з нею після того не зустрічалися?

— Ні, не зустрічалася. Та вона все знає... То страшна жінка. Сьогодні, коли вона подзвонила, щось їй здалося підозрілим. Я не вмію прикидатися... Коли вона сказала, я мало не знепритомніла... щось крикнула... Мабуть, і по телефону вона все зрозуміла, бо попередила мене: «Не заважайте!»

Кікудзі насупився. Він не міг знайти, що сказати.

— Заважати?.. Та хіба я на таке здатна?.. Я почуваюся такою винною перед Юкіко-сан... А тепер ще той телефонний дзвінок! Я так її боюся, тієї Курімото!.. Тому і з дому втекла...

Жінку трусило так, наче в неї вселився злий дух. Кутик рота сіпнувсь і перекривився. Було помітно, що вона вже не молода.

Кікудзі підвівся й поклав руку їй на плече.

Вона вхопилася за цю руку.

— Мені страшно!.. Страшно!.. — Жінка лякливо огледілась. Сили її покидали. — Це чайний павільйон?

— Так.

— Який гарний...

Кого вона згадувала — покійного чоловіка, який часто тут бував, чи батька Кікудзі?

— Ви тут уперше? — спитав Кікудзі.

— Так.

— На що ви задивилися?

— Просто так... Ні на що...

— Це мініатюра Содацу.

Пані Оота кивнула й безсило опустила голову.

— Хіба ви раніше в нас не бували?

— Ні, жодного разу.

— Невже?

— А втім, якось раз була. На батьковому похороні... — Її голос згас.

— Вода вже закипіла, хочете чаю? Відразу пройде втома. Я теж вип’ю.

— Хочу.

Пані Оота спробувала встати, але похитнулася.

Кікудзі вийняв начиння з коробок, що стояли в кутку кімнати. Це був той самий посуд, з якого вчора пила Юкіко. Та Кікудзі все одно його вийняв.

Пані Оота спробувала зняти покришку, рука в неї затремтіла, і покришка, вдарившись об чайник, тоненько задзвеніла.

З черпачком у руці вона схилилася над чайником, і сльози закапали на нього.

— І цей чайник ваш батько придбав у нас.

— Невже? А я й не знав, — мовив Кікудзі.

Його не здивувало, що чайник колись належав її покійному чоловікові. Не здивувало й те, що вона говорить про це так щиро.

Приготувавши чай, пані Оота сказала:

— Я не можу вам піднести. Візьміть самі, будь ласка. Кікудзі пересів до вогнища, випив  чаю.

Пані Оота, наче непритомна, впала йому на коліна. Кікудзі обняв її за плечі. Вона майже не дихала, тільки ледь здригалася її спина. Вона лежала в його обіймах, як слухняне маля.

— Оота-сан!

Кікудзі грубо тряс її, обхопивши руками шию, ніби хотів задушити. Він помітив, що ключиці в пані Оота випинаються тепер більше, ніж колись.

— Скажіть, є різниця між батьком і мною?

— Який ви жорстокий!.. Не треба...

Вона говорила тихо, її очі були заплющені. Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.

А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.

Пані Оота легко заманула Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.

Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.

Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.

— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?

— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця... З кутиків її очей покотилися сльози.

— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене... Чому ви цього не зробили?

— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити...

— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла...

— А вам не жаль доньки?

— Жаль... Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження... А Фуміко... Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.

— Якби вона була такою, як ви...

Пані Оота широко розплющила очі.

Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?

— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче... Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди. Може, серце так б’ється від його слів?

— Кікудзі-сан, скільки вам років?

Він не відповів.

— Певно, ще й тридцяти немає?.. Я завинила перед вами. Яка я нещасна!.. А втім, ви цього не зрозумієте...

Спершись на руку, вона трохи підвелася й підібгала під себе ноги.

Кікудзі випростав спину.

— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все... кінець...

— Я ще не знаю, чи одружуся з нею... Але ваші слова очистили моє минуле...

— Як це?

— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви... ви були останньою жінкою в мого батька, й він, я певен, зазнав з вами щастя...

— Якомога скоріше одружіться з Юкіко!

— Я сам знаю, що мені робити.

Пані Оота задумливо дивилася на Кікудзі. Та раптом вона зблідла, притиснула долоню до чола.

— В голові паморочиться... В очах темніє...

Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.

Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.

У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.

Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.

— Мітані-сан?.. Мама недавно... — її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.

— Що?! Що з вашою мамою?!

— Померла. Від паралічу серця... Останнім часом вона часто вживала снотворне.

Кікудзі відібрало мову.

— Мітані-сан, у мене до вас прохання...

— Слухаю...

— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?..

— Лікаря?.. Кажете, лікаря? Зараз?..

Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, в чому річ.

Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.

— Гаразд.

— Будь ласка, не забудьте!

Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.

Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.

В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.

Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.

Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.

Ліс виступав на небі чорним силуетом.

Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.

І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах.

Познавательные статьи:



Организация работы процедурного кабинета

Статус республик в составе РФ

Понятие финансов, их функции и особенности

Сущность демографической политии