Сіно» — глечик у стилі Сіно Сосіна (1441-1522), відомого майстра чайної церемонії.

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 5Следующая ⇒

Образ на «сіно»

І

Цитата:

Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко.

Він збирався вийти з контори трохи раніше, ніж звичайно, щоб не з’явитися в домі пані Оота надто пізно. Однак увесь час вагався: казав собі, що ось підведеться й вирушить, та так і не підвівся, — і вибрався в гості лише під кінець робочого дня.

На порозі його зустріла Фуміко.

— Ой боже, це ви!

Вона схилилася перед ним у поклоні. Її руки впирались у підлогу — здавалося, тільки так вона не дасть плечам тремтіти.

Фуміко ледь відступила вбік, запрошуючи його до кімнати.

Мабуть, щоб стримати сльози, вона ще в передпокої заходилась дякувати Кікудзі за квіти. Та здавалося, якщо вона на хвильку замовкне, то от-от заплаче.

— Ви не уявляєте, як я зраділа вашим квітам! А було б ще краще, якби ви прийшли самі... — промовила Фуміко, заходячи слідом за Кікудзі до кімнати.

— Я не хотів ставити вас у незручне становище перед родичами, — якомога невимушеніше пояснив Кікудзі.

— Мені байдуже, що вони подумають, — просто сказала Фуміко.

У вітальні перед урною з останками стояла фотографія пані Оота.

І квіти... Лише ті, що прислав учора Кікудзі. Він здивувався. Невже інші Фуміко сховала? А може, на поминки ніхто не прийшов? «Мабуть, що так», — подумав Кікудзі.

— Це ніби глечик для чайної церемонії?

Фуміко здогадалась, що він має на увазі вазочку з квітами.

— Так. Гадаю, вони пасують одне до одного.

— Нічого не скажеш, начебто гарне «сіно»1.

Як для чайної церемонії, то глечик був замалий.

Зате букет квітів — червоних троянд і блідих гвоздик — якнайкраще підходив до його циліндричної форми.

— Мама теж іноді ставила в нього квіти, тому й не продала після батькової смерті.

Кікудзі сів перед урною й запалив кадильну паличку. Тоді склав руки долонями докупи й заплющив очі.

Він каявся в гріхах. Та до каяття домішувалася вдячність пані Оота за любов, і гріх ставав солодким.

Що призвело до її смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?.. Кікудзі цілий тиждень думав над цим і не міг дійти певного висновку.

І ось тепер, сидячи з заплющеними очима перед останками пані Оота, Кікудзі вже не пригадував собі її постаті — лише відчував її тепло, п’янкий запах тіла. Як не дивно, але в його очах це було цілком природно — адже мертва жінка втратила свої обриси й доходила до нього тихою музикою спогадів.

Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.

Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп’яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.

Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.

Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: «Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник...», а в його пам’яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.

Кікудзі розплющив очі.

За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула. Не обертаючись, Кікудзі спитав:

— Коли зроблено це фото?

— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.

— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?

— А як ви здогадалися?

На фотографії було саме обличчя. Для вилогів кімоно й плечей уже не лишилося місця.

— Чому ви гадаєте, що фотографію знято під час чайної церемонії? — спитала Фуміко.

— Так мені здалося. На ній ваша мама ледь-ледь опустила очі, немов щось робить. Плечей не видно, але легко здогадатися, що вона — сама пильність.

— Мама тут дивиться трохи вбік, і я подумала, що це фото не годиться... Але воно їй так подобалось...

— Гарне фото. Таке спокійне обличчя...

— А все-таки погано, що мама дивиться вбік. Вона, мабуть, і не бачить того, хто ставить перед нею кадильну паличку.

— Ага... Справді...

— Вона тут одвернулась і понурила очі.

— Начебто...

Кікудзі згадав скромну чайну церемонію напередодні смерті пані Оота.

Згадав, як вона набирала окріп черпачком, а з очей на чайник закапали сльози. Він підійшов до неї і взяв чашку з її рук. Поки пив чай, сльози на чайнику висохли. Згадав, як пані Оота впала йому на коліна, коли він поставив на підлогу порожню чашку.

— Коли робили цю фотографію, мама ще не була худа, — сказала Фуміко й на мить замовкла, а потім додала: — Як би вам сказати... Мені не хотілося ставити її останнє фото, на якому вона дуже схожа на мене.

Кікудзі різко обернувся.

Фуміко похнюпилась. Певно, вона весь час дивилася йому в спину.

Кікудзі вже можна було відійти від останків і сісти обличчям до Фуміко.

Але якими словами вимолити в неї прощення?

Та, на щастя, на очі навернулося «сіно». Ледь зіпершись на руки, Кікудзі зупинив погляд на глечику.

З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло.

— Мітані-сан, простіть маму! — сказала Фуміко й опустила голову.

Кікудзі злякався — вона, здавалось, от-от упаде.

— Та що ви... Це мені треба молити прощення... Але я не смію про це говорити, бо мені нема прощення... Фуміко-сан, мені так соромно перед вами... Я навіть не знаю, як зважився на цю зустріч.

— Ні-ні, це мені соромно! — її обличчя спаленіло. — Я ладна крізь землю провалитися.

По її ненапудрених щоках і білосніжній шиї розлився рум’янець. Лише тепер Кікудзі побачив, як виснажили Фуміко душевні переживання.

Рум’янець був такий блідий, що викликав побоювання — чи не хвора Фуміко на малокрів’я?

У Кікудзі стиснулося серце.

— Я думав, що ви зненавиділи мене.

— Зненавиділа? Як ви можете!.. Хіба мама ненавиділа вас?

— Ні... Але ж це я довів її до смерті...

— Вона сама її вибрала. Я так гадаю. Цілий тиждень я над цим думала.

— Увесь цей час ви були самі?

— Так... А чи мені до цього звикати! Адже ми з мамою жили тільки вдвох.

— І через мене вона вкоротила собі віку!..

— Вона вмерла, бо так сама захотіла. Якщо хтось і винен у її смерті, то лише я. Тож і ненавидіти я повинна тільки себе... Винити когось — значить кидати тінь на маму, ганьбити її світлу пам’ять. Запізніле каяття і докори сумління — все це ляже тягарем на душу небіжчиці.

— Ваша правда, але якби я з нею не зустрівся... — Кікудзі запнувся.

— Мені здається, що мертві потребують тільки одного — щоб їх простили. Можливо, й мама померла тому, що хотіла здобути прощення.

Фуміко підвелася й вийшла з кімнати. Від її слів перед очима Кікудзі наче спала запона.

«Невже можна полегшити душу мертвих?» — подумав він.

Турбуватися про мертвих — так само нерозумно, як і ганити їх. Хіба мертвим не байдуже до моралі живих?.. Кікудзі ще раз кинув погляд на фото пані Оота.

Ось тепер вони сидять і згадують покійницю. І, напевне, бачать перед собою різні образи: він — пані Оота, вона — свою матір.

Це ж цілком природно, адже Фуміко не могла знати свою матір як жінку.

Простити й бути прощеним... Кікудзі думав, немов уві сні заколисуваний хвилями тепла, що йшли від пані Оота.

Здавалось, те відчуття напливало на нього від чашок, червоної і чорної.

А хіба Фуміко могла про це здогадуватися?

Дивна річ, що донька, плоть і кров матері, — її подоба непомітно проступала в обрисах дівчини, — не знає, чим жило її тіло.

Ще тоді, коли Фуміко зустріла його в передпокої, на Кікудзі повіяло знайомою ніжністю — в овальному обличчі він побачив риси її матері.

Якщо пані Оота гірко помилилася, угледівши в Кікудзі риси його батька, то враження Кікудзі, що Фуміко — викапана мати, могло обернутися страшним прокляттям. Та Кікудзі покірно віддався на волю почуттям.

Він поглядав на її пошерхлі повні губи й відчував, що Фуміко не вміє перечити.

Мабуть, треба вчинити бозна-що, щоб викликати в ній опір.

У полоні таких роздумів Кікудзі сказав:

— Ваша мати була надто лагідною і чуйною, тому й не витримала. Та й я, здається, був з нею жорстокий, її здоров’я підточили й мої докори. Адже я зроду несміливий і боязкий...

— Вона сама винна... Спочатку ваш батько, потім ви... Мені здається, що не в цьому її справжня вдача...

Фуміко запнулась і почервоніла. Цього разу рум’янець був яскравішим.

III

Цитата:

Удома Кікудзі заходився ставити в «сіно» квіти — білі троянди й бліді гвоздики.

Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.

І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.

Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.

Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею «сіно» в один суцільний серпанок.

На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі...

Дощ пороснув так, що на землі в саду застрибали водяні бризки. Кікудзі підвівся і подзвонив Фуміко.

— Оота-сан виїхала... — відповів йому чийсь голос на тому кінці проводу.

— Що?.. — Кікудзі не йняв віри. — Пробачте, я хотів би...

«Невже продала будинок?» — подумав він.

— А ви не скажете, де вона оселилася?

— Зачекайте хвилинку.

Мабуть, то говорила служниця.

Вона невдовзі підійшла до телефону й немов прочитала з папірця адресу Фуміко. Пояснила, що Фуміко в домі пана Тодзакі. Дала й телефонний номер.

Кікудзі подзвонив туди.

Фуміко озвалася чистим голосом.            

— Це я, Фуміко. Вибачте, що змусила вас довго чекати.

— Фуміко? Це я, Мітані. Я дзвонив вам додому.

— Ой, пробачте.

Її голос згас, як колись у матері.

— Коли це ви перебралися?

— На цьому...

— Чого ж ви мене не повідомили?

— Останнім часом я живу в подруги. Я продала свій дім.

— Он як...

— Я довго вагалася: повідомити вас чи ні? Спочатку вирішила, що не слід, а от недавно почала жалкувати, що нічого вам не сказала.

— І добре, що жалкували.

— Ви справді так вважаєте?

Кікудзі відчув, як тіло повниться легкістю й бадьорістю, наче він щойно викупався. Невже телефонна розмова може бути такою животворною?

— Як гляну на «сіно», що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.

— Та що ви... А в мене є ще одне... Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада...

— Невже?

— Так мама казала.

— Хіба помада може пристати?

— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Вже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.

Невже для Фуміко це була пуста балачка? А Кікудзі насилу її слухав.

— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.

— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.

— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п’ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?

— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов’язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися...

Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.

Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.

А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.

Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.

Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.

Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.

— А-а, це ви...

— Така спекота... Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров’я?

— Не зовсім добре.

— О, це вже погано. Ви такі бліді...

Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.

«Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському», — міркував Кікудзі.

— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.

— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу... Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.

У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.

— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі:

— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки... — Тікако урвала мову й обернулася. — А де «сіно» Оота-сан?

Кікудзі мовчав.

— Як на мене, краще б його повернути.

— Це моя справа.

— Не сказала б...

— В усякому разі, ви мені не указ.

— Не знаю... — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела.ними, ніби щось відганяючи.— Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то...

— Не лякайте, я не боюся!

— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха...

— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.

— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха. Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.

Кікудзі скривився.

Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.

— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося... — Тікако похнюпила очі. — А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу. Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було... Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.

— Умгу...

— Тож послухайте цього здорового глузду.

Кікудзі мало не впіймався на гачок простодушності.

Тікако вийняла з-під обі віяло.

— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.

— Справді?.. Виходить, мудрість доступна тільки людям без статі?

— Ви глузуєте? А я вам скажу, що тільки люди без статі, як ви їх називаєте, бачать наскрізь і жінок, і чоловіків. Ви думаєте, Оота-сан вибрала смерть з доброго дива? На кого ж тоді вона лишила свою єдину доньку? Я гадаю, вона наперед вирішила: от, мовляв, я помру, а доньку догляне Кікудзі-сан...

— Таке скажете...

— Я довго думала й от у мене виникла підозра... Вона ж своєю смертю хотіла перешкодити вашому одруженню. Вона не просто так померла. Для цього була своя причина.

— Що за химери? — сказав Кікудзі й нараз відчув, що ці химери вразили його в саме серце. Як блискавка.

— Кікудзі-сан, ви говорили Оота-сан про доньку Інамурів?

Кікудзі все пригадав, але вдав, що нічого не знає.

— А хіба це не ви сказали Оота-сан по телефону, що справу з моїм одруженням уже вирішено?            

— Я. А що? Навіть попередила: «Не смій заважати!» Того ж вечора Оота-сан і померла.

Запала мовчанка.

— А звідки ви, Кікудзі-сан, дізналися про ту розмову? Вона вам скаржилася?

Кікудзі був захоплений зненацька.

— Значить, приходила. Я знала, що так буде. Ще тоді, коли вона йойкнула в трубку.

— Отже, це ви звели її зі світу.

— Думайте, що завгодно. Я завжди виходила лиходійкою. Як було треба, то й ваш батько використовував мене в цій жорстокій ролі. Я і сьогодні ладна ввійти в цю роль. Тільки не думайте, що на знак колишньої батькової прихильності...

Кікудзі зрозумів: Тікако дала волю своїм глибоко вкоріненим ревнощам і ненависті.

— Хай вас не цікавить, що за лаштунками. — Погляд Тікако наче ковзав уздовж її носа. — Хочете, кривіться — от, мовляв, настирлива баба, пхає носа в чуже просо!.. А я тим часом прожену відьомське кодло й допоможу вам узяти вигідний шлюб.

— Годі про цей вигідний шлюб!

— Ну хай так. Я згодна, що не треба мішати сюди Оота-сан. — Голос Тікако полагіднішав. — Зрештою, Оота-сан була вже не така й погана... Вона, певно, молилась, умираючи, щоб ви взяли її доньку собі за дружину.

— Знову ви своєї?

— Це ж щира правда! Невже ви, Кікудзі-сан, не здогадуєтесь, що вона в думці вже видала доньку за вас? Якщо ні, то ви витаєте у хмарах... І вві сні й наяву вона, як зачарована, думала тільки про вашого батька. Можете назвати це чистим почуттям, якщо хочете. Заплуталась сама у своїх химерах, заплутала й доньку, і от поплатилася життям... Глянути збоку, то ніби над нею висіло якесь страшне закляття. Нечиста сила розставила свої сільця...

Кікудзі зустрівся поглядом з Тікако.

Її маленькі очиці аж закотилися.

Він не витримав і одвернувся.

Кікудзі дав їй виговоритись, не обірвав на півслові. Бо від самого початку відчував непевність свого становища й до того ж був приголомшений страхітливим здогадом Тікако.

Невже пані Оота прагнула одружити його з донькою?.. Кікудзі і на гадці такого не мав. Та й зараз не вірив.

То була вигадка, породжена отрутою ревнощів, огидна, як і чорна пляма на її грудях.

І все ж ця вигадка вразила Кікудзі, як удар блискавки.

Кікудзі стало лячно.

Невже він, сам в глибині душі мріяв про це?.. Адже буває, що захоплення матір’ю переходить на її доньку... Але ж Кікудзі в думці ще насолоджувався п’янкими обіймами пані Оота. Тож, напевно, його обплутано якимись чарами, якщо його непомітно тягло до доньки.

Тепер йому здавалося, що він цілком перемінився після зустрічі з пані Оота. Кікудзі наче заціпенів.

— Заходила панночка Оота. Сказала, що прийде іншим разом, якщо у вас гості... — повідомила служниця.

— Що?.. Вона пішла? Він кинувся в передпокій.

II

Цитата:

— Як добре, що ви подзвонили... — витягши свою тонку білу шию, Фуміко підвела на Кікудзі очі.

В ямці, де кінчалась шия і починалися груди, залягла жовтава тінь.

Що це? Гра світла чи ознака виснаження?.. Кікудзі, однак, відчув, що йому раптом полегшало на серці.

— А в мене Курімото.

Він сказав це спокійно, без напруження. Як тільки побачив Фуміко, недавньої розгубленості наче й не було. Вона кивнула.

— Я здогадалась, он її парасолька...

— А-а, он ця... Справді...

Під стіною у передпокої стояла сіра парасолька з довгою ручкою.

— Може б, ви побули в чайному павільйоні? А я тим часом випроваджу стару Курімото.

Кікудзі не міг собі простити, що заздалегідь не спекався Тікако. Адже знав, що прийде Фуміко.

— Мені однаково...

— Тоді заходьте, будь ласка.

Фуміко пройшла у вітальню й приязно привіталася з Тікако, мов і не здогадувалась про її вороже ставлення до себе. Подякувала Тікако за співчуття.

Тікако сиділа, задерши голову й трохи піднявши ліве плече, як на уроці, коли слідкувала за рухами учениці.

— У вашої матері була вразлива душа... А в цьому світі таким людям важко... От і померла, зів’яла остання ніжна квітка.

— Я б не сказала, що вона була аж така ніжна.

— Мабуть, їй жаль, що покинула вас напризволяще...

Фуміко похнюпилась.

Її пухкі губи міцно стулилися.

— Вам, певно, сумно. Саме час відновити уроки чайної церемонії.

— Та знаєте, я вже...

— Розвієте тугу.

— Я тепер не можу собі цього дозволити.

— Та що ви кажете! — Тікако зняла руки з колін. — Правду кажучи, я зайшла провітрити чайний павільйон. Пора вже, сезон дощів ніби минув. — Тікако зиркнула на Кікудзі. — Фуміко-сан, може б, і ви зі мною пішли?

— Навіть не знаю...

— З дозволу Кікудзі-сана візьмемо мамине «сіно».

Аж тепер Фуміко глянула на Тікако.

— Згадаємо маму...

— Я ще розплачусь там.

— Нічого, поплачете, легше стане. Незабаром у Кікудзі-сана з’явиться молода господиня і я вже не зможу ходити в павільйон. А в мене з ним пов’язано стільки спогадів... — Тікако всміхнулася, але відразу споважніла, — Звісно, якщо відбудуться заручини з Юкіко-сан.

Фуміко кивнула. Її овальне, як у матері, обличчя було незворушне. На ньому лише проступала безмежна втома.

— Навіщо говорити про те, чого ще не вирішено? Ви ставите Інамуру в незручне становище, — зауважив Кікудзі.

— А я сказала — якщо відбудуться заручини... — заперечила Тікако. — Як то мовиться, нема добра без лиха. Фуміко-сан, вважайте, що ви нічого не чули, поки справу не вирішено.

— Гаразд! — Фуміко знову кивнула.

Тікако гукнула служницю і пішла прибирати чайний павільйон.

— Обережно, листя під деревами ще мокре, — долинув із саду її голос.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?