Фонографічна система італійської мови

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 12 из 23Следующая ⇒

Відомо, що італійська мова бере свій початок від латини, мови-джерела.
У процесі свого розвитку вона зазнала значних змін на фонологічному рівні,
що віддалило її від мови-предка. Проте в порівнянні з французькою мовою,
ці зміни були менш радикальними, що характеризує її як досить консервативну мову [108, с. 5]. Не слід забувати про те, що усі романські мови різняться між собою завдяки фонетичному вигляду слів. Отже, фонологічні системи романських мов визначаються набором фонем, які, хоч і мають певні загальні ознаки, проте їх не можна назвати однаковими. Саме тому розглянемо своєрідні ознаки романських мов з метою з’ясування їхніх особливостей у процесі фонографічної адаптації у французьку мову XVI століття. Оскільки у французькій мові найбільше зустрічається запозичень з італійської, ми почнемо аналіз з мови Італії.

Швейцарський психолог Клод Пірон уважає італійську орфографію,
як і всю італійську мову, простою, логічною на відміну від французької мови [274]. На його думку, у французькій мові існує багато зайвих графічних форм, які потрібно запам’ятовувати разом зі словами. Як було з’ясовано вище, фіксація французьких фонем відбувалась за чіткими правилами французької орфографії, які не пов’язані зі словами. Складність французької мови пояснюється багатством її фонетичної системи та графічною різноманітністю порівняно з іншими романськими мова.

До XVI століття термін італійська мова (italiano) майже не використовувався
для позначення літературної мови Італії, широковживаним залишався термін народна (volgare). Проте, як засвідчує історія романських мов, італійська є однією
з літературних мов, яка на початок XIV століття вже склалась у своїх основних рисах і у подальшому своєму розвитку не зазнала суттєвих структурних змін
[110, с. 3]. Ми базуємо наше дослідження фонографічної системи італійської мови на практичних граматиках, що вивчали особливості фонетичної та граматичної систем італійської мови [170, с. 9–17; 197, с. 1–3; 310, с. 1–4].

Італійська мовабуластворена на основі тосканського діалекту, а з часом увійшла до італо-романської групи індоєвропейської сім’ї мов. У добу Відродження італійський алфавіт уже нараховував 26 літер (див. табл. Д.4 Додатку Д). Однак, у той час широко використовувалася 21 літера. Вони
і сьогодні вважаються літерами суто італійського алфавіту. Літери j (i lunga),
k (cappa), w (vi doppia), x (ics) і y (ipsilon) уживались лише в запозичених словах [117]. Зауважимо, що монограми j, y і w можна було помітити в певних топонімах, прізвищах чи іменах.

2.5.1. Вокалізм. Система голосних італійської мови нараховувала 5 літер:
a, e, o, i, u, які відповідали таким фонемам: [ a ]; [ D ], [ е ]; [ C ], [ о ]; [ i ]; [ u ] [29, с. 11;
298, с. 72]. Звернемо увагу на те, що голосні e, o та i мали подвійне звучання відповідно до позиції у слові. Так, монограми е і о могли відображати на письмі відкриті звуки [ D ],[ C ] у складах, що підтримували тонічний наголос, наприклад, v e na, e rba, v o lo, l o de. У складах без тонічного наголосу літери е і о вимовлялись закрито [ е ],[ о ]. Як і у французькій мові, літера i, крім позначення відповідного голосного звука [ i ], фіксувала на письмі напівголосний [ j ] перед голосною
у складі з тонічним наголосом, наприклад, strad i otte, d i ana.

Наголос у італійській мові ставився частіше на передостанній склад.
За умови, якщо слово мало три склади і більше, наголос міг падати на третій склад із кінця. У порівнянні з французькою мовою, в італійській мові наголос рідко ставився на останній склад, у такому разі остання літера обов’язково була позначена діакритичним знаком.

Італійські діакритичні знаки (акут і гравіс) використовувалися частіше
в останніх складах італійських слів. Графеми a, i, u вживалися винятково
з гравісом (à, ì, ù). Як було зазначено вище, літери e та o могли бути відкритими та закритими. Гравіс (é, ó) фіксував на письмі закриті фонеми [ е ],[ о ], а акут
(è, ò) – відкриті [ D ],[ C ]. Слід зауважити, що монограма ò в кінці слів завжди залишалась відкритою.

Отже, на відміну від французької мови система вокалізму італійської мови залишалась менш різноманітною, оскільки мова нараховувала 7 голосних фонем у порівнянні з 15 французькими голосними фонемами.

2.5.2. Консонантизм. Фонографічна система італійського консонантизму значно відрізнялась від системи французької мови XVI століття. Італійська мова володіла звуками, які були невластиві французькій мові, а їхня графічна фіксація прочитувалась у французькій мові за допомогою інших фонем, а в певних випадках за допомогою комбінації фонем. Пропонуємо розглянути детально фонографічні особливості італійських приголосних.

Монограма c і диграма cc, а також графема g відповідали звукам [ k ]і [ g ]
за умови, якщо вони передували голосним a, o, u чи приголосному, наприклад, atleti c o, atta cc abile, c abaret, c rogiolo, ar g ano, s g obbata, g rado. За умови, коли зазначені вище графеми та диграма gg стояли перед голосними i чи e, вони відтворювали відповідні звуки [ tG ] для c, cc і [ dF ] – g, gg. Наведемо декілька прикладів: c eruleo, mosta cc ione, arti g ianesco, carna gg io.

Зауважимо, що монограма i безтонічного наголосу перетворювала попередні приголосні c і g на палатальні (див. табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Познавательные статьи:



Техника прыжка в длину с разбега

Организация работы процедурного кабинета

Области применения синхронных машин

Оптимизация по Винеру и Калману