Наукове вивчення літературно-художнього твору

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 10Следующая ⇒

Наукове вивчення літературно-художнього твору

План

1. Принципи і способи наукового вивчення літературно-художнього твору.

2. Напрями, шляхи, види аналізу літературно-художнього твору.

3. Поняття комплексного аналізу.

4. Системний підхід у літературознавстві.

Література

1. Барабаш Ю. Алгебра и гармония. О методологии литературного анализа. – М.,1972.

2. Блауберг И., Юдин Э. Становление и сущность системного подхода. – М.,1973.

3. Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. – Донецк, 1970.

4. Гиршман М. Целостность литературного произведения // Проблемы художественной формы соцреализма: В 2т. – М., 1971. – Т.2.

5. Лотман Ю. Структура художественного текста. – М., 1970.

Поняття комплекcного аналізу

Традиційно комплексний аналіз у шкільному й вузівському вивченні літератури передбачає висвітлення таких художніх рівнів:

1) історико-літературний;

2) ідейно-тематичний;

3) жанрово-видовий;

4) стурктурно-композиційний;

5) художньо-образний;

6) лінґвістичний;

7) естетичний.

Комплексний аналіз літературно-художнього твору враховує різні грані вираження твору як художнього цілого. Зауважимо, що цілісний аналіз твору не обов’язково комплексний, для цілісного важливо, щоб розгляд елемента відбувався в контексті всієї системи твору.

Література

1.Галич О., Назарець В., Васильєв Є.Теорія літератури. – К.,2001. – С.251 – 341.

2.Короткий тематичний літературознавчий словник. Ч.ІІ: Генезис та генерика літератури /Укл. Г.Білик, О.Орлова, Н.Хоменко. – Полтава, 2002.

3.Ткаченко А.Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К.,2003. – С.55 – 137.

4.Тимофеев Л.Основы теории литературы. – М.,1976. – С.343 – 392.

5.Хализев В.Теория литературы. – М.,1998. – С.294 – 344.

Проблема генеричного структурування літератури, основні

ЛІТЕРАТУРА

РІД (епос) РІД (лірика) РІД (драма)

ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД ВИД

ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР ЖР

Епос як літературний рід: види, жанрові різновиди

Епос (грецьк. epos – слово, розповідь) – це:

1) літературний рід, у якому художньо-естетична картина життя зображується через розповідь, здебільшого об’єктивований перебіг подій, їх сюжетний розвиток, описи й оформлюється прозовим мовленням;

2) оповідна поезія героїчного змісту (в давнину).

Ознаки епічного роду:

1) розповідь про подію;

2) сюжет;

3) прозове мовлення;

4) умовна об’єктивованість картини буття;

5) описовість.

Епічні форми та види:

1. Мала форма:

Віршовий рядок – це відтинок поетичного мовлення. Рядки відмежовуються ритмічними паузами, які можуть співпадати або не співпадати з граматичними і логічними паузами. У рядку певним чином виявляють себе ознаки ритмотворення (зумовлені історичною природою вірша), із рядка в рядок вони повторюються. У рядку визначається ритмічна міра вірша.

Вірш – це:

1) елемент ритмічного мовлення в літературному творі, основна одиниця віршового ритму (рядок);

2) система поетичного мовлення, що має іманентні закономірності внутрішньої ритмічної організації та структури;

3) ліричний або ліро-епічний твір, розбудований за певним версифікаційним порядком.

Елементи ритмотворення

(створюють вторинний, внутрішньорядковий, ритм):

- склад; - цезура;

- наголос; - альтернанс;

- стопа; - альтернований ритм;

- розмір; - рима;

- клаузула; - римування;

- анакруза; - строфа.

Склад – найкоротший відрізок усного мовлення, що утворюється одним поштовхом видихуваного повітря; фрагмент звучання, у якому один звук домінує над іншим. Склад може бути відкритим–закритим, прикритим– неприкритим, наголошеним–ненаголошеним (довгим–коротким у деяких мовах), складається з одного чи кількох звуків.

Наголос – виділення одного чи кількох складів у слові посиленням гучності і протяжнішою вимовою. Наголос буває граматичний (власне словесний, зумовлений традицією), ритмічний (інколи не співпадає з граматичним, але підпорядковується ритмоладу), логічним (виділяє слово в реченні).

Стопа – одиниця віршової міри, що становить собою стійке поєднання двох чи кількох складів із постійним ритмічним наголосом.

Види стоп:

- двоскладові: ямб U –

хорей – U

пірихій U U

спондей – –

- трискладові: дактиль – U U

анапест U U –

амфібрахій U – U

бакхій U – –

палімбакхій – – U

молос (тримакр) – – –

амфімакр – U –

трибрахій U U U

- чотирискладові: пеони, або пеани: – U U U (+ варіанти)

- UU- (хоріямб), U--U (антиспаст), --UU, UU-- (іоніки), U--- (епітрити)

Розмір вірша – конкретна форма віршового ритму, що визначає ритмічну своєрідність окремих віршів, об’єднаних загальним типом ритмічної організації. (Як визначити: підрахувати в рядку повторювані елементи внутрішнього ритму).

Клаузула – заключний відтинок віршового рядка, починаючи від останнього наголосу: окситонна –U, парокситонна U–, дактилічна – UU, гіпердактилічна –UUU.

Анакруза – ненаголошені склади до першого наголосу в рядку: нульова, односкладова, двоскладова.

Цезура – пауза в середині рядка, яка ділить його на 2–3 відтинки: медіана (велика) – ділить рядок пополам; мала (відтинає коротку фразу); подвійна (двічі ділить рядок); ліпометрична (при каталектиці); гіперметрична (за гіперкаталектики); метрична (за акаталектики). (Цезура в силабо-тоніці з’являється за умови наявності в рядку ≥ 4 двоскладових стоп, ≥ 3 трискладових стоп, тобто якщо є мінімум 8–9 складів у рядку).

Альтернанс – правила чергування рим у канонічних строфах (сонетах, секстинах, октавах, терцинах тощо).

Альтернований ритм – правила чергування стоп у рядку: основних із високими або низькими (спондеями, пірихіями тощо).

Рима – суголосся в середині чи в кінці віршового рядка.

Римування – спосіб (схема) розташування рим у строфі.

Строфа – фонічно завершена віршова сполука, яка об’єднує кілька рядків за певним типом римування, є інтонаційно, ритміко-синтаксично і змістово завершеною, повторюється в поетичному творі, відмежовуючись помітною паузою, а на письмі – пробілом.

Спираючись на ритмотвірні чинники, роблять аналіз вірша, а узагальнюючи їх, роблять висновок про тип версифікаційної системи, за якою створений вірш.

План

1. Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка.

2. Види художньої літератури.

3. Функції художньої літератури.

4. Художня література серед інших видів мистецтва.

Література

1. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К., 2001. – С. 83–116.

2. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. – К., 2003. – С. 23–55.

3. Білик Г., Хоменко Н. Теорія літератури. – Полтава, 2006. – С. 20–26.

4. Моклиця М. Основи літературознавства. – Тернопіль, 2002. – С. 16–64.

5. Літературознавчий словник-довідник. – К., 2006.

6. Тимофеев Л. Основы теории литературы. – М., 1976. – С.19–85.

7. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К., 2010. – С. 71 – 136.

Поняття художньої літератури, її предмет і специфіка

Художня література – це вид мистецтва, який відображує дійсність і створює нову естетичну реальність за допомогою образу та слова.

Слово «література» походить з латини, де літера – буква, література – все написане, і означає:

1) сукупність писаних текстів певного народу, епохи, людства;

2) мистецтво слова, підпорядковане законам краси;

3) результат творчого процесу автора, зафіксований у тексті за допомогою літер (не в усному варіанті).

Ознаки ХЛ як виду мистецтва:

1) синкретична за своїм первісним походженням (виникла із поліфонічного за мистецькою природою дійства, що поєднувало художнє слово, музику, спів, театралізовану гру, танок); періодично цей синкретизм може набувати нової актуальності;

2) часопросторовість (має часовий та просторовий виміри, хронотоп);

3) синестезія (апелює до всіх органів чуттів людини);

4) пластичність (послуговується матеріальною формою втілення образу – словом, яке здатне змінюватися, шліфуватися);

5) мусичність (реалізується в процесі взаємодії реципієнта з текстом – під час читання, виконання, слухання);

6) первинність, або несинтетичність (має свою власну природу, зумовлену матеріалом втілення образу – словом, проте слугує складовою частиною для синтетичних мистецтв – кіно, театру, опери тощо).

Художня література виникла об’єктивно, її присутність в людській культурі й цивілізації протягом майже 3 тисячоліть зумовлена духовною природою і потребою людини – а) творити; б) переживати душевне піднесення від сприймання твору; в) відчувати й розвивати естетику слова.

Поняття предмета зображення й вираження в поезії (художній літературі) запровадив ще Аристотель в «Поетиці», говорячи про «що» і «як» твору. Предметом зображення в ХЛ є:

1) людина в усіх її духовних і фізичних виявах, у складності й багатоманітні стосунків з природою та соціумом, у всій невичерпності її внутрішнього світу, безконечності запитів, мотивів поведінки тощо;

2) мова, що розкриває грані людської душі та думки.

Предметом вираження в ХЛ вважають майстерність письменника, його естетичний ідеал, уявлення про закони форми, стиль, талант.

Усі види мистецтва, й література зокрема, ґрунтуються на понятті «художності», яке виявляє себе через 3 аспекти:

А) естетичність (вияв художності твору, який характеризує його формальну довершеність, красу та вишуканість зовнішньої та внутрішньої форми);

Б) образність (вияв художності твору, що виявляє здатність передавати інформацію в конкретно-чуттєвій формі);

В) інтенціональність (вияв художності твору, який характеризує його змістово-смисловий аспект – ідейну спрямованість та оригінальність, вагомість і значущість змісту).

*(це субстанціональні ознаки мистецтва).

Специфіка художньої літератури:

1) образність (реалізація ідейно-тематичного тла твору через взаємодію ЛХО);

2) Особливе мовленнєве оформлення – художній стиль;

3) Наявність вимислу (породженої творчою уявою письменника трансформації дійсності, фантазування);

4) Умовність і життєподібність;

5) Багатоманіття формальної організації;

6) Експресивність.

2. Види художньої літератури

За метою творчості:

· Зображальна;

· Виражальна;

· Сповідальна (само виражальна);

· Формалістична (герметична, експериментальна).

За характером творчості:

· Описова;

· Аналітична;

· Розважальна;

· Концептуальна;

· Філософська;

· Критична;

· Апологетична;

· Полемічна тощо.

За адресатом:

· Дитяча;

· Юнацька;

· Жіноча;

· Чоловіча;

· Масова (меліорична);

· Елітарна (амеліорична).

3. Функції ХЛ

· Пізнавальна, інформативна (дає нові знання);

· Виховна (формує моральну й ціннісну культуру особистості);

· Розвивальна (розвиває індивідуальні психічні особливості людини-читача);

· Естетична (формує уявлення про красу, розвиває естетичне переживання, смак);

· Комунікативна (сприяє розвитку мовлення; постає співрозмовником читача);

· Світоглядна (впливає на формування життєвої позиції);

· Гедоністична (несе насолоду);

· Культуртрегерська (є носієм культури, полем її функціонування).

4. Зв’язок ХЛ з іншими видами мистецтва

Подібність ХЛ з іншими видами мистецтва зумовлюють такі чинники:

1) образна природа;

2) відповідність ідеї та меті мистецтва;

3) наявність естетичного ідеалу;

4) закоріненість у духовність, культуру, традиції, проблеми народу;

5) національна сутність, самобутність, самодостатність;

6) художнє узагальнення;

7) спільні суспільні функції.

Особливим для ХЛ є те, що вона володіє мовою: другою сигнальною системою, здатною передавати семантичну, емоційну й естетичну інформацію.

Лекція Ж

Тема. Мова художньої літератури

План

1. Мова як спосіб буття літератури. Зображально-виражальні можливості слова.

2. Художньо-мовленнєва організація літературного твору.

3. Поетична стилістика як наука про МХЛ.

Література

1. Безпечний І. Теорія літератури. – К.: Смолоскип, 2009. – С. 47–154.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. – К.: Либідь, 2001. – С. 169– 238.

3. Іванишин В. П. Нариси з теорії літератури. – К.: ВЦ «Академія», 2010. – С.148–160.

Можливості слова

Мова – це система звукових знаків, загальноприйнятих у межах даного суспільства, які називають об’єктивно існуючі явища і поняття, а також сукупність правил їх комбінування в процесі вираження думок; етногенетичний код нації, основа її моделі світобачення та діяльності.

Функції мови: комунікативна, пізнавальна, мислетворча, репрезентативна, експресивна, прагматична, метамовна, акумулятивна, інформативна, оцінна, волюнтативна, емотивна, естетична.

Розвиток мови, зумовлений зовнішніми та внутрішніми чинниками, відображають усні та писемні пам’ятки, вказуючи на її синхронну стійкість і діахронну динаміку.

Мова забезпечує організацію і координацію різних типів суспільної діяльності, культури, побуту, науки, письменства; свідчить про інформативне, комунікативне, духовне, естетичне багатство людської свідомості; є чинником консолідації нації.

Кожна національна мова має тисячолітню історію (див. інформацію про мовні сім’ї тощо); її сучасний стан відображає життєдіяльність і світогляд певної етнічної спільноти, яка й вирізняється завдяки своїй мові.

Українська мова виникла на основі говорів Наддніпрянщини – київського, черкаського, полтавського, слобожанського); на сьогодні має сформовані три основні групи діалектів – північну, південно-західну, південно-східну.

(Проблеми розвитку мови!)

(Проблеми «відсутності мови»!!! – фізіологічні, ситуативні, історичні: це крок назад, деградація )

Різновиди мови:

1. усна (має звукове вираження) й писемна (має графічне відтворення);

2. побутова (слугує засобом повсякденного спілкування) й літературна (унормована, впорядкована, відшліфована форма загальнонаціональ-ної мови, зафіксована словниками тощо, що становить фундамент духовної культури нації);

3. за сферою використання: дитяча, наукова, ділова, мова художньої літератури, мова ЗМК;

4. за комунікативною традицією: мова фольклору (народнорозмовна), мова книжна.

Мова художньої літератури – це система мовних засобів, які забезпечують формування і структурування художньої дійсності.

МХЛ співвідноситься із загальнонаціональною мовою, зокрема з її літературним каноном, його соціальними, психічними, релігійними та ін. екстралінгвістичними нормативами, використовує різні функціональні стилі.

МХЛ називають ще глосемою (стилемою, експресемою) і розглядають як функціональний різновид літературної мови. Проте від ЛМ її відрізняє: а) «нелітературний компонент» – просторіччя, вульгаризми, діалектизми тощо; б) вираження естетичних категорій, особливе емоційне, ритмо-інтонаційне забарвлення, експресивне моделювання висловлювання, яке здійснює емоційно-естетичний вплив на реципієнта.

МХЛ, таким чином, становить собою підкреслено індивідуалізовану форму мовлення, що емоційно увиразнює ставлення мовця до предмета його висловлювання й має естетичний потенціал.

МХЛ відрізняється і від мови повсякденного побутово-практичного спілкування, яка виконує комунікативно-інформативну функцію, й від мови наукової, спрямованої на реалізацію переважно інформативної функції. МХЛ не є способом оприлюднення фактів, а служить ейдологічній (образотворчій) меті завдяки засобам своєї виразності.

Ознаки виразності МХЛ:

1) логічно-смислова точність (досконале володіння автора національною мовою, знання її нормативної бази і всього мовного багатства, вміння влучно добирати слова);

2) емоційність (поетичне відчуття слова, здатність автора нестандартно висловлюватися й доповнювати зображене настроєвістю);

3) індивідуалізованість (уміння автора віднайти свою мову, свій стиль; крім того, диференціювати мовлення персонажів).

Функції МХЛ:

1) зображувальна (образотворча, конструктивна) – митець через слово матеріалізує свої образні уявлення; називаючи речі їх іменами, робить свій творчий уявний світ умовно зримим; формує текст як мовленнєву оболонка твору; *Текст – зафіксований графічно знаковий мегаобраз, що об’єднує автора й читача своєю архітектонікою, але на рівні дискурсу (міркування) та уявлення постає як авторський і читацький твори;

2) характерологічна – відображує внутрішній світ суб’єктів мовлення (персонажів);

3) оціночно-виражальна (дешифрує авторське ставлення до зображуваного).

МХЛ характеризується єдністю змісту і форми, вільним використанням лексики, різних прийомів перенесення значення, стилістичних фігур. Полем її побутування є конкретний текст, як правило, письмовий (можливий і усний: В. Сосюра, Є. Мовчан).

Слово є пластичним матеріалом, здатним передавати будь-яку інформацію в найтонших змістових нюансах, почуттях і відтінках. В образну систему художньо-літературного зображення обов’язково входять художній час і простір (хронотоп), крім персонажів; у змістову – оцінка зображеного, пафос; разом твір є вираженням певного естетичного концепту автора.

Носіями МХЛ є: словник (тезаурус) та ідіостиль письменника, стилістика школи (течії, напряму), вагомі видання певного історичного періоду.

Мова українського письменства протягом ХІ–ХУІІІ сс. ґрунтувалася на книжній традиції, з 1798 р. – на народній мовній основі.

(!!!Учення О. О. Потебні про твір і слово).

Слово в тексті художньо презентується на фонетичному, лексичному, етимологічному, словотворчому, семантичному, синтаксичному тощо рівнях (див. іконка, імагологія) через засоби увиразнення мовлення.

Наукове вивчення літературно-художнього твору

План

1. Принципи і способи наукового вивчення літературно-художнього твору.

2. Напрями, шляхи, види аналізу літературно-художнього твору.

3. Поняття комплексного аналізу.

4. Системний підхід у літературознавстві.

Література

1. Барабаш Ю. Алгебра и гармония. О методологии литературного анализа. – М.,1972.

2. Блауберг И., Юдин Э. Становление и сущность системного подхода. – М.,1973.

3. Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения. – Донецк, 1970.

4. Гиршман М. Целостность литературного произведения // Проблемы художественной формы соцреализма: В 2т. – М., 1971. – Т.2.

5. Лотман Ю. Структура художественного текста. – М., 1970.

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология