Предмет і завдання історії педагогіки

↑

▷ Содержание

Стр 1 из 11Следующая ⇒

Предмет і завдання історії педагогіки

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потре­бує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освіт­ніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. При­родно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX столітті.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне ста­новлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов­лення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику вихо­вання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педаго­гічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний під­хід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розгляда­ється як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є скла­довою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на прин­ципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (нау­ковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи сис­теми. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утве­рдження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація прин­ципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-ви­ховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насампе­ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­вивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогі­чних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсут­ність об'єктивності була притаманна радянській історії педагогі­ки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педа­гогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Остан­ня, і особливо історіографія простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послу­говуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний й з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної дже­рельної бази, яку становлять: пам'ятники древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретро-спективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, допо­віді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогіч­на, навчальна та методична література минулого; матеріали загаль­ної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співстав-лення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній рет-роспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніх пе­дагогів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших ви­дів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, кри­тичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительсь­кої професійної діяльності.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, істо­рії загальнолюдської культури.

ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ

Афінська система

Мета виховання: різнобічний гармо­нійний розвиток особистості

Форми та зміст: 0—7 р. — сімейне виховання; 7—13 р. — музична школа; школа гра­матиста (навчання грамоті і лічбі); школа кіфариста (літературно-музи-чине виховання);

13—18 р. — гімназичні школи; пале­стра (школа давнього п'ятиборства); гімнасія (риторика, гімнастика, музи­ка); 18—20 р. — ефебія.

Традиційні цінності полісного вихо­вання: єдність, рівність перед зако­ном, ідеал героїчного і безкорисно­го служіння рідному місту.

Спартанська система

Мета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів.

Форми навчання і виховання: 0—7 р. — сімейне виховання; 7—18 р. агелли (військові загони); 18—20 р. — військова служба (ефебія). Зміст навчання і виховання: володін­ня зброєю, розвиток сили і витрива­лості; елементарне навчання читан­ню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргумен­товано і лаконічно; естетичне вихо­вання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла.

Методи виховання: особистий при­клад, змагання, формування звичок, покарання, бесіди; общинне вихо­вання.

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Древньої Греції п Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-дер-жав давньої Греції розпочинається у VI—IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; існувала багата літерату­ра; склалось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласни­цьких держав-міст, найбільш оригінальними системами вихован­ня були Спартанська та Афінська.

Спарта з аймала південно-східну частину півострова Пелопонне­су, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало по­над 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло воло­дарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійс­нювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей спартіатів-воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи вирости­ти з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воїтельниць-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.

Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях, нічних облавах на рабів, коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за мі­стом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях. їх сікли пе­ред вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18—20 років об'єднувались в групи ефебів.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармоній­ної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала тради­ція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха — керівника школи для дітей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітек­тура, скульптура, живопис, художня література, історія, геогра­фія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє ві­дображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах ра­бовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку — гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний роз­виток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття про­водили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» — навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання гра­моти. Діти заучували напам'ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою.(стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахів­ницях: В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної гра­моти надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно — спочатку в школі граматистів, а по­тім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14—16 років на­вчалися п'ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і спи­са), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможніших аристократів ви­ховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політи­ку, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в громадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакага-тії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст вихо­вання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної доскона­лості). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчан­ня ще майже 10 років в академії започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був кла­совий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими.

Загальнопедагогічні ідеї

Ідея сродності виховання:

Сродність — життя за внутрішнім блаженним духом, що означає: навчатися тому, до чого народжений, обрати працю згідно своїй натурі.

Ідея нерівної рівності: «Природа є перша всьому причина та самодвижима причина» Принцип народності виховання:

«Кожен повинен взнати свій народ і в народі себе»

Причини виникнення руху

Суспільно-політичні Існування у країні феодальної залеж­ності для мільйонів мас народу, яка вва­жалася уже на той час ганебним пере­житком минулого в усіх цивілізованих країнах світу. Пораз­ки Росії у Кримській війні. Політичні події 1848 року у Європі

Суспільно-економічні Існування крі­посницьких сто­сунків, які не да­вали можливості для розвитку капіталістичної економіки та не­обхідності для масової народ­ної школи

Педагогічні причини Невідповідність вузько станової освіти, в якій надавалась абсолют­на перевага класицизму, потребам прогресивного розвитку суспіль­ства; недостатня увага суспільства справі виховання людини-громадянина; панування у навчальних зак­ладах політичного нагляду; засто­сування архаїчних методів навчан­ня; відсутність системи підготовки вчителів для народних шкіл, їх край­ня нерозвиненість

Провідні ідеї руху та його прояви

Перетворення в сфері освіти, які б сприяли приведенню школи у відповід­ність із потребами суспільного розвитку: створення масової народної шко­ли, освіта жінок.

Створення педагогічних, просвітницьких та наукових товариств. Розвиток педагогічної публіцистики і педагогічних журналів. Відкриття громадських та приватних шкіл різних типів. Участь представників руху у здійсненні ре­форм освіти, у становленні земського освітнього руху. Сприяння народній освіті шляхом розвитку книговидавчої справи та «ходіння в народ».

Чому навчати? Зміст освіти

засіб морального та

Народна школа:

1. Рідна мова як провідний предмет навчання розумового розвитку дитини;

2. Вивчення арифметики, Закону Божого, елементів природознавства,

основ вітчизняної історії;

3. Вивчення основ ремесел.

Середня школа:

1. Протест проти ранньої спеціалізації, загальноосвітній, «гуманний» характер;

2. Гуманна освіта полягає у вивченні, перш за все, рідної мови і літерату ри, а потім — предметів, які розкривають людину і природу (історії, географії, математики, природничих наук, сучасних іноземних мов);

3. Давні мови є предметом вивчення лише для окремих спеціалістів;

4. Приділення великої уваги вивченню природничих предметів, оскільки «логіка природи є найбільш доступною і найбільш корисною для дітей»;

5. Класична освіта у її чистому вигляді вже не відповідає вимогам часу, вона повинна увібрати в себе кращі елементи реальної освіти.

Загальні принципи виховання

— цілісніть та діалектичність виховного процесу: «Педагогіка є найбільш діалектичною, дуже складною і різноманітною наукою»;

— 208

— праця як системоутворююча основа усієї сукупності виховних впливів;

— принцип завтрашньої радості;

— принцип зміни соціально-психологічних ролей дітей.

Педагогічний гуманізм А.С. Макаренка проявляється у:

— професійній ідеології, у спрямованості, мотиваційно-ціннісному ставленні до педагогічної дійсності, у розумінні мети, змісту, об'єкта і засобів педа­гогічної роботи;

— щоденному піклуванні про вихованців, батьківській турботі про них, поз­бавленій жалісливості, але пройнятій оптимізмом і вимогливістю.

Основні праці

Всього В.О. Сухомлинський написав 50 монографій і книг, 625 статей, близь­ко 1500 оповідань і казок

Джерела педагогічного світогляду:

— Класична гуманістична педагогічна спадщина (Ж.-Ж. Руссо, Й.Г. Песта-лоцці, К.Д. Ушинський, Л.М. Толстой, Я. Корчак).

— Народна педагогіка.

— Комуністична ідеологія і радянська педагогіка.

— Передовий педагогічний досвід.

Гуманістичні основи педагогічної системи:

— Виховання дитини повинно бути спрямоване на окультурення ЇЇ потреб.

— Ідеал культурних бажань людини, які необхідно виховувати, — це потре­би у праці, у творінні добра, у красі.

— Щоб виховати дитину, необхідно створити у неї чутливість до виховання (потребу бути хорошою), створити для неї «радість буття», сформувати почуття власної гідності.

— Умовою успішного виховання, з якої воно має починатись, є створення атмосфери успіху, що є відправною його основою. Абсолютна перевага позитивних стимулів і реакцій на поведінку дитини над негативними.

Предмет і завдання історії педагогіки

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні потре­бує фахівців, що володіють знаннями кращих національних освіт­ніх традицій, а також педагогічної спадщини всього людства. При­родно, що у цьому зв'язку виникає необхідність долучитися й до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки є порівняно молодою наукою. Започатковані ці дослідження у XIX столітті.

Історія педагогіки — це наука, яка вивчає ретроспективне ста­новлення та розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів і до сьогодення.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, станов­лення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем та концепцій, а також унікального досвіду освітньої й виховної практики.

Вивчення історії педагогіки дає змогу усвідомити, що на всіх етапах історичного розвитку школа і педагогічна думка відобра­жали потреби суспільного прогресу. Таке вивчення переконує, що розвиток наукового знання впливав на теорію і практику вихо­вання. Практика, в свою чергу, служила основою розвитку педаго­гічних теорій. Також доводиться, що основою будь-якої істинно наукової педагогічної концепції є народно-педагогічна спадщина.

У вивчення історії педагогіки покладено культурологічний під­хід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розгляда­ється як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є скла­довою загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання та їх розуміння базуються на прин­ципах історизму, логічного взаємозв'язку та об'єктивності (нау­ковості).

Принцип історизму ставить за мету виявити точно час і місце виникнення того чи іншого педагогічного явища, концепції чи сис­теми. Також він передбачає окреслення складнощів і труднощів утве­рдження тих чи інших освітньо-виховних явищ. Тут передусім варто враховувати той факт, що історія педагогіки є наукою історичною, а тому її знання враховують набутки загальної історії. Реалізація прин­ципу історизму призводить до виявлення новацій у педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позицій сьогодення, тобто показує обмеженість тих чи інших освітньо-ви­ховних систем вимогами свого часу. У такий спосіб історико-педагогічне знання виявляється у його динаміці та повноті розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає насампе­ред у тому, що освіта й виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком са­мого суспільства, виходячи з його потреб. Тобто історія педагогі­ки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка роз­вивається у тісному взаємозв'язку з соціальним прогресом.

Принцип об'єктивності передбачає розгляд історико-педагогі­чних явищ з відображенням їх істинності. Йдеться про об'єктивне оцінювання виникнення та ретроспективу становлення того чи іншого педагогічного поняття. Ще у недалекому минулому відсут­ність об'єктивності була притаманна радянській історії педагогі­ки, коли нею розглядались педагогічні явища під кутом класовості.

Як соціальна наука історія педагогіки передусім має зв'язок з історією культури. Проте методологічні позиції історико-педа­гогічних проблем передбачають зв'язок з історією філософії. Остан­ня, і особливо історіографія простежує основні етапи розвитку людської цивілізації. Тому у своїх пошуках історики педагогіки послу­говуються набутками спеціалістів у галузі історії та історіографії. Певний зв'язок історії педагогіки відчутний й з такими науками, як: історія літератури, історія науки, історія мистецтва та інші.

Історико-педагогічне знання передбачає наявність певної дже­рельної бази, яку становлять: пам'ятники древньої писемності, древні манускрипти, древні рукописи з питань освіти й виховання; архівні джерела; твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретро-спективи освітньо-виховних технологій; закони, проекти, звіти, допо­віді (офіційні матеріали) конкретних держав у минулому; педагогіч­на, навчальна та методична література минулого; матеріали загаль­ної та педагогічної преси минулого; мемуарна література минулого.

Функції історії педагогіки як навчального предмета полягають у формуванні в майбутніх вчителів здатності до аналізу, співстав-лення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній рет-роспективі. Це, в свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє оцінювати протиріччя становлення певних фактів чи освітньо-виховних систем. Тим самим у майбутніх пе­дагогів з'являється потреба аналізу, оцінювання тих чи інших ви­дів діяльності працівників освіти, вчених-педагогів. Взагалі, кри­тичність педагогічного мислення є суттєвою ознакою вчительсь­кої професійної діяльності.

В умовах сьогодення досить відчутною є тенденція зростання інтересу серед молоді, зокрема й вузівської, до нашої історії, істо­рії загальнолюдської культури.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?