Безсполучникове складне речення

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 16 из 24Следующая ⇒

▷ Похожие статьи

Безсполучниковим називається таке складне речення, у якому прості речення з'єднані за змістом та інтонацією без допомоги сполучників та сполучних слів.

Кому ставимо між частинами безсполучникового речення, якщо вони виражають одночасність, сумісність або послідовність дій і тісно зв'язані між собою за змістом: Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє (Т. Шевченко). Такі речення вимовляють із перелічувальною інтонацією.

Крапку з комою ставимо, якщо частини складного безсполучникового речення великі за обсягом, ускладнені, є відносно самостійними за змістом і містять свої розділові знаки: Ніч прозора, безшумна, тепла; ніби оксамитом огортає людину м'яке степове повітря (О.Гончар); З неба, як розтоплене золото, ллється на землю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилею спіє хліборобська доля (Панас Мирний).

Двокрапку ставимо між частинами складного безсполучникового ре­чення:

1. Якщо друга частина виражає причину того, про що говориться в пер­шій: У неправди вік короткий: правда не дає їй жити (Нар. тв.). Такі безсполучникові речення можна замінити складнопідрядними з підрядними причини (зі сполучниками бо, тому що): У неправди вік короткий, бо правда не дає їй жити.

2. Якщо друга частина доповнює зміст першої: І я відчув: поет я Украї­ни (П. Тичина). Такі безсполучникові речення можна замінити складнопід­рядними з підрядними з'ясувальними зі сполучником що: І я відчув, що поет я України.

Інколи в першій частині є слова бачити, дивитися, чути, знати, розу­міти і подібні, які разом із підвищеною інтонацією попереджують, що в дру­гій частині буде викладено якийсь факт.

► Зверніть увагу! Іноді в такій ролі виступають слова виглянув, при­слухався, підняв голову й подібні, після яких можна вставити вирази і побачив, що; і почув, що. Підвела голову: в кімнаті не було нікого (О. Гончар).

Між такими умовно-простими реченнями також ставимо двокрапку, оскільки друге з них доповнює зміст першого: Одне знаємо: Павло Загребельний – людина високої дисципліни, дивовижної працездатності (Із журн.).

► Зверніть увагу! Якщо в реченнях зазначеного типу в першій час­тині немає попереджувальної інтонації, то замість двокрапки ставимо тире або кому: Оглянувся – Галайди немає (Т. Шевченко); Дивлюсь у воду – місяць у воді сміється (О. Довженко).

3. Якщо друга частина пояснює, розкриває зміст першої: Уся природа радіє сонцю: сміються поля, дзвенять в повітрі бджоли (Ю. Збанацький).

► Зверніть увагу! У такі безсполучникові речення між їх частинами можна підставити тобто, а саме: Уся природа радіє сонцю, а саме: сміються поля, дзвенять в повітрі бджоли.

Тире ставимо між частинами складного безсполучникового речення:

1. Якщо зміст частин протиставляється або зіставляється: Поглянув я на ягнята – Не мої ягнята! Обернувся я на хати – Нема в мене хати! (Т. Шевченко)

Такі безсполучникові речення можна замінити складносурядними ре­ченнями із протиставними сполучниками а, але, проте: Поглянув я на ягня­та, проте не мої ягнята! Обернувся я на хати, але нема в мене хати!

2. Якщо в першій частині вказується на час дії другої частини: Прийде осінь – буде у засіках хліб золотий (Ю. Збанацький).

► Зверніть увагу! Такі безсполучникові речення можна замінити складнопідрядними із підрядним сполучником коли: Коли прийде осінь, буде у засіках хліб золотий.

3. Якщо в першій частині вказується на умову дії другої частини: Люд­ство не усвідомить себе як єдине ціле – не буде йому добра (О. Гончар).

► Зверніть увагу! Такі безсполучникові речення можна замінити складнопідрядними із підрядним сполучником якщо: Якщо людство не усвідомить себе як єдине ціле, то не буде йому добра.

4. Якщо друга частина виражає наслідок або висновок з того, про що го­вориться в першій. Зазвичай у цих випадках між частинами можна вставити слова через це, тому, тоді: Кров людська – не водиця – проливати її не го­диться (М. Стельмах).

5. Якщо в другій частині міститься порівняння з тим, про що говориться в першій: Єсть карії очі – як зіроньки сяють (Т. Шевченко).

6. Якщо друга частина приєднується до першої за допомогою слів цей, так, такий: Воля до перемоги завжди допомагає – про це пам’ятає кож­ний спортсмен (із журн.).

7. Якщо в безсполучниковому реченні передається швидка зміна подій: Тільки півень кукурікнув – все село почуло (Нар. тв.).

СТИЛІСТИКА

Стилістика – це наука, яка займається вибором виражальних засобів мови для їх функціонування в мовленні залежно від мети висловлювання та мовленнєвої ситуації.

Функції мови

Комунікативна функція

Мова – найважливіший засіб спілкування людей і забезпе­чення інформаційних процесів у сучасному суспільстві (у нау­ковій, технічній, політичній, діловій, освітній та інших галузях життя людства). Комунікативна функція є важливим чинником. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна переда­вати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у виразності з мовою.

Ідентифікаційна функція

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просто­ровому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрід­ний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ідентифікації, ототожнення в ме­жах певної спільноти.

Експресивна функція

Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід – це унікальний, неповторний світ, сфо­кусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, пов­ніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. «Говори – і я тебе побачу»,– запевняли мудреці античності, й це справді так, оскільки говорячи про будь-кого-що, людина мимохіть говорить і про себе.

Імпресивна функція

Її ще називають апелятивною, конактивною чи прагматичною. Ця функція виявляється в дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Найвиразніше імпресивна функція виявляється у військових і подібних командах. Для реалізації цієї функції мова має спеціальні засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова тощо, які вживаються зазвичай для того, щоб домогтися від слухача бажаного для мовця результату.

Гносеологічна функція

Пізнавальна, пізнавально-відображальна, гносеологічна, або аку­мулятивна, як її називають, функція є надзвичайно важливою для людини, оскільки мова є своєрідним інструментом пізнання на­вколишнього світу. На відміну від інших істот, людина корис­тується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним дос­відом. Гносеологічна функція мови полягає не лише у сприйнятті й накопиченні досв­іду суспільства. Вона безпосередньо пов'язана з функцією мис­лення, формування та існування думки.

6. Мислетворча (мислеоформлювальна) функція

Формуючи думку, людина мислить мовними формами (словами, реченнями, фразами). Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом». Думка і слово існують неподільно. До речі, давньогрецьке ви­значення – логос (logos) – означало і слово, і думку, і поняття.

Мислить (думає) же людина тією мовою, яку найкраще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну спе­цифіку, зумовлену національним характером мови.

Естетична функція

Мова – це глибоке джерело художньо-естетичних цінностей, постійний і невичерпний нагромаджувач духовності, емоційності, високої моральності. Ідеться про красу мови, про задоволення естетичних смаків суспільства. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є і її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних ціннос­тей.

Культуроносна функція

Культура кожного народу дістала відображення та фіксацію най­перше в його мові. Для глибинного пізнання нації потрібне знан­ня його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезен­туємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світо­ву культуру.

Через мову передаються духовні цінності від покоління до покоління.

Номінативна функція

Ця функція ще має назви – денотативна, когнітивна, репре­зентативна, референтна й інформативна. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак тощо. Безперечно, що кожна мова – це неповторна картина дійсності.

Магічна функція

Здавна люди вірили у те, що словом можна вилікувати від хвороби, наслати на когось закляття тощо. Тобто слову приписували магічну силу (порівняйте з казками). Тому люди так боялися баб-шептух, шаманів тощо.

Мовна норма

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови.

Мовна норма – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Мовна норма – категорія історична, тому вона може змінюватися разом із розвитком і зміною суспільства.

Літературна мова має дві форми вживання:

1. Писемну, пов'язану з усіма зазначеними в наведеній вище таблиці нормами, окрім орфоепічної та акцентної, які регулю­ють вимову й наголос.

2. Усну – розмовно-літературний стиль, що охоплює всі нор­ми, окрім орфографічної та графічної.

Стилі мовлення

Стиль літературної мови – різновид мови, що характеризується добиранням таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найкраще відповідають завданням спілкування між людьми у даних умовах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це властиві слова на своєму місці.

Сучасна літературна українська мова має роз­галужену систему стилів, серед яких: розмовний, художній, нау­ковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий і кон­фесійний.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різно­види – підстилі – дляточнішого й доцільнішого відображення пев­них видів спілкування та реалізації конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер екс­пресивності мовних складників, вирізняємо їхні різновиди: урочи­стий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та інші підстилі.

Розмовний стиль

Сфера використання розмовного стилю – усне повсякденне спілкування.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушено­го спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Слід розрізняти неформальне і формальне спілкування. Якщо звичайне спілкування заздалегідь не планується, не ви­значаються його мета і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну підготовку, визначення змісту, мети, про­гнозування можливих висновків, результатів. У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, зазви­чай не пов'язаних між собою тем. Ділова ж розмова, як правило, не виходить за межі визначе­ної теми, підпорядкована досягненню заздалегідь визначе­ної мети.

Основні ознаки спілкування: безпосередня участь; усна форма; невимушеність; неофіційність стосунків між мовцями; непідготовленість; використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка); емоційні реакції.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, сино­німи та ін.); суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарв­лення, зниженості); прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, одно­складові); часте використовування різноманітних займенників;специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, про­сторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо; заміна термінів розмовними словами (мобільний телефон – мобіла, труба; клавіатура комп 'ютера – клава).

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Розмовний стиль поділяється на два підстилі: розмовно-побутовий; розмовно-офіційний.

Публіцистичний стиль

Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-по­літична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, на­вчання.

Основне призначення: розв'язання важливих актуальних суспільно-політичних про­блем; активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяль­ності, до бажання зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові; пропаганда певних думок, переконань, ідей та актив­на агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки: доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал); логічність доказів і полемічність викладу; поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учас­ників, викладення наукових положень і фактів з емоційно-екс­пресивною образністю; наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативно­го авторського тлумачення; широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол та ін.).

Основні мовні засоби: синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів; лексика, насичена суспільно-політичними й соціально-еконо­мічними термінами, закликами, гаслами, (електорат, багатоман­датний, приватизація та ін.); багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова (політичний бомонд, наукова еліта, епохальний вибір й ін.; експре­сивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, одноголосний вибір, рекордний рубіж), перифрази (біле золото – бавовна; голубі магістралі – ріки; легені планети – ліси); уживання в переносному значенні наукових, спортивних, му­зичних, військових та ін. термінів (опинитися на лаві запас­них, орбіти співробітництва, парламентський хор, фронт робіт, відмивання грошей), часте використання іншомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація та ін. (пацифіст, культурист, провокатор, пролонгація), пре­фікси псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдоідея, неофашизм, інтерактивний); різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зво­ротний порядок слів, складні речення ускладненого типу із повто­рюваними сполучниками та ін.; використання влучних афористичних, інтригуючих заголовків.

Публіцистичний стиль поділяють на такі підстилі: а) стиль ЗМ1– засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо); б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, по­літичні доповіді, нариси тощо); в) есе (короткий нарис вишуканої форми); г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

Науковий стиль

Сфера використання наукового стилю – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення теорій, класифікація і систематизація знань.

Основні ознаки: ясність, логічна послідовність і доказовість викладу; узагальненість понять і явищ; точність і лаконічність висловлювань; аргументація та переконливість тверджень; однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень; докладні висновки.

Основні мовні засоби: велика кількість наукової термінології (атомна маса, дистиляція, транскрипція та ін.); наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем ма­тематичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і позначок; оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами (дилема, вакуум, сектор); використання суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук; залучення цитат і посилань на першоджерела; як правило, відсутність авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики; чітка композиційна структура тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації); характерна монологічність текстів; переважання різнотипних складних речень, стандартних ви­разів (кліше); переважне вживання іменників та відносних прикмет­ників, безособових дієслів, дієприслівникових і дієприкметникових зворотів, які додатково характеризують дії, пред­мети та явища.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки й освіти поділяють на такі підстилі:

а) власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який, у свою чергу, поділяється на нау­ково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, до­ступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – реалізується в підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не вик­лючає використання складників емоційності.

г) виробничо-технічний – використовується у спеціальній літе­ратурі, що обслуговує різноманітні сфери господарства та вироб­ництва;

ґ) науково-публіцистичний – використовується в газетах і журналах. Ним послуговуються журналісти, які описують останні досягнення науки і техніки. На жаль, цей підстиль використовується дедалі менше у сучасному житті.

Художній стиль

Цей стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники вводять ті чи інші складники стилів до своїх творів, надаючи більшої зображуваним подіям. Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві – художній літературі) цей стиль покликаний, крім інформаційної функції, виконувати найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки: образність (образ-персонаж, образ-колектив, образ-символ, сло­весний образ, зоровий образ); поетичний опис дійсності навіть у прозових і драматичних творах; естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного; експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе й ін.); уживання тропів (епітетів, порівнянь, метафор, але­горії, гіперболи, перифрази тощо); віршова форма, поетичні фігу­ри; суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світо­бачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора, спря­моване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби: наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, пе­реважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, речей, дій, явищ, оз­нак); емоційно-експресивна лексика (синоніми, антоніми, омоні­ми, фразеологізми); авторські неологізми (слова, значення, вирази), формування індивідуального стилю митця; історизми, архаїзми, діалектизми, просторіччя, навіть жаргонізми поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Нар. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л. Костенко); у наказовому способі: В квітах всі улиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина); широке використовування різноманітних типів речень, син­таксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики; повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, опо­відання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епігра­ма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцисти­ка, драма-феєрія, усмішка).

Конфесійний стиль

Сфера використання – спілкування в конфесіях, культових установах, релігійних громадах, духовних навчальних закладах, віруючих родинах.

Призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої лю­дини, так і всього суспільства. Допомагати віруючим у спілкуванні душі з Богом, зберігати і примножувати культові ритуали, об’єднувати віруючих одним почуттям щиросердної віри в Бога. Конфесійний стиль утілюється (реалізується) в релігійних відправах (літургіях), проповідях, молитвах (усна форма), духов­них традиціях і в Біблії та інших церковних книгах, молитовни­ках, требниках тощо (писемна форма).

Основні мовні засоби: суто церковна термінологія із сакральним значенням (дар праведності, гріховність тіла, усі люди – Божий храм); непрямий порядок слів у реченні та словосполуці (Не може родить добре дерево плоду лихого, ані дерево зле плодів добрих родити); значна кількість метафор, алегорій, порівнянь (Я зруйную цей храм рукотворний, – і за три дні збудую інший, нерукотворний); наявність архаїзмів; стандартність стильової форми.

Конфесійний стиль від інших відрізняє небуденна урочистість, піднесеність, наявність зазначених вище виражальних засобів і поділ на такі підстилі: публіцистичний, науковий, художній.

Епістолярний стиль

Сфера використання епістолярного стилю – офіційні міжколективні й міжособистісні стосунки та неофіційні особисті зв’язки (ділове листування в установах і приватне листування в родині).

Основне призначення – регулювати правові, ділові, вироб­ничі контакти, зв’язки між суб’єктами правових відносин, діло­вого партнерства та підтримувати стосунки в родинах і това­риських колах, групах мовців за інтересами.

Основні ознаки – персональність; інформаційна цілеспрямо­ваність (зазвичай на конкретного адресата) і її утаємничення; авторське «я»; наявність певної композиції: початок, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст листа; кінцівка, де підсумовується написане, та іноді постскрип­тум (P. S. – приписка до закінченого листа після підпису).

Основні мовні засоби: адресація, стандартність висловів у діло­вих листах; різнотемна лексика, вільний виклад змісту у приватних листах; емоційно-експресивні засоби, варіантність норм і особливості порушення їх в інтимному листуванні; поєднання компонентів художнього, публіцистичного й роз­мовного стилів і вироблення індивідуального авторського образу в листах-сповідях, листах-творах тощо.

Упродовж століть епістолярний стиль, як і всі зазначені вище стилі, зазнавав змін. Сучасний епістолярний стиль став більш лаконічним (телеграфним), скоротився обсяг обов’язкових рані­ше вступних звертань та заключних формулювань увічливості.

Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю і вирізняється найвищою мірою книжності.

Основне призначення – регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей у типових ситуаціях.

Мовленню у сфері управління притаманна низка специфіч­них особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, поса­довці, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що, незалеж­но від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адреса­том документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є кон­кретна адресність інформації.

Суттєвим чинником ділового спілкування, що впливає на харак­тер управлінської інформації, є повторність дій і ситуацій. Управ­лінська діяльність – це завжди «гра за правилами». Унаслідок цього повторність управлінської інформації призводить до регу­лярності використовування однакових мовних засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тема­тична обмеженість кола завдань, що розв’язує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функції. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування: офіційний характер; адресність; повторність; тематична обмеженість.

Основні ознаки: нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні; точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стис­лістю й послідовністю викладу фактів; документальність, наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми; наявність усталених одноманітних мовних зворотів, сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст по­діляється на параграфи, пункти, підпункти.

У результаті багатовікового розвитку в офіційно-діловому стилі сформувалися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інформа­цію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

1) широке використовування суспільно-політичної та адміні­стративно-канцелярської термінології (комплектування бази да­них, регламентація дій, функціонування закладу);

2) наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (брати участь, висунути пропозицію, підбивати баланс, ініціюва­ти питання, ставити питання);

3) обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної індиві­дуальності та емоційно-експресивної лексики;

4) синонімія має бути зведена до мінімуму й не викликати двозначності сприймання;

5) наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням послідовності, постійності дії;

6) чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користуватися готовими бланками);

7) використання складних речень із сурядним і підрядним зв’яз­ком має бути зведено до мінімуму, натомість слід широко викори­стовувати безсполучникові, прості поширені речення (кілька підметів при одному присудкові, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовується в законотворчій сфері, рег­ламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватни­ми особами, між державою і приватними та службовими особа­ми. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, поста­новах тощо.

Дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офі­ційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжна­родних угодах), ком’юніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах та ін.

Юридичний – використовується у юриспруденції (судочин­ство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслуго­вує й регламентує правові та конфліктні відносини: між державою і підприємствами та організаціями всіх форм власності; між підприємствами, організаціями, установами; між державою і приватними особами; між підприємствами, організаціями, установами всіх форм власності та приватними особами; між приватними особами. Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях тощо.

Адміністративно-канцелярський – використовується у профе­сійно-виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), договорах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, доручен­нях, розписках тощо.

Познавательные статьи:



Психологические особенности спортивного соревнования

Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации

Занятость населения и рынок труда

Социальный статус семьи и её типология