Громадська діяльність павла Чубинського

↑

Стр 1 из 19Следующая ⇒

РОЗДІЛ 2

2.1.Початки громадської діяльності Чубинського.

Наприкінці 50-х років XIX ст. в умовах лібералізації царського режиму відбувається відродження українського національного руху. Одним з центрів відродження стала столиця Російської імперії Петербург, де мешкало чимало українців. Українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книг, журналів, проведення вечорів, навчання в недільних школах.

    З метою поширення своїх поглядів петербурзька громада за ініціативою Білозерського почала видавати журнал “Основа” (1861-1862). У 60-ті роки це було єдиним українським періодичним виданням, що висвітлювало всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Журнал наочно показав, що існування української нації, культури було незаперечним фактом.
    Український національний рух, що відроджувався, захопив не тільки українців, а навіть частину молоді з польських або спольщених шляхетських родин Правобережної України, сумління яких мучило усвідомлення того, що їх діди-прадіди упродовж століть гнобили українське селянство, і які вирішили зблизитися і прислужити народу. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами (походить від слова холоп — образлива назва польських панів українських селян), хоча самі вони себе називали українофілами. Вони перейшли з католицької віри в православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. На початку своєї діяльності хлопомани під час студентських канікул та в інший вільний час мандрували селами, збираючи народні казки, прислів’я, звичаї та обряди. Згодом вони влаштовували зібрання, готували і зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували у 1859 р. підпільну школу, де зібрали бідних юнаків, котрих “вчили в національному напрямі”. На межі 1860-1861 pp. гурток хлопоманів саморозпустився, а його члени разом з викладачами і студентами Київського університету, серед яких були П. Чубинський, М.Драгоманов, утворили нове товариство "Українська громада", яке у 1862 р. нараховувало 200 членів.

    Київська громада, як і громади, що виникли по різних містах України (Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Харкові), Кубані (Катеринодарі) та Москві, головним своїм завданням вважали організацію народної освіти рідною мовою (заснування шкіл, написання і видання для них підручників, підготовку вчителів тощо); здійснення наукових розвідок в галузі етнографії, мовознавства, історії; підготовку і видання популярних книжок тощо. Одним словом, займалися культурницькою діяльністю.

    Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Але підготовка і вибух польського повстання 1863-1864 pp., боязнь того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвело до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. таємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Він забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, релігійної літератури, крім художніх творів. Проблема української мови розв'язувалася знаменитою фразою: "Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може".

    Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені. Проте діячі, віддані справі відродження України, не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили на досягненні успіху в царині науки або на освітній ниві. Відсутність організації не давало можливості розвивати український рух. Тільки наприкінці 60-х років, після послаблення антиукраїнської політики, знову з'являються громади, але як нелегальні організації. Та нелегальне становище давало малий простір для культурницької діяльності, і тому провідники українського руху весь час намагаються найти легальні форми для своєї праці. Така можливість відкрилася зі створенням у 1873 р. Південно-Західного відділення Російського географічного товариства (ПЗВРГТ), яке завдяки громадівцям стає центром українознавчих досліджень, розшукує, досліджує і публікує документи, статистичні та етнографічні дані та дослідження. Крім того, київська громада перебрала до своїх рук редагування російськомовної газети “Киевский телеграф”. Старше покоління громадівців також прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їхня попередня культурницька праця згасне. Проте найбільшого значення “Стара громада” надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України.  Одним із таких вчених “Старої громади”  і був Павло Чубинський.

Павло Чубинський – автор “золотого” джерельного фонду етнографії, фольклористики й українознавства Павло Чубинський своєю громадською позицію, своєю працею довів, що українці – самобутня нація, нація яка має унікальну, неповторну культуру, мову, традиції.

Успішно закінчивши гімназію, в 1856 р. Павло Чубинський вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет. Це був період глибоких соціальний і економічних змін. Під впливом нових ідей, які поширювалися із Західної Європи, очікування селянської реформи 1861 р. відбувалися зрушення в суспільній свідомості передової інтелігенції, що сприяло духовному розкріпаченню особистості, розвиткові демократичного суспільного руху.
    Тоді повернулися із заслання майже усі члени Кирило-Мефодіївського братства (Т.Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш, В.М.Білозерський), які розпочали активну просвітницьку діяльність.

Проблема розвитку освітньої справи була провідною ще в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Тепер, коли повіяло більш-менш вільним духом, колишні кирило-мефодіївці активно взялися за реалізацію своїх просвітницьких планів в ім’я народу і для народу. До них горнулася молодь, яка палко переймалася ідеями народолюбства і просвітництва. Ось як писав з цього приводу відомий український діяч П.Г.Житецький, товариш Павла Платоновича Чубинського : “Ми одержали од старшого покоління романтичний погляд на народ і народність. Ми поклонялися народу як животворящій стихії. Нам почувалося, що перше проміння свободи освітить нам народну душу з такої сторони, з якої ми не бачили її, що вийдуть із самого народу великі сили, котрі стануть рядом з нами для великої праці на українській ниві”.
    Нові настрої, нові ідеї, які набували поширення, ставали предметом постійного обговорення в студентському середовищі ; їх пов’язували з надіями на піднесення народного благополуччя, особливо в питаннях просвіти.
На той час стараннями студентської молоді з’являється значна кількість недільних шкіл, які організовувалися на зразок київських, відкритих уперше у жовтні 1859 р. Активну участь у їх створенні в Петербурзі брав Павло Платонович Чубинський.

В 1860 р. у зв’язку з хворобою студент Павло Чубинський тимчасово (на 5 місяців) залишив університет і повернувся додому в Бориспіль. Тут він записував українські пісні, збирав етнографічні матеріали, вивчав громадянське право. Як юрист Павло Чубинський досить кваліфіковано допомагав простим селянам у їхніх судових позовах з поміщиками. Цікавим є і те, що він сам особисто на Різдво читав у парафіяльний церкві проповіді Гречулевича українською мовою і своїм прикладом спонукав двох священиків до цього ж.
    У травні 1860 р., повернувшись до університету, Павло Чубинський продовжив активну громадську діяльність. Після закінчення університету в 1861 р. Павло Чубинський повернувся до Борисполя з дипломом кандидата юридичних наук. Він розпочав учителювати в Київському приватному пансіоні. Неспокійна вдача відразу привела його до Київської громади, де він став одним з найактивніших діячів.

Одним із напрямів просвітницької діяльності Київської громади стали недільні школи. Маючи досвід, набутий ще в Петербурзі, Павло Платонович Чубинський і тут не залишився осторонь цієї справи — працював учителем Новостроєнської недільної школи. А згодом вирішив відкрити недільну школу для хлопців і дівчат у Борисполі. Для втілення свого проекту він розгорнув активну організаційну діяльність : звернувся з листами до керуючого Полтавською палатою державного майна, до попечителя, до директора училищ Полтавської губернії з проханням дозволити відкрити недільну школу з використанням для неї у вихідні та святкові дні приміщення Бориспільського церковнопарафіяльного училища.

Для забезпечення навчально-виховного процесу в школі Павло Платонович Чубинський зібрав кошти, дібрав літературу, штат учителів, залучивши навіть своїх сестер Анастасію та Олену, а також місцевого священика. “Всі вони люди не дурні, – зазначав він, – мають необхідні знання, до того щоб бути викладачем у початковій школі для народу”.

Однак відкриття школи затримувалося. Розпочалася канцелярська тяганина, коли не відмовляють, але й не дозволяють, вимагаючи від ініціатора нових і нових документів, пояснень, підтверджень. Про це досить докладно розповів сам педагог у надрукованій в ‘Основі” статті “Історія Бориспільської школи”.
    Врешті наполегливість Павла Платоновича Чубинського увінчалася успіхом – дозвіл на відкриття школи було одержано наприкінці 1862 р. Окрилений успіхом, він багато працював задля утримання довгоочікуваної школи, сам викладав у ній, турбувався про спорудження для неї приміщення в Борисполі.
    У цей час (1861–1862 рр.) Павло Платонович Чубинський написав низку педагогічних статей, значну частину яких опублікувала “Основа”. На особливу увагу стаття “Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей”, у якій він звернувся до проблеми підготовки кадрів для народних шкіл. На його думку, школа потребує вчителя, покликання якого – праця задля народної освіти. Такий учитель не просто має володіти певними знаннями, бути достатньо культурно розвиненим, а водночас стати і порадником, і чесним навчителем, і захисником селянина. Тож, вважав Павло Платонович Чубинський, необхідно відкривати інститути для підготовки вчителів сільських народних шкіл (училищ). Причому не в місті, а в сільській місцевості, щоб майбутні вчителі ставали близькими тамтешнім людям, розуміли їхні інтереси й потреби.

    У своїх статтях педагог критикував тодішню систему навчання грамоти в народній школі. Засуджував Павло Платонович Чубинський і русифікацію українського населення через школу.

Широта поглядів та інтересів Павла Платоновича Чубинського, так само, як і його побратимів-громадівців, гідна подив й наслідування. На зборах Громади, окрім питань освіти (організація шкіл, добір і залучення вчителів, створення підручників), обговорювалася потреба вивчення краю в етнографічній, юридичній і географічній царинах. Було вирішено всі вакації присвячувати подорожам по Україні з дослідницькою метою. “Етнографічні дослідження, – писав П.Г.Житецький, – велися з тією метою, щоб навчитися у самого народу думати, говорити і жити по-народному, а потім, щоб виробити метод освіти на підставі народного світогляду”.

Протягом 1861 – 1862 рр. Павло Платонович Чубинський перебував у гущі діяльності Київської громади. Це він організував написання листа до М.І.Костомарова з проханням не відмовлятися від кафедри російської історії в Київському університеті, яку йому було запропоновано. Павло Платонович Чубинський у 1862 р. написав вірш “Ще не вмерла Україна”, який відразу став популярним серед молоді, а тепер є офіційним Гімном нашої держави.
    Вдача в Павла Платоновича Чубинського була діяльна, неспокійна. У себе в Борисполі він постійно організовував різні заходи. Г.І.Берло згадувала: “Найвеселіше бувало у нас літом. Приїздила у Бориспіль молодь, приїздив і Павло Платонович Чубинський… високий, смуглявий, як циган, з великими чорними очима, губатий і носатий, він здавався нам – малим – страшним, якимось гайдамакою. Але ми дуже раділи, коли він з товаришами з’являвся у нас. Він улаштовував хори, вистави, живі картини; всіх гуртував і змушував приймати участь в розвагах. Пам’ятаю один з таких вечорів. Хор співав українські пісні. Співали тоді й складену Чубинським пісню “Ще не вмерла Україна”, і ми – діти – підспівували, що “Наливайко і Павлюк і Тарас Трясило із могили кличуть на святеє діло”.

Разом з іншими громадівцями Павло Платонович Чубинський підготував лист на адресу Петербурзького комітету грамотності з докладним обгрунтуванням необхідності навчання в Україні рідною мовою.
    Активність молодих людей у просвітницько-культурній діяльності серйозно непокоїла урядові органи та шовіністично налаштовані кола в імперії. Культурно-етнографічні заходи громадівців, змагання за навчання в школах українською мовою оцінювались як дії сепаратистські. Лемент зняли польські та інші пани Лівобережжя й Правобережжя проти громадівців. До жандармського управління почали надходити доноси, а на сторінках преси з’явилося страшне слово “сепаратизм’. Громадівці вирішили дати публічне спростування таким звинуваченням.

В оселі Павла Платоновича Чубинського в місті Борисполі у 1862 р. члени Київської громади склали відомий “Отзыв из Києва”, в якому відкрито й недвозначно виклали свої погляди й переконання у відповідь на звинувачення в “сепаратизмі” та всіх інших “гріхах” : нехтування релігією, сімейною мораллю й правом власності; агітація серед народу; зв’язки з російськими революційними групами. Натомість обстоювали своє бажання сприяти розвиткові народної освіти. Підпис Павла Платоновича Чубинського стоїть другим під цим документом. Усього “Відзив” підписали 21 чоловік.
    У 1862 р. Павла Платоновича Чубинського було заарештовано. Офіційними причинами стали : відвідини могили Т.Г.Шевченка, співання підбурювальних українських пісень, носіння українського одягу. Його заслали до Архангельської губернії. Прибув він туди 24 листопада 1862 р. Губернатором на той час там був М.А.Арандаренко, який раніше працював на Полтавщині, близько знайомий з родиною Чубинських, до того ж, хрещений батько Павла Платоновича.

Отже, громадською діяльністю Чубинський починає займатися вже з студентських років. Співпрацює з громадівцями, працює вчителем та юристом, захищаючи права та інтереси бідних та чесних селян, друкує свої перші твори і згодом пише вірш “Ще не вмерла Україна”, який стане національним гімном України.  Павло Чубинський своєю громадською позицію, своєю працею довів, що українці – самобутня нація, нація яка має унікальну, неповторну культуру, мову та традиції.

2.2. Архангельське заслання – період становлення Павла Чубинського  як 

  етнографа, фольклориста та громадського діяча.

Російська Північ стала новою сторінкою в житті та діяльності Павла Чубинського. Вже через місяць після прибуття в місто Пінегу він організував гуртки допомоги сиротам і знедоленим дітям Півночі, а також очолював експедицію з вивчення Печорського краю і Заполярного Уралу. Він вивчив процес вирощування льону в губернії, чимало сприяв поліпшенню якості лляної мануфактури, очолив статистичний комітет губернії і за розпорядженням губернатора було призначено головним редактором газети “Архангельські губернські відомості”.

Сучасники Павла Чубинського відгукувалися про нього як про життєрадісного, оптимістичного і захоплюючого оповідача, який в Пінезі швидко ввійшов у довіру так званої "колонії засланців". Він згуртовував освічених молодих людей до наполегливої діяльності, вважаючи їх "домашніми" (рідними). Юні, без життєвого досвіду і малозабезпечені Вишневський та Симановський навіть проживали у П. Чубинського8. У нього було відкрите серце до тих, хто відбував покарання за правду. До його квартири завжди поспішали, щоб почути новину, обговорити важливе питання, а подеколи й почастуватися українськими стравами. Полегшувати гнітюче заслання юнакові допомагала рідна сестра Анастасія Платонівна. Оповідають, що Павло Платонович до мешканців Півночі часто з'являвся в ошатній українській вишиванці. Його вважали душею "братства поселенців". З ними він активно співпрацював у справі розгортання краєзнавчих досліджень. У Пінезі засланці вирізнялися своєю працьовитістю. Таким чином вони прагнули зарекомендувати себе перед місцевими урядовими чиновниками та губернатором М. Гартінгом, який замінив на посаді М. Арандаренка. Після декількох зустрічей та обідів губернатор потиснув руку тільки П. Чубинському. У цей час його наглядачі та городничий, які також перебували тут, тільки подивовувалися.

 Губернатор був захоплений пінезьким гуртком, а найбільше його організатором П. Чубинським. Дослідники спадщини вченого вважають, що результативне трудове подвижництво сприяло рекомендації його для заміщення іншої посади. В Пінезі Павло Платонович перебував з 17 січня до 7 жовтня 1863 р., бо за клопотанням самого губернатора його переведено на посаду секретаря Архангельського губернського статистичного комітету. Щоб документально закріпити такий службовий перехід, знову в офіційному зверненні до Міністерства внутрішніх справ обґрунтовувалося прохання тим, що в тогочасному губернському місті не знайшлося відповідної кандидатури, а на попередню посаду в Пінезі знайдено відповідного фахівця. Одночасно з таким проханням висловлювалося таємне клопотання, щоб перевести П. Чубинського і під нагляд поліції в Архангельськ. Засвідчувалося, що, як засланець, він відповідально ставиться до службових обов'язків і поводиться бездоганно. За ініціативою губернатора П. Чубинський отримав дозвіл на таке переміщення, але одночасно в імператорському дворі висловили незадоволення цим доброчинним актом. До того ж, попередню вакансію судового слідчого в Пінезі, за пізнішим свідченням губернського прокурора, не просто було заповнити [39, 151-154].

У м. Архангельську П. Чубинський розгорнув активну діяльність у статистичному комітеті. Вже 22 грудня 1863 р. під його керівництвом відбувся перепис населення Архангельська.

За ініціативою Павла Платоновича статистичний комітет розробив і забезпечив заходи по відзначенню 100-річчя від дня смерті видатного російського вченого і поета, просвітителя – вихідця з сім'ї місцевого поморянина села Денисівки Холмогорського повіту - Михайла Васильовича Ломоносова (1711-1765). У вшануванні пам'яті вченого брав участь П. Чубинський. Дізнаємося, що за його ініціативою розгорталася велика організаційна робота по збиранню коштів на встановлення ломоносівської стипендії для навчання одного з учнів із селян Архангельської губернії, відкриття так званої "ломоносівської школи" в його рідному селі Денисівці. Згідно з розробленим для школи проектом їй визначалося готувати вчителів, неодмінно з просвітницькими ідеями відродження села. Після зібрання коштів така установа була відкрита з вивіскою "Ломоносівське училище". На її відкритті після виступу губернатора і поважних урядових осіб П. П. Чубинський мав слово з посвятою поезії. Сучасники історичного освітянського дійства відзначили, що Павло Чубинський виголосив аргументовану доповідь про значимість внеску вченого у різні галузі наук XVIII ст. У своєму висновку доповідач заявив, що Росія повинна пишатися унікальним селянським самородком. Одночасно Павло Платонович зробив різкий докір кабінетним науковцям за те, що вони заборгували перед світлою пам'яттю М. В. Ломоносова. Звичайно, такий виступ вороже сприйнявся присутніми чиновниками [34, 13-14].

Уже в перший рік діяльності "Ломоносівського училища" до навчання прилучилися 52 місцевих дівчат і хлопців. Освіту діти здобували за новою методикою викладання предметів, спрямованою на швидке засвоєння знань і вироблення власної думки у ході коментованої бесіди. П. Чубинський пишався цією школою, неодноразово відвідував її, цікавився результатами педагогічної діяльності. Як просвітитель народів Півночі він домагався від уряду додаткових асигнувань для публічної бібліотеки в Архангельську, очолив її діяльність і запровадив наукову обробку, систематизацію та доступність користування для широких верств населення. Останнє викликало опір місцевого чиновництва, яке побоювалося, щоб доступність бібліотечних книг для широкого читача не принесла "возмутительных протестов против государственности", бо "малограмотные люди не будут ограждены от пользования вредными для них сочинениями" [57, 234-237]. Тільки завдяки губернаторові ці неприємності закінчилися для Павла Платоновича благополучно.

Про своє становище в Архангельську у листі до двоюрідної сестри Олександри Кістяківської (23 грудня 1865 р.), який виявив і опублікував письменник Дмитро Чередниченко, Павло Чубинський писав: "Гірко мені думати, що іще років кілька прийдеться коротати вік у неволі, да всі одцураються, усі забудуть, що десь над Білим морем гине брат, проклинаючи долю! Вибач, серце, що докоряю Вам. Докучила лиха доля, докучила нудьга. Із рідного краю привіту не маю. Один на чужині сльози виливаю. При людях сміюся, буцімто щасливий, не хочу, щоб знали, да щоб не вразили. Еге, щоб не вразили. Бо зараз як побачать смутним, почнуть казати: "Чого Вам сумувати. Добрі люде Вас люблять, хліб-сіль маєте, хвала Богу; працюєте на користь краєві, – чого ж Вам ще треба". Такі-то утіхи, бодай їх. Люде забувають, що цего мало. Хліб маю, бо до поту, зрана до вечора працюю на єго. Працюю на користь цього краю? Да хотів би працювати у рідному краї. Любити же скрізь будуть, бо недаром кажуть: добре роби, любитимуть люде. Мені хотілось би бути там, де моє миле товариство, де всі близькі серцю, –  де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віковічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де усю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут – лишенько. Вісім місяців зима; да й літо казна-яке. Скрізь болота та комарів без ліку. Пісні не почуєш, а хоч почуєш, дак таку, що лучче б не слухав. Тепер між засланими єсть такі, що добре співають – так і душу одведеш. Невеселе життя. Здається, що як ще довше поживу тута, то збожеволію – така нудьга. Гірш те, що не знаєш, коли повернуть додому. Оттаке то. Та нехай йому грець. Живим не треба знати про мертвеців, а я мов той мертвець. Усі мої думки, усі бажання – повинен ховати далеко у серці. Нікому їх не треба, нікому вони не корисні. Але киньмо об землю лихом! Інколи так важко, що хотів би напитися, та й то ні з ким..." [30, 17-18].

Ознайомившись з колекцією "Архангельських губернских ведомостей" шістдесятих років XIX ст., маємо змогу повніше розкрити активну діяльність П. П. Чубинського періоду заслання, грані його подвижництва в галузі науки для народів півночі Росії. Якщо в 1861, 1862 роках сторінки газети рясніли урядовими ухвалами, об'явами, відомостями про посадові переміщення, то з приходом до редакції Павла Чубинського "Архангельські губернські відомості" почали публікувати краєзнавчі матеріали та етнографічні описи. У статті М. Вороніна "Архангельськ и его жители" серед природознавчого опису констатувалося, що місцеві мешканці різних станів не зберегли якихось особливих обрядових традицій, пісень до родин, хрестин та поховання. Повідомлялося, що Архангельськ лише оживає винятковим та самобутнім музикуванням з вигуками на вулицях міста при святкуванні масниці. В публікації давалися цікаві свідчення, як на санях міськими околицями возили човни, заповнені костюмованим людом.

Особливий резонанс для пожвавлення фольклорно-етнографічного вивчення народів Півночі мали розроблені та опубліковані Павлом Чубинським та Петром Єфименком програми збору матеріалів про звичаєве право, статистику та етнографічні описи. Саме архангельські програми стали основою для підготовки і виконання завдань експедиційного вивчення Південно-Західного краю 1869 – 1870 рр [43, 79-82]

Після семи років заслання Чубинський повертається до Києва, де за дорученням того ж Російського географічного товариства, очолює експедицію з вивчення Південно-Західного краю Малоросії (нині Київська, Черкаська, Вінницька та Хмельницька області).

Завдяки Павлові Чубинському 1873 року в Києві відкрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Відкриття Південно-Західного відділу легалізувало в крайньому випадку більше половини того, що вони робили до цього мимоволі під виглядом “таємного товариства Київської громади”. Навіть робота над складанням словника української мови проходила лише на “таємних зборах”. Тепер же все можна було робити легально, не ховаючись по квартирах.

Відділ відкрив ворота в широкий світ наукових досліджень. Було проведено перепис населення Києва, виданий “Кобзар” Т. Шевченка, відзначений учений М. Максимович і видані його роботи в трьох томах, записаний репертуар народного співака Остапа Вересая і виданий окремою брошурою, також було засновано бібліотеку та музей.

Члени відділу активно включились в роботу з вивчення краю. Свої наукові дослідження вимовляли і обговорювали на засіданнях Відділу, рекомендували їх до друку в “Записках”, два томи яких були підготовлені і видані. Найбільш значущою і відповідальною була підготовка до проведення ІІІ Археологічного з'їзду в Києві, робота якого проходила 14 серпня – 3 вересня 1874. Це було перше ознайомлення наукового світу з Україною, традиціями її народу, з науковими досягненнями інтелігенції. У роботі з'їзду взяли участь, окрім учених Російської імперії, науковці Франції, Англії, Італії. Для них були проведені екскурсії на розкопки курганів в с. Гатне (нині Києво-Святошинський район), відвідини стародавніх городищ вздовж Дніпра від Вишгорода до Трахтемирова. Для багатьох вчених це було перше знайомство з древньою історією України. Реферати київських вчених, живі пісні і декламації кобзаря Остапа Вересая і щира гостинність викликали неабиякий інтерес до нашого краю.

З'їзд справив хороше враження і на закордонних гостей. Про вихід брошури “Остап Вересай” надрукували відгуки як російські, так і зарубіжні газети. Широкого розголосу у пресі отримав перший том “Записок Південно-Західного відділу” – плід колективної праці, який став помітною подією в науковому житті України.

Важливою ділянкою роботи П. Чубинського стала підготовка до Паризького географічного Конгресу і виставки, де Україна була представлена ​​на міжнародній арені у всіх географічних широтах. Більшість експонатів для виставки взяті з музею. Ті, яких не вистачало, надали любителі етнографії. Словом, виставка, підготовлена ​​за безпосередньої участі П. Чубинського, мала великий успіх, і в 1875 році він був нагороджений золотою медаллю. Вся робота Відділу розцінювалася ворогами українства М. Юзефовичем і В. Шульгіним як сепаратистська діяльність, і після критичних публікацій на сторінках газети «Киевлянин», прямих доносів, після Емського указу Відділ в 1876 році був закритий. Його діяльність тривала лише близько трьох років, але він був і залишився в історії першим науковою установою, яка здійснювала вивчення широких верств життя населення України, її матеріальних і духовних цінностей. . Цей відділ вважають започаткуванням нашої Академії наук. Тоді ж Чубинський провів у Києві перепис, який показав, що більшість киян вважають рідною мовою українську.

Вивчаючи побут, світосприйняття, матеріальну й духовну культури, родинні відносини та правову культур, використовуючи методику комплексного дослідження, він намагався не тільки зібрати якомога більше інформації, що характеризує різні сторони життя українців, а й проаналізувати та зробити відповідні узагальнення чи висновки.

Учений вважав, що “живі” матеріали дадуть більш повніше і правильне уявлення про Україну й українців. Втім, так і сталося, адже Чубинський черпав свої наукові висновки із практики та власного досвіду спілкування з простим народом.

Своєю працею Павло Платонович показав самобутність і багатство культурних надбань українців, неповторність і красу народного слова. Чубинський усвідомлював цінність того, що він робить, тому і пророчими стали його слова: “Я марне сили не потрачу жнив своїх таки діждусь”.

Отже, основна наукова цінність його спадщини полягає в тому, що вперше на основі повних і всебічних досліджень Павло Чубинський зробив комплексний аналіз української людності в усіх її проявах у суспільно-родинному, побутовому, духовному та культурному контекстах. Павло Чубинський науково обґрунтував цілісність України та самобутність українського народу. Праця Чубинського, за оцінкою Миколи Сумцова,  “жива і проявляє всі ознаки славного життя”. I справді, Павло Платонович всім своїм життям, професіоналізмом, громадською позицією жертовно й наполегливо працював на самоствердження українців, як самодостатньої нації з своєю неповторною культурою й мовою.

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?