Організація побуту «общини рівних»

↑

⇐ ПредыдущаяСтр 5 из 7Следующая ⇒

Ілоти відрізнялися від рабів у пря­мому розумінні цього слова: вони мали сім'ю, будинок, земельний наділ, власні знаряддя праці. Вони віддавали спартанцям половину врожаю, а інша половина залишалася в їхньому розпорядженні. Натураль­ний оброк ілотів називався апофора. В його склад входили ячмінь, полба, свинина, олія і вино. Кожний спартанець отримував 70 медимнів (мір) ячменю, спартанка – 12 медимнів і певну кількість плодів та вина. Оцим вони відрізнялися від рабів у справжньому значенні цього поняття і наближувалися до категорії кріпосних селян. Але яким би не було походження ілотів і до якої би категорії – рабів чи кріпосних – формально їх не відносити, джерела не дають сумнівів, що фактично становище ілотів ні­чим не відрізнялося від становища рабів.

Іло­ти носили особливу одежу зі шкіри тварин: вона як клеймо повинна була підкреслювати їхню безправність. Щорічно у Спарті оголо­шувалися війни, за якими наступали криптії: молоді спартанці, озброєні кинджалами, вби­вали будь–якого ілота, який зустрічався їм на дорозі, в лісі, в полі і т. п. Ілотів було значно більше, ніж спартан­ців: від 200 до 250 тис. чоловік [8;131]. Відчуваючи свою кількісну перевагу і будучи пригно­бленим станом, ілоти часто повставали про­ти спартанського панування (згадувані дві Мессенські війни, третя Мессенська війна, 464 р. до н. е.). І хоча спартанська згуртова­ність і сили не дали можливості їх перемогти, Спарта постійно відчувала загрозу з боку ілотів. Незважаючи на те, що їм заборонялося носити зброю, спартанці все ж таки вла­штовували у своїх будинках хитрі засуви і ніколи не розставалися зі зброєю, навіть обідали озброєними.

Таким чином, можна стверджувати, що ілотія була особливою формою залежності, яка не зустрічається в інших полісах Греції. Вона не співпадає ні з кріпосною залежністю селян середньовічної Європи чи Росії ХVIII-ХIХ ст., ні з кла­сичним рабством. Скоріше за все, це форма колективного рабства, яке виникло в ході завоювання. Завойовані території на порядок перевищували і за своїми розмірами, і за кількістю населення відповідні показники держави-завойовника. В результаті та­кого унікального в масштабах грецького світу феномена і була створена ілотія.

Особлива форма рабства породила і особливі відносини власності. І давні, і су­часні автори не змогли зарахувати ілотів до жодної відомої соціальної групи і ви­значали їхнє становище досить широко – «між вільними і рабами». Наприклад, невизначеність проявляється в цікавому зауваженні Страбона. Він не просто на­зиває ілотів державними рабами, а вводить деяке обмеження – «певним чином», «свого роду» [8;132]. Безсумнівно, окремий спартіат був їхнім господарем, але його пра­во панування над ними було обмежене пануванням громадянської общини. Право власності спартіата на ілотів було такою ж похідною величиною, як і його право на клер. Як відомо, власник ілота відповідав перед общиною за його поведінку. Це – явний доказ відсутності безумовної приватної власності на ілотів, оскільки воло­діння ілотами обумовлювалося цілим рядом обов'язків громадянина перед своєю державою.

З іншого боку, ілоти і не знаходилися в безпосередній власності у держави. Вони лише могли заради спільних інтересів надаватися в розпорядження держави їхніми безпосередніми господарями (під час військової кампанії).

Спартанці, з одного боку, створили цілу систему репресивних заходів, спрямо­ваних проти ілотів, оскільки вони знаходилися в постійному страхові перед їхнім виступом. Можливо, навіть залучення значної кількості ілотів в армію частково пов'язувалося зі спробою обмежити свої тили під час відсутності основної маси боєз­датних громадян, оскільки в армію набиралася найактивніша частина ілотів. Проти даних про дуже напружені відносини спартіатів та ілотів суперечить факт, що іло­ти, починаючи з греко–перських війн, набиралися в спартанську армію, а значить – озброювалися. Проте, як відомо, в армію набиралася досить незначна частина ілотів у порівнянні з їх загальною кількістю. Вірність і надійність цих ілотів стимулюва­лася надією на звільнення. Більшість із них, можливо, були домашньою прислугою [45;96], тісніше пов'язаною зі своїми господарями, ніж ілоти, які обробляли клери. Саме тому, швидше за все, вони призивалися в армію. А інша, більша частина ілотів була вічним кошмаром Спарти. Цим і пояснюють зна­мениту спартанську нерішучість і повільність у зовнішній політиці. Весь спосіб жит­тя був змодельований з урахуванням цього головного фактора їхнього історичного буття – ілотської загрози. Після втрати Мессенії (371 р. до н. е.), а разом із нею і зі зникненням більшої частини ілотів, перестала існувати і Спартанська держава в її класичному вигляді.

Тривалість існування ілотії показує, що створена модель відносин між спартан­цями та ілотами була досить ефективною, але спартанцям довелося заплатити дуже дорого за задоволення жити на ренту. Ніхто в Давній Греції не володів таким малим ступенем особистої свободи, як спартанці. Недаремно війна для них розглядалася як звільнення від жорстокої домашньої дисципліни. Ніщо, крім зовсім реальної і по­стійно існуючої загрози, не могло примусити спартанців добровільно згодитися на казармений спосіб життя.

Боротьбі з ілотами служила також і політика м'якої системи, яка використову­валася спартанцями щодо групи періеків (ті, які живуть навколо, поблизу). Вони на­ділялися земельними ділянками, займалися торгівлею і ремеслом. їхні поселення управлялися спартанськими начальниками - гармостами і були розкидані по всій країні, поблизу кордонів, у гірських районах тощо. Періеки виготовляли глиняний і металевий посуд, в тому числі художній, вовняні тканини, одежу, стальну зброю. Лаконська сталь вважалася однією з найкращих у Стародавній Греції. Спартанська зброя з лаконської сталі, виготовлена руками періеків, сприяла зростанню спартан­ської військової могутності. Економічна відсталість спартанського суспільства не дала можливості періекам займатися ремеслом і торгівлею у значних розмірах.

Періеки складали меншу частину підкореного населення (не більше 40–60 тис). Вони залишалися вільними людьми, які не мали абсолютно політичних прав і плати­ли спартанцям данину. Свої земельні ділянки періеки обробляли власними силами і засобами. Крім того, вони брали участь в охороні кордонів держави, а також постав­ляли в спартанську армію допоміжні війська.

Але деякі вчені зазначають, що вони були наділені функціями самоврядування в рамках Спарти, оскільки були віддалені від політичного центру і не могли повною мірою реалізовувати свої політичні права (наприклад, брати участь в роботі апелли).

За словами Печатнова Л. Г., на відміну від самих спартиатов періеки ніяк не були обмежені у своїй професійній діяльності. Вони, як і метеки в Афінах, були найбільш енергійної і рухомий частиною суспільства. Їх основні професійні заняття – торгівля, мореплавання, ремесла. У цю область їх діяльності спартанці ніяк не втручалися [34;16].

Бокщанін А.Г. і Пікус М.М. стверджують, що у Спарті була заборонена і зовнішня торгівля [21;117]. А отже в спартанській державі громадяни не займалися ремеслами і торгівлею. Ні іноземні купці, ні іноземні речі не потрапляли на її територію. Вся торгівля відбувалася на місцевих ринках. Ці заходи Спарта застосовувала спеціально для того, щоб утруднити торгівлю, тим самим, зберігаючи матеріальне благополуччя спартиатов за рахунок експлуатації ілотів[21;117].

В умовах такої економіки, джерелами державних доходів служили податки з періеків і військова здобич. В цілому державна казна була небагата і за великим рахунком носила натуральний характер.

Таким чином, в спартанському державі було три класи-стани: рабовласники – спартіати, раби – ілоти і проміжний клас – періеки, кожен з яких виконував свої функції. Ілоти виконували господарську роботу спартиатов, матеріально їх забезпечували. Періеки займалися ремеслом і торгівлею. Спартіати керували державою. Основою економічного життя спартанського держави було землеробство. Торгівлі та ремеслу в Спарті надавалося мало уваги, це була доля періеків.

Важливим принципом, покладеним в основу «лікургового ладу», був принцип рівності. Відповідно до нього всі повноправні громадяни  Спарти офіційно складали общину рівних. І це були не пусті слова. У Спарті була розроблена і діяла протягом тривалого часу ціла система заходів, спрямованих на те, щоб звести до мінімуму будь–які можливості осо­бистого збагачення і тим самим призупинити ріст майнової нерівності серед спартіатів. З цією метою була вилучена з обігу золота і срібна монети. Згідно з переказами, Лікург замінив їх важкими і незручними залізними ободами, які швидко псувалися, а їхнє накопичення відразу ж було помітним [8;133].

Одна з ретр вимагала, щоб у кожному будинку спартіата дах було зроблено лише сокирою, а двері – пилою[8;131].  Лікург вважав, що таке просте житло ніхто не побажає прикрашувати ліжками на срібних ніжках чи розкішними покривалами. Заборона монет з благородних металів призвела до припинення торгівлі з іноземними купцями. Вза­галі, торгівля і ремесло вважалися у Спарті заняттями, які ганьбили громадянина. Ними могли займатися лише періеки, та і то лише в обмежених масштабах. А якщо врахувати, що в Спарті знаходилися під забороною різні види операцій з продажу землі, то стане очевидним: основні шляхи накопичення багатств перед громадянами були закритими. Втім навіть якщо кому–небудь з них і вдалося нагромадити багато майна, скористатися ним під пильним поглядом ефорів він все одно не міг.

Усі спар­тіати, незалежно від походження і суспільного становища, жили в однакових умовах, носили однакову просту і грубу одежу, користувалися однаковим домашнім начин­ням. Жоден з них не міг похвалитися перед друзями чи сусідами дорогоцінним по­судом, красивими меблями, килимами, картинами, статуями тощо. На виробництво і використання предметів розкоші в Спарті були накладені заборони. Місцеві ремісни­ки виготовляли лише найпростіше і необхідне начиння, знаряддя праці та зброю.

Закони Спарти передбачали також поміркованість у їжі[8;131]. Асоціальна рівність підтримувалася колективними обідами – фідитіями, чи сиситіями, на влаштування яких кожний спартіат відраховував частину свого прибутку (щоденно 2 кг ячменю, трохи сиру, фруктів, декілька кухлів вина, крашу частину забитої для жертвоприно­шення худоби).

Як свідчать Ксенофонт[24;245] і Плутарх[36;50], багаті співтрапезники досить часто, крім обов'язкових внесків, додавали до загального столу м'ясо і пшеничний хліб. Ці дотації до столу в Спарті стали основною формою літургій.

Але сиситії були не просто спільними обідами вільних спартанців, це були то­вариства з 15–20 чоловік, які служили в одному підрозділі і були пов'язані міцною дружбою.

Для того щоб члени сиситії готові були вмирати один за одного, кожний вступа­ючий проходив перевірку. Під час обіду новачка вводили у палатку, де їли сиеити, і раб з чашею на голові обходив усіх присутніх. Той, до кого підходив раб, кидав куль­ку з хліба у чашу, що стояла на голові раба. Ніхто не міг побачити, якщо хто-небудь опускав кульку, дещо сплюснену пальцями. Сплющена кулька означала, що новачка не бажають приймати у сиситію і його клопотання відхилено.

Той, хто запізнювався через жертвоприношення чи полювання, міг обідати вдо­ма, але інші зобов'язані прибувати вчасно. Заборонялося приходити на сиситії си­тими. Залишена порція їжі була ознакою того, що сисит пообідав в іншому місці, а спільну трапезу вважає недостатньо доброю для себе. Таку людину штрафували або взагалі виключали з сиситії.

Улюбленою їжею спартанців була чорна юшка, яка готувалася із сочевиці і би­чачої крові. Особливо любили її старші люди, які відмовлялися заради неї від м'яса, віддаючи його молодим. Увівши обов'язкові спільні трапези, Лікург позбавив бага­чів у Спарті можливості смачно поїсти – однієї з головних радостей, яку могло дати багатство.

Проте останнім часом, згідно з даними джерел, загальновідома спартанська рів­ність піддається сумнівам. Аристотель писав про геронтів: «Люди, які займають цю посаду, виявляється, бувають доступні підкупу і часто приносять у жертву державні справи заради вигоди» [45;92].

Судячи з висловлювань Ксенофонта[24;246],  і Аристотеля [7;146], декларований аскетизм і зрівняльна бідність, якщо і залиши­лися в класичній Спарті, то лише як лозунги. Греки, відзначаючи особливості наці­онального характеру спартанців, часто називали їхній нестримний потяг до грошей. Любов до грошей і пов'язана з нею корупція були добре знайомі Спарті і до Лісандра. Ще Лікург намагався викорінити властиву спар­танцям любов до розкоші, за що його «особливо люто ненавиділи багачі» [45;90].

Офіційна залізна монета, офіційно простий спосіб життя, обов'язковий скром­ний обід у сиситіях – ось постійні елементи державної пропаганди, які були роз­раховані на тотальну обробку спартанських громадян і були висхідними норматив­ними установками. Проте реальна дійсність завжди значно відрізнялася від офі­ційної її моделі.

Так, Геродот передає версію, що в 524 р. до н. е. все спартанське командування, яке очолювало експедицію на о.Самос, було підкуплене спеціаль­но відчеканеною з цього приводу фальшивою монетою тирана Полікрата [14; (ІІІ,44-46,50) 152-154].Спартанський наварх 481 – 480 рр. до н. е. Еврибгад, який командував об'єднаним грецьким флотом при Артемісії і Саламіні, за чутками, отримав від Фемістокла хабар у 5 талантів за зміну плану своєї експедиції на користь Афін [14;(VIII,5) 379].

Олена Леонідівна, я на пойму як в таких випадках правильно виставляти посилання. Зазначати номер книги чи сторінки праці вцілому?

У 499 р. до н. е. спартанського царя Клеомена під час Іонійського повстання на­магався підкупити тиран Мілета Аристагор, який розраховував схилити царя до по­ходу проти персів [14;(V,49-51,) 251-252]. Ще два епізоди у Геродота теж пов'язані з Клеоменом. 494 р. до н. е. царя звинуватили в отриманні хабара від аргосців і за відмову від штурму Аргоса [14;(VI,82) 295-296], а 491 р. до н. е. – отриманні хабара від афінян за організацію походу проти Егіни [14;(VI,50) 287]. Проте жодне із звинува­чень не було доведено до суду.

Зате був притягнутий до суду цар Леотихід, який врятувався від страти лише втечею до Тегеї, за отримання хабара під час військової експедиції 476 р. до н. е. в Фессалії: «Леотнхіда спіймали на місці злочину: він сидів у своїй палатці на мішкові, наповненому золотом», який щойно отримав від ворогів своєї батьківщини [14;(VI,72) 293].

Приводить приклади хабарництва серед спартанської еліти і Фукідід. 446 р. до н. е. царя Плістоанакта звинуватили в тому, що він разом з ефором Клеомдритом взяв у Перикла 10 талантів за те, що вивів військо з Аттики. У Спарті царя судили і оштрафували на 15 талантів. Плістоанакт чи не захотів, чи не зміг виплатити їх і втік з країни. Дозволили йому повернутися на батьківщину лише через 19 років, а до того він переховувався в Аркадії на території священної ділянки Зевса «зі страху перед співвітчизниками» [44;(II,21,1;V,16,3)…]. Таке ж звинувачення висунули і царю Агісу, який відмовився від вирішальної битви у поході проти Аргоса 419 р. до н. е. Після повернення в Спарту суд виніс рішення зруйнувати будинок Агіса і оштра­фувати його на 17 талантів. Пізніше Агісу вдалося домогтися виправдання: напевно, факт підкупу його аргосцями не довели [44;(V,63)…].

Серед ефорів прикладів корупції значно менше і частіше за все вони пов'язані з діяльністю ефорів як радників при спартанських царях. Кількість ефорів при цьому точно не визначалася, але найчастіше царя у військовому поході супроводжував один ефор. Корупційні скандали змусили спартанську владу змінити існуючі поряд­ки. Зразу ж після судового процесу над Агісом II і його радником Ефором «лакедемоняни прийняли з цього приводу постанову, якої ще ніколи не було в них: до царя приставили радниками 10 спартіатів...» [44;265]. Керівництво армією тепер здійснювалося колегіально, що апріорі утруднювало договір між царем і його радником.

Після величезного припливу багатств у Спарту по завершенні Пелопоннеської війни було прийнято компромісний закон, який допускав ввезення і збереження іно­земної валюти, але тільки для державних цілей і під державним наглядом. Приват­ним особам за збереження золотої і срібної монети у власних будинках загрожувала смертна кара [45;91]. Це спонукало спартіатів розміщувати свої капі­тали за кордоном (частіше за все в Тегеї, Дельфах тощо).

Проте спартанці не лише охоче брали хабар, але й самі нерідко виступали в ролі даючих хабарників. Павсаній стверджує, що «лакедемоняни – перші з усіх, кого ми зна­ємо, підкуповували подарунками свого ворога, перші, які перемогу на полі бою зро­били покупним товаром» [30;789]. Він же приводить приклад царя Клеомена, який підкупив дельфійських жерців, щоб ті оголосили його суперника Демарата не сином царя Аристона [30;790].

Досить своєрідними були і сімейно-шлюбні відносини у Спарті. Сім'я зупинила­ся на стадії «парного шлюбу», який у багатьох випадках нагадував груповий шлюб. Укладання чи розірвання шлюбу не викликало ніяких труднощів. Спартанцю можна було мати двох дружин, а брати могли ділити спільну дружину. Спартанець, якому подобалася дружина друга, міг жити разом з ними [8;136]. Наслідком такої свободи моралі було те, що справжнє порушення подружньої вірності – зрада дружини за спиною чоловіка – було нечуваним явищем.

Пережитки родового ладу збереглися також і в релігії. Спартанці, як усі греки, вшановували олімпійських богів, але ще й поклонялися ідолу Діоскурів, який скла­дався з двох стовпів, з'єднаних перекладиною. Вважалося, що він упав з неба[8;136].

Архаїчний характер носили і норми права у Стародавній Спарті, які обмежува­лися вказівкою на покарання тих чи інших дій. Визначати розміри покарань було повністю покладено на розгляд суддів, що відкривало широкий простір для свавілля. Як покарання практикувалися грошові штрафи, вигнання (ксенеласія), позбавлення громадянських прав (атимія), смертна кара (скинення у провалля зі скелі Таігету. задушення) [8;136]. Агамії піддавалися громадяни, які проявили боягузтво на війні, втекли з поля бою чи здалися в полон. Але такі випадки були досить нечастими, бо недарма Спарта була єдиним містом Греції, яке не оточувалося стінами, «Не стіни, а люди –захисники міста», – говорили спартанці.

Суворий побут Спарти забезпечував повну бойову готовність членів спартанської об­щини, оскільки вони відчували постійну загрозу ілотських повстань.

Отже, «Община рівних» являла собою військову общуну з колективною власність і колективною робочою силою. Всі члени общини вважалися рівноправними. Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних” (спартіатів).

Познавательные статьи:



Коммуникативные барьеры и пути их преодоления

Рынок недвижимости. Сущность недвижимости

Решение задач с использованием генеалогического метода

История происхождения и развития детской игры