Таблиця оцінки ділових та особистих якостей керівника

↑

▷ Содержание

⇐ ПредыдущаяСтр 7 из 9Следующая ⇒

№
п/п

Фактор

Коефіцієнт
питомої ваги

Максимальний бал

Обгрунтування оцінок

Разом:

Необхідно виділити три головних із них, по кожному фактору проставити коефіцієнт і відповідний бал. На завершення підбити підсумки, обгрун-тувавши прийняте рішення. Самостійно за таким самим принципом скласти таблицю (за вищенаведеним зразком) ділових та особистих якостей керів­ника, включивши до неї також 10 факторів, але відповідним чином змі­нивши їх склад і послідовність.

У стовпці 2 переглянути ділові й особисті якості керівника, виділивши головні з них, другорядні, допоміжні (третьорядні). Заповнюючи таблицю, у стовпці 3 проставити значення коефіцієнта по кожному фактору в діапазоні від 0,1 до 3,0. У стовпець 4 необхідно занести відповідні оцінки в балах, виходячи з того, що коефіцієнт 1,0 відповідає 5 балам, 2,0 — 10 балам, 3,0 — 15 балам. Максимальна підсумкова оцінка в балах не повинна перевищувати 75 балів. У стовпці 5 дати коротке обгрунтування значущості факторів з урахуванням специфіки діяльності конкретних фахівців і керівників.

4. Для більш глибокої перевірки знань заданої теми рекомендується проведення ділової гри (див.: Методические указания к проведению деловой игры “САИТ” по курсу “Социология труда и организация прикладных социологических исследований / Сост. Г. В. Дворецкая. — К., 1991).

Завдання для перевірки знань

1. Що вивчає соціологія праці й управління?

2. Назвіть об’єкти соціального управління.

3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку соціології праці й управління.

4. З’ясуйте сутність основоположних теорій соціології праці й управління.

5. Охарактеризуйте функції, які має виконувати соціологія праці й управ­ління.

6. Розкрийте зміст завдань, які має вирішувати соціологія праці й управління в період становлення ринку праці.

7. Обгрунтуйте необхідність зростання ролі соціології праці й управління в умовах переходу до ринку.

8. Назвіть складові системи соціального управління.

9. У чому сутність праці як базового соціального процесу?

10. Розкрийте сутність соціологічних категорій “зміст праці” і “харак­тер праці”, порівняйте їх.

11. Розкрийте особливості соціологічного вивчення трудового колективу.

12. Які соціальні функції виконує трудовий колектив?

13. Що є основною соціологічною характеристикою трудового колективу?

14. Які процедури містять соціально-психологічні методи управ­ління трудовим колективом?

15. Чим відрізняється соціальне прогнозування від планування?

16. Які специфічні методи використовує соціальне прогнозування?

17. У чому сутність соціального проектування?

18. Які наукові методи використовує соціальне проектування?

19. У чому сутність соціального планування?

20. Яка роль соціальних технологій в управлінні соціальними процесами?

Тема 11. Соціологія релігії

Предмет соціології релігії. Соціологія релігії відноситься до числа спеціальних соціологічних теорій. Вона повинна відображати перш за все:

– соціальні умови, що породили релігію;

– місце та роль релігії у суспільстві;

– функції релігії у суспільстві;

– соціальні закономірності розвитку релігії;

– соціальну структуру та взаємодію її елементів;

– вплив релігії на інші сторони життя людей: їхні життєві позиції, сімейне життя і т. ін.

У соціології релігії виділяють такі рівні знання:

1) система фундаментальних положень, що розкривають суть релі­гії, її відношення до економічного базису, її соціальні корені тощо;

2) система знань, яка характеризується меншим ступенем узагальнення в порівнянні з першим рівнем. До понять цього рівня відносяться “структура релігії”, “функції релігії”, “рівні релігійної свідомості”, “культ”, “релігійна група”, “секта”, “церква” і т. ін.;

3) сукупність понять, що інтерпретуються, та емпіричних узагальнень: “релігійність”, “критерії релігійності”, “стан релігійності”, “відношення людей до релігії та атеїзму” і т. ін. Операціональна інтерпретація понять відіграє важливу роль у розробці методики соціологічних досліджень, а емпіричні узагальнення є основою теоретичного аналізу.

Взаємозв’язок соціології релігії з іншими науками про релігію.Соціологія релігії знаходиться в тісній взаємодії з іншими науками про релігію. У зв’язку з тим, що релігія включає в себе певний світогляд і має соціальні корені, соціологічне вивчення релігії не може бути відірване від рішення специфічних світоглядних проблем. З другого боку, розкриття соціальних причин, що породжують релігію, дозволяє глибше зрозуміти природу релігійного сві­тогляду, розкрити зв’язок гносеологічних коренів релігії з її соціальними коренями. У цьому плані очевидний зв’язок соціо­логії релігії з теорією атеїзму.

Соціологія релігії взаємодіє також із психологією релігії. Розглядаючи структурні елементи релігії, соціологія релігії не може не торкнутись аналізу релігійної свідомості: масової, групової та індивідуальної. Вивчення свідомості, психології віруючих з точки зору їх детермінованості (перш за все економічними відношеннями) дає основу для дослідження елементів релігії і в психологічному плані. З другого боку, розкриття структури релігійної свідомості в соціологічному плані, розуміння соціальної ролі релігії, з’ясування впливу релігії на свідомість людей вимагає враховувати дані психології релігії.

Соціологія релігії досить тісно споріднена і з філософією релігії. Філософія пізнає найбільш загальні підстави буття природи та людини, намагається охопити всесвіт у цілому.

Філософія і релігія частково збігаються за своїм предметом (світосприйняття та життя людини), але вони різні за методами, якими опановують цей предмет. Релігія спирається на безпосередній досвід, це є саме життя. Філософія ж користується логікою.

Релігія як соціальне явище. Слово “релігія” перекладається з латинської як благочестя, святиня, предмет культу. Релігія є не тільки уявленням про Бога, не тільки свідомістю. Це й реальне життя, дії людей — культ, богослужіння, церковна організація, нарешті, це форми й принципи організації суспільного життя, що тією чи іншою мірою грунтуються на релігійних підставах. Тобто релігія — це відповідне світосприйняття та певна сфера життя людини, які пов’язані зі ставленням її до Бога.

Роль, яку відіграє релігія в суспільстві, як раз і випливає з її об’єктивної сутності як зв’язку людини з Богом. Через цей зв’язок людина виступає не стільки як особистість, скільки як представник роду людського. Відчуваючи зв’язок із Богом, одночасно вона відчу­ває зв’язок, поєднання із людською громадою. Найінтимніше спілку­вання людини з Богом завжди не обмежується її індивідуальністю, а виводить цю індивідуальність у простір спільного існування.

З цієї точки зору релігія більш соціальна, ніж будь-які інші — політичні, правові, економічні — відносини між людьми.

Релігійна свідомість є найдавнішою серед інших видів людської свідомості, і людське суспільство — як усвідомлення людьми їх певної спільності — виникло саме на підставі спільної релігії, тоді як усі інші об’єднання (держава, господарство, культура) мають уже похідний, вторинний характер. Тому релігія є основою будь-якої соціальності.

Релігія постає як основа соціальності ще й тому, що саме вона створює такі первинні засади суспільності, як солідарність, свобода, служіння.

Солідарність, тобто почуття спільної причетності людей до якогось цілого, єдиного “ми” породжується єдиним зв’язком між усіма людьми та Богом, в якому вони вперше почувають себе якоюсь родиною, общиною. Але в цій причетності не зникає людська особистість. Навпаки саме боголюдяність породжує людську свободу. Ця свобода, здатність до творчості є початком людського спіл­кування.

Види релігій, їх еволюція. За науковими даними виникнення релігії пов’язується з появою ранньої родової общини, приблизно
40 тис. років тому. За час, що минув, релігія істотно змінилась, набула найрізноманітніших форм. Сьогодні ми бачимо численність релігій, які сповідують різні люди та народи. Власне, словом “релігія” позначаються як відповідна сфера життя й свідомості людей, що є спільною для будь-яких народів, так і окремі системи релігійних уявлень і богослужіння, окремі віросповідання.

Учені пропонували багато підходів до класифікації релігій, в яких тією чи іншою мірою враховувались як історичний розвиток, так і зміст віросповідань. Оскільки релігії завжди пов’язані з етносом, доцільно було б їх розрізняти у зв’язку з різними типами етносів. Так, виділяють племінні культи, національно-державні та світові релігії.

Племінні культи передували будь-яким іншим формам релігії, збереглись нині у відсталих народів і племен Африки, Азії, Америки. Як правило, ці культи не мають якогось узагальненого (догма­тичного) уявлення про Бога. Об’єктом поклоніння є природа та її явища, тварини, матеріальні предмети. Переважають форми тоте­мізму (віра у родинні зв’язки з твариною чи рослиною — засновником роду, тотемом) та культу предків.

Національно-державні релігії з’являються з формуванням народностей і класового суспільства і відіграють важливу роль при створенні державної організації. Вони відрізняються національною обмеженістю. За рівнем свого розвитку ці релігії дуже різні, але загалом переважають антропоморфні, тобто такі, що уявляють Бога схожим за виглядом на людину. Національно-державні релігії існу­вали у стародавніх Єгипті, Греції, Римі, Персії. Серед сучасних релігій це іудаїзм, конфуціанство, індуїзм та деякі інші.

Світові релігії з’являються пізніше за інші, на грунті якихось національно-державних, відрізняючись від них космополітизмом, тобто не пов’язуються з окремою нацією, і прозелитизмом, тобто прагненням привернути якнайбільше шанувальників, тому, як правило, ведуть активну місіонерську діяльність. Для них також є характерним досить розвинена догматика, культ та всі інші атрибути. До світових релігій зараховують буддизм, християнство та іслам.

Релігії також відрізняються залежно від того, скільки богів є об’єктом поклоніння. Політеїстичні релігії сповідають багатобожжя, монотеїстичні — єдинобожжя. Перехідною формою між ними є генотеїзм, який визнає існування багатьох богів, але серед них шанує лише одного — заступника свого народу.

Релігія як соціальний інститут. Релігія є одним із найдавніших соціальних інститутів і має досить складну структуру. Основними її елементами є релігійна свідомість, релігійна діяльність, релігійні відносини та релігійні організації.

Релігійна свідомість — це релігійна віра, релігійні норми, символи, ціннісні орієнтації, санкції, заборони, упередження і т.ін.

Релігійна свідомість буває масовою, груповою та індивідуальною.

Релігійна діяльність — це практично духовне освоєння світу. Розрізняють два види релігійної діяльності: позакультову та культову. Позакультова діяльність здійснюється в духовній та практичній сферах. Розробка релігійних ідей, систематизація та інтерпретація догматів теології відносяться до духовної сфери. До практичної сфери належать місіонерська діяльність релігійних індивідів (їх групи); викладання богослівських дисциплін у навчальних закладах; управлінська діяльність у системі релігійних організацій та ін.

Культова діяльність — це культ у власному розумінні цього слова, тобто це релігійні дії віруючих (поклони, вставання на коліна, складання рук, хресне знамення тощо при молитвах, а також символічні боготворчі акти — чин богослужби, обряд, проповідь, жертви, таїнства).

Релігійні відносини залучені до систем суспільних відносин — матеріальних та ідеологічних. Вони складаються відповідно з релі­гійною свідомістю, існують через релігійну діяльність. У зв’язку з цим релігійні відносини бувають культові (існують через культову діяльність) та позакультові (існують через позакультову діяльність). Носіями релігійних відносин виступають релігійні індивіди, групи, організації.

Релігійні організації. Структура релігійної організації пов’я­зана з традицією та звичаєм, церковним правом або статутом. У релігійній організації складаються зв’язки координації (взаємодія по горизонталі) та субординації (підлеглість по вертикалі), діють відно­сини авторитарного характеру.

Організація забезпечує існування та функціонування релігійної спільності, тобто сукупності послідовників певного віросповідання. Спільність разом із своїми організаційними елементами являє собою релігійне об’єднання, первинним осередком якого виступає людина. Над общиною надбудовується комплекс ланок (аж до вищої ланки — центра об’єднання), що забезпечує цілісність об’єднання.

У соціологічній літературі виділяють такі типи релігійних об’єд­нань: церква (для організаційної структури характерна наявність інституту священства, чітка ієрархія по “горизонталі” і “вертакалі” відповідно з нормативною системою та тенденція подальшої інсти­туціоналізації); секта (інститут священства, навпаки, відсутній, лідер­ство визначається харизматичним: право на нього надається особі, яка виявила ніби-то особливу здібність керівництва, сприйману як ми­лість Бога і спрямовану на розкол релігійної спільності); деномінація (її ідейні, культові та організаційні принципи формуються в конфронтації до церкви і секти; характерна чітка організація як по “горизонталі”, так і по “вертикалі”; не зважаючи на проголошення принципу рівності всіх членів і виборності керівництва, існує еліта постійних керівників, які наділені широкими повноваженнями).

Функції релігії. Під функціями релігії розуміють різноманітні засоби її дії в суспільстві. У літературі виділяють 5 функцій:

1) світоглядна (певне світорозуміння — пояснення світу, місце людини в ньому і т.ін.);

2) компенсаторська (релігія виконує роль компенсатора в сус­пільстві, тобто релігійного “заповнення” дійсності — соціальна нерівність, наприклад, перетворюється в рівність у стражданні; роз’єднаність замінюється братерством у громаді й т.ін.);

3) комунікативна (релігія сприяє спілкуванню людей через культову та позакультову діяльність);

4) регулятивна (релігійні ідеї, цінності, стереотипи, культова діяльність і релігійні організації виступають як регулятори поведінки людей);

5) інтегративна (підсумовуючи поведінку та діяльність індивідів, об’єднуючи їхні думки, прагнення, спрямовуючи зусилля соці­альних груп і інститутів, релігія якоюсь мірою сприяє стабільності в суспільстві).

Поняття “сакралізації” та “секуляризації”. Функції релігії змі­нюються з розвитком суспільства. Ці зміни відображені в поняттях “сакралізація” та “секуляризація”.

Сакралізація — це процес залучення у сферу релігійного санк­ціонування інших форм масової (індивідуальної) свідомості, соці­альних відносин, діяльності людей та інститутів. З цим зв’язане підвищення впливу релігії на суспільну систему, поширення її функцій у суспільстві. Інакше кажучи, це процес, при якому в основі суспільних відносин лежить культова релігійна діяльність.

Сакралізація характерна для ранніх стадій історії релігії, рецидиви її виявляються й пізніше.

Секуляризація — це процес, протилежний сакралізації, це, навпаки, визволення масової та індивідуальної свідомості від впливу релігійних ідей, соціальних відносин — від релігійного санк­ціонування, тобто вивільнення суспільного життя від впливу релігії та церкви, перехід функцій, що виконувала релігія, до інших со­ціальних інститутів.

Процес секуляризації найбільш притаманний соціалістичному суспільству.

Релігійна ситуація в Україні. Як свідчать соціологічні дослід­ження (1997 р.), майже половина дорослого населення України вважає себе віруючими, з них 3/4 — православні, 10% — греко-католіки, 8% — представники інших конфесій, 7% — “просто віруючі”.

Політика у сфері релігії. Сьогодні вплив релігії на свідомість мас у світі є досить значним, і тому політичні діячі будь-якої країни прагнуть використати конфесії для досягнення певних політичних цілей або ж нейтралізувати їх суспільний вплив з цією ж метою. Деякі конфесії також активно втручаються в політику, створюючи релігійні партії, профспілки, очолюючи національно-визвольні рухи.

План семінарського заняття

1. Соціологічна інтерпретація релігії, її місце й роль у сус­пільстві.

2. Історичні типи релігійних вірувань.

3. Релігія як соціокультурний інститут, рівні соціологічного аналізу. Структура релігійної організації.

4. Функції релігії в суспільстві. Проблеми секуляризації.

Теми рефератів

1. Релігія як компонент культурної системи.

2. Релігія в духовному світі людини.

3. Проблеми секуляризації релігії.

4. Повернення до релігії сучасної молоді — мода чи ідейні переконання?

Література

1. Артемьев А. И. Атеизм, религия, личность. — Алма-Ата, 1990.

2. Байков Е. И. Религия и духовный мир человека: социологические очерки. — Саранск, 1972.

3. Добреньков В. И., Радугин А. А. Христианская теология и революция. — М., 1990.

4. Трофимов З. П. Гуманизм, религия, свободомыслие. — М., 1992.

5. Шахнович М. И. Тайна бога: глобальные проблемы современности и модернизация идеи бога. — К., 1990.

Навчальні завдання

1. Релігієзнавство — це комплексна наука про релігію.

1.1. Назвіть основні частини, з яких складається ця наука та охарактеризуйте їх.

1.2. Чим відрізняється релігієзнавство від теології?

2. У сучасній соціологічній літературі є таке визначення релігії: “Релі­гія — це відповідна сфера життя й свідомості людей, що є спільною для будь-яких народів, так і окремі системи релігійних уявлень і богослужіння, окремі віросповідання”. Звертаючись до літературних джерел, назвіть інші концепції сутності релігії (по О. Конту, І. Канту, М. Веберу, Е. Дюркгейму, К. Юнгу, К. Марксу, Ф. Енгельсу).

3. Визначте, як підійде соціолог до аналізу таких ситуацій: а) криза релігії в суспільстві; б) зростання релігійної свідомості населення.

4. Відомо, що релігії завжди пов’язані з етносом. Тому доцільно їх розрізняти, враховуючи історичний розвиток і зміст віросповідань різних типів етносів. У зв’язку з цим виділяють: племенні культи, національно-дер­жавні та світові релігії.

4.1. Дайте характеристику кожному з цих видів релігії та порівняйте їх.

4.2. Назвіть відомі вам: а) національні релігії; б) світові релігії.

5. Відомо, що культура суспільства поділяється на дві сфери: мате­ріальну та духовну. Релігія є компонентом духовної культури. Назвіть основні елементи структури релігії як сфери духовної культури.

6. Однією з основних форм суспільної свідомості є релігійна свідо­мість, тобто відповідне світосприйняття людини (груп людей), яке пов’я­зане зі ставленням до Бога.

6.1. Назвіть структурні елементи релігійної свідомості.

6.2. Охарактеризуйте основні форми релігійної свідомості.

7. У системі суспільних відносин (матеріальних та ідеалістичних) виді­ляють і релігійні відносини. Вони складаються відповідно з релігійної сві­домості та існують через релігійну діяльність (практично духовне освоєння світу). Назвіть та охарактеризуйте основні види релігійної діяльності.

8. У соціологічній літературі виділяють такі типи релігійних органі­зацій: церква, секта, деномінація. Вони відрізняються як організаційною структурою, так і своїми ідейними принципами. Порівняйте з цієї точки зору названі типи організацій.

Завдання для перевірки знань

1. Що вивчає соціологія релігії?

2. Що означає термін “релігія”?

3. Що таке релігієзнавство і з яких частин воно складається?

4. У чому полягає суть релігії як соціального явища?

5. Які основні історичні види релігій?

6. Яка структура релігії?

7. Які ви знаєте типи релігійних об’єднань?

8. Що таке релігійна свідомість?

9. Які ви знаєте основні види релігійної діяльності?

10. Які функції релігії в суспільстві?

11. У чому різниця між поняттями “сакралізація” та “секуля­ризація”?

12. У чому полягає суть поняття “свобода совісті”?

13. Який сучасний стан релігії в Україні?

Тема 12. Соціологія конфлікту

Очевидним можна вважати факт, що будь-які соціальні системи, такі як суспільство в цілому, його окремі підсистеми, будь-які приватні структури і т.ін., повинні зберігати стабільність і стійкість як основні характеристики їх розвитку та функціонування. Проте стій­кість соціальної системи, збереження соціальної стабільності не є такими характеристиками, які повністю описують процес функціо­нування системи. Усі системи, у тому числі й соціальні, розвиваються. Змістовне навантаження поняття “розвиток” містить у собі інтерпретацію ряду послідовних позитивних змін, які відбуваються чи то всередині системи, чи то із самими системами. До того ж позитивність змін є необхідною умовою збереження систем, фактором, що запобігає їх розпаду та знищенню. У той самий час існу­вання і функціонування соціальних систем має і свою особливість, яка полягає в тому, що функціонування системи супроводжується суперечливими тенденціями. У разі, якщо вбудовані механізми самозбереження системи нейтралізують суперечність, система продовжує нормально розвиватися, якщо система не здатна цього зробити, — суперечності починають проявлятися у формі конфлікту.

Зазначені вище положення і підходи найбільш активно розробляються в сучасній соціології. Вона ставить “конфлікт” в один ряд з поняттями “консенсус”, “гармонія”, “стабільність”, “рівновага”, “супе­речність” і т.ін., які описують процеси розвитку і функціонування соціальних систем.

Необхідно зауважити, що саме поняття “система” є універ­сальним за своєю природою. Застосування його зв’язано чи то з рівнем соціальної реальності, чи то з її різними сферами. Ось чому поняття “конфлікт” може бути узагальненою характеристикою систем різного виду. Конфлікт може характеризувати систему сус­пільних зв’язків і відносин, систему соціальних інститутів, структуру міжгрупових і зовнішньогрупових взаємодій, міжособисту взає­модію, відносини між елементами у структурі суспільної, групової свідомості та ін. Можна сказати, що конфлікти є невід’ємною складовою соціального життя, що й привертає пильну увагу соціології до дослідження сфери конфліктів.

Існує безліч різноманітних концепцій, що так чи інакше інтер­претують конфлікт. Однак між ними існує спільне — практично всі визнають соціальний конфлікт вирішальним чи одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Звернення до соціальних конфліктів у історії соціології зв’язано з такими впливовими іменами як М. Вебер, Ф. Тьоніс, Т. Веблен, Г. Зімель, Р. Парк, Е. Бьорджес, які вважали конфлікт соціальною формою боротьби за існування, змаганням за обмежені соціальні блага та пристосування. Власне кажучи, концепції соціальних конфліктів з’являються лише у 50-ті роки.

Американський соціолог Л. Козер визначає їх як ідеологічне явище, яке відображує намагання і почуття соціальних груп чи індивідів у боротьбі за об’єктивні цілі: владу, зміну статусу, перерозподіл доходів, переоцінку цінностей і т.ін. Він вважає, що кожне суспільство містить деякі елементи напруження і потенційного конфлікту та розглядає його як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо в “ригідних” (закритих) суспільствах конфлікти розколюють суспільство на дві ворожі групи чи два “ворожих” класи, підри­вають основи колективної “згоди”, погрожують руйнуванням соці­альних зв’язків та самої суспільної системи через революційне насильство, то у “відкритих”, “плюралістичних” суспільствах їм надається вихід, а соціальні інститути функціонують як інструменти зберігання суспільної згоди. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають застою у соціальних системах, відкривають канали соціальних нововведень.

Німецький соціолог Р. Дарендорф, який вніс помітний внесок у теорію соціальних конфліктів, протиставляє її як марксистській теорії класів, так і концепції соціальної згоди Л. Козера. Дарендорф визначає соціальні конфлікти як результат опору існуючим у будь-якому суспільстві співвідносинам панування та підкорення в їх соціальній ієрархії. Придушення конфлікту, за Дарендорфом, спричиняє його загострення, а “раціональна регуляція” — “еволюцію, яку можливо контролювати”. Причини конфліктів не можна усунути зовсім. Для демократичного суспільства існує можливість узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціальними групами та класами.

Існує також біхевіористський підхід до аналізу соціальних конф­ліктів, який пояснює конфлікти соціально-психологічними причинами, які знаходяться у сфері протиборства різноманітних соці­альних груп, які зорієнтовані на несумісні цілі.

Теорія “постіндустріального суспільства” (Д. Белл) ставить акцент на класовій боротьбі як найбільш гострій форми соціального конфлікту, яка ведеться за перерозподіл доходів та інших соці­альних благ. Згода інтерпретується нормальним станом суспільства, конфлікт — тимчасовим.

У цілому для сучасної соціологічної теорії конфлікту характерний розгляд його як неантагоністичного протиріччя, переконання у придатності соціальних систем до їх регуляції. Крім того, раніше конфлікти, які виникали в структурі зв’язків та відносин усередині соціальних систем, розглядалися лише як негативне явище, а основне завдання полягало в пошуку типових умов, що сприяють виникненню конфлікту, та в способах їх усунення. Сучасні соціологічні підходи грунтуються на тому, що повна відсутність конфлікту всередині соціальних систем — умова не тільки неможлива, але й небажана.

Можна стверджувати, що склалася певна традиція пояснення соціальних конфліктів через об’єктивне протиріччя інтересів великих соціальних груп, які детермінують логіку, тривалість, міру напруженості боротьби за задоволення різноманітних інтересів. Кон­флікти, у свою чергу, пов’язані з розумінням (суб’єктивним) та оцінкою індивідами суперечності їх інтересів і цілей як членів тих або інших соціальних груп.

Вищенаведене дозволяє зробити загальне визначення соціального конфлікту як зіткнення сторін, думок, сил. Водночас, соціальний конфлікт — найвища стадія розвитку протиріч у системах відносин між індивідами, соціальними групами, соціальними інститутами, сус­пільства в цілому, яка характеризується посиленням протилежних тенденцій та інтересів соціальних спільностей та індивідів. Найбільш важливою передумовою виникнення конфліктів є наявність проблемної ситуації, яка визначається як соціальне протиріччя, усвідом­люване суб’єктами (індивідами, групами і т.ін.) як таке, що має значення для них (невідповідність цілей результатам діяльності, яка виникає за відсутності або недостатності засобів для досягнення мети).

Залежність соціальної проблеми від певних умов завжди має вираз форми конфліктної ситуації, тобто ситуації загострення існую­чих протиріч, із притаманною їй специфічною структурою: умови ви­никнення та протікання; образ ситуації, яка склалася в учасників конфлікту; дії суб’єктів, спрямовані на досягнення своїх цілей; нас­лідки конфліктної ситуації.

Соціальні конфлікти є динамічним явищем, або процесом, завдяки чому вони характеризуються певними узагальненими періодами і стадіями проходження. Узагалі в соціальному конфлікті визначають чотири основні стадії: передконфліктну, конфліктну, розв’язання кон­флікту та післяконфліктну. У свою чергу, кожна з цих стадій може розподілятися на ряд фаз. Передконфліктна стадія розбивається на дві фази: латентну (характеризується формуванням конфліктної ситуації, загостренням протиріч у системі міжособистих та групових відносин на основі розбіжностей інтересів, цінностей та настанов суб’єктів конфліктної взаємодії) та початкову (починається з будь-якої зовніш­ньої події, яка активізує дії суб’єктів соціального конфлікту). Тут формуються усвідомлення та оцінка конфліктуючими сторонами їх мотивів (протилежності їх інтересів, цілей, цінностей та ін.).

Конфлікт переходить до відкритого в різноманітних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка характеризує другу, основну стадію розвитку конфлікту — це дії, спрямовані на те, щоб прямо або непрямо заважати протилежній стороні досягати її цілей та інтересів. Ця фаза потребує не тільки ідентифікації кожної зі сторін своєї протилежності, але й формування настанов на суперництво. Формування такої настанови є завданням першої фази кон­фліктної поведінки.

Конфлікт інтересів сприймає форму гострих розбіжностей, які індивіди та соціальні групи не тільки не прагнуть регулювати, але й усіляко посилюють, продовжуючи руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій та відносин. Стадія конфлікт­ної поведінки характеризується максимальним використанням сили, застосуванням усіх ресурсів, які знаходяться в розпорядженні кон­фліктуючих сторін. Сила означає здатність реалізовувати свою мету, не зважаючи на цілі протилежної сторони. Тому сила містить у собі засоби, які застосовуються як інструмент насильства; інформаційну форму свого застосування; соціальний статус, який виявляється в таких показниках, як дохід, рівень влади, престиж та ін.; інші ресурси — гроші, територію, кількість прихильників тощо.

Перша стадія конфліктної поведінки формує тенденцію до посилення конфлікту. Але вона може стимулювати учасників до пошуку шляхів його вирішення. Перелом у розвитку конфлікту притаманний другій фазі конфліктної поведінки (“переоцінка цінностей”). Процес оцінки конфліктної взаємодії здатний суттєво змінити самих носіїв конфлікту. Можна сказати, що фаза “переоцінки цінностей” є, разом із тим, фазою “вибору”. Конфліктуючі сторони можуть оби­рати різноманітні програми поведінки.

Розв’язання конфлікту здійснюється або через зміну об’єктивної ситуації, або через зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у протилежної сторони. Цілковите розв’язання означає припинення конфлікту як на об’єктивному так і на суб’єктивному рівнях. При частковому розв’язанні конфліктів змінюється тільки зовнішня колективна поведінка, але зберігаються внутрішні спонукаючі настанови до продовження протистояння.

На заключній — післяконфліктній — стадії остаточно ліквіду­ються протиріччя інтересів, цілей, настанов, соціально-психо­логічна напруженість та будь-яка боротьба, що сприяє поліпшенню соціально-психологічних характеристик як окремих груп, так і між­групової взаємодії.

План семінарського заняття

1. Історія конфліктології та сучасні теорії конфлікту.

2. Динаміка соціальних конфліктів.

3. Типи й види конфлікту.

Теми рефератів

1. Особистість у ситуації конфлікту.

2. Конфлікти в студентській групі.

Література

1. Аронсон Д. Теория диссонанса. Вопр. философии. — 1987. — №6.

2. Бородкин Ф.М., Коряк Н.М. Внимание: конфликт. — М., 1980.

3. Головаха Є. Політична залученість населення // Політологічні читання. — 1992. — № 2.

4. Донченко Е. А., Титаренко Т. М. Личность, конфликт, гармония. — К., 1989.

5. Запрудский Ю. Г. Социальный конфликт. — Ростов-на-Дону, 1992.

6. Карнеги Дейл. Как приобретать друзей и оказывать влияние на людей. — К., 1989.

7. Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика: У 3 ч. — К., — Чернівці, 1995.

8. Молодь і проблеми конфлікту в період переходу до демократичного суспільства: У 2 ч. — Чернівці, 1994.

9. Словник-довідник термінів з конфліктології / За ред. М. І. Пірен,
Г. В. Ложкіна. — Чернівці, — К., 1995.

Навчальні завдання

1. Як ви вважаєте, чи можна порівнювати конфлікти, розподілені по різних рівнях соціальної структури суспільства, один до одного за їх змістом? Якщо так, чи можна виділити якісь загальні критерії, які описують їх специфічні риси?

2. Розташуйте в логічній послідовності (якщо це можливо) такі поняття, як протиріччя, криза, соціальний процес, протистояння, протилежність, революція, соціальний конфлікт, соціальна зміна. Обгрунтуйте визначене вами місце для соціального конфлікту.

3. Як ви вважаєте, чи є такі конфлікти, які носять позитивний характер для розвитку суспільства в цілому?

4. Чи правомірно наступне твердження: “Кожний конфлікт є притаманним до конкретного етапу розвитку суспільних протиріч. Накопичення невирішених протиріч зумовлює масштаби, швидкість та характер конфлікту. Необхідно штучно стимулювати виникнення конфлікту (якщо можливо) і таким чином контролювати його, поки протиріччя не накопичилися до “критичної маси”.

5. Наведіть декілька прикладів умов, які сприяють розростанню масштабів конфлікту серед тих соціальних груп, які на певному етапі кон­флікту не мали безпосереднього відношення до нього та його проблемної ситуації.

6. У чому переваги системного підходу до аналізу конфліктів та кон­фліктної ситуації у порівнянні з іншими, які вам відомі?

Завдання для перевірки знань

1. Яка залежність існує між характеристиками соціальної системи, в якій розвивається конфлікт, та характеристиками самого конфлікту?

2. Чи зв’язаний конфлікт більше із соціальним протиріччям, чи з доступом до обмежених суспільних ресурсів і благ?

3. Яку роль відіграє “переоцінка цінностей” у стабілізації суспільних відносин?

4. Існують, як відомо, закриті та відкриті суспільні системи. Яка з них створює більше умов для виникнення конфліктів?

5. Чим різняться між собою проблема та конфліктна ситуація?

6. На якій стадії розвитку конфлікту найбільш можлива його локалізація та обмеження?

7. Чи можливе припинення конфлікту лише на суб’єктивному або лише на об’єктивному рівнях?

Познавательные статьи:



Алгоритмические операторы Matlab

Конструирование и порядок расчёта дорожной одежды

Исследования учёных: почему помогают молитвы?

Почему терпят неудачу многие предприниматели?